авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 |   ...   | 4 | 5 || 7 |

«СЕРИЯ: «В ПОМОЩЬ ПРОФСОЮЗНОМУ ПРЕПОДАВАТЕЛЮ-ТРЕНЕРУ» МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ – 2006 профсоюзных тренеров, лидеров профсоюзных организаций и членов комитета по образованию и ...»

-- [ Страница 6 ] --

В рамках программ технического сотрудничества страны получают помощь в совершенствовании их законодательства и применении на практике норм МОТ, например, путем создания органов по охране и гигиене труда, систем социального обеспечения, программ рабочего образования и других мер в поддержку трипартизма.

Чтобы приблизить техническое сотрудничество к его конечным полу чателям, МОТ создала с 1990 года 14 сводных консультативных групп в Африке, Азии, Латинской Америке, Центральной и Восточной Европе и на Ближнем Востоке: они предоставляют технические консультации по вопросам политики и помощь в выработке и реализации программ развития.

196 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- Филадельфийская Декларация о целях и задачах Международной организации труда Генеральная конференция Международной организации труда, собравшаяся на свою 26-ю сессию в Филадельфии, принимает сего мая 10 дня 1944 года на стоящую Декларацию о целях и задачах Международной организации труда и принципах, которыми должна вдохновляться политика ее членов.

I Конференция вновь подтверждает основные принципы, на которых основы вается Организация, и, в частности, следующие:

a) труд не является товаром;

b) свобода слова и свобода объединения являются необходимым условием постоянного прогресса;

c) нищета в любом месте является угрозой для общего благосостояния;

d) борьба с нуждой должна вестись с неослабевающей энергией в каждом госу дарстве и постоянными и согласованными усилиями в международном мас штабе, в которых представители трудящихся и предпринимателей, пользу ющиеся равными правами с представителями правительств, объединяются с ними для свободного обсуждения и принятия демократических решений в целях содействия общему благосостоянию.

II Считая, что практика полностью подтвердила справедливость положения Устава Международной организации труда о том, что прочный мир может быть установлен только на основе социальной справедливости. Конференция заяв ляет, что:

a) все люди, независимо от расы, веры или пола, имеют право на осуществле ние своего материального благосостояния и духовного развития в условиях свободы и достоинства, экономической устойчивости и равных возможнос тей;

b) достижение условий, при которых это будет возможно, должно являться главной целью национальной и международной политики;

c) любая национальная и международная политика и меры, в особенности экономического и финансового характера, должны рассматриваться в этом свете и приниматься только в той степени, в какой они содействуют, а не мешают достижению этой основной задачи;

d) Международная организация труда обязана изучать и рассматривать все эко номические и финансовые программы и меры международного масштаба в свете этой основной задачи;

e) при осуществлении порученных ей задач Международная организация труда, рассмотрев все соответствующие экономические и финансовые фак торы, может включать в свои решения и рекомендации любые положения, которые она считает целесообразными.

ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА III Конференция признает торжественное обязательство Международной организа ции труда способствовать принятию странами мира программ, имеющих целью:

a) полную занятость и повышение жизненного уровня;

b) занятость трудящихся на таких работах, где они могут получить удовлетворение, проявляя в полной мере свое мастерство и навыки, и внести наибольший вклад в общее благосостояние;

c) обеспечение, в качестве средства достижения этой цели и при соответствующих гарантиях для всех заинтересованных, возможностей обучения и передвижения рабочих, включая миграцию в целях устройства на работу и поселения;

d) предоставление возможностей для всех участвовать в справедливом распреде лении плодов прогресса в области оплаты труда, рабочего времени и прочих условий труда, а также прожиточного минимума заработной платы для всех, кто трудится и нуждается в такой защите;

в) действительное признание права на коллективные переговоры, совместные дейс твия администрации и трудящихся в деле постоянного улучшения организации производства и сотрудничество трудящихся и предпринимателей в подготовке и применении мер социального и экономического порядка;

f) расширение системы социального обеспечения, с тем чтобы обеспечить основной доход для всех, нуждающихся в такой защите, и полное медицинское обслуживание;

g) необходимую защиту жизни и здоровья трудящихся всех профессий;

h) защиту благосостояния детей и матерей;

i) обеспечение необходимого питания, жилищ и возможностей для отдыха и культуры;

j) обеспечение равных возможностей в области общего и профессионального образования.

IV Будучи уверена, что более полное и широкое использование мировых производс твенных ресурсов, необходимое для достижения задач, изложенных в настоящей Декларации, может быть обеспечено путем эффективных действий в международном и национальном масштабе, включая меры по расширению производства и потребления, устранению серьезных колебаний в экономике, содействию экономическому и соци альному прогрессу менее развитых районов мира, обеспечению большей стабильности в мировых ценах на сырьевые товары и достижению большого и устойчивого объема международной торговли. Конференция обещает полное сотрудничество со стороны Международной организации труда с такими международными органами, на которые может быть возложена частичная ответственность за осуществление этой великой зада чи и за содействие здравоохранению, образованию и благосостоянию всех народов.

V Конференция заявляет, что принципы, изложенные в настоящей Декларации, полностью применимы ко всем народам и что в то время как метод их применения должен быть определен с надлежащим учетом стадии социального и экономического развития, достигнутой каждым народом, прогрессивное применение их к еще зави симым народам, а также к народам, которые уже достигли самоуправления, является задачей всего цивилизованного мира.

ПРИЛОЖЕНИЯ Приложение 1.

Концепция информационной деятельности профсоюзов ФЕДЕРАЦІЯ ПРОФЕСІЙНИХ СПІЛОК УКРАЇНИ ПОСТАНОВА 09.12.2005 м.Київ № Р-4- Про Концепцію інформаційної діяльності Федерації професійних спілок України На виконання рішення IV з'їзду Федерації профспілок України «Про інфор маційне забезпечення діяльності профспілок, об'єднаних у ФПУ» та згідно з постановою Ради ФІГУ від 21.01.2005 розроблено Концепцію інформаційної діяльності Федерації професійних спілок України, якою передбачено карди нальне поліпшення цієї діяльності, створення потужної й ефективно діючої інформаційної мережі ФПУ. У Концепції визначено цілі, завдання, принципи та основні напрями роботи в інформаційній сфері.

Членські організації ФПУ розглянули і в цілому схвалили проект зазначеної Концепції. Надані ними зауваження та пропозиції було опрацьовано робочою групою ФПУ. Відбулася фахова дискусія за участю керівників і спеціалістів з інформаційної роботи всеукраїнських профспілок, територіальних об'єднань організацій профспілок, фахівців Секретаріату Президента, Держкомтелерадіо України, Національної радіокомпанії України, на якій обшворено й уза гальнено пропозиції членських організацій ФПУ, науковців, працівників Підприємства «Профінформ» ФПУ. В результаті проведеної роботи положен ня проекту Концепції доопрацьовано і вдосконалено. Президією ФПУ проект Концепції Інформаційної діяльності Федерації професійних спілок України схвалено і внесено на розгляд Ради Федерації профспілок України.

Рада Федерації професійних спілок України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1, Затвердити Концепцію інформаційної діяльності Федерації професійних спілок України (додається).

2. Президії Федерації профспілок України розробити та затвердити у першо му кварталі 2006 року заходи з реалізації положень Концепції інформаційної діяльності Федерації професійних спілок України.

Контроль за виконанням постанови покласти на заступника Голови ШУ Луцишина І.

ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА КОНЦЕПЦІЯ інформаційної діяльності Федерації професійних спілок України Інформаційна діяльність Федерації професійних спілок України (далі -ФПУ) покликана сприяти ефективному виконанню визначених її Статутом цілей та завдань.

Концепція інформаційного забезпечення ФПУ (далі — Концепція) визначає цілі, завдання, принципи та основні напрями роботи в інформаційній сфері.

Метою Концепції є сприяння ефективній діяльності ФПУ, її членських органі зацій щодо захисту соціально-економічних і трудових прав та інтересів членів профспілок, зміцненню й розвитку профспілкового руху, зростанню авторитету профспілок у суспільстві, посиленню мотивації профспілкового членства.

Основними завданнями інформаційної діяльності ФПУ є:

• забезпечення ефективного інформаційного зв'язку між різними ланками та рівнями профспілкових структур;

• узагальнення й аналіз Інформації про діяльність профспілок;

• надання апалітично-інформаційної допомоги членським організаціям ФПУ;

• формування іміджу ФПУ як впливового в Україні об'єднання професій них спілок, що послідовно відстоює права працівників;

• проведення Інформаїп'йно-роз'яснювальної роботи серед населення щодо діяльності профспілок;

• висвітлення стратегічних цілей і завдань профспілкового руху;

• привернення уваги суспільства, органів державної влади та місцевого самоврядування до проблем, вирішення яких домагаються профспілки.

Надання профспілкам інформації повинне гарантуватись державою, закріп люватись законодавчими і нормативними актами та угодами в рамках системи соціального партнерства.

Профспілки та їх об'єднання з власної ініціативи вживатимуть заходи щодо урізноманітнення джерел, підвищення достовірності одержуваної' інформації, необхідної для здійснення ними статутних завдань.

II. Внутрішня інформаційна мережа Внутрішня інформація, як структуроутворюючий фактор, є невід'ємною умовою єдності ФПУ, цілісності кожної її організації.

Поліпшення інформаційної діяльності ФПУ передбачає:

• створення ефективно діючої інформаційної мережі, побудованої на сучасних комунікаційних технологіях, у тому числі — корпоративної комп'ютерної мережі ФПУ, рівний доступ до неї всіх членських організацій, членів профспі лок;

надання широкого спектра інформаційних послуг;

• запровадження автоматизованої системи моніторингу профспілкової діяльності;

• створення електронної бібліотеки профспілкового працівника, Ресурс ного центру ФПУ, обладнаного комп'ютерами з підключенням до мережі Інтернет (на базі Інтернет-порталу ФПУ);

200 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- • надання рекомендацій щодо запровадження в штатному розписі членських організацій ФПУ фахівців із зв'язків з громадськістю та пресою;

створення в регіональних профоб'єднаннях прес-центрів, оснащення їх сучасними інфор маційно-комунікацішшми технологіями;

• запровадження системи навчання фахівців із зв'язків з громадськістю та пресою членських організацій ФПУ, редакторів і працівників регіональних профспілкових видань і прес-центрів один раз на квартал;

• проведення щорічних конференцій представників профспілкових ЗМІ, членів Асоціації журналістів профспілкової преси;

• фінансове та матеріальне забезпечення інформаційної діяльності ФПУ.

III. Поширення інформації про діяльність ФПУ ФПУ, її членські організації забезпечуватимуть оперативне й ефективне ви світлення своєї діяльності в ЗМІ.

З цією мстою:

• здійснюватиметься видання масовим тиражем книг, буклетів, брошур, компакт-дисків, відеофільмів, листівок про Статутну діяльність ФПУ, її членських організацій, іміджевої та представницької продукції • проводитимуться рекламні акції, випускатиметься корпоративна продук ція з атрибутикою ФПУ;

• удосконалюватиметься робота Музею ФПУ, створюватиметься архів фото та відеоматеріалів ФПУ;

• поглиблюватиметься взаємодія з закордонними, національними й регіо нальними ЗМІ;

• створюватимуться і розвиватимуться власні ЗМІ, зорієнтовані не лише на профспілковий актив, а й на всіх членів профспілок, широку громадськість, — щоденна загальноукраїнська газета, інформаційно- аналітичний часопис «Профспілки України», «Бібліотечка голови профспілкового комітету»;

• створюватиметься власний інформаційний продукт телерадіомовлення (програми) або на договірній основі використовуватимуться можливості існуючих загальнодержавних телерадіоканалів;

• удосконалюватиметься робота Інтернет-порталу ФПУ, зокрема буде роз ширено його функції та мовний контент;

запроваджуватиметься автома тизована система моніторингу профспілкової діяльності;

• проводитимуться соціологічні дослідження з актуальних проблем профс пілкового руху з висвітленням їх результатів у ЗМІ;

• забезпечуватиметься широке обговорення соціально-трудових проблем у трудових колективах І ЗМІ;

здійснюватиметься пропаганда законотворчих ініціатив ФПУ • шляхом поглиблення співпраці з народними депутатами України, органі зації фахових дискусій та широкого обговорення в ЗМІ проектів законів, підготовлених за участю ФПУ, надання відповідник коментарів;

• здійснюватиметься обмін Інформацією з іншими профспілковими об'єднаннями та профспілками, громадськими організаціями, політич ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА ними партіями, в тому числі шляхом створення спільних інформаційно аналітичних центрів, здійснення спільних проектів тощо;

• надаватиметься інформація про діяльність ФПУ, її членських організацій міжнародним профцентрам, неурядовим міжнародним організаціям тощо.

Прикінцеві положення У результаті реалізації Концепції має створитися Єдина інформаційна сис тема, що об'єднає профспілковий інформаційний простір І в перспективі стане потужною складовою інформаційного суспільства, забезпечить формування привабливого іміджу ФПУ.

На основі Концепції передбачається розробка конкретних заходів ФПУ, її членських організацій для досягнення поставленої мети.

Приложение Статья «Кризис профсоюзной идеологии»

Чем руководствуются в своих действиях украинские профсоюзные лидеры?

Какие позиции занимают высшие профсоюзные руководители, и какие под спудные мотивы определяют их деятельность? Чем определяется логика их действий? В какой мере над ними довлеет груз прошлого, и насколько их дейс твия соответствуют сложившимся реалиям нашего непростого времени? Что объединяет профлидеров как особую корпоративную группу, а что их разъеди няет? Каковы отношения по линии «руководство — рядовые члены» в укра инских профсоюзах? Существует ли напряженность по этой линии, и каковы перспективы ее снятия?

Эти вопросы, порожденные сложившейся обстановкой в сегодняшнем проф союзном движении Украины, возникли не случайно и не сразу. Они имеют свою историю и корни. Возможности их разрешения во многом зависят от позиции, за нимаемой высшим профсоюзным руководством — функционерами ФПУ и отрас левых профсоюзов, лидерами других («альтернативных») профцентров, руководи телями областных профсоюзных структур, председателями профкомов крупных предприятий, т. е. теми в профсоюзном движении, кого можно обобщенно и с некоторой долей условности определить как «профсоюзный истеблишмент». По нашим оценкам, их численность составляет около 4 тысяч человек.

Это сравнительно узкий круг высших аппаратных работников профсоюзов, уполномоченных принимать решения или имеющих реальную возможность влиять на их принятие. Это высший уровень профсоюзного сообщества, чле ны которого сосредоточены в столице и областных центрах, люди, в основном, знающие друг друга лично и связанные деловыми и социальными узами. Они могут не разделять взглядов друг друга и даже конфликтовать между собой, но все вместе они проводят одну политику. Они сохранили старые ценностные ориентации и технологии управления своими структурами. Это люди, владе ющие и обменивающиеся специфической информацией, важность которой 202 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- могут оценить только они. Это вполне определившийся союз интересов, члены которого имеют одни и те же взгляды относительно того, как сохранить свое влияние в обществе. Претендуя на представительство интересов большинства членов профсоюза, они действуют как официально признанная группа давле ния, однако, они гораздо теснее связаны друг с другом, чем с рядовыми члена ми профсоюзов.

Хотим еще раз обратить внимание на то, что в состав украинского профсоюз ного истеблишмента мы помещаем наиболее влиятельных по должности, по ложению и полученному признанию лидеров как «традиционных», входящих в систему ФПУ, так и «альтернативных» профсоюзов. На первый взгляд право мочность такого подхода может вызвать большие сомнения. Однако только на первый взгляд.

Вспомним первые шаги «альтернативного» профдвижения в Украине. Они отнюдь не были робкими. «Альтернативные» обвиняли «традиционных» в сле дующем:

1) автоматическое взимание профсоюзных взносов бухгалтерией из зарплаты членов профсоюзов (притом, что на западе такая система взимания профсо юзных взносов давно получила широкое признание в профсоюзном движе нии – система «check-off» – и рассматривается профсоюзами как серьезное достижение колдоговорной практики);

2) узурпация прав на профсоюзную собственность, которой «традиционные»

не хотели делиться с «альтернативными».

Были обвинения и посерьезнее – в соглашательстве, недемократичности и зависимости от государственных органов. Последнее обвинение частично было снято после принятия нового Устава и провозглашения «традиционных»

профсоюзов независимыми (Федерация независимых профсоюзов Украины).

Как видим, эти обвинения не имели под собой какой-либо принципиальной, идеологической основы, а носили зачастую надуманный либо даже меркантиль ный характер. Это неудивительно, поскольку и критики, и критикуемые не рас полагали для обоснования своих взглядов какой-либо четкой идеологией.

Что касается соглашательства, то этот мотив стал звучать в устах «альтерна тивных» в дальнейшем все слабее, и о причинах такой метаморфозы мы скажем далее.

Кроме обвинений в адрес «традиционных», «альтернативные» также стремились заявить о себе громкими забастовочными акциями, что должно было продемонс трировать их непринятие «соглашательства». В 1992 году их активность на этом поприще достигла наивысшей точки. Однако, не имея широкой социальной базы и достаточного опыта, «альтернативные» вскоре начали сдавать свои позиции.

Несмотря на то, что большая часть забастовок 1992 года носила стихийный харак тер, следует все же признать, что значительная их часть была инициирована имен но «альтернативными» профсоюзами. В 2239 забастовках, состоявшимся в году, приняло участие 181,6 тысяч человек, а потери рабочего времени (показатель упорства и стойкости забастовщиков) составили 865,7 тысяч человеко-дней. Это ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА означает, что в каждой забастовке в среднем принимал участие 81 человек (то есть они не были массовыми), а потери рабочего времени в одной забастовке в среднем составляли 390 человеко-дней (то есть забастовки не были особо упорными).

Другую картину можно было наблюдать в следующем, 1993 году, когда «тра диционные» профсоюзы уже полностью перехватили инициативу у «альтерна тивных» в организации забастовок. По количеству их было проведено гораздо меньше – 462, но они были достаточно массовыми (в среднем в одной забастов ке участвовало 563 человека) и довольно упорными (5800 человеко-дней было потеряно в каждой забастовке).

Дальше, начиная с 1994 года, события развивались по сценарию, который не могли предвидеть ни «традиционные», ни «альтернативные» профсоюзы. На 1994-1995 годы приходится спад забастовочной активности по всем показате лям. Трудящимися начала овладевать апатия, безразличие перед лицом давле ния со стороны властных структур и администрации предприятий. Особенно отчетливо это начало проявляться при попытках организовать «массовые» ак ции протеста в виде митингов, демонстраций, пикетирований и т. п. При заяв ленных количествах в десятки тысяч человек профсоюзы (в основном это были «традиционные», они уже старались не упускать инициативу) оказывались в состоянии вывести на улицы и площади в лучшем случае лишь по несколько тысяч активистов.

Продолжала падать численность членов профсоюзов. С 1990 по 2000 год численность членов профсоюзов, входящих в структуру ФПУ, сократилась с 26 млн. членов до 16 млн. (на 38,5%). Не анализируя причин этого явления, заметим, что, выбывая из рядов профсоюзов, входящих в ФПУ, трудящиеся отнюдь не спешили пополнить ряды «альтернативных» профсоюзных струк тур. Снижалась и забастовочная активность масс. Это было явным признаком «кризиса доверия» граждан к профсоюзам, особенно к руководящей верхушке, независимо от их ориентации.

За самоуверенностью публичных заявлений профсоюзных «генералов» слы шалась озабоченность тем, как предотвратить «дезертирство», отторжение своих «солдат» или даже возможный мятеж. Каждая новая «массовая» акция протеста, организуемая профсоюзами того или иного фланга и призванная продемонстрировать силу «социальным партнерам», превращалась в демонс трацию слабости. Начали входить в практику акции в виде проведения бюрок ратических «протестных» профсоюзных собраний на рабочих местах (в этом случае не было явно видно отсутствие массовой поддержки со стороны членов профессиональных союзов). Иногда запланированные акции отменялись из за несогласованности позиций среди самих профсоюзных лидеров.

Продолжая находиться во враждебных отношениях, две ветви профсоюзно го истеблишмента Украины, тем не менее, начинали осознавать свою схожесть и общий характер стоящих перед ними проблем. «Сплоченность» «альтерна тивных» профсоюзов перед лицом противоборствующей стороны длительное время поддерживалась благодаря существованию Украинского института 204 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- трудовых исследований и образования, учрежденного Американской федера цией труда — Конгрессом производственных профсоюзов (АФТ — КПП) для поддержки и развития «альтернативного», профсоюзного движения в Украине.

Однако, увидев бесперспективность этой затеи, американцы в конце сентября 1999 года свернули деятельность этой организации.

Таким образом, в середине 90-х годов профсоюзный истеблишмент ФПУ оказался перед необходимостью вести борьбу на два фронта. Необходимо было обеспечивать защиту законных интересов трудящихся, что вело к неизбежной конфронтации с властью и директоратом. Но попытки организации массовых действий демонстрировали генералам от профсоюзов утрату их способности контролировать свои войска — широкие массы рядовых членов профсоюзов.

Второй фронт открыли «альтернативные» профсоюзы, настойчиво предъяв лявшие свои претензии на раздел профсоюзного имущества, а также на пра во управления системой социального страхования и на право профсоюзного представительства — эти нападки также надо было отражать, что отнюдь не всегда успешно удавалось сделать. Так, ФПУ пришлось кое в чем поступить ся профобъединению «Солидарность» по части управления соцстрахованием.

ФПУ не смогла отстоять принцип пропорционального представительства в Национальном совете социального партнерства, где ее представители заняли 11 профсоюзных мест из 22 (т. е. был установлен паритет между ФПУ и «альтер нативными» профсоюзами, хотя ФПУ должна быть представлена, по нашим подсчетам, 15 членами НССП).

Еще одной насущной проблемой профсоюзного истеблишмента Украины было отсутствие внятной, четкой и ясной как для самих профсоюзных функ ционеров, так и для рядовых членов профсоюзов идеологии. Утрата социаль ных ориентиров (которые призвана указывать любая идеологическая доктри на) вместе с утратой правящей идеологии привела частично к деморализации членов профсоюзов. Особенно остро, как трагедию, переживали расставание с привычной идеологией представители профсоюзного истеблишмента ФПУ.

Являясь выходцами из рядов КПСС (большинство профлидеров пришли в про фсоюзное движение из руководящих органов партии), они в первой половине 90-х годов не мыслили себя и свою деятельность вне привычной идеологии.

Они были идеологами КПСС по призванию и образу мыслей, они видели свой долг в «коммунистическом» воспитании масс в условиях нарастающего «ди кого капитализма», они были обладателями и хранителями знаний и формул, понятных и доступных отнюдь не всякому человеку. Недаром культурно-вос питательная функция считалась одной из важнейших в советских профсоюзах.

«Традиции всех мертвых поколений тяготеют, как кошмар, над умами живых», — отмечал в свое время К. Маркс [4].

Попытка восполнить идеологический пробел в профсоюзах ФПУ принятием «Программы деятельности профсоюзов Украины», предпринятая на II (внеоче редном) съезде ФПУ (1992 г.), не увенчалась успехом. «Программа» не стала идео логией ФПУ, поскольку не содержала в себе признаков идеологии: не давала цель ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА ной картины процессов, происходящих в политических, социально-экономичес ких и других сферах жизни общества с точки зрения профсоюзов;

не указывала долгосрочных целей и перспектив профсоюзов, а также путей их достижения;

не несла в себе мировоззренческих ориентиров, которые должны были сплотить и мобилизовать членов профессиональных союзов на борьбу за социальную спра ведливость (а именно эта цель является маяком для всех ответственных профес сиональных союзов). «Программа» представляла собой перечень сиюминутных, повседневных задач, стоявших перед профсоюзами в деле защиты социальных и экономических интересов их членов. Довольно быстро она была забыта.

Тем более не утруждали себя разработкой идеологических доктрин профсо юзного движения функционеры из «альтернативных» профсоюзов — в их среде это считалось пережитком «коммунистического прошлого».

В этой близкой к критической ситуации, сложившейся в профсоюзном дви жении Украины в середине 90-х, профсоюзный истеблишмент обнаружил, что ему брошен властью спасательный круг, за который профсоюзные функционе ры не преминули ухватиться. Их идеологией стала политика и практика соци ального партнерства.

Не вдаваясь в подробный анализ концепции социального партнерства, отме тим лишь некоторые, на наш взгляд, существенные моменты.

Концепция социального партнерства была воспринята профсоюзными ли дерами ФПУ, а затем и значительной частью «альтернативного» профсоюзно го истеблишмента безоговорочно, некритически как одномерная данность. В профсоюзах Украины не было попыток рассмотреть социальное партнерство с точки зрения возможных последствий для профсоюзного движения стра ны, учесть отношение к этой концепции мирового профсоюзного движения.

Профсоюзы Украины не пытались дать свое, профсоюзное видение этой про блемы с учетом процессов глобализации, которыми в настоящее время озабо чено международное профсоюзное движение.

Между тем, следует иметь в виду, что в международном профсоюзном дви жении отношение к политике и практике социального партнерства не столь однозначно, как в профсоюзах Украины и других стран СНГ. Это тоже должно стать предметом пристального анализа идеологов профсоюзного движения Украины. В порядке постановки проблемы для обсуждения приведем только один пример. В журнале «ICEF INFO» Международной федерации профсоюзов работников химической промышленности, энергетики и разнорабочих (1995.

— № 4) приводится такая оценка американскими профсоюзами (которые мы привыкли представлять как самые консервативные и соглашательские) соци ального партнерства: «...Республиканцами заготовлен законопроект, направ ленный на возвращение в американскую промышленность духа партнерства.

Сокращенное название закона ТЕАМ (команда) расшифровывается как Закон о партнерстве предпринимателей и рабочих. Он отдает дань новомодным кон цепциям вовлечения наемных рабочих в управление производством. На деле же это позволит работодателям финансировать группы рабочих — «активис 206 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- тов». Американские профсоюзы имеют все основания подозревать, что таким образом делается попытка возродить «карманные профсоюзы», которые в 30-е годы активно насаждались в противовес подлинно рабочим организациям».

Отношение Международной конфедерации свободных профсоюзов — ведуще го международного профцентра — к идеологии социального партнерства можно определить как довольно сдержанное. В «Азбуке профсоюзника» [1] — учебнике для профактива, подготовленном отделом образования (МКСП) [2] и, таким образом, выражающем точку зрения МКСП на проблемы профсоюзного движе ния, — термины «социальные партнеры» и «социальное партнерство» употреб ляются только для обозначения сторон переговорного процесса (профсоюзов и работодателей). Для обозначения же процесса, который мы именуем «социаль ным партнерством», МКСП широко использует понятие «социальный диалог».

В той части «Азбуки», которую можно рассматривать как изложение идеологи ческой платформы МКСП [1, 2, З], ни разу не встречается термин «социальное партнерство». Для того чтобы читатель мог хотя бы в общих чертах представить себе суть этой идеологии, приведем названия разделов этой части учебника:

Общее заглавие части — «К большей солидарности и более демократичному об ществу»:

1. Представительность равна законной силе;

2. Объединить работников вокруг общих целей;

3. К обществу, где работники не являются париями.

4. Борьба работников — в интересах общества в целом.

5. Ставка на демократию для всех.

6. Защита и укрепление демократии».

Приведем еще одну цитату из того же источника, где в концентрированной форме отражено отношение МКСП к рассматриваемой проблеме: «Если предста вители работников выступают от имени сотен тысяч или даже миллионов своих членов, которые существуют согласно документам, но эти члены не чувствуют необходимости действовать, когда профсоюз призывает их к этому, каждый мо жет легко представить, что заинтересованность работодателей и правительства в социальном диалоге с профсоюзами в таком случае будет быстро утрачена, соци альный диалог теряет содержание, сохраняя лишь внешнюю форму».

Мы считаем, что практика заключения трехсторонних генеральных согла шений, сложившаяся в Украине и других странах СНГ, является значительным шагом в направлении развития социального диалога. Но, следует иметь в виду, что, как свидетельствует история, «социальные партнеры» профсоюзов в пери оды наступления на права последних с легкостью отказывались от социального диалога на национальном уровне. Так произошло в Великобритании в период правления консерваторов, которые в 1992 году упразднили существовавший около 30 лет Национальный совет экономического развития (аналог украинско го Национального совета социального партнерства), аргументируя этот шаг тем, что в современных условиях переговоры между предпринимателями и рабочи ми на уровне предприятий идут гораздо продуктивнее, чем в общенациональном ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА масштабе. Даже в стране классического социального партнерства — Швеции — работодатели в начале 90-х заявили, что «не будет возврата к так называемой шведской модели централизованного переговорного процесса» [1. — Ч. 3, с. 27].

Власть и работодатели идут на социальный диалог с профессиональными сою зами в двух случаях: когда им это выгодно или когда профессиональные союзы настолько сильны и влиятельны, что игнорировать их невозможно.

Какой вариант имеет место в Украине? Представляется, что у нас все три «со циальных партнера» имеют в этом свою заинтересованность.

Правительство и работодатели (большой бизнес) заинтересованы в социаль ном партнерстве, с помощью которого:

1) можно сбить накал страстей в обществе в период, когда они всецело погло щены очень увлекательным занятием — приватизацией;

2) обеспечить себе социальное и политическое алиби, втянув профсоюзы в социальное партнерство и переложив на них, таким образом, ответственность за непопулярные решения.

В этой связи отметим как характерную деталь принципы социального парт нерства, которыми «партнеры» должны руководствоваться в своем поведении (по версии В. Н. Киселева) [3]:

1) равноправие сторон;

2) добровольность принятия взаимных обязательств;

3) равная ответственность сторон за выполнение соглашений;

4) принцип трипартизма и консенсуса.

Возникает вопрос: как может быть обеспечено равноправие, а тем более оп ределена равная ответственность «социальных партнеров» при их различных институциональных и функциональных возможностях? Представим себе си туацию: «новый украинец» на «Мерседесе», превысив допустимую скорость и поэтому, не успев вовремя затормозить, сбивает на перекрестке пешехода-пен сионера, который пошел на красный сигнал светофора. Оба нарушили правила дорожного движения из-за чего и произошел несчастный случай, но будут ли они нести равную ответственность перед законом? Вопрос риторический. В случае социального партнерства «новый украинец» — правительство и работо датели, а пешеход-пенсионер — профсоюзы.

Тем не менее, предложенное правительством социальное партнерство оказа лось выгодным и профсоюзному истеблишменту:

1) Оно давало возможность профсоюзным лидерам совершить незаметный для членов профсоюза поворот от конфронтационности к лояльности влас тям. Не нужно было силиться поднимать раздавленные апатией массы на ак ции протеста — теперь все вопросы можно решить в тиши кабинетов за столом переговоров. Социальное партнерство стало рассматриваться профсоюзными лидерами как средство выживания профсоюзов. Это довольно быстро поняли и оценили и представители «альтернативного» профсоюзного истеблишмента.

Если первое Генеральное соглашение с правительством (1991 г.) от профсоюз ной стороны подписала только ФПУ (тогда ФНПУ), то ныне действующее, кро 208 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- ме ФПУ, подписали еще 18 профсоюзов и объединений («альтернативных»)[2].

Обвинения со стороны «альтернативщиков» в адрес ФПУ в соглашательстве стали звучать все глуше;

2) Участие в трехсторонних переговорах, подписание генеральных, отрасле вых, региональных тарифных соглашений, контроль за их выполнением — все это возвращало профсоюзному истеблишменту, который сохранил верность воспоминаниям о «золотых днях» советской власти, прежний статус одной из сторон «треугольника» власти («директор — секретарь парткома — предсе датель профкома» — при советской власти;

«власть — работодатель (капитал) — профсоюзы» — теперь). Социальное партнерство возвращало профлидерам иллюзию статуса «третьей власти» в обществе, позволяло профсоюзному ис теблишменту почувствовать свою значимость;

3) В социальном партнерстве идеологи от профсоюзного движения увидели новый вариант своей идеологии. Но эта идеология имела чисто корпоративный характер, она не выполняла своей важнейшей функции, — не стала той духовной субстанцией, которая объединяет лидеров и массы в единое целое и дает возмож ность лидерам мобилизовать рядовых членов на активные действия. Оставаясь непонятной и чуждой для рядовых членов профсоюзов, но с энтузиазмом вос принятая лидерами, идеология социального партнерства еще больше углубляет пропасть и отчуждение между первыми и вторыми. Не будучи надлежащим об разом осмысленной, идеология социального партнерства стала идеологией про фсоюзного истеблишмента, но не идеологией большинства членов профсоюзов.

Таким образом, идеологи снова остались без идеологии.

Литература 1. Азбука профсоюзника. В 3-х ч. /Опубликовано отделом образования МКСП / Автор: Юбер Камбье — Брюссель, 1993.

2. Вісник Федерації професійних спілок України: Інформаційний жур нал. — 2000 — № 9. — С. 3.

3. Киселев В. Н. Российская модель социального партнерства (сущ ность, проблемы, факторы становления) /Труд и социальные отно шения. — 2000. — № 2 (выпуск 1) — С. 7/.

4. Маркс К. Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта /Маркс, К. Эн гельс Ф. Соч. —Т. 8. —С. 119/.

5. Муцинова Н. Британские профсоюзы: диалог с властями или возвра щение к забастовкам? /Человек и труд,—1966.—№11.—С. 81/.

ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА Приложение Трипартизм і соціальний діалог у системі соціально-трудових відносин Осовий Г.В., Жуков В.І., Руденко В.М., Семеніхін В.О. Соціально-тру дові відносини: питання теорії та практики в Україні. –К.: АПСВ, 2005.

3.1. Суспільно-історичні передумови зародження трипартизму та соціаль ного діалогу Згідно з досвідом та результатами досліджень, що відображені у сучасній на уковій літературі, трипартизм або соціальне партнерство потрібно розглядати під кутом двох точок зору. По-перше, з точки зору соціально-філософського розуміння, трипартизм або соціальне партнерство — це результат корпора тиських відносин, зацікавлених груп інтересів, у всіх сферах життєдіяльності суспільства в цілому. По-друге, це процес врегулювання соціально-трудових відносин засобами колективно-договірного регулювання.

Системоутворюючим фактором для трипартизму служить соціальний діа лог — динамічний процес, що складається із сукупності практичних методів і форм узгодження інтересів суб'єктів (партнерів), які беруть у ньому участь і забезпечують їхню конструктивну взаємодію.

Вважається, що однією з головних рис суспільно-історичного процесу у ХХ столітті була згода або конвенціальність акторів-учасників соціально-трудових відносин. Згода, що неодноразово призводила до соціального консенсусу, першод жерелом якого було вчення про суспільний договір, з’явилась як результат-від повідь і противага теорії класової боротьби.

Трансформація гуманістичних ідей суспільства та усвідомлення про гресивним людством таких понять, як толерантність, компроміс, а також суспільний поділ праці, що супроводжував зародження індустріального суспільства, в якому особливо гостро відчувалась необхідність узгодження інтересів різних соціальних груп, призвели до «переносу» суспільного дого вору як соціального явища із політичної в економічну сферу: у виробництво, обмін, розподіл тощо.

Це створило певні передумови для впровадження ідеї соціального діалогу та трипартизму спочатку сторін соціально-трудових відносин: роботодавців (підпри ємців), найманих працівників (профспілок) та держави, а потім й інших соціальних груп, класів, що було можливе лише за умов соціального консенсусу.

У практичній діяльності соціальний діалог і трипартизм, як принципи регу лювання соціально-трудових відносин ґрунтуються на досвіді корпоративного суспільства.

Утворення синдикатів, трестів, коаліцій підприємців з метою врегулюван ня виробництва хоча і вплинуло на пом’якшення умов конкурентності, але не припинило зіткнень між підприємцями та робітниками.

210 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- Розвиток ринкового господарства і зокрема виробництва створив умови для укладання колективних угод, які були неможливі без організацій робітників.

Колективні переговори збільшували солідарність серед робітників, посилюва ли дисципліну, покращували організацію робітничих спілок, робили останніх більш сильними й потужними.

Колективні угоди, що були результатом жорстких переговорів сторін со ціально-трудових відносин, встановлювали ціну суспільної згоди щодо змін, які запроваджувались підприємцями.

Разом з тим, практика підтверджувала, що регулювання роботи підприємств, особливо на галузевому рівні, потребує суспільної рівноваги. Наявність органі зацій робітничих спілок, зумовлювала майже однаковою мірою необхідність наявності організацій підприємців. Однією ж з умов досягнення соціального миру стала умова, що організації як робітників, так і підприємців мали бути професійно зорганізовані.

Перед робітничими організаціями і професійними спілками постало нове завдання: після достатньо ефективного ведення боротьби з бізнесом навчитись з ним, в певних межах, співробітничати.

Кількісне та якісне зростання профспілок й інших суспільних організацій сприяло виникненню поняття суспільного корпоратизму. Це стосувалось країн, у яких суспільний розвиток відбувався еволюційним шляхом, там кор поратизація суспільства йшла повільно, й профспілки ставали соціальною ба зою для політичних рухів, насамперед соціал-демократичного.

У цілому, існує пряма залежність між впливом соціал-демократичних партій і розвитком суспільного корпоратизму та соціальним діалогом і трипартизмом.

Це підтверджується ствердженням професора Стенфордського університету (США) Філіпа Шміттера, що трипартизм або як його ще називали соціальне партнерство саме є формою корпоратизму.

Корпоратизм визначається вченими і як ідеологія, різновид політичної культури або державного устрою, і як форма організації економіки, навіть як особливий тип суспільства. Але найбільш продуктивним виявився підхід, у межах якого сучасний неокорпоратизм розглядається в якості одного з мож ливих механізмів, що дозволяє асоціаціям інтересів посередничати між своїми членами (індивідами, родинами, фірмами, локальними громадами, групами) та різними контрагентами, в першу чергу, державними та урядовими органа ми. Головну роль у цьому процесі грали міцно укорінені асоціації з постійним штатом, що спеціалізувалися на вираженні інтересів і прагненні виявляти, просувати і захищати інтереси за допомогою впливу на публічну політику. На відміну від політичних партій — іншого найважливішого посередника — ці організації не виставляли своїх кандидатів на виборах і не брали на себе пря му відповідальність за формування уряду. Коли асоціації інтересів (і особливо вся мережа таких асоціацій) певним чином організовані або коли вони певним чином беруть участь у процесі прийняття рішень на різних рівнях державної влади, ми можемо говорити про корпоратизм.

ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА Так Ф. Шміттер пропонує наступне визначення поняття «неокорпоратизм»

– це система представництва інтересів, складові частини якої організовані у дещо особливих, примусових неконкурентних, ієрархічно впорядкованих, функціонально різних розрядів, офіційно визнаних або дозволених (а то й просто створених) державою, що наділяє їх монополією на представництво у своїй галузі в обмін на певний контроль за підбором лідерів й артикуляцією вимог і прихильностей.

До неокорпоратиських держав, соціальна тканина яких глибоко прони зана відповідними відносинами, Шміттер відносить насамперед Австрію, Фінляндію, Норвегію і Швецію. Важливі елементи неокорпоратизму при ви робленні макроекономічної політики були в Австралії, Бельгії, ФРН, Данії, Нідерландах, а також у таких неодемократіях, як Португалія й Іспанія. У — 1970-х роках спроби (однак, безуспішні) увести подібну практику робилися у Великий Британії й Італії. В інших країнах, наприклад, у Франції, Канаді і Сполучених Штатах, поширення неокорпоратизму обмежилося окремими га лузями або регіонами.

Дуже показовим є приклад Швеції, якій це вдалося, особливо протягом п’яти останніх десятилічь ХХ ст., під керівництвом саме соціал-демократії просува тись «середнім шляхом», забезпечивши своєму народові рівність і економічну ефективність у державі загального добробуту.

3.2. Корпоратизм або трипартизм як винахід індустріального суспільства Однією з типових рис індустріального суспільства визначена згода та кон венціальність трудових відносин.

Окрім соціально-філософських, практичні витоки конвенціальності беруть свій початок з теорій менеджменту Фредеріка У. Тейлора, Анрі Файоля, Генрі Форда, Елтона Мейо та ін.

Певною умовою переходу від ліберального капіталізму до монополістично го, або як його ще називають, організованого, визначають наукові відкриття і технологічні інновації у промисловості кінця ХІХ ст., які радикальним чином змінили тип промислового виробництва та заклали фундамент розбудови но вого індустріального суспільства й відповідних трудових відносин.

Соціально-економічні трансформації, що відбувались при становленні цієї фази розвитку ринкових відносин, безпосередньо були пов’язані зі змінами, в першу чергу, на рівні підприємств. Особливо це стосувалось соціального життя підприємства, яке виникало та будувалось на засадах певної науки – менед жеральної теорії, яка не тільки супроводжувала практику, а й несла з собою гуманізм спочатку у трудові, а потім і у соціальні відносини.

Започаткування епохи ліберального капіталізму, вже створило потребу у ра ціональній організації та уніфікації насамперед трудових, а потім і соціальних відносин, особливо на великих підприємствах. Однією з перших пропозицій на такий попит була теорія тейлоризму. Слід відмітити, що концепція, яка передувала цій теорії, розвивалась із середини ХІХ ст. Першоджерелом її була 212 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- промислова революція в Англії, логічне завершення якої відбулося на початку ХХ ст. в Америці.

Вважається, що перший «індустріальний перелам» відбувся на початку ХХ століття, коли завдяки організаційним і технологічним інноваціям Ф.Тейлора та Г.Форда почала формуватись система масового виробництва на засадах:

стандартизації продукції, механізації ваиробництва, наукового менеджменту (тейлоризм), конвейеру.

Фредерік У. Тейлор створив, як її потім назвуть, класичну або адміністра тивну школу управління. Відповідно до цієї теорії головна мета управління полягає в узгодженні інтересів підприємців і робітників засобами високої за робітної плати та низької собівартості виробництва. Економічна ефективність, безконфліктність, соціальна солідарність – все це похідні від наукового упо рядкування та організації соціальної взаємодії у сфері праці.

Подальший розвиток теорії управління пов’язаний з Анрі Файолєм, одним з внесків якого була побудова структури організації та управління працівника ми. Останнє було викладене ним у 14 принципах управління. Наводимо лише останній з них – Корпоративний Дух. «Союз – це сила. А вона є результатом гармонії персоналу».

Січень 1914 р. вважається символічною датою народження фордизму як менеджеральної теорії. Г. Форд розумів, що для становлення економіки ма сового виробництва необхідні зміни попиту, тобто збільшення купівельної спроможності населення. Саме тоді, на своїх підприємствах, він запровадив п’ятидоларовий, восьмигодинний робочий день. Це повинно було збільшити вільний час для споживання товарів масового виробництва та покращити ку пувельну спроможність працівників.

Поряд з цим підвищення заробітної плати, окрім, матеріального стимулу до праці, сприяло створюванню «добрих відносин» між робітниками та адмініст рацією підприємства.

Фордизм, а саме так почала називатися поширена на Заході соціальна кон цепція, передбачала наявність трьох фундаментальних засад економічної, а потім і політичної влади в суспільстві:

• організованої робочої сили у формі професійних спілок;

• організованого капіталу у формі підприємницьких асоціацій;

• держави, спрямованої до загального добробуту.

Навіть з’явився термін «фордистський компроміс», зміст якого підкреслював саме конфліктність інтересів роботодавців і найманих працівників: з однієї сторони, – інтересів підвищення продуктивності праці за допомогою фор дистських технологій, а з іншої сторони, – інтересів особистості яка прагне до творчої праці.

Слід наголосити, що сьогодні, якщо в плані політичному фордизм означає компроміс між головними соціальними силами, то в економічному він базуєть ся на тісному взаємозв'язку збільшення продуктивності праці і росту заробітної плати. Будучи сумішшю ідей соціал-демократії і кейнсианства, фордизм поро ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА див у масовому уявленні віру в реальність загального добробуту, необмежені можливості економічного росту і соціальний егалітаризм. Проте фордизм, на думку фахівців, не сприяв ні подоланню кризи концепції «держави загального добробуту», ні ефективному експортові цієї ідеї в інші країни.

Подальшим розвитком наукового управління вважається теорія «людських відносин», що була створена як результат багаторічного Хоуторнського експе рименту Елтона Мейо: кожна соціальна група має властиву лише їй орієнтацію, що в основному зумовлена її функціями, відповідні норми поведінки, комуні каційну систему, структуру статусів і ролей. Е. Мейо у внутригрішньогруповій інтеграції трудового колективу емпірично виявив неформальну структуру з відповідним впливом на трудові відносини.

Психологічне підґрунтя розуміння, що саме спричиняє ті чи інші вчинки людей і є мотивом «людських відносин», значно пізніше було винайдено і зап ропоновано Абрахамом Маслоу.

Таким чином було започатковано розвиток наук про людську поведінку, що після другої світової війни знайшли своє відображення у працях Дугласа Мак Грегора, Фредерика Херцберга та ін.

Саме у цей час в індустріальних країнах у процесі державотворення відбува лось поєднання правової та соціальної ознак, що призвело до створення держав загального добробуту. Головним засобом організації відповідних соціально трудових відносин стало їх колективно-договірне регулювання.

Свого часу Кейнс довів провідну роль «конвенції» стабільності у бізнесі, яка забезпечує інвестиціям ліквідність для індивіду (і водночас фіксованість для суспільства) й тим самим сприяє досягненню компромісу між індустріальни ми та ринковими цінностями.

Класова боротьба в її крайніх проявах на Заході перестала бути ефективним засобом вирішення виникаючих у суспільстві суперечностей. В індустріальних ринкових країнах з початку 50-х і майже до кінця 60-х років ХХ століття спос терігалася тенденція до зниження страйкового руху, а найпоширенішим роз повсюдженим засобом вирішення соціальних суперечностей ставав трипар тизм, саме на засадах партнерських або соціально партнерських відносинах.


Соціальне партнерство в індустріальному суспільстві розглядалось як:

• людино-центрична теорія соціальної психології, що грунтується на за гальнолюдських цінностях;

• новий тип мислення;

• система відносин між класами, соціальними групами й верствами, у якій пріоритет належить загальнонаціональній згоді;

• напрямок соціальної політики держави;

• сукупність органів, організацій, що створені з представників працівників найманої праці, роботодавців і держави з метою регулювання соціально трудових відносин.

Досвід Міжнародної організації праці (МОП) регулювання трудових відно син на засадах трипартизму, починаючи з 1919 р. виявився стійким і показовим.

214 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- До усвідомлення цього роботодавці і наймані працівники дійшли на практиці лише після інституціоналізації своїх організацій і сформування інституту ко лективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

Зміст та форма колективних договорів розвивалися разом зі змінами соціаль но-трудових відносин роботодавців і найманих працівників у ринковому про сторі індустріального суспільства. Сильні профспілкові об’єднання протисто яли сильним організаціям роботодавців – склалася певна рівновага сил, що виявилася однією з типових ознак індустріального суспільства. Поряд з цим, посилення регулюючої ролі держави сприяло поєднанню інтересів суб’єктів соціально-трудових відносин, досягненню компромісів і як результату – три партизму або соціального партнерства.

У системі трипартизму колективний договір відігравав роль засобу досягнен ня саме такого компромісу, вирішуючи конфлікт як на мікрорівні – усередині фірми, так і на макрорівні: промисловості або галузі в цілому.

Класова боротьба як єдиний засіб вирішення суперечностей залишилась пре рогативою доіндустріальних суспільств. Після Другої світової війни політичні системи соціал-демократичних країн Західної Європи, соціал-ліберальних країн Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії та Японії функціонували на узгоджувальних засадах. У цих країнах з індустріалізованими ринковими суспільствами, в яких поєднання інтересів різних груп відбувалося на основі політичного консенсусу, найбільш ефективно діяла саме узгоджувальна сис тема. Економічну поведінку обмежувало договірне право. Головною характе ристикою політичних систем цих країн стала соціальна демократія, а одним із засобів її забезпечення – корпоратизм.

Вже сам факт концентрації суспільних зв'язків на виробничих відносинах, або «індустріальних відносинах», так само як і перевага у соціальній структурі двох основних класів – буржуазії і робітничого класу, обумовили характер і форму най більш впливових груп інтересів епохи індустріалізму. При всьому різноманітті цих груп (і пов'язаних з ними рухів) центральними серед них, незрівнянними за своїм значенням і впливом з усіма іншими, звичайно, були організації робітничого кла су – профспілки і буржуазії – підприємницькі асоціації.

Тому модель соціально-трудових відносин, що була притаманна індустріаль ному суспільству, отримала назву «соціального діалогу» або «трипартизму».

Під трипартизмом розумілася соціальна взаємодія суб’єктів соціально-тру дових відносин: роботодавців (їх організацій), представників найманих пра цівників (профспілок) за участю держави (виконавча влада) як арбітра з питань зайнятості, заробітної плати, умов праці, соціального страхування тощо засо бами колективно-договірного регулювання.

3.3. Соціальний діалог і трипартизм як відповідь постіндустріальному суспільству Варто було корпоратизму авторитарного, етатистсько-фашистського вигляду фактично зникнути (першого удару йому завдала післявоєнна хвиля демократи ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА зації, а довершила справу нова, що нахлинула після 1974 р.), як стало зрозуміло, хто ж дійсно домігся найбільших успіхів у реалізації неокорпоратиської моделі, щоправда, у її більш «соціетальному» (тобто що спрямовано «знизу») варіанті.

Це були малі європейські країни з добре організованими асоціаціями інтересів і вкрай уразливими інтернаціоналізованими економіками. Корпоратиські тен денції проглядалися особливо чітко, якщо в таких країнах були могутні соціал демократичні партії, зберігалися стійкі електоральні переваги, якщо вони мали відносну культурну і мовну єдність і дотримувались нейтралітету в зовнішній політиці. І навпаки, з найбільшими труднощами в підтримці подібних «суспіль них договорів» зіштовхнулися країни зі слабкішою соціал-демократією, менш постійним у своїх перевагах електоратом і глибокими розбіжностями в підходах до вирішення військових питань та проблем безпеки, наприклад, Нідерланди і Данія. (Відносну невдачу Бельгії на цьому поприщі можна пояснити розколом бельгійського суспільства на мовні групи, що суперничають).

Тривале існування корпоратиських інститутів на загальнонаціональному і мак роекономічному рівнях безумовно мало визначені позитивні наслідки: зростання керованості населення, падіння страйкової активності, збалансованість бюджету, підвищення ефективності фінансової системи, зниження рівня інфляції, скоро чення безробіття, зменшення нестабільності в рядах політичних еліт тощо.

Як писав Ральф Дарендорф, обличчя Європи старого Заходу склалося під впливом основного настрою, який можна назвати соціал-демократичним.

Держави, як за своїми конституціями, так і за своєю політичною культурою мали демократичний характер. Вони захищали статус своїх громадян, у тому числі й громадянські права, а де б не виникали загрози громадянському сус пільству, знаходились прихильники консенсусу на користь свободи та права.

Економічна криза початку 1970-х років, що охопила індустріальне суспільство, довела неспроможність корпоратизму соціальних держав, тоді на зміну соціал демократії прийшов консерватизм. Два політичних рухи викликались стру сити заціпеніння соціал-демократичного порядку, встановленого більшістю.

Одним з них був тетчеризм, іншим – партія «зелених».

У середині 70-х років трипартиська система переживала серйозну кризу, го ловною причиною якої став прогресуючий «знос» індустріалізму і супутні йому зміни у соціальній структурі і суспільних відносинах. Цей «знос» став виявля тися у зниженні частки обробної промисловості в економіці і швидкому рості сфери послуг, у тому числі інформаційних. Відповідно різко скорочувалися чи сельність і частка робітників фізичної праці і зростала частка «білих комірців»

– осіб, зайнятих в офісах, медичних, освітніх, наукових установах, торгівлі, а також у високотехнологічних виробництвах і галузях. На рівні груп інтересів усі ці зміни викликали спочатку падіння чисельності профспілок, а незабаром і їх глибоку системну кризу, яка отримала назву деюніонізації, а також кризу союзної з ними соціал-демократії.

Водночас роль і вплив організацій бізнесу (особливо великих корпорацій) продовжували зростати. Бізнес і влада, відчувши послаблення робітничого 216 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- руху, стали усе виразніше ігнорувати профспілки і взаємодіяти між собою, визнавши їх «третім – зайвим». Найбільш істотним політичним наслідком цих змін виявився прихід до влади неоконсервативних політичних партій, що спи ралися на бізнес, і зміна неокорпоративіської моделі державного дерижизму на неоліберальну, вільно-ринкову модель.

Суспільна криза останньої чверті ХХ століття, що охопила соціальні або де ржави загального добробуту, сприяла відродженню неоліберальної демократії у її новому обличчі – неокорпоративіському та переходу до постіндустріального, інформаційного суспільств, глобалізації економіки тощо, але не зняла голо вного питання сучасності – співіснування інститутів демократії та ринку.

На думку Френсіса Фукуями, таке співіснування неможливе без наступності з певними досучасними (pre-modern) культурними підвалинами. При цьому за кон, договір, економічна доцільність необхідні але не достатні в якості основи стабілізації та благополуччя постіндустріальних суспільств;

до них слід додати такі поняття, як принципи взаємності, моральні зобов’язання, обов’язок перед суспільством і довіра, що ґрунтуються на традиціях і звичаях, а не на раціо нальному розрахунку.

Неолібералізм кінця ХХ століття поновив проблему співвідношення раціо нального та етичного, економічної доцільності та етичних норм існування людства.

Суспільно-політичні зміни, результатом яких став прихід до влади неокон сервативних політичних партій, що спиралися на бізнес, призвів до зміни неокорпоративіської моделі державного дерижизму на неоліберальну, вільно ринкову модель.

Наприклад, Уілл Хаттон, даючи оцінку майже двох десятиріч правління консерваторів у Великій Британії, пише, що вони сприяли посиленню нега тивних тенденцій в економіці і суспільстві. Фінансова система стала ще більш проринковою, нерегульованою та лібералізованою. Роль акціонерів-власників ще більше зросла, а їх відповідальність перед суспільством знизилась.

Деюніонізація профспілок, зменшення групової активності споріднених з ними організацій фермерів, ремісників і інших категорій трудящих, зайнятих у індустріальній економіці, сприяли заповненню суспільних порожнин нови ми соціальними рухами й організаціями, основою і членською масою яких ста ли представники середніх прошарків, наприклад, екологісти, групи боротьби проти расової дискримінації, захисту прав споживачів тощо.

Усі ці організації та групи, на відміну від профспілок, формувалися і форму ються з осіб, що належать, в основному, до різних прошарків середнього класу, включаючи представників дрібного і середнього бізнесу. В міру зростання цих організацій у них починають брати участь і окремі профспілки, проте участь ця була і залишається досить обмеженою.


Певна розмаїтість складу нових рухів пояснюється тим, що їхнім завдан ням, на відміну від профспілок і інших аналогічних організацій, є не захист інтересів своїх членів і тієї або іншої соціальної групи як такої, а боротьба за ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА конкретну мету, що має широке суспільне значення. Звідси і приналежність їх усіх до тієї категорії груп інтересів, що називаються організаціями або рухами «однієї мети».

На відміну від профспілок і споріднених з ними організацій, що виступали насамперед як сили підтримки політичних партій і делегували їм свої повно важення, нові соціальні рухи й організації стали практикувати альтернативні принципи відносин з партіями і сформованими ними установами представни цької і виконавчої влади.

Ці рухи демонстрували повну незалежність як від політичних партій, так і від формованих ними органів влади. А у деяких випадках вони виступали в аван гарді боротьби за висунуті ними вимоги, прагнучи перетворити партії у зна ряддя досягнення поставлених цілей, щоб обернути їх у свою «віру». Основною формою їхньої взаємодії з політичними рухами і партіями стало надання елек торальної підтримки в обмін на прийняття у тому або іншому обсязі їхніх про пагандистських цілей. Це вже не ієрархічні відносини підлеглості, а відносини партнерів, кожний з яких зберігає повну незалежність і самостійність.

Будучи вільними від партійних й інших політичних прихильностей, нові групи інтересів спочатку діяли переважно як протестні організації і рухи, і саме в цій якості їм вдавалося досягати часом досить відчутних поступок як від влади, так і від бізнесу. В основному це були поступки в екології, дотриманні споживчих стан дартів, усуненні найбільш одіозних форм расової нерівності, правозахисному за конодавстві, сприянні врегулювання військових конфліктів.

Поряд з тим, фактичне виключення представників масових організацій з повсякденної взаємодії із владою (ці відносини були монополізовані великим бізнесом) давало і тим і іншим занадто велику свободу, яка чим далі, тим біль ше входила в суперечність зі зростаючою самосвідомістю і самооцінкою нового середнього класу. Звідси – прагнення цього класу (як соціальної спільноти) і особливо його найбільш активної й організованої частини до більш особистої участі у владі й прийнятті на себе певного рівня відповідальності за стан справ у країні, регіоні, муніципальному утворенні тощо. Одним із проявів цих уст ремлінь стало зростання індивідуального членства в партіях, особливо соціал демократичних, багато з яких перетворилися фактично в партії середнього класу. Якщо ж говорити про групову активність середнього класу, то вона ста ла усе більше виражатися в участі у вирішенні практичних проблем місцевого, регіонального і загальнодержавного масштабів.

Найбільш яскравим свідченням такої участі став так званий новий комуні таризм, тобто створення на мікрорівні практично самоврядних структур, які беруть на себе вирішення ряду проблем, що зачіпають інтереси місцевого спів товариства.

Соціально-економічні особливості постіндустріального суспільства приз вели до утворення відносин, що були покладені у зміст нової – секторальної моделі соціального діалогу. Поряд з традиційною трипартиською структурою почала будуватись нова, характерна для відносин держави з громадянським 218 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- суспільством, коли держава виступала як перший сектор, бізнес – як другий, а недержавні (некомерційні) організації – як третій сектор.

Тому в останню чверть ХХ століття соціальний діалог було широко визнано як частину принципів, що формують так звану Європейську соціальну модель, яка ґрунтується на високих економічних показниках, високому рівні соціаль ної політики, освіти та соціальної згоди.

Наприклад, у Європі концепція соціального діалогу між урядом, організа ціями роботодавців і працівників загальновизнана як невід'ємна складова успішного управління, навіть якщо її модальність та сфера охоплення значно відрізняються залежно від країни і часто чутливі до циклічності виборів.

Людек Рихлі та Райнер Прітцер пропонують розглядати соціальний діалог згід но з трьома аспектами його визначення: метою, методами ведення та змістом.

Мета соціального діалогу відрізняється залежно від його змісту і може знач ною мірою відрізнятися у різних країнах. Її можна представити у формі піра міди: в основі буде широкий спектр питань, з яких соціальні партнери просто обмінюються інформацією без бажання впливати на позиції один одного. З обмеженої кількості інших питань партнери надають перевагу консультуван ню між собою з метою зближення власних позицій. Лише дуже вузький спектр питань зазвичай є предметом справжніх переговорів з метою досягнення домо вленості, найчастіше у формі компромісу, прийнятного для всіх сторін.

Методика ведення соціального діалогу залежить від того, чи віддають сторо ни перевагу участі держави, чи просто зустрічаються між собою. При тому, що на галузевому рівні біпартизм – це загальне правило, на національному (між професійному) рівні участь держави є бажаною і може бути навіть необхідною.

У більшості країн-кандидатів на вступ до ЄС держава активно залучалася до діалогу з самого початку реформ і була зазвичай ініціатором тристоронніх зус трічей для обговорення невідкладних і широкомасштабних реформ. У деяких країнах соціальний діалог поширюється і на інших учасників, таких як гро мадські організації та суспільні групи.

Зміст соціального діалогу на національному рівні, на думку експертів МОП, насамперед визначається реаліями соціального та економічного життя і тому може бути різним залежно від потреб суспільства на різних етапах соціально економічного розвитку, проте часто він повинен реагувати на термінові події.

Ми погоджуємось з українським економістом А.М. Колотом, який, на відмі ну від більшості вітчизняних дослідників соціального партнерства, вважає, що «Соціальне партнерство – це, насамперед, визначення неоднаковості інтересів різних суспільних сил, визнання права кожної групи мати власні економічні інте реси, які можуть не збігатися з інтересами іншої групи. Водночас соціальне парт нерство – це усвідомлене бажання сторін дійти взаєморозуміння, погоджуватися на компроміси, співробітничати в ім’я соціального миру, що є важливою переду мовою поступального розвитку економіки, а отже піднесення якості життя».

МОП пропонує використовувати таке найостанніше визначення цього по няття: «Соціальний діалог являє собою всі типи переговорів, консультацій та ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА обміну інформацією між представниками урядів, соціальних партнерів або між соціальними партнерами з питань економічної та соціальної політики, що становлять спільний інтерес».

3.4. Соціальний діалог і трипартизм в Україні Постіндустріальні країни зуміли подолати суперечності між економічною доцільністю та етичними цінностями, але для цього потрібно було пережити Другу світову війну й мати за зразок СРСР з країнами Варшавського договору.

Країни СНД, «поринувши» у перехідну економіку, певною мірою, втратили навіть ознаки індустріальних, що були притаманні СРСР. Падіння виробниц тва, товарний обмін (бартер), невиплата або масові затримки заробітної плати (що кваліфікується експертами МОП як певна форма рабства), невідповідність заробітної плати мінімальним соціальним стандартам, невідповідність трудо вого законодавства Конвенціям МОП і як результат – втрата надбань робіт ничого руху тощо. Наявність цих ознак, характерних у 1990-ті роки для країн СНД, позбавляла їх індустріального статусу.

З попереднього досвіду постіндустріальних країн відомо, що їх індустріальні суспільства дійшли до свого подальшого розвитку саме за умов становлення правових, соціальних держав з високим рівнем політичної демократії, соціаль ною ринковою економікою та розвинутим громадянським суспільством.

Країни Східної Європи, які у своїй більшості дійшли до стану індустріаль них держав за умов авторитарного (прорадянського) державного устрою, мали й відповідні соціальні інститути, більш наближені до ринкової економіки, які займалися організацією суспільного буття, що сприяло їх більш швидкій інтег рації у Європейське співтовариство.

Транзитивний стан пострадянських держав сприяв втраті здатності тради ційними соціальними інститутами, що їх обслуговували, виконувати функції забезпечення стійких зв’язків та відносин у межах соціальної організації сус пільства, що призвело до його певної дезінтеграції.

Така дезінтеграція виявилася результатом перших спроб впровадження рин кової економіки монітаристським шляхом, прискореної приватизації, псев додемократичних політичних змін у суспільстві, трансформації економічних відносин, ще далеких від ринкових.

Результатом цих соціальних змін стала поява нових соціальних груп, спо чатку кооператорів, потім підприємців і започаткування, таким чином, нової соціальної структури ринкового суспільства.

Відсторонення держави від звичної для більшості громадян патерналістської ролі відбувалося при втраті соціальними інститутами своїх функцій і незабез печеності їх наступності з майбутніми, що починали тільки зароджуватись.

Дисфункціональність соціальних інститутів пов’язана зі змінами, які, на думку Н. Смелзера, завжди відбуваються нерівномірно й неминуче призводять до конфлікту між силами традиції та модернізації.

Як такі сили традиції – можна розглядати залишки адміністративно-бюрок ратичної номенклатури, яка за роки незалежності держави «соціалізувалася».

220 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- Залишившись при владі, бюрократія перетворилась у вагому, з неабияким впливом соціальну групу, найбільш незацікавлену в ринкових перетвореннях і розвитку демократії. Тому замість впровадження ринкових механізмів відбу вається їх імітація завдяки створенню формальної інфраструктури псевдорин кових механізмів тощо.

В якості сил модернізації повинні виступати бізнесові структури, але первин на фаза накопичення капіталу народила їх олігархічні угруповання як майже єдиних представників великого бізнесу, що змогли вижити за умов перехідної економіки саме завдяки зрощенню з адміністрацією різних рівнів.

Основна проблема постсоціалізму, на думку Девіда Старка, полягає в одно часній появі нових класів власників і нових, звільнених від підлеглості груп, які отримали політичні права. Як реструктурувати економіку, коли владу на перестановки політичних фігур мають саме ті, хто вважає, що їх інтереси вияв ляються найбільш ущемленими у результаті економічних змін?

Новим для незалежної України, як і для усіх країн СНД на початку 1990–х років, було «занурення» у безодню ринкової економіки. Тому попередній ра дянській «всенародно схваленій» ідеології класової боротьби нагально пот рібна була заміна. Для сфери соціально-трудових відносин, підґрунтям якої майже 70 років були адміністративно-командні методи управління та плано во-розподільча економіка, необхідна була «нова“ ідеологія, що дозволяє демок ратизувати ці відносини. Єдине, що було потрібне, так це пристосування цієї ідеології до українського «посттоталітарного» суспільства. Це означає незмін ність за змістом методів управління та цивілізованої локалізації наростаючого масового робітничого руху. За ідеологію розбудови ринкових, нових для нашої країни соціально-трудових відносин було обрано «соціальне партнерство», що розглядається як певний синонім трипартизму.

Міжнародний досвід свідчить, що дієві зміни соціально-трудових відносин з 50-70–х років ХХ ст. в усіх країнах з соціальною ринковою економікою тією чи іншою мірою, відбувалися «під зіркою» соціального партнерства як однієї з форм корпоратизації суспільства.

Сторони, або актори, соціально-трудових відносин дійшли висновку, що не обхідною умовою досягнення задоволення власних інтересів (що в більшості випадків не збігаються) є компроміс і консенсус, який досягався у процесі со ціального діалогу – «поганий мир кращий за гарну війну». Слід відмітити, що завдяки наполегливості та активності профспілок «поганий мир» для найма них працівників у тих країнах був достатньо заможним.

У цей самий період визначилися і необхідні умови, наявність яких забезпечу вала становлення трипартизму у кожній з соціальних держав світу:

• соціально зорієнтована ринкова економіка;

• політична демократія;

• наявність незалежних, сильних соціальних партнерів – представницьких організацій найманих працівників (профспілок) і роботодавців;

• відсутність адміністративно-командних методів управління економікою;

ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА • поміркованість регуляторної політики держави щодо втручання в діяль ність соціальних партнерів.

Досвід соціальних або держав загального добробуту свідчить, що відсутність хоча б однієї з цих умов робить неможливим розбудову соціально-трудових від носин на засадах трипартизму.

В Україні впровадження системи соціального партнерства відбувалося по аналогії з країнами СНД (Білорусь, Молдова, Росія) – «зверху», тим самим ад міністративно-командним методом. Держава майже до кінця 1990-х залишалася єдиним роботодавцем, були відсутні представницькі організації (об’єднання) ро ботодавців, профспілки (нові та традиційні) були роз’єднані, а головне – в країні дуже мляво створювались ринкові механізми.

Соціальне партнерство як ідеологія, найбільше підходило, з одного боку, для «забезпечення» псевдоринкових перетворень, а з іншого – для завуалювання наслідків первинної фази накопичення капіталу владною елітою країн СНД, яку також супроводжувала «зручна» теорія лібералізації економіки з привати зацією тією ж елітою загальнонародної власності.

Іронія долі полягає у тому, що до влади в більшості з країн пострадянського простору прийшли вихідці саме з тієї партійно- номенклатурної верхівки, на замовлення якої протягом 1960 – 1980-х рр. проводилися критичні теоретичні дослідження проблеми соціального партнерства як суто буржуазної доктрини, спрямованої на замулення очей найманим працівникам з метою їх подальшої експлуатації.

Протягом 90-х років продовжувався новий для українського суспільства ба гатовимірний процес утворення соціально-трудових відносин, характерний для первинної фази накопичення капіталу і тому неадекватний саме соціаль ній ринковій економіці.

Український соціолог В.І. Тарасенко вважає, що цей процес став результатом «копіювального експерименту», який підтвердив справедливість застережень тих суспільствознавців і політиків, хто наголошував на думці, що запозичення чиказької моделі реформування економіки (мінімальне втручання держави в економіку) для України не зможе забезпечити успіху. Результат вітчизняного реформування у сфері трудових відносин – ступінь експлуатації робочої сили перевищує 600 %.

Аналогом для державотворення нової України був взятий за своєю формою, на жаль не за змістом, приклад соціальних держав і відповідний принцип організації колективних трудових відносин, який був притаманний соціальній ринковій еко номіці – соціальне партнерство.

Після отриманням незалежності та «каналізації» національно-визвольного «Руху» перед владою в Україні постало питання – локалізація іншого руху – страйкового робітничого, насамперед шахтарського. Саме соціальне партнерство як ідея найбільше підходило для цього.

Згідно з Законом України «Про зайнятість населення» (ст. 17), що був прий нятий 1 березня 1991 р., почалась розбудова нормативно-правової бази соціаль 222 МЕЖДУНАРОДНЫЙ ОСЕННИЙ ИНСТИТУТ ПРОФСОЮЗНЫХ ТРЕНЕРОВ. КИЕВ- ного партнерства в країні. Цим законом передбачалось, що для підготовки уз годжених рішень щодо здійснення політики зайнятості можуть створюватися координаційні комітети сприяння зайнятості з однакової кількості представ ників профспілок, органів державного управління, власників підприємств або уповноважених ними органів, підприємців.

Таким чином, першим органом на трипартійних засадах став 12 березня 1992 р. Український координаційний комітет сприяння зайнятості населення (УККСЗН).

У червні 1992 р., коли у відповідь на кризовий стан після низки страйків і про тестів, що були викликані підвищенням цін та неуважним ставленням Уряду до соціальних проблем, під час зустрічі керівників профоб’єднань (професійних спілок залізничників і транспортних будівельників, працівників кооперації та інших форм вільного підприємництва, Асоціації льотного складу цивільної авіації, працівників Академії наук, машиністів залізниць, гірників, працівни ків Збройних сил, Федерації профспілок України та Солідарних профспілок) за «круглим столом» Президент Л. Кравчук погодився з пропозицією профспілок утворити новий консультативно-дорадчий орган, що повинен був стати інстру ментом узгодження інтересів найманих працівників, роботодавців і держави.

Метою соціального партнерства в країні є досягнення балансу трудових, соціально-економічних прав та інтересів сторін, удосконалення механізму їх співробітництва як необхідної умови економічного розвитку, підвищення життєвого рівня народу та досягнення громадянської згоди в суспільстві.

Тому наступним кроком розбудови соціального партнерства було створен ня на національному рівні, за Указом Президента України від 08.02.93р. №342, Національної ради соціального партнерства (НРСП), постійно діючого трис тороннього консультативно-дорадчого органу.

Для забезпечення функціонування соціального партнерства по усій верти калі соціально-трудових відносин на паритетній основі утворюються такі від повідні органи:

• на національному рівні – НРСП, яка складається з делегованих пред ставників всеукраїнських об’єднань професійних спілок, всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців та Кабінету Міністрів України;

• на республіканському рівні – республіканська рада соціального парт нерства, яка складається з делегованих представників республіканських об’єднань професійних спілок, республіканських об’єднань організацій роботодавців та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;

• на галузевому рівні – галузева рада соціального партнерства, яка складається з делегованих представників всеукраїнських професійних спілок, організацій роботодавців та їх об’єднань, органів державного управління, органів вико навчої влади, що діють у відповідній галузі або декількох галузях;

• на територіальному рівні – територіальна рада соціального партнерства, яка складається з делегованих представників професійних спілок та їх об’єднань, організацій роботодавців та їх об’єднань, органи виконавчої ПОЛИТИКА, ВЛАСТЬ И ЛОББИРОВАНИЕ ИНТЕРЕСОВ ЧЛЕНОВ ПРОФСОЮЗА влади та органи місцевого самоврядування, що діють на території від повідної адміністративно-територіальної одиниці, визначених частиною першою ст. 133 Конституції України;

• на виробничому рівні – рада соціального партнерства, яка складається з делегованих представників первинної профспілкової організації (органі зацій) або вільно обраних представників (представника) працівників і роботодавця.

У своїй роботі НРСП керується певними принципами, обов’язковими для кожної з трьох Сторін:

• рівноправності та паритетності сторін;

• конструктивного діалогу;

• добровільності вибору форм соціального партнерства;

• поваги, погодження і врахування інтересів сторін;

• пріоритетів узгоджувальних процедур та пошуку компромісних рішень;

• взаємного інформування.

Кожна із сторін соціального партнерства виконує певні, властиві тільки їй функції.

Держава виконує функції:

• гаранта громадянських прав;

• впроваджувача соціальної політики;

• організатора та координатора соціально-трудових відносин;



Pages:     | 1 |   ...   | 4 | 5 || 7 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.