авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:   || 2 | 3 | 4 | 5 |   ...   | 7 |
-- [ Страница 1 ] --

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НА

СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

ТРАНСФОРМАЦИЯ ФИНСКОГО НЕЙТРАЛИТЕТА

АРТАМОНОВ С.А.

Современная система международных отношений столкнулась с настоятельной необходимостью

осмысления конкретных задач, стоящих перед европейским сообществом в деле обеспечения надежной

региональной и глобальной безопасности. С прекращением функционирования элементов прежней системы европейской безопасности, опиравшейся на баланс сил в противостоянии больших групп - стран, с распространением процессов европейской интеграции на военную и внешнеполитическую сферы, особенно остро обозначилась задача выработки новых надежных механизмов национальной безопасности, создания современной системы разрешения европейских проблем. Ряд европейских стран для решения проблем, связанных с национальной безопасностью, нейтральный статус. К таким странам относятся Финляндия, Австрия, Кипр, Швейцария, Швеция, Ирландия, Мальта, Лихтенштейн и, с некоторыми оговорками, Ватикан. Большинство из них входит в ЕС, но проблемы безопасности они решают на основе нейтралитета.

Приход к нейтралитету этих стран был осуществлен в свое время по ряду причин, и эти страны имеют различный опыт использования этой модели. Самыми молодыми странами-нейтралами на сегодня являются Австрия и Финляндия.

Цель моей статьи - рассмотреть опыт и трансформацию нейтралитета Финляндии. Необходимо сразу подчеркнуть, что выбор Финляндией нейтралитета как модели национальной безопасности, на наш взгляд, был во многом вынужденным и единственным шагом к сохранению суверенитета государства. Во первых, он стал результатом Второй мировой войны, в которой Финляндия выступила на стороне фашистской Германии и оказалась в лагере государств, потерпевших поражение в ходе войны. Во-вторых, выбор этой модели был обусловлен соседством и особыми отношениями с СССР, у которого были все основания для лишения Финляндии суверенитета. Так, руководители СССР недвусмысленно дали понять после окончания войны, что при соблюдении нейтрального статуса она получит правовые, политические, территориальные и экономические выгоды. Что касается СССР, то относительная свобода Финляндии, с другой стороны, была необходима для укрепления престижа страны и подчеркивания своей снисходительности к проигравшим странам. Финнам предложили широкомасштабное экономическое сотрудничество, которое привязало народное хозяйство Финляндии к экономике СССР, а финские рабочие получили возможность хорошо зарабатывать, выполняя советские заказы. Финляндия поставляла в СССР машины и корабли, получая взамен нефть и другое сырье. В послевоенной финской прессе были запрещены изданные в США антироссийские и антисоветские ленты, пресекались русофобские выступления, подавлялись проявления антироссийской пропаганды. Подобные действия на Западе тут же расценивались как введение цензуры. Между тем, лояльность Финляндии быстро дала ей положительные результаты:

советская армия на 40 лет раньше срока оставила арендованный п-ов Ханко, уважительно относилась к территориальной целостности и культуре Финляндии.

Таким образом, финнам было очень комфортно оставаться нейтральными, несмотря на то, что их нейтралитет был гарантирован крайне условно и осторожно.

По мирному договору 1947 г. и соглашению 1948 г. о дружбе, сотрудничестве и взаимопомощи между СССР и Финляндией, последняя была ограничена в развитии внешних связей: она не могла вступать в организации, члены которых представляли угрозу для безопасности СССР. Поэтому Финляндия не присоединилась ни к Варшавскому договору, ни к НАТО. Однако, начиная с 1955 г., когда Финляндия была принята в ООН, понятие финского нейтралитета начинает трансформироваться. Так, в 1956 г. стала членом Северного совета, межправительственного органа скандинавских стран. С 1961г. Финляндия – ассоциированный член Европейской ассоциации свободной торговли, с 1986 г. – полный член этой организации. После распада СССР Финляндия в 1992 обратилась с просьбой о приеме в ЕС и в 1995 г. стала членом ЕС. В январе 1992 г. был подписан Договор об основах отношений между Россией и Финляндией, ознаменовавший собой новую эру в отношениях с Российской Федерацией. При этом Финляндия стала регулировать численность своей армии. В 1992 г. Финляндия получила статус наблюдателя в Совете североатлантического сотрудничества (ССАС). Она присоединилась к программе, направленной на расширение политического и военного сотрудничества, проводившегося в ССАС и по программе "Партнерство ради мира" (ПРМ). Очень активно Финляндия участвовала в операциях ИФОР, возглавляемых НАТО для выполнения военных аспектов мирного соглашения по Боснии. Кроме того, правительство Финляндии дало согласие на участие в совместной с НАТО программе по закупке тяжелых военно транспортных самолетов для стратегических воздушных перевозок [1].

Сегодня в стране зарождается принципиально новая концепция внешней политики, где четко сформировалось стремление Финляндии стать региональным лидером в Северной Европе, что далеко не соответствует позиции нейтралитета в его классическом понимании. Финские политики и деловые круги, используя географическое положение своей страны и трансформацию границы с Россией в границу ЕС, все активнее отстаивают идею рождения и развития стратегии новой Северной Европы. Традиционно Севером Европы называли Данию, Исландию, Норвегию, Швецию и Финляндию. А его центром, благодаря территориальному положению и экономическому лидерству в регионе, считалась Швеция. Финская же концепция — в том, что поскольку Россия уже в той или иной степени включилась в развитие европейских рыночных связей, то содержание понятия “Северная Европа” следует расширить. Исходя из этого, финны включают в Северную Европу североевропейские районы России (Петербург, Мурманск, Архангельск, Новгород, Москву, Тверь), а также Литву, Латвию, Эстонию, Калининград, часть Белоруссии и Польши. Это увеличивает население Севера Европы с 24 млн. человек до 80 млн., 44 из которых приходятся на Россию. А центром региона становится Финляндия. Причем вся концепция как раз и строится на нейтральном статусе Финляндии, позволяющем ей, с одной стороны, идти от Европы к России в качестве политического и экономического пионера ЕС, а с другой стороны, приближать к Европе еще не вполне интегрированную Россию в качестве ее доверенного лица. То есть, выполнять роль “моста” в отношениях стран ЕС и РФ.

Отсюда исходит противоречие: сохраняя нейтральный статус, Финляндия пытается взять на себя роль лидера на Севере Европы [2].

Таким образом, не случайно заводится речь о “нивелировке” и “маргинализации” института нейтралитета, в общем, и финского нейтралитета, в частности. Сама идея нейтралитета многими стала восприниматься как национально-эгоистическое увиливание от решения современных международных проблем. Выдвигаемый в последнее время тезис о правовой совместимости нейтрального статуса с сотрудничеством с НАТО и военно-политическими структурами ЕС обнаруживает свою уязвимость в силу того, что ни Евросоюз, ни Североатлантический блок не являются всеобъемлющими системами коллективной безопасности. А любое участие в блоках с точки зрения международного права ни раньше, ни теперь не могло быть и не может быть легитимным для постоянно нейтрального государства. В то же время, нейтралитет, исключающий участие в коллективных миротворческих акциях, предпринимаемых НАТО, лишает нейтральные государства возможности вносить свой вклад в дело укрепления международного мира и безопасности [3].

Вполне закономерно внутри государства развернулась дискуссия между сторонниками и противниками нейтралитета. Приверженцы нейтралитета высказывают мнение, что, поскольку Финляндии не угрожает ни одна из стран мира, членство в НАТО для финнов не является актуальным. Кроме того, в случае вступления страны в НАТО на бюджет Финляндии ляжет большая нагрузка по финансированию миротворческих операций НАТО, и сотни финских военных будут вынуждены принимать участие в военных операциях в Афганистане, а членство в альянсе не приравнивается в общественном сознании к безопасности. Такую позицию выражает президент Финляндии Тарья Халонен. В ее выступлениях часто присутствует формулировка безопасности: "Военное неприсоединение и самостоятельная оборона". Эксперт Стокгольмского международного института исследований проблем мира Гунилла Херольф убеждена, что членство в альянсе не приравнивается в общественном сознании к безопасности. С ней согласно более 60% населения, и три ведущие политические силы, единодушные в том, что Финляндия должна и впредь сохранять нейтралитет на внешнеполитической арене [4].

Несмотря на это, многие политики и ученые развернули в местных СМИ бурную дискуссию о необходимости пересмотра отношений с Альянсом. Ученые и дипломаты рекомендуют правительству начать процесс присоединения к НАТО, параллельно оценивая, насколько от этого могут пострадать российско-финские отношения. С другой стороны, в Финляндии есть и политики, лоббирующие членство страны в НАТО. К ним относится партия "Молодые финны", во главе с Ристо Пентилля;

начальник оборонного министерства генерал Г. Хэгглунд;

министр иностранных дел Финляндии Александр Стуббе, который заявил, что действия России в Грузии должны отчетливо сказаться на финской внешней и оборонной политике, а также политике безопасности. Это также спикер парламента, социал-демократ Пааво Липпонен и финский премьер Матти Ванханен. При этом, основными аргументами выступают такие: одного лишь участия в программе «ПРМ» и хороших отношений с США будет недостаточно, если Финляндии потребуется помощь для отражения нападения;

вступление Финляндии в НАТО необходимо потому, что, будучи в военном отношении неприсоединившейся страной, она "косвенно поддерживает идею, что Россия и НАТО – противники"[5]. Помимо прочего, выдвигается тезис о том, что, не являясь членом НАТО, Финляндия также остается вне развития отношений между НАТО и Россией и поэтому не может влиять на огромное количество факторов, напрямую связанных с ее безопасностью. В соответствии с последней "Белой книгой" по вопросам безопасности и обороны Финляндии от июня 2004 г., "НАТО является единственной международной организацией, способной осуществлять кризисное управление, требующее военного вмешательства, и военные операции по принуждению к миру, а "расширение… НАТО повысило уровень безопасности в сопредельных с Финляндией территориях" [5].

Тема национальной безопасности является самой актуальной для финской общественности. И сторонники, и противники нейтралитета имеют множество аргументов и контраргументов относительно сохранения нейтрального статуса, но все они отмечают как непреложный факт бесперспективность положения нейтральных стран в современную постблоковую эпоху. Таким образом, на основе выполненного нами анализа, мы приходим к выводу, что институт нейтралитета Финляндии подлежит упразднению как европейский реликт двух последних веков и, главным образом, “холодной войны”, а для полноценного обеспечения национальной безопасности необходимо искать принципиально новую концепцию безопасности с учетом накопленного опыта и вызовов в современном мире.

ЛИТЕРАТУРА 1. Сурков Н. США ждут присоединения Финляндии к НАТО. Мониторинг СМИ // http://www.globalaffairs.ru/articles/9422.html 2. Сорокина Н. Геополитическая премьера Суоми // Россия и мир. – 1997. – №52(213) 3. Кружков В.А. Нейтралитет в европейском политическом поле // Международная жизнь. – 2000. – № 4. Сорокина Н. Выборы с русским акцентом // Российская газета. – 2007. - № 5. Финляндия, Швеция и НАТО: некоторые аспекты взаимоотношений // valhalla.ulver.com/f379/t5351.html ПРОБЛЕМА ВИКОРИСТАННЯ ОФІЦІЙНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ У СТОСУНКАХ МІЖ ГРЕЦІЄЮ ТА КОЛИШНЬОЮ ЮГОСЛАВСЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ МАКЕДОНИІЯ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ АШЛА С.Б.

Балканське питання завжди займало особливе місце в світовій політиці. Протягом ХІХ-ХХ ст.

Балкани були регіоном міжнародної напруженості, тут стикалися інтереси провідних європейських держав, тут найбільш гостро виявлялися міжнаціональні та міжетнічні конфлікти. Останнім часом на перший план виходить проблема стабілізації ситуації в Косово, питання розвитку співробітництва балканських країн, зовнішньополітичні пріоритети Колишньої Югославської Республіки Македонія (КЮРМ), спрямовані на інтеграцію в структури ЄС та НАТО, та ситуація, що склалася в двосторонніх відносинах між Грецією та КЮРМ. Сьогодні національне питання, відоме як суперечка між державами з приводу назви «Македонія», залишається проблемою, що дестабілізує відносини між країнами. В світлі сучасних міжнародних відносин на Балканському півострові цікавими залишаються позиції Греції та КЮРМ з приводу існуючої проблеми назви, а також залучення до її вирішення міжнародної спільноти.

В рамках історіографії є розподіл на роботи європейських, американських та грецьких вчених.

В грецькій історіографії відносинам між Грецією та КЮРМ присвячено багато робіт з різних аспектів співробітництва між двома державами.

Так Х.Кондоніс, Х. Нікас та Д. Сиррі аналізують політичні відносини, економічну та комерційну співпрацю, а також роль цивільних організацій. Х. Кондоніс в своїх працях описує підтримку грецьким урядом політичного керівництва КЮРМ під час озброєної етнічної конфронтації з етнічними албанцями в 2000-2001 рр., а також розкриває проблему спадщини після розпаду Югославії. Треба відзначити роботи Евангелоса Кофоса «Македонське питання протягом двох останніх століть», «Політика Греції щодо незалежності та визнання КЮРМ», «Афіни-Скоп’є: нелегкий симбіоз (1995-2002)». В своїх працях він пропонує критичне дослідження грецького бачення невирішеної проблеми назви держави і напруги навколо історичної та культурної ідентичності на двох рівнях: на офіційному (державному) рівні, коли протягом десяти років спроб і переговорів сторони не в змозі були знайти рішення;

і на рівні суспільного сприйняття проблеми протягом того ж періоду.

Ті ж питання, але тепер з точки зору КЮРМ, представлене та проаналізоване іншим вченим. А.

Дзямпіріс в своїх працях «Греція, європейська політична співпраця та македонське питання», «Міжнародні відносини та македонське питання», «Реалізм нової зовнішньої політики Греції щодо КЮРМ» звертає увагу на шлях, яким державні структури КЮРМ йдуть на переговори з проблеми назви. Вивчаючи офіційні тексти та інтерв’ю, автор визначає ті чинники, які формують і впливають на політику КЮРМ.

Не зважаючи на велику кількість грецьких дослідників з даної проблематики, все ж таки матеріал подається з грецької точки зору. Для аналізу ж македонських позицій використовувалися статті, інтерв’ю в ЗМІ, офіційні документи, тому що поки що дослідницька база КЮРМ недостатньо розвинута.

В роботах європейських та американських дослідників робиться спроба знайти шляхи вирішення проблеми офіційної назви КЮРМ. Також подається ставлення міжнародної спільноти до цієї проблеми. Тут можна виділити таких західних фахівців: Л.Денфорт, М.Калдор, Р.Каплан, Дж.Реффер та інші.

В 1991 році з розпадом Югославії на окремі держави територія Македонії не зазнала змін. В той же час поява цієї окремої незалежної країни стала причиною багатьох політичних суперечок із Грецією з приводу використання назв «Македонія» та «македонці». Встановлення добросусідських відносин з новим сусідом стало першорядним завданням для грецької дипломатії.

Назва «Македонія» широко використовувалась в регіоні Північної Греції. Цей регіон був більшим, ніж КЮРМ, як географічно, так і демографічно, та, найголовніше, був заселений двома з половиною мільйонами греками, які ідентифікували себе як македонці. Греція розглядала в намаганні КЮРМ зберегти за собою назву «Македонія» експансіоністські бачення як на землею, так і спадок Македонії через століття, не дивлячись на факт, що вона займала тільки 38,5% території Македонії, порівняно із 51% грецької Македонії.

Сьогодні проблема офіційної термінології в двосторонніх відносинах між Грецією та КЮРМ знаходиться в глухому куті. З однієї сторони, КЮРМ використовує питання назви як козир на переговорах, мотивуючи тим, що невирішена проблема назви КЮРМ створює небезпеку цілісності держави. Греція, в свою чергу, твердо стоїть на своїх позиціях та заявляє, що якщо остаточна назва КЮРМ не буде влаштовувати Афіни, то грецька сторона буде перешкоджати вступу КЮРМ до Європейського Союзу та НАТО. Свою позицію Греція обумовлює тим, що конституційна назва північного сусіда несе потенційну територіальну загрозу грецькій території, що межує з КЮРМ, і яка теж називається «Македонія». Тому, за наявності невизначеності в регіоні, Греція вирішила або натиснути на Скоп’є, або на міжнародне співтовариство для термінового вирішення проблеми назви. Це рішення повинне довести успіх грецької дипломатії, але не виключається й посилення ворожості між двома народами.

Крім того, у грецької сторони є підстави говорити про невиразну пропаганду іредентизму, тобто приєднання до національної держави етнічних територій її народу. Але офіційних територіальних претензій до КЮРМ Греція не пред’являє.

Неабияке значення має також обставина, що обидві держави називають себе спадкоємцями історичної спадщини Олександра Македонського – полководця та завойовника, що жив в IV столітті до нашої ери.

Незважаючи на невирішену проблему офіційної назви КЮРМ, двосторонні відносини розвиваються відносно стабільно та з позитивними результатами. Сьогодні Греція залишається найважливішим торгівельним партнером Колишньої Югославської Республіки Македонія та найбільшим закордонним інвестором. Тут необхідно віддати належне Тимчасовій Угоді – ключовому документу, що регулює двосторонні відносини держав.

Підписання Тимчасової Угоди безперечно є фундаментальним документом, адже на його основі потім були підписані численні протоколи, меморандуми, угоди.

Завдяки розумінню необхідності розвитку стабільності та співпраці в Балканському регіоні обидві держави часто підтримують позиції один одного на регіональному і міжнародному рівні, також як і в рамках регіональних ініціатив і міжнародних організацій. Проте невирішене питання назви КЮРМ, як і раніше загрожує стабільності і добросусідським відносинам в регіоні.

Велике значення у переговорному процесі мали міжнародні посередники, міжнародні організації та окремі світові держави. Так, адміністрація США 4 листопада 2004 року офіційно визнала Республіку Македонія під цією її конституційною назвою. Але Європейський Союз заявив, що буде використовувати тимчасову назву Македонії – КЮРМ. Євросоюз також надав Греції гарантії, що Македонія зможе приєднатися до цієї організації тільки із додаванням до назви слів «колишня югославська республіка». Тут треба зазначити, що незважаючи на велику кількість пропозицій з боку міжнародних посередників та, зокрема, Міжнародної Кризової Групи, сторони так й не змогли прийняти компромісну назву, яка б влаштовувала і посадовців, і населення держав, і етнічні діаспори.

Тимчасова Угода закінчила термін своєї дії між Грецією та Колишньою Югославською Республікою Македонія. Ця Угода регулювала відносини між двома сусідніми державами протягом семи років її запланованого терміну, починаючи з 1995 року, але діє й по сьогодні.

Сьогодні питання офіційної назви КЮРМ залишається відкритим. Та поки що немає альтернативного Тимчасовій Угоді документу, який би зобов’язав сторони у встановлений термін дійти згоди щодо офіційного найменування Колишньої Югославської Республіки Македонія.

ЛІТЕРАТУРА 1. Interim Accord. // http://www.hri.org/docs/fyrom/95-27866.html.

2. Danforth L. M. The Macedonian Conflict: Ethnic Nationalism in a Transnational World. – Princeton: Princeton University Press, 1995.

3. Kofos E. The Macedonian Question in the last two centuries. – Athens: Pedagogical Institute, 1998.

4. Kofos E., Vlasidis V. Athens-Skopje: An Uneasy Symbiosis (1995-2002). – Athens: ELIAMEP, 2005.

5. The government of FYROM answers its critics on the question of the name//Foreign Issues. – 2001. – №2.

6. The United States continues to support the use of the name “FYROM”’//Foreign Issues. – 1999. – №6.

7. Tziampiris A. Greece, European Political Cooperation and the Macedonian Question. – Ashgate: Ashgate Press, 2000.

8. Tziampiris A. International Relations and the Macedonian Question. – Athens: ELIAMEP, 2003.

ІСТОРІЯ ТА ЕТАПИ СТВОРЕННЯ МОЗКОВИХ ЦЕНТРІВ У США БАРАНОВСЬКА Ю.В.

Протягом останніх п'ятдесяти літ форми і методи інтелектуального впливу істотно змінилися.

Прагнення просто справити враження на супротивників і прихильників доповнилася якісно іншою метою — сформувати ідейний фон мислення елітних груп основних учасників міжнародно-політичного життя. Так стали створюватися структури, здатні фактично здійснювати ідейно-політичний лобізм у світовому масштабі: цілеспрямовано впливати, не вдаючись до економічних методів, на вироблення і ухвалення ключових рішень за допомогою регулювання потоку циркулюючих в світовому політичному просторі ідей.

Одним з елементів такого роду лобізму — центри, інститути, ради і асоціації дослідницько - аналітичного характеру. Частина з них є вбудовані в державно-політичні механізми, інші діють за їх рамками. Причому в останні десятиріччя другі грають більш помітні ролі не тільки у формуванні ідейних основ зовнішньої політики окремих держав, але і при коректуванні глобальних політичних процесів. З центрами інтелектуального забезпечення світової політики зв'язані в першу чергу «мозкові трести» або «мозкові центри». Ідейна продукція «мозкових центрів» — прикладна політична експертиза, аналітичні статті, фундаментальні теоретичні праці. Лідером у сфері створення структур, зайнятих розробкою міжнародно політичних ідей є Сполучені Штати Америки.

Перший етап становлення недержавних структур організації науково-ідеологічного співтовариства почався в США в перші роки ХХ століття. Саме тоді сформувалися принципи їх взаємодії із зовнішньополітичними органами держави. Адміністрація Т. Рузвельта (1901-1908) сформувала свій курс на зовнішньоекономічну і зовнішньополітичну експансію під сильним впливом близьких до неї інтелектуалів — політичних, економічних і військових теоретиків. Економічний бум в США на початку ХХ століття був стимулом такої політики. Після Першої світової війни були потрібні нові концепції, що до обґрунтування розширення державної зовнішньополітичної підтримки інтересів американського бізнесу, і структури, здатні формулювати відповідні ідеї, поширюючи їх серед еліт і в суспільній свідомості. При цьому такі організації повинні були володіти формальною незалежністю від держави. Таким чином склалося два типи недержавних структур експертного супроводу зовнішньополітичного процесу. Перший тип — недержавні аналітичні центри (саме їх звичайно називають «мозковими трестами»), діяльність яких направлена на ідейне обґрунтовування, експертну оцінку і пропагандистський супровід зовнішньої політики. Вони з’являлися за приватною ініціативою і на приватні засоби. Головним спонсором діяльності «мозкових трестів» виступив крупний бізнес, що діяв через добродійні фундації. Часто і самі подібні центри називалися фундаціями. Деякі з них з'єднали в роботі виконання науково-аналітичних задач і функції фінансового донорства — підтримки цільових політичних розробок і фундаментальних наукових досліджень незалежних експертів та університетів. З одного боку, недержавні «мозкові трести» дублювали діяльність державних аналітичних структур, забезпечуючи розробку альтернативних варіантів політики США. З іншого — аналітичні центри формували нові напрями пошуку. Вони створювали систему координат, в якій розвивалися і позиції офіційних експертів, а також висловлювалися думки, які не могли бути сформульовані на урядовому рівні. Другий тип структур організації експертного співтовариства — ради і асоціації. Ці недержавні організації створені для узгодження за сприяння вчених зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних інтересів бізнесу і держави. Як правило, вони поєднують ці функції з роботою «мозкових центрів» або створюють аналітичні центри як свої дочірні підрозділи. Ради і асоціації проводять публічні і закриті дискусії серед експертів, політиків, крупних державних урядовців і бізнесменів. Вони організовують дослідження з актуальних питань і ведуть видавничу діяльність. Першими і найвпливовішими структурами такого роду стали створені в 1918 році Американська зовнішньополітична асоціація і сформований в 1921 році Рада з міжнародних відносин. У відмінність від звичайних «мозкових центрів» ради і асоціації не тільки виробляють концепції, закладаючи їх у опубліковану ними продукцію і періодичний друк, але і прагнуть використовувати свою структуру для їх впровадження в політичну практику. Ради і асоціації можна вважати свого роду біржами ідейно-аналітичної продукції — вони забезпечують взаємодію «замовника», «виробника» ідей і «споживача» (політичного істеблішменту). За минулі роки склалося декілька механізмів фінансування «мозкових центрів»: 1- гроші на дослідницькі проекти, 2- доходи від публікацій і періодичних видань, 3- надходження від іншого роду заходів. Першу групу засобів утворювали пожертвування крупних компаній, банків і приватних осіб, що здійснювалися як напряму, так і через асоційовані з ними добродійні фундації. Цей шлях був менш прозорий. Друга частина грошей могла поступати з державного бюджету США — якщо йшлося про платню за аналітичні розробки, підготовлені на замовлення Адміністрації, Державного Департаменту або Конгресу, Міністерства оборони, розвідувальних структур. Нарешті, третя якнайменше значуща складова утворювалася завдяки редакційно видавничій діяльності відповідної організації. Вже на ранніх етапах розвитку системи експертно аналітичних центрів в Сполучених Штатах «мозкові центри» часто виказували здатність висувати концепції, відмінні від впроваджених державою. Вони фактично стали створювати спектр альтернатив поточному курсу держави на випадок, якщо такий виявиться в якийсь момент невдалим. Таким чином, створювався свого роду ресурс «запасних варіантів» політики, який можна було пустити в хід при зміні адміністрації або попаданні в кут діючої президентської команди. З 1920-х років жодна серйозна зовнішньополітична лінія США не відпрацьовувалася на безальтернативній основі — і саме «мозкові центри» готували альтернативні варіанти.

Після Другої світової війни американське лідерство у сфері політичної аналітики збереглося та зміцнилося. Для цього були серйозні політико-економічні підстави. По-перше, США перетворилися на головного економічного і військового гіганта Західного світу. Вступивши в конфронтацію з СРСР, вони оголосили себе всесвітнім захисником ліберально-демократичних цінностей і принципів ринкової економіки. По-друге, в кінці 1940-х — початку 1950-х років провідні американські корпорації і банки почали нову хвилю впроваджень на європейський ринок, ставши важливими учасниками відновлення економіки Західної Європи. Цей процес супроводжувався перетворенням американських корпорацій і банків в транснаціональні, а також розвитком зарубіжних філіалів та прямих інвестицій. По-третє, виникла система військово-політичних зв'язків в рамках НАТО і економічного співробітництва, це стало гарантією стійкості зв'язків США з Західною Європою, потім з Японією, а пізніше і з чималою частиною несоціалістичного світу. Нова ситуація визначила запит на розробку нової зовнішньої політики і стратегії зовнішньоекономічних зв'язків для Сполучених Штатів. Кон'юнктура сприяла «мозковим центрам» — Інститут Брукингса, наприклад, зумів виступити в ролі одного з головних розробників «плану Маршала»

(1947).

В 1940-й і 1950-й роки в самих США з'явилося багато нових «мозкових центрів». Продовжував рости вплив експертів на формування внутрішньополітичні та зовнішньополітичні лінії і підготовку рішень в економічній, політичній і військовій сфері. Одночасно американські центри стали впливати на розробку політики і спрямованість інтелектуальних пошуків міжнародно-політичного профілю в інших країнах. Ідеї, сформульовані фахівцями з американських експертно-ідеологічних центрів, вміло вкидалися в інтелектуальний обіг інших країн, а потім проникали і в політичний обіг. У ряді випадків американські ідеї по суті ставали елементами офіційних доктрин союзників США. Іноді такі результати виявлялися досягнутими без явної державної підтримки з боку адміністрації США.

З кінця 1960-х років стала помітна транснаціоналізація експертно-ідеологічної роботи — головним чином в рамках Західній Європи. Вже в 1950-х роках фахівці із США брали участь в роботі науково ідеологічних центрів інших країн Заходу, а до розробок американських «мозкових трестів» притягувалися експерти з країн Західної Європи. В другій половині 1960-х з'явилися недержавні політико-аналітичні структури, не тільки ти що об'єднували в собі експертів і ідеологів з різних країн Заходу, але і не прив'язані в своїй роботі до якої-небудь однієї держави. Їх ціллю була розробка прогнозів і стратегій розвитку всього людства — саме так інтерпретували свої розробки їх автори.

На порозі 1980-х років в західному науково-експертному співтоваристві сталі помітніше «мозкові центри» нового типу. Вони на відміну від своїх попередників «першого покоління» (національних і транснаціональних) не дуже сильно наполягали на науковій об'єктивності своєї аналітичної продукції і не заперечували власних ідеологічних переваг. В літературі центри такого типу називаються — «пропагандистськими мозковими центрами», хоча насправді робота всіх аналітичних центрів неминуче в більшому або меншому ступені забарвлена ідеологією. Завершення «холодної війни» і розпад СРСР зробили помітний вплив на світовий ринок політичної експертизи.

В 1990-х роках криза, що намітилася, західної політичної думки особливо виявилася в діяльності тих центрів, робота яких була сильніше забарвлена ідеологією. В основі цієї кризи лежала психологічна неготовність більшості експертів до самостійного і творчого осмислення принципово нової світової ситуації. Більшість американських консервативних центрів вдалися до масованої пропаганди універсальної значущості американських версій розуміння ліберальних цінностей і принципів вільного ринку. Але і ліберальні центри в такій ситуації не проявили ні схильності, ні здатності осмислити ситуацію принципово по-новому. Фактично вони вступили в конкуренцію з консерваторами за першість в захопленій пропаганді могутності американської демократії. Посипалися проекти перетворень для колишніх республік СРСР та соціалістичних країн, програми «розширення демократії» і формування на її основі нового світового порядку. Від американських колег прагнули не відставати і європейські аналітики. Захопленні пропагандою не могло збагатити крупними інтелектуальними інноваціями та уповільнило розвиток теорії міжнародних відносин. В 1990-х роках стали надавати значну увагу таким раніше другорядним темам, як проблеми навколишнього середовища, демографія, розвиток системи освіти та охорони здоров’я. Правда, в цілому ці зміни означали швидке перепрофілювання досліджень з військової і оборонної тематики, ніж їх згортання. Аналітики стали менше займатися військовим потенціалом Росії, але набагато більше — питаннями нерозповсюдження, міжнародним тероризмом, торгівлею наркотиками, невійськовими аспектами міжнародної безпеки. В 2000-х роках американське аналітичне співтовариство в цілому залишається швидше під переважаючим впливом консервативних ідей, ніж ліберальних, що пояснюється рядом причин. По-перше, фінансовими: центри консервативної орієнтації спонсоруються більш багатими добродійними фундаціями, одержуючи засоби від транснаціонального капіталу. По-друге, організаційними: консерватори роблять великий вплив на провідні ЗМІ (спеціалізовані журнали, газети — у тому числі видання, що розповсюджуються в глобальних масштабах). По-третє, високою ефективністю роботи консервативних центрів. Ті ідеї, що розробляються, як правило, упаковуються в доступні для людини брошури, завдяки чому вдається оперативно реагувати на нові міжнародно-політичні явища. Поверхневий аналіз компенсується широтою тематики, яка вимушує політичні еліти брати до уваги таким чином оцінки та думки, які пропонуються.

Загалом на рубежі століть відбувся бум створення «мозкових центрів» — у всьому світі їх кількість значно виросла. До 2004 року їх загальне число склало 4,5 тис., при цьому зростання йшло в основному за рахунок виникнення структур двох видів: пропагандистських центрів різної ідеологічної орієнтації і структур з високим ступенем тематичної спеціалізації. Проте, в групі лідерів істотного перерозподілу ролей не відбулося. Старе ядро аналітики принаймні, в США залишається в основному колишнім. Його представники як і раніше створюють основну частину значущих політико - теоретичні концепцій, дістають доступ до провідних видань і телебачення, здійснюють вирішальну дію на ідеологічні процеси, ухвалення політичних рішень в США та інших країнах.

Таким чином, політична глобалізація стимулювала зростання загальної потреби як у формуванні загальносвітових уявлень про перспективи і протікання процесів глобального розвитку, так і в розробці стратегій управління рефлексією світової громадської думки з приводу того, що відбувається. Краще всього реальною базою для подібної координації могли служити західні американські аналітичні центри. Тому вони і опинилися в центрі системи, що складається, світового інтелектуально-політичного регулювання.

Подальший розвиток одержує тенденції кількісного зростання «мозкових центрів» та розширення їх впливу на ідеологічні і політичні процеси.

ЛІТЕРАТУРА 1. A. Rich. Think Tanks, Public Policy, and Politics Expertise. Cambridge, New York: Cambridge University Press. 2004. Р. 13.

2. R. N. Haas. Think Tanks and U.S. Foreign Policy. А Policy Makers Perspective // U.S. Foreign Policy Agenda.

2002. Vol. 7. Nо 3.

3. Z. Brzezinski. U.S. Foreign Policy: Search for Focus // Foreign Affairs. 1973. Vol. 51. No 4. P. 724.

4. D. E. Abelson. Think Tanks and U.S. Foreign Policy: А historical Review // US Foreign Policy Agenda. 2002.

November. Vol. 7. No 3.

5. J. McGann. Responding to 9/11: Are Think Tanks Thinking Outside Box? FPRI Think Tanks and Civil Societies Program Report. Philadelphia. FPRI. 2003. Р. 5.

6. J. McGann. Think Tanks and Transnationalization Foreign Policy // US Foreign Policy Agenda. 2002. Vol. 7.

No 3.

РОЛЬ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІЙН У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ США НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

БЕРЕЖНА М.С.

Інформація й інформаційні технології мають винятково важливе значення для національної безпеки загалом та для воєнної, зокрема, низка країн, передусім США, починаючи з 90-х років ХХ ст. активізують вивчення та вирішення проблем, пов’язаних з протиборством в інформаційній сфері та інформаційною війною. Таким чином, інформаційна війна перетворилася з футурологічної примари на реальну військову дисципліну, яку вивчають і розробляють у відповідних академічних закладах. Усвідомлюючи появу нових викликів та загроз, які постали з розвитком інформаційних технологій, уряд США зарахував інформаційну безпеку до першої трійки основних пріоритетів.

Вперше термін інформаційна війна було використано саме у Сполучених Штатах Америки Т. Роном 1976 р. у звіті «Системи зброї та інформаційна війна», який було підготовлено для компанії Boeing. У цьому документі загострено увагу на тім, що інформаційна інфраструктура набуває дедалі визначального значення для американської економіки, проте стає все більш уразливою мішенню навіть за мирних часів. Зазначена публікація каталізувала відповідну кампанію в засобах масової інформації та зацікавила військових, які почали активне обговорення проблеми з початку 1980-х років.

У перспективних планах міжнародної доктрини США інформаційна війна посідає одне з провідних місць. Практичним підтвердженням американських пріоритетів у цьому напрямку діяльності є те, що в міністерстві оброни створено “управління стратегічного впливу” (навколо діяльності якого, до речі, нещодавно виник серйозний скандал). Серед основних завдань початку ХХІ управління – забезпечення світових ЗМІ спеціально підготовленою інформацією, вигідною для США, ведення таємних інформаційних операцій задля досягнення бажаного для воєнно-політичного керівництва результату [1,2,3].

Загалом в основних документах збройних сил США йдеться про те, що інформаційний вплив має різнобічний характер та змінюється залежно від поставлених задач та обставин. Відповідно він може бути інформаційно-розвідувальним (виявлення військового, економічного, політичного потенціалу);

полягати в протидії будь-яким різновидам розвідки супротивника (OPSEC);

спотворювати, руйнувати, нейтралізувати, знищувати чи, навпаки, захищати інформацію (CNA, CND);

займатися комп’ютерним відтворенням реального чи віртуального неадекватного стану і візуалізації поля бою;

здійснювати інформаційно психологічний (PSYOP) чи летальний та не летальний фізичний вплив на особовий склад, об’єкти, техніку, зброю, лінії зв’язку тощо;

концентруватися на демонстративних діях, введенні в оману супротивника (Military Deception);

застосовуватись для зниження помітності об’єктів, бойової техніки та зброї тощо.[4,1,2,3].

Нині у США створена і діє система підготовки кадрів для ведення інформаційних війн. У межах проходження служби офіцерським складом передбачено існування «функціональної сфери» (Functional Area) та проведення «психологічних операцій і робіт з цивільним населенням» FA39. Для цього у 1998 р.

було залучено близько 1000 офіцерів зі званням від капітана до підполковника. Діють системи перепідготовки та підвищення кваліфікації, заохочується навчання офіцерів у магістратурі (докторантурі) [5,6].

Основним підрозділом інформаційних операцій у МЗС США є батальйон, що налічує від 200 до осіб і складається з груп спеціалістів радіо, телемовлення, підготовки листівок, пропагандистських текстів, спецефектів, планування, розвідки, допоміжних служб тощо. Структуру батальйону розроблено таким чином, щоб цей підрозділ забезпечував здійснення спеціальної психологічної операції оперативно стратегічного рівня (малий регіональний конфлікт) [5,6].

Щодо практичного застосування, то масштабні інформаційні операції були здійснені Сполученими Штатами у межах таких операцій, як «Морський ангел» і «Підтримка демократії» (Гаїті 1991 р., 1994 р.), «Відродження надії» та «Спільний щит» (Сомалі, 1992–1995 рр.), «Спільні зусилля» (Боснія, 1996 р.) тощо.

Серед зазначених операцій не досягла бажаного успіху лише операція «Відродження надій» у Сомалі. Під час перебування американського збройного контингенту в Сомалі (1995 р.) методи психологічного впливу більш вдало використовувалися повстанцями. М. Айдид — лідер повстанців та його оточення змогли організувати показ реальної картини того, що відбувалося, деякими американськими ЗМІ.

Кадри із зображенням сомалійців, які тягнули трупи американських солдат вулицями м. Могадішо, було показано у випусках новин каналу CNN. Вони викликали різко негативну реакцію населення США, що відповідно потягнуло за собою вимоги до адміністрації США щодо якнайшвидшого виведення американських військ із Сомалі. Отже, лідерам повстанців вдалося досягти своєї мети: почалася евакуація американців, хоча під час збройних зіткнень загинуло лише 19 американських морських піхотинців.

Набагато вдаліше щодо інформаційної складової було проведено операцію «Буря в пустелі». Під час її здійснення серед основних завдань ЗМІ американські фахівці виокремлювали такі: домогтися розуміння і схвалення дій багатонаціональних сил у регіональному масштабі;

задекларувати США як єдиного і надійного захисника, що може впоратися з ситуацією;

сприяти виникненню серед іракських військовослужбовців розбіжностей і паніки, зломити їхню волю до опору, схилити до дезертирства і здачі в полон;

сприяти розколу серед іракських спільників, підірвати довіру до них з боку населення;

сприяти об’єднанню дій дружніх країн.

Загалом, на думку американських дослідників, за психологічного впливу під час операцій проти військ супротивника передусім має враховуватися мотивація дій військовослужбовців, пов’язана зі страхом бути убитими чи покаліченими, а також неприязнь солдатів з передової стосовно тих, хто перебуває в тилу.

Так, під час війни у Перській затоці (1991 р.) органам, відповідальним за здійснення психологічних операцій, вдалося переконати частину іракських військовослужбовців у тім, що якщо вони залишать свої, дуже уразливі, позиції, то зможуть зберегти своє життя. Ця теза підкріплювалася точковими ударами союзників по іракських опорних пунктах [7,8].

Під час цієї війни основним об’єктом психологічного впливу були насамперед збройні сили Іраку.

За допомогою масштабної пропагандистської кампанії, розгорнутої ЗМІ (головним чином через радіомовлення), американці та їхні союзники сподівалися підірвати довіру іракців до президента С.

Хусейна, переконати в безперспективності опору військовій машині США, породити сумніви щодо озброєння іракської армії, а також дезінформувати іракського лідера і командування Іраку щодо плану бойових дій американських військ та їхніх союзників.

Якщо проаналізувати останню іракську війну з точки зору ведення інформаційних операцій, то необхідно передусім зазначити, що схема інформаційної роботи розроблялася спеціально для неї і була схвалена президентом США Дж. Бушем, який, за даними Washington Post, особисто з’явився на одній з підготовчих нарад та підкреслив необхідність донести до ЗМІ «правду про наші зусилля». Головною метою цих «зусиль» мала стати гра на випередження та захоплення ініціативи з тим, щоб 24 години на добу бомбардувати пресу повідомленнями та коментарями, витриманими в необхідному Вашингтону форматі.

Традиційно на початковому етапі інформаційної війни створюється принципово негативний імідж країни-супротивника як джерела загрози безпеці в регіоні і загрози інтересам самої країни;

змінюється уявлення, ставляться під сумнів певні переконання. Відповідно до цього, після подій 11 вересня 2001 р. уряд США почав формувати імідж С. Хусейна та очолюваного ним Іраку як країни, що становить серйозну небезпеку як усьому світу, так і безпосередньо Сполученим Штатам Америки. У світової спільноти формувалося враження, що в країні існує сильна опозиція С. Хусейну, під егідою Вашингтона була навіть проведена конференція опозиційного Іракського Національного конгресу [1,9,10].

Так звані миротворчі операції, здійснювані США протягом останніх років, з самого початку плануються, зокрема, як телевізійний проект.

Серед найважливіших задач, які вирішуються за допомогою інформаційної зброї Сполученими Штатами Америки останніми роками, можна виділити досить широке коло — від маніпулювання суспільною свідомістю і політичною орієнтацією, дезінформацію населення до завдання збитку життєво важливим інтересам держави у політичній, економічній та інших сферах.

Однак «інформаційна обробка» може бути успішною, якщо, крім іншого, береться до уваги і політична ситуація, і соціокультурне середовище споживачів інформаційної продукції. Як засвідчила остання війна в Іраку, ті методи, котрі можна було використовувати для формування точки зору американського глядача та слухача, виявилися неадекватними у сприйнятті інших націй. Вже нині можна говорити про те, що невдала інформаційна війна США призвела до руйнування в європейському сприйнятті «магнетичного образу демократії» і продемонструвала, що цей образ нерідко слугує для прикриття подвійних стандартів і моралі.

На початку ХХІ століття інформаційні війни зайняли важливе місце в політиці країн світу, зокрема США. Вони стали інструментом нав’язування волі іншим державам та реалізації зовнішньополітичних інтересів. Відомства США приділяють значну увагу інформаційним компонентам та структурам, збільшують персонал інформаційних батальйонів, бо добре розуміють, що бойові дії перенеслися з фізичної площини в кібернетичну. Отже інформаційні війни використовуються у зовнішній політиці США як інструмент інформаційного насильства задля досягнення поставленої мети.

ЛІТЕРАТУРА 1. Вилко В.М. Інформаційно-психологічне забезпечення діяльності збройних сил США в локальних війнах і збройних конфліктах (1975-2003). // Труди академії. – 2004. - №52. – С.358-364.

2. Воробьев И.М., Какие войны грозят нам в будущем веке? // Военная мысль. – 1997. - №2. – с. 18-24.

3. Дж. Арквілл, Д.Ронфельдт. Мережі і мережні війни. – К.: Видавничій дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – 348 с.

4. Шаров И. К вопросу об информационной войне и информационном оружии / http://www.antikillerclub.info/article.php?id= 5. Агаев В. Радиовойна против Ирака // http://www.deutschwelle.de/russian/0,3367,7450_A_813260.00.htm/ 6. Бедрицкий А.В. «Информационное доминирование» США и асимметричное информационное противоборство. // «США и Канада».-№2, 2007, С.91-101.

7. Бжезинский З. «Холодна війна» та її наслідки // Політика і час. – 1993.-№1 – с.46-50.

8. Гуськова Е.Ю. История югославского кризиса (1990-2000). М.: Русское право 9. Русский Национальный Фонд, 2001. – 720 с.

10. Шумилина И.В. Ирак в информационной стратегии администрации Буша // «США и Канада».-№8-2006., С. 40-56.

11. Васильев Г. Военная операция «Буря в пустыне». // ЗВО, 1991. - №3. – с.10-14.

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ СУЧАСНОГО ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО КУРСУ ЯПОНІЇ БИСТРІКОВА Г.С.

Згідно з «Блакитною книгою» зовнішньої політики Японії метою зовнішньої політики країни є забезпечення стабільності і процвітання держави, а також заможного і мирного існування своїх громадян.[1] В Японії глибоко усвідомлюють, що задля досягнення цієї мети країні необхідно докладати активних зусиль зі створення і підтримання стабільної глобальної системи. В свою чергу це вимагає від Японії посилення своїх міжнародних позицій.

В сучасному світі Японія відіграє роль одного зі світових економічних лідерів. Золотий запас країни перевищує 200 млрд. доларів і є одним із найбільших в світі. Щорічно Японія направляє на офіційну урядову допомогу розвитку інших країн більше одинадцяти мільярдів доларів. Крім цього, Японія сприяє забезпеченню стабільності всієї світової економіки, оскільки її внески в Світовий банк і Міжнародний валютний фонд одні з найбільших. [2] На противагу вагомій економічний позиції країни Японія не мала тривалий час питомої ваги на політичній арені світу. ЇЇ безпосередня участь у вирішені світових політичних проблем часто носила пасивний характер. Відображенням цього слугують такі характеристики ролі Японії в міжнародних справах, як «економічний гігант, але політичний коротун», «політичний коротун з великим гаманцем» і т.д.[3] Розпад СРСР і завершення «холодної війни» перетворили Японію на один з «полюсів сили» регіону, що зрозуміло, підштовхнуло її на проведення більш активної політики по відношенню до своїх сусідів та стратегічних партнерів.

На сьогодні пріоритетними напрямками зовнішньої політики Японії є глобальне і регіональне співробітництво.

Глобальне співробітництво включає в себе: співробітництво в рамках ООН, сприяння розвитку відсталим країнам, вирішення проблем глобального характеру.

З моменту вступу в ООН Японія зробила однією з основ своєї зовнішньої політики повагу до цієї організації і всебічно сприяла її праці. Головною метою країни на сьогодні залишається здобуття постійного членства в Раді Безпеки ООН. Японія активно бере участь у миротворчій діяльності ООН. Вона покриває більше 16% витрат ООН на операції з підтримання миру. Японський уряд однією з головних складових свого внеску в рамках ООН вважає участь у вирішені проблеми біженців. На сьогодні Японія бере активну участь в роботі по реформуванню ООН. Однак, здебільшого економічна участь Японії у діяльності організації викликає незадоволення деяких провідних країн світу, що аж ніяк не сприяє головній меті країни - здобуттю постійного членства в Раді Безпеки.

Сприяння розвитку відсталим країнам залишається вкрай важливим для забезпечення стабільності мирної спільноти. На сьогодні Японія утримає провідне місце в світі серед країн-донорів сприянню розвитку країн. Останні декілька років вона виділяє на допомогу країнам від 10 до 14 мільярдів доларів в рік. На початку ХХІ сторіччя в Японія була розроблена «нова стратегія розвитку» країн цілями якої проголошувалося зниження вдвічі до 2015 року долі мирного населення яке живе за межею бідності, зниження рівня смертності серед дітей, поширення навчальної освіти та вироблення світовою спільнотою спільної стратегії у сфері екології та інших цілей. Особливу увагу Японія приділяє проблемам країн Африки.

Разом зі світовою спільнотою Японія активно займається вирішенням таких глобальних проблем як екологічна проблема, тероризм, перенаселення, наркотики. Зокрема, в грудні 1997 року в Кіото відбулася міжнародна конференція із запобігання глобальному потеплінню клімату, результатом якої стало підписання Кіотского протоколу. Це був великий успіх конференції, оскільки таким чином був зроблений перший конкретний крок для запобігання глобальному потеплінню клімату Землі.

Важливе місце у зовнішньополітичному курсі Японії відводиться зміцненню двосторонніх стосунків провідних країн і регіональній співпраці в Азійсько-тихоокеанському регіоні. На сьогодні Азійсько-тихоокеанський регіон займає особливо важливе місце з точки зору миру і світової безпеки. Саме тут пересікаються інтереси таких держав як США, Росія, Китай і Японія. І саме в цьому регіоні існує ряд невирішених питань у взаємостосунках між країнами, які зумовлюють труднощі в становленні стабільності в регіоні. Від стабільності відносин в АТР у великій мірі залежить світова стабільність і безпека.


Для Японії АТР є зоною життєво важливих інтересів як об’єктивних (збільшення ролі регіону у світовій політиці, зіткнення інтересів багатьох країн), так і суб’єктивних (цей регіон важливий для Японії в політичному, економічному і стратегічному планах).

Співпраця Японії в АТР включає в себе декілька напрямків, а саме стосунки з США, японсько китайські відношення, відношення Японії з Північною Кореєю і Південною Кореєю, співробітництво в рамках АТЕС.

Відношення з США в самих різних сферах, включаючи політику забезпечення безпеки, економіку, вирішення глобальних проблем і багато інших, незмінно продовжують залишатися стрижнем японської зовнішньої політики.

Серед основних завдань, які стоять перед двома країнами, наприклад, в області забезпечення безпеки, можна назвати роботу, передбачену документом "Основні напрями японо-амеріканської співпраці в області оборони", в якій викладені загальні рамки і напрями співпраці країн як в мирний час, так і в надзвичайних ситуаціях, а також координації цієї співпраці.[4] Однак, незважаючи на тісні і взаємозалежні стосунки, у відношеннях між країнам існує ряд проблем, які час від часу нагадують про себе.

Серед них слід виділити проблему наявності військових баз США на території Японії, утримання і обслуговування яких є в край обтяжливим для країни. Останні роки росте незадоволення серед японців через те, що військові бази слугують причиною економічної відсталості,низького рівня життя і зростання рівня злочинності в районах де знаходяться військові бази. США готові йти на певні поступки в цьому питанні, але не збираються повністю закрити всі бази на території Японії, оскільки це може призвести до втрати вигідного стратегічного положення в АТР.

Від того, яким стане в майбутньому Китай, який зараз переживає бурхливе економічне зростання, вкрай залежить і те, яким стане 21 століття для Японії, Азії, та і для всього світу. Японія докладаєо максимальні зусилля для того, щоб шляхом широкого діалогу, включаючи постійне спілкування лідерів країн, досягти реальних результатів у вирішенні практичних завдань японо-китайських стосунків.

Стабільний Китай – це непорушна умова стабільності даного регіону і всього світу впродовж всього ХХІ століття. Економічне посилення Китаю слугує приводом до його військового посилення, що дуже непокоїть Японію. Саме через це Японія намагається знайти спільну мову з Китаєм, хоча інтереси цих країн часто зіштовхуються. На сьогодні у відносинах між країнами дуже гостро стоїть проблема китайських островів Дьяою (Сєнкаку), вирішення якої в найближчий перспективі не передбачується.

З республікою Корея Японія розділяє загальні цінності демократії і ринкової економіки, а також має загальні інтереси в області забезпечення безпеки. Ось чому стосунки дружби і співпраці з нею не лише є основою японськоїї політики на Корейському півострові, але і складають один з найголовніших напрямів японської зовнішньої політики. Певні труднощі в стосунках між країнами викликає історична пам'ять корейців, що зумовлює критичне ставлення до будь-яких дій японців.

Що стосується стосунків з Північною Кореєю, Японія докладає зусилля до проведення переговорів між обох Корей. Разом Республікою Кореєю і іншими країнами Японія докладає зусилля до того, щоб поряд з виправленням ненормальних стосунків, що зберігаються з післявоєнних часів, сприяти світу і стабільності на Корейському півострові. Стосовно проблеми північно-корейської ядерної зброї, то Японія і надалі планує у тісній співпраці з США, Кореєю і іншими країнами брати активну участь в роботі KEDO, Організації розвитку енергетики Корейського півострова, створеної в 1994 році саме для вирішення проблеми забезпечення Кореї енергоносіями та паливом.

Для подальшого розвитку АТР Японія намагається ще активніше заохочувати і застосовувати формулу регіональної співпраці. Тут важливу роль грає Азіатсько-тихоокеанське економічне співробітництво, АТЕС. Його можна назвати "регіональна співпраця, відкрита для всіх".[5] У цій якості АТЕС сприяє лібералізації і нормальному ходу зовнішньої торгівлі і інвестицій, а також економічному і технологічному співробітництву в найширших областях, тим самим підтримуючи високий динамізм розвитку економіки АТР.

Ще один з важливих напрямів співпраці в АТР є російсько-японські відносини. Хоча між країнами неукладено мирного договору і існує територіальна проблема на сьогодні створені сприятливі умови для розвитку двосторонніх відносин. Завдяки намаганням країн, протистояння у питанні спірних територій, змінилося на виважений і конструктивний діалог.[6] Японія один із основних інвесторів Росії, а Росія в свою чергу залишається для Японії основним джерелом сировини. Хоча, на сьогодні Японія приділяє все більше уваги Каспійському регіону, і насамперед стосункам з прикаспійськими країнами, як альтернатива залежності від паливних ресурсів Росії. Це в свою чергу послаблює загальні зовнішньополітичні позиції Росії в прикаспійському регіоні, що в свою чергу додає перешкод для нормалізації сосунків між країнами.

За прогнозами багатьох експертів, ХХІ сторіччя – сторіччя АТР, а Японія на сьогодні один із явних політичних і економічних лідерів данного регіону. На сьогодні існують передумови для Японії грати найвагомішу роль на політичній арені світу. Завдання японської дипломатії на сучасному етапі полягає у тому, що відіграючи активну політичну роль, відповідну до її економічної могутності, Японія також повинна активно приймати участь в розробці нової системи міжнародних відносин на різноманітних форумах будь-яких рівнів, а згодом докладати зусиль за для підтримання цієї системи.

ЛІТЕРАТУРА 1. Арин О. А. «Япония: политика и внешняя политика» //www.asiapacific.narod.ru 2. Зовнішня політика Японії і японо-російські відносини. Промова посла Японії перед російськими вченими/http://asiapacific.narod.ru/countries/japan/ambassador1.htm 3. Фусанаби Ё. Депрессивная дипломатия Токио // Знакомьтесь – Япония, от 04. 26.2000 г.

4. Кистанов В. Внешняя политика Японии на рубеже веков // Знакомьтесь – Япония. – 17.10. 5. Diplomatic Bluebook 1997. Japan's Foreign Policy in a World of Deepening Interdependence. Tokyo, 1998.

6. Галузин М. Наши дела с Японией // Международная жизнь, № 3, 2000 г.

ЗМІЦНЕННЯ ЦЕНТРУ СИЛ В АЗІЙСЬКОМУ РЕГІОНІ БОЧКОВСЬКА О.О.

Зміщення центру сил в Азійському регіоні є актуальним питанням міжнародних відносин на сучасному етапі.

Розглядаючи події останніх десятиліть можна передбачити, що за умов подальшого економічного розвитку Китаю та Індії роль Японії як центру сил в Азійському регіоні буде поступово зменшуватись.

Азійський регіон, який є найбільшим за своїм споживчим ринком (більше 3 млрд. населення), буде визначати вектор економічного та політичного спрямування розвинутих країн світу в майбутньому. Отже, сучасні дослідження глобальних тенденцій міжнародних відносин мають бути векторно направлені на Схід.

Сьогодні відчувається значний вплив на розвиток міжнародних відносин економічної рецесії, яка охопила господарські системи розвинутих країн світу, і головним чином США. За рахунок глобалізації вплив рецесії відчувається у всіх країнах, що втягнуті у світове господарство. Позиції лідера Азійського регіону залишає за собою Японія. Хоча вона і є економічно найбільш розвиненою країною Азії і другою за основними економічними показниками країною світу, економіка її вже протягом останнього десятиліття знаходиться у фазі стагнації: темпи зростання ВНП Японії не перевищують 2%, а частка інвестицій у ВНП складає 23,2 %. Позиції ж Китаю набирають обертів: темпи зростання ВНП досягають 10%, а частка інвестицій – 42,7 % [1]. На мою думку головним чинником, що буде впливати на місце Японії в регіоні буде наскільки швидко країна зможе перейти в фазу пожвавлення та повернутися до колишніх темпів розвитку економіки 60х. - поч.70х. років.

Головними чинниками, що визначають розвиток японської господарської системи виступають висококваліфікована робоча сила, рівень наукових досліджень та науково-конструкторських робіт, рівень цін на сировину (в значній мірі це стосується цін на нафту). Такі чинники як старіння нації, великий зовнішній борг та зростання ролі Китаю в світовому господарстві впливатимуть на розвиток економіки Японії в найближчому майбутньому.

Японії потрібна нова національна стратегія в області інновацій, в якій залишиться колишня орієнтація на НДДКР та освіту і в той же час значно зміниться структура підтримки інновацій. По-перше, японський уряд має сконцентруватися на стимулюванні інновацій, підвищенні кваліфікації наукового та технічного персоналу, розвитку наукової інфраструктури та усуненні факторів, що спотворюють внутрішній попит, зокрема відмовитися від зайвого нормативного регулювання та протекціонізму.

По-друге, необхідно покращити зв'язок університетів з компаніями.

По-третє, необхідно проводити політику децентралізації та регіональної спеціалізації, що включає в себе і процес розвитку кластерів, в які входять не тільки компанії-виробники, але й постачальники, дослідницькі інститути та регулюючі органи [2].

Протягом останніх років промислове виробництво японських підприємств швидко переміщується за кордон, зокрема до Китаю. По даним Міністерства економіки та промисловості, в 2001 р. 23% «японських»

промислових товарів було вироблено за кордоном (ще в 1990 р. цей показник становив 6,4%). І, як наслідок, по мірі зростання прибутків від капіталовкладень за кордоном робочі місця всередині країни починають зникати. Тому створення нових робочих місць та нових перспективних галузей є першочерговим завданням економіки Японії [3].

Згідно торговельної статистики за 2003 рік, опублікованої Міністерством фінансів, експорт в Китай щорічно зростає на 33%. Експортні поставки в цю країну на 2007 рік складають близько 15,3% всього японського експорту, що в 2,5 р. перевищує об’єм таких в 2000 році. До цих показників можна додати і експорт в Гонконг, об’єм якого сягає 19% [4]. Отже, в сукупності Китай та Гонконг є найбільшим торговельним партнером Японії.


Важливою тенденцією сьогодення є все більше розширення в Китаї виробництва компаній багатьох країн світу. Це в свою чергу впливає на збільшення експорту в Китай виробів високих технологій з Японії.

Разом з цим зростають прибутки населення Китаю, що дозволяє йому купувати японські вироби.

Але існують можливі проблеми такого тісного співробітництва: зростаюча залежність японських компаній від китайського ринку, надходження дешевих китайських товарів, у зв’язку з чим може зрости рівень дефляції та безробіття в Японії.

Ціни на основні групи товарів (за винятком цін на нафту, фрукти, рибу та овочі) за останній рік зросли на 1%;

рівень безробіття знизився до 3,8% [5]. Інфляцію спричинюють високі ціни на нафту та сировину. Ці ж показники разом із зміцненням йени, уповільненням темпів росту США та іншими факторами впливають на прибутки підприємств країни.

Уряд країни у вересні 2008 року прийняв план додаткових видатків у розмірі 1,808 трлн. йен, який направлений на зниження інфляції, яка зросла за рахунок високих цін на енергоносії [6].

За рахунок того, що КНР не в повній мірі інтегрована у світове господарство, вона не відчуває значного впливу світової рецесії. Можна передбачити, що згодом в Китаї та Індії буде спостерігатися різке зростання, яке не буде підкріплене значною пропозицією ресурсів для задоволення їхніх нових потреб та потреб країн Європи і Японії. Жорстка конкуренція за енергоносії, питну воду та інші ресурси буде характерною ознакою міжнародних відносин майбутнього. Тенденція зміщення ділової активності в напрямку Сходу є очевидною та неминучою. І наразі є необхідним визначити головного актора на цій арені.

Японія, яка в історичній ретроспективі зажди відчувала вплив США втрачає свої лідерські позиції. На зміну їй виходить Китай зі своїм мільярдним населенням, дешевою робочою силою та приватним сектором, який дуже стрімко розвивається. Але в політичному аспекті ці дві країни є досить різними: Японія є конституційною монархією з демократичним політичним режимом, де існують бізнес-групи та профспілки, які мають політичний вплив в країні;

Китай же є комуністичною державою, де де-факто заборонена будь-яка опозиція до влади. Ліберальний в міжнародних економічних відносинах Китай жорстко контролює свої внутрішні справи. І тому, зміщення лідерської позиції в Азійському регіоні до Китаю може призвести до політичних змін в самому регіоні, що в свою чергу може призвести до зміни в розстановці сил у всьому світі. Але, згадуючи неймовірний розвиток Японії у 60-70і рр., і враховуючи її науково-дослідний потенціал можна також припустити, що країна зможе адаптуватися до нових умов. Питання є наскільки швидко.

Підсумовуючи все вищесказане можна сказати, що Японія досить довго є лідером свого регіону і, найвірогідніше, на наступне десятиріччя ним і залишиться. З огляду на не дуже стабільний ринок нафти та незабезпеченість своїми власними ресурсами, Японія має виробити стратегію своєї енергетичної безпеки, оскільки з плином часу цей фактор буде відігравати ще більш важливу роль в системі міжнародних відносин. Японія також має враховувати все більшу потужність свого сусіда – Китаю, який за своїми територіально-кліматичними показниками набагато випереджає Японію, хоча й має менш потужну науково дослідницьку базу.

Японія має здійснити план виходу з кризи, і виробити план подальшого розвитку, враховуючи тенденцію міжнародних відносин до багатополярного світу.

ЛІТЕРАТУРА 1. www.cia.gov 2. Портер М. Японская экономическая модель: Может ли Япония конкурировать? / Пер. з англ.– М.:

Альпина Бизнес Букс, 2005.– 261 с.

3. Кавато А. Чудес в экономике не бывает // Япония сегодня.– 2002.– Вип.7.– С.2-4.

4. www.mof.go.jp 5. www.cao.go.jp 6. www.kantei.go.jp ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ БУГЛАЙ Н.М.

Визначення основних тенденцій українсько-польського співробітництва в реалізації євроінтеграційного курсу України на сучасному етапі надзвичайно актуальне з науково-теоретичного і практичного погляду.

Особливу актуальність дослідження міжнародних відносин співробітництва набуває зараз з огляду на безпосереднє сусідство України з ЄС після розширення Євроспільноти на Схід у 2004 році, а також на проголошену українським державним керівництвом стратегію європейської інтеграції України.

Процес глобалізації та інтернаціоналізації міжнародного життя вимагає нового рівня багатосторонніх відносин. Західні демократії вже давно досягли високого стану розвитку економіки, політики та культури міждержавних відносин, а Україна саме тепер переживає період переходу до демократичного суспільства і вирішує проблеми, пов'язані з налагодженням взаємовигідного співробітництва з іншими державами, особливо сусідніми.

На протязі останніх років Україна продовжує реалізовувати визначені приоритетні напрями зовнішньої політики такі, як європейська та євроатлантична інтеграція, поглиблення розбудови співробітництва з державами сусідами і стратегічними партнерами, ініціативна регіональна політика,спрямована, зокрема на забезпечення демократії, безпеки і стабільності, а також підтримка українських громадян за кордоном та зовнішньополітичний супровід економічних позицій України у світі. [1].

Наприкінці XX століття виникли сприятливі умови для якісно нового виміру українсько-польських відносин. Передували цьому процесу розпад СРСР і падіння тоталітарних режимів у країнах ЦСЄ та республіках Радянського союзу, геополітичне та територіальне розташування, традиційні економічні зв’язки. Міністрами закордонних справ Польщі та України в цей час було підписано “Декларацію про основні принципи та напрямки розвитку українсько-польських відносин” (13 жовтня 1990р.) [2].

Сучасні українсько-польські відносини беруть свій початок з грудня 1991 року, коли вже наступного дня після історичного Всеукраїнського референдуму, Польща однією з перших у світі визнала нову незалежну державу. Впродовж останніх років відносини між Польщею та Україною розвивались досить стабільно. Польща стала одним із найважливіших торгових партнерів України, ширилась економічна співпраця як на центральному, так і на регіональних рівнях, почалася реалізація культурно-просвітницьких та інших гуманітарних проектів. Значною мірою цьому сприяли зустрічі глав обох держав і постійні контакти у форматі урядів і парламентів.

З другої половини 1990-х років українсько-польські стосунки набувають рівня стратегічного партнерства. Стратегічне партнерство-це відносини між державами, які охоплюють кілька важливих сфер співробітництва і носять довготривалий характер. В проголошеній “Декларації міністрів закордонних справ України та Польщі про принципи формування українсько-польського партнерства” ( березень 1994 р.) було оголошено стратегічне значення українсько-польських відносин і зроблено наголос на їх майбутньому розвитку [ 3]. Також було укладено певну кількість угод і домовленостей, що стали базою договірно правового регулювання відносин та створено координаційні органи: Міжурядову українсько-польську комісію з питань торгівельного та економічного співробітництва, Міжурядову українсько-польську змішану комісію з питань регіонального співробітництва, Консультаційний комітет президентів України та Польщі та ін.

Центральним документом по переходу українсько-польських відносин на рівень стратегічного партнерства стала “Спільна Декларація Президента України і Президента Республіки Польща” від 25 червня 1996 року [4]. З середини 90-х рр. XX століття Польщу починають називати адвокатом України в Європі.

Варшава підтримує курс Києва на здобуття членства в Центральноєвропейській ініціативі (ЦЄІ) і у питанні входження до Ради Європи (вересень 1995 рік).

Українсько-польське стратегічне партнерство знаходить відображення у дотриманні спільної позиції в міжнародній та загальноєвропейській політиці. Особливе місце в українсько-польських відносинах посідає “Спільна заява Президентів України і Республіки Польща “До порозуміння і єднання”( травень 1997р.) [5]. Наявність спільної стратегічної мети, для досягнення якої обидві держави обрали спільні шляхи, юридичне закріплення стратегічних відносин, наявність дієвих механізмів реалізації стратегічного партнерства та взаємопідтримка з найважливіших питань, сприяють позитивній динаміці розвитку міждержавного українсько-польського діалогу. Розширення НАТО і ЄС також вплинули на інтенсивність і динаміку двохсторонньої співпраці Польщі з Україною. Так, спільна участь в програмі “Партнерство заради миру” мала позитивний вплив на розвиток двохсторонньої військово-політичної співпраці. Значний вплив на розвиток стосунків має модернізація співробітництва з новими членами ЄС, що сприяє поширенню в Україні європейських стандартів. Але треба зауважити, що наявний потенціал можливостей двохстороннього співробітництва реалізується неповністю і має невикористані резерви через відмінність у темпах розвитку українського і польського суспільства.

Приєднання РП до Євросоюзу теж мало вплив на розвиток стосунків з Україною в руслі євроінтеграційного курсу обох держав. Увага приділялась співробітництву України з Вишеградською групою. На вищому рівні було закріплено, що РП і Україна здійснюватимуть взаємну підтримку для інтеграції з Європейськими економічними і політичними структурами і обмінюватимуться досвідом.

“Вишеград” виявився досить ефективною формою регіонального співробітництва постсоціалістичних країн, яке серйозно допомогло їм в інтеграції до ЄС і НАТО та продовжує діяти як координуючий механізм і після вступу цих держав до Євросоюзу. Зараз Вишеградська група виконує також функцію своєрідного форпосту в реалізації нової східної політики ЄС у цілому, в тому числі щодо України.

Невід’ємною складовою частиною ефективно функціонуючої системи українсько-польського співробітництва є взаємодія регіонів двох сусідніх держав. Міжрегіональний рівень співпраці України і Польщі є підсистемою двостороннього співробітництва і також суттєво сприяє реалізації української євроінтеграційної стратегії. По-перше, інтеграційні процеси проявляються саме у зв’язках на регіональному та локальному рівнях, зокрема у взаємодії територіальних спільнот (самоврядних громад), а також у зв’язках інших конкретних суб’єктів, в тому числі підприємницьких, розташованих тут. По-друге, міжрегіональне співробітництво є не лише додатковим, але і досить ефективним самостійним каналом участі України в загальноєвропейських інтеграційних процесах.

Сьогодні – в умовах безпосереднього сусідства України з Євросоюзом, повноправного членства Польщі з 1 травня 2004 року в Євроспільноті і перетворення українсько-польського державного кордону в частину нових східних кордонів об’єднаної Європи воно починає грати надзвичайно важливу роль своєрідного „підготовчого класу” до євроінтеграції. Прикордонні адміністративно-територіальні одиниці України і Польщі на сучасному етапі є учасниками двох багатосторонніх єврорегіональних об’єднань:

українсько-польсько-словацько-угорсько-румунського – Карпатський єврорегіон та українсько-польсько білоруського – Єврорегіон „Буг”.

Слід підкреслити, що міжрегіональне співробітництво України і Польщі має достатню і розвинуту міжнародно-правову базу. В Києві 24 травня 1993 року була підписана „Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про міжрегіональне співробітництво” [6]. Українсько-польська міжурядова угода 1993 року про міжрегіональне співробітництво започаткувала створення специфічного сегменту міжнародно-правової бази співробітництва України з державами Центральної та Східної Європи, який регулює систему міжрегіональних, транскордонних стосунків.

В Україні було створено ряд інститутів міждержавної співпраці, що допомагають зміцненню контактів та взаємин. Серед них можна назвати: консультаційний комітет президентів України та Польщі, діє Українсько-польська змішана комісія з питань торгівлі та економічного співробітництва, Українсько польський економічний форум, Постійна українсько-польська конференція з питань європейської інтеграції, з цією ж метою була створена Польсько-американсько-українська ініціатива співпраці (ПАУСІ), функціонує Українсько-польський та Польсько-український Форум та ін.

Серед основних тенденцій українсько-польської співпраці особливе значення треба приділити досягненню відповідності України першому з Копенгагенських критеріїв членства в ЄС («політичному критерію»): забезпечення стабільності демократичних інститутів, захисту прав людини та верховенства права. Базою політичного діалогу України і Польщі є розуміння того, що лише на демократичних засадах Україна може долучитись до приоритетних перспектив європейської інтеграції [7,199].

Вивчення досвіду співробітництва та міжнародної регіональної інтеграції Польщі виключно важливе з науково-теоретичного погляду у контексті реалізації головного зовнішньополітичного завдання України – європейського вибору. Взаємодія між регіонами є також складовою частиною ефективно функціонуючої системи українсько-польського міждержавного стратегічного партнерства. Використання Україною досвіду одного з наших найближчих сусідів і стратегічних партнерів Польщі в процесі її входження до євроструктур, механізмів, форм і видів співпраці сприятиме прискореній реалізації європейської інтеграційної стратегії української держави.

ЛІТЕРАТУРА 1. Див.: Інформаційний матеріал про підсумки діяльності Міністерства закордонних справ у 2006 році та актуальні питання у сфері зовнішньої політики України. - http:// www.mfa.gov.ua.

2. Декларація про основні принципи та напрямки розвитку українсько-польських відносин//Історико архівне управління МЗС України. – Ф: міжнародні договори. – Од. зб. 2. – 6 арк.

3. Декларація Міністрів закордонних справ України та Республіки Польща про принципи формування українсько-польського партнерства // Історико-архівне управління МЗС України. – Ф. міжнародні договори. – Од. зб. 434. – 4 арк.

4. 4. Спільна декларація Президента України і Президента Республіки Польща // Історико-архівне управління МЗС України.Ф.міжнародні договори. – Од. зб. 1320. – 4 арк.

5. Спільна заява Президентів України і Республіки Польща "До порозуміння і єднання" // Урядовий кур'єр.

– 1997. – 24 травня. – С. 2.

6. Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про міжрегіональне співробітництво // http:www.rada.kiev.ua/cgi-bin/putfile/cgi/-C.1- 7. Зовнішня політика України. Стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети (щорічник). Під ред.. Г.М.

Перепелиці.-К., 2007.

ГРЕЦІЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАТИВНОМУ ПРОСТОРІ БУЛИК М.В.

Одним з пріоритетних напрямів розвитку ЄС є активне впровадження інформаційно комунікативних технологій (ІКТ). Це, в свою чергу, передбачає активне використання населенням Європейського Союзу сучасних телекомунікаційних технологій, насамперед, мобільного зв’язку та мережі Internet в суспільно-політичному житті, економічних відносинах, побуті.

Основні напрями реалізації політики ЄС в даному напрямі сформульовані в програмі “Європейське інформаційне суспільство — 2010”, головним завданням якої є гарантування того, що громадяни країн членів об’єднання, бізнес-структури та національні уряди будуть удосконалювати практику використання інформаційно-комунікаційних технологій в своїй діяльності. Пріоритетами програми є формування “Єдиного Європейського Інформаційного Простору” для впровадження принципів вільної конкуренції на ринку медіа-послуг;

збільшення інвестицій в наукові дослідження в сфері ІКТ;

покращення якості життя населення ЄС через вдосконалення послуг в даній області. Основна увага при цьому приділяється розвитку мобільного телефонного зв’язку та технології широкополосний Internet.

Розвиток мобільного зв’язку в Греції почався, як і в цілому в ЄС, на початку 1980-х рр. Але при цьому, він залишався доволі складним в керуванні та дорогим у користуванні. Це спричинило до того, що в 1995 р. в Греції лише 3 особи на 100 жителів мали такий телефон. Слід відзначити, що в середньому по країнам ЄС-15 цей показник становив в 1995 р. 6 чоловік, а в Швеції, зокрема, становив 23 людини на жителів країни [1]. В другій пол. 1990-х рр. процес поширення мобільних телефонів став більш активним, чому сприяло зменшення вартості такого зв’язку. В 2000 р. в Греції нараховувалося 54 власника мобільного телефону на 100 жителів, що разом з тим, все одно становило менше, ніж в середньому по ЄС-15 — користувачі на 100 жителів. В 2005 р, коли востаннє проводилося подібне дослідження, в Греції рівень впровадження мобільного зв’язку досяг 84 користувача на 100 жителів. Для порівняння в Італії цей показник становив 115 користувачів на 100 жителів, в Португалії — 111 чоловік, ЄС-15 — 107 користувачів, ЄС-25 — 95 відповідно. Причини подібного відставання слід бачити в таких чинниках, як бідність значної частини населення, в особливості того, що проживає віддалено від центральних регіонів;

географічні умови, які заважають поширенню мобільного зв’язку, в особливості в гірській місцевості;

певна консервативність греків, в особливості старшого покоління та тих, хто проживає в сільській місцевості.

Автором проаналізовано стан використання населення Греції в домашніх умовах персональних ЕОМ та технології Internet. Окрім, власне, з’ясування ступеню розповсюдження сучасних інформаційних технологій в Греції, ця таблиця опосередковано дає уявлення про рівень матеріального забезпечення населення країни та їхньої зацікавленості у використанні подібного обладнання, а, відповідно, і інтегрованості до спільного європейського інформаційного простору.

Насамперед, слід відзначити, що подібні дослідження почали проводитися в Європейському Союзі в 2002 р., коли середньостатистичні показники доступу до персональних ЕОМ в домашніх умовах по ЄС- становили 50 % від загальної кількості. При цьому в Греції лише 25 % сімей мали можливість володіти домашнім комп’ютером. Слід відзначити, що в той же час в Португалії таких нараховувалося 27 %, а в Італії — 40 % відповідно. Фактично, всі три середземноморські країни не дотягували до показників ЄС-15. В подальшому ситуацію в Греції вдалося дещо виправити, так в 2005 р. сімей, що володіли персональним ЕОМ нараховувалося вже 33 %, але, в той же час, в Португалії їх стало 42 %, в Італії — 46 %, а в цілому по ЄС-15 — 63 %. Більш того, навіть з врахуванням нових членів Європейського Союзу середні показники об’єднання були кращі — 58 %. Останні оприлюдненні дані стосувалися 2006 р, коли в Греції кількість сімей, що мали персональні ЕОМ сягнула 37 %. В той же час, в Португалії їх стало на 3 % більше, ніж в 2005 р., Італії частка таких сімей склала 48 %, тобто майже половину від загальної кількості. В цілому ж по країнам ЄС-15 цей показник склав 66 %, а по ЄС-25 — 62 %. Таким чином, Греція на сьогодні за рівнем використання в домашніх умовах персональних ЕОМ відстає від абсолютної більшості країн-членів Європейського Союзу.

Подібні результати спостерігаються і в сфері використання мережі Internet в домашніх умовах. В 2002 р. сімей, що мали доступ до Internet в Греції нараховувалося всього 12 % від загальної кількості. Для порівняння в Португалії в той же період цей показник становив 15 %, в Італії — 34 %, в середньому по країнам ЄС-15 — 39 % відповідно. В 2005 р. в Греції доступ до Internet в домашніх умовах мали 22 % сімей, за середніх показників по ЄС-15 — 53 %, а по ЄС-25 — 48 %. В 2006 р. чверть сімей Греції мали Internet вдома, в той же час в Португалії таких нараховувалося 36 %, в Італії — 44 %, в середньому по країнам ЄС 15 — 57 %, по країнам ЄС-25 — 52 %.



Pages:   || 2 | 3 | 4 | 5 |   ...   | 7 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.