авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 || 3 | 4 |   ...   | 7 |

«ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ТРАНСФОРМАЦИЯ ФИНСКОГО НЕЙТРАЛИТЕТА ...»

-- [ Страница 2 ] --

Досить низькою залишається в Греції і якість послуг, що надаються Internet-провайдерами. Так, в 2005 р. менше 1 % грецьких сімей використовували технологію широкополосного доступу в мережу Internet, і 21 % використовували телефонні лінії та модеми, що, певним чином, обмежує можливості мережі і є морально застарілим [2]. В 2006 р. частка сімей, що користуються технологією широкополосного доступу до Internet в Греції незначно збільшилася — до 4 %, в свою чергу, модеми та телефонні лінії застосовуються 21 % грецьких сімей [3]. Вселяє надію в цій ситуації, той факт, що поступово все ж таки починає поширюватися саме використання технології широкополосного доступу до мережі Internet за рахунок зменшення кількості абонентів, що користуються телефонними модемами. Водночас майже у всьому Європейському Союзі переважає саме перша технологія, вона покладена в основу концепції Єдиного Європейського Інформаційного Простору. Так, в середньому по країнам ЄС-27 34 % сімей мали доступ до Internet через використання широкополосного доступу, і лише 18 % — через телефонні лінії.

Необхідно розглянути рівень використання персональних ЕОМ та мережі Internet окремими групами населення Греції в порівнянні з іншими країнами ЄС та середньостатистичними даними по об’єднанню. Так, зокрема, 31 % чоловіків та 26 % жінок в Греції користуються комп’ютерами на роботі та в побуті, для Португалії ці показники становлять 43 % та 36 % відповідно. В Італії серед чоловіків таких нараховується 46 % і 35 % жінок володіють персональними ЕОМ та вміють працювати в мережі Internet.

Слід зазначити, що всі три країни не дотягують до середніх показників Європейського Союзу в цілому. Так, в країнах ЄС-25 62 % чоловіків та 55 % жінок володіють комп’ютером.

Рівень обізнаності в даній сфері напряму залежить і від віку населення в Греції та інших країнах.

55 % населення країни у віці від 16 до 24 років мають навики користування комп’ютером та мережею Internet. В Португалії таких нараховується 78 %, в Італії — 71 %, в середньому по ЄС-25 — 85 % відповідно.

В свою чергу, кількість користувачів комп’ютерами в Греції зменшується до 34 % серед тих, кому від 25 до 54 років. В той же час серед португальських однолітків їх нараховується 44 %, в Італії таких майже половина — 49 %, в цілому по ЄС-25 — 66 %. Найгірша ситуація з навиками володіння персональним комп’ютером та мережею Internet серед тих, кому за 55 років. Таких в Греції всього 6 %, водночас в Португалії їх 9 %, в Італії — 12 %, а в середньому по країнам ЄС-25 — 29 %.

Ще однією важливою передумовою в процесі оволодіння комп’ютерами є наявність освіти.

Кількість користувачів прямо пропорційна більш вищому її рівню. Так, зокрема, серед тих греків, хто зовсім не має освіти, або зупинився на початковому етапі, лише 9 % мають навики користування персональним ЕОМ. Цікаво, що в Португалії таких набагато більше — 24 %, в Італії їх частка не опускається нижче з відмітку в 19 %, в середні показники по країнам ЄС-25 взагалі сягають 36 %. Серед тих, хто має диплом про середню освіту в Греції, 39 % від загальної кількості володіють навиками роботи на комп’ютері, водночас серед португальців відповідний показник становить 86 %, італійців — 62 %, в середньому по країнам ЄС- — 66 % відповідно. Набагато краще виглядає ситуація з тими, хто завершив один з віщих навчальних закладів Греції. Тут частка користувачів персональних ЕОМ сягає 67 %, що значно вище, ніж серед осіб з початковою або середньою освітою. Водночас в Португалії серед власників дипломів про вищу освіту тих, хто володіє навиками роботи на комп’ютері нараховується 90 %, в Італії — 80 %, в середньому по ЄС-25 — 86 %.

Причини подібного феномену слід бачити не лише в небажанні або відсутності функціональної необхідності володіння такими навичками, але й особливостях національних систем освіти країн Європейського Союзу. Крім того, певну роль відіграє тут той факт, що в Греції домінує державна освіта, яка є безплатною, але при цьому дещо обмеженою у фінансових коштах.

Низький, як в цілому для Європейського Союзу, рівень використання мережі Internet в домашніх умовах, негативно продукується і на якість відповідних інформаційних послуг. З 20 основних суспільних послуг, що входять до т.зв. “електронного уряду”, в Греції доступні лише 5 — 6 [4]. При цьому середній показник по країнам ЄС-25 становить 52 %. В таких країнах, як Австрія або Естонія, він досягає 80 %, в Португалії та Італії становить близько 60 % від всієї кількості суспільних послуг.

В цих умовах відбувається взаємовплив процесів, пов’язаних з тим, що, з одного боку, обмеженість даних суспільних послуг призводить до незацікавленості грецького населення в їх використанні. А з іншого боку, невелика кількість користувачів не стимулює до подальшого активного розвитку інформаційно телекомунікаційної сфери. На підтвердження цього, Євростат наводить дані, що свідчать про те, що в Греції в 2006 р. лише 9 % осіб віком від 16 до 74 років користуються послугами “електронного уряду”. Для порівняння, в Португалії таких користувачів нараховується 17 %, в Італії — 16 %. Найвищі показники в сфері використання послуг “електронного уряду” продемонстрували Нідерланди та Швеція, де ними користуються 52 % осіб віком від 16 до 74 років. Середній показник серед країн ЄС-27 в 2006 р. становив 24 %. Фактично, Греції в даній сфері поступилися лише Болгарія (8 %) та Румунія (3 %) [5].

В рамках взаємодії з органами державної влади за допомоги мережі Internet 6 % осіб віком від 16 до 74 років використовували його для отримання офіційної інформації, 1 % — для отримання спеціальних форм документів та 2 % — для відправки файлів з даними формами. Водночас, в середньому в країнах ЄС 27 21 % населення віком від 16 до 74 років використовує мережу Internet для отримання офіційної інформації від органів державної влади;

13 % надає перевагу електронному шляху отримання офіційних форм і 9 % вважає зручним для себе спілкуватися з владою через відправку електронних файлів з необхідною інформацією.

Протилежна ситуація в сфері використання технології Internet склалася в діловому житті. Так, в 2006 р. частка підприємств Греції, які використовували технологію “електронного уряду” для спілкування з органами державної влади склали 84 % від їх загальної кількості. Слід відзначити, що підрахунок проводився серед тих підприємств, які мали в своєму штаті 10 і більше робітників. Цікаво, що в Португалії цей показник не перевищив 60 %, в Італії становив 87 %, а в середньому по ЄС-27 — 63 % відповідно. При цьому електронному шляху відправки відповідних офіційних форм та платежів надали перевагу 76 %, що на 20 більше, ніж в 2005 р. в Італії частка таких підприємств в 2006 р. становила 49 %, в Португалії 54 %, в середньому в країнах ЄС-27 — 44 % відповідно. Фактично, Грецію випередила лише Фінляндія, в якій 78 % підприємств надають фінансові та інші звіти за посередництва мережі Internet [6].

Таке широке проникнення сучасних інформаційних технологій в сферу бізнесу за відносно слабкого їх розповсюдження в домашньому побуті потребує пояснення. Насамперед, слід відзначити, що центром ділового життя в Греції вважається столичний район, зосереджений навколо Афін та м. Салоніки. Саме там знаходяться більшість компаній, які є активними користувачами мережі Internet, і які забезпечують високі показники її використання. По-друге, грецький уряд розробив технологічно нескладну та максимально сприятливу для підприємців систему електронної документації, що, в свою чергу, забезпечує їх зацікавленість у використанні даної технології. Слід також відзначити, що свою роль тут зіграли і певні рекомендації влади щодо необхідності використання даної системи.

ЛІТЕРАТУРА 1. EU integration seen through statistics. Key facts of 18 policy areas. — Luxemburg: Office for Official Publications of the European Communities, 2006. — Р. 95.

2. Europe in figures. Eurostat yearbook 2006-2007. — Luxemburg: Office for Official Publications of the European Communities, 2007. — Р. 256.

3. Europe in figures. Eurostat yearbook 2008. — Luxemburg: Office for Official Publications of the European Communities, 2008. — Р. 485.

4. Europe in figures. Eurostat yearbook 2008. — Luxemburg: Office for Official Publications of the European Communities, 2008. — Р. 487.

5. Europe in figures. Eurostat yearbook 2008. — Luxemburg: Office for Official Publications of the European Communities, 2008. — Р. 488.

6. Europe in figures. Eurostat yearbook 2008. — Luxemburg: Office for Official Publications of the European Communities, 2008. — Р. 490.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ВІРМЕНІЇ В КОНТЕКСТІ ПОДІЙ В ПІВДЕННІЙ ОСЕТІЇ ТА АБХАЗІЇ ВАСІЛЯН В.Г.

Впродовж всієї історії людства, кавказький регіон грав важливу роль в геополітиці. В давнину він був свого роду сполучною ланкою між північчю і сходом.

Сьогодні Кавказ грає особливу роль в системі міжнародних відносин. Це обумовлено низкою чинників, його геополітичним положенням, близькістю до каспійської нафти, розташуванням на перетині транзитних шляхів.

Актуальність проблеми кавказького регіону зумовлюється тим,що це зона потенційних конфліктів, зосередження невизнаних держав. Гострота цієї проблеми зросла унаслідок грузино-російського конфлікту, що має величезне значення для регіону в цілому.

Мета роботи – розглянути міжнародне положення Вірменії після визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії.

Особливістю Кавказу є також те, що він знаходиться у сфері інтересів, як США, так і Росії. За регіональне лідерство ведуть боротьбу також Іран і Туреччина.

Мета США полягає в укріпленні впливу на Іран, свого одвічного супротивника. Одним з найважніших пріоритетів США є створення кола військових баз на кордонах з Іраном, що в свою чергу призведе до встановлення контролю за транспортом товарів з Ірану до прикордонних держав і зниження ролі Росії в регіоні. "США сподіваються вирішити проблему витіснення Москви з Південного Кавказу в процесі підготовки до військового протистоянню з Іраном... [Проте] нагірно-карабахске протистояння має не тільки внутрішньо кавказький, але і зовнішньо регіональний аспект, оскільки забезпечує певний баланс сил в геополітичному трикутнику Туреччина-Росія-Іран. Якщо Вашингтон спробує змінити цей баланс, вимагаючи виведення російських військових баз з Вірменії, то залишаться поза грою щонайменше дві з трьох регіональних держав - Росія і Іран... У свою чергу, Азербайджан, у разі підписання принципової угоди по Карабаху, може виявитися затиснутим між Росією і Іраном... Наполегливе бажання США шляхом тиску на Вірменію і Азербайджан добитися швидкого врегулювання нагірно-карабахского конфлікту може об'єктивно привести не до ослаблення позицій Росії на Південному Кавказі, а, навпаки, до різкого збільшення її впливу на владу як в Єревані, так і в Баку" ("Айоц ашхар", Вірменія, 18.03) [1].

Метою Росії є збереження за рахунок військових баз у Вірменії впливу на Іран, Туреччину, Азербайджан і в першу чергу Грузію. Також важливою проблемою Росії є мінімізація впливу США в регіоні.

Метою Туреччини є підтримка свого союзника Азербайджану, для здійснення тиску на Вірменію для швидкого вирішення питання про геноцид вірмен 1915 – 1916 рр., з тим, щоб забезпечити вступ Туреччини в ЄС. Також мова йде про ліквідації карабахського питання, що у разі вдалого для Азербайджану рішення, приведе до знищення репутації Вірменії як мирної держави.

Цілі іранського керівництва полягають в постійному найбільш тривалому перебуванні Росії у Вірменії, для забезпечення колишніх об'ємів сухопутної торгівлі і протекції від тиску США, а також в укріпленні своїх позицій на Каспії та в Середній Азії.

У зв'язку з цим цікаво дослідити роль Вірменії в міжнародних відносинах на Кавказі, яка як відомо втягнута в карабаський конфлікт з Азербайджаном.

На сьогоднішній день Вірменія повинна враховувати особливості геополітичної ситуації, яка складається в регіоні. Вірменія є державою що знаходиться в центрі боротьби за сфери впливу, яка ведеться між США, Росією, Туреччиною і Іраном. Особливого значення у зв'язку з цим набувають відносини з Росією. Росія для Вірменії на сьогоднішній день, є найважливішим стратегічним, торговим і військовим партнером, про що свідчать неодноразові заяви лідерів обох держав, наявність широкої договірної бази, та постійно зростаючі темпи торгівлі. На тісні відносини між двома країнами вказує і військова присутність Росії на кордонах Вірменії з Туреччиною і Азербайджаном, що у свою чергу є чинником утримання цих країн від військового вирішення розбіжностей з Вірменією, про що нерідко говорять турецькі і азербайджанські лідери. От як висловився із цього приводу Микола Бордюжа, генеральний секретар Організації договору про колективну безпеку:

"Наявність російської військової бази у Вірменії явно свідчить про те, що РФ захищає не тільки свої, але і інтереси свого союзника... Наявність російської військової бази у Вірменії переслідує одну мету не допустити небажаного розвитку подій в регіоні... У такому нестабільному регіоні, як Кавказ, можуть відбутися події, не пов'язані з міждержавним протистоянням" ("168 жам", Вірменія, 16.03) [2].

Вірменія – єдиний стратегічний партнер Росії на Кавказі. Тому конфлікт прямо позначився на ній, оскільки по-перше Вірменія також обтяжена територіальними суперечками з Азербайджаном. У зв'язку з цим вирішення Росії про визнання незалежності Південної Осетії і Абхазії може мати політичні наслідки, виражені у визнанні незалежності Нагірного Карабаху. По друге, унаслідок військових дій, торгові шляхи з Росії до Вірменії були перекриті грузинською стороною, що в свою чергу могло призвести до продовольчої кризи у Вірменії і порушення процесу торгівлі між двома країнами. У зв'язку з цим цікава заява МЗС Вірменії:

«Були істотні труднощі після подій навколо Південної Осетії в надходженні цих товарів до Вірменії. Труднощі були - і об'єктивні і суб'єктивні, але зараз, на даний момент вони подолані» [3].

Для Вірменії одним з найважливіших наслідків конфлікту на Кавказі став візит лідера Туреччини до Єревана, який призвів до пожвавлення переговорного процесу між Вірменією і Туреччиною. На зустрічі з президентом Вірменії Сержем Саркісяном було піднято питання про розв'язання вікової кризи у відносинах Вірменії і Туреччини. Очікується деяка активізація торгівлі між країнами, проте говорити про налагодження культурних або дипломатичних зв'язків, на наш погляд, ще рано.

Вірменське керівництво не зацікавлене в наданні США допомоги в тиску на свого південного сусіда, оскільки має з Іраном договір про дружбу і співпрацю. Іран є дуже важливим партнером Вірменії, особливо в питанні постачання палива, оскільки газопровід з Росії через Грузію не вселяє довіри через нестабільність відносин в самій Грузії, а Туреччина і Азербайджан досить довго дотримуються політики енергетичної блокади Вірменії. Зміцнення відносин відбувається постійно, про що свідчить той факт, що:

«Міністр закордонних справ Вірменії Едвард Налбандян відправився 15 вересня до Ірану з дводенним офіційним візитом на запрошення свого іранського колеги Манучера Мотакки, повідомили в прес-службі МЗС Вірменії. Налбандян зустрінеться з президентом Ісламської республіки Махмудом Ахмадінежадом, спікером Меджлісу Алі Ларіджані, секретарем Ради національної безпеки Саїдом Джалалі, а також зі своїм іранським колегою.

Домовленість про візит керівника зовнішньополітичного відомства Вірменії до Ірану була досягнута в липні в Тегерані під час 15-ої Міністерської конференції "Руху Неприєднання", де Вірменія представлена як спостерігач»[3]. В оцінці міжнародного положення Вірменії слід враховувати ще і те, що країна отримувала запрошення про вступ в NATO, проте керівництво республіки обмежилося лише співпрацею з цією організацією. Як заявив в своєму в своєму виступі на прес-конференції МЗС Росії Сергій Лавров, що знаходиться з візитом у Вірменії: «Нас це не турбує. Ми також зберігаємо формати своїх взаємин з країнами НАТО. У нас є Рада Росія-НАТО, яка продовжує існувати, хоча поки деякі члени Альянсу хотіли б загальмувати обговорення важливих питань, але це, власне, їх вибір. Ми також є членами Ради Євроатлантичного партнерства разом з Вірменією. У нас тут немає яких-небудь розбіжностей з нашими вірменськими друзями відносно того, з яким НАТО і яким чином ми бажаємо взаємодіяти» [4].

Таким чином, на наш погляд в сьогоднішній геополітичній ситуації на Південному Кавказі роль Вірменії зростає, що надає можливість вірменському керівництву підвищити ефективність своєї зовнішньої політики.

ЛІТЕРАТУРА 1. Армения // http://yhrm.org/news/archives/06_2008/?vw= 2. Армения заинтересована в стабильности в Грузии – глава армянского МИД // http://li.ru/go?newsarmenia.ru 3. Глава МИД Армении едет в Иран с официальным визитом // http://www.armenia online.ru/armnews/index:php?date=06_10_ 4. Россию не беспокоит взаимодействие Армении с НАТО – Лавров // http://www.armenia online.ru/armnews/index:php?date=04_10_ ПОЗИЦІЇ РОСІЇ В УРЕГУЛЮВАННІ ПРОБЛЕМ КОРЕЙСЬКОГО ПІВОСТРОВА ВІЛЬХОВСЬКА К.О.

Республіка Корея та Корейська Народна Демократична республіка є державами Азіатсько – Тихоокеанського регіону (АТР), який на сучасному етапі є одним з основних світових економічних та політичних центрів. За останнє десятиріччя спостерігається значний економічний зріст АТР, що значно розширює сферу регіональних економічних зв’язків. Тому гостро постають питання по врегулюванню проблем, що порушують стабільність в регіоні.

Однією з них є проблема Корейського півострова. Тобто : об’єднання Республіки Корея та Корейської Народної Демократичної республіки в єдину державу та врегулювання ядерного статусу Північної Кореї. Активно до цих процесів приєдналася й Російська Федерація, роль й авторитет якої значний як на Півдні, так і на Півночі Корейської держави. Все це робить надзвичайно актуальним вивчення процесів, що відбуваються в даному регіоні, ролі зовнішніх факторів в об'єднанні двох Корей, позиції Росії в цьому питанні.

Для російської зовнішньої політики Корейський напрямок є одним з важливих в азіатсько – тихоокеанському регіоні і йому МЗС Росії приділяє особливу увагу. Останнім часом особливості розвитку політичних відносин Російської Федерації з обома корейськими державами визначаються загальною зацікавленістю в забезпеченні безпеки й стабільності в регіоні, створенні умов для діалогу й взаємовигідного економічного співробітництва у двосторонньому й багатобічному форматах. До того ж зацікавленість Росії полягає і в тому щоб забезпечити сприятливі умови для динамічного розвитку АТР, бо інтеграція в цей регіон позитивним чином впливає на економіку держави. Без сумніву, що розвиток відносин РФ з державами АТР прискорює технологічну та економічну модернізацію держави та приваблення іноземних інвестицій. Не можна не згадати й той факт, що Росія є єдиним членом СНД, який має вихід до Тихого океану тому вона поглибивши свої позиції в регіоні стане своєрідною єднальною ланкою між СНД та країнами АТР. А вже потім в довгостроковій перспективі і між Євросоюзом і країнами Азіатсько – Тихоокеанського економічного союзу. Таким чином, інтеграція в стабільний АТР, що динамічно розвивається є одним з пріоритетів зовнішньої політики Росії [1;

12] Важливим фактором стабілізації обстановки на Корейському півострові, прискорення реалізації міжнародних економічних проектів, включаючи організацію трансконтинентального залізничного транзиту, є розвиток діалогу між двома державами Корейського півострова, фактичний поділ якого на дві частини відбувся у вересні - жовтні 1945 р. в ході спільної радяно - американської операції по звільненню Далекого Сходу. Тоді й відбулося створення двох корейських держав Республіки Корея та Корейської Народної Демократичної республіки.

Відносини Росії та країн Корейського півострова розвивалися еволюційно. Зміни зовнішньої політики Росії стосовно Кореї почалися з 2-й половини 1990-х рр. Це було зв'язано насамперед зі зміною еліти в зовнішньополітичному відомстві, призначенням на пост міністра закордонних справ Е. Примакова. З 1996 р. починаються дипломатичні обміни із КНДР, що позитивно позначилося на двосторонніх відносинах.

У відносинах з корейськими державами з'явилася певна збалансованість.

Новий етап у відносинах Російської Федерації із двома Кореями можна співвіднести й зі зміною політичних еліт в обох державах. 1994 р. помер Кім Ір Сен, президент КНДР, що керував країною з моменту її заснування. Аж до 1997 р. у країні дотримувалася жалоба й фактичний керівник країни син вождя Кім Чен Ір залишався в тіні. Тільки із середини 1997 р., після закінчення жалоби по батьку, діяльність нового керівника активізувалася. У той же час у Південної Кореї наприкінці 1997р. був обраний новий президент Кім Течжун, знаменитий борець за демократію й правозахисник. Його політика «сонячного тепла», спрямована на нормалізацію відносин із КНДР і наступне об'єднання, позитивним чином позначилося на відносинах не тільки із КНДР, але й з Росією. Кім Течжун підкреслював важливість участі Росії в процесі врегулювання корейської проблеми. Таким чином, наприкінці 1990-х рр. спостерігається збалансованість у відносинах Росії із двома Кореями [2;

34-35] Не можна не відзначити, що позитивним фактором у нормалізації відносин із КНДР став прихід до влади в РФ В. Путіна. Новий президент неодноразово підкреслював важливість установлення добросусідських відносин з Північною Кореєю. В 2000 р. між Росією й КНДР був підписаний Договір про дружбу, добросусідство й співробітництво. У тому ж 2000 р. В. Путін зробив офіційний візит у Північну Корею, у ході якого була підписана Спільна декларація. Відповідний візит лідера КНДР Кім Чен Іра в РФ улітку 2001 р. і підписання Московської декларації стали важливою віхою у відносинах двох країн.

Наступним етапом можна вважати зміну президентів в РФ й перемогу на виборах Медвєдєва, який дотримується політики посилення позицій РФ в АТР.

На сьогодні Росія проробляє із усіма зацікавленими сторонами деталі "пакетного плану" рішення корейської проблеми:

По-перше, це забезпечення без'ядерного статусу Корейського півострова, строге дотримання всіма сторонами зобов'язань, що випливають із інших міжнародних домовленостей, включаючи рамкову угоду 1994 року.

По-друге, це конструктивний двосторонній і багатобічний діалог між зацікавленими сторонами, одним з результатів якого повинні стати гарантії безпеки КНДР.

По-третє, це поновлення гуманітарних й економічних програм, що діяли на Корейському півострові.

У Москві вважають передчасним проведення засідання Ради Безпеки ООН з корейської проблеми, варто продовжити двосторонні й багатобічні контакти, які зараз інтенсивно ведуться між зацікавленими сторонами.

Щодо першої проблеми, то історія створення північнокорейскої ядерної програми почалася із середини 1950 -х рр. при активній підтримці СРСР. У період з 1956 р. до початку 1990-х рр. в Об'єднаному інституті ядерних досліджень у Дубні пройшли підготовку 250 північнокорейских фахівців. В 1959 р. була укладена угода про співробітництво в області ядерних досліджень між СРСР і КНДР, а згодом - і між КНР і КНДР. В 1965 р. при сприянні Китаю й Радянського Союзу в містечку Енбен був запущений перший дослідницький ядерний реактор, там же був створений Науково-дослідний інститут ядерної фізики. СРСР і Китай не були зацікавлені в створенні ще однієї ядерної держави, тому прагнули контролювати процес розвитку ядерних досліджень у КНДР. Під тиском Москви з 1977 р. Пхеньян дав згоду на перевірки ядерних об'єктів спостерігачами з МАГАТЕ, а в 1985 р. Північна Корея приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Проте вже до кінця 1980-х рр., цілком ймовірно, у Північній Кореї був створено перший примітивний ядерний пристрій. Незважаючи на повну відсутність засобів доставки, він міг являти серйозну загрозу. Розвал Радянського союзу й системи світового соціалізму призвели до того, що північнокорейський режим фактично виявився в повній ізоляції. У цих умовах Північна Корея з метою забезпечення власної безпеки вирішила розіграти ядерну карту: через агентурні мережі стала просочуватися дозована інформація про наявність у КНДР ядерної зброї, а в 1993р. Північна Корея оголосила про свій вихід із ДНЯЗ. Це привело до першої ядерної кризи 1993-1994 р., але вже в 1994 р. була укладена угода про заморожування ядерної програми КНДР в обмін на будівництво АЕС силами міжнародного консорціуму «КЕДО» на чолі з США. Однак є відомості, що Північна Корея продовжила ядерні дослідження, більше того, навіть і не збиралася їх припиняти, не дивлячись на підписання рамкового договору. З 2002 р. КНДР була включена в «вісь зла» і список країн, по яких можливе нанесення превентивних ядерних ударів. Ці заяви призвели до початку другої «ядерної кризи». Урегулювання якої ще й досі триває [3;

222].

Росія готова до активної взаємодії з усіма учасниками переговірного процесу в пошуках компромісів, спрямованих на розблокування ситуації і якнайшвидше досягнення денуклеаризації Корейського півострова.

Росія виступає за продовження переговірного процесу, розглядаючи шестисторонні переговори оптимальним форматом для врегулювання ядерної проблеми на основі врахування інтересів всіх сторін.

Упевнено, що тільки в такий спосіб можна вийти на взаємоприйняті розв'язки корейської проблеми, забезпечити мир і стабільність у регіоні, створити сприятливі умови для співробітництва в Північно-Східній Азії.

Корея завжди, насамперед через своє геостратегічне розташування, була об'єктом боротьби за вплив сусідніх, більших і могутніх держав: до кінця XIX в. ними були Китай й Японія, потім до них підключилися деякі європейські держави й США. Із середини XX сторіччя й донині визначилася четвірка великих в складі США, Росії, КНР й Японії, що обґрунтовано вважаються традиційно залученими в проблеми Корейського півострова. У їхній корейській політиці на Корейському півострові проглядаються як конкурентні мотиви, так й елементи взаємодії, співвідношення яких на різних історичних етапах змінювалося. Тому остаточне вирішення проблем Корейського півострова повинне відбутися в ході шестисторонніх переговорів, у яких беруть участь РФ, США,КНДР,РК,КНР й Японія [4] Таким чином, можна зробити висновок про те, що діяльність Росії в проблемах Корейського півострова направлена на розвиток діалогу між двома Корейськими державами та урегулювання ядерного статусу Північної Кореї. Росія готова до співпраці з іншими державами для вирішення цих питань.

ЛІТЕРАТУРА 1. Титаренко М. Россия в Азии// Международная жизнь. 2000. — № 2.

2. Воронцов А. Россия и Корейский полуостров: современные реалии и перспективы // Проблемы Дальнего Востока. 2005. — № 3.

3. Ткаченко В.П. Корейский полуостров и интересы России. М., 2000.

4. Москва разработала план по урегулированию кризиса вокруг КНДР // http://lenta.ru/world/2003/01/11/missiles/ НАТО ЯК ПРОВІДНИЙ ІНСТРУМЕНТ ВПЛИВУ США НА ЄВРОПУ В 90-І РОКИ ХХ СТ.

ВОЛОДІНА М.О.

По закінченню «холодної війни» з’ясувалось, що широкомасштабний конфлікт між великими державами (схожий на Першу і Другу світові війни) стає практично малоймовірним. На зміну «класичним»

війнам приходять локальні конфлікти. Європейці виявились майже неготовими до сучасних локальних війн, в яких неможливо досягти перемоги без активного використання сучасних військових технологій. Усе це є у Пентагоні, але практично відсутнє у європейців і як результат відбувся ріст військово-політичної залежності Західної Європи від Сполучених Штатів у врегулюванні локальних конфліктів [1].

Тим не менше, ядерне питання залишалось важливою складовою частиною зовнішньої політики США та функціонування НАТО. У січні 1993 р. міністр оборони в першій адміністрації Б.Клінтона Л.Еспін заявив про «ревізію ядерної стратегії». В досить розгорнутому вигляді нова стратегія отримала назву «протидія розповсюдженню» або «контррозповсюдження» (counter proliferation). Вона була викладена у виступі Л.Еспіна 7 грудня 1993 р. в Національній академії наук, передумовою розробки цієї стратегії, як підкреслив Л.Еспін, була поява після закінчення «холодної війни» нової ракетно-ядерної загрози для США.

Цю загрозу породжувало поширення зброї масового ураження і перш за все – ракет. Носіями такої загрози стають ворожі США та їх союзникам країни чи групи терористів [2]. За словами Л.Еспіна, нова ініціатива США була покликана доповнити політику нерозповсюдження в трьох сферах: створити міжнародний консенсус у відповідності до важливості цієї проблеми;

знизити військову цінність зброї масового знищення, зробивши її тим самим менш привабливою для тих країн, які хочуть її набути.

Відомо, що в роки «холодної війни» США використовували три інструменти протидії розповсюдженню ЗМЗ і засобів її постачання: стримування, контроль над озброєнням і політику «превентивного нерозповсюдження». В постконфронтаційному світі, за словами Л.Еспіна, цих інструментів уже явно не достатньо, оскільки проблема розповсюдження різко загострилась, перш за все у зв’язку з формуванням сучасного світового ринку, який стимулює вільний обмін і передачу ядерних та інших технологій [3]. Звідси і виникла потреба у новій політиці контррозповсюдження: якщо раніше потрібно було перш за все відповісти на питання, як запобігти розповсюдженню ЗМЗ, то тепер основним стало питання, як діяти в умовах конкретного розповсюдження.

Концепція контррозповсюдження, таким чином, відрізнялась від попередньої американської політики в цій сфері тим, що поряд з традиційними методами боротьби з розповсюдженням ЗМЗ, вперше офіційно дозволялось використання військової сили, причому в односторонньому порядку, для фактичного знищення програм його створення, а в перспективі – нанесення високоточних і ракетних ударів з великих відстаней, які мають призвести до знищення небезпечних об’єктів [4].

На практиці наявна концепція знайшла своє втілення в планах Пентагону, які передбачали нанесення ядерних ударів по об’єктах, які і знаходяться на територіях деяких країн третього світу, в першу чергу по об’єктам, де виробляється ЗМЗ. На початку 1994 р. Пентагон приступив до розробки оперативних планів використання у цих цілях військових сил [5].

В лютому 1996 р. ідея регіонального ядерного контр розповсюдження була втілена в «Доктрині спільних ядерних операцій на театрі війни» (Doctrine for Joint beater Nuclear Operations), яка перевела загальні положення концепції ядерного стримування в конкретні регіональні сценарії в Європі, на Близькому Сході і на Корейському півострові. В листопаді 1997 р. президент Б.Клінтон підписав президентську директиву №60 (ПД-60), яка являла собою першу офіційну корекцію ядерної політики уряду США після 1981 року. І вона залишається дійсною до сьогоднішнього часу [6].

Остання на сьогоднішній день президентська оборонна директива характерна важливою особливістю – це відмова від ставки на відповідно-зустрічний удар. В найнапруженіші періоди «холодної війни» стратегічні противники СРСР і США надавали перевагу вести мову про зустрічні ядерні удари, хоча в багатьох американських ядерних директивах на протязі багатьох років передбачалось нанесення по противнику превентивного, попереджувального ядерного удару. Але в ПД-60, проголошеній новій ядерній стратегії США, мова вже йшла про зустрічний удар, по суті – відмова від перемоги в можливому ядерному конфлікті між США і Росією, тобто, основним способом нанесення ядерного удару в подальшому стратегічному протистоянні двох держав визнавався зустрічний удар, а не попереджуючий чи відповідно зустрічний. Тим самим в умовах системи безпеки, яка склалась після закінчення «холодної війни», роль ядерного стримування, ніби зводилась до мінімального стримування, тобто, попередження загрози ядерного нападу [7].

Особливу небезпеку в сучасних умовах являють собою військові конфлікти, які виникають на основі агресивного націоналізму та релігійної нетерпимості. Одним із найбільш серйозних джерел військової небезпеки і для Росії, і для США є розповсюдження ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення, засобів її доставки та найновіших технологій військового виробництва в поєднанні із спробами окремих країн реалізувати свої військові та політичні амбіції. Та за будь-яких умов і Росія, і США будуть вважати необхідним покладатись на таке ядерне стримування до тих пір, поки ядерна зброя буде залишатись в розпорядженні держав, які можуть розглядати можливість її використання проти великих держав. При цьому інші ядерні держави, будуть вважати необхідним володіння певним ядерним арсеналом для стримування.

Як бачимо, з часу розпаду Радянського Союзу та утворення багатополярної моделі у світі проблема використання та необхідність ядерної зброї зазнала певної еволюції. В самих Сполучених Штатах декілька разів відбувався перегляд необхідності виробництва ядерної зброї, відбулась своєрідна трансформація ядерної системи, яка безумовно вплинула і на проблеми європейської оборонної ініціативи.

Перше порівняно нейтральне «європейське рішення» було прийняте на сесії Ради НАТО в січні 1994 р. Нова Адміністрація Б.Клінтона, яка спочатку зосередилася на внутрішніх політичних та економічних проблемах, намагалася започаткувати оновлений курс у галузі безпеки і оборони та виявила готовність до участі в проекті власне європейської системи безпеки і оборони. Він мав на меті збільшення військового внеску європейців у НАТО. Хоча це був переважно технічний проект, що мав забезпечити доступ до сил і засобів НАТО в рамках багатонаціональних об’єднаних оперативних сил, європейська ідея засвідчила реальне бажання зміцнити європейські можливості, аж до можливості (з часом) самостійних дій. Водночас НАТО та, зокрема, США набагато привітніше, ніж раніше, зустріли ідею «європейської оборони» [8].

Дискусії на тему формування самостійної внутрішньоєвропейської оборонної системи отримали додатковий імпульс з прийняттям Спільної декларації з європейської оборони на двосторонній франко британській зустрічі в Сен-Мало (Франція) в грудні 1998 р. В Сен-Мало була офіційно заявлена позиція Парижу про те, що ЄС «має мати необхідний потенціал для проведення автономних військових операцій».

Що стосується Британії, то вона намагалась підкреслити необхідність обмеження зв’язків між Євросоюзом та НАТО в області оборони і безпеки. В заключному спільному коммюніке, наприклад, стверджувалось:

«Союз має бути забезпечений необхідними структурами і засобами для аналізу ситуації, джерелами розвідувальної інформації і потенціалом для реалізації відповідного стратегічного планування без непотрібного дублювання того, що вже існує в середині НАТО» [9]. Кьольнська сесія Європейської Ради в червні 1999 р. розглянула питання інституалізації у сфері безпеки і оборони. Хельсінкська сесія у грудні 1999 р. узгодила головні завдання європейських сил чисельністю близько 60 тис. осіб, а самміт Ради в Ніцці завершив формування нової оборонної політики, зробивши її частиною політики ЄС і юридично передавши Комітету політики та безпеки керівництво Спільної європейської політики безпеки і оборони (СЄПБО).

Поширивши свою дію на таку сферу міждержавних відносин, як оборонна політика, де про національний суверенітет дбають найбільше, Союз, як здається, розпочав останній етап інтеграції.

Отже, є сенс придивитись до цього «останнього етапу» європейської інтеграції. Очевидним став дисбаланс між США та ЄС. Європейські члени НАТО не змогли виправдати американських сподівань і самостійно розв’язати «проблему європейської безпеки». Контраст між рішучістю, військовими можливостями США, з одного боку, та європейських союзників – з іншого, боляче вразив останніх. НАТО виявився ключовим інструментом американського впливу й лідерства в європейських справах, демонстрації сили, що викликало обурення на Мадридському самміті, особливо з боку залишеної осторонь Франції [10].

Хоч зустріч в Сан-Мало не дала відповіді на цілу низку важливих та принципових питань, значення досягнутого взаємопорозуміння між Францією та Британією у відношенні перспектив створення самостійної європейської військової структури не можна недооцінювати. Зрозуміло, що без військової та політичної участі цих двох провідних європейських країн, формування та реалізація загальноєвропейської політики в області оборони і безпеки взагалі неможлива.

Офіційно підтримуючи європейську інтеграцію, навіть поза своєї участі США залишається непримиренними у питаннях спільної оборонної політики. Вони вважають, що питання безпеки повинні знаходитись в сфері компетенції керівництва НАТО. Зрозуміло, що європейські країни, з одного боку, хотіли б уже у власній системі координат відокремити себе від Америки у розв’язанні усього того, що відбувається поряд з їхніми кордонами і породжує занепокоєння (Косово, Чечня). Але, з іншого боку – Європа поки що не здатна силовими методами гарантувати власну безпеку [11].

Коли у Вашингтоні думають про майбутнє Європи, то розуміють, що для того, щоб утримати хоч якийсь вплив на Європу, потрібно недопустити послаблення позицій НАТО в цьому регіоні. Тому вони підтримують будь-які розширення сфери впливу Альянсу в Європі. В той самий час країни-члени ЄС постійно підтверджують, що НАТО залишається фундаментом колективної оборони для всіх його членів.

Альянс визнав за європейцями можливість застосувати свої збройні сили з використанням натовських засобів і без участі США. Але, важко буде вирішити такі питання, які інституційні зв’язки будуть встановлені між НАТО і Європою в сфері оборони;

які відносини треба налагодити між європейськими державами-членами НАТО, які не є учасниками ЄС і між членами ЄС, які не входять в НАТО.

ЛІТЕРАТУРА 1. The Military Balancwe 2002-2003. – Oxford, 2002. – P.338.

2. Aspin L. Secretary of Defence. Closing Remarks: National Academy of Sciences. – Washington. – 1993. – December.

3. Корсаков Г.Б. Космический аспект американской политики национальной безопасности // США-Канада:

Экономика. Политика. Культура. – 2001. – №7. – С.41.

4. Батюк В.И., Мазинг В.А. Проблема европейской оборонной интеграции и США // США-Канада:

Экономика. Политика. Культура. – 2002. – №1. – С.47-60.

5. Foreign Missile Development and the Ballistic Missile Threat to the United States Through 2015. // U.S.

Central Intelligence Agency. – 1999. – September. – P.17-32.

6. Президентська директива (PPD) – документ, в якому формулюються погляди військово-політичного керівництва США на ймовірну ядерну війну, він є тією основою, на якій базуються щорічні плани (СІОП) з цілями для породження стратегічних ядерних засобів Сполучених Штатів.

7. Getrz В. Ibte While Adversaries Upgrade Missible Programs. // The Wasnington Times. – 1998. – 02 April.

8. Волтен П. ЄС як суб’єкт політики безпеки: суперник, чи партнер для США? // Національна безпека і оборона. – 2001. – №9. – С.58.

9. Van Ham P. Europe’s New Defense Ambitions: Implications for NATO, the U.S. and Russian. // The Marshall Center Papers. – 2000. – №1. – P.6.

10. Волтен П. ЄС як суб’єкт політики безпеки: суперник, чи партнер для США? – С.52-56.

11. Храбан І. Система європейської безпеки і напрями воєнно-політичної інтеграції України до її структур (політологічний аналіз). – К., 2005. – С.482-483.

ЛАТИНОАМЕРИКАНСКИЙ ВЕКТОР ВО ВНЕШНЕЙ ПОЛИТИКЕ ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА ГАВРИЛОВА Н.В.

Европейский Союз сегодня является одним из крупнейших региональных объединений мира, претендующий на роль одного из полюсов мирового развития. Руководство ЕС с самого начала образования организации последовательно проводит курс на объединение усилий Евросоюза и государств участников с целью реализации совместных решений в различных сферах деятельности, в том числе, в области международных отношений и безопасности. Осуществление общей внешней политики стало важнейшей составляющей деятельности ЕС.

Одним из приоритетных направлений современной внешней политике ЕС является ее латиноамериканский вектор.

В последние годы сотрудничество между странами Латинской Америки и ЕС приобрело качественно новый характер, что было обусловлено теми важными структурными преобразованиями, которые произошли в обоих регионах [1, 24]. В латиноамериканских странах шел процесс модернизации, реформ, трансформации хозяйственной жизни. В начале 21 века меняется политическая ориентация этих государств, в связи с приходом к власти левых или левоцентристских сил [2], усиливается стремление латиноамериканских государств избавиться от традиционного американского влияния. Одновременно на континенте новый импульс получили процессы региональной интеграции, цель которой, как ее определяют ряд политических деятелей латиноамериканских государств – создание в будущем структуры по подобию ЕС [1, 24]. Новый этап региональной интеграции также ставил своей целью создание более устойчивых связей континента с внешним миром. С другой стороны, в Европе процесс региональной экономической интеграции поднялся, как уже было сказано выше, на новую ступень развития. Все это поставило вопрос о необходимости поиска новых современных взаимовыгодных форм европейско-латиноамериканского сотрудничества и построение нового институционального диалога, как с отдельными странами Латинской Америки, так и субрегиональными интеграционными объединениями, в первую очередь, такими как «МЕРКАСУР» [2, 14].

С целью развития межрегиональных отношений с конца 90-х годов регулярно проводятся встречи представителей государств Европейского Союза и Латинской Америки. В 1999 г. в Рио де Жанейро, в г. в Мадриде, в 2004 г. в Гвадалахаре прошли саммиты ЕС и стран Латинской Америки. На этих саммитах лидеры держав обговорили различные проблемы, но все же главными были вопросы экономического сотрудничества, международной безопасности и борьбы с терроризмом.

В октябре 1995 г. Еврокомиссией были разработаны новые ключевые направления стратегического партнерства ЕС со странами Латинской Америки. Сегодня это партнерство развивается по всему спектру проблем: углубление политического диалога, расширение торгового взаимодействия, поддержка интеграционных процессов в регионе, а также технического и финансового сотрудничества. Разработка новых стратегий была также обусловлена тем, что в первой половине 90-х годов наблюдалась тенденция снижения роли ЕС в торгово-экономических отношениях со странами региона. В тоже время в этот период резко активизируется роль Китая в Латинской Америки.

Все это заставило ЕС искать новые формы и механизмы укрепления своего влияния в регионе.

Одной из таких, на наш взгляд, эффективных форм стало «Иберийско-американское» сообщество.

Его использование стало возможно благодаря активному включению в Европейский интеграционный процесс Испании и Португалии. Посредством деятельности этих стран, ЕС во многом укрепило свое влияние в регионе и смогло потеснить США. Так, прямые капиталовложения испанской ТИК в 1992-2000 гг.

составили 71,5 млрд. дол., что составило 50% общего объема инвестиций [3,41].

Новый импульс развитию отношений между Латинской Америкой и Европой был дан с приходом нового социалистического правительства в Испании в 2005 г. О чем убедительно свидетельствовал Иберо американский саммит, прошедший в октябре 2005 г. в городе Саламанка. Итогом работы саммита стали документы «Декларация Саламанки» и 16 специальных дополнительных коммюнике. В них определялась широкомасштабная программа сотрудничества, и были определены общие подходы ко многим международным проблемам. Программа действий была рассчитана до 2013 г. и сегодня, не смотря на сложности и имеющиеся противоречия, она успешно реализуется.

Активизировав свою политику в регионе, ЕС теснит позиции США. Так, на долю Евросоюза в г. приходилось 25,5% внешней торговли с южноамериканскими странами, в то время как на долю США и Канады только 19,1%. Инвестиции, направляемые из стран ЕС в страны региона, достигли около 170 млрд.

дол, а из США около 82% млрд. дол.

Важнейшим направлением является также двухсторонние отношения ЕС и стран Латинской Америки. Среди них особую роль играют отношения ЕС с Бразилией. Бразилия сегодня входит в десятку развитых стран мира, занимая 3 место в мире по выпуску судов 5 – по выпуску тракторов и 3- по производству алюминия. Ее роль будет и далее возрастать в связи с открытием у ее берегов значительных запасов нефти. В 1999 г. ЕС на саммите в Бразилии обсуждали новый тип партнерства Евросоюза с латиноамериканскими странами. Представители 48 стран подписали Декларацию о расширении экономического сотрудничества ЕС со странами Латинской Америки и Карибского бассейна.

В рамках этих соглашений Бразилия занимает приоритетное место [5, 305]. Другой страной, с которой ЕС поддерживает «особые отношения», является Чили.

Чили является ассоциированным членом ЕС. Двухсторонние отношения ЕС – Чили строятся на долговременных отношениях и являются «плотным проектом» для всех стран Латинской Америки. С приходом к власти президента – женщины в 2006 г. Мишель Бачилет – отношения между ЕС и Чили получили новый импульс. Сегодня Чили страна, куда идет большая часть европейских инвестиций [6,17], чему во многом способствует то, что экономика страны наиболее открыта для иностранных инвесторов.

Таким образом, ЕС активизировал свои отношения со странами региона, выстраивая с ними «систему особых отношений», таким образом, резервируя за собой привилегированный доступ на его региональное пространство, к его ресурсам и вместе с тем, обеспечивая известную лояльность в вопросах международной политики, ЕС превратился в главного игрока за сферы влияния в регионе. Ныне ЕС является в регионе ведущим донором по линии официальной помощи и гуманитарным программам, лидирует по совокупной величине инвестиций, опередив США, и занимает второе место после них по объемам в торговле [7,18].

ЛИТЕРАТУРА 1. Тайар В.М. ЕС – ЛКА: тенденции межрегионального сотрудничества // Латинская Америка. – 2005. №8.

2. Кутенко Л.Я. Меркосур – страны Азии и Африки: новый этап взаимодействия // Латинская Америка. – 2006. - №7.

3. Яковлев П.П. Иберо-американское измерение мировой политики // Латинская Америка. – 2006 - №5.

4. Тайар М.В. Евросоюз – Меркосур: стратегическое партнерство // Латинская Америка. – 2007. – 5.

5. Черников Г.П., Черникова Д.А. Европа на рубеже ХХ – ХХІ веков. Проблемы экономики. – М.: Дрофи, 2006. – С.305.

6. Швецов Р.А. Первая женщина – президент в «Ла Монеде» // Латинская Америка. – 2006. - №2, №7.

7. Давидов М.Я., Морозов В.И. Латинская Америка в контексте международной политики России // Латинская Америка. – 2004 - №7.

АРКТИЧНИЙ ВЕКТОР ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ КАНАДИ ГОРЕЦЬКА А.В.

Останнім часом все частіше звучать занепокоєння світової спільноти через швидкі темпи виснаження світових запасів природних ресурсів, зокрема енергоносіїв – нафти та газу. Ця обставина підштовхує країни світу до пошуку альтернативних шляхів отримання енергоносіїв, а також до дослідження ще не вивчених територій з метою відкриття нових родовищ.

В цьому контексті, зростає увага Канади до арктичних територій, адже не дивлячись на свої значні розміри, арктичний регіон є одним з менш освоєних через свою віддаленість і несприятливі кліматичні умови. Арктика набуває ще більшого значення через процес глобального потеплення, який дозволить активізувати комерційну навігацію через арктичні води, звільнивши Північно-західний прохід, найкоротший шлях з Європи в Азію, та спростивши пересування через Північний морський шлях.

Арктичний регіон здавна є стратегічно важливим для Канади. Ця країна виступила в ролі першопрохідця в юридичному закріпленні за собою відповідної частини арктичного сектора. Ще в 1909 р.

уряд Канади, у той час домініону Британської імперії, офіційно оголосив своєю власністю всі землі і острови, що знаходяться на захід від Гренландії, між Канадою і Північним полюсом. У 1921 р. Канада оголосила, що всі землі і острови на північ від канадської континентальної частини знаходяться під її суверенітетом, а в 1925 р. прийняла доповнення до закону про північно-західні території, що забороняло всім іноземним державам займатися будь-якою діяльністю в межах канадських арктичних земель і островів без особливого на те дозволу канадського уряду. У 1926 р. ці вимоги були підтверджені спеціальним королівським указом [1].

Не дивлячись на законодавче закріплення за собою арктичних територій, Канада в цьому регіоні має ряд протиріч з іншими приарктичними державами.

Наростає конфлікт між Канадою і Данією за острів Ханса, який розташований в центрі протоки Кеннеді, що відокремлює Гренландію від Канади. У 1973 році датці уточнили межі своєї країни, проте статус острова не був визначений. У 1984 році датський міністр у справах Гренландії прилетів на нього, підняв над островом датський прапор. А в 2005 році на острові висадилися канадські солдати і підняли там свій прапор [2].

Наростаюча напруженість між країнами в Арктиці змусила Канаду в липні 2007 року ухвалити рішення про будівництво шести патрульних судів спеціально для забезпечення судноплавства по протоці Кеннеді.

Острів Ханса являє собою трикілометрову смугу обмерзлих скель, його площа складає 1,3 кв.км., але навколишні води багаті рибою і креветками, також за деякими дослідженнями там знаходяться родовища нафти. Крім того, в перспективі острівець може придбати стратегічне значення. Якщо глобальне потеплення продовжиться, то навколишні води очистяться від льодів, і острів стане важливим пунктом на торговому шляху між Північною Америкою і Азією.

Протиріччя в арктичному регіоні Канада має не лише з Данією, але й зі своїм найбільшим партнером – Сполученими Штатами Америки – з приводу статусу Північно-західного проходу, який є найкоротшим шляхом з Атлантичного океану в Тихий через північноамериканський арктичний архіпелаг.


Цей шлях відкритий влітку протягом декількох тижнів, але, якщо льоди відступлять, то судноплавний період буде збільшений і комерційна значущість морського шляху різко зросте [3].

Канада відстоює свої права на цей шлях з 1973 року. Прем'єр Харпер вже озвучив намір уряду побудувати на його берегах новітній військово-тренувальний центр і глибоководний порт. Але США вважають канадські претензії необґрунтованими. На думку Вашингтону, Північно-західний прохід повинен залишатися відкритим для міжнародної навігації. Проте справа не тільки в свободі арктичного судноплавства, але і в доступі до багатих природних родовищ [4].

20 серпня 2007 року «битва за арктичні льоди» і все те, що вони приховують, розгорнулася на дводенному Північноамериканському самміті, що відкрився в Монтебелло (Квебек). Прем'єр-міністр Канади Стівен Харпер закликав президента США Джорджа Буша визнати суверенітет Оттави над Північно західним проходом, але ніякого рішення з цього питання досягнуто не було.

Питання розмежування арктичних територій між приарктичними країнами актуалізувалося у зв’язку з діями Росії в цьому регіоні, яка претендувала на розширену шельфову зону Арктики до Північного полюсу. Російська Федерація першою з приарктичних країн звернулася до механізму ст. 76 Конвенції ООН по морському праву 1982 року, згідно з якою прибережна країна може розширити континентальний шельф за межі 200 морських миль від початкової лінії, від якої відміряється ширина територіального моря.

Конвенційний механізм дозволяє Росії претендувати на розширену шельфову зону Арктики до Північного полюсу, а також на анклав континентального шельфу за межею 200 миль в Охотському морі.

Подання Росії до Комісії ООН по кордонам континентального шельфу було розглянуто в квітні 2002 року. Площа морського дна, на яку поширювалося Подання, складало 1,2 млн. кв. км. Але рекомендації не були отримані, а розгляд було перенесено до отримання додаткової необхідної наукової інформації. З метою отримання цієї інформації, в рамках експедиції «Арктика 2007» російські вчені взяли проби ґрунту з морського дна і встановили на дні океану в географічній точці Північного полюсу російський прапор [5].

На ці дії Росії Канада відреагувала дуже емоційно, адже Канада також прагне розширити власні володіння в Арктиці. Як і Росія вона заявляє претензії на хребет Ломоносова і готує власне Подання в Комісію.

Прем'єр-міністр Канади Стівен Харпер заявив, що його країна має намір побудувати два військові об'єкти в Арктиці, щоб закріпити свою присутність в регіоні. Як сказав Харпер, Канада побудує там тренувальний центр і глибоководний порт. З такою опорою канадські власті відчуватимуть себе впевненіше в спірному регіоні. Також Канада має наміри придбати вісім криголамів, а канадські вчені проводять сейсмічні дослідження хребта Ломоносова [6].

Таким чином, Арктика здавна є стратегічно важливим регіоном для Канади, володіння в якому вона почала юридично закріплювати ще в 20-х рр. ХХ ст., але процес розмежування арктичних території на сьогодні залишається відкритим через ряд протиріч між приарктичними державами. В сучасних умовах увага Канади до арктичного регіону ще більше посилюється. Через природні умови, зокрема через процес глобального потеплення, що веде до відкриття шляху до розробок численних запасів корисних копалин та до звільнення від льодів нових транспортних сполучень, Канада, як і інші держави регіону, прагне розширити свої арктичні володіння. Посилюються процеси формування і зіткнення інтересів Канади з іншими приарктичними державами, розгортається боротьба за простори, ще не включені повністю в господарський оборот сучасного виробничого процесу.

ЛІТЕРАТУРА 1. Собко А. На пороге раздела Арктики/ http://rpmonitor.ru/ru/detail_m.php?ID= 2. Химшиашвили П. Так похоже на Канаду/ http://www.gzt.ru/world/2007/08/09/220006.html 3. Марин И. Схватка за Арктику/ http://www.inforos.ru/?id=9587&act=print 4. Abraham Rotstein Canada: The New Nationalism/ http://www.foreignaffairs.org/19761001faessay10206/abraham-rotstein/canada-the-new-nationalism.html 5. Малер-Матьязова Е. Возвращение русской Арктики/ http://www.otechestvo.org.ua/main/20078/1030.htm 6. Рунг А., Лагорио К. Канада защищает Арктику от России/ http://inopressa.ru/ftd/2007/08/10/10:49:31/arctic МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ ТА СУЧАСНІ МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ГОРОДИСЬКИЙ І. М.

На протязі усього ХХ ст. відбувався бурхливий розвиток міжнародного права. Склалася широка правова інфраструктура – було укладено величезну кількість міжнародних угод, створено цілу низку міжнародних і регіональних організацій, з’явилися органи міжнародного правосуддя. Така система, здавалося, повністю врегульовує міжнародні і міждержавні відносини та є достатньо гнучкою, щоб забезпечити справедливість по відношенню до усіх членів світової спільноти. Але на початку нового тисячоліття виявилося, що необхідні зміни.

Після Другої Світової війни, в часи «холодної війни» система міжнародного справа, що склалася із заснуванням Організації Об’єднаних Націй, на основі принципу співробітництва була достатньо ефективною. Навіть механізм ООН, який, чи не на протязі всього свого існування піддавався (і піддається зараз) критиці відіграв визначну стабілізуючу роль. Організація стала своєрідною площадкою для переговорів, сам факт проведення яких дозволяв упередити переростання протистояння у збройний конфлікт, а право вето постійних членів Ради Безпеки ООН, дозволяло підтримувати рівновагу між двома ворогуючими блоками.

Беззаперечна гегемонія США в часи «холодної війни», основного візаві «імперії зла», з точки зору тієї частини світової спільноти, що підтримувала їх, виправдовували будь-які їх дії, навіть часом неправомірні. Розпад СРСР і породив прогнози, що на заміну двополярності в міжнародних відносинах прийде багатополюсність, але вони виявилися хибними. Сполучені Штати залишилися на політичній мапі світу одинокою наддержавою, “lonely superpower” згідно характеристики Семюела Хантінгтона [1].

Тому зараз, коли Штати залишилися безальтернативною силою, їх нехтування нормами міжнародного права та думкою інших, викликає роздратування в решти держав. Їх дії на міжнародній арені, вкрай сумнівні з точки зору легітимності зміцнили репутацію США як держави, що зневажає міжнародне право, коли це їй потрібно [2].

Ілюстрацією може слугувати політика США відносно ООН, а точніше резолюцій Ради Безпеки, які б дозволяли застосування сили. Вперше це питання постало у 1990-1991 рр. під час першої іракської кризи.

Тоді дії США і союзників здійснювалися на основі резолюції РБ ООН від 29 листопада 1990 року, але намір вирішити конфлікт збройним шляхом був задекларований ще раніше, і війська на той час вже перебували в зоні потенційного конфлікту.

Вдруге така ситуація виникла в 1999 році довкола Косово. Тоді США і їх європейські союзники так і не отримавши дозволу Радбезу, розпочали військові дії проти Югославії. І справа не в тому, що політично конфлікт був виправданий, в Косово справді порушувалися права людини та пролягали маршрути наркоторгівлі. Військові дії, згідно норм Статуту ООН (один з центральних нормативно-правових актів сучасної системи міжнародного права) не були санкціоновані. Окрім верховенства права був порушений один з головних принципів міжнародного права, закріплений в Статуті ООН – принцип невтручання у внутрішні справи суверенної держави.

І наскільки логічним був початок США другої іракської кампанії у 2003 р., без отримання санкції Ради Безпеки, настільки дивною виглядала реакція деяких європейських держав (Франція, Німеччина), які заявляли про неприпустимість такого вчинку. Адже взявши участь в Косовському конфлікті, вони разом з США порушили принцип верховенства права, і, de-facto, визнали можливість такого порядку дій, і їх безкарність.

Таке грубе зневажання принципів міжнародного права, не може залишатися без наслідків. Ми уже можемо спостерігати, як дії певних держав підкоряються не верховенству праву і спрямовані не на виконання його норм, а мають метою досягнення певних політичних цілей. Окрім звичайного їх порушення, норми і принципи міжнародного права перетворилися на інструмент вирішення власних зовнішньополітичних проблем та інтересів. Показовим в цьому плані є приклад Косово та Абхазії і Південної Осетії.

Ще у 2007 році, колишній Президент Російської Федерації Володимир Путін, відповідаючи на запитання відносно його бачення майбутнього Косово заявив, що у міжнародному праві є два взаємовиключні принцип: принцип рівноправ’я і права народів на самовизначення (п. 2, ст. 1 Статуту ООН) та принцип територіальної цілісності та непорушності кордонів (ст. 3 Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі). Вже тоді, аналізуючи це висловлювання, можна було спрогнозувати дії Росії.

Коли у лютому була проголошена незалежність Косово від Сербії, Росія в цьому питанні підтримала позицію Сербії, щодо неможливості порушення її територіальної цілісності. В той же час Росія визнала незалежність Абхазії і Південної Осетії від Грузії, аргументуючи це принципом права народів на самовизначення. При цьому спровокувавши війну з Грузією, чим були порушені інші принципи міжнародного права: невтручання у внутрішні справи, мирного врегулювання спорів та ін.

Порушення і недотримання принципу верховенства права може мати далекосяжні наслідки. Слід врахувати, що недотримання його такими державами як Сполучені Штати чи Російська Федерація, які займають чільні місця на міжнародній арені, болюче б’є по авторитету міжнародного права в цілому і подає негативний приклад іншим учасникам міжнародних відносин.

Створюється негативний імідж міжнародного права, як правової системи, що перебуває на службі в багатих і сильних країн. Браян Таманага, до прикладу, відзначає, що існує серйозна небезпека того, що наслідком зневаги США до норм міжнародного права, стане створення в очах більшої частини населення Землі враження, що міжнародний правовий режим є західним винаходом і передусім служить для закріплення переваг Заходу [2]. Ця замітка, звучить особливо парадоксально, враховуючи, що наприкінці минулого століття, США вважали головним рушієм розбудови верховенства права на міжнародному рівні [3].


Крім того, такі дії одних держав, можуть викликати спокусу до нехтування міжнародним правом у інших. А це підриває хитку структуру міжнародного правопорядку.

Корені такої зневаги деяких держав до норм міжнародного права, слід шукати в самій природі міжнародного права. Головним суб’єктом міжнародного права є держава, а точніше суверенна держава.

Його система побудована на згоді і добрій волі держав підкорятися міжнародно-правовим нормам, тобто не існує якогось примусового наддержавного апарату. Відомий вчений-юрист Малколм Шо, відзначив, що якщо будь-яка правова система, навіть у найпримітивнішій формі є вертикальною та ієрархічною, то міжнародна система складається з більш ніж 190 незалежних суверенних держав, формально рівних, які не мають над собою жодної влади [4].

Не вирішує цю проблему і існування органів міжнародного правосуддя: від Міжнародного Суду Справедливості ООН аж до регіональних органів (н-р. Центральноамериканський суд) та органів в рамках міжнародних організацій (н-р. Орган з вирішення спорів Світової організації торгівлі). Просто в більшості з них щоб притягнути в них державу до відповідальності, необхідна згода цієї держави. А в разі якщо нема згоди, то і рішення (якщо воно буде прийняте) не є обов’язковим до виконання.

Прикладом може служити позиція США коли в Міжнародному Суді розглядалася справа, щодо правомірності військових дій проти Нікарагуа (Nicaragua v. United States of America). Коли судовий розгляд вже розпочався, Штати надіслали повідомлення про відмову визнати юрисдикцію МСС в цій справі. А коли суд постановив, що повідомлення подане із запізненням, продовжив розгляд справи і виніс рішення США відмовилися його виконувати.

Логічно постає питання, що робити в такій ситуації? Як притягнути винуватця до відповідальності і змусити його понести покарання за неправомірні дії? Одним з оптимальних варіантів виходу є подальший розвиток та імплементація інституту міжнародно-правової відповідальності держав.

Інститут міжнародно-правової відповідальності є одним з найстаріших інститутів міжнародного права, який склався на основі звичаєво-правових норм. Під цим поняттям розуміють негативні юридичні наслідки, що наступають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародного зобов'язання [5].

За час свого існування він пройшов чималий шлях еволюції. Якщо колись, він складався лише із звичаєвих норм, то зараз його норми закріплені також у міжнародних договорах (н-р. Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами 1972 р.). Зміни торкнулися також предмету міжнародно-правової відповідальності, окрім обов’язку відшкодування збитків, його функціонування безпосередньо пов’язане з такими важливими питаннями як ефективне виконання норм міжнародного права та дотримання принципу верховенства права.

Держава є суб’єктом міжнародно-правової відповідальності, адже при невиконанні державою своїх зобов’язань, що витікають з норм міжнародного права, постає питання її відповідальності перед окремою державою чи міжнародною спільнотою в цілому.

Якщо цей інститут існує та розвивається, то в чому-ж проблема? Першою проблемою (в вірніше реалією) є рівність держав. В рамках Організації Об’єднаних Націй відсутній наддержавний орган, який би змушував держави ліквідовувати наслідки, спричинені міжнародним правопорушенням.

По-друге – відсутній універсальний міжнародно-правовий акт, який би регулював питання відповідальності держав за протиправні діяння. Точніше він існує, але лише у вигляді проекту. У 1956 2001 рр. Комісія міжнародного права ООН, займалася розробкою Проекту статей, щодо відповідальності держав за міжнародно-протиправні діяння.

Даний Проект статей щодо відповідальності держав за міжнародно-протиправні діяння був попередньо прийнятий Комісією міжнародного права ООН у липні 2001 року. 12 грудня 2001 Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 56/82, яка, в якості додатку містить даний Проект статей, що „є запропонованими увазі урядів, не торкаючись питань про їх майбутнє прийняття чи іншу відповідний захід” [6].

Говорячи простіше: найближчим часом не варто очікувати вступу в дію цих статей. Не вірогідно, щоб ті самі Росія чи США підпишуть акт, що передбачає їх обов’язку матеріальну чи політичну відповідальність за ігнорування норм міжнародного права. А навіть якщо Статті будуть введені в дію, то завжди можна не приєднуватися до них чи відкликати свій підпис пізніше, коли цього будуть вимагати обставини. Показовою в цьому плані є позиція США, щодо Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС), коли Вашингтон спершу підписав його, а потім відкликав підпис і відмовився визнавати юрисдикцію МКС. А, як відмічав Ігор Лукашук, норми, що містяться в цьому документі, мали-б першочергове значення для міжнародного права[7].

ЛІТЕРАТУРА 1. Samuel P. Huntington, «The Lonely Superpower» Foreign Affairs 78 (March/April 1999).

2. Таманага Б. Верховенство права:Історія, політика, теорія. – К.: Києво-Могилянська академія, 2007.

3. John Quigley, «The New World Order and the Rule of Law», 18 Syracuse Journal of International and Comparative Law 75 (1992).

4. Malcolm N. Shaw, «International Law: Fifth Edition», Cambridge University Press (2003).

5. Антонович М. М. Міжнародне публічне право: Навч. Посібник. – К.: Алерта, 2000.

6. Доклад Комиссии международного права ООН, о работе ее пятьдесят третьей сессии: док. ООН А/56/10.

Нью-Йорк: ООН, 2001.

7. Лукашук И. И. – Международное право. – М.:Волтерс Клувер, 2005.

РОЛЬ ІТАЛІЇ У ВИРІШЕННІ ПРОБЛЕМ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ ЄФИМЕНКО О.Г.

На сьогоднішній день проблема безпеки в світі є однією з найактуальніших проблем у міжнародних відносинах. В Європі проблеми забезпечення безпеки стоять найбільш гостро, тому що європейські держави є гарантом збереження безпеки в усьому світі. Геополітичні зміни на початку 90 років по-новому поставили питання про європейську безпеку. Сьогодні це поняття стало включати не тільки військові аспекти але і соціально-економічну проблематику. Проблема забезпечення європейської безпеки придбала особливу актуальність у зв’язку з появою нових загроз, таких як міжнародний тероризм і сепаратизм, проблема нелегальної міграції, транснаціональної злочинності і розповсюдження наркотиків, фінансово - економічних криз, а також підвищення рівня конфліктності, що значним чином загрожує стабільності Європи.

Італійська Республіка сьогодні займає важливе місце, як в європейській так і в світовій політиці і вона приймає активну участь у формуванні і забезпеченні системи європейської безпеки. Італія вважає, що система безпеки на європейському континенті повинна бути всебічною і всеохоплюючою. Італія активно бере участь у діяльності міжнародних організацій і однією з головних цілей своєї зовнішньої політики вважає забезпечення миру та стабільності в Європі. Кроки до реалізації цих цілей Італія робить в рамках таких організацій як ООН, ОБСЕ, Рада Європи, ЗЭС, НАТО.

Сьогодні позиція Італії з проблем створення єдиної Європи грає дуже важливу роль в діяльності Європейського Союзу, при цьому Італія має свої підходи стосовно вирішення певних проблем в цієї організації. Італія, прагнучи реалізації ролі ЄС, як одного з полюсів мирного розвитку, вже в Маастріхських угодах підтримала пункт про формування єдиної зовнішньої оборонної політики (ЄЗОП), сутність реалізації якої означала формування якісно нової моделі європейської безпеки. Ідея зводиться до створення «зони євро оборони», з тим, щоб країни ЄС оформили території, як єдиний військовий простір, тобто прийняли б на себе обов’язки з колективної оборони по аналогії зі статтею 5 в статутах НАТО і ЗЄС. Тому Італія прагне здобути більшої координації і ефективності спільних зусиль країн ЄС на міжнародній арені. Але вона постійно підкреслює той факт, що оборонні ініціативи ЄС, які були висунуті на саммітах в Кельні і Гельсінкі в 1999 році, не тільки повинні бути спрямовані на співробітництво з НАТО, але і не можуть функціонувати інакше, як під егідою НАТО [2]. Італія намагається розвіяти думку, яка пов’язана з тим, що європейська військова активність вчинить негативний вплив на трансатлантичну солідарність. У Рима є особливі геополітичні причини боятися можливого розколу в НАТО. Італія, будучи середземноморською державою, вважає цей регіон пріоритетним напрямком в своїй зовнішній політиці. І тому, розкол в НАТО може привести до уразливості морських кордонів країни, які забезпечують її безпеку в Середземномор’ї.

Сьогодні Італія вважає, що важливою складовою міжнародної і європейської безпеки є Середземноморський регіон. Процеси, які проходять в цьому регіоні значним чином впливають на європейську безпеку, і значним чином обумовлюють стабільність чи нестабільність Великої Європи. Тому значення проблем Середземномор’я потребує активних спільних зусиль всіх країн ЄС, а це припускає, як розробку концептуальних програм, так і реалізацію певних проектів у сфері безпеки. Італія приділяє велике значення координуванню європейських зусиль для припинення і неприпустимості внутрішніх військових конфліктів на етнічній і релігійній основі, для усунення проявів агресивного націоналізму, расизму, ксенофобії, порушень прав людини [1].

Італія розуміє, що у неї немає достатньої кількості ресурсів, для самостійного вирішення проблем Середземномор’я. Тому особливу значність в цій ситуації має і прагнення італійців підкреслити важливість Середземномор'я як південної межі для всього Європейського союзу в цілому.

Сьогодні комплекс завдань, які спонукають ЄС все більше звертатися до Середземноморського регіону, обумовлені необхідністю усунути дестабілізуючі виклики, забезпечити нові ринки, врегулювати протиріччя з «третіми» середземноморськими країнами, перш за все Південної Африки. Завдяки позиції Італії, ЄС вніс корективи в свою середземноморську політику, і в 1990 роках вона одержала назву "Оновлена середземноморська політика"[4]. Найбільшим заходом щодо її реалізації стала Євросередземноморська конференція в Барселоні на рівні міністрів закордонних справ в листопаді року. Сьогодні Барселонський процес є важливим фактором, який впливає на забезпечення безпеки та на систему міжнародних відносин в цілому. Також Італія активно підтримала пропозицію Франції по створенню Середземноморського Союзу, як природного продовження Барселонського процесу.

Сьогодні Італія вважає, що система безпеки в Середземному морі повинна бути всебічною і розробила комплексний підхід до рішення проблем безпеки даного району, який полягає:

-у виробленні моделі стійкого розвитку Середземномор'я як регіону стабільності, безпеки і співпраці;

- в створенні за прикладом ОБСЄ постійного органу, що дозволило б певною мірою координувати співпрацю СБСС ОБСЄ, ЄС, ЗЕС, СНД і НАТО в Середземномор'ї, зокрема, при проведенні операцій по миротворчості. Це дозволило б створити також регіональні механізми по врегулюванню і недопущенню конфліктів на етнічній і релігійній основі;

- у стикуванні заходів зміцнення довіри, безпеки і роззброєння в регіонах Європи і Середземномор'я;

- у нерозповсюдженні в регіоні зброї масового знищення;

- у припиненні міжнародного тероризму, зокрема, ісламського агресивного екстремізму, контрабанди наркотиками і інших міжнародних злочинів;

- у поліпшенні охорони транскордонних водних шляхів в Середземноморському регіоні;

- у налагодженні діалогу і співпраці між культурами і релігіями даного регіону [5].

Також сьогодні значну небезпеку для Європи складає міграційна проблема. Вирішення питань політики міграційного контролю є важливим аспектом у зовнішній політиці Італії. За різними оцінками, в Італії зараз знаходяться 800-1100 тис. іммігрантів, що складає не менше 6% від всього населення країни [6].

Італійська міграційна політика с самого початку не була тільки «національним» питанням, тому що на її формування значним чином впливали як міжнародні так і регіональні фактори. І в першу чергу, з боку Італії була організована спроба домогтися оперативної координації дії з середземноморськими країнами – джерелами іммігрантів і транзитними країнами, щоб вони посилили свої засоби контролю над еміграцією і боротьбу з нелегальним в’їздом до Італії з цих країн [3].

Також в сучасних умовах Італія вважає, що роль Росії у вирішенні проблем європейської безпеки надзвичайно важлива. Головним напрямком російсько-італійського співробітництва стала їх загальна зацікавленість у зміцнені і розвитку системи європейської безпеки. Росія сьогодні є фундаментальним чинником стабільності на Європейському континенті та головним чинником забезпечення енергетичної безпеки у Європи. На питання енергетичної безпеки ЄС, головним чином впливає італійсько-російське енергетичне партнерство, яке відіграє ключову роль в вирішенні проблем енергетичного забезпечення ЄС.

Також Італія і надалі буде сприяти розвитку відносин між Росією і ЄС. Росія готова к тому, щоб разом з Європейським Союзом робити нові кроки на шляху до загальної мети – формуванню зрілого співробітництва.

Таким чином, Італія сьогодні грає дуже важливу роль у вирішенні проблем європейської безпеки.

Італія повністю усвідомлює свою відповідальність у забезпеченні стабільність в Європі, серед головних її цілей, які реалізуються в контексті нової зовнішньополітичної доктрини держави є забезпечення миру, безпеки, співробітництва і розвитку Європи. Останніми роками ряд міжнародних структур і окремі західні держави звернули увагу на проблеми Середземномор'я, проте заслугою Італії стало усвідомлення взаємозалежності цих проблем і спроби виробити комплексний підхід до їх рішення.

ЛІТЕРАТУРА 1. Барабанов О. Н. Италия после холодной войны: от «средней державы» к « миру протагонистов»:

- М.:

Моск. Гос. инст. м.о.: « российская политическая энциклопедия», 2002- 160 с.

2. Барабанов О. Н. Позиция Италии по проблемам европейской безопасности // Проблемы внешней и оборонной политики. М.: Российский институт стратегических исследований, 2001, Вып. 7. С. 164 -197.

3. Европа перемен: концепции и стратегии интеграционных процессов: монография/ [Н.П, Шмелев];

под ред. Глухарева Л. И,;

Моск.гос.ун-т им. М,В, Ломоносова, Учеб.-науч. Центр проблем интеграции и систем анализв ЕС, Каф. Полит. Экономии Экон.фак. –М.: Крафт+, 2006. -352 с.

4. Муромцева О. Италия: формирование концепции средиземноморской безопасности // Мировая экономика и международные отношения. – 2004 - № 8, с. 91-97.

5. Minisstero degli affair esteri della Reppublica Italiana. Nota informative, 14 e 15 giugno 2000// www.esteri.it.

6. Zincone G. Immigration into Italy: Data and Policies // Migration Policy: A Comparative Perspective / F.

Heckman and W. Bossick (eds.). - Bamberg: EFMS, 1994.

РОЛЬ ОРГАНІЗАЦІЇ МЕРКОСУР В ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ У ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ ЗАБОЛОТНА М.Ф.

Міжнародна інтеграція — невід’ємна частина розвитку країн на сучасному етапі. Особливості інтеграційних процесів в Латинській Америці, серед яких є економічна нестабільність, протистояння США, безпосередньо впливають на розвиток регіону в цілому.

Актуальність даного питання полягає у тому, що Південна Америка на сьогодні займає важливе місце в зовнішній політиці та економіці не лише Сполучених Штатів, а й країн Європи;

це дуже перспективний регіон, який має великий економічний потенціал. Враховуючи сучасні інтеграційні тенденції на континенті, аналіз діяльності окремих організацій цього напрямку невід’ємно пов'язаний з найважливішими проблемами зовнішньої політики в Латинській Америці.

Економічна інтеграція у Латинській Америці в 80—90-ті роки отримала нові стимули і дещо змінила свій зміст після переходу від політики державного протекціонізму до лібералізації економіки і зовнішньої торгівлі. Особливо різко активізувалися інтеграційні процеси в 90-ті роки, основною тенденцією чого, стало приєднання регіону до єдиного світового господарського комплексу. Саме перша половина 90-х років стала періодом «інтеграційної ейфорії», що охопила весь континент;

у центрі перебувало багато країн і організацій регіону, у тому числі й НАФТА (організація, яка була утворена у 1992 р. на основі угоди між Канадою, США та Мексикою, і започаткувала створення зони вільної торгівлі у Північній Америці), які бажали приєднатися до неї. Окремі латиноамериканські держави виявили бажання потрапити до цієї зони через систему двосторонніх і багатосторонніх договорів про вільну торгівлю з Мексикою, одна з одною і, в перспективі, з іншими країнами світу. В той час, коли північноамериканський інтеграційний проект натрапив на значні внутрішні труднощі (фінансова криза в Мексиці та її наслідки), помітнішу роль почав відігравати МЕРКОСУР [1].

МЕРКОСУР (Mercado Comu'n del Cono Sur – MERCOSUR) – субрегіональний торговельно економічний союз, в який входять Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай, Венесуела. Асоційовані члени – Болівія, Колумбія, Перу, Чилі, Еквадор. Спостерігач – Мексика. Організація створена на основі договору від 26 березня 1991 р. [2].

Спроби розвивати в Південній Америці регіональну економічну інтеграцію, за зразком західноєвропейського ЄС, мають довгу, але не дуже вдалу історію. Ще в 1960-х в Південній Америці вперше заговорили про створення зони вільної торгівлі, а потім і Центральноамериканського спільного ринку. Суть цих проектів полягала в тому, щоб зробити економіку регіону захищеною і стійкою по відношенню до європейської економіки США.

Проте політичні і економічні кризи кінця 1960-х не дозволили здійснити ці грандіозні плани. Через сильні відмінності між латиноамериканськими державами подальші спроби розвитку регіональної економічної інтеграції були направлені на об'єднання лише деяких країн, економічно найбільш близьких один до одного. У 1986 Аргентина і Бразилія – дві найбільші економічні держави Латинської Америки – висунули спільний проект розвитку економічного співробітництва і подальшій інтеграції, проголосивши його відкритим для приєднання інших країн. Буферні держави між Бразилією і Аргентиною – Уругвай і Парагвай – незабаром відгукнулися на цю ініціативу. У березні 1991 був підписаний чотирьохсторонній договір в Асунсьйоні (Парагвай) про створення митного союзу і спільного ринку МЕРКОСУР. У 1995 цей договір набрав чинності – на зовнішніх кордонах блоку стали діяти загальні митні тарифи на імпорт товарів з третіх країн, що охопили приблизно 85% всіх видів товарів, що ввозяться до країн МЕРКОСУРУ [1].

На кінець 90-х років МЕРКОСУР перетворився на четвертий за економічним потенціалом інтеграційний блок світу, який за обсягом ВВП (біля 1 трлн дол.) зрівнявся з країнами АСЕАН. При цьому намітилася активізація поза регіональних зв'язків. 15 грудня 1995 р. в Мадриді було підписано угоду про співробітництво між МЕРКОСУР і Європейським Союзом [3].

«Ринок Південного конуса» виявився найбільш інтеграційним блоком Латинської Америки, що ефективно розвивається. Створення МЕРКОСУР призвело до збільшення взаємної торгівлі між його учасниками. Наслідком цього стало зміцненні позиції регіону як суб'єкта світової економіки.

За час існування МЕРКОСУР сталося розширення торговельно-економічної співпраці з іншими регіональними торгівельними угрупуваннями Латинської Америки. Стали виявляти цікавість до співпраці 15 англомовних країн Карибського регіону, об'єднаних з 1973 в Карибському співтоваристві (CARICOM).



Pages:     | 1 || 3 | 4 |   ...   | 7 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.