авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 | 2 || 4 | 5 |   ...   | 7 |

«ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ТРАНСФОРМАЦИЯ ФИНСКОГО НЕЙТРАЛИТЕТА ...»

-- [ Страница 3 ] --

У Центральній Америці створена в 1991 Центральноамериканська інтеграційна система, SICA ( країн – Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа, Панама, Сальвадор), в 1998 уклала угоду про злиття своєї зони вільної торгівлі з аналогічною зоною МЕРКОСУР. У грудні 1995 між МЕРКОСУР і ЄС було поміщено «Рамкову міжрегіональну угоду», що ставила собі за мету створення зони вільної торгівлі між блоками. Одним з головних ініціаторів договору з боку ЄС була Іспанія, що зберігає традиційні зв'язки зі своїми колишніми колоніями [2]. Успішне економічне і політичне зближення між латиноамериканськими країнами спонукало Вашингтон до спроб поставити під контроль інтеграційні тенденції в західній півкулі.

Багато дослідників відзначають, що латиноамериканці бачать в МЕРКОСУР важливий буфер проникненню США до Латинської Америки [4].

Проте, МЕРКОСУР має безліч проблем, які гальмують розвиток організації. В першу чергу – це різнорідність країн-учасниць і відносно низький рівень їх економічного розвитку. Такі розвинуті країни як Бразилія і Аргентина намагаються інтегруватися із слабкішими (Уругвай, Парагвай). Створення єдиних умов промислової конкуренції веде до того, що спочатку менш індустріалізовані Парагвай і Уругвай ризикують виявитися в ролі підлеглих у сильніших сусідів. Туди охоче збувають ті товари, які важко експортувати в розвиненіші країни, але іноземні інвестиції йдуть до них доволі скупо.

У організації відчувається явне лідерство Бразилії. Це все ж природно, що країна з сильнішою економікою має деякий вплив на інші держави. Це не викликає у інших учасників блоку особливих побоювань, але все таки вносить деяку напруженість [1].

У взаємній торгівлі країн МЕРКОСУР переважають товари, мало конкурентоздатні на світовому ринку. В результаті взаємна торгівля стає важливою допомогою для виробників, але не несе особливих вигод споживачам, що віддають перевагу імпортним товарам з більш розвинених країн. Взаємна торгівля такими товарами не має довгострокових перспектив.

Важко сказати, наскільки життєздатним виявиться МЕРКОСУР надалі – чи чекає його благополучна доля, як НАФТА. Двосторонні економічні зв'язки «нових індустріальних країн», Бразилії і Аргентини, досить міцні, але їх інтеграція із слабкішими країнами менш стійка. МЕРКОСУР – великий крок в розвитку Південноамериканського регіону. Головним завданням для країн-учасниць є пошук і здійснення таких варіантів розвитку, які б відповідали місцевим умовам і дали б можливість поєднати оновлення економіки з інтересами більшості суспільства, інтеграцію у світове господарство — зі збереженням власних господарських інтересів.

ЛІТЕРАТУРА 1. MERCOSUR – (common market of the South) //http://ec.europa.eu/external_relations/mercosur/index_en.htm 2. Latin American Integration And The Formation Of Mercosurhttp //http://findarticles.com/p/articles/mi_m2242/is_1613_276/ai_ 3. Consulado Honorario de Ucrania en la Repblica del Paraguayhttp) //http://www.consulucra.org.py/html/mercosuruc.htm 4. Общий рынок стран южного конуса (МЕРКОСУР) //http://www.kvs.spb.ru/ru/activity/economic/merkosur_common/ ТРАНСФОРМАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЗАВАДЬКО Ю.С., ТРИМА К.А.

Глобалізація як нова парадигма світового устрою являється надзвичайно складним комплексним процесом, складовими якого є політичні, соціально-економічні, інформаційні та культурологічні трансформації. Складне структуроване поєднання цих компонентів обумовлює неоднозначність глобалізаційних процесів, які впливають на появу безпрецедентних явищ в міжнародному середовищі. На практиці глобалізаційні процеси відображаються не настільки спрощено, що створює необхідність відокремити та дослідити низку принципових змін, які обумовлені їхнею дією в галузі міжнародних відносин. Насамперед постає проблема трансформації державного суверенітету в умовах глобалізації та поява і дія нових акторів міжнародної системи: міжнародних організацій, транснаціональних компаній тощо. Саме проблема трансформації суверенітету в умовах глобалізації сьогодні залишається найбільш дискусійним питанням для вчених, тому ми й розглянемо його детальніше.

Глобальні відносини не мають територіальних кордонів, внаслідок чого держава не може їх координувати: відбувається процес розмиття міждержавних кордонів. Дія недержавних акторів, перед усім транснаціональних корпорацій, неурядових організацій, окремих регіонів держави обумовила втрату держави монополії на суверенітет та використання сили. Відбувся процес передачі влади на вертикальному та горизонтальному рівнях: в першому випадку владу передали наднаціональним інститутам (наприклад, ЄС), в іншому – ринковим силам.

Зазначені вище зміни, які відбулися внаслідок глобалізації, обумовили необхідність переглянути традиційну точку зору, згідно якої суверенітет є невід’ємною ознакою національної держави. Досі в сучасній юридичній науці немає одностайності стосовно визначення змісту суверенітету держави. Більшість вчених розуміє державний суверенітет як верховенство влади всередині країни та її незалежність в міжнародних відносинах, усю повноту законодавчої, виконавчої і судової влади держави на своїй території, виключаючи будь-яку іноземну владу, а також підпорядкування держави владі іноземних держав в сфері міжнародного спілкування, окрім випадків явно вираженої або добровільної згоди з боку держави. Та в глобалізованому світі категорії: верховенство, незалежність, повнота влади, втратили свою категоричність і набули нового змісту. Для нас головним є той факт, що держава має монополію на легітимне використання сили для захисту своєї влади на внутрішньому рівні та захисту від зовнішнього втручання. Також важливими складовими суверенітету держави залишилися її здатність регулювати рух через кордони та вільне формування зовнішньополітичного вибору.

Проблема трансформації суверенітету, як вже було зазначено, викликало гостру дискусію серед вчених. Більшість вважають, що держава внаслідок глобалізації втратила свої функції координатора політичного та соціально-економічного життя. Глобалізована економіка обмежила компетенцію державних органів влади щодо вирішення питань економічної та соціальної політики. Головною причина цього стало розширення діяльності транснаціональних корпорацій. Посилення ролі ТНК та формування глобальних фінансових ринків обумовило велику сконцентрованість фінансів в межах перших. Внаслідок цього держава не може регулювати господарчі процеси та світовий рух фінансів, а необхідність підвищувати конкурентоспроможність та процес модернізації обумовлюють подальший процес відкриття національних економік.

Зазначимо, що зміни в економічній системі світу є об’єктивними та зауважимо, що хоча національна держава вже втратила значну частину своїх функцій, але міжнародні установи ще не спроможні вирішувати проблеми, які з’явилися внаслідок глобалізації. Принципи “ліберального інтернаціоналізму” призводять до того, що глобалізаційні процеси об’єднують ринки, але звужують повноваження держави.

Держава змушена звернутися до однієї з наступних стратегій: або запровадити політику оборонної інтервенції (різноманітні форми тарифів та бар’єрів), або звернутися до наступальної інтервенції (пільги національним виробникам). Проте кожна з цих стратегій негативно впливає на міжнародні відносини, тому що держава так чи інакше стикається з проблемою територіальної цілісності.

Існує і так точка зору - глобалізація не обумовлює ніяких принципових змін щодо статусу національної держави, подібні прецеденти вже були. Авторитет держави постійно підлягав випробуванням.

Проте в міжнародній системі не існує структури влади, яка б вирішувала питання, пов’язані з втручанням у внутрішні справи держави. Навіть той факт, що держави укладають міжнародні угоди не говорить про скорочення їх повноважень, а глобалізація крім розмиття державних кордонів також сприяє і розповсюдженню демократичних принципів, які виступають запорукою суверенітету. “Розмивання” кордонів, зростання взаємозалежності, відносне звуження суверенітету національної держави не рівнозначне втраті державою значення складової частини соціально-економічної системи світу. Держава зберігає важливу роль, бо лише вона може регулювати проблеми міграції, нелегального розповсюдження наркотиків, зростання злочинності, тероризму та інші. В умовах глобалізації змінюється роль держави в якості регулятора економічної галузі, яка тепер регулюється законами ринкової економіки та потребує реформування з метою подальшої лібералізації, але проведення реформ все рівно залишається пріоритетом держави.

Вважається також, що сама ідея національного суверенітету в умовах глобалізації являється визначною. Як доказ наводяться приклади, пов’язані з формуванням на початку 1990-х рр.. національних держав в Європі та подальша боротьба за становлення власної держави як в межах благополучної Європи, так і в Африці та Азії. Говорячи про руйнацію суверенітету, дослідники не зазначають, що станеться з такими національними державами як: США, Японія, Китай, Німеччина, Великобританія, Франція. Процес глобалізації не може відбуватися без наявності національних держав – останнім глобалізація надає принципово нову функцію, пов’язану з соціальним забезпеченням окремих індивідів та цілих колективів. А щодо нових акторів міжнародного життя, то транснаціоналізація не заперечує наявність національної держави, а навпаки, незважаючи на бурхливу економічну транснаціоналізацію, економічна діяльність не йде на розрив з національним джерелом влади. Заперечення ролі національної держави має місто по відношенню до малих, слабких та залежних держав з позицій сили та розвиненості.

В умовах глобалізації за державою залишаться право делегування повноважень та відповідальності на всі рівні;

створення сприятливого середовища існування та ведення бізнесу на суверенній території;

розробка, зміна та забезпечення виконання законів, підтримання порядку;

забезпечення соціальних гарантій;

моніторинг екологічної ситуації для попередження кризових ситуацій;

ліквідація стихійних лих;

стимулювання стратегічних досліджень у сфері науки та прогнозування соціального розвитку та захист громадян за кордоном тощо.

В сучасному світі зберігається значна нерівномірність розвитку різних суспільств і, звісно, що в кожному окремому випадку набір функцій держави буде різнитися від інших. Проте в сучасних умовах необхідність вирішення складних суспільних протиріч потребує активізації та розширення апарату і функцій держави (антимонопольне законодавство, перерозподіл активів, підтримка дрібного підприємництва тощо), що, в свою чергу, робить необхідним існування національної держави та навіть збільшує її роль в нових умовах.

Розглянувши питання, пов’язане з трансформацією державного суверенітету в умовах глобалізації, зазначимо, що ця проблема являється вельми дискусійною. Ми вважаємо, що глобаліізація дійсно являється чинником, який спричиняє ефект “розмиття” національних кордонів та зниження ролі національної держави, однак найбільш значимі наслідки цього помітні в економічній та міжнародно-політичній галузях. Також ми зазначимо, що кількість учасників міжнародних відносин постійно зростає та включає в себе не лише держави;

виклики та проблеми, з якими зіткнулася міжнародна спільнота, носять загальний характер та не можуть бути вирішенні на рівні однієї держави.

Стверджувати те, що держава в сучасному світі втратила суверенітет, передчасно. Вона зберігає свої можливості, не втратила своєї правосуб’єктності. Існує не лише тенденція до відносного занепаду традиційної ролі державного суверенітету, але наявна й протилежна тенденція до створення нових незалежних держав, які старанно відстоюють як внутрішні, так і зовнішні ознаки власного державного суверенітету. Враховуючи той факт, що глобалізаційні процеси перебувають зараз в активному русі та впливають на статус держави, надати остаточну характеристику сучасному державному суверенітету та спрогнозувати рух його подальшої трансформації не є можливим, а потребує подальшого вивчення в динаміці свого розвитку.

ЛІТЕРАТУРА 1. Бек У. Национальное государство утрачивает суверенитет // Сумерки глобализации: Настольная книга антиглобалиста: Сб. - М.: ООО Издательство АСТ: ЗАО НПП «Ермак», 2004. -С.46-53.

2. Дробот Г.А. Меняющаяся роль государства в мировой экономике ХХ века // ВМУ. Сер.18. Социалогия и политология.-2002.-№3. -С.25-39.

3. Зернецька О. Філософія глобалістики // Політика і час.-2004.-№11. -С.67-75.

4. Ионов Н.И. Основные направления и методология глобальной истории // Новая и Новейшая история. 2003.-№1. -С.18-29.

5. Кондратьева Т.С. К вопросу о понятии «глобализация» // Международные процессы.- 2003.-№6. -С.170 186.

6. Косолапов Н. Международно-политическая организация глобализирующегося мира: модели на среднесрочную перспективу // Общественные науки и современность.-2001.- №5. -С.117-127.

7. Краткий политический словарь / Абаренков В.П., Аверкин А. Г., Агешин Ю.А. и др.;

Сост.и общ.ред.

Л.А. Оникова, Н.В. Шишлина.-5-е изд., доп. - М.: Политиздат, 1988. - 478 с.

8. Кремень Т.В. Державний суверенітет у добу глобалізації // Політика і час.- 2003.-№10. -С.36-40.

9. Кремень Т.В. Еволюція поглядів на державний суверенітет //Український центр політичного менеджменту. – 13.04.05. - http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=22&c=231.

10. Маргелов М.В. “Глобализация”-превратности термина // США. Канада: Экономика, политика, культура.-2003.-№9. -С.47-59.

11. Мнацаканян М.О. Глобализация и национальное государство: три мифа // Социс.-2004.-№6. -С.137-142.

12. Мороз Р.И. Международный терроризм: организационная структура и коммуникативная стратегия // ВМУ. Сер.12. Политические науки.-2004.-№5. -С.62-72.

13. Осадчая И. Глобализация и государство: новое в регулировании экономики развитых стран // Мировая экономика и международные отношения.-2002.-№11. -С.3-14.

14. Страда В. Глобализиция и история // Новая и новейшая история.-2002.-№6. -С.60- 15. Цыганков П.А. Проблема закономерностей международных отношений (анализ конкурирующих теоретических парадигм) // ВМУ Сер.18. Социология и политология.-1998.-№3.-С.19-20.

16. Held D. and McGrew A. Globalization // 23.02.2005. - http://www.polity.co.uk/global/globocp.htm.

ПАРТНЕРСЬКІ ВІДНОСИНИ УКРАЇНИ З КРАЇНАМИ БАЛТІЇ У СФЕРІ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ЗАМІКУЛА М.О.

Не викликає сумнівів той факт, що історично долі прибалтійських країн та України мають багато спільного. Наша держава, так само як і Латвія, Литва та Естонія, перебувала у складі Радянського Союзу протягом багатьох років. Вона так само здобула свою незалежність у 1991 році. Але якщо країни Балтії, проголосивши чітко визначений курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, вже зараз користуються плодами своєї організованої та спланованої зовнішньої політики, то наша країна може вважати часи свого самостійного існування марно витраченим часом у зовнішньополітичній діяльності. Протягом всіх цих років дуже мало було зроблено для запровадження та здійснення належним чином сформованого зовнішньополітичного курсу. Доктрина, що мала б забезпечувати захист національних інтересів України на міжнародній арені, так і не була розроблена.

У той час як наша держава стояла на місці, розриваючись у своїй багатовекторній політиці між Сходом і Заходом, прибалти зробили свій вибір та направили всі свої ресурси та можливості на розвиток саме у європейському зовнішньополітичному руслі. І були винагороджені за це: 2 квітня 2004 року естонський, литовський та латиський прапори були підняти біля штаб-квартири Організації Північноатлантичного договору. Країни Балтії офіційно стали членами найвпливовішої системи колективної безпеки в світі. Регіон, який з 1940 до 1991 року входив до складу СРСР – країни, що становила найсильнішу загрозу для західного демократичного світу, нарешті був прийнятий до європейської сім'ї країн. Успіх Талліна, Риги та Вільнюса має стати гарним прикладом та взірцем для всіх пострадянських держав, які ще на початку 1990-х років задекларували своє прагнення побудувати відкриті демократичні суспільства.

Розуміючи проблеми, з якими зіткнулися східні країни-партнери НАТО, і у той же час намагаючись забезпечити свої національні інтереси та покращити регіональну безпеку через залучення інших держав до тих структур, до яких вже приєднались Латвія, Литва та Естонія, прибалти активно підтримують як політику відкритих дверей Альянсу, так і нові ініціативи по відносинах з партнерами, що розповсюджуються з боку ЄС. На думку президента Литовської Республіки пана Адамкуса, країни-члени європейської Спільноти повинні сконцентрувати увагу на країнах Східної Європи, надавати допомогу державам Східної Європи, які поставили собі амбіціозну ціль досягнення демократії та створення громадського суспільства. За йогословами два основні етапи розширення НАТО повинні сприйматися як визначні віхи у процесі об’єднання єдиної спільноти цивілізації під назвою Європа. Але було б помилково стверджувати, що потенціал для подальшого розширення вже вичерпаний [1].

Основною метою для колишніх прибалтійських радянських республік є захист своїх східних кордонів від можливих загроз з боку Російської Федерації, яка своєю правонаступницькою політикою викликає занепокоєння у Ризі, Вільнюсі та Таллінні. Саме тому вони шукають підтримку не лише на заході, де у європейській та євроатлантичній інтеграції є фактично піонерами пострадянського регіону, а й серед інших нових незалежних демократій, створених у 1991 році, в тому числі й в Україні.

Естонська Республіка, після свого приєднання до Північноатлантичного Альянсу, активно продовжила надавати підтримку країнам, що виразили стійке бажання приєднатися до євроатлантичних структур безпеки. Естонія сприяє євроатлантичному руху України через надання консультацій з питань оборонного планування та виконання положень програми НАТО „Партнерство заради миру”, у якій наша країна бере участь. Також естонські урядовці вже зараз заявляють, що сприятимуть усіма можливими засобами виконанню Україною Плану дій щодо членства в Альянсі, як тільки такий план буде запущено у дію. 3 квітня 2008 р. В рамках проведення Бухарестського саміту Організації Північноатлантичного договору міністр закордонних справ Естонської Республіки пан Урмас Пает на зустрічі зі своїми канадським та грузинським колегами відзначив, що його держава позитивно ставиться до ідеї подальшого розширення НАТО на Схід та надання ПДЧ Україні та Грузії [2]. Після подій у Південній Осетії, які сприяли напруженню ситуації не лише в Кавказському регіоні, а й на всьому пострадянському просторі, керівництво Естонії ще раз чітко визначило свою позицію щодо приєднання України до НАТО. Президент Естонської Республіки пан Ільвес у інтерв'ю агенству „Рейтерс” заявив, що країни Альянсу повинні негайно прийняти Україну та те, що залишилось від Грузії, до складу організації. У тому ж напрямку висловлювався і міністр закордонних справ. Пан Пает ще раз підтвердив позицію своєї країни, зазначивши, що Україна та Грузія повинні були отримати План дій щодо членства ще в Бухаресті, і висловив сподівання на те, що це питання буде позитивно вирішене на грудневій зустрічі міністрів закордонних справ країн НАТО [3].

Допомога надається не лише у політичній, а й у військовій сфері. Вступивши до НАТО, країни Балтії реформували свої збройні сили, і зараз їхня військова структура та організація цілком відповідають європейським стандартам. Для України військова реформа є дуже важливою віхою на шляху до НАТО. Її виконання потребує повної перебудови українського війська, для чого потрібні офіцери та командири, які б були обізнані на правилах ведення сучасної війни. Саме з ціллю підготовки таких офіцерів українські військові навчаються у БАЛТДЕФКОЛІ – військовому коледжі балтійських країн в м.Тарту, Естонія, де вони не тільки вивчають військову справу, а й отримують можливість дізнатися більше про військовий досвід прибалтів стосовно євроатлантичної інтеграції. Три українських офіцери вже закінчили цей курс, отримавши безцінні знання [4].

Дуже глибоким є рівень співпраці у галузі євроатлантичної інтеграції між Україною та Литвою.

Перш за все, треба відзначити вдячність литовського керівництва за те, що Україна з розумінням поставилась до євроатлантичної інтеграції цієї держави: коли міністри оборони країн СНД підписували спільну заяву, спрямовану проти вступу Балтійських країн до НАТО, лише представник України відмовився поставити свій підпис під цим документом [5].

Саме у столиці Литви – Вільнюсі – 21 квітня 2005 року на неформальному засіданні Комісії був проголошений початок інтенсифікованого діалогу щодо прагнення України до членства в Альянсі, та розглянуті проблемні питання з приводу реформ, пов’язаних з набуттям відповідності критеріям НАТО.

Також саме на цьому засіданні були визначені основні пріоритети подальшого практичного співробітництва між нашою державою та євроатлантичними структурами, серед них – укріплення демократичних інститутів, поновлення політичного діалогу з НАТО, поглиблення співпраці у галузі реформ оборонного сектора, спільна діяльність у питаннях публічної дипломатії тощо.

Підтримка Литвою євроатлантичного руху України ще раз була засвідчена протягом консультацій на вищому рівні між Альянсом та нашою країною, що проходили в цій Балтійській державі 23-24 жовтня 2005 року. Протягом цих консультацій міністри оборони України та країн-членів Альянсу детально розглянули та позитивно оцінили український прогресу сфері реформування системи безпеки та оборони.

Важливим аспектом у українсько-литовських відносинах є співпраця у рамках миротворчих операції. Саме у складі польсько-українського батальйону в селі Качанік, у 40 кілометрах від м. Приштина, діє підрозділ з 32 литовських солдатів, який є частиною багатонаціональної бригади EAST („Схід”) сил KFOR [6]. Приймаючи до уваги участь українських лікарів в миротворчий місії в Афганістані саме у складі литовського контингенту, можна говорити про налагодження перевіреного часом бойового партнерства між миротворцями з нашої країни та Литви [7].

Досить довгу історію мають партнерські відносини у галузі безпеки між Україною та Латвією. Вони розпочались з підписання у 1994 році угоди про співпрацю між міністерствами оборони обох держав. З року регулярно проводяться військово-політичні консультації, які сприяють обміну досвідом з приводу реформ збройних сил та розвитку регіональної безпеки у Східній Європі. У 2005 році між двома міністерствами оборони був підписаний довгостроковий коопераційний план терміном дії до 2007 року, який передбачав продовження взаємовигідних партнерських відносин на поглибленому рівні.

Основними галузями співпраці між цими державами можна назвати питання військової освіти та тренування, експертні консультації з питань військової реформи та проекти з захисту навколишнього середовища. Всі ці сфери є надзвичайно важливими не лише для покращення ситуації з регіональною безпекою на Сході Європи, а й для захисту життєво важливих інтересів населення східноєвропейських країн.

Латвія фінансово забезпечує навчання українських військових у БАЛТДЕФКОЛІ починаючи з року. У той же час військовослужбовці та експерти з Латвійських військово-повітряних сил проходять тренування в Україні, а у 2006 році міністерство оборони Латвійської Республіки організувало практику для двох представників українського оборонного відомства на території своєї країни.

Таким чином, партнерські відносини між Україною та колишніми Балтійськими республіками Радянського Союзу, орієнтовані на обмін досвідом у сфері реформування сектору безпеки та оборони та залучення України до використання прибалтійських здобутків у євроатлантичній інтеграції, розвиваються досить активно та мають позитивні наслідки для обох сторін. Спільне історичне минуле та цілі на майбутнє, яких одні вже досягли, а інші лише намагаються досягнути – все це призводить до поглиблення співпраці.

Політична еліта Прибалтійських республік налаштована надавати необхідну допомогу для розвитку української військової реформи. Тобто нам надається весь обсяг допомоги, на який ми тільки можемо розраховувати. І вже від українських лідерів залежить, яким чином вони використовуватимуть балтійську допомогу та досвід.

ЛІТЕРАТУРА 1. Адамкус В., Качинський Л., За амбіціозне бачення солідарності та єдиної Європи // Frankfurter Allgemeine Zeitung fr Deutschland, 12 липня 2006 г.

2. Foreign Minister Paet Spoke with his Canadian and Georgian Colleagues about NATO Enlargement (матеріали офіційного веб-сайту Міністерства закордонних справ Естонської Республіки) http://www.vm.ee/eng/nato/kat_138/9537.html 3. Foreign Ministers See No Military Threat to Estonia, Norway ((матеріали офіційного веб-сайту Міністерства закордонних справ Естонської Республіки) - http://www.vm.ee/eng/kat_137/10122.html 4. Sharing our experience in joining Euro-Atlantic structures (матеріали офіційного веб-сайту міністерства оборони Естонської Республіки) - http://www.mod.gov.ee/?op=body&id= 5. Бразаускас А., Пять лет президенства: события, воспоминания, мысли, М., ЗАО «Унипринт». – 2002, с.

6. KFOR contributing nations and troop numbers (as on 4 February 2008) – матеріали офіційного веб-сайту Організації Північноатлантичного договору http://www.nato.int/kfor/structur/nations/placemap/kfor_placemap.pdf 7. Замікула М., Участь країн Балтії у операції НАТО в Афганістані// Вісник Науково-інформаційного Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці ДонНУ №4 (8) 2007. – с. ЯПОНІЯ ЗА ПРАВЛІННЯ Я. ФУКУДИ: ОСНОВНІ ПРОРАХУНКИ УРЯДУ ІВАНЕЦЬ Т. М.

Японія, як відомо, має одну з найпередовіших економік у світі. Не має секрету в тому, що останнім часом спостерігаються тенденції і до посилення політичного впливу країни як у АТР, так і в масштабах всієї світової спільноти. Однак, не дивлячись на це, у внутрішньому житті японської держави починають все чіткіше прослідковуватися кризові явища. Що це: недолуга політика правлячої партії чи закономірний процес – ось питання на яке ми спробуємо відповісти.

Останні події у японській політиці на сьогоднішній день є досить актуальними та суперечливими, саме тому вони викликають резонанс не тільки серед японських дослідників, але й взагалі у світової спільноти. Серед останніх досліджень, посвячених цій тематиці, можна виділити наступні: Стрельцов «О некоторых факторах аполитичности японского общества», Е. Накасоне «Політична інерція, суспільна байдужість», Т. Харада «Фукуда перед обличчям політично бурхливого 2008р.», Т. Секігучі «Чи піде лідер японської опозиції?» та ін. Головною метою нашого дослідження було дослідити особливості діяльності уряду Ясуо Фукуди та визначити основні прорахунки, які і призвели до відставки прем’єр-міністра у вересні цього року.

Одже, коли Синдро Абе залишив свій пост, новим прем’єр-міністром Японії 25 вересня 2007р. був обраний представник Ліберально - демократичної партії Ясуо Фукуда. Треба зазначити, що у цей час у японській політиці склалася дуже непроста ситуація. ЛДП неухильно втрачала свої позиції. Череда скандалів, повязаних з членами кабінета міністрів С. Абе, поставила правлячу партію у складне становище.

Підтвердженням цього стали вибори у Верхню палату в липні 2007р., на яких більшість здобула опозиційна партія – Демократична партія Японії, на чолі Ітіро Одзавою. Ці вибори взагалі можна вважати історичною подією, бо вперше за багато років опозиція мала більшість у одній із палат і могла впливати на процес прийняття законів. Була навіть виказана така думка, що липневі вибори стали передумовою для формування класичної двопартійної системи у сучасній Японії. Саме у таким умовах 71-річний Фукуда приступає до виконання своїх обовязків.

Перед новим прем’єром та його урядом вимальовується кілька основних проблем (одразу ж слід зазначити, що склад уряду не претерпів суттєвих змін - більшість міністрів уряду С. Абе зберегли свої пости). Насамперед, треба було якомога скоріше вирішити соціально-економічні питання, серед яких можна виділити проблеми працевлаштування, пенсійного забезпечення, розширення соціально – економічної прірви між містом та селом. Однак, прийшовши до влади, Ясуо Фукуда зіткнувся з тим, що діяти доведеться в умовах, коли уряд представляє партію, що неухильно втрачає свою популярність серед населення, а до цього ще й додається жорстка протидія з боку опозиційної ДПЯ.

Треба зазначити, що у своїй політиці новий прем’єр-міністр взяв курс на продовження лінії попередника, але без тієї агресивності, яка була притаманна С. Абе. По-перше, Фукуда вирішує піти на зближення з опозиційною ДПЯ. Були проведені переговори з лідером ДПЯ Одзавою щодо створення коаліції ЛДП – ДПЯ, яка забеспечила б більшу ефективність у прийнятті рішень. Однак цей проект Фукуди провалився. Не дивлячись на те, що лідер опозиції підтримав прем’єра, ДПЯ відреагувала на пропозицію суто негативно [1]. Одже, намагання Фукуди на плідну співпрацю з опозицією не виправдалися, і протягом усього терміну свого правління йому доведеться діяти в умовах протидії з боку Верхньої «опозиційної»

палати парламенту.

Однак, ця невдача була не єдиною. У листопаді 2007р. спалахнув скандал у міністерстві оборони:

був заарештован замміністра оборони Такемаса Моріі. Крім того, знову активізувався студенських рух у підтримку пацифістської 9 статті Японської Конституції. Кінець 2007р. відзначився ще й інцидентами у продовольчій промисловості та проблемами в пенсіонному забеспеченні (чиновники виявили 20 млн.

пенсійних рахунків, які належали невідомо кому). Все це мало великий резонанс у японському суспільстві та призвело до падіння рейтингу популярності уряду Фукуди серед населення.

У січні 2008р. Фукуда виступив з заявою, у якій окреслив основні приоритети на 2008р. На перше місце прем’єр-міністр поставив інтереси споживачів, чим дуже наблизився до позицій ДПЯ. Також говорилося по необхідність укріплення економіки та підтримання системи соціального забезпечення. У сфері зовнішньої політики основною була ідея про співпрацю заради збереження миру, і, як наслідок цього, необхідність прийняти законопроект, який би дозволив використовувати ССО за кордоном. Крім всього вищезазначеного, Фукуда виступив за збереження високих дорожніх податків та цін на бензин, що дасть змогу і далі підтримувати високу якість японських доріг [2].

Лютий знову характеризувався для уряду падінням рейтингу. Серед основних причин можна виділити неспроможність ефективно протидіяти спаду виробництва та політичне ігнорування питання про зараження пестицидами китайських кльоцок. Крім усього цього, згідно соціологічного опитування, на цей час більш ніж 57% населення виступило проти збереження високого дорожнього податку, проявляючи солідарність з опозицією.

У квітні 2008р. знову загострилося протистояння на лінії уряд-опозиція. ДПЯ блокувала рішення продовження дорожнього податку, термін дії якого закінчився 31 березня, та вимагала знизити ціну на бензин на 17%. Крім того, уряд Фукуди був звинувачений у некомпетентності в питанні наведення ладу по пенсійним виплатам (вирішити цю проблему обіцяли до 31 березня, однак так і не вирішили).

Одже, все це, а на додачу ще й програма державного медичного страхування, яка стартувала у квітні та включала у собі підвищення розцінок на обслуговування для літніх людей, призвело до того, що рівень підтримки уряду Фукуди серед населення у травні впав до рекордно низької відмітки – 18%. Для порівняння, коли Фукуда прийшов до влади, його підтримувало 51% населення.

Протягом наступних місяців прем’єр-міністр робив відчайдушні спроби заручитися підтримкою населення, але вони закінчилися провалом. Зміни у Кабінеті міністрів, здійснені у липні 2008р, хоча і призвели до деякого підвищення рейтингу, але зовсім ненадовго. У кінці серпня він знову сильно знизився.

29 серпня 2008р. Ясуо Фукуда оприлюднює пакет економічних стимулів на загальну суму близько 107 млрд.

доларів, однак і цей крок не змінив ситуацію кардинальним чином. Суспільне невдоволення щодо невдалого проекту медичного страхування для людей похилого віку набуло великого розмаху. Майже половина японців вважали Фукуду поганим політиком.

Все це, врешті решт, призвело до того, що 1 вересня 2008р. Ясуо Фукуда подав у відставку. Сам він прокоментував це рішення так: «Нам необхідна нова команда, щоб справитися з новою сесією в парламенті»

[3]. Крім того він відмовився назначати дострокові вибори у Нижню палату, які офіційно мають пройти у наступному році. Новим прем’єр-міністром став колишній міністр закордонних справ Таро Асо, за якого віддали свої голоси 337 депутатів Нижньої палати, проти 117 голосів за лідера опозиції Ітіро Одзаву.

Таким чином, підводячи підсумки діяльності уряду Фукуди, можна зазначити наступне. Правляча Ліберально-Демократична Партія Японії за правління Ясуо Фукуди не тільки не змогла зміцнити свої позиції, але й ще більше втратила підтримку населення. Основні проблеми, повязані з падінням росту економіки, так і не були вирішені. Постійне протистояння з боку опозиції ще більше ускладнювало і без того непросту ситуацію, а декілька невдалих проектів остаточно налаштували населення проти прем’єр міністра. Правда, за час правління Фукуди активізувався процес зближення з Китаєм та розпочалися переговори щодо відновлення дипломатичних стосунків з Північною Кореєю, та ці успіхи у зовнішній політиці не допомогли йому утриматися при владі.

ЛІТЕРАТУРА 1. Секігучі Т. Чи піде лідер японської опозиції? // news.leit.ru/archives/365/ 2. Харада Т. Фукуда перед обличчям політично бурхливого 2008р.// news.leit.ru/archives/970/ 3. Відставка премєра Ясуо Фукуди стала несподіванкою // news.leit.ru/archives/2589/ МАРГАРЕТ ТЕТЧЕР ТА ОБ’ЄДНАННЯ НІМЕЧЧИНИ КАРАКУЦ А.М.

На протязі ХХ століття британсько-німецькі відносини відігравали центральну роль для безпеки на європейському континенті. Перша світова війна мала руйнівний вплив на взаємини двох сторін, але найнижчого рівня ці відносини досягли протягом Другої світової. Для Великої Британії наслідками війни 1939-1945, окрім значних людських втрат, стала втрата статусу світової держави та економічний занепад, який, у свою чергу, став однією з причин розпаду британської колоніальної системи.

Після закінчення Другої світової війни британці негативно сприйняли ідею реконструкції економіки Німеччини. Лунали заклики до деіндустріалізації Німеччини та трансформації її в сільськогосподарську країну або до розділення країни на декілька маленьких держав. Але згодом із початком «холодної війни»

Велика Британія та західна частина розділеної Німеччини — ФРН стали союзниками.

Втім, швидке покращення економічного та політичного стану Німеччини поступово перестало викликати оптимізм у британців. У 1958 р. ФРН зайняла місце Великобританії як другого в світі експортера товарів. Після Суецької кризи 1956 р. та розпаду колоніальної імперії Лондон втратив статус великої світової держави й вже у 70-х рр. ХХ ст. на час вступу до Європейського Економічного союзу Великобританія на європейському континенті вже значно поступалася Німеччині як в економічному, так і політичному плані.

Тому ейфорія із приводу падіння Берлінського муру у листопаді 1989 р. швидко змінилася на стурбованість. Плани Бонна щодо німецького об’єднання поставили питання про роль нової Німеччини у Європі. За усіма параметрами об’єднана держава ставала найпотужнішою у Західній Європі. Зміни в Східній Європі та об’єднання Німеччини означали, що відбувається зрушення в балансі сил на європейському континенті У цих умовах позиція прем’єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер, яка відкрито опонувала сценарію об’єднання двох Німеччин, була додатковим важливим фактором побоювання серед британців.

Маргарет Тетчер була чи не єдиним європейським лідером, який жорстко протистояв планам Гельмута Коля Загалом після приходу до влади Тетчер у Великобританії відносини між двома країнами суттєво погіршилися. Викликано це було декількома причинами. По-перше, саме наприкінці 70-х – початку 80-х рр.

ХХ ст. став помітним розрив в економічному розвитку між Великобританією та ФРН. Партнерські стосунки поступово почали замінюватися на конкурентні відносини, і цей факт викликав у британців почуття, що Британія виграла війну, але «програла мир». У своїх спогадах Тетчер пише, що незважаючи на те, що Великобританія економічно розвивалася – Німеччина та інші європейські країни розвивалися ще швидкішими темпами [1, с. 47].

Після падіння Берлінського муру 9 листопада 1989 р. та оголошення плану Коля з десяти пунктів листопада 1989 р., Тетчер твердо заявила, що питання змін кордонів у Європі не є нагальним. Навпаки вона виступала за підтримку Німецької Демократичної Республіки задля стабілізації становища всередині країни.

Тетчер наполягала на встановленні 10-15 річного перехідного періоду та спекулювала на складнощах інтеграції економіки НДР у Європейське співтовариство. Нарешті, вона виступала за механізм прийняття рішення щодо об’єднання Німеччини в рамках НБСЄ, на що була потрібна згода 35 членів цієї організації. Підтримуючи дисидентські та ліберальні рухи в Східній Європі, Тетчер не звертала увагу на аналогічні рухи в Східній Німеччині. Головним її принципом залишалось: «Я настільки кохаю Німеччину, що хочу аби їх було дві» [2, с. 185].

Біографи Тетчер вказують на факти її особистого досвіду, який спонукав її рішуче протистояти возз’єднанню Німеччини. Коли почалася Друга світова війна Маргарет було 13 років. ЇЇ рідне місто Грантем зазнало масових бомбардувань авіацією Люфтваффе через наявність танкового виробництва. Протягом деякого часу на Грантем падало більше бомб у розрахунку на одного мешканця ніж на будь-яке інше англійське місто [3, с. 51]. Грантем зазнав значних руйнацій і мав постійні проблеми з постачанням їжі та електрозабезпечення. Саме в цей час сімейство Тетчер дало притулок єврейській дівчині Едіті, яка була змушена втекти з окупованого нацистами Відня. Історії Едіти про звірства нацистів по відношенню до євреїв запам’ятались Маргарет на все життя. Варто також згадати, що після того як Тетчер почала політичну кар’єру вона завжди приділяла велику увагу єврейському питанню і завжди критикувала позицію лідерів Консервативної партії, які в 1957 р. навіть заборонили євреям вступати до лав організації. Вона завжди була гарно інформована щодо ситуації на Близькому Сході та висловлювала підтримку політиці Ізраїлю в цьому регіоні. Врешті-решт Маргарет Тетчер стала першою головою уряду Великобританії, яка зробила офіційний візит до Ізраїлю у 1986 р.

Звичайно, що Тетчер не вважала ймовірним створення Четвертого Рейху, і те, що німецькі солдати знову будуть намагатися завоювати Європу. Більш за все її непокоїло, що Німеччина буде використовувати своє економічне домінування з політичною метою. Тому вона з великою підозрою відносилася до заяв Бонну, щодо будівництва Європейської Німеччини й побоювалася виникнення Німецької Європи.

У своєму бажанні не допустити повернення на карту Європи єдиної Німеччини, Тетчер активно шукала підтримку у президента Франції Ф, Міттерана та лідера СРСР М. Горбачова. У 1988-1989 рр. ці три лідера своїх країн послідовно опонували такій ідеї, але вже на початку 1990 р. між ними стали помітні розбіжності. На відміну від Тетчер президент Франції хоч і не був прибічником ідеї єдиної Німеччини, але використовував свою позицію як засіб у досягненні домовленості з Німеччиною щодо майбутнього Європейського Співтовариства, найбільш сприятливого для Франції. Позиція Горбачова також за цей час значно еволюціонувала. Тетчер підтримувала тісні стосунки з лідером СРСР, вважаючи його фігурою здатною йти на компроміси. Об’єднання Німеччини, на її думку, значно б погіршило відносини Заходу з СРСР, і значно б підірвало позиції Горбачова всередині країни, що в свою чергу створювало підґрунтя для військового перевороту в Радянському Союзі. Втім прем’єр-міністр Великобританії значно переоцінила можливі реакції на входження НДР до ФРН всередині СРСР і вже в 1990 р. Горбачов оголосив про свою підтримку цього процесу.

Анті-німецькі концепції Тетчер стали публічно відомими після двох подій у середині 1990 р. У липні 1990 р. спочатку вибухнув скандал з інтерв’ю Н. Рідлі, а потім стали відомі подробиці таємної наради в резиденції прем’єр-міністра Чекерс у березні 1990 р.

На початку липня 1990 р. міністр торгівлі та промисловості Ніколас Рідлі дав інтерв’ю редактору часопису The Spectator. У ньому він достатньо різко засудив плани єдиної фінансової політики ЄС, назвавши її «німецьким рекетом спрямованим на захоплення всієї Європи». Німеччина, стверджував він, скоро спробує диктувати Британії як їй проводити її власну фінансову та податкову політику. Зважаючи на те, що Франція «поводить себе неначе пудель», Британія має знову узяти на себе врівноважуючи роль у Європі.

Якщо ж Великобританія піде шляхом відмови від суверенітету на користь «17 ніким не обраних відставних політиків – це буде теж саме, що віддати цей суверенітет Гітлеру», підсумовував Рідлі [4, с. 215].

Незважаючи на захист Тетчер міністр був змушений під тиском преси та парламенту піти у відставку.

Одночасно, завдяки витоку інформації стало відомо про секретний меморандум за результатами наради в Чекерсі в березні 1990 р. Тоді Тетчер запросила на ланч декілька британських та американських істориків задля аналізу рис німецького національного характеру та перспектив трансформації німецької політики. Підготовлений за наслідками меморандум містив у собі наступний опис рис характеру німців:

«агресивність, самовпевненість, егоїзм, прихильність до надмірних перебільшень, комплекс неповноцінності, жалість до самих себе та сентиментальність». Протягом семінару Тетчер висловлювала побоювання, щодо перспектив приєднання до ФРН майже 15 мільйонів пруссаків та саксонців (НДР), найбільш дисципліновану трудову силу в Європі, які після 1933 р. не мали іншого досвіду політичної системи окрім нацизму та сталінізму. Незважаючи на те що протягом семінару переважала загальна думка, що німці змінилися і вже більше на загрожують європейській безпеці, сам факт його проведення викликав великий скандал, зважаючи на партнерські відносини Великобританії та Німеччини.

Зовсім іншою була позиція зовнішньополітичного відомства Великобританії – Форейн офісу.

Призначений у жовтні 1989 р. на посаду міністра закордонних справ Дуглас Херд був активним прибічником процесу возз’єднання Німеччини. Через особисту ворожість М. Тетчер та Г. Коля саме міністри закордонних справ – Херд та Геншер врегульовували питання об’єднання Німеччини на двосторонньому рівні.

Варто зазначити, що й більша частина депутатів британського парламенту також підтримувала рішення щодо необхідності підтримки об’єднання, мотивуючи це тим, що на протязі 40 років Великобританія підтримувала неподільність німецької нації, й наразі для цього настав сприятливий час [5, с.

135].

Британське населення в цілому також підтримувало ідею возз’єднання. Полишивши поширену недовіру до німців, пов’язану з досвідом минулого, британці достатньо схвально поставилися до бажання німців відновити свою єдність. Одразу після падіння Берлінського муру 71 % опитаних британців підтримали об’єднання. Навіть жорстка опозиція Тетчер не переломила настрої суспільної думки – наступного 1990 р. 61 % мешканців Великобританії вітали процес об’єднання двох Німеччин [6, с. 181]. У той же саме час, за результатами опитувань у січні 1990 р. 30 % британців були проти і ця цифра вдвічі перевищувала аналогічний показник у Франції.

Тетчер так і не змирилася з фактом об’єднання Німеччини й за це вона отримала велику критику як всередині Великобританії так і за її межами. Дж. Буш, який цілковито підтримував ідею єдиної Німеччини, заробив повагу та подяку для своєї країни від німців. Михайло Горбачов отримав значні фінансові виплати для СРСР та дивіденди для власного іміджу, який й досі є достатньо високим у Німеччині. Міттеран згоду Франції обміняв на створення Європейського монетарного союзу, який поклав край монетарному домінуванню Німеччини в Європі. Тетчер зі своєю принципіальною позицією ж навпаки, не тільки не домовилась про якісь преференції для власної країни, а навпаки ще більше погіршила британсько-німецькі відносини. Лише із приходом до влади наступника Тетчер Дж. Мейджора починається потепління взаємин двох сторін.

ЛІТЕРАТУРА 1. Thatcher M. The Downing Street Years. – London.: HarperCollins. – 1993. – 483 p.

2. Maude F. German-British Relations as Part of the European Triangle London – Paris – Berlin/ in German British Relations and “the Spirit of Cadenabbia“–Hartmut Mayer, Thomas Bernd Stehling (Eds.). – Konrad Adenauer-Stiftung e.V., Sankt Augustin / Berlin. – 2005. – 283 p.

3. Огден К. Маргарет Тэтчер. Женщина у власти/Пер. с англ. – М: Изд-во «Новости», 1992. – 423 с.

4. Перегудов С. Тэтчер и тэтчеризм. – М.: Наука, 1996. – 301 с.

5. Foster E., Schmidt P. Anglo-German Relations in Security and Defence: Taking Stock. – L., 1997. – 288 p.

6. Larres K. Margaret Thatcher, the Foreign Office and German Unification// Cercles. – #5. – 2002. – pp. 175 182.

НІМЕЦЬКО-ФРАНЦУЗЬКІ ВІДНОСИНИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В ЄВРОСОЮЗІ КАСЬЯН Т.О.

Становлення Європейського Союзу – одна з найвидатніших подій в історії Європи – пройшло шлях у півстоліття. Сьогодні в ЄС нараховується 27 країн із загальною кількістю населення більше 480 млн.

людей. Це найбільший економічний і політичний блок у світі.

В центрі євроінтеграційних процесів на всіх етапах були дві країни – Німеччина та Франція – «локомотиви» Європи. Важливість євроінтеграції для цих держав була обумовлена як суб’єктивними, так і об’єктивним факторами. Так, для ФРН активна участь в інтеграційному процесі стала унікальним інструментом для відновлення міжнародної ваги та повернення своїй батьківщині статусу великої держави.

Зовнішня політика Франції, з часів правління генерала де Голля, ставила своєю головною метою закріпити свій статус на світовій арені. Участь в процесах євроінтеграції розглядається ними як єдиний шлях до реалізації цієї ідеї. В нових геополітичних умовах, пов’язаних з крахом біполярної системи та об’єднанням Німеччини, обидві країни побачили можливість на основі інтеграційних процесів в Європі сформувати центр світового розвитку в особі ЄС. Це обумовило те, що саме європейська інтеграція стала приоритетним напрямком наприкінці 1980-х початку 1990-х рр. Створення ЄС стало важливим результатом зусиль з боку обох держав в розвитку євроінтеграції.

Заснування Євросоюзу означало новий етап і в двосторонніх відносинах цих країн. Разом з загальними підходами щодо перспектив та діяльності ЄС, обидві країни, водночас, в цей період займають різні позиції з приводу моделі майбутнього розвитку ЄС. Так, з одного боку, дві країни послідовно проводили та проводять політику, спрямовану на розвиток трьох основ ЄС – це формування єдиної зовнішньої та оборонної політики, нової системи європейської безпеки під егідою ЄС, загальний підхід ролі ЄС в методах боротьби з міжнародним тероризмом (яскравим прикладом спільної позиції держав є війна в Іраку 2003р. Окупація Іраку могла воскресити образ імперської колоніальної політики, від чого всіма силами утримується ЄС. Євросоюз висував вимогу гарантувати незалежність, територіальну цілісність та якомога швидше створити цивільний демократичний уряд в Іраку. Німеччина та Франція вважали, що розширений Європейський Союз не повинен бути лише інструментом американської глобальної гегемонії)[2]. Спільним для обох держав є розуміння подальшого розвитку Європейського Союзу, проте їхні моделі відрізняються: в той час як в Німеччині правляча коаліція та опозиція виступають за модель європейської федерації, у Франції дотримуються думки, що доцільно впроваджувати модель «Європа вітчизн». У січні 2001 року екс – канцлер Г.Шредер виступив на франко-німецькому самміті у Страсбурзі з радикальним планом об’єднання Європи [5]. Він наполягав на прийнятті конституції ЄС, що фактично означало створення єдиної європейської держави: Єврокомісія, як вища виконавча структура Союзу, повинна отримати більш широкі повноваження та практично стати загальноєвропейським урядом;

Європейському парламенту необхідно надати верховні повноваження у формуванні єдиного бюджету;

Раду міністрів, що складається з лідерів і членів урядів держав, пропонувалось перетворити у другу палату Європейського парламенту. Г.Шредер вважав, що тільки за умов створення Федерального ЄС з’явиться можливість управління Союзом.

За правління Г. Шредера та Ж.Ширака Німеччина та Франція в середині ЄС займали єдину позицію щодо питань міжнародного розвитку. Близькість позицій особливо виявилась під час святкування 40-річчя підписання Єлисейської угоди, коли була зроблена заява про створення німецько-французького альянсу[5].

З приходом до влади Ангели Меркель та Ніколя Саркозі відносини країн перейшли на новий якісний рівень. Обидві країни займають спільну позицію щодо подальшого розширення Євросоюзу. Так, президент Франції та канцлер ФРН підтвердили, що вони проти вступу Туреччини в Європейський Союз.

Саркозі заявив, що «не варто потрапляти в пастку, вважаючи, що всі сусідні країни з Європою повинні ставати членами Євросоюзу» [1].

Однією з останніх віх франко-німецьких відносин стала згода канцлера ФРН Ангели Меркель та президента Франції Ніколя Саркозі щодо створення Середземноморського союзу на початку березня року. Цей проект відкритий для всіх членів ЄС і створюється з метою об’єднання декількох середземноморських країн, у тому числі Алжир, Туніс, Марокко.


На думку Парижа, цей союз зможе ефективно вирішувати проблеми міграційної політики, на перший план ставить розвиток цінностей правової держави та пропонує нові механізми в політиці захисту безпеки:«Ми вирішили, що Середземномор’я буде об’єднаним та буде виступати проти війн…»[3] Коли про Середземноморський союз заговорили відкрито, Німеччина зайняла критичну позицію. Канцлер ФРН А.Меркель також не виключала перспективи, що нова структура зможе створити загрозу ЄС. Проте пізніше Саркозі та Меркель продемонстрували свою одностайність: «Ми добре попрацювали…Ми діємо пліч о пліч» [3]. Що стосується прерогативних напрямів політики Саркозі підчас головування в ЄС, він виділив наступні проблеми: боротьба із зміною клімату (проект по зниженню забруднюючих викидів в атмосферу є частиною нової енергетичної стратегії ЄС, завдання якої - забезпечити стабільний та безпечний розвиток енергоринку та активніше використовувати відновлювальні джерела енергії);

перегляд європейської політики в сфері міграції, а також активізація ESDP, у відповідності до рішення Франції про повернення в НАТО. Це амбіційна програма, для успіху якої потребується підтримка Німеччини[2].

Актуальним питанням в сфері політики безпеки стало врегулювання конфлікту на Кавказі.

Федеральний уряд Німеччини підтримує Францію в цьому питанні. В ході телефонної бесіди міністри Німеччини та Франції підтвердили намір Євросоюзу «виповнити всі обіцянки, зокрема, якомога скоріше направити в регіон місію спостерігачів ЄС» [4]. За словами міністра закордонних справ ФРН Ф. В.

Штанмайера Євросоюз має намір внести свій вклад в довгострокову стабільність на Кавказі, і відправка місії спостерігачів є лише першим кроком. Обидві держави пообіцяли активно включитись в процес обговорювання конфлікту в Женеві, що розпочнеться 15 жовтня, також важливим залишається те, що незалежна комісія почала вияснення причин ескалації насилля в Грузії.

Таким чином, стає зрозуміло, що у відносинах Німеччини та Франції є величезні перспективи, якщо вище перераховані проблеми будуть вирішені якомога швидше. Вплив Німеччини та Франції зростає в Європі і дедалі більше відчувається в світі. Ці країни прагнуть до політичної ролі, яка відповідала б економічній могутності держав. Вони є та мають намір залишатися найактивнішими прихильниками подальшого розширення інтеграційних процесів у Європі, вбачаючи у цьому посилення своєї ролі у світі та в Європі зокрема.

ЛІТЕРАТУРА 1. Бавирін Д. Турцию не возьмут в Евросоюз// http://www.vz.ru/politics 2. Гусаров Ю. Общая европейская политика в сфере безопасности и обороны – новый этап в становлении Европейского Союза?// http://www.inion.ru 3. Резчиков А. Франція и Германия создают новый союз//http://www.minjust.gov.ua 4. Семенова О. Німеччина підтримує плани Франції з ситуації на Кавказі// http://www.rian.ru/osetia_news 5. Храбан І. Куди прямує «локомотив Європи»?/Політика і час. – 2004. - №5. – С.71- РОЛЬ НІМЕЧЧИНИ У ФОРМУВАННІ НОВОЇ МОДЕЛІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ.

КЕЙДУН О.А.

У 90-х рр. ХХ століття в світі відбулися якісні геополітичні зміни, обумовлені розвитком процесу глобалізації, крахом соціалізму, закінченням холодної війни, створенням нової світової структури Європейського Союзу.

Для ФРН політика відносно європейського об'єднання завжди мала важливе значення, оскільки дозволяла їй розлучитися зі своїм націоналістичним минулим і знайти гідне місце в європейській системі держав. Завдяки активній участі в структурі ЄС, Федеральній Республіці вдалося не тільки укріпити свої провідні позиції в Європі, але і забезпечити вирішення історичної проблеми - національного возз'єднання країни.

Для Європейського співтовариства ФРН у свою чергу завжди була «локомотивом», що просував інтеграційне будівництво до тіснішої наднаціональної співпраці у всіх сферах. Вона стояла у витоків об'єднання окремих галузей промисловості західноєвропейських країн, активно брала участь у створенні єдиного ринку, а потім економічного і валютного союзу, виступила ініціатором проведення сумісної зовнішньої політики, політики в області оборони і безпеки, а в даний час веде неухильний курс на розширення і поглиблення інтеграції з метою створення тіснішого союзу.

Всі ці зміни по-новому поставили питання про характер погроз миру і стабільності у Європі. Як вже неодноразово бувало у минулому, Європа в особі Європейського Союзу почала пошук нової системи безпеки. Основою цієї системи повинно було стати формування єдиної зовнішньої і оборонної політики ЄС.

Для ФРН важливо було зберегти ЄС як полюс стабільності перед лицем подій в Східній Європі і СРСР. Крім того, об'єднання Німеччини сприяло активізації політики розширення, ініціатором якої виступила ФРН. В цілому, досягнення німецької єдності прискорило формування валютно-економічного і політичного союзів і поклало початок Маастрихтському процесу [1,с.66].

Маастрихтські угоди створили передумови для створення єдиної зовнішньополітичної структури ЄС і військової складової. Але шлях формування цих складових був достатньо складним і суперечливим.

Саме об'єднана Німеччина стала разом з Францією, країною завдяки якій ці складові, з намірів перетворилися на політичну практику.

Перші імпульси реструктуризації озброєних сил були відображені у договорі «2+4» від 12 вересня 1990 р., по якому об'єднана Німеччина зобов'язувалася встановити чисельність бундесверу в 370 тис.

чоловік (в порівнянні з 600 000 до 1990 р.), а до 1993 р. склад армії скоротився до 340 тис. чоловік.

В середині 90-х рр., коли федеральне керівництво почало здійснювати політику поступового залучення німецьких озброєних сил в миротворчі військові операції за межами країни, військові завдання, поставлені перед бундесвером, почали розширюватися. Рішення Європейської Ради в Кельні і Хельсінкі з'явилися передумовою для створення в рамках німецьких озброєних сил мобільного військового угрупування, необхідного для врегулювання регіональних конфліктів озброєним шляхом під егідою європейських інститутів безпеки.

У 1993 же році був узгоджений план реформи озброєних сил, згідно до якого бундесвер розділявся на два різні види військ: 1) основні оборонні сили – комплектуються на заключній основі, складають національні озброєнні сили, структура і спорядження залишаються колишніми;

2) операційні сили кризового реагування – приблизно 50 тис. солдат, складають активний компонент національної оборони і можуть бути надані для виконання операцій в рамках НАТО і ЗЕС, повинні бути готові до 2000 р., повністю екіпіровані до 2009. Головне ж полягає в тому, що, починаючи з 1995 р. була проведена корінна реорганізація німецьких озброєних сил. Тепер бундесвер включає «головні оборонні сили» і інтервенціоністські сили, іменовані «силами реагування на кризові ситуації». Склад сил реагування на кризові ситуації, що комплектуються виключно за рахунок добровольців, вже сьогодні виглядає достатньо значним і може забезпечити виконання ними значних за масштабом бойових завдань. При чисельності в тис. чоловік вони включають: три повітрянодесантні бригади, три танкові бригади, гірничо-піхотну бригаду, мотопіхотну бригаду, змішану німецько-французьку бригаду, шість авіаційних ескадрилій, одинадцять ескадрилій ППО, а також ряд бойових кораблів і морську авіацію. До їх озброєння відносяться, зокрема, танків, 220 гаубиць, 90 мінометів великого калібру.

Проте дана реформа з самого початку її здійснення почала обмежуватися у фінансовому плані із-за скорочення бюджету озброєних сил в цілому. Так, наприклад, витрати на оборону, що складали 57.5 млрд.

марок в1990 р., до 1998 скоротилися до 47 млрд., тобто з 18.7% федерального бюджету до 9.7%, або з 2.9% ВНП до 1.3% [2].

У той же час формування європейських озброєних сил поставило перед німецьким урядом нове важливе завдання. Уряд ФРН повинен був переглянути військову концепцію країни і додати принципово нові функції німецькому бундесверу. Озброєні сили Німеччини впродовж більше сорока років були в першу чергу призначені для так званої «регіональної оборони», яка мала на увазі захист території держави від зовнішньої загрози.

Федеральна Республіка Німеччина узявши на себе роль разом з Францією «локомотива європейської інтеграції», послідовно проводили і проводять курс на формування її військової і оборонної складової. Необхідність створення єдиної зовнішньої політики і нової системи безпеки під егідою ЄС ФРН послідовно відстоювалось на самітах у Ніці та Амстердамі.

Були ухвалені рішення, які створили основу для реалізації єдиної зовнішньої і оборонної політики в життя. Особливу роль Федеральна Республіка Німеччина зіграла при ухваленні в 1992 р. «Петерсберської декларації» у якій країни ЄС виразили наміри незалежно від НАТО «вирішувати гуманітарні, рятувальні і миротворчі завдання, направляти військові контингенти для врегулювання криз, зокрема шляхом примушення до миру» [3,с.2].

Не дивлячись на успіхи в процесі створення конституційної основи майбутньої єдиної Європи, до кінця 90-х рр. країни ЄС зіткнулися з серйозними проблемами у сфері сумісної зовнішньої і оборонної політики, обумовленими ускладненням ситуації на Балканах.

Саме Федеральна Республіка Німеччина зробила пріоритетним напрямом своєї діяльності у ЄС, створення європейських сил швидкого реагування і формування військової складової ЄС, незалежно від НАТО, переконливо показали події в Югославії.

Косовська криза 1998-1999 рр., що призвела до військової акції НАТО проти Югославії, повною мірою продемонструвала нездатність європейських інститутів, ефективно брати участь в процесі врегулювання регіональних конфліктів. Цю обставину зумовило прагнення лідерів Європейського союзу подолати багато в чому декларативний характер сумісної зовнішньої і оборонної політики, і підсилити співпрацю держав-членів ЄС в цьому напрямі [4].


Необхідність формування ефективнішої стратегії міжнародної політики єдиної Європи зумовили істотні зміни у позиції навіть тих європейських держав, які до 1999 р. утримувалися від активної підтримки проведення сумісної зовнішньої і оборонної політики. В першу чергу це відносилося до Великобританії, керівництво якої після початку косовської кризи підтримало зусилля ФРН і Франції, які були направлені на вироблення пріоритетних напрямів міжнародної діяльності ЄС.

Разом з тим, курс на зміцнення єдиної зовнішньої і оборонної політики Європейського союзу був підтриманий керівництвом найбільших європейських країн, перш за все Німеччині і Франції. Так, канцлер ФРН Г. Шредер заявив в грудні 1999 р., виступаючи перед депутатами французьких Національних зборів, про пріоритетний характер посилення зовнішньополітичної і військової складової в діяльності ЄС [5].

Отже основні координати зовнішньої політики Німеччини після об'єднання країни, як і раніше, визначаються її належністю до системи західних союзів, перш за все до НАТО і до ЄС. У програмних заявах ведучих політиків ФРН незмінно підкреслюється те, що європейська інтеграція і трансатлантичне партнерство є «двома конструкціями», що складають німецьку зовнішню політику.«Політика балансування за зразком XIX століття сьогодні є неприйнятною. Вирішення національних завдань Німеччини після відновлення її державної єдності, можливе тільки при опорі на НАТО і Європейський союз».

Залученість Німеччини до НАТО має і чисто матеріальний характер. Її внесок до бюджету Північноатлантичного союзу поступається лише вкладу американців, а військові витрати ФРН щорічно складають від 55 до 57 мільярдів німецьких марок. Найважливіше значення має та обставина, що територія ФРН є головним військовим плацдармом НАТО. Разом із з'єднаннями бундесверу у ФРН розміщуються: польова армія і 17 повітряна армія США. Тим самим зберігається окупаційний статус Німеччини.

Прив'язка ФРН до НАТО юридично забезпечена величезним числом нормативних актів, що охоплюють багато сфер життя. Звичайно, і в цих тісних рамках у Німеччини існує можливість відстоювати власні інтереси. Просування НАТО в східному напрямі, по своїй суті відповідає традиційним німецьким напрямам "Drang nach Osten!". Воно забезпечує військову складову зовнішньої експансії ФРН в країни ЦСЄ.

Опора на НАТО і на Європейський союз сьогодні має вирішальне значення для забезпечення політики ФРН "на східному напрямі", особливо відносно країн Центральної та Східної Європи, які розглядаються керівництвом ФРН, як сфера її життєво важливих інтересів [6].

Протягом десяти років у розвитку Німеччини відбулися помітні зміни в її статусі, були по-новому сформульовані національні інтереси, законодавчо закріплені нові концептуальні положення в політиці національної безпеки, зроблені істотні практичні кроки в області зовнішньої політики і у військовій політиці.

Проведений аналіз свідчить‚ що глобальні зміни‚ які відбулися у 90-ті роки минулого століття‚ дозволили Німеччині посісти одне з провідних місць в системі міжнародних відносин у Європі. Досягнення цієї мети стало можливим завдяки використанню кооперативних зовнішньополітичних стратегій та тісній інтеграції держави у структури безпеки і співробітництва на континенті.

Таким чином, активна і послідовна діяльність німецького уряду, направлена на додання реальних контурів єдиній зовнішній і оборонній політиці ЄС, призвела у 2000 р. до відчутних результатів у європейській політиці, сукупність яких в перспективі здатна не тільки укріпити позиції єдиної Європи на міжнародній арені, але і в значній мірі підсилити зовнішньополітичний потенціал ФРН як держави-лідера процесу європейської інтеграції.

ЛІТЕРАТУРА 1. Имангалиев. Новая Германия в меняющемся мире. Казань, 2006 г. - С.66.

2. Unterseher L. German Defense Planning: In a Crucial Phase. Berlin, October 2001.

3. Максимов В. Военная политика Европейского Союза // Зарубежное военное обозрение, № 9, 2005 г. С.2.

4. Jopp M., Schmalz U. Deutsche Europapolitik 2000. Positionen, Prioritaten, Perspektiven // Aus Politik und Zeitgeschichte. 2000. N 6. S. 12.

5. Jopp M., Schmalz U. Deutsche Europapolitik 2000. Positionen, Prioritaten, Perspektiven // Aus Politik und Zeitgeschichte. 2000. N 6. S. 15.

6. Weidenfeld W.. Korte K.-R.(Hg.) Handbuch zur deutschen Einheit. Bonn, 1993. S.28.

НЕПРАВИТЕЛЬСТВЕННАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ ГЛОБАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА «VITAL VOICES» И ЕЕ РОЛЬ В РЕШЕНИИ ПРОБЛЕМ СОВРЕМЕННОГО ОБЩЕСТВА КИРЬЯКУЛОВА О.С.

В современном мире без неправительственных организаций невозможно эффективное решение сложных социально-экономических, экологических и политических задач. Целый ряд стоящих перед современной цивилизацией проблем носят глобальный характер и их решение невозможно в рамках одного государства. И на сегодняшний день ряд государств не имеют действенных методов в решении таковых проблем. При активном участии неправительственных организаций происходит разрешение конфликтов и установление культуры мира, борьба с бедностью, экологическая безопасность человека и природы, культурное развитие и укрепление семей, как основы социальной жизни, защита прав человека, развитие свободы, решение глобальных проблем, гражданское образование и просвещение, межрелигиозное взаимопонимание и сотрудничество. Социально-культурная деятельность НПО оказывает благотворное влияние на нравственное совершенствование людей, вносит реальный вклад в развитие современной цивилизации, в правильное понимание смысла и целей жизни [1;

345-346].

Одной из не менее важных проблем является положение женщины в современном мире. И хотелось бы на примере неправительственной организации «Vital voices» продемонстрировать попытки поиска выхода из сложившейся ситуации. Эта международная неправительственная организация, стоящая на защите прав и свобод женщин всего мира и помогающая им реализовать свой потенциал, в своей деятельности уделяет основное внимание начинающим женщинам-лидерам, обеспечивающим экономический, политический и социальный прогресс в своих странах [2;

567-568]. С самого начала своего существования «Vital voices» провела около тридцати тренингов для потенциальных женщин-лидеров из стран Восточной Европы, бывшего СССР, Центральной Азии. Эти тренинги были направлены на развитие их лидерских качеств, а также на получение знаний в таких сферах, как общественная и правозащитная деятельность, эффективное общение, стратегическое планирование, экономическое развитие и предпринимательство, маркетинг и пиар, взаимодействие со СМИ, ведение переговоров, использование правовых механизмов защиты прав женщин и так далее.

Следует отметить, что организации, на счету которой – целый ряд достижений в деле продвижения женщин во многих странах мира, немало удалось сделать и в странах Восточной Европы, бывшего СССР и Центральной Азии. Однако именно в этих регионах женщины сталкиваются с серьезными экономическими проблемами, становятся объектами торговли людьми, имеют весьма ограниченные политические возможности. А между тем, для повышения уровня социального благополучия в целом необходимо предоставить как можно больше возможностей для женского лидерства [3;

23]. Именно за счет развития лидерских качеств женщин можно ускорить решение многочисленных проблем, в частности, более эффективно бороться с коррупцией в органах власти, преодолеть бедность, улучшить уровень здравоохранения и, в конечном счете, повысить качество жизни в целом.

В своей деятельности организация глобального партнерства «Vital voices» руководствуется тем, что участие женщин в жизни общества имеет решающее значение для его совершенствования. Занимаясь реализацией всемирных программ формирования лидеров и расширения прав и возможностей женщин на местах, она обеспечивает их более активное участие в политической и общественной жизни. Сеть глобального лидерства объединяет 5 тысяч женщин из 85 стран [4;

7]. Критерий успешной деятельности «Vital voices» – результаты, достигаемые его участниками и партнерами. Соответствующие учебные программы помогают женщинам-предпринимателям создавать коммерческие предприятия. Благодаря развитой глобальной сети возможно налаживание совместной работы женщин разных стран. Организация поддерживает женщин, которые баллотируются в местные органы власти, тесно сотрудничает с женщинами, заинтересованными в создании и развитии неправительственных организаций, деятельность которых направлена на ускорение реформ во многих областях политической жизни. Одно из основных направлений деятельности «Vital voices» – защита прав человека. Инициированные организацией глобального партнерства инновационные проекты в законодательной и политической сферах направлены на защиту женщин от насилия и против торговли людьми [5;

34].

Организация «Vital voices» придает большое значение и уделяет много внимания инвестированию тех, кто составит следующее поколение женщин-лидеров. Поэтому ежегодно реализуется программа «Голоса», набирающие силу и в Украине, ориентированная на девушек в возрасте от 16 до 22 лет. Цель программы – пробудить в них стремление стать лидером посредством общественной работы на местах [6;

12].

Таким образом, эта организация, на наш взгляд, вносит значительный вклад в решение такой социальной, политической и культурной проблемы, как положение женщины в современном мире. А проведенные исследования и мировой опыт подтверждают: если страна не оказывает женщинам материальную и социальную поддержку, не позволяет им реализовать свой потенциал, ее процветание невозможно.

ЛИТЕРАТУРА 1. Кучик О.С. Международные организации: учебное пособие / Ред. О.С. Кучик. – К., Знания, 2005. – с.

2. Кольяр К. Международные организации и учреждения: Перевод с французского / Под ред. и со вступ.

ст. В.Г. Шкупаева. – М.: Прогресс, 1972.- 632 с.

3. Бекяшев К.А. Международные неправительственные организации. // www.

Beljournal.by.ru/2003.2/bekyashev/html 4. Най Дж. Неправительственные организации: новый игрок // День – 6 июля 2004 г. – С. 7.

5. Майданик К. Альтернативное движение. // МЭМО - № 11,12,2002.

6. Иванченко Н.С. Международные неправительственные организации и движение как фактор обеспечения военно-политической и экологической безопасности. М., 2005 г.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КНР В АФРИЦІ КОВГАНКО П.В.

Китай багатьма дослідниками (Бжезинський, Хантінгтон) розглядається як значна політична та економічна сила на міжнародній арені упродовж ХХІ ст., який має потенціал перетворитись на лідера міжнародних відносин в багатьох галузях. Тому будь-який напрямок зовнішньої політики такої держави буде важливим для розуміння міжнародних відносин ХХІ ст. Що ж стосується безпосередньо африканського напрямку, актуальність його вивчення зумовлюється наступним. Незважаючи на економічний ріст упродовж 90-х рр. ХХ ст., зовнішня політика КНР стосувалась більшою мірою сусідніх регіонів – Тайваню, Японії, Росії, Центральної Азії. Контакти ж з іншими регіонами, наприклад, Африкою чи Латинською Америкою, були незначні та спорадичні, без цілеспрямованого курсу. Саме початок нового століття ознаменувався активізацією політики КНР в Африці та Латинські Америці. Тому це можна розглядати своєрідним виходом КНР на глобальний рівень проведення зовнішньої політики, першим проявленням накопленої Китаєм економічної потужності у міжнародній площині. Те, як впроваджуватиме Китай свій вплив на Африканському континенті, які форми прийме цей вплив, може бути використано для роз’яснення деяких особливостей, принципів та закономірностей зовнішньої політики цієї держави загалом.

Крім того, Африка на даний момент є проблемним регіоном світу, з багатьма політичними, економічними, етнічними протиріччями. З моменту завершення процесу створення самостійних держав в Африці у 1960-х рр. розвинутий світ не приділяв належної уваги до цього континенту, зайнятий спочатку боротьбою з СРСР, потім з тероризмом і питанням змінення клімату. Китай – перша держава, що розробила і реалізує цілеспрямовану програму, яку позиціонує як таку, що орієнтована на розвиток цілого континенту та для надання йому засобів вирішити власні проблеми. Звернення КНР до цієї міжнародної задачі та підхід до її вирішення може не тільки поглибити розуміння завдань, масштабів та намірів Китаю, але й накреслити китайській підхід до актуальних проблем міжнародних відносин.

Цей напрямок зовнішньої політики КНР вивчений недостатньо. При розгляданні цього питання дослідниками акцент робиться на якусь окрему складову китайської політики в Африці: енергетичну, воєнну. Висновки робляться з точки зору значення китайської політики в Африці для США, а не для безпосередньо для Африки чи Китаю, чи всієї системи міжнародних відносин.

Співпраця Китай-Африка має широкий спектр сфер взаємодії, який поступово розширюється. До порядку денного взаємодії КНР та африканських країн, яка мала основою виключно економічні інтереси, включаються питання некомерційного характеру: безпека, військова сфера. Підкреслюється бачення Китаєм і країнами Африки свого майбутнього не тільки як партнерів економічних, але і як союзників на міжнародній арені. Сторони цієї взаємодії усвідомлюють його як явище міжнародного значення, а не тільки регіонального.

Очевидне прагнення включити в процеси взаємодії, що спочатку виступали як ініціатива урядів, населення країн-учасниць, зробивши саме населення, а не окремі політичні або економічні круги, ланкою та базисом даної співпраці.

Головною організацією, в рамках якої відбувається співробітництво КНР та Африки, є Форум Китайсько-Африканської Співпраці. Це масштабна, багаторівнева структура, що включає майже всі країни Африки. Створена у 2000р.. Вона працює за плановою системою, в основі має економічні інтереси.

Китай зацікавлений у розвиткові окремих економік Африки, більш того, зацікавлений в перетворенні всього континенту в єдиний, інтегрований економічний організм. Форум було створено саме для поєднання ринків різних регіонів в рамках спільних механізмів, для прив’язання регіону до економіки КНР.

КНР не роздає економічні гранти та безпроцентні позики, вкладаючи інвестиції в уже існуючі структури. Інвестиції вкладаються у нові економічні об’єкти, з участю китайського капіталу чи спеціалістів, що загалом завищує конкуренто здатність африканської економіки.

Підкреслення важливості співпраці у соціальній сфері, згідно з останнім програмним документом форуму, вказує, що Китай не тільки споруджує економічну інфраструктуру, але й сприяє підготовці спеціалістів.

Економічна співпраця не прив’язується Китаєм до політики. Тобто, економічна підтримка надається африканським країнам без будь-яких вимог щодо змін у політичному житті цих країн. Китай, на відміну від західних країн, не ставить передмовою надання допомоги демократизацію чи пом’якшення політики у сфері прав людини. У цьому вбачається більш реалістичне бачення явища модернізації.

Упродовж 90-х рр.. ХХ ст., незважаючи на значні темпи економічного росту, накоплена економічна міць не вплинула на традиційні напрямки зовнішньої політики КНР – сусідні для Китаю регіони. Африка ж – віддалений регіон, інший континент, здатність впливати на віддалені регіони, на інші континенти завжди сприймалась як прояв могутності у міжнародному житті. Тому поява китайського впливу в Африці, на відміну від економічного виходу Китаю на міжнародну арену у 90-х рр.. ХХ ст., є політичним виходом у глобальний вимір міжнародних відносин.

Одночасно, це – перший прояв, проекція накопленої економічної могутності у міжнародній площині.

Згідно з документальною базою, ціль співпраці Китай-Африка – перетворення останньої на економічний центр світової системи. Тому африканська політика КНР являє собою практичну реалізацію одного з принципів зовнішньої політики КНР – принципу багато полярності міжнародної системи.

АНАЛІЗ ПРОЦЕСІВ РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ У ДІЯЛЬНОСТІ ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ КОТЕЛЬНІКОВА М. А.

Розвиток міжнародних відносин на сучасному етапі характеризується процесами глобалізації, а однією з головних складових цих процесів є інтеграція. На сьогодні можна сказати, що інтеграційні угрупування демонструють універсальний характер. Практично в усіх регіонах планети збільшується кількість інтеграційних об’єднань, ускладнюється їх структура, зростає якість міждержавної взаємодії.

Сьогодні інтеграція охопила майже усі регіони світу. Одним з таких регіонів є латиноамериканський континент.

Пройшовши через найнижчу ступінь економічного спаду, який зачепив багато країн регіону на рубежі десятиріч, латиноамериканські держави значно активізували свою участь в інтеграційному будівництві. Латиноамериканці зробили ставку саме на інтеграцію як на головний інструмент подолання кризових явищ й виходу на позитивну динаміку економічного зростання. Крім того, слід відмітити, що на даний момент можна говорити про практичне перетворення інтеграційних процесів на процеси регіоналізації на цьому континенті, бо колишні інтеграційні об’єднання на сучасному етапі стали носити здебільшого регіональний характер.

Саме латиноамериканські організації взяли на себе роль провідників процесів інтеграції та регіоналізації на даному континенті. З середини ХХ ст. починають утворюватися інтеграційні об’єднання на латиноамериканському континенті. Одними з перших інтеграційних організацій були Андська і Ла-Платська групи (перша з них згодом трансформувалася у Андське співтовариство, а друга – у Спільний ринок Південного конусу, Амазонський пакт й Карибське співтовариство (КАРИКОМ), а також Латиноамериканська Економічна Система (ЛАЕС) й Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) [1;

86].

Однак ключовим фактором у консолідації латиноамериканських держав стало створення Південноамериканського спільного ринку (МЕРКОСУР) у 1991 році, куди крім двох найбільших та найвпливовіших країн – Бразилії та Аргентини – увійшли два найближчих сусіда – Уругвай та Парагвай[2;

89]. Вони одразу ж заявили про себе як про динамічний союз, який є спроможним ставити завдання не тільки торгівельно-економічного, але й соціального і навіть політичного характеру, у тому числі які не завжди співпадали з нормами та правилами ВТО та іншими світових економічних структур.

Зі створенням МЕРКОСУР вдалося стабілізувати економічну ситуацію в регіоні. Внаслідок зусиль учасників Південноамериканського спільного ринку, дане об’єднання стало демонструвати високу інтеграційну динаміку. Розвивалася організаційна структура блоку: були створені Комітет постійних представників МЕРКОСУР, Арбітражний суд МЕРКОСУР. Консолідувався політичний діалог у рамках Зовнішньополітичного координаційно-консультативного форуму. Продовжувалася робота з укріплення Митного союзу [2;

90].

А вже після розширення МЕРКОСУР у 2003 році (Перу, Болівія, Чилі) й 2004 році (Венесуела, Колумбія, Еквадор), можна вже говорити про те, що МЕРКОСУР стало поступово виконувати функції регіональної інтеграції.

Серед перспективних завдань блоку виокремлюються два – політичне, у центрі якого майбутнє формування парламенту МЕРКОСУР, та економічне – створення єдиної валюти. Взаємодія у рамках МЕРКОСУР розвивається по всіх напрямках. Регулярно відбуваються зустрічі держав, які входять до цієї організації. Нещодавно пройшов ХХХV саміт Південноамериканського спільного ринку, на якому обговорювалися такі проблеми, як зростання цін на продукти харчування й енергоресурси у світі.



Pages:     | 1 | 2 || 4 | 5 |   ...   | 7 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.