авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 |   ...   | 2 | 3 || 5 | 6 |   ...   | 7 |

«ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ТРАНСФОРМАЦИЯ ФИНСКОГО НЕЙТРАЛИТЕТА ...»

-- [ Страница 4 ] --

Президенти домовилися використовувати наявний потенціал МЕРКОСУР під час продовольчої кризи і нестримного зростання цін на нафту. Одним з прикладів поглиблення регіоналізації повинна стати, за словами учасників саміту, відміна паспортного режиму між усіма країнами південноамериканського континенту. Президенти розглядають цей крок як необхідну умову для введення у Південній Америці спільного громадянства. На саміті були також підписані торгівельні угоди з Південноафриканським митним союзом, а також з Туреччиною та Йорданією, які передбачають скорочення митних зборів й подальше створення зони вільної торгівлі[3]. Іншими словами, МЕРКОСУР поступово перетворюється на повноцінне регіональне об’єднання, яке грає важливу роль на міжнародній арені.

Важливим етапом стало те, що після декількох невдалих спроб наприкінці 2004 року провідні субрегіональні блоки – МЕРКОСУР і Андське співтовариство змогли домовитись про створення Південноамериканського співтовариства націй, до якого увійшли держави МЕРКОСУР і держави Андського регіону[2;

91].

На першому саміті цієї організації 30 вересня 2007 р., питання торкнулися співпраці південноамериканських країн в області енергетики, телекомунікації, взаємодії в справі досягнення соціальної справедливості, а також створення зони вільної торгівлі у регіоні.

Країни регіону розвивають співробітництво не тільки в економічній та політичній сферах, але й на інформаційному полі. Характерно, що одним з перших кроків учасників Південноамериканського співтовариства націй став запуск субрегіонального телеканалу, покликаного стати альтернативою домінуючим у Південній Америці новинним іспаномовним ЗМІ США[4;

101].

Також важливим кроком стало те, що з червня 2008 року почав свою роботу Південноамериканський банк як альтернатива традиційним багатостороннім фінансовим установам, який отримав підтвердження первинного капіталу в 10 млрд. доларів. Мета банку полягає в тому, щоб надати автономію Південній Америці по відношенню до Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Всесвітнього банку (ВБ), і забезпечувати власними ресурсами регіональні проекти розвитку. Партнери - засновники залишили відкритою можливість збільшення членству країнами Союзу південноамериканських націй[5].

Вирішальною подією стало утвердження Конституції Союзу Південноамериканських націй. Договір був спрямований на зміцнення політики в області регіональної єдності на основі принципів суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності держави. Він також сприяє самовизначенню народів, солідарності, співпраці і зменшенню асиметрії, гармонії з природою на користь стійкого розвитку разом з іншими правилами[6]. Тобто, Південноамериканське співтовариство націй – це механізм, який буде сприяти регіональній економічній інтеграції й переговорам з іншими блоками.

Основою економічного розвитку більшості латиноамериканських країн є нафтовидобуток, тому у вирішенні питання регіоналізаії енергетичний аспект грає вельми значну роль. У 2005 році за ініціативою президента Венесуели Уго Чавеса був заснований альянс «Петрокарібе», який був створений на базі державної компанії Petroleos de Venezuela. Уго Чавес постачає нафту в країни-члени «Петрокарібе» на пільгових умовах, в обмін на поставки до Венесуели продуктів споживання та техніки. Як заявив Чавес, до 2017 року Венесуела зробить кроки по будівництву 10 нових нафтопереробних підприємств на своїй території та 8 у регіоні. Перший такий завод вже споруджується у Нікарагуа (приблизна вартість об’єкту – 4,5 млрд. дол.) [7;

91].

Одним з принципів цього регіонального угрупування є сприяння економічному й соціальному розвитку на основі використання енергетичних ресурсів Також дається можливість розвитку інфраструктури для переробки, збереження й транспортування нафти, експорту й переробці природного газу й програми навчання та підготовки. Серед об’єктів – відновлення роботи нафтопереробного заводу в провінції Сьєефуегос (Куба), та експлуатація установок для наповнення й розподілу зрідженого газу в Домініці, Сент Вінсенті й Гренадинах[7;

92].

Отже, Петрокарібе грає важливу стратегічну роль для розвитку країн Південної Америки, бо ініціатива спрямована не тільки на гарантії поставок, але й просування проектів, щоб розрішити енергетичні асиметрії.

Таким чином, можна зробити висновок, що сучасний етап розвитку Південної Америки ознаменувався появою регіональних організацій, які поширили процеси регіоналізації серед держав континенту. За роки діяльності регіональних угрупувань держави Латинської Америки значно посилили свої позиції на світовій арені. Багато країн підвищили свій економічний потенціал. Держави регіону зрозуміли, що тільки при консолідованій позиції вони зможуть відігравати вагому роль на міжнародній арені. Крім того, вже можна сказати, що Латинська Америка перестала бути так званим «заднім двором» Сполучених Штатів Америки.

Отже, на сьогодні Латинська Америка стає впливовим граком у міжнародних відносинах та привертає до себе багато уваги з боку інших держав світу.

ЛІТЕРАТУРА 1. Майданик К. Латиноамериканская цивилизация в глобализирующемся мире // МЭМО. – 2003. - №5. – С.

86 – 95.

2. Бурляй Я. МЕРКОСУР, ЛАИ и другие. – Международная жизнь. – 2006. - №3. – С. 88 – 92.

3. Саммит МЕРКОСУР завершился в Аргентине // http://www.globalaffairs.ru/region samerica/news/9876.html 4. Белов Д. Интеграционные процессы в Латинской Америке // Международная жизнь. – 2006. – №3. – С.

95 – 106.

5. Одобрено финансирование Южноамериканского банка // http://ruso.prensa latina.cu/index.php?option=com_content&task=view&id=4630&Itemid= 6. Боливийские депутаты утверждают создание УНАСУРhttp://ruso.prensa latina.cu/index.php?option=com_content&task=view&id=4651&Itemid= 7. Романова З. Латинская Америка: региональная интеграция на новом витке развития // МЭМО. – 2005. – №10. – С. 88 – 98.

ТРАНСКОРДОННЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ПОЛЬЩІ: ЄВРОРЕГІОН «БУГ»

КОЦАРЬ Н.Г.

Прикордонне (транскордонне) співробітництво – об'єктивний чинник у взаєминах держав, що є сусідами. Проявом такої співпраці є створення єврорегіонів.

Єврорегіони складаються з територіальних співтовариств сусідніх держав адміністративних одиниць різного рівня - шляхом укладення угод, маючи на меті спільне рішення економічних, інфраструктурних, освітніх і інших проблем. Ефективність діяльності єврорегіонів спирається на високий рівень міждержавної інтеграції, уніфікацію прав і повноважень місцевих властей, стійку фінансову базу здійснення трансграничних проектів. Метою країн, які беруть участь у них є розвиток двостороннього прикордонного співробітництва, підтримка соціально-економічного і культурного розвитку, захист навколишнього середовища, розвиток транспорту тощо.

У сучасних умовах розширення ЄС особлива роль відводиться діяльності єврорегіонів, які є суттєвим пунктом у реалізації європейської ідеї інтеграції, тому що до них належать не лише країни Європейського союзу, а й Європи взагалі.

Республіка Польща завдяки своєму географічному становищу має кордони із сімома сусідніми країнами, а тому вважає міжнародне транскордонне співробітництво важливим елементом інтеграційних процесів в Європі, високо оцінюючи його вплив на економічний, суспільний і культурний розвиток регіонів і приділяючи велику увагу розвитку дружніх і партнерських взаємовідносин зі своїми сусідами. Після прийняття Європейської Конвенції про транскордонне співробітництво (Мадридська угода 1980 р.), Європейської хартії про прикордонні території 1981 р. і Європейської хартії про місцеве самоврядування 1985 р. [1], які заклали фундамент транскордонного співробітництва, Польща з початку 90-х років ХХ ст.

активно бере участь в створенні єврорегіонів.

Сьогодні в Польщі майже не залишилося вільної від єврорегіонів прикордонної території. Польські міста і прикордонні гміни об'єднані в п'ятнадцять єврорегіонів, які вирішують завдання економічного співробітництва, розширення інфраструктури, охорона навколишнього середовища, розвиток туризму і культурно-освітня діяльність.

На західному кордоні функціонують чотири єврорегіони: Нейса, Нейса – Шпрєє – Бубр, Pro Europa Viadrina і Померанія, які, окрім польських і німецьких гмінів, об'єднують також шведські органи самоврядування. На південному кордоні єврорегіони: Glacensis, Прадзяд, Сленськ-Цешиньські, Силезія і Добрава – територією польсько-чеської співпраці, а єврорегіон Бескіди – територією співпраці Польщі, Чехії і Словаччини. В рамках єврорегіону Татри Польща співпрацює із Словаччиною. На кордоні Польщі, Росії, Литви і Білорусі створений єврорегіон Неман, а на кордоні Польщі і України – єврорегіон Буг. Єврорегіон Балтика окрім Польщі охоплює прикордонні регіони п'яти держав басейну Балтійського моря: Данії, Швеції, Литви, Латвії і Калінінградську область Російської Федерації, а єврорегіон Карпати, діє на території Польщі, України, Угорщини, Словаччини і Румунії [2].

Республіка Польща відводить важливу роль в своїй зовнішньополітичній діяльності відводить Україні. А тому, співробітництво цих країн у регіональних проектах також заслуговує на особливу увагу.

Ідея створення єврорегіону «Буг» на стику Польщі, України, Білорусі виникла у 1992 році. Проте документи про створення транскордонного об’єднання були підписані лише 29 вересня 1995 року у м.

Луцьку (Україна), де він отримав назву Транскордонна асоціація єврорегіону «Буг». Цей регіон охоплює з українського боку Волинську область, з польського – Люблінське, Холмське, Тарнобжезьке, Замосцьке, Бєльсько-Бяльське воєводства, а з білоруського – Брестську область.

Вибір території єврорегіону виправданий географічним положенням, численними економічними, культурними і соціальними зв’язками. Через територію єврорегіону «Буг» проходять найважливіші комунікації, що сполучають країни Західної Європи, Росію, Україну, Білорусь, а також країни Балтійського і Чорноморського регіонів. На його території знаходяться пасажирські і товарні прикордонні переходи європейського значення.

Відповідно до статуту в єврорегіоні «Буг» розвивається регіональне співробітництво, головна мета якого – поліпшення умов життя населення з огляду на географічне положення регіону, що сприяє соціально економічному розвитку, раціональному використанню території, розвитку комунікацій і транспорту, захисту природних ресурсів та природного середовища.

Основні напрями діяльності єврорегіону «Буг» - це подальший розвиток взаємовигідних економічних відносин, співробітництво в соціальній і культурній сферах, а також із питань екології та запобігання надзвичайним ситуаціям. По цим напрямкам були створені та працюють спільні робочі групи, такі як:

1. Територіального планування, інфраструктури, комунальної сфери, транспорту і зв'язку;

2. Охорони і поліпшення стану навколишнього середовища;

3. Розширення інформації і створення баз даних;

4. Співпраці між організаціями і різними галузями господарства;

5. Освіти, охорони здоров'я, культури, спорту і туризму;

6. Контактів органів місцевого самоврядування з населенням;

7. Безпеки, взаємодії правоохоронних органів і ліквідації загрозливих ситуацій [3].

З 1996 року транскордонне об'єднання входить в Асоціацію європейських прикордонних регіонів. З 1998 року Єврорегіон «Буг» має свого представника в органах управління асоціації [4].

В рамках різноманітних проектів єврорегіону досліджується технічна інфраструктура, проводяться різні спільні фінансові та економічні заходи. Особлива увага приділяється екологічним проблемам. На цьому напрямку одне з найважливіших завдань що стоять між державами регіону є очищення води р. Буг, що забезпечує м. Варшаву питною водою. З цією метою створено проект «Чистий Буг».

Особливої уваги заслуговує проект «Модернізація міжнародного автомобільного пункту пропуску «Ягодин-Дорогуск» в районі українсько-польського кордону, за яким створено другий міст через р. Західний Буг і під'їзну дорогу. Серед інших важливих проектів транскордонного об’єднання можна зазначити відновлення водного шляху Дніпро-Вісла-Одер, введення унікального терміналу на пропускному пункті «Устілуг — Зосин» на українсько-польському кордоні з можливістю одночасного проходження митного і прикордонного контролю, організація спільних заповідних територій таких як, «Прибузьке Полісся» та розвиток на їх основі екологічного туризму та інші.

Соціально-економічний розвиток Єврорегіону “Буг” відбувається під впливом багатьох факторів, найважливішими з яких є природно-ресурсний і трудоресурсний потенціали, сукупність матеріальних ресурсів, науково-технічний потенціал, місткість і екологічний стан території тощо. Вони формують господарську структуру регіону, яка, в свою чергу, визначає зовнішньоекономічний потенціал території.

Отже, транскордонне співробітництво в єврорегіоні “Буг” потребує поглиблення, особливо враховуючи сприятливі умови для подальшого розвитку всіх сфер господарського комплексу, використовуючи своє прикордонне положення в зоні стику Польщі, України і Білорусі. Крім того, слід зазначити, що створена життєдіяльна інституційна основа, налагоджений конструктивний діалог сторін, визначені основні напрями співпраці з урахуванням специфіки єврорегіону, удосконалюється механізм реалізації співпраці.

Досвід розвитку транскордонного об'єднання «Буг» демонструє можливості взаємовигідного партнерства. Контакти в рамках єврорегіону демонструють як об'єктивну, так і суб'єктивну зацікавленість прикордонних партнерів в розвитку відносин один з одним.

А загалом транскордонне співробітництво дає змогу пом’якшити наслідки існування кордонів і поліпшити умови життя місцевого населення. Таким чином, транскордонне співробітництво сприяє будь якій співпраці для налагодження взаємозв’язків між сусідніми країнами.

ЛІТЕРАТУРА 1. Качмарська А., Ружковський Я. Єврорегіони в польсько-українських прикордонних областях – важлива ланка на шляху до європейської інтеграції // Журнал Європейської Економіки. – Том 1. (№3). – Грудень 2002. – С. 279 – 289.

2. Участие в международных организациях // http://www.poland.gov.pl/ 3. Важнейшей формой сотрудничества между приграничными регионами стало сотрудничество в рамках Трансграничного объединения «Еврорегион «Буг» // http://www.tric.info/topic.php?tid= 4. Еврорегион «Буг»: опыт, традиции, перспективы // http://www.centis.bsu.by/rus/y2007/BUG.doc СУЧАСНА ОЦІНКА ПОЗИЦІЇ ФРАНЦІЇ У ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОМУ АЛЬЯНСІ КРАВЧЕНКО В.В.

Франція - центральна держава на європейській карті, ключовий актор регіональних і міжнародних відносин. Безпека Європи не може бути гарантованою без участі Республіки, так само як економічна міць ЄС. Але особливо цікавими виглядають відносини Франції з НАТО та ставлення лідерів держави до ідеї трансатлантичної єдності. Ця доповідь присвячена ролі сучасної Франції в європейській системі безпеки, взаєминам Республіки й Організації Північноатлантичного договору.

НАТО, як єдина ефективна структура колективної безпеки в Європі, майже завжди мала складні відносини із Францією, незважаючи на той факт, що в штаб-квартирі в Брюсселі повсюдно чутна французька мова. Що значить НАТО для французів і Франція для НАТО?

У 1949р. Франція, як держава-союзник і переможець, стояла біля початків Альянсу, запропонувавши розмістити штаб-квартиру організації в Парижі. Однак мода на Атлантизм першої половини 1950-х змінилася для Франції відлигою Шарля де Голля. Великі військові невдачі в Алжирі й В'єтнамі й, у цілому, процес деколонізації Африки й Азії похитнули позиції Четвертої республіки, що привело до її реорганізації в П'яту республіку. Модель колективної безпеки не могла ефективно працювати в умовах колоніальної системи й усе більше перетворювалася в знаряддя політичних інтриг США, які у світлі блокового протистояння з Організацією Варшавського договору (ОВД) залучили в Альянс недемократичні й ворогуючі режими Туреччини й Греції. Все це не сприяло росту популярності НАТО в прогресивно ліберальній Франції.

Президент Де Голль ніколи не вірив у проект Трансатлантичного Альянсу. Він пропонував Європейську конфедерацію зі своїми збройними формуваннями й об'єднаним ядерним потенціалом.

Відповідно до його задуму, після війни Франція, при сприянні німців і інших європейців, повинна була побудувати з національних держав-штатів нову Європу, що простиралася б від Атлантики до Уралу. Вихід Франції з НАТО був покликаний підкріпити враження, що її позиція - єдина альтернатива американському засиллю в сфері безпеки. Однак тоді світ не був готовий до такого прогресу. Де Голль безпрецедентно вивів в 1966р. П'яту республіку з військових структур НАТО, зокрема з Комітету військового планування й Групи ядерного планування, зберігши членство в Раді НАТО - політичному органі блоку. Це був початок так званої кризи Атлантизму.

Обмеживши співробітництво, Франція активно продовжувала розвивати власні збройні сили, які після проведення військової реформи (2002-2008рр.), що вже визнана найвдалішим прикладом реформування оборонної галузі у Європі, будуть складати 440 тис. чоловік (з них 7.7 тис. чоловік – іноземний легіон) ключового гравця командних структур Північноатлантичного Альянсу [1].

При деякому зменшенні ролі принципу ядерного стримування Франція більшою мірою наголошує на принцип попередження конфліктів, що крім політичного містить у собі й військовий аспект. «У випадку, якщо запобіжні заходи не дають результату», Франція повинна бути здатна розмістити за межами держави до 50 тисяч солдатів сухопутних військ, авіаносне угруповання й угруповання підводного флоту з радіусом дії в кілька тисяч кілометрів, біля ста бойових літаків і т.д. Ці сили могли б бути задіяні також у форматі «Єврокорпусу», однак не у форматі НАТО. Так декларувалося до останнього часу, під час президентства Жака Ширака [2].

Сам Жак Ширак ніколи не вірив в успіх трансформації НАТО, засуджував посилення американського впливу в організації і її подальше розширення із залученням в Альянс європейських країн із сильним проамериканським впливом, таких як Польща й Угорщина. Однак він також розумів, що Франції не можна відходити від Альянсу, якщо Республіка переслідує мету європейського лідерства й противагу англосаксонському лобі на континенті. Президент часто вживав незвичайні методи для створення такої противаги, або, принаймні, її видимості.

Добрий приклад тому - події косовської кампанії 1999р., коли Жак Ширак змусив повірити громадськість у силу Франції, що саме республіка - нарівні зі Сполученими Штатами - грає «першу скрипку» у Косово. Франція знову стала Великою під час Вашингтонського саміту НАТО того ж року момент тріумфу французької дипломатії. За словами Ширака, світу треба було б подякувати Франції за те, що нову стратегію НАТО вдалося подати на розгляд у Раді безпеки ООН [3].

Франція не є активним прихильником розширення НАТО, але в теж час не знаходить досить причин противитися цьому розширенню. За часів Ширака Франція орієнтувалась на поглиблення співробітництва і діалогу с Росією, в тому числі й у форматі НАТО.

Стратегічна дружба Франції й Росії, а також Німеччини в загальноєвропейському масштабі, утворювала трикутник європейського «опору» впливу США на континенті. У першу чергу, це утворення було засновано на особистій дружбі між лідерами трьох країн – Жаком Шираком, Володимиром Путіним, Герхардом Шредером. Франко-німецько-російська платформа, що сформувалася, виступала противагою американо-британській ad hoc коаліції під час підготовки й проведення другої військової кампанії в Іраку (2003р.). Платформа, що, завдяки своїй ефективності, придбала ім'я «локомотива Європи», почала розпадатися навесні 2005р., із провалом моделі Європейської Конституції у Франції, основними лобістами якої були Ширак і Шредер. Продовжилася криза восени зміщенням Герхарда Шредера з поста канцлера Німеччини. У Ширака залишився лише один союзник у Європі – Росія. Однак в 2007р. вже ніхто не сумнівається, що новий зовнішньополітичний курс нового президента Республіки Ніколя Саркозі малоймовірно буде спрямований на Схід і співробітництво з Росією, яка так само вибере собі нового президента.

Аналізуючи політику наступника Ширака так само можна стверджувати, що вільна Європа, із власними незалежними збройними силами й гнучкою структурою командування, усе менше цікавить лідерів Франції (незважаючи на формальне декларування цих цілей). Невизначеність політики у сфері безпеки дуже шкодила відносинам Республіки з НАТО. За період президентства Жака Ширака, Великобританія твердо зайняла позиції Франції в Альянсі, відтіснивши її на другорядні ролі.

Незважаючи на цей факт, а також на формальну відмову від військового співробітництва між Францією й НАТО, таке все-таки має місце. В операціях Атлантичного союзу задіяно 5 тис. французьких військовослужбовців (Боснія, Косово, Афганістан), в тому числі стратегічна авіація.

Сьогодні Франція усе активніше заявляє про своє бажання офіційно повернутися в командний склад військових структур НАТО. Президент Ніколя Саркозі не бажає миритися із другорядною роллю Республіки в Альянсі, замислюється про престиж і європейську першість країни вже використовуючи механізми Організації Північноатлантичного договору. Це не нова проамериканська стратегія в Європі (нонсенс для вільної Франції), але новий легальний метод протидії англосаксонському впливу на політику в області безпеки й оборони.

Якщо оцінити сучасні загрози національній безпеці Франції, то бажання повернутися на ключові пости в Альянсі вже не виглядає настільки сенсаційним, як це може здатися на перший погляд. Цей список оголосив міністр оборони Франції Ерве Морен у середині вересня 2007р. Морен ранкував виклики, перед якими стоїть Франція:

1) Ризик посилення напруженості в Африці, на Близькому Сході, у Східній Європі, Південній Азії, а також Афганістані й у Лівані;

2) Демографічна ситуація, що збільшує розрив між багатою Північчю й бідним Півднем;

3) Зміни клімату, глобальне потепління;

4) Загроза поставкам енергоносіїв і сировини;

5) Розповсюдження зброї масового знищення;

6) Тероризм;

7) Виникнення великої військової загрози.

Особливо цікавим представляється останній виклик, що вперше пролунав із часів закінчення ідеологічного протистояння систем. Увесь світ, за винятком Європи, озброюється. За 10 років військові витрати у світі виросли на 37%, і в 2006 році склали 1,2 трлн. дол., досягши рівня піка «холодної війни».

Особливо Морен виділив КНР, а також Росію, «у якій витрати на оборону з 1998-го року збільшилися на 155%», Ізраїль, Саудівську Аравію, Пакистан і Конго [4]. Уряд США повинно турбувати в цьому списку присутність його «природного» союзника - Ізраїлю, так само як й відсутність у даному списку Ірану й Північної Кореї, темпи озброєння яких також дуже високі. Однак голова оборонного відомства абсолютно свідомо відмовляється вторити позиції США, але повен рішучості захищати режими історичних партнерів Франції - Ірану й Лівії.

Міністр привів плюси повернення Франції у військове командування союзу: країна зможе знайти більший вплив усередині структури, у тому числі за рахунок призначення її представників на командні пости;

у Парижа з'явиться можливість направляти процес перетворення НАТО, а також впливати на воєнні операції Альянсу.

Уже через десять днів після Тулузськой промови Ерве Морена, сам президент Франції заявив про необхідність обміркувати варіант повноцінного повернення Республіки в НАТО. Що характерно, французький лідер заявив про це під час свого візиту в США, поставивши, однак, дві умови. Традиційне, що прогрес у питанні оборонної політики Європи не повинен піти на шкоду поверненню Франції в командні структури Альянсу, і Сполучені Штати зобов'язані визнати незалежну позицію ЄС у цій області. Також Саркозі недвозначно попросив «посунутись» Великобританію, заявивши, що «складно одержати своє місце, що для тебе не заброньоване». Таким чином, Франція прагне очолити слідом за США новий трансформований Атлантичний Союз, грати першу роль на європейському континенті. І що найголовніше, Республіка має для цього як моральне право, так і матеріальні ресурси.

Повернення Франції у військову структуру Альянсу навряд чи є самоціллю для Ніколя Саркозі. Цей харизматичний національний лідер бачить майбутнє Франції у якості європейського лідера, що визначає політику Європейського Союзу. НАТО лише новий привід для самоствердження, спроба нагадати заокеанським партнерам про існування вільної й економічно надстабільної Європи та її головного оплоту Франції. Альянс же, у свою чергу, однозначно стане сильніше від такого кроку. Повернення Республіки принесе порцію довіри в трансатлантичну єдність, що похитнулася.

ЛІТЕРАТУРА 1. Gregory S. French Defence Policy Into the Twenty-First Century - Palgrave Macmillan 2000 – 276 p.

2. Les corps europeen, les objectifs strategiques de la France, Ministere de la Dfense, www.defense.gouv.fr 3. Kaplan L. NATO Divided, NATO United: The Evolution of an Alliance – Praeger/Greenwood 2004 –165 p.

4. Терехов А. Франція хоче командувати в НАТО // Незалежна газета, 14 вересня РОЛЬ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ У ЄВРОСОЮЗІ КУНДИУСОВА Т.В.

Великобританія сьогодні одна із розвинених країн світу, яка володіє ядерною зброєю, і має особливі відносини з США, член Ради Безпеки ООН, країна яка відіграє провідну роль у НАТО. Особливістю зовнішньої політики Великобританії довгий час було прохолодне відношення до проблем європейської інтеграції. Довгий час країна залишалась осторонь від інтеграційних процесів у Європі. Таке ставлення до європейської інтеграції було обумовлене тим, що її зовнішня політика післявоєнного часу базувалась на теорії трьох кіл У. Черчилля, який вважав, що опорою зовнішньої політики країни повинні бути: по-перше «особливі відносини з США», по-друге лідерство в межах Британського співтовариства, по-третє – це європейський напрям [1, 61].

Але вже у 60-ті роки стало зрозуміло, що Великобританія втрачає свої економічні позиції знаходячись зовні процесу економічної інтеграції Європи [2,74]. Але зроблена у цей період спроба включитися у цей процес не принесла результатів. Вступ Лондона до спільного ринку блокувала Франція.

Лише у 1972 році Великобританія стала повноправним учасником європейського інтеграційного процесу.

На думку більшості дослідників англійської зовнішньої політики, це означало початок нового якісного етапу у її розвитку. Аналіз участі Великобританії у процесах розвитку європейської інтеграції у 70-х – початку 90 х років переконливо свідчить про те, що цей напрям зовнішньої політики країни не розглядався як приоритетний. Особливо це яскраво проявилось з приходом у 1979 році консерваторів на чолі з Маргарет Тетчер. Реформувавши та модернізувавши внутрішню політику, лідер консерваторів практично не змінила позицію у відношенні до європейської інтеграції. Як говорять свідки, М. Тетчер «демонструвала глибоку упередженість у відношенні співтовариства» [3, 55].

У першій половині 80-х років британська сторона свідомо гальмувала просунення економічної інтеграції до тих пір, доки перебудована Тетчер британська промисловість не змогла на рівних конкурувати з західноєвропейськими партнерами. Вона прагнула не дивлячись не на що не допустити посилення наднаціональних структур у співтоваристві [4]. Але не дивлячись на це, вона підписала у 1985р. «Єдиний Європейський акт», що відкрив шлях до створення не тільки Єдиного європейського ринку, але і політичного та валютного союзу. Наприкінці 80-х років роздратування з приводу шляхів розвитку економіки та політичної інтеграції, що йшли у розрізі з її баченням, призвели до відкритої суперечки між нею та партнерами по співтовариству. Вона виступила категорично проти посилення ролі наднаціональних структур, проти інтеграції політичної, соціальної, воєнної. Її наступник Мейджор дещо пом’якшив позиції Великобританії з питань європейської інтеграції, Великобританія підписала Маастрихтські угоди, але не у повному обсязі. Вона відмовилась від участі у єдиній зовнішній оборонній політиці, у валютному союзі, не підписала Соціальну Хартію ЄС.

Таким чином, у період правління консерваторів роль Великобританії у розвитку інтеграційних процесів відповідала тим можливостям якими володіла країна, більш того по ряду аспектів інтеграції її позиція була, якщо не перешкодою, то гальмом у розвитку європейської інтеграції.

Якісним поворотом позиції Британії до європейської інтеграції стає 1997 р., коли до влади приходять «нові лейбористи» на чолі з Т. Блером. Саме лейбористи розвернули свою країну в сторону Європейської інтеграції [5,131], що здебільшого і забезпечило їм перемогу.

Політика уряду Т. Блера у відношенні до ЄС була розкрита у програмному документі лейбористської партії, де говорилось про необхідність повернутися обличчям до Європи, і зробити європейську політику приоритетним напрямком зовнішньої політики. Ці програмні обіцянки посилити свою присутність у Європі, активно включитися у процеси європейської інтеграції були зі схваленням зустрінуті тими фінансовими та промисловими колами Великобританії, які орієнтувались на Європу. Політика Т. Блера у відношенні до ЄС повністю відповідає характеристики сутності «третього шляху», що був сформульований в свій час колишнім міністром торгівлі та промисловості в кабінеті Т. Блера «Це практична, прагматична політика, яка слугує національним інтересам» [3,46].

Зближення країни з ЄС стало одним з головних завдань уряду Т. Блера. Метою цього зближення було укріпити позиції Великобританії у Європі, перетворити Великобританію на ключову країну цього об’єднання. Реалізуючі цю мету, Т. Блер виступив з особливою позицією Великобританії з цілого комплексу проблем, що пов’язані з перспективою розвитку інтеграційних процесів і модернізації ЄС. Так, Великобританія зайняла чітку позицію з питань, що пов’язані з розширенням ЄС. Т. Блер визначив цю політику, як моральний борг та перебуваючи головою ЄС у 1998 році доклав багато зусиль для прийняття ЄС рішення про своє розширення. Під час головування Британії у ЄС почалися переговори про вступ до ЄС з країнами Центральної та Східної Європи. Курс на розширення ЄС Великобританія послідовно проводила протягом всього свого головування у ЄС, у 1998 та 2005 роках. На відміну від Франції та низки інших країн, Британія виступала за прийняття Туреччини до ЄС.

Лейбористи мали чітку програму модернізації ЄС, яка дозволила би посилити позиції Великобританії у ЄС. Це в першу чергу, стосувалось економічної політики ЄС, особливо її сільськогосподарської складової (САР), Т. Блер неодноразово підкреслював, що витрачати 40% бюджету на САР неможна [6]. Великобританія також вимагає перегляду бюджетної політики ЄС. Прагнення відігравати роль лідера у питаннях європейської інтеграції яскраво проявилось у зміні позиції англійського уряду з питання створення нової європейської системи безпеки. У 1998 році Британія приєдналась та стала активно здійснювати інтеграцію у формуванні єдиної зовнішньої та оборонної політики, у розробці системи безпеки під егідою ЄС. Лейбористи підписали низку важливих документів, серед яких необхідно відмітити «Соціальну Хартію». Все це свідчить про те, що наприкінці ХХ – початку ХХІ століття Великобританія стала активною учасницею процесу європейської інтеграції, в багато чому визначаючи її розвиток.

Наступник Т. Блера Гордон Браун, в цілому, зберігає послідовність зовнішньополітичного курсу Великобританії. Прем’єр-міністр глибоко переконаний, що ЄС потребує кардинального реформування і Великобританія повинна брати у цьому активну участь, в той же час, в умовах провалу лейбористів на виборах у місцеві органи влади, в ході яких вони отримали третій результат [7,20], Гордон Браун змушений зважати на суспільну думку Британії де «євроскептицизм» за останні роки посилився. Зважаючи на це, лейбористи, маючи більшість у Палаті Общин, проголосували проти винесення на загальнонаціональний референдум Лісабонської угоди, не дивлячись не вимоги опозиції. Браун закликає також своїх колег по ЄС продовжити ратифікацію цієї угоди, не дивлячись на те, що вона була провалена на референдумі в Ірландії.

Браун здійснив ряд кроків, які сприяли формуванню єдиної зовнішньої та оборонної політики ЄС.

Таким чином, політика наступника Т. Блера продовжує курс спрямований на посилення впливу Великобританії у ЄС та здійснення трансформації цієї структури у формі що найбільш повно відображає Британські інтереси. Аналіз, що був нами проведений, дозволяє говорити про те, що роль Британії у європейській інтеграції була різною на окремих етапах. Від не прийняття та ролі пасивного спостерігача, а інколи і гальма до прагнення відігравати у ЄС провідну роль, здійснювати безпосередній вплив на майбутнє Єдиної Європи та на побудову цього майбутнього у чіткій відповідності до інтересів Великобританії.

ЛІТЕРАТУРА 1. Воронцова С.Б. Великобритания и европейский интеграционный процесс // Британия и Россия. – М., 1998.

2. Западно-европейская интеграция: проекты и реальность. – М.: Политиздат, 1988.

3. The Timec, 1991. - №26.

4. Новая и новейшая история. – 2005 - №3.

5. Перегузов С. Тони Блэр // Вопросы истории. – 2000. - №1.

6. Речь Т. Блэра в Европейском парламенте // http: www.pm.gov.uk/output/Page9351asp, //http:

www.pm.gov.uk/output/Page7714asp 7. Ананьев Е. Момент Мейджора для Гордона Брауна // МЖ. – 2008. - №7.

МІЖНАРОДНЕ ЛІДЕРСТВО США В ОБЛАСТІ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА МЕСІС В.

Населення, що швидко росте на земної кулі, стрімка переорієнтація найважливішої ділянок середовища незаселеного на інші цілі, погіршення стану найважливіших повітряних, водних і земельних ресурсів і розповсюдження агресивних видів рослин і тварин за межі природного середовища незаселеного представляють серйозну загрозу для природних ресурсів світу і всіх нас, оскільки ми використовуємо ці ресурси для виробництва продовольства і палива, створення даху над головою, в медичних цілях і ради свого матеріального і соціального благополуччя. Екологічні проблеми не знають меж і загрожують здоров'ю, процвітанню і навіть національної безпеки американців. Коли люди в різних куточках земної кулі позбавлені доступу до енергоресурсів, чистої води, продовольства або придатного для життя навколишнього середовища, виникаючі внаслідок цього економічна нестабільність і політичні може відчуватися у наших домівках у вигляді дорогих миротворчих і гуманітарних акцій або втрачених ринків збуту. Забруднення пестицидами продовольчих товарів і води, отруєне повітря і агресивні види флори і фауни можуть робити негативний вплив на наш добробут і економіку. Політика, що спотворює ситуацію на ринках і що приводить до уповільнення розвитку, лише усугубляє існуючі проблеми. Їх рішення і досягнення стабільного управління природними ресурсами у всьому світі вимагають співпраці і рішучості з боку всіх країн. В світі, де половина всього людства - 3 млрд. людини - живе менш ніж на 2 долар в день, і мільярди людей не мають адекватного доступу до чистої води, каналізації і електрики, відповідальна політика повинна сприяти стійкому розвитку. Це означає досягнення соціально-економічного розвитку при одночасному захисті навколишнього середовища. Як було визнано на Всесвітньому семіті по стійкому розвитку (ВССР) в році, велике значення має ефективне управління усередині країн і в міжнародних масштабах. Стійкий розвиток не може бути досягнутий там, де править корупція, ринки закриті, приватна власність не захищена, а приватні контракти не мають позовної сили. І розвинуті, і країни, що розвиваються, потребують базовому середовищі ефективного управління, в якій нормою виступають вільні ринки, міцні суспільні інститути і влада закону. Учасники ВССР підкреслювали, що стійкий розвиток залежить від з'єднаних зусиль всіх зацікавлених осіб - уряду, цивільного суспільства і приватного сектора, що працює в партнерстві для досягнення конкретних результатів. На семіті США виступили з ініціативами, включаючи, п'ять нових основних партнерств в таких областях, як охорона (ВІЧ/СПІД, малярія і туберкульоз) здоров'я, водопостачання ("Вода для бідних"), енергетика (ініціатива "Чиста енергія"), боротьба з голодом (ініціатива "Покінчити з голодом в Африці") і лісового господарства (партнерство "Ліс басейну Конго"), а також інших ключових ініціатив з таких питань, як охорона океанів, біорізноманітність, життєздатне сільське господарство, житлове будівництво, географічна інформація та освіта і т.

Президент Буш виступив з підтримкою стійкого розвитку одній з основних цілей своєї стратегії національної безпеки. Він представив Конгресу свою інноваційну ініціативу "Фонд викликів тисячоліття" (ФВТ), охарактеризувавши її як могутній засіб "залучення цілих націй в круг, що розширяється, можливостей і підприємництва". Ініціатива ФВТ в розмірі в 5 млрд. доларів, є заснованою на справжніх партнерствах між США і тими країнами, що розвиваються, які управляють справедливо, вкладають гроші в розвиток потенціалу свого народу і сприяють економічній свободі. Ініціатива ФВТ спирається на міжнародне лідерство в області фінансової підтримки стійкого розвитку. Крім того, США вже довгий час виступають найбільшим вкладником Глобальної екологічної фундації (ГЕФ) - провідної фінансової установи світу, що акцентує свою увагу на глобальних екологічних вигодах для країн, що розвиваються.

Теперішня адміністрація збільшила внесок в ГЕФ до 500 млн. доларів. США грають провідну роль в міжнародній екологічній політиці. США активно веде роботу по контролю за отруйними хімікатами у всьому світі. США першими стали інтегрувати екологічну політику з економічною, у тому числі і шляхом включення екологічних угод в угоди про вільну торгівлю. США ведуть активну діяльність по збереженню найважливіших біологічних середовищ незаселеного і захисту зникаючих і вимираючих видів рослин і тварин. У всьому світі США докладає зусилля по підтримці розвитку, торгівлі і охорони навколишнього середовища найрізноманітнішими способами. Американська ціль - більш процвітаючий світ, що служить здоровим середовищем незаселеного для населяючи його людей, в якому є місце для життєздатних екосистем, що забезпечують середовище незаселеного для людей і живої природи на всій земній кулі. США - один з ключових учасників міжнародних ініціатив по скороченню використовування отруйних хімікатів і пестицидів. Вони очолили зусилля по висновку Стокгольмської конвенції - договори про стійкі органічні забруднювачі (СОЗ). СОЗ - це отруйні хімікати, які залишаються в навколишньому середовищі довгий час і розповсюджуються по всій земній кулі через атмосферу і океани. США і розвинуті країни багато кого поступово відмовилися від застосування найбільш проблематичних СОЗ, але вони продовжують використовуватися у великих кількостях в інших країнах і регіонах. Стокгольмська конвенція закликає до практично повного поступового припинення використовування 12 найбільш небезпечних СОЗ, а також інших, які можуть бути доданий в майбутньому. Уряд США також працює на багатобічній основі для вирішення світової проблеми викидів ртуті в навколишнє середовище. Ртуть нагромаджується у міру просування по продовольчому ланцюжку, виявляючись у великих концентраціях в окремих видах рослин і тварин. Жителі Арктики піддаються особливо високому ризику, тому що вони харчуються в основному морською продукцією, в яких дуже високий зміст ртуті. За останні два роки США виділили на ці цілі приблизно 1 млн. доларів. Через свою роботу в області торгівлі і охорони навколишнього середовища США сприяли інтеграції економічної і екологічної політики. На початку 1990-х років США стали першою країною, що запропонувала включити в торгову угоду - Північноамериканська угода про вільну торгівлю положення про охорону навколишнього середовища. США все більш активно прагне проводити заходи по збереженню лісів. В недавно опублікований Агентством екологічних розслідувань спеціальний доклад про незаконне перевалювання деревини через Сінгапур була включена стаття "Лідерство США з питань боротьби з незаконною лісозаготівлею". Адміністрація зробила боротьбу з незаконною лісозаготівлею і пов'язаними з нею торгівлею і корупцією однієї з найважливіших глобальних задач. В 2001 році США виступили одним з провідних спонсорів зустрічі на рівні міністрів з питань правоохоронної діяльності і управління лісовими ресурсами, організованою Індонезією і Всесвітнім банком. Прийнята на цій зустрічі історична декларація укріпила політичну волю і прихильність рішенню цих проблем. Закон про збереження тропічних лісів дозволяє США домовлятися про зниження боргів і компенсаційних операціях "борги в обмін на природу" на користь захисту лісів в країнах, що розвиваються. В обмін на списання боргів країни партнери зобов'язали витратити еквівалентну суму на збереження місцевих лісів. Вже укладені в рамках цієї угоди дозволило профінансувати діяльність по збереженню лісів в шести країнах загалом, в об'ємі 60,3 млн.

доларів.

Екосистеми коралових рифів, які часто називають "морськими тропічними лісами", - одні з найбільш біологічно різноманітних екосистем на Землі і не знають рівних по густині видів. Коралові рифи не тільки служать найважливішим середовищем, але і забезпечують їжу і зайнятість людям, захищають прибережні райони і привертають безліч туристів. У відповідь на погіршення, що продовжується, стану коралових рифів США в співпраці з іншими країнами створили Міжнародну ініціативу по збереженню коралових рифів. Будучи одним з перших партнерств даного роду, дана організація стала могутньою силою міжнародних зусиль по захисту екосистем коралових рифів шляхом мобілізації урядів і інших зацікавлених сторін і поліпшення наукового управління рифами.

Конвенція про міжнародну торгівлю зникаючими видами дикої флори і фауни належить до числа найстаріших і найуспішніших міжнародних екологічних договорів. За ці роки конвенція допомогла захистити десятки видів рослин і тварин, включаючи слонів, крокодилів, китів і тигрів, деякі з яких знаходилися на межі зникнення. Будучи одним з членів-засновників США продовжують грати активну роль в реалізації положень цієї конвенції. Президент Буш забезпечив прихильність США новаторським підходам до кліматичних змін. Адміністрація Буша вживає заходів по скороченню викидів парникових газів в США по відношенню до розміру національної економіки на 18% в найближчі десять літ. Ця стратегія демонструє лідерство США, уповільнюючи зростання викидів, а також - за наявності наукового обґрунтовування зупиняючи це зростання, а потім обертаючи його назад. Протягом останніх 14 літ США виступали світовим лідером в області дослідження кліматичних змін, вклавши в цю область більше 20 млрд. доларів. Для збереження лідерства США адміністрація Буша співробітничає з країнами-партнерами в питаннях розробки і упровадження екологічно чистих енергетичних технологій, включаючи водневе паливо, паливні елементи, екологічно чисті вугільні технології. США продовжують працювати у напрямі реалізації Рамкової конвенція ООН про кліматичні зміни, яка покликана стабілізувати концентрації парникових газів на рівні, який дозволив би запобігти небезпечному втручанню людини в клімат Землі. США також виступають одним з провідних прихильників Міжурядової групи по кліматичних змінах - найавторитетнішої міжнародної організації, що займається збором і обробкою наукової, технічної і соціально-економічної інформації про кліматичні зміни.

Процвітаючі суспільства здатні виділяти більше ресурсів на цілі охорони навколишнього середовища, як для охорони здоров'я людей, так і для збереження природного середовища незаселеного.

США і далі докладатимуть зусилля по забезпеченню стабільного майбутнього для жителів Землі, її природа і численних красивих і життєво важливих екосистем, яким загрожує нерозсудлива експлуатація. Розвиваючи широкий спектр напрямів міжнародної політики, не упускатиме з вигляду природоохоронні цілі.

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В АЗІАТСЬКОМУ РЕГІОНІ У ПОСТБІПОЛЯРНИЙ ПЕРІОД МИКИТЧУК Н.М.

Азіатський напрям вважається напрямом найбільших змін у світовому розподілі сил у ХХІ ст. Саме сюди переміщується центр світової економічної активності. Саме тут реальною є поява суперника США, який боротиметься спочатку в регіональному масштабі, а потім підніметься до глобального рівня. Мова йде про Китай, зусилля якого спрямовуватимуться на створення найбільшої у світі економіки [1, с. 268]. На сучасному етапі найактуальнішими в регіоні є інтеграційні проекти, які окрім країн АСЕАН передбачають участь інших країн, передусім Японії, Китаю, Республіки Корея. Вимоги економічної доцільності співпадають з геополітичними процесами в регіоні. Сьогодні вже очевидно, що особливістю азійської інтеграції є наявність кількох конкурентних «центрів» – Китаю та Японії, які завойовують прихильність «малих друзів» серед країн-членів АСЕАН і навколо яких, найбільш імовірно, і формуватимуться економічні об’єднання [2, с. 182].

Поруч з економічним підйомом вперше у новій світовій історії відбувається енергійне ствердження азіатської культури як такої, що має не лише рівні права на повагу, але за багатьма стандартами перебуває вище за західну. Сумніву піддається віра у свободу, рівність та демократію, що подаються Заходом як обов’язкова умова геополітичного успіху. Тому в Азії закликають відкинути англосаксонську модель розвитку [1, с. 269-270]. У Східній Азії Китай, Японія та світ ісламу, що у цьому питанні рухається паралельно, займають на початку ХХІ ст. все більш жорстку позицію щодо Заходу [1, с. 273].

Серед широкомасштабних державних політичних і економічних інтеграційних проектів сьогодні можна виділити:

1) Форум Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва – об’єднує 21 країну Азії, Америки та Росію. Останнім часом є форумом для обговорення лідерами країн політичних і економічних проблем в АТР;

2) Форум Азіатсько-Європейського співробітництва (АСЕМ) – об’єднує 15 країн ЄС і 10 країн Азії, включно з Китаєм, але без Росії і США. Є своєрідним мостом для налагодження трансконтинентального співробітництва;

3) Регіональний форум АСЕАН (АРФ) включає країни Азії, Європи, США та Росію, присвячений обговоренню проблем регіональної безпеки, однак не володіє реальними військово-політичними структурами для їх розв’язання [2, с. 182].

Разом з тим зростання могутності кількох азійських держав несе загрозу стабільності регіону, оскільки у регіоні немає жодних структур стримування, які б спільно опікувалися сферою регіональної безпеки. Тому Азія вважається регіоном дедалі потужнішого економічного успіху і водночас джерелом соціальної та політичної небезпеки [3, с. 99].

В Азії вже чітко вимальовується лідер – Китай, що з 1978 р. почав вражаюче входження в індустріальний світ. Конфуціанський світ цивілізації континентального Китаю, китайських діаспор в навколишніх країнах, а також споріднені культури Кореї та В’єтнаму саме в наші дні, всупереч комунізму та капіталізму, виявили потенціал зближення, групування у зоні Східної Азії. Тут відсутні внутрішні конфлікти – в регіоні всіляко підтримуються інтеграційні можливості, успішно сполучаються сприйняття передової технології з традиційною працелюбністю, законослухняністю та жертвеністю ображеного історією населення [1, с. 271].

Значення Китаю підсилюється тим, що Азія стала центром світового економічного росту. Крім Китаю, інтерес до східної Азії проявляють США, Японія і Росія, що робить цей регіон зоною високої конкуренції національних інтересів. Проблема «стрімко зростаючого Китаю» посіла одне з провідних місць у стратегічних розробках Вашингтона і Токіо. Навіть склався підхід до Східної Азії як до регіону з двох частин: «морської Азії», де панує порядок під егідою США і Японії, і «континентальної Азії», де стрімко зростає роль Китаю, яку необхідно обмежити [2, с. 183]. Захід прийняв гасло «важливий не політичний вибір Китаю, а його економічна орієнтація і ступінь інтеграції в глобальну економіку». А європейським політикам залишається сподіватися, що економічні реформи в кінцевому результаті призведуть до радикальних політичних реформ.

Китай поступово трансформується в економічного та військового гіганта Східної Азії, найпотужнішу країну Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), спроможну кинути виклик Японії та США, про що свідчать безпрецедентно високі темпи зростання економіки Китаю. В умовах інтенсивної глобалізації потреби КНР вийшли за межі можливостей країни. Це вимагає від КНР активної участі у міжнародних відносинах у Східній та Південно-Східній Азії [4].

У сучасному Китаї багато складних внутрішніх проблем, що загрожують стабільності держави.

Взаємозв’язок проблем внутрішнього розвитку і регіональної безпеки чітко простежується у стратегії національної безпеки КНР. Зокрема, в ній наголошується на необхідності створення безпечного міжнародного «довкілля» для забезпечення економічних реформ у країні, відмові від принципу застосування першою сили у прикордонних конфліктах, налагодженні дружніх відносин з сусідніми країнами та співпраці з ними у сфері безпеки, скороченні армії при одночасному забезпеченні належної якості озброєнь і особового складу.

Тривалий час відносини КНР із сусідами були конфліктними та позначені територіальними суперечностями. З переходом Китаю до політики модернізації відносини з більшістю з них було кардинально поліпшено. Китай оголосив політику «добросусідства», спрямовану на економічний розвиток прикордонних регіонів КНР шляхом налагодження торговельного обміну, співпрацю у боротьбі з етнічними сепаратистами та вирішення прикордонних проблем. Такі заходи мають перетворити автономні округи Китаю на лояльні до центрального уряду утворення, привабливі для закордонних інвестицій [4].

Співробітництво КНР з прикордонними країнами визначається їх сусідством з порівняно бідними автономними регіонами Китаю, де проживають китайські національні меншини. На порядку денному гостро стоїть питання розвитку і стабільності цих регіонів, досягнення якого можливе насамперед у співпраці з прикордонними країнами. Прогресивна політика китайського керівництва, спрямована на владнання прикордонних суперечностей, делімітацію та демілітаризацію кордонів, співпрацю у питаннях регіональної безпеки, істотне підвищення рівня торговельної та інвестиційної взаємозалежності КНР та прикордонних країн, викликана стратегічним інтересом Китаю зберегти цілісність і поступальність розвитку країни. Така політика загалом збіглася з бажанням прикордонних країн мати своїм сусідом миролюбний Китай та стала ще одним чинником стабільності країн Центральної Азії, Далекого Сходу Російської Федерації, Монголії, сприяла врегулюванню багатьох спірних питань, безпосередньо не пов’язаних з етнічними проблемами [4].


Владнання конфліктів з прикордонними державами і країнами АСЕАН означатиме для Китаю зростання його глобального впливу, дасть необхідний простір для маневру у відносинах з найсильнішими конкурентами – Індією, Японією та США. Про успіх «периферійної» політики країни свідчить той факт, що із 14 країн, що мають спільний кордон з КНР, територіальні суперечності залишаються тільки з В’єтнамом та Індією [4].

Політика економічної та політичної експансії перетворює Китай на основного конкурента Японії.

Ознаки суперництва між цими країнами спостерігаються у багатьох сферах, де їхні інтереси перетинаються – від боротьби за ресурси і транспортні коридори регіону до конкуренції у створенні зон вільної торгівлі. Це і є на даному етапі найхарактернішою рисою інтеграційних процесів у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні [2, с. 184]. Порівняно з Китаєм Японія сьогодні має дещо менші успіхи у консолідації регіону навколо себе.

Однак для Токіо наявність стабільних відносин з країнами АСЕАН має величезне значення. Японський уряд оголошує про бажання покращити відносини з Китаєм та Південною Кореєю, а також про перспективу економічного двигуна регіону для Японії. Країна вранішнього Сонця збирається створити «Арку свободи і процвітання». Проектом передбачається допомога і встановлення тісного партнерства з країнами колишнього соціалістичного спрямування в Південно-Східній Азії (В’єтнам, Лаос, Камбоджа), Центральній Азії (Афганістан, Узбекистан, Казахстан, Туркменія), Закавказзі (Азербайджан, Грузія) і Східній Європі (Україна, Молдова, Болгарія, Румунія) [2, с. 185-186].

Головним союзником нової азійської спільноти з Китаєм на чолі до початку нового століття виходить ісламський світ. основою самоствердження ісламізму стало здійсненне у другій половині ХХ ст.

практично повне визнання ідей матеріального розвитку Заходу при одночасному запереченні західних соціальних цінностей, постулатів, рекомендацій щодо суспільного устрою [1, с. 280].

У сучасний період становлення держав Азіатського регіону як суб’єктів міжнародних відносин стикається також з певними проблемами. Дослідники називають три ключових з них. По-перше, як поєднати інтеграційні внутрішньорегіональні зв’язки з життєво важливим співробітництвом із США. По-друге, як ув’язати ідентифікацію азіатських народів із визнанням ключової ролі Японії в розвитку азіатського регіоналізму. По-третє, як поєднати традиційне прагнення азіатських країн до регіональної відособленості з необхідністю участі в глобалізації [5].

Рівень внутрішньорегіональної напруженості в Азіатському регіоні останнім часом зростає, що зумовлюється: 1) політичною конкуренцією Японії та Китаю за регіональне лідерство;

2) посиленням глобальних і регіональних військово-політичних позицій Сполучених Штатів на тлі очолюваної ними боротьби проти глобального тероризму;

3) наявністю значної кількості внутрішньорегіональних протиріч, які історично заважали об’єднавчим тенденціям [2, с. 182].

Ще однією державою, яка поступово набуває статусу солідного партнера і перспективного лідера в Азіатському регіоні, є Індія. За участю й активністю в міжнародних організаціях Індія – країна унікальна і поступається в цьому лише США, а в Азії – жодній країні. Вона здобула авторитет як одна із засновниць СОТ, є активною учасницею багатьох організацій міжнародного наукового співробітництва, гуманітарних програм, «великої сімки», регіональних торгових і транспортних організацій (таких, як Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії, Асоціація країн Бенгальської затоки, газотранспортних мереж). Деякі американські аналітики вважають Індію єдиною країною в азійському регіоні, спроможною зрівнятися за розвитком економіки з Китаєм. Регіональна політика в Південній Азії є значним пріоритетом для Делі: регіональне лідерство розглядають як перехідний етап на шляху до перетворення країни на один із світових центрів сили [6].

Впродовж останнього десятиліття Індія відіграє дедалі активнішу роль у політичних та економічних процесах розвитку в Азії та намагається посилити свою позицію і в глобальному масштабі: одним із „центрів” багатополюсного світу індійці бачать власну країну. Та й за кордоном сучасні політологи серед серйозних гравців на постбіполярній карті світу вже без жодних сумнівів називають Республіку Індію.

Ключовими у зовнішній політиці Індії є принципи ненасилля. У ХХІ ст. Індія, як очікується, спрямує зовнішньополітичні зусилля на Перську затоку, Середню, Південно-Східну та Північно-Східну Азію [1, с.

338].

Отже, відносини між країнами всередині Азіатського регіону у певній мірі залишаються напруженими. Це є обставиною, яка перешкоджає формуванню потужного регіонального об’єднання, спроможного вести узгоджену зовнішню політику і відстоювати інтереси азіатських країн на міжнародному рівні. Але в регіоні кілька країн змагаються за лідерські позиції – Китай, Індія, Японія. Разом з тим жодна з цих країн у найближчі кілька років не наважиться проводити самостійну політику без узгодження з Росією чи США. Тому у найближчому майбутньому роль Азіатського регіону в міжнародних відносинах залежатиме не лише від відносин всередині регіону, але багато в чому і від впливу зовнішніх чинників.

ЛІТЕРАТУРА 1. Уткин А. И. Мировой порядок ХХІ века. – М.: Издатель Соловьев;

Алгоритм, 2001. – 480 с.

2. Курнишова Ю. В. Фактор суперництва в інтеграційних процесах Азії // Стратегічні пріоритети. – 2007. – № 1. – С.181-186.

3. Бжезінський З. Вибір: світове панування чи світове лідерство / Пер. з англ. А. Іщенка. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 203 с.

4. Ігнатьєв П. М. Китайська стратегія модернізації у поєднанні з політикою добросусідства: деякі підсумки // Стратегічна панорама. – 2002. – № 4.

5. Шергін С. Азіатсько-тихоокеанська дилема // Дзеркало тижня. – 2004. – № 32, 14 – 20 серпня.

6. Таран В. М., Щербак В. М. Індійський «ренесанс» // Стратегічна панорама. – 2006. – № 2.

ПОНЯТТЯ “ГУМАНІТАРНА ІНТЕРВЕНЦІЯ” В СУЧАСНІЙ ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН МУХІНА М.О.

Сучасна система міжнародних відносин, що розвивається надзвичайно динамічно, вимагає постійного осмислення тих тенденцій і процесів, які відбуваються як в самій системі, так і в її середовищі.

Одним із порівняно нових термінів, привнесених останнім часом у сучасне політичне життя, є поняття «гуманітарна інтервенція».

У лексикон практичної дипломатії термін «гуманітарна інтервенція» потрапив у другій половині ХХ століття. Сама концепція «гуманітарної інтервенції» пройшла достатньо довгий період свого теоретичного становлення: від «суспільно-політичного реагування» до безпосередньо самої теорії «гуманітарної інтервенції». Відомо, що одним із перших у політологічний дискурс цей термін увів міністр закордонних справ Франції й головний «миротворець» у Південній Осетії Бернар Кушнер. Ще в 1968 році він сформулював положення про «необхідність західного озброєного втручання в етнополітичні конфлікти з метою недопущення геноциду». Кушнер збудував логічну схему, згідно з якою в кожному конфлікті є «хороша» сторона, що складається з жертв, і «погана» сторона, яка хоче всіх їх убити. Тому західне втручання, викликане зусиллями засобів масової інформації, може вирішити ці проблеми за допомогою застосування сили.

За словами експерта з «гуманітарних інтервенцій» Дайани Джонстон, використання гуманітарних місій для того, щоб викликати симпатії міжнародного суспільства до однієї сторони конфлікту, позначило різкий розрив із традицією Міжнародного Червоного хреста - збереження строгої нейтральності в конфліктах заради доступу в зону бойових дій.

Новий подих концепція «гуманітарної інтервенції» отримала на початку 1990-х рр., коли «Лікарі світу» (організація, створена Кушнером) витратили близько двох мільйонів доларів на рекламну кампанію, яка включала телевізійні ролики з кінозірками Джейн Біркін (Jane Birkin) і Мішелем Пікколі (Michel Piccoli), спрямовану на ототожнення сербського президента Слободана Мілошевіча з Гітлером, а таборів боснійських сербів для військовополонених - із нацистськими таборами смерті. Таким чином, в 1990-і рр.

йдеться вже не тільки про використання самого терміну, але і про практичне застосування концепції.

Югославські війни стали ідеальною можливістю реалізувати на практиці те, що на той час перетворилося на фірмовий знак Кушнера - доктрину «гуманітарної інтервенції». Це повністю співпало з потребою Сполучених Штатів забезпечити НАТО новою доктриною в період після закінчення холодної війни, яка б дозволила військовому альянсу вижити і розширитися. Ця доктрина була задіяна в березні року, коли НАТО почала бомбардування Югославії, які тривали два з половиною місяці. Тоді Кушнер отримав посаду голови цивільної місії ООН в окупованому Косові. Замість того, щоб сприяти примиренню та взаємопорозумінню, він дозволив провінції ще більше піти під контроль озброєних кланів, що тероризували неалбанське населення.


У цей же час, в 1999 р., сам термін «гуманітарна інтервенція» ввійшов до статусу державної політики США та Великобританії. У квітні 1999 р., в Чикаго, напередодні ювілейного Вашингтонського самміту НАТО, прем'єр-міністр Великобританії Тоні Блер вперше офіційно використав його для визначення майбутньої політики НАТО на Балканах.

В основу концепції була покладена теза про те, що гуманітарна катастрофа ніколи не може вважатися суто внутрішньою справою тієї або іншої держави і що міжнародне суспільство не тільки «має право», але навіть зобов'язане «рішуче втрутитися» в подібні гострі гуманітарні кризи (тобто на практиці - у внутрішні справи суверенних держав) «для їх оперативного виправлення». Таким чином, очевидним стає зв'язок між «гуманітарною інтервенцією» і ще однією активно відстоюваною країнами Заходу концепцією «обмеженого суверенітету», що також припускає можливість зовнішнього, зокрема силового, втручання у внутрішні справи держав під гуманітарними гаслами.

Багато експертів переконані, що раннє та рішуче військове втручання може стати ефективним стримуючим засобом для подальших вбивств. Інші вважають, що максимум того, що може дати гуманітарна інтервенція - це припинення кровопролиття, якого може бути досить для початку мирних переговорів і для надання різних форм допомоги. Тобто вона дозволяє виграти час і, в ідеальному випадку, врятувати багато життів, проте не вирішує проблем, які лежать в основі конфлікту [1].

Тема «гуманітарної інтервенції», не в останню чергу з урахуванням гострих суперечок, що ведуться навколо неї, також висувалася в число центральних на 54-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка відбулася у вересні 1999 р. в Нью-Йорку. Підсумовуючи, можна виділити два різні підходи до права на «гуманітарну інтервенцію». Одні держави (у першу чергу члени НАТО і низка країн, які бажають вступити до альянсу) прямо припускають можливість втручання у внутрішні конфлікти під приводом «гуманітарних катастроф»

без санкції з боку Ради Безпеки ООН. Головне для них – тимчасово зупинити кризу, не піклуючись особливо про регіональні та міжнародні наслідки своїх дій. У позиції іншої, більш численної групи країн, до якої входила до недавнього часу і Росія, акцент робиться на непорушність закріплених у Статуті ООН принципів - зокрема, на виняткові прерогативи Ради Безпеки ООН з санкціонування заходів примушення, включаючи і військову силу.

За влучним визначенням М. Модіна, основною проблемою в організації «гуманітарних інтервенцій»

є відсутність чітких юридичних правил, і, на жаль, внесок НАТО в цю проблему ми можемо розцінити скоріше як негативний, оскільки саме після операції в Косові необхідність санкцій ООН на втручання вже не здається такою насущною [2]. Більшість миротворчих і гуманітарних операцій проводяться скоріше з причин національних державних інтересів, а не згідно з новими міжнародними нормами.

За словами представника організації «Лікарі без меж» Дені Лемассона, будь-яке військове втручання в зонах конфліктів (у Дарфурі, Сомалі, Іраку) призводить до відходу більшості гуманітарних організацій з регіону і робить ситуацію гірше, ніж вона є сьогодні. Американська «військово-гуманітарна»

операція в Сомалі в 1992 році, «зони безпеки» в Боснії - всі вони створювали ілюзію і призвели до катастрофи. Провал в Іраку доводить, що мирне врегулювання не можна нав'язати.

Як відзначали російські дослідники, озброєна «гуманітарна інтервенція» провокуватиме лише погіршення міжнародних відносин як між державами, так і в області підриву авторитету Організації Об'єднаних Націй [3].

Діяльність ООН на протязі останнього десятиліття свідчить про слабкість цієї організації і неможливість ухвалення ефективних рішень Радою Безпеки ООН у ситуації, коли загострилося протистояння між світовими лідерами. Питання реагування світової спільноти на кризи залишається відкритим.

У світовому суспільстві вже росте розуміння того, що використання «гуманітарних інтервенцій» з метою досягнення власних корпоративних або державних інтересів призводить до руйнування міжнародного права і виникнення дефіциту безпеки у всьому світі. Можна повністю погодитися з заступником голови МЗС РФ Сергієм Орджонікідзе, який у 2000 р. писав, що «дія концепції "гуманітарної інтервенції" на систему міжнародних відносин може бути справді руйнівною. Саме тому не може не турбувати та напористість, з якою деякі провідні країни Заходу намагаються "доповнити" нею загальновизнані міжнародно-правові принципи, розхитавши тим самим їхню струнку систему і підмінивши в результаті силу права в міжнародному житті правом сили на основі однополярної, а точніше, натоцентристської моделі світопорядку» [4].

Безумовно, міжнародне суспільство повинне реагувати на гострі гуманітарні ситуації та кризи. Це його прямий обов'язок, закріплений в Статуті ООН. Інша справа, що пошук конкретних форм такого реагування повинен вестися колективно, на міцному фундаменті міжнародного права. Статут ООН і відповідні міжнародно-правові механізми передбачають широкий спектр можливостей реагування світової спільноти на такі нетерпимі ситуації - від превентивної дипломатії, переговорів, примирення, посередництва до санкцій і в крайньому випадку - використання сили.

У цілому, все більша кількість традиційних внутрішніх питань передається, умовно кажучи, в «міжнародну компетенцію». Цей процес - не заперечення, а прояв суверенітету. Принцип суверенної рівності дає державам можливість домовлятися, бо робити це можна тільки на рівних. Ставити під питання цей принцип означає ставити під питання саме міжнародне право - результат домовленостей між державами.

ЛІТЕРАТУРА 1. Coady C. A. J. The Ethics of Armed Humanitarian Intervention. – Washington, United States Institute of Peace, 2002.

2. Модин Н.В. Гуманитарная интервенция как метод регулирования международных конфликтов/ http://library.gospolitika.ru/katalog/Modin_Gumanitarn_intervenc.pdf 3. Гуляй-Поле - Ловушка «гуманитарной интервенции» для постсоветского пространства/ http://www.politua.ru/concept/27.html 4. База данных Современная Россия (с) ОАО Наследие отечества/ http://srv1.nasledie.ru/naslHTTP/cs/OUT_DOC/ID/ ТРАНСКОРДОННА КОМП’ЮТЕРНА ЗЛОЧИННІСТЬ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ПАНЧЕНКО Я.І.

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин, одним з найбільш небезпечних видів злочинних посягань стає комп’ютерна злочинність: злочинці дуже швидко усвідомили масштаби можливостей телекомунікацій і Інтернету. Збитки, що спричиняються комп’ютерними злочинами, за даними ООН, зіставлені з прибутками від незаконного обігу наркотиків і зброї. Серед вчинених у світі комп’ютерних злочинів все більше стає “міжнародних”, таких, які в якості засобів або жертв використовують телекомунікаційні системи різних держав: через відкриті телекомунікаційні мережі можливий доступ до національних, у тому числі й спеціально захищених інформаційних ресурсів[1].

Застосування інформаційної зброї через транскордонні зв'язки робить неможливим виявлення джерела атаки. Тому інформаційна зброя стає ідеальним засобом для терористів, а інформаційний тероризм – загрозою існування цілих держав, що робить питання інформаційної безпеки важливим аспектом національної та міжнародної безпеки[2].

Не випадково помічник Президента США з національної безпеки Кондоліза Райс, виступаючи на форумі з комп'ютерної безпеки, заявила: "Практично кожна галузь у господарстві країни, включаючи енергетику, транспорт, зв'язок і банківський сектор, використовує комп'ютерні мережі і, відповідно, залежить від їх працездатності. Порушивши роботу цих мереж, можна паралізувати країну"[2].

Перехід на методи електронного управління технологічними процесами дає підстави для появи принципово нового виду тероризму – кібертероризму: втручання в роботу компонентів телекомунікаційних мереж, які функціонують в середовищі комп'ютерних програм чи несанкціонована модифікація комп'ютерних даних, що викликає дезорганізацію роботи критично важливих елементів інфраструктури держави і створює небезпеку загибелі людей, спричинює настання значної майнової шкоди чи інших суспільно небезпечних наслідків[2].

Стосовно конкретних прикладів кібертероризму: FBI-2005 Computer Crime Survey повідомило, що тільки у 2005 році у США фірми зазнали збитків від кіберзлочинів на суму понад 67 млрд. дол.

Протиправного впливу зазнали дев’ять з десяти організацій. За звітом британської дослідної компанії Get Safe Online у 2006 році, приблизно кожен десятий європеєць, який користується Інтернет, став жертвою кіберзлочинців[3].

У структурі злочинів, викритих у цій сфері, 26% складають злочини у сфері комп'ютерних та інтернет-технологій, 16% - у сфері функціонування електронних платежів або платіжних карток;

11% - у сфері телекомунікації. Решта - пов'язані з використанням комп'ютерних технологій при вчинені традиційних злочинів[4].

Нерівність систем кримінального правосуддя і правоохоронних органів, з точки зору оперативних та матеріально-технічних можливостей, означає, що ступінь ризику для злочинних елементів значною мірою залежить від місця перебування злочинної організації. З районів (країн) найменшого для себе ризику злочинні організації здійснюють постачання нелегальних або викрадених товарів та послуг на ті ринки, де існує можливість отримання максимальних прибутків[5].

Основною і центральною ланкою фінансових махінацій, шахрайств, відмивання “брудних” грошей у світовій економіці є можливості офшорних фінансових центрів та країн з перехідною економікою, особливо ті, де триває процес приватизації. У світі існує приблизно 48 регіонів, які можна вважати “податковим раєм”, але не всі вони є привабливими для криміналітету. Деякі країни знаходяться у важкодоступних регіонах, не мають систем інтернаціонального електронного зв’язку, в деяких діють обмеження на обсяг обміну валюти. В інших юрисдикціях прийнято суворе законодавство відносно декларації податків на доходи іноземних компаній[6].

Зловмисники, застосовуючи схему “інструментів першокласних банків”, в більшості випадків, знаходять свої жертви серед категорій осіб, які через Інтернет шукають зручної можливості розмістити свої кошти як інвестиції та таких, яким необхідно отримати “гарячі” інвестиції у формі кредитів. Останнім часом замість не завжди зрозумілих “гарантій та зобов’язань першокласних банків” та “резервних акредитивів” злочинці застосовують такі банківські інструменти, які дійсно існують на фінансових ринках. До них можна віднести “казначейські векселя”(Treasury Bills), “облігації” (Bonds), “депозитні сертифікати” (Certificates of Deposits), “акредитиви”(Letters of Credit), “переказні векселі”(Bills of Exchange) та ін[6].

У світі особлива увага правоохоронців вже звертається на, так звані, нелегальні міжнародні віртуальні банки, що функціонують в системі Інтернет та мобільного телефонного зв’язку. Прикладом таких банків можна назвати “Havala” в Індії, “Fei chi’en” у Китаї та “Hundi” у Пакистані. Прототипами віртуального банку можна назвати такі як: Security First Bank або Mark Twain Bank у США[6].

Як приклад, в Росії були розкриті механізми розкрадання коштів із системи електронної торгівлі, а також попереджено створення шахрайських віртуальних підприємств в системі е-банкінгу. Суми збитку склали більше 800 тис. та 1200 тис. дол. США. Збитки від “фрікерства”, тільки у Москві за першу половину 1999 року завищили 100 млн. російських рублів[6].

Значного поширення з розвитком глобалізації інформатизації суспільства набуває таке соціальне явище, як хакерський рух – формування корпорацій осіб одержимих знаннями до комп’ютерних технологій.

Зафіксовані непоодинокі випадки коли організовані злочинні формування використовують учасників цього руху для вчинення комп’ютерних злочинів. За експертними оцінками хакерський рух, окремі його представники є базою для комп’ютерної злочинності, а загальна кількість атак хакерів на комп’ютерні робочі місця постійно зростає. Наприклад, за повідомленнями із США, їх кількість зросла з 339000 у році, до 423000 у 1990 році[7].

Однією з причин хакерського руху, а також витоку висококваліфікованих кадрів за кордон експерти визначають невідповідність орієнтації при масовій підготовці спеціалістів у вищих навчальних технічних закладах сучасним суспільним ринковим економічним відносинам[7].

Організоване промислове (комерційне, підприємницьке) шпигунство. На думку фахівців, збитки від розвідувальної діяльності конкурентів, які використовують методи шпигунства організованих злочинних формувань, становлять у світі до 30% всіх збитків, а це - мільярди доларів США[7].

До головних проблем виявлення, розкриття та розслідування "транскордонних" злочинів з використанням глобальної мережі Інтернет слід віднести територіальну розподіленість слідів злочину та їхнє зберігання протягом невеликого проміжку часу. Це ускладнює викриття злочинців та збереження доказів, що пояснюється складністю і тривалістю проведення слідчих дій за участю іноземних громадян, які перебувають на інших континентах[4].

У зв’язку з цим привертається увага світової спільноти на такі аспекти:

- сприяння розробці правотворчими органами стандартів для забезпечення надійності та безпеки телекомунікацій та технологій обробки даних;

- розробка інформаційних і телекомунікаційних систем, здатних виявляти зловживання в мережах, відслідковувати осіб, які вчиняють такі зловживання й збирати відповідні докази.

Однак, забезпечити абсолютну безпеку комп’ютерної інформації в телекомунікаційній мережі неможливо, так як абсолютно захищена система непридатна для її використання, крім того не всі шляхи подолання безпеки реально відомі.

Ключовим елементом, на мій погляд, є відмова від точки зору на необхідність захисту лише таємної й конфіденційної інформації та перехід до розуміння необхідності захисту будь-якого інформаційного ресурсу, важливого для його власника.

Отже, задля вирішення проблеми необхідним, на мою думку, є:

- посилення ролі держави як рівноправного і конкурентоспроможного суб'єкта інформаційних відносин, виробника і поширювача інформаційного продукту і послуг на внутрішньому і зовнішньому інформаційному просторі;

- реформування інформаційної діяльності органів державної влади у напряму адаптації до використання новітніх інформаційних технологій;

- створення ефективної системи захисту інформації, протидії іноземній інформаційній експансії та спеціальним інформаційним операціям;

- подальший розвиток національного інформаційного ринку на конкурентних засадах;

- розробка Інформаційного кодексу та Стратегії впровадження національної інформаційної політики;

- недопущення монополізації інформаційних ринків, подальшої лібералізації ринку телекомунікацій за умов гарантування реалізації національних інтересів;

- забезпечення неухильного дотримання законодавчо визначених норм усіма органами державної влади, ЗМІ, іншими суб'єктами інформаційної сфери;

- створення (у спосіб кодифікації законодавства) суцільного нормативно-правового поля з регламентації розвитку національного інформаційного простору і відповідних сучасних технологій, діяльності господарюючих суб'єктів, забезпечення прав особистості, суспільства і держави інформацією.

Таким чином, в умовах сьогодення відбувається якісна зміна кримінального світу: у своїй злочинній діяльності кримінальні структури використовують найсучасніші досягнення науки і техніки, комп’ютерні системи та нові інформаційні технології. Тобто, відбувається процес інтенсивної інтелектуалізації організованої злочинності.

Пріоритетним напрямом на сьогодні, при цьому, є організація взаємодії і координація зусиль правоохоронних органів, спецслужб, судових органів, спрямованих на протидію і розслідування комп'ютерних злочинів. Звичайно, існує певна залежність між кількістю актів кібертероризму і ступенем розвитку інформаційної інфраструктури і комп’ютеризації країни, що обирається як мішень. Тим більше, що розвиток систем супутникового зв'язку і глобальних мереж дозволяє організувати атаку з будь-якого куточка планети. Тому проблема кібертероризму, звичайно, найбільш актуальна для країн-лідерів по цих показниках.

ЛІТЕРАТУРА 1. http://www.nbuv.gov.ua/e-journals 2. Голубєв В. «Кібертероризм – загроза національній безпеці та інтересам України» Юридичний журнал, №1/2004, м. Запоріжжя 3. Цимбалюк В.С. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) 4. «Кримінологічний аспект стратегії формування та розвитку електронного банкінгу», №15, 5. Скалозуб Л. Комп'ютерна злочинність: стан та шляхи подолання, Науково-аналітичний бюлетень Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції Україн 6. Бюлетень №1(7) від 03. 7. www.refer.org.ua 8. http://mndc.naiau.kiev.ua 9. http://www.security.ukrnet.net РОЛЬ ООН У ВИРІШЕННІ ПРОБЛЕМИ КЛІМАТИЧНИХ ЗМІН ПАПАЯНІ С.В.

Потепління в кліматичній системі є неспростовним фактом, про що свідчать спостереження за підвищенням глобальних середніх температур повітря і води в океанах, а також глобальним підвищенням середнього рівня моря. Уразливість людини внаслідок різкої зміні екології та основних характерних рис навколишнього середовища, яке оточує її, а також неможливість пристосуватися до нових незворотних перетворень, зробили проблему захисту та попередження деградації довкілля однією з найактуальніших у контексті сучасних глобальних перетворень.

У рамках ООН проблеми охорони навколишнього природного середовища і пов’язане з їх вирішенням міжнародне природоохоронне співробітництво від самого початку заснування Організації займали потужне місце. Організація Об'єднаних Націй, як світовий форум, в якому всі можуть взяти участь, - це унікальна платформа для вироблення загального підходу до боротьби зі зміною клімату - головної глобальної проблеми, яка повинна бути вирішена шляхом об'єднання світових лідерів і внесення кожним підрозділом ООН свого внеску у вирішення цієї проблеми. Тому діяльність ООН, направлена на участь в русі за чисту екологію, є надзвичайно актуальною на сьогодні. Адже саме вона повинна стати тією силою, яка відверне катастрофічні зміни, що відбуваються в навколишньому середовищі.

Проблема зміни клімату стала важливим питанням на порядку денному міжнародної політики. Вона може призвести до незворотних змін і завдати великої шкоди стійкому розвитку. Якщо до неї не підходити дієво, вона матиме відчутно негативні наслідки для навколишнього середовища і для соціально-економічної сфери.

Вагомим внеском у розвиток міжнародного природоохоронного співробітництва стало проведення в 1972 р. Стокгольмської конференції ООН з охорони довкілля, яка є основоположною в контексті започаткування міжнародної співпраці в галузі охорони навколишнього середовища. Подальшого розвитку вона набула в ході проведення в 1992 р. в Ріо-де-Жанейро Конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку. Вперше на міжнародному рівні було проголошено про дифірінційовану, хоча і спільну, відповідальність країн за глобальні екологічні проблемі та констатовано необхідність налагодження більш плідного глобального партнерства з метою збереження, охорони та відтворення сталості земної екосистемі [1;

150].

З часу проведення Конференції в Ріо минуло багато років, а зацікавленість природоохоронними проблемами тільки зростає. Разом з тим активізується і міжнародне екологічне співробітництво: були схвалені основні показники, яких необхідно досягти з метою забезпечення сталого розвитку - так звані Цілі розвитку тисячоліття, були розроблені юридично зобов’язуючі механізми боротьби зі зміною клімату та інші.



Pages:     | 1 |   ...   | 2 | 3 || 5 | 6 |   ...   | 7 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.