авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 |   ...   | 3 | 4 || 6 | 7 |

«ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ТРАНСФОРМАЦИЯ ФИНСКОГО НЕЙТРАЛИТЕТА ...»

-- [ Страница 5 ] --

Наступним кроком став Кіотський протокол. Він був схвалений в 1998 році і набув чинності в лютому 2005 року. Його ратифікували 175 держав. Сьогодні до цього документу й досі не приєдналися США. Згідно положення Протоколу, 36 промислово розвинених країн узяли на себе зобов'язання скоротити або обмежити викиди в атмосферу шести видів парникових газів. Протягом п'яти років - з 2008 по 2012 рік вони повинні будуть знизити сукупний рівень викидів газів на 5,5% в порівнянні з показниками 1990 року.

Кіотський протокол дозволяє учасникам продавати і купувати квоти на викиди парникових газів. Такий механізм призведе до надходження значних ресурсів в країни, що розвиваються, які вони можуть використовувати для боротьби з негативними змінами клімату. Дія положень Кіотського протоколу обмежена 2012 роком [2;

61].

Загальні дебати Генеральної Асамблеї у вересні 2007 року і Захід високого рівня зі зміни клімату, організований Генеральним секретарем, чітко продемонстрували прихильність держав-членів до того, щоб дієво займатися проблемою кліматичних змін. На Балійській конференції, яка відбулася 3-14 грудня 2007 р., було прийнято Балійський план дій - принципово важливий і необхідний мандат на розгортання переговорів з метою досягнення всеосяжної глобальної угоди до кінця 2009 року [3;

20].

Голова 62-ої сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй Срджян Керім провів з 11 по 12 лютого 2008 року в Центральних установах ООН в Нью-Йорку тематичні дебати, озаглавлені «Вирішення проблеми зміни клімату: дії Організації Об'єднаних Націй і світової спільноти».

Обговорення велося в рамках двох інтерактивних груп 11 лютого в Залі Ради з Опіки:

1) «Гідно прийняти виклик: партнерство для боротьби зі зміною клімату»;

2) «Відповідь на багатопланову загрозу: Організація Об'єднаних Націй у дії».

Нинішні міжурядові переговори розгорнулися навколо чотирьох ключових областей: адаптація, пом'якшення, технологія і фінанси.

На самміті «великої вісімки» на острові Хоккайдо, Японія, Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун зробив наголос на тому, що держави повинні поставити за мету скоротити до 2050 р. вдвічі рівень викидів парникових газів в атмосферу. Він заявив, що необхідно зміцнювати існуючі фінансові механізми і створювати нові канали надання допомоги країнам, що розвиваються, з метою підтримки їх зусиль з адаптації до наслідків зміни клімату. І підкреслив, що до кінця цього року необхідно створити спеціальний фонд для фінансування таких зусиль[4;

148].

21-27 серпня 2008 р. в Аккрі, Гана, проходив черговий раунд переговорів із клімату, на якому зібралося 1600 делегатів з різних країн світу. Виконуючи рішення, яке було прийняте в ході міжнародної конференції на Балі, учасники переговорів поставили за мету розробити проект нової всеосяжної угоди зі зміни клімату. Однією з основних цілей переговорів було розробити режим скорочення викидів парникових газів, який діятиме після 2012 року, коли закінчується дія Кіотського протоколу [5].

Планується, що проект нової всеосяжної угоди, в якій буде закріплений цей режим, буде готовий до грудня 2009 року з тим, щоб ухвалити його на запланованій на цей час зустрічі учасників Рамкової конвенції ООН про зміну клімату в Копенгагені. Після того держави повинні будуть ратифікувати цей документ з тим, щоб він набув чинності відразу ж після завершення терміну дії Кіотського протоколу.

Учасникам переговорів вдалося досягти значного успіху в питаннях скорочення масштабів вирубки лісів, яка є однією з головних причин глобального потепління на планеті. Вони домовилися про розширення дії механізмів чистого розвитку, а також інших програм, які дозволять країнам, що розвиваються користуватися новими «зеленими» технологіями. Наступний раунд переговорів зі зміни клімату відбудеться в грудні 2008 р. в Польщі.

Разом з розробкою глобальної угоди по вживанню заходів у зв'язку зі зміною клімату Генеральному секретареві ООН Пан Гі Муну доручено сприяти світовій спільноті зі сторони ООН з охорони планети і клімату. «Ми прагнемо до того, щоб наша штаб-квартира в Нью-Йорку не забруднювала клімат і була екологічно безпечною, - сказав він. - Генеральний план ООН з оновлення 55-річної будівлі історичного значення є хорошим відправним пунктом і ми вже знайшли способи, щоб значно понизити споживання електроенергії». Він додав: «Із змінами клімату і тим, як ми на них відреагуємо, будуть оцінювати нас, нашу епоху і, нарешті, той світовий спадок, який ми залишимо наступному поколінню» [6].

Таким чином, діяльність ООН еволюціонувала від одиничних заходів із вирішення конкретної проблеми через розробку комплексу заходів, які переслідують декілька різноманітних цілей, до формування нової парадигми глобального розвитку світового суспільства, що базується на критеріях сталого розвитку.

Сьогодні, проголосивши курс на реформування ООН та впровадження дієвих заходів, націлених на забезпечення більш ефективного, раціонального і результативного використання ресурсів ООН, зусилля спеціалізованих установ системи Організації спрямовані на посилення координації оперативною діяльністю та досягнення цілей в галузі розвитку, зокрема тих, які сформульовані в Декларації тисячоліття. При цьому основний напрям діяльності поєднує питання розвитку, гуманітарної допомоги та захисту навколишнього природного середовища.

Колективне реагування на зміни клімату вимагає участі всіх держав-членів, причому ініціативу повинні взяти на себе розвинені країни. Партнерство і сумісні акції всіх зацікавлених сторін мають життєву важливість для просування глобальних зусиль по боротьбі із зміною клімату. Сприяння залученню громадянського суспільства і приватного сектора, а також формуванню з ними партнерств, стало важливою складовою внеску системи ООН в глобальні заходи реагування на зміни клімату. Проте робота над цією колективною проблемою вимагає вирішення на всіх рівнях, включаючи співпрацю діячів з державної, неурядової, ділової сфер і з громадянського суспільства.

ЛІТЕРАТУРА 1. Гапонюк О.И. Глобализация и изменения окружающей среды современного мира// Міжнародна науково-практична конференція. Відкритий діалог: Сталий розвиток довкілля в Україні: Збірник матеріалів наук. конференції.- Маріуполь, 2006.- С. 149- 2. Балабанов К.В. Формирование системы международной екологической безопасности в современных условиях// Міжнародна науково-практична конференція. Відкритий діалог: Сталий розвиток довкілля в Україні: Збірник матеріалів наук. конференції.- Маріуполь, 2006.- С. 59- 3. Карнаухова А. Природничий фактор// Зовнішні справи, 2007.- №10.- С. 19- 4. Заемский В. Встреча на Ист-Ривер// Международная жизнь, 2008.- №1/2.- С. 139- 5. В Гане проходит очередной тур переговоров по разработке нового всеобъемлющего соглашения по изменению климата//http://www.un.org/russian/news/fullstorynews.asp?newsID= 6. Участие Организации Объединенных Наций в движении за чистую экологию// http://www.un.org/russian/climatechange/background/greeningun.shtml НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ООН У ГАЛУЗІ БОРОТЬБИ З МІЖНАРОДНИМ ТЕРОРИЗМОМ ПЕЧЕРСЬКА М.В.

Головний виклик в боротьбі з тероризмом - як в протистоянні з ним не скотитися до його ж методів, зберегти прихильність закону і людським цінностям.

Один з гарантів такого імунітету стосовно міжнародної співпраці - неухильне дотримання міжнародного права. Але при цьому саме це право повинне динамічно розвиватися, чуйно реагуючи на змінні забарвлення терористичної загрози.

Завдання - діяти на попередження, що в міжнародному праві ще складніше, ніж в оперативному силовому реагуванні. Проте без динамічної правової основи скутими виявляться і контрдії спецслужб, які в цих умовах не зможуть дати своєчасну і ефективну відсіч транснаціональним терористичним викликам [1, с.

161].

Саме в межах ООН протягом багатьох років сформовано нормативно-правову базу антитерористичної діяльності. В рамках ООН діє 13 базисних антитерористичних конвенцій:

• Конвенція щодо злочинів та деяких інших діянь, які здійснюються на борту повітряних суден [2, с. 41 – 60];

• Конвенція у боротьбі з незаконним захопленням повітряних суден [3, с. 45 – 87];

• Конвенція у боротьбі з незаконними актами, які направлені проти безпеки цивільної авіації [3, с. 234 – 265];

• Конвенція щодо попередження і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних представників [2, с. 456 – 495];

• Міжнародна конвенція у боротьбі із захопленням заручників [4];

• Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу [5, с. 289 – 323];

• Протокол у боротьбі з незаконними актами насилля в аеропортах, які обслуговують міжнародну цивільну авіацію, що доповнює конвенцію у боротьбі з незаконними актами спрямованими проти безпеки цивільної авіації [2, с. 124 – 135];

• Конвенція у боротьбі з незаконними актами спрямованими проти безпеки морського судноплавства [2, с. 136 – 199];

• Протокол у боротьбі з незаконними актами направленими проти безпеки стаціонарних платформ, які знаходяться на континентальному шельфі [3, с. 266 – 293];

• Конвенція про маркірування вибухових пластикових речовин з ціллю їх виявлення [3, с. 345 – 389];

• Міжнародна конвенція у боротьбі з бомбовим тероризмом [6];

• Міжнародна конвенція у боротьбі з фінансуванням тероризму [7].

• Міжнародна конвенція у боротьбі з актами ядерного тероризму [8].

Предметом міжнародних документів, прийнятих під егідою ООН, стали наступні питання:

терористичні акти, направлені проти конкретних категорій осіб;

захоплення заручників;

використання певних речовин або пристроїв для терористичних цілей;

недопущення фінансового й іншого підживлення терористичної діяльності і доступу терористів до зброї масового знищення.

У більшості документів головна увага приділяється індивідуальній кримінальній відповідальності терористів, а в основі лежить принцип «або видавай, або суди». В цьому відношенні положення конвенцій вельми схожі. У них передбачається, що держави-учасники повинні забезпечити карність злочинів, визначених в документі, відповідно до їх внутрідержавного права. Держава, на території якого виявлений ймовірний правопорушник, зобов'язана забезпечити видачу цієї особи одній з держав, що має відношення до скоєного злочину, або ж передати справу своїм компетентним органам з метою кримінального переслідування. Держави повинні прийняти у відповідних випадках всі необхідні заходи для встановлення своєї юрисдикції над зазначеними злочинами. Вони повинні співробітничати не тільки в наданні судової допомоги, але і в попередженні терористичних актів.

З аналізу прийнятих в рамках системи ООН конвенцій в області боротьби з міжнародним тероризмом зі всією очевидністю витікає, що в результаті прийняття таких конвенцій було створено досить істотне юридичне підґрунтя. І нині постало завдання надати цим конвенціям універсального характеру, забезпечивши їх ратифікацію всіма державами світу. Не випадково автори доповіді Групи високого рівня по погрозах, викликах і змінах, опублікованої в грудні 2004 р., включили в число своїх понад 100 пропозицій рекомендацію, яка передбачає, що держави - члени ООН, які ще не зробили цього, повинні активно розглянути питання про підписання і ратифікацію всіх 13 міжнародних конвенцій і протоколів по боротьбі з тероризмом і прийняти 8 спеціальних рекомендацій відносно фінансування тероризму, випущених Цільовою групою з фінансових заходів, що стосуються «відмивання» грошей, які підтримує Організація економічного співробітництва і розвитку. У доповіді пропонується також, щоб Рада Безпеки ООН розробляла графік заздалегідь встановлених санкцій за невиконання державами контртерористичних резолюцій Ради.

Серед питань, тісно пов'язаних з міжнародним тероризмом, найпильнішої уваги заслуговують такі, як незаконний обіг наркотиків, торгівля зброєю, «відмивання» грошей, діяльність груп, що проповідують екстремістську ідеологію, можливість використання терористами зброї масового ураження, використання інформаційних технологій для терористичних цілей, наприклад саботаж комунікаційних мереж шляхом введення в них свідомо спотвореної інформації або ж широкомасштабне розповсюдження екстремістських ідеологій, що підбурюють людей до здійснення терористичних актів, й інші. Дослідження і вивчення таких питань, а також можлива розробка і ухвалення міжнародних договорів або інших документів по тих напрямах або питаннях, які не розглядаються в існуючих договорах, поза сумнівом, сприяли б з'ясуванню деяких аспектів міжнародного тероризму і посиленню боротьби проти цього ганебного явища.

Розробка конвенцій висвітила також необхідність глобальнішого підходу до діяльності по боротьбі з тероризмом на додаток до існуючих міжнародно-правових положень і норм відносно попередження, припинення і ліквідації тероризму у всіх його формах і проявах для забезпечення, всеосяжної правової основи по всіх аспектах цього питання.

Отже, підхід до розробки конвенцій по окремих формах і проявах міжнародного тероризму був визнаний корисним. Він дозволяє прослідкувати і виявити важливі чинники і деталі, що сприяють виникненню паростків тероризму і розширенню і посиленню терористичної діяльності в всесвітньому масштабі, що стало на початку XXI ст. найсерйознішою загрозою підтримці міжнародного миру і безпеки.

Такий підхід дозволяє також уточнити причини цього багатоаспектного явища.

ЛІТЕРАТУРА 1. Змеевский А. Международное право и борьба с терроризмом // Международная жизнь. – 2005. - № 7/8. С. 161 – 167.

2. ООН: сборник документов. – М.: Наука, 1981. – 647 с.

3. Международно-правовые основы борьбы с терроризмом: сборник документов // Сост. В.С. Овчинский. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 478 с.

4. Международная Конвенция по борьбе с захватом заложников (от 17 декабря 1979 года) [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://antiterunity.org/ru/laws/international/1979.php#Top 5. Борьба с терроризмом: международно-правовые акты с комментариями // Сост. А.В. Бриллиантов. – М.:

Мир, 2004. – 518 с.

6. Международная Конвенция по борьбе с бомбовым терроризмом (открыта для подписания 12 января 1998 года) [Електронний ресурс] / Режим доступу:

http://antiterunity.org/ru/laws/international/1998.php#Top 7. Международная Конвенция по борьбе с финансированием терроризма (1999 год) [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.un.org/russian/documen/convents/terfin.htm 8. Международная Конвеция по борьбе с актами ядерного терроризма (2005 год) [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.un.org/russian/documen/convents/nucl_ter.html ГАЗОГІДРАТИ ЯК ФАКТОР МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ ПОЛІЩУК С.І.

У XX столітті величезна увага в світі приділялася вивченню, розвідці, освоєнню родовищ природного газу, якими є звичайні (традиційні) газовмісні скупчення вуглеводнів. Обмеженість і непоправність ресурсів вільного природного газу, попит, що росте на цей енергоносій, неминуче примусять в XXI столітті звернути увагу на значні потенційні ресурси природного газу, що містяться в нетрадиційних джерелах. До них відносяться метан вугленосних товщ, водорозчинні гази підземної гідросфери і природні газові гідрати.

Газові гідрати є єдиним джерелом природного газу, що ще не розробляється, на Землі, який може скласти реальну конкуренцію традиційним родовищам через величезні ресурси, широке розповсюдження, неглибоке залягання і концентрований стан газу.[1] Проблема виявлення і освоєння газогідратних покладів вельми актуальна. Низка країн мають Національні програми по вивченню і промисловому освоєнню природних газогідратів. Розробка ресурсів природних газогідратів сприятиме не тільки економічному розвитку окремих країн, але і політичній стабільності в світі. Зникне необхідність боротьби за джерела енергії, оскільки поклади газових гідратів присутні практично в усіх точках планети, не будуть потрібні величезні витрати на транспорт енергії, що імпортується. Відкриття природних газогідратів і освоєння енергії, поміщеної в них, сприятиме розвитку цивілізації на більш мирних основах.[2] Проте для того, щоб рентабельно освоювати родовища природних газогідратів, необхідно розробити принципово нові технології у області розвідки і здобичі. Здійснити подібні прориви можуть лише індустріально розвинені країни, орієнтовані на довгострокове збільшення споживання природного газу.

В зв'язку з цим в 1995-1999 рр. в рамках програми забезпечення енергетичної безпеки в ряді зарубіжних країн (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Південна Корея, Індія) були відкриті фінансування національних науково-технічних програм по розвідці і освоєнню прибережних ресурсів природного газу в гідратовмісних відкладеннях.

У США, де ресурси газу газогідратних покладів на суші і шельфі оцінені Геологічною службою в 6000 трлн куб.м, ця програма носить, нарівні з космічною і ядерною, пріоритетний характер. Запаси газу в гідратнім стані на Алясці досягають 66.8 трлн куб.м;

в Мексиканській затоці виявлено 1.03 трлн куб.м метану у вигляді газових гідратів. На дослідження, що проводяться, по здобичі метану сенат США в 2001 р.

виділив близько 42 млн. дол.[3] Останнім часом, після публікації ряду результатів, одержаних Геологічною службою США, інтерес до покладів газогідратів на суші різко зріс. У 1998 р. в Канаді в дельті річки Маккенезі була пробурена експериментальна свердловина Малік (Malik), за даними якої встановлено наявність могутнього поля скупчень газогідратів. Дослідження шельфової зони і нанесення на карту виявлених газогідратів проводилися Japan Petroleum Exploration Co. Ltd. і рядом японських промислових компаній за участю Геологічної служби США, Канади і декількох університетів.

Індійська національна програма націлена на широкомасштабне дослідження родовищ природних газових гідратів в межах континентального схилу навколо півострова Індостан. Уряд країни виділив значні кошти на реалізацію цієї програми, згідно якої до 2010 р. Індія повинна почати промислову здобич природного газу з газових гідратів.

Дослідження газових гідратів вважається на сьогодні найбільш перспективним технологічним напрямом газової промисловості. Воно має на увазі виведення газових технологій на принципово новий якісний рівень за рахунок залучення науково-технічних досягнень з різних областей науки. Найбільших успіхів в цьому напрямі добилися японські геологи. У грудні 1999 р. почалася експериментальна розробка родовища переохолодженого метану у вигляді ГГ на океанському дні. Це перший досвід розробки подібного родовища.

Україна також в перспективі може істотно збільшити свій енергетичний потенціал за рахунок газових гідратів. Напроти Кримського побережжя об'єм покладів газогідрату оцінюється в 25 трлн.

кубометрів газу. Займаючись газогідратами експериментально 30 років, радянські, а пізніше і українські вчені розробили технологію витягання метану. Розроблений докладний бізнес-план високоприбуткового інноваційного проекту «Метан - з газогідратів Чорного моря», реалізація якого тільки в одному невеликому газодобувному комплексі може дати Україні два продукти: метан (0,97 млрд. кубометрів газу/рік, або тонн рідкого метану в добу);

чисту талу питну воду - 22000 тонн в добу.[4] Таким чином, розробка газових гідратів в різних ділянках земної поверхні може привести до ослаблення світової енергетичної напруженості. В результаті відбудуться істотні зрушення в світовій політиці: значно зменшиться роль держав-постачальників природного газу, таких як Росія, країни Ближнього і Середнього сходу. З причини сьогоднішньої політичної напруженості України і Росії, зокрема, з причини напруженості в енергетичній сфері, для України розвиток здобичі енергоресурсів на власній території означає зменшення залежності від постачальників енергоносіїв, і, таким чином, приймає для неї пріоритетний характер.

ЛІТЕРАТУРА 1. Кузнєцов Ф.А., Істомін В.А., Родіонова Т.В. Газові гідрати: історичний екскурс, сучасний стан, перспективи досліджень.//Російський хімічний журнал, 2003, № 3.

2. Соловйов В. А. Гідрати метану в поверхневому шарі глибоководних опадів озера Байкал // Російський хімічний журнал, 2004, № 6.

3. Cоловйов В.А. Природні газові гідрати як потенційні корисні копалини.// Російський хімічний журнал, 2003, № 5.

4. Макогон Ю.Ф. Природні газові гідрати: розповсюдження, моделі освіти, ресурси. //Російський хімічний журнал, 2005, № 9.

РОЛЬ ДИПЛОМАТИЧНИХ СКАНДАЛІВ 2000-Х РОКІВ НА ВИНИКНЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ В РОСІЙСЬКО-БРИТАНСЬКИХ ВІДНОСИНАХ ПОНОМАРЬОВА В.В.

Починаючи з 1945 року, англо-російські відносини вирізняються високим рівнем співробітництва, який розвивався по наростаючій. Пік цього співробітництва прийшовся на 2000-2007рр. Співробітництво охоплювало усі сфери політичного і економічного життя країн і посилювалось через фактор особистості на рівні керівників держав.

Однак, не дивлячись на плідні відносини Росії і Великобританії співробітництво між цими країнами має непостійний характер. На формування данного співробітництва вплинули окремі дипломатичні конфлікти. Метою роботи є аналіз російсько-британських відносин в період 2000-2007 рр. в контексті їх нерівномірного розвитку і визначення ролі локальних політичних скандалів у формуванні цього співробітництва.

З початку президентства В.В Путіна в Росії, відносини з Великобританією активно розвивались.

Прем'єр-міністр Великобританії Тоні Блер першим із західних лідерів у березні 2000 року відвідав Петербург з візитом для встановлення відносин з Російським лідером.

Спочатку відносини між двома лідерами розвивалися досить успішно. Після знаменитого «походу без кроваток» у московський ресторан «Пивнушка» в листопаді 2000 року спостерігачі заговорили про особисту дружбу між Путіним і Блером,про привілейоване партнерство У жовтні 2002 р. Тоні Блер зустрівся з Володимиром Путіним в Завідомо, сподіваючись переконати його в необхідності іракської війни.

У липні 2003 р. британський прем'єр знову спілкувався з російським президентом, який приїхав у Об'єднане Королівство з першим державним візитом за останні 100 років. На відміну від європейців, що продовжували критикувати російську політику в Чечні, англійський прем'єр, виступаючи в парламенті, підкреслив, що боротьбу Росії на Кавказі «слід розглядати в контексті війни проти міжнародного тероризму». Відзначалося, що Росія сприяє боротьбі англо-американського блоку з фінансуванням терористичних організацій, у тому числі заморожування їх рахунків. Одним з основних питань англо-російського співробітництва був енергодіалог. Росії приділялася важлива роль у довгостроковій енергетичній програмі Великобританії, яка мала на меті диверсифікувати свої джерела нафти і природного газу. Під час державного візиту російського президента в Британію В.Путін і Т.Блер відкрили в Ланкастер-Хаусі велику конференцію по енергетиці, на якій ьула остаточно оформлена угода між British Petroleum (ВР) і ТНК.ВР придбала 50% акцій ТНК – третьої по величині російської компанії-за 6,75 млрд.дол., що перетворило Великобританію на найбільшого іноземного інвестора на російському ринку [1].

Однак, з 2003 року відбувається ряд російсько-британських конфліктів, що приводять до кризи дипломатичні відносини між країнами. Безумовно, на британське ставлення до Росії істотно вплинула справа ЮКОСа. Глава компанії Михайло Ходорковський сприймався в Лондоні як лідер, здатний скласти конкуренцію президентові Путіну в процесі зближення російської й англо-американської еліти. Опозиційні політичні погляди М. Ходорковського позитивно сприймалися британськими європеістами, однак економічні інтереси ЮКОСа були пов'язані з американським нафтовим бізнесом і змушували його Акціонерів підтримувати непопулярні серед європейських лібералів ініціативи адміністрації США.

Англійський уряд залишився байдужим до справи ЮКОСа, вирішивши, що критика російської внутрішньої політики в сучасних умовах Британії невигідна.Важливим фактором при формуванні позиції уряду стали інтереси нафтової компанії British Petroleum. Лорд Браун, її керівник, наполягав на тому, що закріпитися на російському ринку можна лише із благословення влади. Крім того, ослаблення ЮКОСа, а також зрив угоди про злиття з одним з американських конкурентів ВР цілком відповідав інтересам компанії на російському нафтовому ринку і пояснює її байдужу реакцію на арешт керівників ЮКОСа[2]. Але не зважаючи ні на що, арешт М.Ходорковського зазнав великої кількості критики.

Одним з ключових факторів, що зіграли негативну роль в російсько-британському міждержавному діалозі,була політична еміграція, зокрема скандально відомі судові процеси про екстрадицію Бориса Березовського й Ахмеда Закаєва. В 2003 році в Британії одержують політичний притулок спочатку бізнесмен Борис Березовський, обвинувачуваний у шахрайстві, а слідом чеченський сепаратист Ахмед Закаєв, який заочно обвинувачувався Росією по декільком статтям КК РФ, у числі яких причетність до тероризму. Не задовольнившись тим, що британський суд знайшов представлену Росією аргументацію на користь екстрадиції не переконливою, а міністерство внутрішніх справ надало втікачам політичний притулок, Кремль звернувся по допомогу до тодішнього прем'єр - міністра Т.Блера. Але той заявив, що не може втручатися в судові рішення.З цього моменту відносини російського президента з Тоні Блером стали стрімко псуватися Повторне загострення відносин відбулося в січні 2006 року після виступу Б.Березовського в ефірі «Эха Москви», де він заявив, що готує силове захоплення влади в Росії. Після цього 16 лютого 2006 року в Росії у відношенні Б.Березовського була порушена кримінальна справа. Підприємцеві інкримінувалося здійснення дій, спрямованних на насильницьке захоплення влади в порушення Конституції РФ(ст..278 КК РФ). Для розслідування справа була передана у ФСБ. 1 березня Генеральна прокуратура направила у Великобританію документи на екстрадицію Б.Березовського. 5 червня 2006 р Британський суд у другий раз відхилив вимогу російської влади про екстрадицію з Великобританії підприємця Б.Березовського. Росія повторила свої вимоги про видачу Ахмеда Закаєва після подій у Нальчику в жовтні 2005 року. Тоді емісар чеченських сепаратистів фактично привітав спробу захоплення міста. Влада Великобританії засудила його висловлювання, а МЗС РФ кваліфікувало їх як порушення анти терористичних резолюцій СБ ООН, згідно з якими не тільки тероризм, але й підбурювання до нього є злочином.10 січня 2006 р влада Великобританії заявила, що Британський суд дотепер не одержав від Росії доказів причетності емісара чеченських сепаратистів Ахмеда Закаєва до тероризму, на основі яких могло б бути прийняте рішення про його видачу Росії. У Великобританії на 2006 рік перебувало 16 громадян РФ, оголошених у міжнародний розшук.

Апогеєм конфліктів через екстрадицію стала смерть у результаті отруєння полонієм колишнього офіцера ФСБ Олександра Литвиненко 23 листопада 2006 року. Справа Литвиненко викликала великий міжнародний резонанс і як наслідок, дипломатичну війну між Росією і Великобританією. За версією Скот ланд-Ярда, Литвиненко був отруєний російським підприємцем, який в минулому був охоронцем Б.Березовського та офіцером Головного управління охорони Російської Федерації, Андрієм Луговим. На початку липня 2006 Генеральна прокуратура РФ відмовила МВС Великобританії в задоволенні запиту про екстрадицію Лугового пославшись на статтю 61 –у Конституції РФ і обвинувативши Скотланд – Ярд у браці доказів, необ'єктивності й політичній ангажованності карного розслідування[3].22 травня 2007 року було висунуто обвинувачення в убивстві колишньому офіцеру спецслужб РФ Андрієві Луговому. У відповідь на відмову в його екстрадиції Британія ввела візові обмеження для чиновників і вислала чотирьох російських дипломатів. Росія відповіла тією ж дією. Великобританія призупинила співробітництво із ФСБ,тим самим заморозивши спільну роботу по боротьбі з тероризмом. У грудні Міністерство закордонних справ Росії оголосило про закриття регіональних відділень Британської ради, що займалися культурною діяльністю в Росії. Формально їх обвинуватили в тому, що вони порушують російське і міжнародне законодавство. Було заявлено, що Британська рада відкрила в Росії без узгодження з владою півтора десятка відділень, які в порушення Віденської конвенції про консульські зносини займалися комерційною діяльністю [3]. Офіцери з російської Федеральної служби безпеки підозрювали розвідку Великобританії в тому, що вона використовувала Британську раду в якості прикриття для збору розвідувальних відомостей і вербування агентів в Росії. Одночасно були заморожені переговори по правовому статусу цієї організації. Зрозуміло усі побачили в цьому рішенні політичне підґрунтя, та й російська влада цього особливо не приховувала. січня 2008 Британська рада тимчасово закрила філії. Ця суперечка викликала подальший ріст напруженості у відносинах між Росією і Британією, які і без того опустилися до найнижчої відмітки.

Таким чином, розглянувши серію політичних скандалів між Росією і Великобританією в середині 2000-х років ми бачимо, що незважаючи на розвинене економічне і політичне партнерство окремі дипломатичні кризи вагомо вплинули на охолодження цих відносин. Скандали, які є на порядок нижче важливості міждержавного партнерства змогли одержати першочергове значення в подальшому формуванні цих відносин. Причиною такої диспропорції стало в першу чергу виявлення фундаментальної відмінності в політичних культурах двох країн.

ЛІТЕРАТУРА 1. History// http://www.tnk-bp.ru/company/' 2. TNK-BPhttp://search.ft.com/search?queryText=TNK-BP&aje=true&dse=&dsz=&x=12&y= 3. Российско-британские отношения//http://www.ln.mid.ru/ns-reuro.nsf РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ІТАЛІЇ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО РЕГІОНАЛІЗМУ ПРОШКІНА В.В.

Останнім часом регіонализм все помітніше звертає на себе увагу. У Європі він має достатньо помітний генетичний фон і як явище заслуговує на уважний аналіз.

Регіональне питання в Італії можна розкласти на три частини. Це діяльність самих регіонів як адміністративних одиниць;

регіональна політика та регіональний розвиток;

регіонализм/федералізм як політичний рух. У Італії усі три складові грають особливу роль як в національній, так і у місцевій політиці ще з часів об'єднання країни.

Основні проблеми, які складають регіональне питання в Італії, наступні:

1) Яку регіональну адміністративну систему вводити у країні – адміністративну централізацію або децентралізацію? Не зважаючи на тиск, який роблять на уряд прихильники федерального устрою, питання про те, чи давати регіонам автономію, або провадити заходи з деволюції влади, ніколи серйозно не розглядалося. Зараз ситуація сильно змінилася, і постало питання – чи варто вводити федеральний устрій країни, або надати регіонам значний ступінь автономії, давши їм адміністративні та фіскальні повноваження, тобто право встановлювати свої податки? [1] 2) Як зібрати та інтегрувати стільки різних людей і культур? Сьогодні, після 130 років політичної єдності, досягнутий значно вищий, ніж раніше, ступінь однорідності в країні, проте з погляду соціо економічного розвитку (а з недававна – і відносно політичної поведінки) країна виявилася розділеною на три регіональні «блоки»: Північ, Центр і Південь.

3) Як провести перерозподіл ресурсів на користь бідніших і менш розвинених регіонів? Північ критикують за те, що цей регіон висмоктує ресурси з Півдня через несправедливу податкову систему, витрачає більше суспільних фондів, хоча він і без того достатньо багатий [2].

Десятирічний досвід проведення регіональних реформ в Італії без перебільшення можна назвати винятковим. Спостерігаючи послідовність виконаного, важко повірити, що реформа була викликана надзвичайною ситуацією, що склалася в Італії на початку 1990-х рр. Державний борг, що росте, бюджетний дефіцит, що наближається до 10% ВВП, інфляція вище 6%. Некомфортна ситуація для країни, що входить у сімку вибраних світових держав.

Втомившись нести тягар витрат слаборозвинених південних регіонів, мешканці Півночі заявили про бажання відокремитися та створити суверенну державу. Сепаратизм оформився в політичну програму партії „Ліга Півночі”. Щоб уникнути розколу країни, італійська влада за підтримки Євросоюзу взялися за серйозні перетворення [3].

У червні 1990 року був прийнятий новий закон про місцеве самоврядування (закон номер 142), який переслідував дві головні мети. Першим його завданням було підсилити відповідальність місцевих влад перед їх виборцями, головним чином, за допомогою залучення простих громадян до управління (через референдуми, петиції і пропозиції), розширення доступу до інформації, створення «цивільного нагляду», що забезпечує добре управління. Другим завданням закону стало врегулювання відносин між трьома рівнями влади – центральним, регіональним і місцевим. Це додавало регіонам набагато більше прав у порівнянні зі статтями Конституції. Регіонам були надані важливі функції визначення цілей політики, проте закон залишався двозначним, оскільки чітко не визначав, на основі яких критеріїв спільноти та провінції беруть участь у плануванні політики [4].

Не зважаючи на нові повноваження, регіони залишилися незадоволені законом. Проте виникнення Партії Північної Ліги надало регіонам новий інструмент впливу. 19 грудня 1990 року регіональна рада округу із спеціальним статусом Фріулія-Венеція-Джулія прийняв ухвалу про необхідність федеральної реформи італійської держави. Аналогічні ухвали були прийняті пізніше ще в декількох округах.

Північні регіони вимагали федералізації держави за німецьким зразком земель, де державі відведена координуюча роль, а регіонам надана фінансова автономія та повна влада на всій їх території. Державному Центру залишалися міжнародні відносини, національна оборона, юстиція та монетарна політика.

Якщо раніше регіональна політика обмежувалася економічною підтримкою відсталого Півдня, що в результаті тільки консервувало відсталість, то тепер на озброєння був прийнятий підхід паритетного розвитку, що припускає пропорційний розподіл державних ресурсів між всіма регіонами Італії.

Особливу роль у дизайні італійських реформ зіграли загальноєвропейські регулятори. Італійська регіональна політика почала розвиватися в контексті єдиної загальноєвропейської регіональної політики.

У основі нового підходу є ідея про те, що Італія та ЄС повинні орієнтуватися на скорочення штучного стимулювання проблемних регіонів. Ні субсидії, ні фінансові пільги підприємствам не здатні усунути структурні диспропорції. Вони лише тимчасово компенсують територіальні відмінності, створюючи напруженість між регіонами. Нова регіональна політика ставила перед собою завдання створення «рамкових умов», головним з яких є інституційне будівництво: створення регіональних і локальних центрів ухвалення рішень (адміністративних, суспільних, підприємницьких), посилення територіального планування, підвищення ефективності регіонального управління, спрощення адміністративних процедур.

У 1999 р. держави члени ЄС підписали угоду, що визначає механізми та інструменти нової регіональної політики на період 2000-2006 рр. На фінансування програми було вирішено виділити 195 млрд євро. Ефективне використання цих ресурсів грунтується на чотирьох принципах:

1) субсидійність: децентралізація повноважень між різними рівнями влади;

2) партнерство: створення системи інституційного та соціального партнерства, яка припускає узгоджене ухвалення рішень про розробку, фінансування, реалізацію та моніторинг регіональних програм за участю представників влади, профспілок і приватного бізнесу;

3) додатковість: засоби «союзного» бюджету розглядаються як додаткові та виділяються лише за наявності відповідних національних;

4) концентрація ресурсів та їх інтегроване використання: не дивлячись на наявність декількох джерел фінансування, управління засобами здійснюється з єдиного відповідального центру [5].

Як фінансові інструменти реалізації «союзних» інвестицій були створені спеціальні структурні фонди. На регіональні програми Італії за цей період передбачалося розподілити 29 656 млн євро. Для координації загальносоюзних і національних регіональних програм в уряді Італії з'явився новий орган – департамент політики розвитку. Його керівник Фабріцио Барка вважає, що для економічного розвитку країни важливо, щоб регіони відчували себе самостійними гравцями на міжнародному ринку.

Традиційні партії налаштовані на збереження деяких форм прямого субсидування, але з більш надійними методами контролю. Дві нові партії, які відстоюють національну єдність, «Форца Італіа» під керівництвом Сильвіо Берлусконі та неофашистський «Національний Альянс» не мають чіткої політики щодо Півдня. Насьогодні важко передбачити, чи зможе Північна Ліга нав'язати країні свою неоліберальну політику або Південь буде прив'язаний до Півночі так само, як і раніше [2].

Південні регіони залежать від урядового фінансування та налякані тим, що уряд може змусити їх спиратися на свої власні ресурси і податки. Для нинішньої регіональної системи Італії характерна коаліція між міністерством фінансів Італії і південними регіонами, що має перевагу над політично роз'єднаними північними регіонами. Новий федералізм, провідниками якого виступають північні регіони, повинен розглядатися в контексті розчарування, що росте, і відчуття безсилля північної половини країни. Більше сорока років регіональної політики та регіонального розвитку зробили Південь більш модернізованим, але не розвиненим.

Якою б не була – крайньою або помірнішою форма італійського регіоналізма, регіональне розділення країни, очевидно, залишиться. Питання в тому, чи буде держава згладжувати його або заглиблювати.

Італія є одним із засновників Європейського співтовариства, та і населення країни подає тверду підтримку європейської інтеграції. Для країни це не є політичною проблемою, оскільки недавно сформована Північна Ліга є навіть більш проєвропейською, ніж традиційні партії, завдяки своїй вірі в те, що «Європа регіонів» поступово витіснить нинішню «Європу націй». Радикальна та ефективна реформа політичної системи країни та встановлення сильної та авторитетної виконавчої влади може відновити довіру до італійської національної держави в очах громадян. Поза сумнівом, це одна з цілей «Форца Італіа»

Берлусконі, і не випадково, що ця партія краще відноситься до Європи, чим традиційні партії або Північна Ліга. Оскільки симпатії італійців, схоже, коливаються між екстремальною формою регіоналізма і націоналізмом, то і відношення країни до Європи і оцінка переваг федерального устрою також страждають хронічною непостійністю [5].

Оскільки економічні зв'язки в Європі міцнішають, ідея федеральної Європи може стати в нагоді Італії. І справді, адже Маастріхтський договір містить моменти, які натякають на можливе створення Федеральної Європи Регіонів.

ЛІТЕРАТУРА 1. http://www.vedomosti.ru//А. Рамілова «Регіональне вимір: Італійські рецепти»

2. http://www.intellectbooks.com/europa// А. Булл «Регіоналізм в Італії»

3. Bagnasco, A. (1977), Tre Italie. La problematica territoriale dello sviluppo italiano, Bologna, Il Mulino 4. Italia, V. and M. Bassani (eds.) (1990), Le autonomie locali. Legge 8 giugno 1990, n. 142, Milan, Giuffrи 5. http://www.i-u.ru//Уткин Е. А. Денісов А. Ф. «Регіональна політика країн-членів ЄС»

ТЛУМАЧЕННЯ ПАЛЕСТИНСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ В СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ ПУХ В.П.

Зміна геополітичної карти світу за останні десятиріччя, загальносвітова тенденція до самовизначення народів світу, що зазначилася в післявоєнний період і виявлялася в активному процесі деколонізації народів Азії та Африки, призвела до падіння британського мандата в Палестині і винесла на порядок денний питання про державність єврейського та арабського народів Палестини. Однак наступні події призвели до зриву створення арабської держави Палестина, що особливо стало явним після червневої війни 1967 року. З цього часу палестинська проблема виходить з кругозору розглядання ООН і має місце у багатьох міжнародних, глобальних та регіональних конференціях, стаючи одним з основних аспектів міжнародної політики другої поло вини ХХ ст. Силові методи ізраїльського керівництва, які були застосовані по відношенню до палестинської автономії у вересні 2004 р. тільки загострили ситуацію в регіоні, показавши неминучість та без альтернативність переговорного процесу на основі мирного урегулювання з наданням повного суверенітету арабській державі Палестина. Вивчення палестинської проблеми в контексті сучасних міжнародних відносин необхідно у пошуку помилок та прорахунків, яких потрібно уникати в майбутньому, а також для урегулювання арабо-ізраїльського конфлікту до повного зникнення палестинської проблеми.

У 1922 р. після падіння Османської імперії на території її палестинських володінь був заснований Британський мандат в Палестині. Розроблений в 1947 р. план ООН передбачав розділ британського мандату на арабську та єврейську держави, а Єрусалиму відводився статус міста під міжнародним керівництвом.

Одразу після заснування Ізраїлю Єгипет, Трансйорданія, Ірак, Сирія, Ліван, Саудівська Аравія та Йомен почали проти нього війну. Зона, окупована йорданськими та іракськими військами, стала називатися Західним узбережжям, єгипетськими військами – Сектором Газу. У 9993 р. відбулися арабо-ізраїльські переговори, за підсумками яких була заснована Палестинська національна адміністрація, якій передавалося керування захопленими територіями. Формально ПНА створювалася як перехідний (на 5 років) уряд Палестини на час урегулювання всіх спірних питань з Ізраїлем. Але остаточний статус територій до сих пір не визначений. В 2005 р. Ізраїль повністю вивів свої війська із Сектора Газу. На даний час він здійснює свій план остаточного розмежування. Це стало важливою подією для Палестини на шляху до незалежності [1].

Прямим наслідком арабської відмови прийняти план розділу Палестини, запропонований ООН, стала проблема біженців. Метою озброєної боротьби, розпочатої арабами, було насильним шляхом призвести до зриву рішення ООН і не допустити створення єврейської держави. Палестинські араби та сусідні арабські держави проголосили про однозначне неприйняття рішення ООН, а також про наміри позбавити євреїв будь-якої можливості заснувати в Палестині власну державу. В загальній кількості під час Війни за незалежність свою батьківщину покинули близько шестисот тисяч арабів (в різних джерелах наводяться цифри від 520 до 900 тис. людей, іноді навіть більше;

з цього приводу існують істотні розбіжності як в академічних, так і в політичних колах). Арабські мешканці, що залишилися в державі Ізраїль, отримали ізраїльське громадянство одразу після закінчення війни. Арабські країни повели себе по відношенню до біженців, що опинилися на їхній території, інакше: Йорданія опинилася єдиною державою, яка надала їм громадянство. Населення сектора Газу не отримало єгипетського громадянства і, як наслідок, було позбавлено елементарних громадянських прав. Майже дві третини палестинських біженців, що знаходяться в Лівані до цього часу ізольовані в таборах [2].

Проблема палестинських біженців доволі складна, і всі, без винятку, країни регіону повинні займатися пошуками її вирішення в співпраці з раїнами світу і різними міжнародними організаціями. При цьому важливо, щоби пошуки здійснювались на основі визнання реальних історичних фактів, оскільки перекручування дійсності не сприяє відкриттю релістичних шляхів вирішення однієї з найбільш складних проблем в історії сучасної дипломатії [2].

Антиізраїльський терор є знаряддям арабських країн для боротьби з Ізраїлем. Створені в своїй більшості за ініціативою різноманітних арабських урядів, рекрутувавши для цієї мети біженців Війни за незалежність, терористичні організації отримують від арабських країн гроші та зброю і залежать від урядів держав, що прийняли їх на своїй території. Але об'єктивна динаміка розвитку тероризму призвела до того, що терористичні організації, граючи на суперечностях в арабському світі і користуючись політичним капіталом, надбаним за допомогою арабської пропаганди, досягли відомої свободи маневрування, ставши не тільки воєнною загрозою Ізраїлю, але й дестабілізуючим фактором регіонального та загальносвітового значення [3].

На протязі багатьох років боротьби висувалися багато планів побудування відносин між палестинцями та ізраїльтянами. Можна звести всі ці пропозиції до чотирьох принципових схем:

• збереження ізраїльської окупації палестинських земель;

• створення на землях, окупованих у 1967 році (сектор Газу, Західний берег річки Йордан) органів палестинського адміністративного самоврядування із обмеженими прерогативами – залишаючи за Ізраїлем повноваження в сфері зовнішніх зв’язків, оборони і ряді інших областей;

• створення на ціх територіях «палестинського району» як частини конфедеративного об’єднання в складі або Йорданії, або Ізраїлю;

• незалежна палестинська держава із столицею у Східному Єрусалимі.

Ще однією проблемою в досягненні народної єдності є боротьба між ФАТХ (рух за національне звільнення Палестини) та Хамас (терористична організація), що одержало перемогу на виборах в Палестинську законодавчу раду 25 січня 2006 р. 27 січня виконуючий обов'язки прем'єр-міністра Ізраїлю Ехуд Ольмерт оголосив про припиненні будь-яких контактів з новим палестинським урядом, доки рух Хамас не визнає право єврейської держави на існування і не відмовиться від озброєної боротьби. Хамасу не вдалося досягнути коаліційної угоди з ФАТХ, і представники Хамас склали абсолютну більшість серед міністрів у новому кабінеті.

В результаті, ситуація загострилась, поставив Палестинську автономію на межу громадянської війни [4].

Ситуація в палестино-ізраїльських відносинах на даний момент стала одним з пріоритетів у зовнішньополітичній активності провідних держав світу. При цьому в різних формах усіма висловлюється одна теза – зміна лідерів на палестинських землях не повинна призвести до деградації ситуації, небезпечного розігріву стану. У бесідах представники регіону підкреслюють, що без вирішення палестинської проблеми важко розраховувати на досягнення миру в регіоні Близького Сходу. Так ставлять питання і керівники Саудівської Аравії – країни, яка розробила та мирну близькосхідну ініціативу, схвалену саммітом Ліги Арабських Держав в Бейруті в 2002 р [5].

Сьогодні розглядається як мінімум три можливих варіанта вирішення Палестинської проблеми:

перший – здійснення шляхової карти – плану поетапного створення палестинської держави, що існуватиме поруч з Ізраїлем. Цей план, вироблений «четвіркою» міжнародних посередників в складі Росії, США, ЄС та ООН, був стверджений РБ ООН. Другий варіант міг би полягати у визнанні обмеженості спроб розділити всі складові державного суверенітету на обмеженій території Палестино-ізраїльського протистояння, переході від стратегії розмежування сторін до стратегії зусиль в пошуку працюючих схем безпеки. Могла би піти мова про створення єдиного простору безпеки на всіх палестинських та ізраїльських землях. Для втілення в життя такої концепції знадобиться формування органів спільного моніторингу ситуації та прийняття рішень як законодавчого, так і оперативно-розпорядчого характеру, проведення спільного патрулювання. Третій варіант – це створення регіональної системи безпеки зі вступом до неї Палестино-ізраїльського компоненту в якості суттєвого і найбільш важливого. Іншими словами, можна було б спробувати вийти на вирішення палестинської проблеми із загально регіонального кута разом із створенням відповідних інститутів та інструментів забезпечення безпеки. Точкою відліку тут могло б бути здійснення ідеї, сформульованої розташованими в цьому регіоні країнами Ізраїлем та Йорданією в мирному договорі, підписаному ще в р. – скликання Конференції по безпеці та співробітництву на Близькому Сході. Такий форум міг би розробити комплекс міцр довіри, перевірки та моніторингу із залученням сил по підтримці миру. Ще більш продуктивним варіантом могло б стати відновлення діяльності так званих багатосторонніх робітничих груп по контролю над озброєнням та регіональної безпеки. Старт багатосторонньому напрямку був дан у Москві в січні 1922 р. Однак після 1996 р. функціонування груп було припинено. Багато залежить від того, як конкретно складатиметься становище на палестинських територіях. Звертає на себе увагу вірогідне розширення кола претендентів на владу в палестинських землях. На протязі довгого часу безперечним політичним лідером тут була Організація Звільнення Палестни, її найбільш могутня внутрішня структура – рух ФАТХ. Радикальні ж угрупування – ХАМАС, Джихад у власні структури не входили і різко критикували практичну діяльність палестинської адміністрації. Зараз опозиційні елементи висувають у все більш визначеній формі заявлення на владу, розраховуючи притіснити ОЗП, первісно в ході виборів у різні органи самоврядування на місцях.

ЛІТЕРАТУРА 1. 1. Барковский Л. А. Положение арабского населения в Израиле: Монография. – М.: РОСТ, 1999. - 188 с.

2. Алестин Ф. А. // Палестина в петле сионизма. – М.: РОСТ, 1998. – 156 с.

3. Борисов Р. В., Звягельская И. Д. Влияние американо-израильского альянса на развитие арабо израильского конфликта. 1967 -1983 гг. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. –Т. 2. – С. 212-213.

4. Примаков Е. М. История одного сговора: Монография. – Панорама, 1993. –158 с.

5. Палестинская проблема //http://www.mid.ru/ СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКИЙ ВЕКТОР В ПОЛІТИЦІ ФРАНЦІЇ САВКА О.В.

Сучасний світ розвивається під впливом двох тенденцій – глобалізації і регіоналізації. Процес регіоналізації світового простору сьогодні охоплює всі куточки земної кулі, постійно зростає число регіональних організацій.

Нещодавно світ став свідком народження нової субрегіональної структури – Середземноморський Союз. Створення цієї організації багато в чому обумовлене з одного боку тією роллю, яку грає середземноморський регіон в сучасному світовому порядку, а з іншою політикою Франції і Італії, прагнучих зміцнити свій вплив в цьому важливому геополітично і геостратегічно регіоні.

Інтерес до даного союзу обумовлений тим, що організація захоплює багато сфер життєдіяльності регіону. Розглядаються питання енергії і енергоносіїв, безпеки, боротьби з терором, міграції, торгівлі.


Середземноморські і Європейські союзи зможуть працювати разом у рамках деяких спільних структур, включаючи правоохоронні структури у рамках боротьби з корупцією, тероризмом, організованою злочинністю, торгівлею людьми. Передбачається, що з часом ця організація зможе знайти власну валюту, свій Центральний банк і стати тим, ніж нині став Європейський Союз.

Середземноморський вектор для Франції завжди був пріоритетним напрямом в її зовнішній політиці. Історія створення цього союзу безпосередньо пов'язана з так званим «Барселонським процесом», ініційованим Італією за підтримки Франції.

Франція завжди прагнула стати головуючою країною в даному регіоні і повністю його контролювати. Тут її інтереси збігаються з цілим рядом європейських держав: Німеччиною, Італією, Великобританією. Вперше розвивати ідеї створення Евро-средіземноморського союзу почала Італія в далекому 1995 році.

Створення Середземноморської регіональної організації стало фактичним продовженням Барселонської конференції, яка відбулася ще в 1995 році, і яка проходила під гаслом Евро средіземноморського партнерства, що дала старт процесу міждержавної співпраці, який отримав назву «Барселонський процес».

З самого початку ідея створення регіональної організації зустріла вельми неоднозначне відношення.

Деякі критики раніше вважали її чи не за можливу. На берегах Середземного моря знаходиться 21 країна із загальним населенням більше 400 мільйонів чоловік – європейці, африканці, араби;

це країни з цілком різним рівнем економічного розвитку і політичними системами. Деякі з них, як наприклад Палестину і Ізраїль, розділяють гострі протиріччя. З 16 країн, яких планується привернути до участі в організації, поки лише п'ять підтримують її ідею (Італія, Іспанія, Франція, Португалія), причому з африканських країн лише одна – Марокко. Єгипет, Алжир, Туніс, Ізраїль віднеслися до неї без ентузіазму.

Вісті про нову регіональну структуру значно стурбували найближчих соратників Франції по ЄС.

Зовнішньополітичне відомство Німеччини, країни, що займає лідируючі позиції в Європейському Союзі, спочатку було украй стурбоване можливим зміцненням позицій Франції, і як наслідок, можливим ослабленням впливу ФРН. Також, не будучи середземноморською державою, Німеччина не могла претендувати на безпосередню участь в Середземноморському Союзі, а змушена була б визнати роль Франції, як посередника в політичному діалозі з країнами Середземномор'я і країнами-постачальниками африканського природного газу. Таке положення привело б до втрати ФРН статусу найбільшого європейського лідера. Канцлер Німеччини Ангела Меркель угледіла в ній навіть загрозу єдності Євросоюзу, хоча згодом пом'якшила свою позицію, заявивши, що в перспективі у цієї організації може бути майбутнє.

Після внесення змін до початкового проекту, Німеччина погодилася підтримати створення Середземноморського Союзу, де мова йде про рівну участь всіх країн ЄС в діалозі Середземноморського Союзу.

Приблизно так само відреагувала і Туреччина, яка побачила в створенні нової організації спробу перешкодити її вступу до ЄС, «задвинув» її в малозначну організацію з сумнівним майбутнім. Раніше французький президент неодноразово говорив про те, що Туреччині в ЄС немає місця, оскільки вона не є європейською країною: «Туреччина знаходиться в Малій Азії, це географічний факт» [1].

У Сполучених Штатах нова ініціатива французького президента викликала скепсис, якщо не настороженість. Як писав провідний аналітик «Cato institute» Леон Хадар в статті, опублікованій в «The National Interest», «колапс близькосхідної політики Вашингтона – участь в арабо-ізраїльському конфлікті, війна в Іраку, цілком очевидний», і Франція намагається заповнити порожнечу, що утворилася. «Приймаючи стратегію конструктивної участі в справах Близького Сходу, Франція і ЄС намагаються дипломатичними і політичними засобами досягти тих цілей, які адміністрація Буша намагалася досягти військовим шляхом, – змінити статус-кво на Близькому Сході». Середземноморська ініціатива Франції є констатацією провалу Сполучених Штатів в цьому регіоні [2].

Розвиваючи середземноморський вектор, Франція намагається зробити більш керованими країни, які є основним джерелом нелегальної імміграції, – адже саме Ніколя Саркозі, при його перебуванні міністром внутрішніх справ довелося мати справу з бунтом іммігрантської молоді, коли за десять ночей було спалено 5000 автомобілів і розгромлено декілька адміністративних будівель. Приборкання нелегальної імміграції було одним з його основних передвиборних гасел. Більшість африканських країн середземномор'я переживають важкі економічні проблеми. Знизити| їх гостроту для Франції було дуже бажано – хоча би в цілях ослаблення іммігрантського натиску.

Намагаючись заручитися підтримкою для розвитку Евро-средіземноморського співробітництва, французький президент на кінець року запланував дводенну зустріч з президентом Єгипту Хосні Мубараком, політиком, який володіє чималим впливом у арабському світі.

Однією з цілей Франції є її просування на ключові позиції в європейському діалозі з середземноморським регіоном, що не входить в ЄС, лідерство в технологічному розвитку північноафриканських країн і прямий доступ Євросоюзу до газових родовищ Північної Африки. Перший «камінь» в споруді газопроводу був закладений ще в 1996 році країнами Середземноморського Союзу. А в 2008 році уряд Ізраїлю прийняв рішення про додаткове фінансування будівництва газопроводу з Єгипту в північному напрямі для збільшення потенційної пропускної спроможності.

У разі успіху проекту Франція могла б стати лідером в середземноморському регіоні, а згодом і лідером ЄС, і ключовою фігурою світової політики, значно зміцнити свої геополітичні позиції.

Зараз Середземноморський Союз перебуває у стадії становлення в повноцінну регіональну організацію. Розширення сфер його діяльності обумовлене сучасними політичними реаліями і новими викликами, з якими стикаються країни. Найважливішими пріоритетами діяльності повинні стати три взаємозв'язані складові: економіка, безпека і демократія. Економічна складова співробітництва має бути спрямована на створення конкурентоздатних енергетичних і транспортних коридорів, що, у свою чергу, сприятиме реалізації взаємовигідних економічних проектів і процвітанню регіону в цілому.

ЛІТЕРАТУРА 1. Средиземноморская «идея-фикс» // http://www.kartina ua.info/index.phtml?art_id=205089&action=view&sel_date=2007-12- 2. Средиземноморский марш французского «гиперпрезидента» // http://glavred.info/archive/2007/12/24/122444-8.html 3. Союз для Средиземноморья // http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D1%8E%D0%B7_%D0%B4%D0%BB%D1%8F_%D0%A 1%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B8%D0%B7%D0%B5%D0%BC%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D0% BE%D1%80%D1%8C%D1%8F 4. Евро-Средиземноморская ассоциация сотрудничества // http://ru.wikipedia.org/wiki/Евро Средиземноморская_ассоциация_сотрудничества ОТНОШЕНИЯ ИТАЛИИ СО СТРАНАМИ СЕВЕРНОЙ АФРИКИ НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ САГАНОВ І.П.

Тема, которая выбрана нами для рассмотрения, является актуальной по нескольким причинам. Во первых, Италия является активным участником международных отношений, а касательно региона Северной Африки вообще играет лидирующую роль в развитии и жизни этого региона. Во-вторых, эта тема мало изучена как со стороны отечественных, так и со стороны зарубежных исследователей, что также даёт нам повод для детального рассмотрения данной темы. Информация об анализе итало-североафриканских отношений наиболее широко представлена на интернет-ресурсах и в периодической литературе.

Европейские страны и, в частности, Италия при выборе экономических партнеров традиционно придавали большое значение стабильной политической ситуации. В Египте, Тунисе и Марокко на протяжении длительного времени (больше 10 лет) руководство страны обеспечивает социально политическую стабильность общества, которое является необходимым условием устойчивого экономического развития. Исключение составляют Алжир и Ливия, но и в этих странах в последние 2-3 года ситуация стала более контролируемой. В Алжире прекратилась гражданская война, а из Ливии были сняты экономические санкции. Во всех странах Северной Африки в 1990-ые годы осуществлялись экономические реформы, целью которых была модернизация экономики, составления национальных рынков, структурные сдвиги в народном хозяйстве, приватизация государственной собственности, либерализация торговли, стабилизация финансовой ситуации, экономический рост. Особенно больших успехов на этом пути добились Египет, Тунис и Марокко. Успешное продвижение этих стран на пути к рыночной экономике облегчает их интеграцию в мировое хозяйство и служит объективной основной развитию торгово экономических отношений с ЕС и, в частности, с Италией. На преодоление экономической отсталости средиземноморских стран, которые развиваются, Италия ежегодно выделяет специальную финансовую помощь. Причем около 40% этих средств предназначено для следующих стран Средиземноморского бассейна: Албания, Египет, Марокко, Тунис, Алжир. Большая часть из них тратится на программы обеспечения питанием и медицинской помощью.

Италия успешно развивает экономическое сотрудничество в ряде стран Средиземноморья, направляя туда близко четверти товаров, которые экспортируются. С другой стороны, около 70% энергоресурсов, потребляемых в Италии, поступает из стран средиземноморского бассейна (Ливии, Алжира и др.) Особенно тесные отношения связывают Италию с Ливией, которые объясняются традиционными историческими контактами с этой страной, а также зависимостью Италии от энергетических снабжений (часть необходимой Италии нефти покупается в Ливии). Италия способствовала выходу Ливии из политической и экономической изоляции, созданной вокруг нее в результате применения санкций ООН.


Договор о совместимой борьбе с незаконной иммиграцией был заключен Италией и с Тунисом. В 1990-ые гг. Италия направила ряд крупных инвестиций в экономику этой страны. Более 650 итальянских крупных и мелких фирм открылись в Тунисе за последние годы.

Данные внешней торговли и инвестирования в экономику средиземноморских стран показывают усиление стремления Италии играть важную роль в Средиземноморском регионе, который рассматривается как первостепенная зона интересов страны.

Так называемое внешнеэкономическое пространство установлено Италией с девятью странами региона - от Марокко до Турции. Во всех этих странах Италия входит в тройку ведущих рынков снабжения.

Однако достаточно крепкие торговые связи пока все еще остаются, по мнению итальянских экспертов, недостаточно подкрепленными присутствием Италии в сфере прямых инвестиций. Основными получателями итальянских инвестиций, которые направляются в регион, остаются Ливия (30,9 %) и Тунис (12,5 %).

Острым и важным вопросом в отношениях Италии с Магрибом остается миграционный. Политика Италии направлена на прекращение нелегальной миграции путем как непосредственного прекращения въезда в страну, так и побочно помощи местному социально-экономическому развитию стран Магриба.

Италия ставит задание построения модели корпоративной безопасности в регионе путем развития сотрудничества между флотами и другими компетентными органами через заключение соглашений о спасательных операциях и совместимых патрулях для борьбы с организованной преступностью, загрязнением окружающей среды и нелегальными миграционными потоками.

В ближайшее время Италия рассматривает Египет, Ливан как главных получателей материально инвестиционной помощи в регионе, в первую очередь, в поддержке экономических реформ, в частности, развитию малого и среднего бизнеса (особенно в аграрном секторе), а также в субсидиях в сферы учебы квалифицированных кадров, здравоохранения и водных ресурсов.

Итальянские предприниматели испытывают сильную конкуренцию со стороны как традиционных европейских партнеров североафриканских государств: Англия, Франция, Испания, так и со стороны США, Германии и Японии.

Важнейшим фактором, стимулирующим развитие итало-североафриканских отношений, служит географическое положение этих стран. Все североафриканские государства находятся в непосредственной близости от Италии - их разделяет лишь Средиземное море. В этом смысле Италия имеет явное преимущество не только перед США, Японией, Китаем и Россией, но и перед многими странами ЕС, которые не имеют выхода к средиземноморскому побережью. Итальянские капиталовложения в экономику североафриканских государств за последние 10 лет имели тенденцию к росту. В настоящее время среднегодовой объем прямых инвестиций в экономику стран Северной Африки составляет 150 млн. евро – это приблизительно в два разы больше, чем в 1995 г. В странах с богатыми нефтегазовыми ресурсами Алжир, Ливия – итальянский бизнес проявляет значительную активность в разведке, добыче и переработке нефти, в производстве газа и оборудования для газовой промышленности, строительстве газопроводов.

Операции в этих сферах осуществляются итальянской государственной энергетической компанией “Энни” и ее дочерней компанией “Аджин” через многочисленные фирмы на территории североафриканских государств. Крепкие позиции в Северной Африке занимает также автомобильная компания “Фиат” и её филиалы. Итальянский капитал вместе с традиционными сферами, осваивает новые отрасли. В первую очередь это касается экономической и социальной инфраструктуры, средств коммуникации, транспорта, охраны окружающей среды и туризма.

Вместе с тем Италия считает Северную Африку своим перспективным экономическим партнером, правительство государства оказывает поддержку, как коммерческим фирмам, так и общественным организациям и объединениям, интересы которых связаны с Алжиром, Египтом, Марокко, Ливией и Тунисом. Все это согласовывается с общеевропейским подходом к развитию отношений ЕС со странами средиземноморского региона до 2010 г. Зоны свободной торговли в Средиземноморье.

Таким образом, между Италией и Североафриканскими государствами ведется диалог, который в первую очередь направлен на улучшение многосторонних отношений и выведение их на качественно новый уровень.

РЕШЕНИЯ КОНФЕРЕНЦИИ В ДУМБАРТОН-ОКСЕ И ПРОБЛЕМА РЕФОРМИРОВАНИЕ ООН НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ МЕЖДУНАРОДНЫХ ОТНОШЕНИЙ СЕРГЕЕВА М. В.

Система международных отношений, которая складывалась на протяжении Второй мировой войны и окончательно оформилась с ее завершением, продолжает оставаться одним из важных элементов, определяющих исторический процесс в настоящее время. За прошедшие более чем 60 лет происходили изменения в статусах ключевых участников системы международных отношений, изменился баланс сил на планете, появились новые лидеры, готовые определять ход развития всего человечества. Однако, несмотря на то, что во II половине XX века происходили локальные войны и конфликты, благодаря системе, оформление, которой завершилось созданием Организации Объединенных Наций, перерасти в глобальное военное противостояния они не смогли. Организация Объеденных Наций продолжает, и сейчас оставаться одним из доминирующих участников международного содружества, положительно влияя на предотвращения различных катастроф.

Конференции Второй мировой войны являются уникальным эпизодом в истории международных отношений. Они сами по себе уже несли противоречия, которые определяют ход исторического процесса уже более полувека. Не исключением является и конференция в Думбартон-Оксе, которая заложила основу для создания новой мировой организации, для того чтобы, «поддерживать международный мир и безопасность и с этой целью принимать эффективные коллективные меры для предотвращения и устранения угрозы миру и подавления актов агрессии или других нарушений мира…»[1;

24-25].

Данная конференция проходила с 21 августа – 7 сентября 1944 года в США. На ней был выработан проект Устава ООН, носивший название «Предложение относительно создания всеобщей Международной организации безопасности». Проект предусматривал создание следующих органов: а) Генеральной Ассамблеи;

б) Совета Безопасности;

в) Международного суда и г) Секретариата. Кроме того, предполагалось, что организация должна иметь также вспомогательные органы, которые могут быть признаны необходимыми. В Генеральной Ассамблеи принимают участие все члены организации [2;

40]. В ее компетенцию входит обсуждение любых вопросов, относящихся к поддержанию мира и безопасности, а также принятие рекомендаций в отношении этих вопросов. Однако вопросы, по которым необходимо предпринять действия, Ассамблея должна до или после обсуждения передавать Совету Безопасности.

Решение Ассамблеи по ряду важных вопросов, перечисленных в проекте, принимаются большинством в две трети голосов;

по другим вопросам – простым большинством голосов. Ассамблея собирается на регулярные ежегодные сессии и специальные сессии, если этого потребуют обстоятельства [3;

9].

Совет безопасности состоит из 11 членов. Постоянными членами Совета Безопасности являются Китай, США, Великобритания, СССР. «В надлежащие время», как говорится в проекте, постоянное место должна получить также Франция. Остальные 6 членов Совета Безопасности избираются на двухлетний срок.

На Совет Безопасности возлагается «главная ответственность за поддержание международного мира и безопасности». А все члены организации обязуются соглашаться с решениями Совета Безопасности и обязуются выполнять их в соответствии с положениями Устава. В противоположность Ассамблее, Совет безопасности выполняет свои функции непрерывно. Главные функции Совета Безопасности относятся к мирному урегулированию споров, а также действий, связанных с состоянием угрозы миру или с агрессией.[4;

6] Следующим органом, упомянутым в проекте, является Международный суд, который должен быть основным судебным органом организации». Суд должен быть создан и действовать в соответствии со статутом, прилагаемым к Уставу организации.

Наконец, последним среди «главных органов» является Секретариат, состоящий из Генерального секретаря и такого персонала, который может потребоваться. В то же время среди главных органов проект не упоминает Экономического и Социального Совета. Существование Экономического и Социального Совета предусмотрено, но только он должен действовать под руководством Генеральной Ассамблеи.

Различные специализированные учреждения должны нести ответственность в пределах порученной им области, как это определено в их уставах. Каждое из таких учреждений должно быть связано с организацией на условиях, установленных в соглашении, заключенном между экономическим и социальным Советом и соответствующими органами специализированных учреждений[5;

247-249].

Наконец, следует указать, что проект не исключает существования наряду с общей организацией региональных подразделений.

Данный документ послужил основой для дальнейших совещаний и переговоров, которые должны были привести к принятию окончательного текста Устава. Практически в таком же виде Организация Объединенных Наций продолжает работать и сейчас.

Последствия противоречий данной конференции продолжали существовать на протяжении второй половины XX века. Но наиболее активно, они стали проявлять себя после окончания «холодной войны».

Одной из ключевых проблем стал вопрос о реформировании Совета Безопасности и изменении количества его постоянных членов.

Эта проблема является своеобразным продолжением дискуссии о принципе единогласия великих держав и так называемым правом вето в Совете Безопасности. [6;

124]. Данное положение вещей означало на практике не учет в Совете Безопасности голоса одной из великих держав. Это путь, ведущий к ликвидации основного принципа, на котором предполагалось строить мир, а именно прочного сотрудничества великих держав. Однако принцип единогласия был утвержден в результате компромисса и в конкретных случаях приводил к нежелательным результатам.

В настоящее время многие страны хотят стать постоянными членами Совета Безопасности, а именно Германия, Япония, Канада и другие. По многим показателем своего развития они превосходят постоянных членов. Но результаты конференции в Думбартон-Оксе не разработали принципы приема новых постоянных членов в Совет Безопасности. В современных условиях это приводит к тому, что ООН не может полноценно организовывать свою деятельность и применять превентивные меры в случае вооруженных конфликтов.

Значительно возросла и роль США на международной арене. Его доминирование не могло не повлиять негативным образом на Организацию Объединенных Наций, в основе которой закладывался принцип равенства всех государств – членов организации.

Конференция не закрепляла равенство всех ее участников в процессе дальнейшего их развития.

При этом не было разработано также механизма регулирования их взаимоотношений вне Совета Безопасности, что привело к «холодной войне» и противостоянию США и СССР. А также, в настоящее время, создает помехи для результативной работы ООН, становясь одним из негативных факторов работы международной системы.

ЛІТЕРАТУРА 1. Крылов С. Б. Материалы к истории Организации Объединенных Наций. – Выпуск 1.- М.-Л.- 1949. - с.

2. Организация Объединенных Наций: Справочник./Сост. В. А. Игнатов, А. А. Титаренко.- М.:

Международные отношения, 1980.- 144 с.

3. Протопопов А. С. СССР, Лига Наций и ООН. – М.: «Мысль», 1968. – 167 с.

4. Прокуронова С. С. ООН: Конспект лекций.- СПб.: Изд-во Михайлов В. А., 2000.- 46 с.

5. Боратынский С. Дипломатия периода второй мировой войны.- М.: Издательство иностранной литературы, 1959.- 355 с.

6. Козырев А. В. Мы и мир в зеркале ООН. – М.: Междунар. отношения, 1990.- 176 с.

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА ІСПАНІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ.

СМИРНОВА М.Є.

В 2004 році розпочинається новий якісний етап в історії Іспанії, що пов'язано з приходом до влади Іспанської Соціалістичної Робочої Партії на чолі з Х.Л. Родригесом Сапатеро. Прийшовши до влади, уряд розробив нову зовнішньополітичну доктрину країни. Одним з головних особливостей зовнішньополітичної доктрини уряду соціалістів стало переосмислення пріоритетних напрямів її зовнішньої політики. З року зовнішня політика Іспанії орієнтується на європейський напрям та не залежить від політики Вашингтона. Багато в чому дана орієнтація забезпечила перемогу соціалістів на виборах в 2008 році.

Сьогодні серед європейського напряму пріоритетним є участь Іспанії в євроінтеграційних процесах і її діяльність в ЄС. Іспанія є однією з розвинутих країн на даному континенті і, займаючи досить вигідне геополітичне положення, лідирує в багатьох важливих європейських процесах, а особливо в процесах європейської інтеграції. Традиційно історичні соціальні і культурні зв'язки з Європою, а також схожість економічних структур з іншими західними країнами постійно робили об'єктивний вплив на проєвропейську орієнтацію іспанських суспільних і ділових кругів. Будучи членом Європейського співтовариства в році, Іспанія вступає на шлях європейської інтеграції і робить це пріоритетним напрямом своєї політики.

Іспанія впевнено йде по вибраному шляху, стає учасником Європейського економічного співтовариства, прихильником Маастріхтських угод, де займає важливі позиції. Участь країни в діяльності органів ЄС сприяла посиленню існуючих в Іспанії демократичних інститутів. Крім того, за останні десять років країні вдалося стати однією з провідних країн Європейського Союзу і, в першу чергу, в області його політичної діяльності. Це пов'язано з тим, що за останні роки Європейська політика Іспанії залишається незмінною, що визначилось в суттєвій підтримці конституції ЄС в 2004 році [1].

Особливістю діяльності країни в ЄС є проведення Іспанією ефективної регіональної політики, що пов'язано з пріоритетами внутрішньополітичної діяльності Європейського Союзу. Саме досвід Іспанії в здійсненні регіональної політики був широко використаний ЄС. Іспанія також проводить політику активної економічної інтеграції в ЄС. Економіка Іспанії одержує дотації від Союзу і задачею цих дій є посилення ролі регіонів, в порівнянні з центральною владою, подальший розвиток регіональної політики, що дозволяє зберегти територіальну цілісність і єдність країни, зберегти економічний простір і єдине правове поле. В той же час Іспанський досвід регіоналізації показує, що представлення широких автономій створює унікальну ситуацію, коли регіони країни здатні грати роль самостійних акторів на міжнародній арені та розвивати процеси інтеграційної самостійності, як з іншими державами, так і з окремими регіонами інших країн, а також мати автономне відношення з Європейським Союзом [2]. Таким чином, орієнтуючись сьогодні в більшій мірі на політику ЄС і будучи однією з провідних держав даної організації, Іспанія продовжує слідувати пріоритетам Європейського напряму в зовнішньополітичній доктрині країни.

В той же час, нове іспанське керівництво продовжує збалансоване партнерство Мадрида з США.

Зберігаючи спадкоємність зовнішньополітичних підходів, уряд Сапатеро розглядає НАТО як основний елемент євроатлантичної безпеки і одночасно виступає за реформування і забезпечення провідної ролі ООН в світових справах як дієвого багатобічного механізму для вирішення ключових глобальних і регіональних проблем.

Важливу роль в Європейській політиці Іспанії посідає Російська Федерація, яка є однією з найважливіших зовнішньополітичних партнерів Іспанії. Взаємини з Російською Федерацією, носять особливий характер, заснований на довір'ї та партнерстві між країнами. В Мадриді даній співпраці, надають принципове значення, оскільки країни зближує співзвучність підходів по багатьом найважливішим міжнародним проблемам, а також традиційно дружнє відношення один до одного, як з боку населення, так і урядів. Співпраця між країнами головним чином відбувається у рамках ЄС, де Іспанія надає підтримку Росії в питаннях, які стосуються політичної і економічної інтеграції в ЄС [3]. Іспанія проводить більш глибоку інтеграцію в ЄС в області економіки, одержуючи чималу фінансову допомогу для розвитку країни.

Співпраця Іспанії і Росії в економічній сфері в рамках ЄС значно зближує держави і відкриває нові можливості для подальшої спільної роботи. Також важливо, що країни мають загальні інтереси і підходи до вирішення глобальних проблем сучасності: боротьба з тероризмом, наркоприступністю, екологічними проблемами, а також вирішення проблем пов'язаних зі всесвітньою економічною кризою, та плідно співпрацюють у рамках політики безпеки на Європейському континенті.

Традиційно пріоритетним напрямом в зовнішній політики Іспанії є Середземномор'я, яке отримало останнім часом помітний розвиток. Мадриду вдається привернути більшу увагу партнерів Європейського Союзу до цієї зони і затвердити в міжнародних, перш за все європейських, структурах розуміння невідкладного характеру посилення різносторонньої співпраці в Середземноморському регіоні. Іспанці сьогодні є ініціаторами і прихильниками організації у проведенні найкрупніших міжнародних заходів, присвячених вивченню і виробленню необхідних заходів по поліпшенню обстановки в Середземномор'ї. Все більш очевидним стає поступове отримання реальних контурів схеми Середземноморської регіональної співпраці, яку створюють під егідою Європейського Союзу. Мадрид в цьому процесі з самого початку грає помітну роль, перетворюючись на одного з головних учасників міжнародних процесів по наданню цьому регіону світу більшої безпеки і стабільності.

Іспанія проводить активну зовнішню політику в Латиноамериканському регіоні, займаючи стратегічно важливе положення на даному континенті. Етнічна схожість, помножена на релігійну єдність, дозволяли Мадриду зберігати в даному регіоні серйозний вплив і зовнішньополітичні позиції. Бурхливі події двадцятого століття та стрімке падіння авторитету Іспанії в світі, після іспано-американської та громадянської війн, призвели до послаблення ролі Мадрида як арбітра суперечок між латиноамериканськими державами. Але надалі політика Іспанії в Латиноамериканському регіоні стала набирати силу, що призвело до взаємної співпраці в багатьох галузях економіки, політики і культурі. На сьогоднішній день Іспанія є однією з найбільших інвесторів в країни Латинської Америки. Країна займає перше місце в Перу і друге - в Чилі і Аргентині [4]. Заснувавши тут свої капітали, Іспанія прагне розширити свій ринок і, тим самим, збільшити товарообіг між країнами. За останні роки в економіку континенту йде могутній притік іспанських капіталовкладень. Це зростання пояснюється політикою латиноамериканських урядів, які взяли курс на «відкриття» своїх економік для іноземного капіталу. Іспанські капітали прямують головним чином в сферу телекомунікацій, в банки, промисловість і енергетику. Дрібні і середні підприємства також звертають свою увагу на латиноамериканський ринок, який збільшується швидкими темпами. Останніми роками відбувається бурхливий розвиток взаємин з Кубою, як в політичному, так і економічному плані, що виявляється в збільшенні товарообігу між країнами. Іспанський уряд виділяє значні кошти на розвиток держави і на надання фінансової допомоги, у наслідок стихійних лих на Кубі.



Pages:     | 1 |   ...   | 3 | 4 || 6 | 7 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.