авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 |   ...   | 4 | 5 || 7 |

«ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ТРАНСФОРМАЦИЯ ФИНСКОГО НЕЙТРАЛИТЕТА ...»

-- [ Страница 6 ] --

В останні роки Іспанія стає все більш зацікавленою у вирішенні багатьох латиноамериканських проблем - наркоторгівля, організована злочинність, торгівля зброєю, збереження навколишнього середовища і досягнення правового режиму, гарантуючого стабільність для іноземних капіталовкладень.

Іспанія направляє свою увагу на модернізацію латиноамериканських держав і зміцнення їх інститутів.

Проводиться реформа структур державної безпеки з метою досягнення більшої ефективності їх функціонування в умовах нового демократичного порядку, встановлюється підтримка інститутів законодавчої влади як рушійної сили процесів соціальної і інституційної трансформації, удосконалюється реформа судової системи, зміцнюється місцева влада і муніципальна адміністрація.

Роль Іспанії в Латинській Америці полягає також в активізації зв'язків між Європейським союзом і цим континентом. Можна без перебільшення затверджувати, що саме Іспанія сприяла включенню цього регіону в сферу інтересів ЄС. Іспанська політика, в порівнянні з іншими державами - членами ЕС, в рамках взаємин двох континентів в таких міжнародних питаннях як роззброєння, ліквідація іноземних військових баз, врегулювання зовнішньої заборгованості, регіональних конфліктів, мала більш позитивний характер.

Разом з тим активізація зв'язків - це значною мірою заслуга і Латинської Америки, яка перетворилася на привабливого стабільного партнера, перейшла на демократичний шлях розвитку і в економіці. В історичній перспективі «латиноамериканська орієнтація» європейських країн носить стратегічний характер.

Іспанія взаємодіє з країнами Латинської Америка головним чином через Іберійську співдружність, яка є зв'язуючою ланкою між двома континентами [5]. Численні інтеграційні проекти перетворюють иберо американський світ на політичний простір, де виробляються злагоджені підходи до постійно виникаючих економічних і соціальних викликів, формуються нові механізми взаємодії латиноамериканських і іберійських держав. Практика иберо-американських самітів є складовим елементом загального руху міжнародного співтовариства у напрямі нового світового порядку, дає імпульс розробці конкретних програм взаємодії, і у свою чергу сприяють зміцненню Ібероамериканського співтовариства націй. Таким чином, якщо говорити про потенційні можливості Иберо-Америки, то неможливо не помітити, послідовність підвищення ролі цього регіону в сучасному світі, що в найближчому майбутньому може привести до створення єдиної иберо-американської спільноти.

Таким чином, Латиноамериканський регіон останніми роками набуває ролі крупного центра економічної взаємодії, прискореного розвитку держав і предметом для інвестиційної політики Іспанської держави.

За останні роки політики діючої ІСРП на чолі з Родрігесом Сапатеро, стали більш помітними успіхи в економіці, збільшилися тенденції стабілізації соціальної обстановки, а також виявилися певні досягнення в зовнішній політиці країни, що сприяло зростанню авторитета Іспанії в системі міжнародних відносин. Це призвело до тому, що Іспанія на сьогоднішній день є успішною, динамічно розвинутою країною, зовнішньополітична доктрина якої визначається багатовекторністю політики, пріоритетними напрямками якої є взаємини з країнами Європейського Союзу, Російською Федерацією, країнами Середземномор'я і Латинської Америки.

На сьогоднішній день Іспанія рішуче і, в цілому, вміло зайняла гідне місце в співтоваристві європейських держав і зробила важливий крок вперед в своєму розвитку. Разом з тим, курс нинішньої зовнішньої політики країни залучив її в ряд нових складнощів і проблем, рішення яких багато в чому залежить від уміння критично оцінювати уроки власного досвіду кінця XX - початку XXI століття.

ЛІТЕРАТУРА 1. Зовнішня політика Іспанії.// www.international.tsu.ru http://www.international.tsu.ru 2. Зовнішньополітична діяльність Іспанії і її членство в ЄС.// http: //bankreferatoff.ru/r22728/ http://bankreferatoff.ru/r22728/ 3. Іспанський друк про підсумки візиту голови уряду Іспанії Хосе Марія Аснара до Росії// http://www.mid.ru/nsreuro.nsf/348bd0da1d5a7185432569e700419с7a/432569d80022027e43256dec002ce ?OpenDocument 4. А. Ландабасо Іспанія на межі століть // Міжнародна економіка і міжнародні відносини. - 2001. - №4. С.60-65.

5. Матеріали симпозіуму «Іспанія в сучасному світі».// Латинська Америка.- 2005. - №10.- С.28-39.

ВІДНОСИНИ ІТАЛІЇ ТА США В КОНТЕКСТІ СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКОЇ БЕЗПЕКИ В 90-ТО РР. ХХ СТ.

СТАРКО О.В.

У зовнішньополітичній доктрині Італії, стосунки та зв’язки зі США завжди мали досить велике значення. Головні тенденції та особливості італо-американських відносин, що ми можемо спостерігати в сучасну епоху, мають глибокі історичні корені: вони почали формуватися ще у післявоєнний період, при активному сприянні Сполучених Штатів. У результаті даних процесів на сучасному етапі, Італія є одним з найважливіших стратегічних партнерів США не тільки в аспекті економічного співробітництва, а й з наступних зовнішньополітичних питань:

- безпека середземноморського регіону;

- реалізація спільної зовнішньої політики на Близькому Сході;

Незважаючи на значні зміни у зовнішньополітичній доктрині Америки, що відбулися на початку ХХІ ст., співробітництво Вашингтону та Риму не стало менш тісним, хоча саме цього логічно було б очікувати [1]. Можливо, для більш глибокого та всебічного розуміння сутності італо-американських стосунків у даних аспектах і середземноморської політики, яку спільно проводять ці дві держави, слід детальніше проаналізувати їхні зв’язки в попередньому десятилітті – 90-х рр. Актуальність даного дослідження зумовлена тим, що США та Італія зараз є одними з найбільш активних зовнішньополітичних акторів. Їхні позиції стосовно різних міжнародних питань є багато в чому схожими, і зовнішньополітична активність цих країн має спільну направленість, впливаючи на більшість процесів у сучасних міжнародних відносинах та детермінуючи шляхи їх подальшого розвитку. При цьому, в указаний період історії міжнародних відносин, велика частина дипломатичних ініціатив надходить саме з італійської сторони, яка намагається сфокусувати увагу міжнародної спільноти на низці загальносвітових (а не тільки загальноєвропейських) проблем. Це, зокрема, можна віднести до політики Італії по відношенню до середземноморського регіону, а саме – адріатичного, балканського та близькосхідного векторів, так як більш широка дефініція терміну «Середземномор’я» включає до себе і Близький Схід.

90-ті рр. відмічені значним посиленням зовнішньополітичної активності Італії у т. зв.

«постбіполярний період», а саме – одразу після закінчення холодної війни, коли напруженість стосунків між США та СРСР знизилася, а проблема безпеки Середземномор’я стала як ніколи актуальною через посилення регіональних протиріч [2]. Специфіка італійського зовнішньополітичного курсу, італійської доктрини (на той час не до кінця сформованої і не настільки гнучкої) продиктована саме прагненням цієї держави збільшити власну роль в міжнародних справах – якнайменш у регіональному масштабі. Основна точка дотику Сполучених Штатів та Італії на даному етапі – середземноморські програми НАТО, в яких обидві ці країни брали активну участь [2]. Зокрема, США завжди виступали одним з гарантів безпеки в середземноморському регіоні і внаслідок цього надавали певні політичні і економічні преференції Італії, надзвичайно зацікавленій у стабільності та подальшій інтеграції середземноморських країн. Одна з найперших стратегічних концепцій з даної проблеми була прийнята саме в Римі у 1991 р. Три її постулати:

діалог, співробітництво та підтримка колективної безпеки. Головним чином вона стосувалася південного та південно-східного напрямків, а саме – Північної Африки та Аравійського півострову. Наступним етапом з цього вектору стало приєднання Італії до «Барселонського процесу», як логічного продовження та втілення середземноморських ініціатив [4]. За цим чітко простежується домінантна роль Італії як країни, що має власну незалежну зовнішньополітичну стратегію;

а США займали в її схемі далеко не останню (хоча і не лідируючу) позицію. Таким чином, у форматі НАТО, Італія і Сполучені Штати з початку 90-х підтримували достатньо тісне співробітництво, яке ґрунтувалося на взаємній зацікавленості в підтримці стабільної ситуації в Середземномор’ї та попередження можливих конфліктів. У той же час італійський уряд активно співпрацював і з ЄС, намагаючись залучити до реалізації середземноморських ініціатив якомога більшу кількість держав. Так, у кінці 90-х рр. італійський уряд взяв на себе посередницькі обов’язки з урегулювання конфлікту між Ефіопією та Ерітреєю в якості повноважного представника Європейського Союзу. Ця дипломатична місія мала успіх та завершилася підписанням мирного договору між цими країнами в червні 2000 р., що в черговий раз довело зацікавленість Італії в збереженні миру в регіоні та її спроможність діяти як глобальний актор на світовій арені [5].

Ще одним приводом до збільшення зовнішньополітичної активності Італії та розвитку її зв’язків зі США послужила чергова балканська криза, що почалася на уламках колишньої СФРЮ. Однак у його вирішенні ця держава не брала такої активної участі як у південному та південно-східному Середземномор’ї, будучи скоріше провідником колективних рішень ЄС та НАТО, аніж активним їх ініціатором [2]. Італія виступала як один з головних західних протагоністів щодо балканського питання, і в перспективі це могло зробити її одним з головних зовнішньополітичних орієнтирів для країн Південно Східної Європи та значно укріпити її стосунки з балканськими державами [5].

Додатковий консолідуючий фактор для італо-американських відносин – особлива глобальна та регіональна роль Сполучених Штатів, що не менш за Італію були занепокоєні ситуацією в середземноморському регіоні. Америка, що звикла у своїх миротворчих прагненнях спиратися на дещо гегемоністські основи, знайшла в особі Італії стратегічного партнера в цьому векторі власної зовнішньої політики [2]. На початку 90-х рр. ці дві країни першими зіткнулися з необхідністю визнання питання про безпеку Середземномор’я як одного з найбільш актуальних та ключових у сучасних міжнародних відносинах. Італія цілком свідомо взяла на себе велику частину відповідальності по підтримці миру на Балканах та Близькому Сході. Пізніше потребу всебічної інтеграції та мирного діалогу з країнами середземноморського регіону усвідомлять і інші держави, члени як ЄС, так і НАТО. До того ж уся система комплексних підходів та заходів щодо контролю над ситуацією не могла будуватись інакше як на підґрунті італо-американської співпраці, до якої поступово залучалися інші країни;

у більшості випадків – саме на основі програм і процесів, що реалізували Північноатлантичний альянс та Європейський Союз.

Можливо, у світлі останніх змін у міжнародній ситуації на Близькому Сході та її імовірної дестабілізації, італо-американські відносини з питання безпеки Середземномор’я переживатимуть значні зміни. Дії Сполучених Штатів у регіоні невигідні Італії стратегічно, хоча тактично вона виявилася спроможною вилучити з них певну для себе користь. Одночасно із цим Італія була та буде залишатись важливою ланкою в євроатлантичному діалозі США та країн ЄС – її метою завжди був баланс та узгодження інтересів, і це підтверджувалось діями як ліво-, так і правоцентристських урядів [1]. З тією різницею, що «праві» традиційно вирізнялися більш проамериканською позицією (зокрема – кабінет Берлусконі), тоді як «ліві» (Проді та його попередники) прагли розвивати більш тісні зв’язки з країнами Європейського Союзу в якості регіональних партнерів та потенційних союзників у здійсненні середземноморської політики.

Таким чином, італо-американські відносини в контексті середземноморської безпеки – починаючи з 90-х рр. і до сьогодні – були та все ще являють собою довготривалі партнерські стосунки, оскільки жодна зі сторін об’єктивно не має змоги диктувати власні умови. Помилково було б стверджувати, що італійська зовнішня політика того періоду цілком та повністю проходила у фарватері середземноморської політики США. Історично склалося так, що ці дві держави мають низку важливих точок дотику у власній зовнішньополітичній діяльності, а тому не могли не виробити міцних партнерських зв’язків одна з одною.

Але при цьому італійська зовнішньополітична концепція, навіть на етапах власного формування (на початку 90-х рр.), була мінімально залежна від Америки – на відміну від її політики в біполярний період – та мала свій комплекс пріоритетів. По закінченню ж холодної війни біполярність поступилася місцем ідеї про «світ протагоністів», яку Італія розробила та активно застосовувала вже в середині 90-х рр. Тому в силу низки об’єктивних причин її зовнішня діяльність більш не здійснювалася у фарватері Сполучених Штатів.

Вашингтон перестав бути ультимативним партнером та союзником – акценти й пріоритети зовнішньополітичних зв’язків змістилися в бік комплексного діалогу з державами ЄС, позбавившись тієї відвертої «полюсності», що була притаманна італійській зовнішній політиці в період радянсько американського протистояння. Тим не менш, відносини зі США для Риму залишаються достатньо важливими: як в економічному, так і в політичному сенсі. Ті основи, на яких ґрунтується італійська зовнішньополітична доктрина, більше не передбачають надмірно жорсткої орієнтації на свого заокеанського сусіда. Однак у контексті проблеми безпеки середземноморського регіону, ступінь зовнішньополітичної взаємодії зі Сполученими Штатами в італійській дипломатії залишається вельми значним.

ЛІТЕРАТУРА 1. Lesser Ian, Swartz Peter M., Political Military Trends In Italy, Greece, and Spain // http://www.cna.org/documents/D0012974.A2.pdf 2. Италия и проблемы средиземноморской безопасности в 1990-е гг. (автореферат) // http://planetadisser.com/see/dis_163594.html 3. NATO’s Mediterranean Initiative // http://www.rand.org/pubs/monograph_reports/MR957/MR957.ch3.pdf 4. The Barcelona Process And Other Mediterranean Initiatives // http://www.rand.org/pubs/monograph_reports/MR957/MR957.ch2.pdf 5. Барабанов О.Н. Внешняя политика Италии на современном этапе // Мировая экономика и международные отношения, 2003, № 10. – с. 82-89.

РОСІЙСЬКО-ІНДІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ В РЕТРОСПЕКТИВІ І ПЕРСПЕКТИВІ ТОМАШУК В.В.

На протязі п’ятидесяти років дипломатичних відносин між Москвою і Делі відбулося ряд важливих змін - міжнародний стан країн, склад урядів в Індії і Росії, їх політика і т.д.

Не зважаючи на це, взаємна зацікавленість двох держав в тісній співпраці залишилася незмінною.

Візит Е.М.Примакова в грудні 1998 р. до Індії є переконливим свідоцтвом цього. Радянський Союз встановив дипломатичні відносини з цією країною, навіть не чекаючи формального надання їй політичної незалежності.

Обмін візитами Дж. Неру і Н.С.Хрущова з Н..А. Булганиним в 1955 р. ознаменував собою початок тривалого періоду нічим не затьмарюваної радянсько-індійської дружби, який продовжувався аж до розпаду СРСР [1 ].

Російсько-індійська співпраця в 50-60 рр. динамічно розвивалася: міцніла взаємна довіра, формувався механізм взаємних консультацій і узгодження позицій на міжнародній арені, особливо з питань, що живо зачіпали інтереси обох країн.

Кульмінацією радянсько-індійського зближення став Договір про мир, дружбу і співпрацю від серпня 1971 р., який додав правову основу "особливим відносинам" між двома країнами і зробив ці відносини важливим чинником міжнародного життя. Договір передбачав розвиток всебічної і взаємовигідної співпраці у всіх галузях економіки, науки, техніки і культури.

У 1956-1970 рр. 49,8% радянських кредитів призначалося для розвитку металургії, 17,8% нафтовидобутку і нафтопереробки, 9,0% - для розвитку важкого машинобудування, 5,0% - гірничодобувній промисловості. На початку 80-х рр. на об'єктах, побудованих за сприяння СРСР, вироблялося близько 40% чавуну і сталі, майже 80% металургійного устаткування, більше 40% гірничошахтного і понад 55% важкого енергетичного устаткування, більше 10% електроенергії, значної частини нафти і нафтопродуктів, кам'яного вугілля, приладів, медичних препаратів і іншої продукції [2].

Таким чином, одночасно з будівництвом промислових об'єктів СРСР передавав Індії технології, привертав до проектних робіт індійських фахівців для передачі досвіду. Здійснювалася великомасштабна підготовка кадрів. За сприяння СРСР підготовлено в цілому більше 120 тис. індійських фахівців.

Розпад Радянського Союзу украй негативно позначився на російсько-індійських відносинах, особливо у сфері економіки. Якщо в 1990-91 рр. частка СРСР в експорті Індії склала 16,2%, а імпорті - 5,8% (більше 10% зовнішньоторговельного обороту), то в1993-94 рр. - 2,9% і 1,1% відповідно (або менше 2% зовнішньоторговельного обороту). Це при тому, що на долю Росії у складі СРСР доводилося приблизно 80% радянсько-індійської торгівлі [3].

Втрата індійського ринку промислового устаткування погіршила становище російської важкої промисловості, особливо підприємств ВПК, які опинилися без замовлень, без коштів, а інженери і робітники, які складають основу науково-технічної інтелігенції і фахівців, - без заробітної платні. Товари широкого споживання, у тому числі і індійського виробництва, які СРСР раніше купував в Індії, тепер отримували на Заході за тверду валюту. Погіршення російсько-індійських зв'язків важко позначилося і на Індії. Зменшилися її можливості для політичного та економічного маневру на міжнародній арені. У важкому положенні знаходилися озброєні сили Індії, які опинилися без запасних частин для військової техніки радянського виробництва. Розуміючи всі незручності залежності армії від одного або не багатьох джерел постачання, Індія напередодні розпаду СРСР почала диверсифікувати джерела постачання військової техніки. Проте цей процес не отримав свого завершення. Нарешті, різкий спад торгівельно-економічних зв'язків з Росією відбився на положенні виробників товарів, які раніше купував СРСР, а також для споживачів радянських товарів, які тепер доводилося купувати на вільному ринку.

Поворотним моментом у розвитку російсько-індійської співпраці став офіційний візит Президента Росії Б.Н.Єльцина до Індії в січні 1993 р. В ході візиту були підписані договір про дружбу і співпрацю і міжурядових угод. Договір визнавав послідовність з договором про мир, дружбу і співпрацю між СРСР і Індією від 9 серпня 1971 р. і проголошував рішучість обох країн активно розвивати свої відносини в політичній, торгівельно-економічній, науково-технічній, культурній і інших галузях. У Договорі 1993 р.

були збережені положення про взаємні консультації зі всіх важливих питань, що зачіпають інтереси обох сторін. Росія і Індія зобов'язалися негайно вступати один з одним в контакт у разі виникнення ситуацій, що створюють загрозу миру або порушення миру для узгодження своїх позицій на користь усунення виниклої загрози або відновлення миру [3].

В кінці березня 1997 р. відбулися візит прем'єр міністра Індії X.Д. Діві Гавда до Москви і його зустрічей з Б.Н.Ельциним і членами російського уряду. В результаті переговорів урядових делегацій підписаний новий пакет документів, який включав угоди про уникнення подвійного оподаткування, про співпрацю і взаєморозуміння в митних справах, в справі захисту рослин, в області фізичної культури і спорту. Сторонами ухвалено остаточне рішення про будівництво російськими фахівцями двох атомних електростанцій в Індії. Були обговорені питання розширення військово-технічної співпраці, а також співпраці в області торгівлі, сільського господарства, видобутку вугілля і нафти і т.д. Обидві сторони оцінили загальний стан російсько-індійських відносин як близькі [4].

У листопаді 2007 року з офіційним візитом в Москві знаходився Прем'єр-міністр Індії М.Сингх.

Однією з основних тем переговорів С.В.Лаврова в Нью-Делі стали питання організації майбутнього візиту до Індії Президента Російської Федерації Д.А.Медведєва.

Таким чином, Москва і Делі зуміли створити правову базу двосторонніх відносин, відновити колишній рівень довіри і намітити ряд конкретних напрямів співпраці. Російсько-індійські відносини характеризуються високим ступенем обоюдної довіри і взаєморозуміння. Щорічно здійснюються контакти на вищому рівні.

Планується, що важливим кроком на шляху розширення торгівельно-економічних зв'язків стане Російська національна виставка, яка організована в Нью-Делі 25-28 листопада у зв'язку з Роком Росії, що зараз проходить в Індії. В рамках цього масштабного фестивалю російсько-індійської дружби, який був відкритий в лютому цього року в індійській столиці, проведено вже близько 140 крупних заходів, включаючи виступи провідних творчих колективів нашої країни, семінари, конференції і зустрічі представників наукових і ділових кіл, а також творчої інтелігенції, презентації окремих російських регіонів і т.д. У листопаді в Мумбаї і Хайдерабаді пройдуть відповідно Дні Санкт-Петербурга і Дні Татарстану. У 2009 році планується проведення Року Індії в Росії [4].

ЛІТЕРАТУРА 1. Російсько – індійські відносини на сучасному етапі // Міжнародне життя. - 2006. – 12 евресня.

2. Російсько – індійські відносини //http://www.india.mid.ru/ 3. Кореев В. Л. Индия 90-е годы. – М.: Вече, - 1896.- 354 с.

4. Российско – индийские отношения //http://www.mid.ru/ ІДЕОЛОГІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ АНТИГЛОБАЛІСТСЬКОГО РУХУ ТРОФИМЕНКО М.В.

Людство вступило в XXI ст., визначальною тенденцією якого є процес глобалізації, що заглиблюється і розширяється. Під впливом цього процесу відбувається трансформація практично всіх сторін життя людини. Процес глобалізації є надзвичайно складним та суперечливим явищем. Наряду із позитивними моментами, які несе за собою глобалізація, вона також породжує низку негативних тенденцій та процесів, явищ, які однозначно оцінити неможливо. До таких явищ відноситься і рух антиглобалістів.

Антиглобалізм сьогодні має величезну кількість течій, але основними є дві:

• В першому випадку антиглобалісти виступають проти глобалізації як такої, а також проти впливу міжнародних фінансових, політичних організацій та ТНК на національні держави;

• Багато свої прихильників в рамках антиглобалізму знайшла і теорія альтерглобалізму, представники якої виступають за помірковану глобалізацію, яка не буде шкодити економікам і культурам, робити бідні країни ще біднішими та збагачувати багаті. Представники цієї течії виступають за пом’якшення наслідків глобалізації.

Антиглобалістський рух перетворився на одне з наймасовіших соціальних рухів, який об’єднав у своїх лавах мільйони людей Антиглобалізм, зародившись на рубежі століть все більше і більше знаходить своїх прихильників і перетворюється на одне із найвпливовіших суспільних демократичних рухів сучасного світу, робить свій внесок на хід та розвиток історичного процесу.

Вивчення цього руху на наш погляд є надзвичайно актуальним. В той же час дослідження цієї проблеми уявляється достатньо складним, бо антиглобалізм знаходиться у стадії формування і не всі його вияви, тенденції, стадії розвитку відкриті для погляду дослідника.

Актуальність вивчення обумовлюється і тим, що в історіографії антиглобалізму достатньо велика кількість монографій, статей, але при цьому цей суспільно-політичний рух залишається практично невивченим.

Історіографія антиглобалістського руху складається з фундаментальних робіт, присвячених історії виникнення і розвитку антиглобалізму в цілому. Значній інтерес для нас також представляють монографічні праці, в яких автори аналізують концептуальні ідеологічні підвалини антиглобалізму. Серед таких праць найбільш авторитетною, на наш погляд, є монографія «Альтерглобализм: теория и практика «антиглобалистского движения» А.В.Бузгалина.

Джерелознавча база антиглобалістського руху представлена достатньо різноманітними документами. По-перше, це матеріали докладів, протоколи конвенції, меморандуми, які приймалися на регіональних і міжнародних конференціях антиглобалістів. По-друге, можна зазначити міжнародні договори, петиції, громадські листи, декрети, ухвали різноманітних антиглобалістських організацій.

Варто також зауважити, що матеріали стосовно нашої теми дуже широко представлені в Інтернеті.

Антиглобалістський рух (antiglobal movement) – загальна назва суспільних організацій, рухів і ініціативних груп, які ведуть боротьбу із соціальними, економічними, політичними і екологічними наслідками глобалізації в її нинішній формі. Хоча учасники антиглобалістських виступів часто діють спільно, сам цей рух є різнорідним. Його активісти виходять з різних, іноді прямо протилежних підходів в розумінні глобалізації, дотримуються самих різних уявлень про альтернативи цьому процесу і використовують неоднакові методи і тактику дій. Сама назва «Антиглобалістський рух» не є загальноприйнятою в його рядах. Часто вживаються також найменування «Альтерглобалістський рух» (рух за «альтернативну глобалізацію»), «рух за глобальну справедливість», «рух рухів» і т.д.

Основні діючі суб'єкти антиглобалістського руху – це громадські, неурядові або політичні групи і асоціації. Вони можуть носити місцевий, регіональний, національний або міжнародний характер, займатися конкретною вузькою проблематикою або претендувати на рішення проблем в масштабі всього суспільства.

Спектр цих організацій достатньо широкий. Наприклад, до складу «Соціального форуму Генуї» (Genoa Social Forum), який організував акції протесту проти зустрічі Великої вісімки в цьому італійському місті в липні 2001, ввійшло більше 500 груп. Серед учасників виступів були місцеві громадські, пацифістскі, антивійськові, екологічні, правозахисні, жіночі, студентські і молодіжні організації, католицькі рухи, групи солідарності, рух за списання боргів «Третього світу», самоврядні соціальні центри і пов'язані з ними структури (більш помірковані «Все в білому» (Tute bianche) і більш радикальна «Мережа за глобальні права» (Network реr i diritti globali)), профспілки, політичні організації лівих і т.д. Звичайно вони координують свої дії, залежно від конкретних потреб (для проведення акцій, спільного відстоювання інтересів і т.д.).

Представники всіх ідеологічних течій антиглобалізму як і загалом інших суспільно-політичних течій єдині у переконанні, що ефективність будь-якого руху залежить від: популярності ідей, що відстоюються, налагодженої організаційної структури, стабільності фінансування. В численних публікаціях, присвячених антиглобалістському руху, розглядаються в основному перші дві умови. Третя стає об'єктом спекуляцій ЗМІ і обивателів.

З виключно наукової точки зору – питання про способи фінансування – одне з головних при аналізі перспектив і можливостей руху, перш за все, можливостей мобілізувати ресурси. З ідеологічної точки зору питання фінансування важливе як критерій для оцінки незалежності руху, можливого використання бренда і активістів руху, наприклад, однією корпорацією в конкурентній боротьбі проти інших корпорацій, однією державою, проти інших держав. Саме щоб уникнути звинувачень в упередженості антиглобалістські організації, наслідуючи приклад великих транснаціональних корпорацій, складають щорічні докладні звіти про прибутки і витрати.

Основа антиглобалістського руху – різноманітні локальні, невеликі по кількості учасників організації і групи екологічної, правозахисної, антивійськової і ін. орієнтації. Традиційні громадські організації формують антиглобалістський рух, приєднуючись до міжнародних синхронізованих акцій протесту, відвідуючи маніфестації в місцях проведення саммітів ВТО, Великої вісімки, беручи участь в соціальних саммітах. Організації продовжують займатися своєю профільною діяльністю, координуючи деякі свої дії з аналогічними організаціями з інших країн, створюючи мережі для забезпечення кращої організації і більш стабільного фінансування. Різноманітні форми координації антиглобалістського руху – соціальні форуми, коаліції, федерації, мережі і ін., дозволяють тематично схожим організаціям з різних країн об'єднувати ресурси і зусилля заради спільних цілей – і в реальному і у віртуальному просторі.

Питання фінансування масштабних антиглобалістських заходів – конференцій і соціальних саммітів слід розглядати окремо від фінансування повсякденної діяльності антиглобалістських організацій.

Фахівці звертають увагу при дослідженні антиглобалістського руху на нові організаційні форми, що послужили основою для більшої ефективності руху. Організаційні форми, надзвичайно різноманітні – профспілки і мережні організації, невеликі мобільні групи, комітети солідарності, аналітичні спілки, альтернативні ЗМІ з можливістю для будь-якого відвідувача опублікувати свою статтю або коментар і ін. В різноманітті цих форм зібраний весь досвід громадських рухів попередніх епох. Другою необхідною умовою для ефективності руху було завжди і залишається зараз – фінансування. І в цій області антиглобалістським рухом використовується весь традиційний набір, що був удосконалений деякими механізмами.

Існують декілька джерел фінансування, класичних для громадських організацій будь-якого типу:

1. обов'язкові і добровільні членські внески;

2. пожертвування від прибічників;

3. продаж профільної літератури і супутніх товарів (речі з символікою, агітаційні матеріали);

4. гранти від благодійних і державних організацій;

5. доходи від культурних і освітніх заходів, що проводяться (кинопоказів, літературних читань, фестивалів, артмайстерень, конференцій, тренінгів, семінарів і ін.).

Антиглобалістські організації фінансуються з тих же джерел. Проте деякі з цих джерел антиглобалісти вдосконалили, використовуючи можливості інформаційних технологій і спеціалізацію самого руху.

Один з традиційних різновидів антиглобалістських акцій – вуличний фестиваль (street party) – виступає як центральний фандрайзинговий антиглобалістський захід. Ця форма організації протесту, при якій вулиці «окуповуються» людьми, яки проти чогось протестують, акторами і художниками, що влаштовують справжні фестивалі на протестну тематику. Фестивалі збирають значну аудиторію, якій пропонується купити створені учасниками фестивалю витвори мистецтва, книги і журнали, предмети одягу і агітаційні матеріали.

Антиглобалістські організації, багато з яких займаються соціальними проблемами, користуються ідеологічною і фінансовою підтримкою профспілок, спираючись, таким чином, на фінансову стабільність профспілкових членських внесків. Наприклад, організація «Стрейтгудс» співпрацює з цілим рядом профспілок, які перераховують частину коштів, отриманих від профспілкових внесків на фінансування різних проектів і діяльність організації в цілому.

Таким чином, відбувається деякий природний перерозподіл функцій, спеціалізація і розподіл праці між антиглобалістськими організаціями. Великі мережі, що мають зв'язки з профспілками, що брали участь в великих протестах і що зуміли побудувати власний бренд, розрекламувати свої ідеї і цінності, одержують досить великі кошти. Організації такого типу стають не тільки організаційним центром, але і мережними ресурсними центрами, і фінансовими центрами, що перерозподіляють фінанси усередині антиглобалістського руху.

Мінімальні витрати на повсякденну діяльність антиглобалістських організацій:

1. підтримка сайту, інформаційні технології, агітаційні матеріали;

2. оренда приміщення;

3. зарплата (редакторам сайту, адвокатам, авторам публікацій, працівникам організації та ін.).

Функціонування невеликої антиглобалістської організації може обмежуватися майже виключно підтримкою сайту і участю у великих акціях протесту, що проводяться в країні або в регіоні. Інтернет є найважливішим засобом – зручним, швидким і недорогим – для організації протестів, агітації нових прибічників, обміну досвідом і ідеями з іншими антиглобалістськими організаціями в інших провінціях і країнах, отримання додаткових фінансових коштів. Користування Інтернетом з одного боку різко знижує організаційні витрати на функціонування організації, з іншого дозволяє залучити додаткові кошти з усіх країн світу.

Таким чином, не встигнувши зародитися і організаційно оформитися, антиглобалістський рух придбав своїх прихильників і активістів, які розвернули широкомасштабну діяльність по виконанню ідеологічних задач нового соціально-політичного руху.

По-перше, антиглобалізм є найбільшим рухом сучасної епохи, який впливає на хід світового розвитку. Виникнувши у кінці 90-х рр. цей рух має чітко виражену тенденцію до росту як у кількісному відношенні, включаючи до своїх лав сотні тисяч нових членів по всьому світі, а також стаючи більш організованим. Прихильники ідей антиглобалізму постійно розробляють нові форми реалізації своїх цілей.

Дуже активно при цьому використовуються сучасні інформаційні технологій (мобільні телефони, Інтернет) По-друге, антиглобалізм сьогодні це явище вкрай складне та подекуди суперечливе, яке стоїть на багатьох ідеологічних платформах.

По-третє, структурна основа антиглобалізму не схожа на жодний із рухів, що існували раніше, вона являє собою конгломерат груп, партій, організацій та окремих особистостей По-четверте, антиглобалізм утвердився у своєму переконанні у тому, що вплив на громадську думку, створення незалежних ЗМІ, акції протесту, демонстрації є найвпливовішим засобом досягнення цілі, що представники цього соціально-політичного руху активно і використовують у своїй діяльності.

Та по-п’яте, необхідно підкреслити, що після появи на світ антиглобалістського руху на початку ХХІ ст., прихильниками цього популярного суспільно-політичного руху використовується цілий набір засобів залучення коштів на діяльність організацій.

Зважаючи на зміни у сучасній системі міжнародних відносин, що постійно мають місце та розвиток основних процесів в сучасному світі чи то глобалізація, інтеграція, регіоналізація ми бачимо перспективу у продовженні дослідження проблем антиглобалізму та плануємо в перспективі захист дисертаційної роботи за даною тематикою.

ЛІТЕРАТУРА 1. Альтерглобализм: теория и практика «антиглобалистского движения»/ Под ред. А.В.Бузгалина. – М.:Едиториал УРСС, 2003. – 256 с.

2. Григорий Локшин, "НОВЫЙ ПАЦИФИЗМ" ИЛИ ДВИЖЕНИЕ ЗА МИР СЕГОДНЯ//http://www.cyperokha.ru/ 3. Дюрозель Жан-Батіст “Історія дипломатії від 1919р. До наших днів” К.: вид-во “Основи” – 1999р. – 903с.

4. Конфликтология в контексте культуры мира. М., 2001, с. 581-582.

5. Агитон К. Альтернативный глобализм. М.: Гилея, 2004. – 154 с.

ВІЙСЬКОВИЙ АСПЕКТ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ В КОНТЕКСТІ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ ФАЦИНО О.В Однією з загроз сучасного світового співтовариства є міжнародний тероризм. Велика Британія однією з перших країн у світі зіткнулася з цією проблемою. Тому вона має багатий досвід у боротьбі з тероризмом. Велика Британія стала одним з ініціаторів створення антитерористичної коаліції. Боротьба з сучасним міжнародним тероризмом потребує наявності значних та боєздатних військових сил, а також значних фінансових вливань.

Правовий аспект військової складової Великої Британії на сьогодні має кращі позиції у Європі. За часів правління Тоні Блера була прийнята Біла Книга, яка характеризує правове законодавство Великої Британії в області боротьби з міжнародним тероризмом. До подій 11 вересня 2001 року Великобританія вже мала добре розроблене і надійне антитерористичне законодавство, сформульоване в Законі про тероризм від 2000 року. Він виявився життєво важливим інструментом в боротьбі з тероризмом, що надає повноваження для арешту фінансових коштів терористів в межах країни і запобігання конкретним правопорушенням, сприяючим здійсненню терактів і здійсненню заходів в терористичних цілях.

Теракти 11 вересня вимусили британський уряд вжити додаткових заходів безпеки, слідством чого стало ухвалення в 2001 р. антитерористичного закону, що передбачає також посилювання заходів в боротьбі із злочинністю і в області забезпечення безпеки. Відповідно до цього Закону, були ще більш посилені заходи безпеки на повітряному транспорті. Зокрема, були надані додаткові повноваження для зняття з рейсів і арешту людей на деяких службових територіях. Було посилено законодавство і відносно хімічної, біологічної та ядерної зброї в цілях забезпечення кращого захисту і безпеки цивільних ядерних об'єктів від нового і більш розширеного переліку протиправних дій. Були посилені заходи безпеки і відносно потенційно небезпечних об'єктів, які могли б бути вибрані терористами як цілі. Додаткові заходи були внесені і в перелік заходів щодо припинення каналів фінансування терористів.

Боротьба з тероризмом, а також воєнна складова зовнішньої політики Великої Британії привертають увагу багатьох. Актуальність даної тими обумовлюється тим, що Великобританія виконує важливу роль у міжнародних відносинах, і, особливо, у європейській політиці, унаслідок чого аналіз зовнішньої політики Великобританії в рамках боротьби з тероризмом, особливо за останні роки, є надзвичайно важливим для сучасного суспільства. Слід сказати, що ні одна країна світу в сучасних умовах не може боротися з міжнародним тероризмом, тому Велика Британія активно співпрацює з її європейськими союзниками, а також з США.

Велика Британія значно посилила свій вплив в антитерористичній коаліції за останні роки.

Підвищився її авторитет і як надійного союзника в очах Сполучених Штатів. З деяких питань позиції Великобританії розходилися з європейськими країнами, коли вибір робився на користь США. Авторитет Англії в арабському світі після участі у війні в Іраку значно впав, що може в майбутньому вплинути і на економічний розвиток країни. Величезні ресурси довелося виділяти на військові кампанії антитерористичної коаліції. Тут виявилися суперечності навіть всередині правлячої партії Англії.[1] Великобританія показала європейським країнам, що по важливих міжнародних справах вона часто слідує позиції США, а, отже, відсторонилася в деякому плані від Європи. Континентальні європейські країни стали вести загальну політику, а США не завжди прислухалися думок Великобританії, отже, остання не добилася значного успіху ні у відносинах з європейськими країнами, ні у відносинах з США.[2] В іракській війні брало участь 45 тис. британських солдатів. Це найбільший з часів Другої світової війни військовий контингент, що бере участь в бойових діях. Дотепер близько 5 тис. залишається на Півдні Іраку і контролює Басру, друге по значущості місто країни. А до кінця 2008 року прем’єр-міністр Гордон Браун пообіцяв взагалі вивести війська з території Іраку. Сполучене Королівство тримає професійну армію.

Британські солдати на відміну від інших європейців психологічно готові до того, щоб битися. Проте, аналізуючи дії коаліційних військ на Близькому Сході, експерти наголошують на відмінностях між агресивним американським стилем і британським стриманим підходом.

Міжнародний авторитет Великобританії проте впав в очах тих країн, які не підтримували війну в Іраку. Більшість населення Великобританії також незадоволена політикою уряду в цьому напрямі. У результаті подій в Іраку, в ім'я збереження,,особливих відносин” з США, політика Великобританії привела до ослаблення тих найважливіших міжнародних структур, на яких ґрунтувався її високий зовнішньополітичний статус. Так, дії Вашингтона по зниженню значення Об'єднаних Націй вдарили не тільки по організації в цілому, але і по позиціях п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН з правом вето, одним з яких є Британія.[3] Антитерористична боротьба прискорила процес політичної розбіжності союзників. Так, вихід США з Договору по ПРО пояснюється можливими обмеженнями оборонних дій. Це викликає у європейців певні побоювання, оскільки реалізація ідеї національної ПРО створить проблеми в області контролю над озброєнням, нерозповсюдження ядерної зброї;

негативно позначиться на єдності усередині НАТО і відносинах трансатлантичних партнерів з третіми країнами.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що посилення напруженості у відносинах між ЄС і США негативно позначається на співпраці партнерів в рамках головного інституту трансатлантичних відносин - Північноатлантичного альянсу.[4] Бажання ж Європи обмежити себе формальними гарантіями забезпечення безпеки в рамках євроатлантичної зони сприяє активізації односторонній політиці американської адміністрації.[5] Останніми роками в контексті кризи в трансатлантичних відносинах і зростання суперечностей між Сполученими Штатами і континентальними членами ЄС різко посилилася роль Лондона, як посередника між Вашингтоном, з одного боку, і Францією і Німеччиною, з іншою. Важливу роль в цьому зіграла участь в коаліції. Всі ці чинники дозволяють Британії виконувати достатньо вагому роль в міжнародних відносинах, не дивлячись на зниження ваги країни в світовій політиці в другій половині двадцятого століття.

Украй важливий аспект британської зовнішньої політики полягає в тому, що Лондон завжди і за будь-яких обставин підтримував військові операції Сполучених Штатів, причому навіть тоді, коли Євросоюз виступав проти.[6] Це наочно виявилося в ході військових кампаній в Афганістані і, особливо - в Іраку.

Таким чином,,,особливі» відносини” з США дозволяють Великобританії посилювати свій вплив в світовій політиці, але в той же час обмежують британську вагу в політиці Європи.

Найголовнішою зовнішньополітичною проблемою Великобританії залишається участь, спільно з США, у військовій операції в Іраку. В Британії править досвідчена і достатньо згуртована політична еліта, яка реалістично оцінює національні інтереси. Зараз вона виходить з того, що країна повинна входити в ЄС, щоб мати нагоду контролювати або впливати на дії Сполучених Штатів.[7] ЛІТЕРАТУРА 1. Fergusson N. The Iraq war isolating the US and killing the American-British “special relationship”.: LA Times.

- 10.10.2004.

2. Внешняя политика Великобритании: от империи к,,осевой державе”. Алексей Громыко// www.globalaffairs.ru/articles/0/4043.html(09.02.2008).

3. Внешняя и оборонная политика Великобритании в свете иракского кризиса А.А. Громыко// www.inion.ru/product/eurosec/st5vp9.htm(09.12.2007).

4. Мурат Лаумулин. Британский вектор интересов// www.kazpravda.kz/print.php?lang=rus&chapter=1165272798(20.02.2008).

6. Найл Гардинер. Реакция Великобритании и Европы на предложение США о военной операции против Ирака// www.erfolg.ru/polit/bull_26_02.htm(04.12.2008).

7. Озпобищева Г. Проблема международной безопасности через призму войны в Ираке// МЭМО. – 2005. №12. – С. 9-12.

8. Хасянов Ан.Ж, Хасянов Ах.Ж. Международная антитеррористическая коалиция и исламский мир:

американо-российское партнерство или соперничество// www.iimes.ru/rus/stat/2003/14-03 03.htm(20.02.2008).

УЧАСТЬ ГРЕЦІЇ В МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ ФЕДОРІДІ О.Г.

Греція володіє унікальним геополітичним розташуванням, оскільки вона знаходиться на перехресті декількох цивілізацій, і є вузлом транспортування і комунікацій зі сходу на захід і з півночі на південь. В той же час, вона займає критичне географічне положення в тій мірі, що вона оточена гарячими регіонами напруженості і конфліктів. Ці фактори зумовлюють активну участь Греції у міжнародних організаціях, які в певній мірі слугують гарантом її безпеки, а також спонукають Грецію до активної зовнішньої політики.

Принципи на яких базується зовнішня політика Греції включають в себе:

1. Прихильність стандартам міжнародної легітимності та дотримання законів міжнародного права в міжнародних відносинах;

2. Відмова від насильства як засобу вирішення міжнародних конфліктів;

3. Розуміння важливості і ролі міжнародних організацій, установ і процедур співробітництва;

4. Підтримка процедур з просування колективних систем безпеки, співпраці і мирного врегулювання міжнародних конфліктів;

5. Розвиток повністю збалансованої і всесторонньої регіональної політики заснованої на принципах плюралізму, гуманізму і демократичних цінностях;

6. Боротьба з тероризмом шляхом спільних міжнародних дій.[1] Все це зумовило її активну участь в міжнародному житті. Це можна побачити якщо простежити за її участю в міжнародних організаціях, таких як Європейський Союз, Організація Об’єднаних націй, Північноатлантичний альянс тощо.

Участь Греції в ЄС Греція приєдналась до Європейського Союзу (того часу ще Європейська Економічна співдружність) у 1981 році. Вона була першою державою, яка не будучи членом ЄЕС, підписала угоду про асоційоване членство в ЄЕС вже у 1961році.[2] Після того як Греція стала повноправним членом ЄС, вона не відразу пристосувалась до політики Європейського Союзу. Ця інтеграція справила великий вплив на функціонування політичної системи держави. Завдяки цьому було запроваджено реформи у сфері регіональної та комунальної політики. Вступ до ЄС зачепив і законодавчу гілку влади: грецький парламент втратив деякі повноваження.[3] Вже 1 січня 2001 року Грецька Республіка приєдналась до Європейського валютного союзу, ставши, таким чином, 12-м повноправним членом Єврозони.

1 січня 2003 року Греція прийняла на себе Головування в Європейському Союзі, а 19-20 червня вона склала з себе ці повноваження та передала їх Італії.[5] Період головування Греції зумовив початок нової епохи, до якої вступав ЄС. Було проведено 2 Європейські Наради, 5 міжнародних зустрічей на вищому рівні, 35 регулярних Наради Міністерств, 14 неформальних нарад і міністерських зустрічей.[6] Також відбулося підписання документів про розширення від 16 квітня 2003 року, яке стало історичним моментом для всієї Європи.[7] Останнім часом Греція підтримує європейський курс Туреччини та, спираючись на дружні відносини з Росією, виступає проти ізоляції Росії: «Відношення Росії та Євросоюзу проходять кризовий період, але ізоляція не є рішенням» - Сказав Коцумакос.[2] Відносини Греції та НАТО Греція вступила в Організацію Північноатлантичного договору в 1952 році, але після того як НАТО відіграло важливу роль в військовому перевороті, режим «чорних полковників» тривав з 1967-1974, а потім НАТО мовчки відреагувало на події на Кіпрі, Греція, у знак протесту, вийшла з альянсу. Вже у 1980 році, заради підтримки у вступі до Європейського Союзу, Греція знов стала членом Північноатлантичного альянсу.[2] Будучи членом НАТО, Грецька Республіка, з самого початку «повітряної операції» альянсу проти Югославії виступала за вирішення конфлікту мирним шляхом. Разом із Чехією Греція виступила з планом врегулювання Косовського конфлікту, який передбачав реальне положення речей. Цей план передбачав прийняття резолюції РБ ООН, вивід більшості югославських військових та поліцейських формувань із Косова за умови введення міжнародних миротворчих сил, повернення біженців та створення нової адміністрації краю при його збереженні у складі СРЮ. Грецько - чеська ініціатива не була прийнята до уваги керівництвом НАТО.[7] На всіх етапах югославської кризи Греція зберігала негативне відношення до можливої силової акції проти Белграду, тому що для неї існувала велика загроза розширення, в цьому випадку, загально-балканського конфлікту. Причини фактичної відмови Греції від участі у військових операціях НАТО на територій колишньої Югославії були також її хвилювання з приводу погіршення сербсько-грецьких відносин та повної дестабілізації ситуації у регіоні.

Останнім часом Грецька Республіка дуже активно висловлювалась за продовження діалогу між Росією та НАТО, також посилала своїх наглядачів для врегулювання кавказької кризи.[2] Греція як член ООН Греція щиро вітала і активно підтримала Організацію Об'єднаних Націй і її спеціалізовані агентства з часу їх створення (1945). Останніми роками Греція розвинулася від послідовного прибічника Чартеру Організації Об'єднаних Націй і роботи різних агентств ООН до активного учасника операцій Організації Об'єднаних Націй в підтримку миру. Грецький військовий персонал брав участь у заходах з підтримки миру в Сомалі та в інших місіях в Албанії, Кувейті, колишній Югославії. В той же час, Греція забезпечила істотну гуманітарну допомогу Верховному комісарові ООН у справах біженців шляхом надання допомоги біженцям на території Афганістану.

Греція - учасниця 10 з 12 угод ООН з анти тероризму, що стосуються придушення фінансування тероризму. Вона є дуже активним членом ООН по забезпеченню миру, як на європейському континенті так і в світі в цілому.

Греція як учасник інших міжнародних організацій Греція є членом - засновником МАГАТЕ (Міжнародного Агентства з Атомної Енергії), яку було створено в 1957 і складає автономну міжнародну наукову організацію для співпраці по питаннях атомної енергії як спеціалізоване Агентство ООН. Головне завдання МАГАТЕ - допомога у використанні атомної енергії в мирних цілях. Згідно із статутом, МАГАТЕ здійснює принципи політики ООН для досягнення ядерного роззброєння.[2] Греція грає активну роль в Чорноморському Економічному Співробітництві (ЧМЕС), яке було засновано в червні 1992 із статусом міжнародної регіональної економічної організації, маючи на меті розвинути регіон Чорного моря шляхом економічного співробітництва до рівня мирного, стабільного і процвітаючого регіону. Як держава - член ЄС, що бере участь в ЧМЕС, Греція також грає провідну роль в зміцненні стосунків ЕС-ЧМЕС.

Рада Європи є основною європейською організацією, діяльність якої направлена на підтримку і захист прав людини. У 1950 році Рада прийняла Європейську Конвенцію з прав людини, яка набрала чинності в 1953 році. Договір спочатку передбачав три органи, що працюють з питаннями про порушення прав людини: Європейську комісію з прав людини, Європейський Суд з прав людини і Комітет міністрів.

Греція підтримує політику СОЇ в прагненні до міжнародного світу, стабільності в Європі і співпраці між народами.


ОБСЄ розглядається греками як важливий елемент архітектури європейської безпеки. Афіни згодні з необхідністю реформи ОБСЄ з метою підвищення її ефективності, подолання дисбалансів і перетворення на повноцінну міжнародну організацію. Грецька сторона висунула свою кандидатуру на пост голови ОБСЄ в 2010 р.[2] Таким чином можна відзначити, що зовнішня політика Греції має багатовекторний характер, визначений членством країни в міжнародних організаціях, вчасності в Європейському союзі і НАТО, зацікавленістю розвивати відношення з провідними центрами світової політики. Зовнішньополітичному курсу, направленому на участь в міжнародних організаціях, властиві елементи самостійності, особливі підходи до проблем, що мають національно значимий характер, таким як взаємини з Туреччиною, кіпрське врегулювання, ситуація на Балканах і проблема Косова. Також Афіни виступають за обмеження і ліквідацію ядерних і скорочення звичайних озброєнь та засуджують тероризм у всіх його формах і проявах. При цьому акцентується, що боротьба з ним повинна вестися в строгій відповідності з міжнародним правом і при провідній ролі ООН.

ЛІТЕРАТУРА 1. www.mfa.gr“Greek security doctrine in the post-cold war era” Tanos Dokos, Thesis (a journal of foreign policy issues), volume II, issue #2,summer 1998, Athens, р.26- 2. www.mfa.gr “Greece in International organizations” 3. www.eu.int 4. www.greekgazeta.ru «Сильная Европа в многополярном мире» №6, 5. www.greekgazeta.ru « Четвертое председательство Греции в Европейском Союзе» №6, 6. www.greekgazeta.ru «Греческое председательство», №7, февраль-март 7. www.propagandist.narod.ru ТЕРОРИСТИЧНА ТА НАРКОТИЧНА ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ РЕСПУБЛІКИ КАЗАХСТАН ФОМІЧОВ АЛ.

В умовах загальної глобальної активізації терористичних груп після 11 вересня 2001 року, відзначається певна активізація діяльності різних екстремістських організацій в Казахстані та значно в більшій мірі в Центрально-азійському регіоні.

Зараз у Центральній Азії діє значна кількість різних місцевих і іноземних екстремістських і терористичних організацій. Серед них всесвітньо відомі організації, як то "Брати мусульмани", які працюють через мережу своїх організацій, як, наприклад, "Суспільство соціальних реформ", заборонене в Росії, і чия філія недавно була виявлена на півдні Казахстану. Варто також згадати такі організації, як "Комітет мусульман Азії", "Хизб ут-тахрир аль-ісламі", "Таблігі Джамаат", "Адолат Уюшмасі", "Східно Туркестанська ісламська партія", "Центр ісламського розвитку", найвідоміша із всіх центральноазіатських терористичних організацій – "Ісламський рух Туркестану" (створена на базі Ісламського руху Узбекистану), "Товба" і інші [1]. Всі ці організації діють на території Узбекистану, Казахстану, Киргизії й Таджикистану з різним ступенем активності, використовуючи різні методи. Зараз між ними ще не налагоджена співпраця в досліджуваному регіоні але справжня загроза для регіону виникне тоді, коли між більшістю із цих організацій установляться партнерські відносини, у тому числі за допомогою міжнародної терористичної мережі.

Діяльності цих організацій в регіоні сприяє безліч факторів. Бідність, корупція, безробіття, прозорість кордонів, міжетнічні тертя, ріст релігійного фактора, наявність американських військових баз, прозахідна зовнішня політика деяких країн регіону, а також геополітичне сусідство Центральної Азії із зонами політичної нестабільності й конфліктів на Кавказі, у Синцзянь-Уйгурському автономному районі (СУАР), в Афганістані, на Середньому й Близькому Сході. Це робить регіон дуже уразливим, що й показала громадянська війна в Таджикистані в 1992- 1997 гг., дворазове вторгнення на територію Киргизії й Узбекистану в 1999- 2000 гг. збройних формувань бойовиків Ісламського руху Узбекистану (ІРУ), а також терористичні акти на території Киргизії й нові теракти навесні й улітку 2004 р. в Узбекистані [2].

Серед екстремістських релігійно-політичних організацій ісламського спрямування, що представляють безпосередню небезпеку для Казахстану, можна виділити наступні транснаціональні організації: " Хизб-Ут-Тахрир", "Таблиги Джамаат" (Пакистан), "Ісламський Рух Узбекистану", ряд уйгурских сепаратистських організацій ("Об'єднаний національний революційний фронт Східного Туркестану" і "Організація звільнення Уйгурстана") [3].

У цей час всі вищезазначені нелегально діючі екстремістські організації воліють, судячи з характеру їхньої діяльності, діяти без застосування яких-небудь насильницьких мір. Поки що на території Казахстану (крім інциденту в центрі міста Алмати в 2000 році, пов'язаного з нейтралізацією членів "Ісламської партії Східного Туркестану") не відбулося жодного терористичного акту. Що, однак, не дозволяє стверджувати про неможливість їхнього проведення в перспективі. Включення Казахстану в "активну зону" міжнародного тероризму може відбутися в результаті:

• росту напруженості в Афганістані і, як наслідок, поновлення воєнних дій у цій країні;

• посилення внутрішньополітичної нестабільності в країнах по периметру державних кордонів Казахстану й можливий перехід діяльності терористичних груп на територію Казахстану (ІРУ, уйгурські сепаратистські організації й т.д.);

• включення території Центральної Азії в зону своєї терористичної діяльності з боку міжнародних терористичних організацій (" Аль-Каїда", "Ісламський Джихад" і т.д.). Тут необхідно врахувати два принципових моменти. По-перше, безпричинне зростання кількості терористичних організацій (їх сьогодні більше 500), їх транснаціональний і трансетнічний характер. По-друге, вхід Казахстану в антитерористичну коаліцію і як наслідок автоматична прив'язка країни до складу непримиренних ворогів "Глобального Терористичного Фронту";

• виникнення власної "доморослої" терористичної організації (як то "Ісламський Джихад у Казахстані" та ін.) [4].

У цілому Казахстан значною мірою підпадає під критерії релігійних екстремістів "ворожої для щирого ісламу" держави. Проте, поширення релігійно-політичного екстремізму ісламської спрямованості в Казахстані, швидше за все, може одержати імпульс через зовнішню ідеологічну експансію. На відміну від багатьох країн, де є присутньою проблема релігійного екстремізму, у Казахстані радикалізація мусульманського суспільства може відбутися не за схемою: загострення соціально-економічних, внутрішньополітичних проблем - пошук ідеологічного вираження - ісламський радикалізм, а за схемою:

пропаганда радикальних ідей - поширення релігійно-політичного екстремізму – тероризм, тобто, через втручання зовнішніх сил.

Дестабілізуючий вплив радикального ісламізму тісно пов'язаний із проблемою контрабанди наркотиків. З одного боку, наркогроші використовуються для забезпечення екстремістів зброєю, засобами для утримання тренувальних таборів і т.п. З іншого боку, наркоділки не зацікавлені у встановленні твердого державного контролю, посиленні правоохоронних структур. Їх набагато більше влаштовує соціально політична нестабільність, кризовий стан суспільства, що дає можливість із найменшими витратами забезпечити функціонування мережі перекидання й збуту наркотичних речовин.

Власне, проблема контрабанди наркотиків є ще однією загрозою національній безпеці Казахстану.

Провідною причиною поширення наркобізнесу в Центральній Азії є збереження ситуації в Афганістані, де наркобізнес став основним джерелом існування держави. Очікування світового співтовариства, особливо сусідніх з Афганістаном країн, що антитерористична операція США зможе вирішити проблему наркобізнесу в цій країні, виявилися марними. З моменту розгрому талібів і приходу нового уряду Хаміда Карзая, ситуація в сфері виробництва наркотиків в Афганістані абсолютно не змінилася й, незважаючи ні на що, набула нового повороту. Так, за даними експертів ООН, майже одразу після відносної стабілізації воєнних дій в 2002 р. відбулося повторення рекордного врожаю 1999 р. - від 3,5 до 4,6 тис. тон опію-сирцю. При тому, що основні запаси зі зроблених протягом останніх 3-4 років 10 тис. т. опію, за мінусом спрямованих на ринки збуту, не були виявлені й вилучені в ході міжнародної антитерористичної операції [5].

Для Казахстану в короткостроковій і середньостроковій перспективі проблема наркобізнесу й росту наркоманії може серйозно торкнутися наступних важливих сфер. У соціальній сфері - це, насамперед, загроза для збереження здорового генофонду населення. Сьогодні в Казахстані відбувається інтенсивна структурна перебудова наркоринку: іде активний процес заміщення традиційних "легких" наркотичних речовин (маріхуана, гашиш і т.д.) на важкі (насамперед, героїн). Різко зростає споживання високоактивних, дорогих і найнебезпечніших для здоров'я наркотичних засобів і психотропних речовин. Спостерігається небезпечний процес "героїнізації" населення регіону.

У політичній сфері головна небезпека полягає в тому, що наркомафія не зацікавлена в регіональній і національній стабільності. Величезні прибутки, одержувані від наркотиків, ідуть на підтримку сил, що здійснюють руйнівний вплив на держави регіону, а також за його межами. Проблема наркотиків найтіснішим чином пов’язана із проблемою міжнародного і релігійного екстремізму. Засоби, що надходять від продажу наркотиків, є одними з основних джерел фінансування екстремістських організацій у регіоні Центральної Азії.

В економічній сфері головною проблемою може стати криміналізація економіки. Проблема криміналізації економіки є однією з основних у цей час загроз для економік ряду країн Центральної Азії.

Таким чином, проблема наркобізнесу несе надзвичайно негативні наслідки для Центральної Азії, і Казахстану зокрема. На сьогодні наркобізнес став серйозним фактором, що впливає на соціально економічний розвиток регіону. Важливу роль у цьому зіграла географічна близькість Центральної Азії до головних центрів виробництва наркотичних речовин. У цей час найкрупнішим виробником наркотиків у світі став Афганістан.

Наркобізнес справляє все більш серйозний негативний вплив на перспективу збереження стабільності та є одним з основних сучасних викликів безпеці регіону. До найбільш серйозних негативних наслідків можна віднести наступні:


• відбувається широке залучення населення в наркогалузь;

бідність і відсутність перспектив змушують багатьох людей ставати наркокур’єрами, брати участь у виробництві й збуті наркотиків;

усе більше жінок і молоді утягується в злочинний бізнес;

• небезпечної межі досягла наркоманія у самій Центральній Азії, де раніше цього явища не спостерігалося в силу традиційного суспільного укладу і жорсткого контролю з боку радянської влади;

• тіньовий розподіл доходів створює величезний тиск на економіку, що перебуває в кризі, і перешкоджає її нормальному розвитку;

можливість одержати легкі й більші гроші, не порівнянні з доходами від промислового й сільськогосподарського виробництва, не створює спонукальних мотивів для капіталовкладень у реальну економіку;

• наркогроші істотно підтримують кримінальні й екстремістські групи. Вони полегшують підкуп посадових осіб і створюють ґрунт для корупції, що захоплює державні структури [6].

Зрештою, наркобізнес несе відповідальність і за підтримку нестабільності, що забезпечує для нього більш широке й безпечне поле діяльності.

Таким чином, підводячи підсумки варто відзначити, що на сьогодні перед національною безпекою Республіки Казахстан поряд з проблемами так званої «жорсткої» безпеки стоять тісно пов’язані загрози тероризму та наркоторгівлі. Зважаючи на те, що терористичні настрої в країні мають соціально-економічне і релігійне підґрунтя, владі Казахстану вкрай необхідно запобігти проникненню зовнішнього ідеологічного впливу і що найважливіше, унеможливити фінансування терористичних організацій в республіці за рахунок надходження наркогрошей в країну.

ЛІТЕРАТУРА 1. Омаров Н.М.. Гуманитарные аспекты безопасности КР в ХХI веке: вызовы и ответы// http://www.ctaj.elcat.kg/tolstyi/bib_txt/bib022.html. - 13.10.2007.

2. Дубовцев Г.Ф.. Военно-политические аспекты региональной стабильности: место и роль Казахстана// http://www.kisi.kz/site.html?id=716. – 24.12. 3. Черных B., Бурнашев Р.. Секьюритизация: международный терроризм в Центральной Азии// http://studies.agentura.ru/centres/cap/internationalterrorism/. – 26.02. 4. Амрекулов А.. Системные угрозы безопасности Казахстана и пути их преодоления// http://www.analitika.org/article.php?story=20050510042206249. – 10.05. 5. Тукумов Е.В.. Наркобизнес в Афганистане - угроза безопасности ННГ Центральной Азии// www.kisi.kz/old/Parts/Confs/cnf5/tukumov.html. - 15.02. 6. Грозин А.В.. Внешнеполитическое обеспечение национальной безопасности Республики Казахстан// http://www.materik.ru/index.php?section=analitics&bulid =85& bulsectionid=7556. – 12.04. ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО РОСІЇЇ ТА ІНДІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ХОДУНОВ О.С.

Сучасний етап російської політики полягає в укріпленні взаємовідносин з країнами Близького та Середнього Сходу, де на сьогодні не зовсім стабільна ситуація. Дає про себе знати і тривожна тенденція по встановленню однополярного світу та гегемонії однієї держави, та диктату сили. В зв’язку зі змінами в світових обставинах супроводжувались і корінними змінами в Росії та Індії, що дало привід цим двом країнам перейти на новий рівень двосторонніх відносин в військово-технічній сфері. Військово-технічне співробітництво між Росією та Індією – одна з найважливіших галузей відносин, які спрямовані на забезпечення національних інтересів двох сторін.

Військово-технічне співробітництво Росії та Індії продовжується майже п’ятдесят років.

Співробітництво на сучасному етапі пов’язано з 1993 р., коли був підписаний новий договір про дружбу та співробітництво, а також цілий ряд двосторонніх відносин, регулюючих, у тому числі, і питання поставок зброї. Внаслідок чого була прийнята програма військово-технічного співробітництва Росії та Індії, яка діє до теперішнього часу. На індійських заводах за допомогою російських спеціалістів та поставок комплектів із Росії проводиться збір танків Т-30, винищувачів Су-30, проти корабельних ракет ‘Брамос’ та іншої військової техніки. 14 жовтня 2008 р. було прийнято рішення щодо продовження терміну дії програми до 2020 р.

Росія та Індія проводять різні спільні розробки – наприклад, винищувача п’ятого покоління, який повинен ввійти до ВЗС обох країн в подальшому десятилітті. Одним із масштабних проектів в ВЗС може бути тендер на поставку 126 легких винищувачів для ВЗС Індії. Росія бере участь в цьому тендері з винищувачем ‘Миг-35’ і має не безпідставну надію на перемогу.

Незважаючи на те що Індія виробляє озброєння, вона також продовжує закупки готової продукції.

Одним із самих великих проектів в цьому відношенні є контракт щодо модернізації та поставки для ВМС Індії авіаносця ‘Викрамадитья’, колишнього російського важкого крейсера авіаносця «Адмірал Горшков», який на даному етапі проходить повну модернізацію на заводі в Северодвіську і буде призначений для базування гелікоптерів та літаків з вертикальним зльотом та посадкою. Головною зброєю оновленого корабля стане модернізований винищувач ‘Миг-29К’. Ці машини будуть використані і на перспективному індійському авіаносці ADV, проект якого розроблений за участю російських спеціалістів та буде впроваджений в дію в наступному десятилітті.

Нещодавно з’ясувалось, що северодвінський завод не може реконструювати ‘Викрамадитья’ в строк зазначений в договорі. Називались слідуючи причини: відсутність досвіду будівництва та модернізації великих надводних кораблів на заводі, недостатня кількість кваліфікованих робочих та інженерних кадрів, різке зростання цін на комплектуючі в зв’язку з інфляцією та інше, але восени 2008 р. сторони врешті домовились про подовження строку модернізації авіаносця та перегляду кошторису робіт.

Кажучи про подібні проблеми в російсько-індійському ВТС, необхідно звернути увагу і на скандали, які пов’язані з претензіями Індії до якості російських гелікоптерів ‘Ка-29’, модернізованих проти корабельних літаків ‘Ил-38’, та підводних човнів проекту 877. Частина цих сварок, на думку спеціалістів, ініційована конкурентами Росії, частина виникла з провини замовника, але ці розбіжності демонструють складність індійського ринку та розбірливість індійських військових щодо якості зброї.

В найближчі 15 років Індія має наміри виділити на закупку нової техніки та озброєння для своїх озброєних сил більш 80-ти мільярдів доларів. Тому Індійський ринок і є одним із самих привабливим, але і разом з тим самим складним для світових виробників зброї, які мусять конкурувати між собою. Складність для Росії полягає в тому, що російська зброя повинна кожен раз доводити свою спроможність змагатися з кращими американськими та європейськими зразками, а російські пропозиції – бути не менш вигідними, чим ті які пропонує західний світ. Навряд чи Росія отримає замовлень для Індійських озброєних сил, як в свою чергу зумів одержати СРСР, але все ж таки російські розробники не відмовляться від боротьби за вигідний ринок. Росія має право на ці відносини, адже позаду довга історія співробітництва СРСР/Росії та Індії в військовій сфері. Старих товаришів, які доказали свою надійність, не міняють, і треба бути впевненими, що ця співпраця буде на протязі ще довгих років.

Висока інтенсивність контактів Росії та Індії в нинішньому періоді говорить про довіру і динаміку російсько-індійського діалогу. Слід відзначити єдність в боротьбі проти тероризму, наркоманії та організованої злочинності, що дає привід для широкого розвитку відносин в військово-технічному комплексі. Для Росії Індія завжди була і залишається одна з провідних партнерів не тільки в Азії, але і в світі в цілому. Багато строкова практика двосторонніх відносин свідчить, що військово-технічне співробітництво цих країн не є носієм загрози іншим країнам, а зовсім навпаки має чітку і виразну направленість служити справі безпеки миру в Азії та на всій планеті в цілому.

ДИНАМІКА ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ АМЕРИКАНСЬКОГО ПРЕЗИДЕНТА ДЖ. В. БУША ХУДОЛІЙ А.О.

Визначаючи стратегію. Перша міжнародна криза, з якою зіткнувся президент, були події вересня 2001 року, коли внаслідок терористичних дій загинуло близько 3000 американців. Терористична група, Аль-Каїда, лідером був Осама бін Ладен, яку звинуватили у нападі, мала бази в Афганістані і розвинуту мережу по всьому світі. Війна, оголошена Бін Ладеном Америці у 1998 році, принесла руйнування. Америка вирішила нанести удар у відповідь по афганських базах. Інтервенція Іраку чи удар по таборах терористів у Долині Бекаа в Лівані були відкладені, оскільки вони навряд чи отримали б міжнародну підтримку.

Після свого виступу по телебаченню, президент Буш готував народ до війни. Він виголосив свою першу промову на поминальній службі, присвяченій жертвам терористичних нападів в Національному Соборі, де він назвав вбивць “злом.” Згодом, він вилетів до Манхеттена, де через рупор звернувся до натовпу американців, рятівників і представників Конгресу. Буш говорив про те, що “люди які зруйнували ті будівлі незабаром почують про них ” [1, с. 187-188]. Його прості, від душі слова звучали в унісон з думками слухачів.

Буш водночас мав справу з другою вимогою переорієнтації американської зовнішньої політики – інтеграцією хвилювань і пріоритетів подій 11 вересня в ширшу схему загальної зовнішньої політики.

Стратегія, яку виробили знайшла свій відбиток у 3 офіційних заявах: Стратегії Національної Безпеки року, Зверненні Буша до американського народу в січні 2002 року і його промова в військовій академії Вест Поінт в червні 2002 року. Разом взяті, ці три документи репрезентують концепцію зовнішньої політики, що була краще структурованою і більш цільною ніж будь-яка інша, розроблена під час холодної війни. В основі цієї стратегії було усвідомлення американської сили. Загальною метою американської політики як пояснила Ен Ес ЕС, буде трансформація моменту впливу в десятиліття миру, процвітання і свободи [2, с. 284].

Пріоритети Буша в 2001 році. У 2001 році в промові-зверненні до американського народу Буш виокремив небезпеки в світі, серед яких двічі згадав тиранію, один раз ворожі сили, 4 рази загрози, раз зазначив війну та двічі зазначив боротьбу [Док. 1].

Таблиця 1. Небезпеки в світі в 2001 році - Ворожі сили Загроза Війна Боротьба Тиранія У 2002 році ситуація змінюється оскільки тільки у числовому значенні, американський президент раз зазначив низку небезпек, до яких відніс 8 категорій: беззаконні режими, ворогів, гноблення, зброю масового знищення, зло, війну з терором, напади та небезпеки загалом [Док. 2].

Таблиця 1. Небезпеки в світі в 2002 році - Беззаконні режими Ворог Гноблення Зброя мас. знищ Зло Війна з терором Напад Небезпеки Окремою групою виникає світ терору, який охоплює 9 категорій, таких як: біотероризм, вісь зла, ворожий Іран, режим в Іраку, північно-корейський режим, терор, терористів, тиранію та терористичні режими, до яких Дж. Буш відніс Ірак, Іран та північну Корею.

Таблиця 1. Терористичні загрози в 2002 році – Біотероризм Вісь зла Ворожий Іран Іракський режим Північно-Корейський режим Терористичні режими Терор Терористи Тиранія Якщо в 2001 році небезпек було 5 (10 одиниць), то в 2002 році кількість категорій зросла до 17, а кількість одиниць до 100.

Стратегія. Визначаючи стратегію, Буш зосередився на двох вагомих загрозах американській безпеці – тероризмі та зброї масового знищення (ЗМЗ). Терористичні атаки продемонстрували, що потреби національної безпеки змінилися в корені. Серед політиків оточення Буша зміцніла думка, що 11 вересня спричинило ґрунтовне переосмислення природи і намірів ворожих режимів, що призвело до агресивнішої позиції США щодо поширення ЗМЗ. В новій ері єдиним шляхом звести нанівець зусилля ворогів було боротися з тероризмом і поширенням ЗМЗ. Тому, з точки зору Буша це були першочергові завдання.

Стосунки з великими країнами. Стосунки з великими країнами також займають вагоме місце у світогляді Буша на зовнішню політику. Як і Клінтон, Буш не мав наміру відмовлятися від ролі США як глобального лідера. Для того щоб уникнути напруження з такими країнами як Китай, Росія та Індія, США слід демонструвати військову міць тим самим переконуючи потенційних суперників відмовитися від задуму кидати виклик США. НАТО було ланкою, що пов’язувала США та Європу. А справжнім глобальним консенсусом щодо базових принципів була розбудова стосунків між Вашингтоном і Бейджином, Нью Делі і Москвою. Між, США і Росією, яка вже не була стратегічним ворогом, стосунки могли розвиватися віддаляючись від військових у напрямках, де були спільні інтереси, а власне – доступ Росії до СОТ, її інтеграція в Європу, зміцнення стосунків між Росією та НАТО. І хоча між Вашингтоном і Нью Делі були непорозуміння щодо індійської ядерної програми та спільне бажання вільного проходу через Індійський океан, та зростаючий інтерес Індії до економічної лібералізації були очевидними для потепління стосунків.

Китайське мілітаристське нарощування потужності було джерелом хвилювання для США, але й тут Буш запланував знайти сфери спільної угоди, такі як торгівля та потреба в стабільності корейського півострова [2, с. 287].

Заходи. Зважаючи на тактику, Буш розробив цілу низку заходів для боротьби з терором.

Найсильнішим аспектом його стратегії була його довіра до військового компоненту. До межі небаченої з часів періоду після холодної війни, підхід Буша до зовнішньої політики ґрунтувався на загрозі і застосуванні сили. Зважаючи на той факт, що терористи діяли більш ніж в 60 країнах світу, США застосують військову силу щоб припинити їхню діяльність та знищити їх по всьому світі, знищити їхніх лідерів, командний склад і комунікації. Тому, Буш мав намір шукати міжнародну підтримку і санкції для цієї мети, щоб знищити загрозу до того як вона дістанеться кордонів США. Водночас, він попередив, що якщо співробітництва не буде, США діятимуть на власний розсуд самостійно [Док. 3].

Прорахунки. В його стратегії є кілька концептуальних прорахунків у стратегії. Адміністрація не була певна яку терористичну групу слід переслідувати і хто ж є ворогом у війні з терором. Навіть сам термін війна з терором є проблематичним, оскільки під ним розуміють анти тероризм і поширення ЗМЗ, а це не одне і теж саме. Незважаючи на ці недоречності, Буш має цільну і послідовну стратегію на відміну від попередніх за останні десятиліття. У концептуальному плані його стратегія повернула фокус та ясність яких не було протягом останнього десятиліття [2, с. 292].

Дж. Бушу вдалося добитися успіхів, яких не було до 11 вересні 2001 року. Американським дипломатам вдалося добитися реалізації пропозиції щодо оголошення заборони надавати кошти терористам [3, с. 152]. Добитися незаконності допомагати терористам згідно з міжнародними законами було просто;

зовсім інша справа змусити такі країни як саудівська Аравія, Пакистан та країни шейхів у Перській Затоці вплинути на своїх громадян.

Як тільки уряду Буша вдалося змінити стосунки на міжнародній арені, несподіваний пірует зробив Китай, який як джерело стурбованості для яструбів-республіканців під час 1990-х, змінив статус зі “стратегічного конкурента ” на “друга по зброї, ” оскільки США попросили Бейжин ділитися розвідувальною інформацією про спільного ворога. Як і Росія, що мала чеченських мусульман так і Китай страждав від терористичної діяльності в західній, населеній в основному мусульманами, провінції Ксінянг, джерела етнічного сепаратизму з боку Авгурів, народу центральної Азії.

США знайшли спільну мову з Росією, незважаючи на те, що бомбардування НАТО Косово погіршило стосунки з Москвою. Вашингтон більше не критикував Російську Федерацію в порушенні прав людини в боротьбі проти чеченських партизан. Такі дружні російсько-американські стосунки після подій вересня сприяли тому, що Москва погодилася на створення військових баз США в Азії, поясу, що був у сфері інтересів Росії. Російсько-американське співробітництво у боротьбі з тероризмом насправді було надзвичайно складним за своїм характером. США критикували Росію за тиск на незалежні ЗМІ і відступ від демократії. В свою чергу, Росія зображала США як свого головного суперника, як і під час протистояння періоду холодної війни. Пізніше, Кремль чинив опір спробам Вашингтону здійснити мирну зміну режимів у Грузії, Киргизстані і Україні з метою поширення демократії і зменшення московського впливу.

Перспективу подальших досліджень вбачаємо в дослідженні динаміки зовнішньополітичних пріоритетів на протязі всього терміну перебування президента Буша на своєму посту.

ЛІТЕРАТУРА 1. Sammon Bill. Fighting Back: The War on Terrorism – From Inside the Bush White House. – Washington, DC:

Regnery Publishing, 2002. – 400 p.

2. Brands Hal. From Berlin to Baghdad: America’s search for purpose in the post-Cold War world. – Lexington:

The University Press of Kentucky, 2008. – 416 p.

3. Henriksen, Thomas H. American power after the Berlin Wall. – New York: PALGRAVE MACMILLAN, 2007.

– 250 p.

4. Док. 1. Address Before a Joint Session of the Congress on Administration Goals, February 27, 2001, http://www.presidency.ucsb.edu/ws/index.php?pid= 5. Док. 2. Address Before a Joint Session of the Congress on the State of the Union, January 29, 2002/ // http://www.presidency.ucsb.edu/ws/index.php?pid= 6. Док. 3. President Bush Delivers Graduation Speech at West Point United States Military Academy, New York, West Point, June 1, 2002, // http://www.whitehouse.gov/news/releases/2002/06/20020601-3.html ОСОБЕННОСТИ ЭНЕРГЕТИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА ГЕРМАНИИ И РОССИИ ШВАРЕВА А.В.

Отношения Германии и России в современной системе международных отношений играют чрезвычайно важную роль и носят для обеих стран стратегический характер. Сотрудничество государств протекает как на двухстороннем уровне, так и в рамках диалога Европейский Союз – Россия. Цель статьи – рассмотреть отношения двух стран в рамках энергетического сотрудничества.

Сегодня Германия для России является важным экономическим партнером и занимает второе место по уровню инвестирования [1;

37]. Ее доля во внешней торговле РФ составляет более 10 процентов, России во внешней торговле Германии - около 2,5 процентов [2]. Так, на ФРГ приходится около 13,6 процентов всей российской внешней торговли. Россия же для Германии, исходя из абсолютных финансовых показателей, является десятым по важности экономическим партнером и торговля с ней составляет около процентов от общего объема. В 2007 году взаимный товарооборот стран увеличился на 32 процентов и достиг 33,9 млрд. долл. [3].

Также, необходимо отметить, что ФРГ на современном этапе является основным кредитором Российской Федерации. Так, в 2007 году объем накопленных инвестиций Германии в российской экономике составил 10,2 млрд. долл. Из них прямые инвестиции составляют около 3 млрд. долл. или 7,1 процентов [3].

В России функционирует около 3,5 тысяч предприятий с германским участием, из них около 800 - со стопроцентным немецким капиталом. Масштабы инвестиционной деятельности России на немецком рынке в настоящее время не превышают 0,2 – 0,3 млрд. евро. В ФРГ действует более ста фирм с российским участием.

Ввиду того, что сегодня Европа импортирует из России около 90 процентов энергоресурсов [4], партнерство Германии и России в рамках энергодиалога является ключевым как для обеих стран, так и для Европейского Союза в целом.

На современном этапе энергетический диалог ФРГ и РФ перерос в энергетический альянс, от деятельности которого Россия широко использует выгоду [5]. ФРГ ежегодно получает из России 33% нефти и 41 % газа от общего объема импорта энергоносителей. В 2007 году Россия обеспечила внутренние потребности энергетического комплекса Германии на 46 процентов [6;

21-25].



Pages:     | 1 |   ...   | 4 | 5 || 7 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.