авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 |   ...   | 5 | 6 ||

«ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ТРАНСФОРМАЦИЯ ФИНСКОГО НЕЙТРАЛИТЕТА ...»

-- [ Страница 7 ] --

Важный импульс развитию энергетического партнерства ФРГ и РФ дало экономическое соглашение 2005 года России и Германии по поводу строительства газопровода «Северный поток» («Nord Stream»). Этот магистральный газопровод через Балтийское море соединит Россию (Выборг) и Германию (Грайсвальд) [7].

Его протяженность составит 1200 км. «Северный поток» является совместным проектом трех крупных концернов: OAO Газпром, Винтерсхалл АГ (подразделение BASF CE) и Э.ОН Рургаз АГ (подразделение E.ON AG). ОАО «Газпром» владеет 51 процентом капитала, а Винтерсхалл АГ и Э.ОН Рургаз АГ имеют равные доли по 24,5 процентов [7]. Этот газопровод напрямую свяжет систему газоснабжения России с газотранспортной сетью Западной Европы. Планируется, что газопровод обеспечит около 25 процентов потребности Европы в дополнительных поставках природного газа в ближайшие десятилетия. «Nord Stream» получил статус приоритетного проекта, обеспечивающего потребности европейской энергетической инфраструктуры, т. к. потребность в импорте природного газа в странах ЕС возрастет с 336 миллиардов кубометров в 2005 году до 536 миллиардов кубометров в 2015 году [8]. Проект Северного потока является ключевым звеном в инфраструктуре между Евросоюзом и Россией, лидирующим поставщиком природного газа в мире. Этот газопровод, который в течение десятилетий будет покрывать потребность Европы в газе, является ключевым проектом в рамках энергетического сотрудничества России и Германии. Необходимо отметить, что именно поэтому к традиционным вопросам в рамках стратегического партнерства РФ и Германии добавился вопрос европейской энергетической безопасности [9;

21-25]. Так, энергетические отношения этих держав еще пять лет назад сосредотачивались в области производства и потребления природного газа, нефти и угля. Однако, в результате стремительного процесса интенсификации экономики ЕС, который способствовал увеличению объемов европейского потребления российских энергоресурсов, возникла проблема эффективного использования энергоносителей, внедрения возобновляемых источников энергии и вопросы ресурсосбережения [10;

35-36].

Таким образом, сотрудничество ФРГ и РФ в энергетической сфере протекает в основном по таким направлениям: инвестирование ФРГ в российский энергетический комплекс, взаимный товарообмен, совместные проекты в энергетической сфере и продажа российских энергоресурсов как Германии, так и ЕС.

Энергетическое партнерство Германии и России на современном этапе является важной частью общей внешней экономической политики ЕС, а также играет главную роль в решении проблем энергетической безопасности ЕС.

ЛІТЕРАТУРА 1. Келлер, Хорст. Преобразования в странах Центральной и Восточной Европы: участие Германии./ International Рolitic.-1999.-№11.C.37.

2. Думная Н.Н. Немецко-российские экономические отношения в условиях глобализации // Доклад на конференции. Германия, Университет Потсдам, 2006.

3. http //www/globalaffairs/ru/ numbers/23.-11-12.2006.

4. Энергетическая безопасность в цене http://regtime.ru/owa/rt/rt_subgjects.htmi?a_id = 11005. – 15.04.2007.

5. Агенство Політичних новин – Нижній Новгород Глобальная энергетическая безопасность. Глобальные энергетические проблемы // http:// www.fpn.-nn.ru/docs/11.html.-16.04.2007.

6. Кудряченко О. Нові політичні виміри поступу Німеччини // Людина і політика. -2002. - №2. –С.21-25.

7. «Северный поток». www.gazprom.ru 8. Проект столетия – Североевропейский газопровод. www.nord-stream.ru/shtmi?id =1133&offset=0 23.12/ 9. Степанов В. Німецький бундестаг та зовнішня політика // Політика і час.-2004.- №7-8. – С. 25-26.

10. Диль М., Новая система безопасности в Европе. – Зимняя академия. 10-21 февраля 2003г С. 35-36.

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗШИРЕННЯ ШАНХАЙСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ СПІВРОБІТНИЦТВА ЯНЧЕНКО А.О.

Шанхайська організація співробітництва є унікальним прикладом інтеграційного угрупування на пострадянському просторі, що не припускає наявності держави-лідера у своєму складі і побудованому по схемі так званої коопераційної безпеки. Це, а також нестабільна геополітична ситуація в центральноазіатському регіоні сприяє тяжінню країн Центральної Азії і їх найближчих сусідів до ШОС, ставлячи на порядок денний питання про залучення до складу організації нових учасників.

Проблема можливого розширення Шанхайської організації співробітництва тісно пов'язана з різними трактуваннями пріоритетів, що стоять перед нею. Досі ШОС не вдалося добитися чіткого і єдиного для всіх держав-учасниць розуміння власного курсу розвитку. Зараз, проблема «трьох зол», що згуртувала шість держав у 2001 р., значною мірою втратила свою актуальність. Загальною для всіх країн організації залишилася тільки проблема релігійного екстремізму [1]. Відповідно до цього коло питань розширилося до сфер зовнішньої політики, економіки, охорони навколишнього середовища, у тому числі використання водних ресурсів, екології, культури, освіти тощо. Відчуваючи потребу ШОС в самовизначенні кожна з країн-учасниць організації, особливо крупні гравці – Росія і Китай, по-різному уявляють собі майбутнє ШОС. Так, Росія схиляється до формування моделі ШОС за типом «азіатської НАТО», де політична складова і проблеми безпеки превалюватимуть над економічним сектором. Китай у свою чергу зацікавлений в розвитку економічного співробітництва, що дозволить йому за допомогою механізмів ШОС реалізувати довгострокову стратегію в Центральній Азії і форсувати економічну інтеграцію в регіоні під власною егідою. Решта учасників організації дістає можливість будувати свою політичну діяльність на зіткненні інтересів Москви і Пекіна. Виходячи з вищесказаного, актуалізуються питання, пов'язані з перспективами та можливими наслідками розширення ШОС.

Згідно Хартії і всім статутним документам ШОС, організація носить відкритий характер. Проте на сьогоднішній день в Шанхайській організації співробітництва діє мораторій на вступ нових членів, дія якого уповноваженими особами пояснюється необхідністю вдосконалення законодавчої бази і розробки механізмів розширення організації. Представляється, що офіційна позиція з цього питання навряд чи відображає дійсні настрої усередині ШОС, і обережність країн-членів у питанні розширення складу учасників об'єднання, мабуть, обумовлена і причинами іншого характеру.

В даний час спостерігачами при ШОС виступають Іран, Монголія, Індія та Пакистан. Організація взаємодіє з Афганістаном у складі контактної групи «ШОС – Афганістан». І три азіатські країни – Афганістан, Іран та Пакистан – висловлюють активне бажання стати повноправними членами ШОС.

Білорусь також подала заявку на статус країни-спостерігача, в чому була підтримана Казахстаном. Втім, після заяви російського керівництва про те, що Білорусь є європейською державою та в азіатському інтеграційному об'єднанні брати участь не може, її заявка так і не була розглянута.

Проаналізуємо спонукальні мотиви і реальні можливості участі в організації держав-претендентів на членство в ШОС. Загальним привабливим аспектом для всіх цих азіатських держав є прагнення розвивати і укріплювати співпрацю в області енергетики. Країни-претенденти на членство в ШОС виражають, зокрема, зацікавленість в роботі енергетичного клубу ШОС, створення якого може стати важливим елементом формованої в рамках Шанхайської організації співробітництва системи безпеки, сфера якої стосується і енергетичної.

На сьогодні тільки Іран офіційно звернувся із заявкою на вступ до ШОС, зробивши відповідну заяву 24 березня 2008 р. Таджикистан активно підтримав цю ініціативу, до цього схиляється і Казахстан.

Іран. В умовах сьогодення Іран зацікавлений у посиленні відносин з Росією та Китаєм, крім того він, за думкою експертів, вважає ШОС клубом країн, що розділяють його погляди на сучасну архітектуру міжнародних відносин, розглядає організацію приоритетним вектором його центральноазіатської політики.

ШОС також відповідає іранській зовнішній політиці т.з. «спрямування на Схід» (“looking East” foreign policy) [2], хоча ряд аналітиків вважають цю політику лише декларативною. Членство в ШОС дозволило б Ірану знайти досить надійний захист для своєї ядерної програми, яка не визиває стурбованості, на відміну від Заходу, ні в Росії, яка вважає її спрямованою на використання «мирного атому» і за контрактом будує в Ірані ядерний реактор, ні в Китаю, який здавна підтримує прагнення Ірану до здобуття статусу регіонального лідера.

Не дивлячись на перспективи можливості позитивного впливу Росії та Китаю на зовнішню політику Ірану, та на те, що Іран не може не цікавити ШОС як один з найбільших світових енерговиробників, ключові гравці організації навряд чи підуть на погіршення відносин з США та ЄС, що є неминучим у разі зближення ШОС з Іраном. Хоча суперництво ШОС і західних військово-політичних структур існує в Центральній Азії апріорі, проте і Росія, і Китай розуміють, що посилення конфронтації з США приведе до ще більшої політичної дестабілізації в центральноазіатському регіоні і не сприятиме конструктивному вирішенню проблем безпеки і взаємодії в економічній сфері. Все це робить перспективи вступу Ірану до складу Шанхайської організації співробітництва досить примарними.

Монголія. Про перспективи розширення ШОС за рахунок Монголії багато говорили як аналітики, так і офіційні джерела перед Бішкекським саммітом ШОС у 2007 р. Але це питання так і не було розглянуто під час роботи самміту, Монголія не подала заявку на вступ. Сьогодні частина експертів схильна пояснювати неможливість вступу Монголії до ШОС тим, що Іран подав заявку раніше і прийняття Монголії «образить» Іран і може негативно сказатися на іміджі організації. Але на нашу думку, Монголія не зацікавлена в поглибленні діалогу з ШОС і сьогодні дотримується стратегії неприєднання, яка відображена в концептуальних документах держави по зовнішній політиці. У 1993 р. була розроблена зовнішньополітична стратегія, в 1995 р. прийнята Концепція національної безпеки, в якій відображена політика неприєднання, рівновіддаленості і при цьому підкреслена необхідність опори на три сили – Росія, Китай і Західні країни [3]. Крім того, Монголія є стратегічним союзником США і Японії, і в її політичних колах вступ до ШОС розглядається як відмова від цього стратегічного партнерства.

Індія. Індія сьогодні є країною, де фіксується один з найвищих темпів росту економіки, і яка має великий міжнародний авторитет. Приєднання Індії до ШОС стало б великим кроком до створення панєвразійської системи безпеки та співробітництва.

Утім можна рішучо стверджувати, що партнерство Індії з ШОС ніколи не перевищить статус спостерігача. Цьому сприяє ряд факторів. По-перше, Індія у своїй зовнішньополітичній стратегії традиційно орієнтується на країни Заходу. Вона пов’язана багатьма тісними економічними, політичними та культурними зв’язками з англосаксонським світом. Інтереси Індії і США ні в чому не стикаються, тому Індії немає потреби брати участь у ШОС, якщо розуміти його як механізм протидії впливу США.

По-друге, Китай по суті не зацікавлений у допуску Індії до ШОС, оскільки це відразу поставить під сумнів його лідерство в організації. Членство в одному блоці двох великих азіатських країн, що природно виступають конкурентами у геополітичному регіоні Азії і мають до того ж невирішені територіальні претензії, виглядає неможливим.

Пакистан. Сценарій розширення ШОС за рахунок Пакистану також виглядає маловірогідним.

Пакистан, участь якого в ШОС могла б позитивним чином позначитися на вирішенні проблеми релігійного екстремізму в регіоні, не зможе стати вдалим гравцем в Центральній Азії. Дане твердження засноване на тому, що Пакистан не володіє фінансовими і матеріальними ресурсами для підтримки розвитку співробітництва між країнами ШОС. З урахуванням системної кризи, що охопила пакистанську економіку і непослідовність курсу нового президента країни Асифа Зардарі, який просить у США кредит у 10 млрд. дол.

і в той же час веде переговори з Іраном щодо будівництва спільного газопроводу «Південний Парс – Мултан», на території Пакистану різко зросла вірогідність реалізації іншого політичного сценарію [4].

Негативним чином на можливості участі Пакистану в ШОС впливає і відсутність у Пакистану спільних кордонів з центральноазіатськими країнами. Країни Центральної Азії від Пакистану відокремлює територія конфліктогенного Афганістану, що робить скрутним використання Пакистану в маршруті експорту нафти і газу з центральноазіатських країн на зовнішні ринки. Важливим аргументом проти вступу Пакистану до складу ШОС є і позиція Росії, яка традиційно не сприймає Пакистан як «друга». Формування подібного сприйняття Пакистану відноситься, мабуть, до часів радянсько-афганського конфлікту, коли Ісламабад подавав підтримку моджахедам. І, не дивлячись на те, що зараз відносини між Росією та Пакистаном формально нормалізовані, Москва бачить в Ісламабаді швидше союзника Китаю.

Треба також враховувати, що незважаючи на останні кроки Індії і Пакистану, спрямовані на нормалізацію відносин, приєднання Пакистану до ШОС автоматично поставить Індію у ворожі відносини з організацією. У конфронтації з Індією не зацікавлена жодна з країн ШОС.

Потрібно відзначити, що сьогодні багатостороннє співробітництво між Іраном, Індією, Пакистаном та Китаєм стає ключовим фактором енергетичної політики усієї Південної Азії. У даному контексті ШОС міг би виступити готовим механізмом для такого співробітництва для вирішення проблем енергетичної безпеки регіону. Але декілька вагомих причин скасовують будь-яку можливість реалізації подібного сценарію. Одна з першочергових – відсутність зацікавленості Шанхайської організації співробітництва до внутрішньої трансформації у даному напрямі.

Афганістан. Про бажання країни приєднатися до ШОС зробив заяву президент Афганістану Хамід Карзай на форумі ШОС у Пекіні. Бажання приєднатися до цієї організації може тлумачитися як наслідок розчарування афганського уряду в ефективності допомоги з боку США та НАТО в вирішенні глибоких проблем, існуючих в країні і як надія на те, що членство в ШОС може допомогти боротися з кризами.

Перетворення Афганістану на головного в світі виробника опійних наркотиків несе велику загрозу для країн ШОС. В той же час прийняття Афганістану до складу організації вбачається неможливим в ракурсі спільної стратегії країн ШОС по формуванню кіл безпеки навколо Афганістану, які б запобігали витоку з його території наркотиків. Афганістану фактично нема чого запропонувати державам-членам ШОС, економіка країни зруйнована, політична влада фактично не контролює більшість території країни, де посилюється «Талібан».

Отже, як правильно відзначив російський експерт Інституту стратегічних досліджень Росії А.Куртов, розширення ШОС спричинить безліч проблем, з якими згодом навряд чи хто зможе впоратися, Куртов також відзначає, що країни ШОС в сьогоднішньому складі повністю самодостатні [5].

Поспішне прийняття в члени ШОС навіть тих країн, що мають статус спостерігача в організації, може призвести до перетворення серйозних конфліктів цих країн між собою чи з міжнародною спільнотою на частину проблем самого ШОС. Разом з тим недостатньо продумане і всебічно зважене рішення ШОС про розширення за територію нинішніх географічних меж може ослабити організацію.

Напевне, для того щоб запобігти цим загрозам і у той же час не бути звинуваченими в закритому характері організації, лідери ШОС на самміті ШОС у Душанбе, що пройшов у серпні 2008 р., прийняли Положення про статус партнера по діалогу ШОС. Партнер по діалогу є фактично проміжним етапом між спостерігачем і повноправним членством в організації і передбачає більш тісне співробітництво у галузях, що цікавлять обидві сторони [6]. Практика діалогових процедур може виявитися ефективним механізмом поглиблення співробітництва зі спостерігачами не приймаючи їх до складу ШОС. На нашу думку, у найближчій перспективі слід очікувати надання Ірану статусу партнера по діалогу ШОС.

Таким чином, ухвалення в ШОС тієї або іншої країни-претендента, лише посилить внутрішні протиріччя, що існують між членами організації. На даному етапі інтеграція і розширення є для ШОС взаємовиключними поняттями вже тому, що перед організацією як і раніше гостро стоїть проблема самовизначення, знаходження орієнтиру подальшого розвитку. Проте чи стане ШОС військово-політичним блоком, або в ній домінуватиме економічна спрямованість, для ухвалення конструктивних рішень усередині організації необхідно, перш за все, підсилювати взаємодію та підвищувати ступінь довіри між Китаєм і Росією, що може виявитися дуже складним завданням.

ЛІТЕРАТУРА 1. Якушева Ю. Проблемы и перспективы расширения ШОС // http://www.tazar.kg/news.php?i= 2. Lionel Beehner, Preeti Bhattacharji. The Shanghai Cooperation Organization // http://www.cfr.org/publication/10883/# 3. Концепция национальной безопасности Монголии // http://asiapacific.narod.ru/countries/mongolia/conception_of_security/conception_1.htm 4. Исламабад списан со счетов // http://www.win.ru/islam/837.phtml?PHPSESSID=a5f0db9795548e271dcd53243d22cd2d 5. Кризис расширения интеграционных объединений Центральной Азии http://www.iimp.kz/default.aspx?article_id= 6. Положение о статусе партнера по диалогу Шанхайской организации сотрудничества // http://www.sectsco.org/html/02355.html РОЛЬ РОСІЇ В ПРОЦЕСІ РЕФОРМУВАННЯ ОБСЄ ЯСІРОВА Ю.Ф.

Впродовж періоду свого існування ОБСЄ була і залишається інструментом міжнародної співпраці і найбільшою регіональною організацією з питань безпеки. Ключова роль ОБСЄ в європейському процесі неодноразово офіційно визнавалася іншими ведучими європейськими акторами. Історія ОБСЄ почалася фактично ще в 1954 році, коли СРСР запропонував укласти загальноєвропейський договір про безпеку строком на 50 років. І лише в 1969 році ці пропозиції знайшли розуміння у членів НАТО. Тоді почався Гельсінський процес по створенню НБСЄ і вже в 1975 році основними країнами Європи, США і Канади був підписаний Заключний Гельсінкський Акт. Саме на цій базі до початку 1990-х років виникло те, що сьогодні називається ОБСЄ [1;

217-218].

Але, враховуючи те, що на сучасному етапі, від початку ХХІ ст., з'явилися певні глобальні зміни, такі як загроза міжнародного тероризму, неконтрольована торгівля зброєю, обмежений суверенітет держав, нівелювання межі між внутрішньою та зовнішньою політикою. Всі вони також мають певний вплив на діяльність ОБСЄ. Це проявляється у виникненні питання про реформування Організації, вбачається необхідним реформування організації. Метою є підвищення ефективності діяльності організації, передбачається встановлення балансу між трьома вимірами діяльності, розробку об'єктивних критеріїв непередбаченої оцінки виборчих процесів, справедливий розподіл посад, удосконалення «польової»

діяльності і т.д.

Слід зазначити, що зробили значний, якщо не вирішальний, внесок у розвиток Гельсінського процесу, його основних складових, були ініціаторами розробки і ухвалення ключових документів ОБСЄ саме СРСР, а потім і Росія, як держава-правонаступник. Тому Росія володіє значним авторитетом і політичною вагою в ОБСЄ, що для неї дуже важливо [2;

40]. Адже з європейських і євроатлантичних структур, таких як ЄС і НАТО, тільки в ОБСЄ Росія володіє всією повнотою прав і не є зовнішнім партнером, вимушеним пристосовуватися, добиватися підтримки, врахування своїх інтересів. До того ж, ОБСЄ має низку переваг перед ЄС, НАТО і Радою Європи (всеосяжний характер безпеки, включаючи гуманітарну, військово-політичну і економіко-екологічну сфери, обширну євразійську географію складу держав-учасників). Тому вищезгаданий чинник вона прагне використовувати повною мірою. Через це сьогодні актуальним є питання ролі Росії в процесі реформування ОБСЄ. Це обумовлено тим, що сьогодні Росія стикається з серйозними викликами і загрозами на Заході і Півдні, для вирішення проблем, пов'язаних з якими, є можливість використовувати досвід, напрацювання і можливості ОБСЄ.

Необхідно помітити, що 6 січня 1992 р., офіційно закріпивши спадкоємність в якості держави правонаступника СРСР в СБСЄ, Росія підтвердила рішучість діяти відповідно до зобов'язань Заключного Акту (1975 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.), а також всіх інших документів, колективно узгоджених в ході НБСЄ. І вже в затвердженій Указом Президента РФ 10 січня 2000 р. Концепції національної безпеки, першим серед чинників, що створюють основні загрози безпеки Росії в міжнародній сфері, назване «прагнення окремих держав і міждержавних об'єднань принизити роль існуючих механізмів забезпечення міжнародної безпеки, перш за все ООН і ОБСЄ» [3]. Беручи це до уваги, можемо відзначити пріоритетність ОБСЄ для Росії як форуму безпеки і співпраці.

Тому ми можемо з упевненістю говорити про те, що пропозиція про реформування ОБСЄ прозвучала вперше від Росії. Так в 2005 р. саме російською стороною було підняте питання про малоефективність організації. Адже на початку цього року в ОБСЄ виникла кризова ситуація. Не був затверджений бюджет, відсутня угода про шкалу внесків, і не було ясності щодо нового генерального секретаря організації. Саме з цими позиціями і пов’язане сучасне відношення РФ до ОБСЄ і особливості її участі в Гельсінкському процесі на сучасному етапі.

Російська позиція в питанні реформування ОБСЄ пояснюється «претензіями» до таких перекосів в її діяльності:

• дисбаланс в області всеосяжного підходу до безпеки, що включає військово-політичний, економіко-екологічний і гуманітарний виміри. Проблема полягає в надмірній концентрації зусиль на гуманітарному напрямі, причому з підвищеною увагою переважно до країн СНД;

• фокусування «польових місій» ОБСЄ не на виконанні основних положень своїх мандатів (сприяння властям приймаючої держави по всьому спектру діяльності Організації), а переважно на моніторингу внутрішньополітичної ситуації;

• практика «подвійних стандартів» в оцінці з боку ОБСЄ/БЮРО з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) виборчих процесів в державах-учасниках.

Зокрема Росія виражала побажання більш справедливого розподілу постів в Секретаріаті, інститутах, польовій присутності і місіях, перегляду шкал внесків до бюджету організації на основі принципу реальної платоспроможності держав за методологією ООН [4;

58-60].

Таким чином, можемо помітити, що за допомогою проведення таких реформ Росія намагається повернути ОБСЄ до її первинних функцій форуму для рівноправного політичного діалогу 55 держав Європи, Азії і Північної Америки і колективного ухвалення рішень з найважливіших проблем безпеки на євроатлантичному просторі. Також спробами реформування, пов'язаними з роботою «Групи мудреців» з питань підвищення ефективності ОБСЄ і різними семінарами і зустрічами з участю Росії, ще раз підкреслюється важливість і пріоритетність ОБСЄ для неї. Адже, не дивлячись на те, що поставлена під сумнів перспективність діяльності організації і навіть подальшої участі в ній РФ, все одно проявлена віра в здатність більш повно використовувати її потенціал, що складається з таких чинників, як широко представницький склад і всеосяжний набір компетенцій.

Сьогодні продовжується тенденція до роботи Росії в ОБСЄ в основному з питань її реформування.

Діяльність направлена не тільки на більш глибокі зміни зі старих питань, але і на рішення більш нових і актуальних проблем. Так, і раніше виступаючи ініціатором реформ інституту міжнародного спостереження і сприяння виборам і натикаючись при цьому на протилежну позицію Заходу, цього року Росія все-таки добилася просування в цьому питанні. У Відні 21-22 липня пройшов міжнародний семінар, присвячений практичним аспектам міжнародного спостереження за виборами, на якому делегація експертів з Росії запропонувала ОБСЄ прийняти єдині правила спостереження за виборами [5].

Ще хотілося б відзначити, що у зв'язку з тим, що сьогодні одним з найважливіших є питання вирішення грузино-осетинського конфлікту, проблема виведення російських військ з Південної Осетії і сприяння в цьому ОБСЄ, то відносини Росії з Організацією стають ще більш актуальними. Адже західні країни, засуджуючи політику Росії у зв'язку з подіями на Кавказі, затверджують, що вона порушила положення Заключного Акту НБСЕ, прийнятого 1 серпня 1975 року. При цьому робляться посилання на принцип територіальної цілісності і ігнорується той факт, що територіальна цілісність є лише одним з десяти принципів, зафіксованих в Гельсінкському Акті, що не дозволяє виривати той або інший принцип з контексту. Тобто Гельсінкський Акт не тільки не встановлює верховенство якого-небудь одного принципу, але і містить інші, дотримання яких не менш обов'язкове. Це торкається принципів територіальної цілісності і права народів на самовизначення. Виникає питання: чи є суперечності між цими принципами? У Заключному Акті відповіді на це питання не знаходимо. У зв'язку з цим вважаємо за необхідне вказати, що президентом Росії було висунуто пропозиції про висновок нового Договору про євроатлантичну безпеку, або «Хельсінкі-2». На думку Москви, такий документ дозволив би створити надійну колективну систему, що забезпечує рівну безпеку для всіх держав, і у юридично обов'язковій формі зафіксував би основи взаємодії між всіма його учасниками з метою зміцнення миру і забезпечення стабільності [6].

Тобто, виявляється більш рішуча позиція Росії з реформування ОБСЄ, що полягає вже в питанні інвентаризації напрацьованих в Заключному Гельсінкському Акті принципів, аналізі чому ті принципи, які повинні зберігати своє значення, не виконуються на практиці.

Також важливо помітити, що, не дивлячись на невирішеність першорядних на сьогодні проблем у відносинах Росії з ОБСЄ, пов'язаних з питанням їх домовленостей про відправку до Грузії додаткових спостерігачів від Організації, Москва не перестає робити спроби у напрямі змін в її діяльності. Так глава МЗС РФ С. Лавров на зустрічі з головою ОБСЄ з питань забезпечення безпеки Південної Осетії підкреслив, що у форматі переговорів з вищезгаданого питання можуть бути ухвалені значущі рішення, направлені на підвищення ефективності механізмів забезпечення стабільності і безпеки на всьому євроатлантичному просторі [7].

Таким чином, відзначимо, що особливістю участі Росії в ОБСЄ на сучасному етапі є спрямованість на реформування Організації і повернення їй свого первинного значення ще часів «холодної війни» форуму для рівноправного політичного діалогу, а також ефективної організації З питань співпраці і безпеки в трьох вимірах. І, не дивлячись на те, що ця особливість почала виявлятися ще на початку 2000-х рр., а 2005 р. став піком, проблема реформування Організації все ще не розв'язана. Всі спроби російської сторони, що полягають в проведенні семінарів з проблеми, участі в «Групі мудреців», внесенні різноманітних пропозицій по змінах в БДІПЛ, виявилися малоефективними. Але порушення питання про необхідність подальшої участі Росії в ОБСЄ, на нашу думку, не є вірним рішення.

Сьогодні просто необхідно подолати характер взаємодії сторін, що склався останнім часом, необхідно щоб новою особливістю стала тенденція щільнішої і результативнішої співпраці рівномірно за всіма напрямами компетенції Організації. Для цього, напевно, варто стати на шлях більш радикального реформування з урахуванням нових реальностей і викликів. Таким чином РФ зможе підправити баланс в діяльності ОБСЄ, але рівно настільки, наскільки вона готова фінансувати необхідну для цього роботу. А це представляється надзвичайно важливим на сьогодні. Адже ОБСЄ - це організація з видатною історією. Її успіх заснований на здатності розвивати безпеку через співпрацю. Співпраця вимагає участі всіх членів ОБСЄ і чіткого наслідування принципу - спільно добиватися поставлених цілей. Росія потребує ефективної ОБСЄ, а ОБСЄ необхідна участь Росії. У сучасному небезпечному світі вони повинні працювати разом.

ЛІТЕРАТУРА 1. Эберхарт Х. ОБСЕ на пространстве от Ванкувера до Владивостока// Международная жизнь. – 2007. – №4-5. – С. 215- 2. Зуев К. СБСЕ/ОБСЕ: вчера, сегодня, завтра// Мировая экономика и международные отношения. – 2005.

– №4. – С. 39- 3. Концепции национальной безопасности РФ, 2000 г.// www.zakon.kz/our/asp?id= 4. Азимов А. Распутье ОБСЕ// Международная жизнь. – 2005. – №2. – С. 58- 5. Миссия выполнима. Россия предложила ОБСЕ принять единые правила наблюдения за выборами// http://www.rg.ru/2008/07/18/obse.html 6. Хельсинки-2//http://www.ng.ru/politics/2008-10-07/3_kartblansh.html 7. Москва нуждается в эффективной ОБСЕ//http://www.ng.ru/politics/2005-12-05/2_kartblansh.html ФАКТОРИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ ЦІНОУТВОРЕННЯ НА СВІТОВОМУ РИНКУ НАФТИ ЯЦЕНКО Н.Ю.


Нестабільність цін на світовому ринку нафти має дуже важливе значення для країн, які не володіють достатніми природними запасами первинних енергоносіїв для забезпечення внутрішніх потреб виробництва та споживання (країни ЄС, Індія, Китай, Україна, США, Японія тощо), що створює дуже небезпечне становище і призводить до певної залежності від країн-постачальників енергоносіїв та кон’юнктури світового енергетичного ринку, знижує рівень конкурентоспроможності національної економіки. Треба визнати, що країни-постачальники енергоносіїв шляхом їхнього непостачання або підвищення цін можуть змусити інші країни приймати політичні або економічні рішення, які не відповідають національним інтересам та стратегіям економічного розвитку цих країн;

непостачання енергоносіїв використовується іноді як чинник політичного шантажу та економічної дестабілізації в країнах.

Стихійний характер формування світових цін на нафту та нестабільність кон’юнктури світового енергетичного ринку здійснюють депресивний вплив на економіку країн, які залежать від імпорту вуглеводної сировини та продуктів її переробки.

Основною метою даної статті є аналіз впливу різноманітних чинників та визначення тенденцій процесу ціноутворення на світовому ринку нафти.

Увага в статті зосереджена на вирішенні наступних завдань:

1. визначити основні фактори, які впливають на ціноутворення на світовому ринку нафти;

2. здійснити аналіз основних тенденцій на світовому ринку нафти;

3. позначити основні пріоритети країн на світовому ринку нафти.

Досягнення завдань можливо завдяки використанню наступних методів:

1. проблемний (для аналізу тенденцій, перспектив ціноутворення на світовому ринку нафти);

2. хронологічний (для розгляду еволюції нафтового ціноутворення);

3. математичний аналіз (для подальшого прогнозування ціноутворення на світовому ринку нафти).

Питання процесу ціноутворення на світовому ринку нафти розглядаються в наукових працях вітчизняних вчених В. Артюшкіна, В. Бутко, І. Погорської, Р. Дацківа, Я. Жаліла, В. Мунтіяна, Г.

Пастернак-Таранушенко, І. Чорнодіда та інших. У працях вітчизняних та зарубіжних вчених І. Діяка, М.

Ковалка, З. Осінчука, С. Денисюка, В. Саприкіна, І. Спиридонова, А. Шидловського, А. Шевцова та інших розглядаються окремі питання стану, тенденцій та перспектив розвитку нафтового сектору, висловлюється своє розуміння процесів, що відбувається на енергетичних ринках різних держав.

В останні роки на світовому ринку сирої нафти, що є ключовим ринком енергоносіїв, спостерігається ціновий бум. За період з 1998 р. - часу локального мінімуму на нафтовому ринку - до р., коли середньорічна вартість сирої нафти в поточних цінах перевищила 80 дол./барр., вартість одного бареля залежно від сорту сирої нафти виросла не менш ніж в 5 рази. Цього року ріст продовжився: вартість російської нафти марки Urals у середньому за січень-квітень склала 73.5 дол./барр. (ріст на 35% рік до року), в першій половині травня - 79 дол./барр., а у жовтні – нижче 87 дол./барр. [1].

В 1954-1956 рр. знаменитий американський геолог доктор M.Кинг Хабберт сформулював основні закони, що описують виснаження будь-якого кінцевого ресурсу:

1. видобуток починається з нуля;

2. видобуток підвищується до піка, що ніколи не може бути перевершений;

3. як тільки пік пройдений, наступає падіння видобутку, поки ресурс не буде вичерпаний.

Ці прості правила відносяться до будь-якої системи корисних копалин, включаючи видобуток нафтових ресурсів. Природний інтерес до зазначеної теорії змусив учених провести дослідження із прогнозу піка видобутку нафти як в окремій країні, так і у світі в цілому. Відповідно до результатів цих досліджень, у даний момент серед країн, що вносять значний внесок у світовий видобуток (понад 0,5 млн. барр./день), пік видобутку нафти настав в 36 країнах. Досягнення світового піка видобутку нафти прогнозується на 2005 2015 рр. Споживання нафти у світі постійно росте. Щорічно випускаються понад 60 млн. нових автомобілів, а нафта й газ є основою світової енергетики, становлячи близько 70% всієї енергії, споживаної економіками країн миру. Ця дата є датою початку системної кризи світової економіки, оскільки подальший її розвиток неможливо без зміни базових енергетичних технологій.

Характерною рисою проходження піка видобутку нафти є те, що при наближенні до піка приріст обсягів видобутку уповільнюється. На піку її темпи дорівнюють нулю, а потім видобуток починає падати темпи приймають негативні значення. Оскільки світове споживання нафти в останні роки росте на 1,5-2,5% щорічно, то з наближенням до піка видобутку неминуче наступить, або вже наступив, період, коли ріст видобутку нафти не зможе компенсувати зрослий попит. І тоді в силу вступить основний закон ціноутворення. Ціна ресурсу буде рости доти, поки попит не зрівняється із пропозицією. Через уповільнення темпу видобутку нафти її пропозиція не зможе покривати приріст споживання нафти й на ринку виникне дефіцит ресурсу. Якщо за 2006 р. середній місячний приріст склав 0,11 млн. барр./день, тобто щомісяця щоденний світовий видобуток нафти зростав в середньому на 110 тис. барр., то за перші дев'ять місяців р. середній місячний приріст уже став негативним і становить -0,021 млн. барр./день. З червня 2006 р. й по жовтень 2007 р. - середній місячний приріст видобутку нафти дорівнює нулю.


Багато хто з аналітиків вважає, що високі ціни на нафту рукотворні. Вони гальмують економічний ріст тих країн, які не мають власного нафтовидобутку. А США його мають, входять до числа п'яти провідних нафтовидобувних країн миру. Тільки вони свою нафту не експортують, а направляють на внутрішні потреби. Високі ціни на нафту завдають удару по економічному росту тих країн, які не мають свого нафтовидобутку, а це, насамперед, Євросоюз, Китай і Індія. Тим самим, США намагаються стримати, насамперед, економічний ріст своїх конкурентів. Очевидно, що США влаштовує як ситуація з високими цінами на енергоносії, отже, з нинішньою ситуацією в американо-іранських відносинах, так і сценарій можливого військового конфлікту, тому що тоді ціни на енергоносії ще більше зростуть, потреба в них збільшиться, а вести переговори, наприклад, Китай буде вже не з Іраном, а з США. Критичне число експертів уважає, що висока ціна на нафту - це плід свідомої діяльності найбільш активних гравців на світовому нафтовому ринку. Можна знайти масу правдоподібних аргументів, що пояснюють високі ціни на нафту: "страхова премія від тероризму";

"стрімкий" ріст попиту на нафту в Китаю й Індії;

безладдя в Нігерії;

вибух нафтопроводу в Іраку;

можлива війна з Іраном;

міф про Пік нафтовидобутку [2].

Економісти, що скептично ставляться до того, що рекордний ріст цін на нафту буде тривати довгий час, виходять із наступних фактів. Приміром, одним з популярних пояснень бурхливого подорожчання нафти є ріст попиту (особливо, з боку Індії й Китаю) і зменшення пропозиції. Однак у світі не виробляється менше нафти, ніж раніше. Так, за даними аналітичного відділу фінансової компанії Cіtіgroup (називається Futures Perspectіve), у першому кварталі 2008 р. виробництво нафти у світі виросло на 2.5%, у порівнянні з аналогічним періодом минулого року. У свою чергу, обсяги споживання нафти виросли лише на 2%. За даними цього аналізу, темпи видобутку нафти в 2008 р. будуть тільки зростати (на 3.3% - 4.1%), у той час, як обсяги споживання виростуть досить помірковано - на 1.6%. Отже, дефіциту "чорного золота" на світовому ринку нині не спостерігається й у найближчому майбутньому не очікується [3, c.3].

До перерахованих вище причин росту ціни на нафту в 2007 р. були додані слабкість долара й наслідку іпотечної кризи, які призвели до приходу спекулятивного капіталу на ринок нафти. У першому півріччі 2008 р. ціна на нафту продовжувала рости. Потім ціна на нафту досягла рівня 145$ за барель (03.07.2008), після чого ціна обвалилася. 15 липня 2008 р. нафта подешевіла більш ніж на 6 %, продемонструвавши саме значне денне зниження за минулі 17 років. Потім почалося падіння до рівня нижче 130$ за барель (18.07.2008). Потім нижче 120$ за барель.

Дата вторгнення США в Іран "практично визначена й відбудеться в період між березнем і липнем наступного року з урахуванням календаря американської виборної кампанії," - пророкував в 2007 р. аналітик Р.Саїдов. Пророцтво не збулося, але саме в липні 2008 р. почалося падіння цін на нафту. Президент США Дж.Буш санкціонував контакти американського зовнішньополітичного відомства з Іраном. Переговори відносно майбутнього іранської ядерної програми відбулися 19 липня в Женеві. Важливо відзначити, що практично всі світові ЗМІ констатували, що американо-іранські переговори завершилися безрезультатно.

Але ціна на барель стала знижуватися, здавалося б, всупереч підсумкам переговорів [4, c.131].

Істотно активізувалася тема "передвоєнної націнки" на нафту, що виникла в 90-і рр. ХХ ст. На початку ХХІ ст. дана тема активно обговорюється з літа 2006 р. Нафта зустрічає самміт G8 у С.-Петербурзі новими досягненнями - абсолютними рекордами в питаннях ціноутворення. 75,78 доларів за барель - це не жарт. Основним драйвером ринку нафти останнім часом, як і раніше, залишався Іран зі своєю ядерною програмою. Будь-яка відмова Ірану від співробітництва з МАГАТЕ або Євросоюзом штовхали ринок нафти нагору, а якісь позитивні зрушення в процесі переговорів усього лише пригальмовували ціни. Що є типовим зразком формалізації "передвоєнної націнки”. Таким чином, численні припущення експертів про те, що нафта в короткостроковій історичній перспективі впаде в ціні до рівня $60-$80, не позбавлені підстав, якщо в основі аналізу лежить припущення про виключення зі структури ціни на нафту "передвоєнної" націнки.

Ціна на нафту є своєрідним індикатором. Але даний індикатор, у першу чергу, демонструє наближення якої небудь crush-кризи.

Можна зробити висновок, що причини зміни вартості нафти на світовому ринку обкутані густим туманом інформаційного шуму. Не витримує критики ідея підвищення цін на нафту через ріст її споживання. Мир використає усе більше цієї сировини, але темпи росту споживання, на відміну від цін, майже не міняються протягом тривалого часу. Вплив ринків, що розширюються, Індії й Китаю не пояснює динаміки світових цін: сумарний щорічний приріст споживання в цих двох країнах при всіх високих відносних показниках становить усього 0,2-0,5% світового попиту. Зниження споживання нафти наприкінці 1970-х - початку 1980-х рр.. і зламування динаміки в порівнянні з 1960-1970-ми рр. були викликані активною енергетичною політикою розвинених держав Заходу й глибокою кризою країн третього світу.

Звичайно, і те й інше стало наслідком енергетичної ситуації, що змінилася, але причинно-наслідкові зв'язки виглядають саме так: темпи споживання залежать від цін, але опосередковано - через довгострокові зміни державної енергетичної політики, а не як прямий результат поточної ринкової кон'юнктури. Про фізичний дефіцит нафти говорити сьогодні не доводиться. Її запаси за двадцять із зайвим років, з 1985 - 2006 р., майже подвоїлися - з 770 до 1200 млрд. барелів (164 млрд. тонн), що дозволяє підтримувати сформовані темпи споживання ще довгий час.

Починаючи з відкриття нафти в Пенсільванії в другій половині XІХ ст., світова нафтова промисловість пережила не менше восьми циклічних піків активності, після яких наступав різкий і неминучий спад. Нафтова галузь - типовий приклад boom/bust бізнесу, тобто такого, для якого характерні періоди пропасної активності, що чергуються із часами застою. У цьому ринок нафти не унікальний. Його винятковість у тому, що визначальний вплив на весь світовий ринок нафти робить усього одна країна Сполучені Штати Америки.

У той час як основна частина ресурсів рідкого палива перебуває на Ближньому й Середньому Сході, приблизно 80% усього капіталу світової нафтової промисловості зосереджене в США. У цій країні є гігантський фонд нафтових свердловин, які працюють на половину потужності. Однак строк життя нафтової свердловини обмежений двадцятьма-двадцятьма п'ятьма роками. Зберегти свій потенціал видобутку Сполучені Штати можуть лише періодичними кампаніями масованого буравлення, фінансування яких можливо тільки за рахунок росту світових цін на нафту. Тому світовий нафтовий цикл прив'язаний до циклу відтворення американських нафтогазовидобувних шпар і корелює із середнім часом експлуатації шпари. А витрати відтворення капіталу американської нафтової промисловості за рахунок підвищення цін перекладаються на увесь світ. Це саме та загадка, що американські нафтовики й політики ретельно приховують: не ОПЕК, а США керують глобальним нафтотанкером. Механізм однобічного контролю над світовим ринком нафти американці створили в 40-70-х рр. ХХ ст. Для збереження дієвості цього механізму потрібні серйозні політичні зусилля й постійне накачування військових мускулів. І немає ніяких підстав припускати, що цей налагоджений механізм більше не діє. Навпаки, американці вирішили підсилити можливості контролю над світовим ринком нафти шляхом зухвалої експедиції в Ірак. Якщо їм вдасться поширити свій контроль і на Іран, то нафтовий ринок потрапить у їхнє повне розпорядження, оскільки ці країни розташовують приблизно половиною всієї світової нафти й майже всіма ресурсами нафти дешевої.

Всім іншим державам видобуток нафти обходиться набагато дорожче.

Протягом останніх 200 років США, як і увесь розвитий світ, послідовно переходили на усе більше ефективні енергоносії в міру виникнення й розвитку відповідних технологічних укладів. Спочатку дрова, потім вугілля, потім нафта, після цього природний газ послідовно поміняли один одного як провідний енергоносій, розширення використання якого йшло слідом за ростом відповідного технологічного укладу.

При цьому в кожному черговому технологічному укладі використалося паливо з меншою питомою вагою вуглецю й більшим - водню. Логічним завершенням цього процесу і є перехід на водень поряд з атомною енергетикою як провідний енергоносій нового технологічного укладу. Таким чином, воюючи, нібито за іракську нафту, американське керівництво готує свою країну до переходу на водень як провідний енергоносій, для чого потрібні знов-таки високі, а не низькі нафтові ціни [5, c.81].

Аналіз вищевикладеного, а також факторів і подій, пов'язаних з ростом цін на нафту на світовому ринку, дозволяє виявити наступні основні фактори впливу:

1. Слабкість долара, викликана необхідністю подолання іпотечної кризи 2007 р. і кризи субстандартного кредитування 2008 р.

2. Вплив на ціну нафти хедж-фондов і спекулятивного капіталу, що прийшов на даний ринок після початку кризи на фондовому ринку в липні 2007 р.

3. Вплив на ціну нафти психологічних аспектів: ефект "піка Хубберта" для "легкої" нафти.

4. Ріст витрат видобутку нафти.

5. Вибухонебезпечні події в Перській затоці.

6. "Передвоєнна націнка" на нафту. Даний феномен став проявлятися в 2006 р. і початку 2007 р.

Події липня 2008 р. дозволяють формалізувати даний феномен.

7. Головної рушійної силоміць росту нафтових цін є не її дефіцит, а порушення роботи глобального ринку нафти.

Таким чином, першочерговим завданням є освоєння перспективних виробництв нового технологічного укладу. Історія вчить, що саме в такі переломні моменти структурних криз у світовій економіці відбувається зміна лідерів. Країни, що раніше лідирували по обсягах ВВП, стикаються з найбільшими труднощами внаслідок знецінення значної частини національного капіталу, розміщеного в застарілих виробництвах. І навпаки, країни, не обтяжені вантажем застарілих виробництв і вчасно, що створили передумови, становлення нового технологічного укладу, стають центрами випереджального росту.

ЛІТЕРАТУРА 1. http://www.polit.nnov.ru/2008/09/06/oilspec -Спекулянтивная составляющая цены нефти.

2. http://www.polit.nnov.ru/2008/09/05/oilbubble - Падение цен на нефть: схлопывание нефтяного пузыря или нефтяная пауза?

3. Бутко В. Нефтереальность // Фондовый рынок. - 2007. - № 15. - С. 2-4.

4. Артюшкин В. Ф. Региональные конфликты и процесс ценообразования на мировом рынке нефти // Полис. - 2007. - № 5.- С. 129-139.

5. Погорская И. Мифы и реалии нефтяной политики США // Топливно-энергетический комплекс. - 2006. № 10. - С. 76-87.



Pages:     | 1 |   ...   | 5 | 6 ||
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.