авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 | 2 || 4 | 5 |   ...   | 9 |

«Министерство образования и науки, молодёжи и спорта Украины 1/2012 ...»

-- [ Страница 3 ] --

кредиты занимают небольшую часть в кредитном портфеле банков, в сегодняшних условиях риск неплатежа реален и становится проблемой, как только размер суммы по кредиту превышает стоимость заложенной недвижимости. Статья 3 Закона Украины «Об ипотеке» от 05.06.2003 г. № 898 IV [3] (далее – Закон об ипотеке) предусматривает, что в случае нарушения должником основного обязательства, обеспеченного ипотекой, ипотекодержатель имеет право удовлетворить свои требования за счет предмета ипотеки. Статья 12 Закона об ипотеке наделяет ипотекодержателя правом требовать досрочного исполнения основного обязательства, а в случае его неисполнения – правом обратить взыскание на предмет ипотеки.

Общепринятым до сих пор является судебный порядок реализации этого права, однако даже самые простые категории дел рассматриваются судами достаточно долго. Значительно проще использовать такой институт гражданского процессуального законодательства как исполнительная надпись нотариуса.

Значение исполнительной надписи заключается в том, что в случае бесспорности долга можно обратить взыскание на денежные средства или имущество недобросовестного должника, придав исполнительную силу документу, посредством совершения нотариусом исполнительной надписи.

Данный способ имеет неоспоримые преимущества, поскольку нотариус совершает исполнительную надпись в день обращения к нему, что гарантирует выигрыш во времени и, кроме того, исполнительная надпись может быть сразу предъявлена в исполнительную службу.

Как следует из ст. 87 Закона Украины «О нотариате» [1], для взыскания денежных средств или истребования от должника имущества нотариусы совершают исполнительные надписи на документах, устанавливающих задолженность. Перечень документов, согласно которым взыскание производится в бесспорном порядке, определяется Кабинетом Министров Украины. Абзацем 2 п. 284 «Инструкции о порядке совершения нотариальных действий нотариусами Украины», утвержденной приказом Минюста Украины от 03.03.2004 № 20/5 [5] установлено, что задолженность или другая ответственность должника считается бесспорной и не требует дополнительного доказывания в случаях, когда поданные для совершения исполнительной надписи документы предусмотрены в Перечне документов, по которым взыскание производится в бесспорном порядке.

Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 76 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

Ипотекодержатель, согласно абз. 2 п. 1. Перечня документов, по которым взыскание производится в бесспорном порядке на основании исполнительной надписи нотариусов, утвержденного постановлением КМУ от 29.10.1999 года № 1172 [4], должен подать нотариусу:

1) оригинал нотариально удостоверенного договора;

2) документы, подтверждающие бесспорность задолженности должника и устанавливающие просрочку исполнения обязательства.

Как вытекает из ст. 283 Инструкции о порядке совершения нотариальных действий, документы подаются взыскателем вместе с заявлением, в котором должны быть указаны данные о наименовании и адресе должника и взыскателя;

дата и место рождения должника – физического лица, место его работы;

номера счетов в банках, кредитных организациях, код ЕГРПОУ для юридических лиц;

срок, за который проводится взыскание;

информация, касающаяся суммы, подлежащей взысканию, включая пеню, штрафы и проценты.

Следует отметить, что необходимым условием совершения нотариусом исполнительной надписи является истечение 30 дней с момента получения должником и ипотекодателем, если они не совпадают в одном лице, письменного требования об устранении нарушений.

Как правило, нотариусы считают необходимым и достаточным подтверждением направления такого письма-требования наличие копии письма и почтового уведомления о вручении, с чем трудно согласиться. Если бы нотариус участвовал в составлении заявления-требования, это бы позволило ему убедиться в соответствии содержания требования и представленных взыскателем документов и помогло бы избежать нежелательных судебных разбирательств. Кроме того, сложившийся порядок уведомления должника лишает последнего возможности в установленном порядке обратиться к нотариусу с соответствующим заявлением о приостановлении совершения исполнительной надписи.

Представляется, что наибольшую сложность толкования представляет собой условие о бесспорности взыскания. В действующем законодательстве недостаточно четко прописаны требования к документам, подтверждающим бесспорность задолженности. На практике взыскателем-банком подаются нотариусу расчет задолженности, выполненный взыскателем самостоятельно и выписки по счету должника.

Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

Однако, расчет задолженности, произведенный взыскателем-банком, должен расцениваться как ненадлежащее доказательство, поскольку является отображением его односторонних арифметических расчетов.

Бесспорными и надлежащими доказательствами, подтверждающими наличие или отсутствие задолженности, а также устанавливающими размер задолженности, могут быть исключительно первичные документы, оформленные в соответствии с требованиями ст. 9 Закона Украины «О бухгалтерском учете и финансовой отчетности» [2] (Позиция ВХСУ № 44/121а от 14.04.10 г. [6]). Согласно ч. 1 ст. 9 указанного закона первичные документы фиксируют факты осуществления хозяйственных операций и должны быть составлены при осуществлении хозяйственной операции.

Банковская выписка является документом банка, в котором по дебету отражено списание денежных средств с текущего счета предприятия, а по кредиту поступления денежных средств на счет. Банковская выписка является сводным документом, который составляется на основании первичных документов. И первичные и сводные документы должны иметь обязательные реквизиты:

название документа (формы);

дату и место составления;

название предприятия, от имени которого составлен документ;

содержание и объем хозяйственной операции, единицу измерения хозяйственной операции;

должности лиц, ответственных за совершение хозяйственной операции и правильность ее оформления;

личную подпись или другие данные, позволяющие идентифицировать лицо, принимавшее участие в осуществлении хозяйственной операции.

Зачастую документы, предоставляемые взыскателем, не содержат всех необходимых реквизитов, что является поводом для обращения в суд.

Совершая исполнительную надпись, нотариус тем самым подтверждает, что действия должника незаконны. Проблема бесспорности для совершения исполнительной надписи может быть решена сторонами самостоятельно, путем указания в договоре согласия сторон на использование исполнительной надписи как правового способа разрешения будущего конфликта, если он будет связан со взысканием задолженности одной стороны перед другой.

Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 78 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

В любом случае документы, предоставляемые нотариусу для совершения исполнительной надписи должны быть однозначными и содержать выражение воли относительно наличия определенной задолженности не только кредитора, но и самого должника, либо полностью подтверждать наличие у должника перед кредитором задолженности именно в заявленном размере;

нотариус же должен убедиться, что у должника отсутствуют встречные требования к взыскателю и принять участие в уведомлении должника об устранении нарушений путем направления заявления-требования, предусмотренного ст. Закона Украины «Об ипотеке».

ЛИТЕРАТУРА:

1. Закон Украин от 02.09.1993 № 3425-XII «О нотариате»// Відомості Верховної Ради України 28 сент 1993 г. № 39. - ст 383.

2. Закон Украины от 16.07.1999 № 996-XIV «О бухгалтерском учете и финансовой отчетности».// Урядовий кур'єр.- 01 сент.1999 г.

3. Закон Украины от 05.06.2003 г. № 898-IV «Об ипотеке» // Голос України 15 июля 2003 г. - № 129.

4. Постановление КМ от 29.06.1999 № 1172 «Об утверждении перечня документов, по которым взыскание задолженности проводится в бесспорном порядке на основании исполнительных надписей нотариусов»// Офіційний вісник України. 1999. № 26.

5. Инструкция от 03.03.2004 № 20/5 «О порядке совершения нотариальных действий нотариусами Украины»// Офіційний вісник України.

2004. - № 10. – Ст. 639.

6. Постановление ВХСУ №44/121а от 14.04.10 г. // http://reyestr.court.gov.ua/Review/9208699.

Гордеева И.В., старший преподаватель филиала кафедры истории и теории государства и права СЭГИ ТНУ имени В. И. Вернадского, г. Севастополь УДК 34: ИНФОРМАЦИЯ С ОТКРЫТЫМ ДОСТУПОМ И ПРАВО ГРАЖДАН НА ИНФОРМАЦИЮ: АНАЛИЗ НОРМ УКРАИНСКОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА Существование видов общедоступной информации прямо вытекает из права человека на информацию.

Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

Впервые международно-правовое признание право на информацию было осуществлено в Всеобщей декларации прав человека 1948 г., где право на информацию было выделено как самостоятельное право граждан.

Международный пакт о гражданских и политических правах, принятый в г. [11] определил право на информацию как компонент свободы мнений. В ст.

19 Пакта содержится норма о том, что каждый человек имеет право свободно искать, получать и распространять всякого рода информацию и идеи, независимо от государственных границ, устно, письменно или посредством печати или художественных форм выражения или иными способами по своему выбору. Практически аналогичную норму содержит ст. 10 Европейской конвенции о защите пав человека и основных свобод [2]. В то же время в ч. данной статьи уже говорится о защите конфиденциальной информации.

Также следует упомянуть Европейскую социальную хартию 1996 г.,[3] в которой было определено права граждан трудиться, а также получать информацию о положении дел на предприятии.

В ст. 31 Конституции Украины [9] каждому гарантируется также тайна переписки, телефонных переговоров, телеграфной и иной корреспонденции.

Ст. 34 регламентирует право каждого свободно собирать, хранить, использовать и распространять информацию устно, письменно либо иным способом – по своему выбору. Возможно и ограничение такого права в интересах национальной безопасности, территориальной целостности или общественного порядка, для защиты репутации и прав других лиц.

Закон Украины «Об информации» от 2 октября 1992 г. № 2657-XII [6] в качестве одного из принципов информационных отношений называет гарантированность права на информацию и основным направлением государственной информационной политики обеспечение доступа граждан к информации (ст. 5 и 6). Ст. 5 Закона устанавливает, что каждый имеет право на информацию, предусматривающее возможность свободного получения, использования, распространения и хранения сведений, необходимых им для реализации ими своих прав, свобод и законных интересов.

Закон об информации называет основные виды информационной деятельности, такие как получение, использование, распространение и хранение информации. Получение информации – это приобретение, накопление в соответствии с действующим законодательством Украины документированной или публично оглашаемой информации гражданами, Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 80 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

юридическими лицами или государством. Использование информации – это удовлетворение информационных потребностей граждан, юридических лиц и государства. Распространение информации – это обнародование, реализация в установленном законом порядке документированной или публично оглашаемой информации. Хранение информации – это обеспечение надлежащего состояния информации и её материальных носителей.

Кроме того, среди таких правомочий было бы целесообразно указать и правомочия требовать опровержения недостоверной информации о себе.

Непросто чётко определить место данных прав среди системы прав человека и гражданина. С одной стороны, они относятся к политическим правам, с другой, – они не исчерпываются только лишь политической составляющей и занимают важнейшее место среди прав человека, поэтому их необходимо отнести к личным правам человека. В.С. Скопец утверждает, что право на информацию – это фундаментальное комплексное право человека.

М.В. Баглай рассматривает право на свободу печати и информации как политические права человека [1, с. 224].

Если обратиться к мнению украинских учёных, то В.В. Кравченко к личным правам относит как право на тайну переписки, так и в целом право на доступ к информации [11, с. 144]. Ю.М. Тодыка к личным правам, а не политическим относит и свободу слова, и свободу выражения своих взглядов [10, с.146].

Таким образом, вопрос об определении природы права на информацию является проблемным. Представляется, что право на информацию является комплексным самостоятельным правом человека, которое в свою очередь состоит из ряда отдельных правомочий: правомочие владения информацией, доступа к ней, хранения, распространения, преобразования и иных действий, которые не противоречат законодательству. Поэтому право на информацию можно сравнить, например, с авторским правом или правом собственности, которые также состоят из отдельных правомочий (право собственности состоит из правомочий владения, пользования и распоряжения, а авторское право на произведение состоит из права авторства, права на авторское имя, на защиту произведения от искажений и исключительного права на произведение).

При этом право на информацию и конкретные информационные правомочия можно детализировать, в связи с чем вполне удачным представляется предложение Е.А. Зверевой, которая утверждает, что лицо в Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

отношении конкретной информации может иметь следующие права и обязанности: право на самостоятельное создание, поиск и получение информации;

право на использование и передачу информации конкретным лицам;

право на обнародование информации неопределённому кругу лиц;

право на отказ от предоставления информации;

право на тайну и требование от других лиц неразглашения тайны;

право на защиту информации от незаконного доступа;

право на опровержение информации;

обязанность предоставить информацию конкретным лицам, обязанность обнародовать информацию для неопределённого круга лиц;

обязанность обеспечивать защиту информации от несанкционированного доступа, обязанность соблюдать тайну и др. [8, с. 6] Закон Украины «Об информации» называет перечень информации, доступ к которой не может быть ограничен (ч. 4 ст. 21). К конфиденциальной информации не могут быть отнесены сведения: 1) о состоянии окружающей среды, о качестве пищевых продуктов и предметов быта;

2) об авариях, катастрофах, опасных природных явлениях и других чрезвычайных событиях, которые произошли или могут произойти и угрожают безопасности граждан;

3) о состоянии здоровья населения, его жизненном уровне, включая питание, одежду, жилье, медицинское обслуживание и социальное обеспечение, о социально-демографических показателях, состоянии правопорядка, образования и культуры населения;

4) о состоянии дел с правами и свободами человека и гражданина, о фактах их нарушений;

5) о незаконных действиях органов государственной власти, местного самоуправления, их должностных лиц и служащих;

6) иная информация, доступ к которой в соответствии с законами и международными договорами не может быть ограничен.

13 января 2011 г. в Украине был принят новый закон «О доступе к публичной информации» [5], который в ст. 1 даёт следующее определение:

публичная информация – это отображённая и документированная любыми способами и на любых носителя информация, которая была получена или создана в процессе выполнения субъектами властных полномочий своих обязанностей, предусмотренных действующим законодательством, или которая находится во владении субъектов властных полномочий, иных распорядителей публичной информации, предусмотренных законом.

В Законе Украины «Об охране окружающей природной среды» от 25 июня 1991 г. № 1264-XII [7] в ст. 9, которая посвящена экологическим правам человека, также прямо указывается на то, что гражданин имеет право на Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 82 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

свободный доступ к информации о состоянии окружающей природной среды (экологическая информация) и свободное получение, использование, распространение и хранение такой информации, за исключением ограничений, установленных законом.

Говоря об открытой информации, необходимо упомянуть закон «О библиотеках и библиотечном деле» от 27 января 1995 г. № 32/95-ВР [4], в ст. которого также говорится о праве граждан, предприятий, учреждений и организаций без всякой дискриминации на библиотечное обслуживание. В ст.

22 говорится о правах пользователей библиотек, среди которых следует назвать право на бесплатное получение информации о составе библиотечных фондов, право на бесплатную консультационную помощь в поиске источников информации, право на получение во временное пользование материалов из фондов библиотек.

В целом можно сказать, что в отношениях по поводу свободы информации и её ограничений действует общий принцип гражданского права, согласно которому каждый свободен в осуществлении своих прав до тех пор, пока это не нарушает права других лиц.

ЛИТЕРАТУРА:

1. Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации: Учебник для вузов. – 4-е изд., изм. и доп. / М. В. Баглай – М. : Норма, 2005. – с. 224.

2. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод (заключена в Риме 4 ноября 1950 г.) // СЗ РФ. – 2001. - № 2. – Ст. 163.

3. Европейская социальная хартия (принята в г. Страсбурге 3 марта г.). Распоряжение Президента РФ от 12 мая 2000 г. № 151-рп «О подписании Европейской социальной хартии (пересмотренной) // СЗ РФ. – 2000. - № 20. – Ст. 2118.

4. Закон Украины «О библиотеках и библиотечном деле» от 27 января 1995 г. № 32/95-ВР // Ведомости Верховной Рады Украины. – 1995. - № 7. – Ст.

45.

5. Закон Украины «О доступе к публичной информации» от 13 января г. № 2939-VI // Голос Украины. – 2011. – № 24.

6. Закон Украины «Об информации» от 2 октября 1992 г. № 2657-XII // Ведомости Верховной Рады Украины. – 1992. - № 48. – Ст. 650.

7. Закон Украины «Об охране окружающей природной среды» от 25 июня 1991 г. № 1264-XII // Ведомости Верховной Рады Украины. – 1991. – № 41. – Ст. 546.

8. Зверева Е. А. Правовое регулирование информационного обеспечения предпринимательской деятельности в Российской Федерации. Автореф. Дисс… док. юрид. наук. / Московская государственная юридическая академия. Москва, 2007. – С. 6.

Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

9. Конституция Украины от 28 июня 1996 г. № 254к/96-ВР // Ведомости Верховной Рады Украины. – 1996. - № 30. – Ст. 141.

10. Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред.. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К. :

Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – С. 146.

11. Кравченко В. В. Конституційне право України: / В. В. Кравченко.

Навчальний посібник. – Вид. 4-те, виправл. та доповн. – К. : Атіка, 2006. – С.

144-145.

12. Международный пакт о гражданских и политических правах (принят 16 декабря 1966 г.) // Ведомости ВС СССР. – 1976 г. № 17. апреля. - Ст. 291.

Самко А.В., преподаватель кафедры уголовного процесса и криминалистики Могилевского высшего колледжа МВД Республики Беларусь, г. Могилёв УДК 343. ОПОЗНАНИЕ В УСЛОВИЯХ, ИСКЛЮЧАЮЩИХ ВИЗУАЛЬНОЕ НАБЛЮДЕНИЕ ОПОЗНАЮЩЕГО В статье автором рассматриваются особенности предъявления для опознания живых лиц;

иллюстрируются типичные ошибки, допускаемые при проведении данного действия;

анализируются особенности опознания в условиях, исключающих визуальное наблюдение опознающего;

исследуются сложности производства предъявления для опознания людей в условиях, исключающих визуальное наблюдение опознающего опознаваемым.

Эффективность производства следственных действий, в число которых входит и предъявление для опознания, во многом зависит от качества расследования. Предъявление для опознания имеет «особый» статус, заключающийся в том, что оно является, по сути, относительно простым способом собирания доказательств (например, есть очевидец, прямо указывающий на лицо, совершившее преступление), но его результаты трудно переоценить. Такие показания (результаты опознания), с одной стороны, имеют ключевое значение в системе собранных по делу доказательств, а с другой свидетельствуют о высокой цене возможной ошибки. Очевидно, что Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 84 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

качественное проведение данного следственного действия во многом предопределяет успех всего расследования [1, с. 86].

Предъявление для опознания имеет обширную научно-теоретическую основу, однако необходимость постоянного обращения к научно-прикладным проблемам этого процессуального действия диктуется изменяющимися условиями, в которых осуществляется расследование. Раскрытие и расследование преступлений становится с каждым днем все более сложным процессом. Это связано не только с повсеместным распространением информационных технологий или постоянным совершенствованием орудий преступления, но и с расширением возможностей использования средств защиты обвиняемого, подозреваемого, что требует более строгого отношения к соблюдению законности при производстве по уголовному делу.

Предъявление для опознания представляет собой процессуальное действие, осуществляемое в регламентируемом ст.ст. 223-224 Уголовно процессуального кодекса Республики Беларусь (далее – УПК) порядке, состоящее в предъявлении опознающему опознаваемое лицо, предмет и другие объекты с целью установления тождества, сходства или различия с лицом, предметом и другими объектом, которые ранее наблюдались опознающими в связи с событием преступления или при иных обстоятельствах, имеющих значение для дела.

Следовательно, речь идет о специфической форме идентификации, осуществляемой путем мысленного сопоставления признаков предъявляемого объекта с образом, запечатлевшимся в памяти опознающего. Предъявление для опознания широко распространено в деятельности по раскрытию преступлений и проводится в случаях, когда необходимо выявить относимость опознаваемого объекта к расследуемому делу.

Предъявление для опознания – следственное действие, имеющее несколько видов, каждый из которых специфичен (при этом наиболее сложным и проблемным является предъявление для опознания людей). Вместе с тем теорией разработаны общие положения, приемы и правила, распространяющиеся на все его виды. Они охватывают подготовку, собственно предъявление для опознания, фиксацию полученных результатов и их оценку.

Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

Предъявление для опознания возможно лишь при наличии следующих условий: 1) опознающий лично воспринимал и запомнил лицо или объект, образ которого ему предстоит сравнить с предъявляемыми лицами или объектами;

2) опознающий способен воспроизвести хотя бы основные индивидуально-определенные признаки и опознать наблюдавшиеся им лицо или объект. Для того чтобы выявить наличие или отсутствие указанных условий, опознающий согласно ч. 2 ст. 223 УПК должен быть предварительно допрошен об обстоятельствах, при которых он наблюдал соответствующее лицо или объект, и о приметах и особенностях, по которым он может произвести опознание.

Предъявление лица для опознания проходит подготовительную стадию и стадию идентификации.

В подготовительной стадии необходимо:

а) Выполнить требования закона (ч. 1 ст. 224 УПК), согласно которому лицо предъявляется для опознания вместе с другими лицами, по возможности сходными по внешности с опознаваемым;

общее число лиц, предъявляемых для опознания, должно быть не менее трех.

Правильный подбор предъявляемых для опознания является условием, обеспечивающим объективность результатов идентификации опознаваемого. Тем не менее, анализ практики показывает, что при производстве предъявления для опознания допускаются ошибки как процессуального, так и тактического характера, влекущие за собой утрату ценного доказательства, ущемление прав и интересов личности. Чаще всего нарушения связаны с пренебрежением процессуальным порядком производства предъявления для опознания, просчетами в организации его проведения, осуществлении комплекса подготовительных мероприятий и в использовании криминалистических средств, методов и приемов.

Как уже говорилось, в ч. 1 ст. 224 УПК установлено, что лицо предъявляется для опознания вместе с другими лицами, по возможности сходными по внешности с опознаваемым. Однако нередко допускаются нарушения требований о внешнем сходстве предъявляемых для опознания лиц.

Например, подозреваемый (обвиняемый) через несколько дней после водворения в изолятор временного содержания или следственный изолятор предъявляется для Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 86 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

опознания небритым среди выбритых, в помятой одежде или в одежде, выданной ему администрацией места заключения, среди безукоризненно одетых лиц. Нередко нарушение заключается в предъявлении для опознания лиц, различающихся по возрасту и расовым и национальным особенностям внешности подозреваемых [2, с.

386].

Законодательное закрепление «возможности» дает основания полагать, что лицо предъявляется для опознания в любом случае вместе с другими людьми;

опознание может быть произведено и без внешней схожести опознаваемого со статистами;

внешне не сходные с опознаваемым статисты могут быть предъявлены для опознания только в случае, когда не было никакой возможности найти на их место похожих на опознаваемого людей. Также достаточно сложно установить, что понимал законодатель под термином «внешность»: должны ли все статисты быть одеты как опознаваемый? А если подсудимый содержится под стражей и одет не по сезону (или наоборот по сезону)? Если необходимость предъявления для опознания возникает через несколько месяцев после избрания такой меры пресечения?

Для недопущения двусмысленности целесообразно указать в ч. 1 ст. УПК, что лицо предъявляется для опознания вместе с другими лицами, схожими по антропометрическим данным, особенностям внешнего облика и частей его тела, а также по особым приметам, названными опознающим в качестве индивидуальных и позволяющими ему опознать лицо, причастное к совершению расследуемого деяния.

Также необходимо внести в главу 7 УПК «Иные участники уголовного процесса» новую статью, регламентирующую положение статиста. Ее содержание может быть представлено следующим образом:

«Статья 64-1. Статист 1. Статист - не заинтересованное в исходе уголовного дела лицо, схожее по антропометрическим данным, особенностям внешнего облика и частей тела, а также по особым приметам с опознаваемым, привлекаемое дознавателем, следователем, судом для удостоверения факта предъявления для опознания, а также содержания, хода и результатов следственного действия.

Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

2. Статистами не могут быть участники уголовного судопроизводства, их близкие родственники и родственники;

лица, знакомые с опознающим, либо ранее наблюдаемые им.

3. Статист может быть допрошен в качестве свидетеля об обстоятельствах, связанных с производством следственного действия, в котором он участвовал»;

б) Обеспечить участие понятых. При этом следует иметь в виду, что понятой не может быть одновременно лицом, предъявляемым для опознания;

в) Сообщить о предстоящем предъявлении для опознания защитнику обвиняемого (подозреваемого), предъявляемого для опознания, если от него или от защитника поступило ходатайство об участии защитника в следственных действиях, производимых с участием обвиняемого (подозреваемого);

г) Определить время предъявления для опознания. Определяя время предъявления для опознания, следует учитывать, что опознающий со временем забывает образ лица, которое он наблюдал, причем быстрее всего забываются приметы и особенности, на которых главным образом основывается процесс идентификации. Поэтому опознание следует произвести, как только для этого представится возможность.

д) Определить место предъявления для опознания. Местом предъявления для опознания чаще всего является рабочий кабинет. В случае необходимости предъявление для опознания может производиться в том месте, где опознающий наблюдал опознаваемое лицо, или в ином месте, определяемом следователем с учетом конкретных обстоятельств дела;

е) Провести подготовку опознающего (разъяснить ему значение объективно произведенного опознания, настроить на дачу правдивых показаний, помочь преодолеть чувство неуверенности и страха от предстоящей встречи с опознаваемым и т.п.). Однако при этом нельзя ориентировать опознающего на опознание какого-либо конкретного лица;

ж) Подготовить опознаваемого к предъявлению для опознания. В этой связи необходимо принять меры к тому, чтобы опознаваемый был предъявлен для опознания в той одежде, в какой его наблюдал опознающий. Необходимо также установить, какие изменения внешности опознаваемого произошли после того, как его видел опознающий, и по мере возможности привести внешность Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 88 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

опознаваемого в соответствие с состоянием на момент, когда его воспринимал опознающий;

з) Подготовить необходимые средства фиксации хода и результатов предъявления для опознания;

и) В случае необходимости обеспечить участие переводчика (или лица, понимающего знаки глухого или немого) и законного представителя (в случаях, установленных законом).

В стадии идентификации следователь принимает меры к тому, чтобы опознающий не видел процедуру размещения предъявляемых для опознания лиц.

Для этого опознающего необходимо поместить в другом помещении и только после этого пригласить участников предъявления для опознания.

Явившимся участникам предъявления для опознания разъясняется порядок предъявления для опознания, их права, обязанности и ответственность в зависимости от процессуального положения.

Убедившись в том, что опознаваемый занял место среди предъявляемых для опознания лиц (ч. 2 ст. 224 УПК устанавливает, что перед началом предъявления для опознания опознаваемому предлагается в отсутствие опознающего занять любое место среди предъявленных для опознания лиц), опознающего приглашают в помещение, где производится предъявление для опознания. Приглашение опознающего должно быть организовано так, чтобы никто из участников след ственного действия не выходил из помещения, где оно производится. Подобный порядок исключает возможность ссылки опознаваемого на то, что опознающему подсказали место, которое занял опознаваемый.

В соответствии с ч. 11 ст. 224 УПК составляется протокол о предъявлении для опознания с соблюдением требований стст. 193, 194 УПК. В протоколе указываются условия, ход, результаты опознания и по возможности дословно излагаются объяснения опознающего. Если предъявление лица для опознания проводилось в условиях, исключающих визуальное наблюдение опознаваемым опознающего, об этом также делается отметка в протоколе.

Вопросы обеспечения безопасности потерпевших и свидетелей привлекали и продолжают привлекать внимание многих ученых и практиков.

Криминалистами разрабатываются различные тактические рекомендации по Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

выявлению, преодолению и предупреждению воздействия обвиняемых и иных заинтересованных лиц на свидетелей и потерпевших [3, с. 283-296].

Одним из шагов к обеспечению безопасности потерпевших и свидетелей стало закрепление в ч. 10 ст. 224 УПК Республики Беларусь возможности предъявления для опознания лица в условиях, исключающих визуальное наблюдение опознающего опознаваемым.

Нормы, предусматривающие опознание в условиях, исключающих визуальное наблюдение опознающего опознаваемым, первоначально были основаны на анализе законодательного и правоприменительного опыта обеспечения безопасности при производстве по уголовным делам за рубежом.

Зарубежная практика, уже достаточно давно оценив положительные стороны указанной формы предъявления для опознания, широко и успешно ее применяет.

Однако необходимо обратить внимание на тот факт, что перечень технических средств, тактических приемов обеспечения условий, исключающих визуальное наблюдение опознающего опознаваемым, в УПК не оговорен. В кодексе не указаны и основания для проведения такого опознания.

Следовательно, можно сделать вывод, следователь сам может прийти к убеждению, что необходимо провести опознание в указанных условиях, об этом могут ходатайствовать заинтересованные лица или рекомендовать это оперативные службы.

Сам процесс опознания протекает следующим образом. Перед проведением опознания необходимо экспериментально убедиться, что опознаваемый не может видеть опознающего. Предпринимаются специальные меры по предотвращению контакта опознающего и опознаваемых.

На практике разработаны следующие варианты проведения такого опознания:

в помещениях с окнами из зеркального стекла или тонированное;

в специальной комнате, в перегородку между частями которой встраивается окно с односторонней видимостью и необходимой звукоизоляцией;

Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 90 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

в помещениях, между которыми имеется перегородка с глазком необходимого диаметра, позволяющего лицу спокойно разглядеть присутствующих [4, с.22].

Иванов А.Н. указывает, что по мнению А.К. Мавлюдова, непосредственная идентификация опознаваемого лица должна осуществляться следующим образом. «Как только опознающий укажет на конкретное лицо, следователь, предварительно надев на его лицо маску, должен войти в смежную освещенную комнату вместе с опознающим и понятыми и указать на лицо, которое он опознал. … Затем следователь, обращаясь псевдонимом к опознающему, просит уточнить, по каким конкретным признакам он его опознал и где ранее с ним встречался» [5, с.77]. На наш взгляд, данные рекомендации не обеспечивают безопасности опознающего лица. Даже в маске он может быть узнан опознаваемым по голосу, походке, росту, телосложению и иным признакам внешности, хорошо различимым в ярко освещенной части комнаты, в которой автор предлагает собрать всех участников опознания. С другой стороны, вряд ли данный способ осуществления опознания обеспечит соблюдение процессуальных прав опознаваемого.

Как правило, кабинеты для проведения опознания в условиях, исключающих визуальное наблюдение опознающего опознаваемым, устанавливаются при строительстве или ремонте зданий изоляторов, следственных отделов, управлений, судов и т. д. Однако ввиду недостаточного материального обеспечения большинство следственных подразделений пока не оснащены специализированными комнатами для производства такого опознания.

Если возникла необходимость в производстве опознания, а соответствующий специализированный кабинет отсутствует, можно провести данное следственное действие, например, через затемненное (заклеенное тонированной бумагой) окно (стеклянную дверь).

В этой ситуации более целесообразной, по-нашему мнению, является высказываемая в криминалистике рекомендация об оборудовании помещения, в котором находятся опознаваемые, системой видеонаблюдения, чтобы обеспечить опознание с использованием телевизора, находящегося в другом Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

помещении. При этом опознающий будет находиться в помещении, оборудованном аппаратурой, принимающей телеизображение.

Применительно к предъявлению для опознания в условиях, исключающих наблюдение опознающего опознаваемым, речь должна идти об организации односторонней видеосвязи, когда опознающий видит опознаваемого, при необходимости может слышать его голос, а опознаваемый не видит и не слышит голоса опознающего.

Однако необходимо обратить внимание еще на один факт: нельзя проводить данное следственное действие при помощи заранее сделанной видеозаписи. Предъявление для опознания должно проходить в едином временном промежутке. Разрыв во времени в данном случае недопустим, поскольку по желанию опознающего опознаваемому может быть предложено выполнить какие-либо действия. Прямая трансляция позволяет это сделать, а предварительно сделанная видеозапись исключит такую возможность.

В ч. 10 ст. 224 УПК указывается, что при предъявлении лица для опознания в условиях, исключающих визуальное наблюдение опознающего опознаваемым, понятые должны находиться в месте нахождения опознающего.

Вместе с тем, некоторые авторы считают недостаточно продуманными положения УПК, предусматривающие, что понятые должны находиться вместе с опознающим. Е.Ю. Самолаева, З.Г. Самошина, А.К. Мавлюдов и Ю.Н.

Михайлова полагают, что при опознании в условиях, исключающих визуальное наблюдение опознающего опознаваемым, понятые должны находиться и в месте нахождения опознающего, и в месте нахождения опознаваемого [6, с.56– 57]. Тем самым, по мнению Ю.Н. Михайловой, в одинаковой мере обеспечиваются законные права как опознающего, так и опознаваемого [7, с.18]. Не совсем понятно какие функции должны выполнять понятые, находящиеся вместе с опознаваемым и лицами, среди которых он предъявляется для опознания, в изолированной от других участников опознания зеркальным стеклом комнате. Думается, что их присутствие ни в коей мере не защитит опознаваемого от возможных незаконных действий (тем более в одинаковой мере с опознающим) и не гарантирует «получение объективного доказательственного факта» [7, с.19]. Для этого вполне Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 92 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

достаточно присутствия понятых в месте, где находится опознающий, одновременно имеющих возможность воспринять обстановку и в месте нахождения опознаваемого.

Практике производства данного следственного действия известны случаи, когда в целях подстраховки следователи проводили опознание в такой форме с участием четырех понятых, двое из которых находились рядом с опознающим, а двое - рядом с лицами, предъявленными для опознания.

Такая практика допустима и даже целесообразна, поскольку, во-первых, в ходе следствия или в суде нередко возникает необходимость в допросе понятых о ходе производства предъявления для опознания, поведении опознаваемого или опознающего и т.п.;

а во-вторых, предельное количество возможных участвующих понятых законом не оговаривается (их количество должно быть обусловлено соответствующей необходимостью).

При предъявлении для опознания почти всегда присутствует защитник опознаваемого. Однако его местонахождение в УПК также не оговаривается.

На практике решение этого вопроса нередко вызывает затруднения.

Обычно адвокат, выступая как лицо, осуществляющее защиту прав и интересов обвиняемого (подозреваемого) и оказывающее ему правовую помощь, находится рядом с подзащитным. Однако в рассматриваемом случае защитник будет лишен возможности наблюдать за ходом и результатами опознания, правильностью его проведения. Но также известны случаи, когда опознающий, узнав, что вместе с ним будет находиться защитник, представляющий интересы опознаваемого, категорически отказывался участвовать в следственном действии, поскольку, по его мнению, сведения о нем, ставшие известными защитнику, будут известны и опознающему.

Тем не менее, многие считают, что защитник обвиняемого (подозреваемого) должен находиться там же, где опознающий. Но сзади него, чтобы исключить возможность увидеть его лицо [4, с.23]. Поскольку такое решение вопроса не оговорено в законе, видимо, необходимо внести соответствующее уточнение в УПК.

Осуществление предлагаемых мер на практике позволит повысить эффективность предъявления для опознания людей, снизить риск возможных Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

ошибок при его производстве и явится дополнительной гарантией обеспечения прав участников этого следственного действия. Кроме того, обеспечение безопасности потерпевших и свидетелей создает условия для их активного участия в уголовном процессе, полного и объективного исследования всех обстоятельств дела.

Выше изложены далеко не все проблемные аспекты предъявления для опознания, но даже перечисленных здесь достаточно для утверждения о сложности такого рода следственного действия. Во всех случаях его результативность напрямую зависит от тщательности подготовки, а отсутствие сомнений в полученных результатах – от правильного понимания и соблюдения правовых норм, регулирующих его производство.

На сегодняшний день предъявление для опознания лица имеет много практических проблем, что вызвано отсутствием на законодательном уровне четкой регламентацией, позволяющей двояко толковать нормы УПК. Это ведет к нарушению прав не только опознаваемого, но также и опознающего, иных участников, привлекаемых для проведения рассмотренного следственного действия.

Учитывая изложенное выше, можно сделать несколько выводов:

1) необходимо изложить ч. 1 ст. 224 УПК следующим образом: «Лицо предъявляется для опознания вместе с другими лицами, схожими по антропометрическим данным, особенностям внешнего облика и частей его тела, а также по особым приметам, названными опознающим в качестве индивидуальных и позволяющими ему опознать лицо, причастное к совершению расследуемого деяния. Общее число лиц, предъявляемых для опознания, должно быть не менее трех»;

2) внести в главу 7 УПК «Иные участники уголовного процесса» новую статью (64-1), регламентирующую положение статиста;

3) необходимо законодательно закрепить местоположение защитника при проведении опознания;

4) нормативно закрепить перечень технических средств, тактических приемов обеспечения условий, исключающих визуальное наблюдение Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 94 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «ГОСУДАРСТВО И ПРАВО»

опознающего опознаваемым, а также основания для проведения такого опознания.

ЛИТЕРАТУРА:

1. Моисеев Н. А. Криминалистическое обеспечение предъявления личности для опознания при расследовании преступлений: дис.... канд. юрид.

наук: 12.00.09 / Н. А. Моисеев. – М., 2006. – 212 с.

2. Руководство для следователей / В. В. Мозяков [и др.];

под общ. ред.

В. В. Мозякова. – М. : Экзамен, 2005. – 912 с.

3. Зайцев О. А. Государственная защита участников уголовного процесса / О.А. Зайцев. – М. : Экзамен, 2002. – 512 с.

4. Власенко Н. Опознание в условиях, исключающих визуальное наблюдение / Н. Власенко, А. Иванов // Законность. 2003. N 6. – С. 22-23.

5. Иванов А. Н. Современные проблемы предъявления для опознания и пути их решения / А. Н. Иванов // Известия Саратовского университета. – 2007.

– Т. 7. – Сер. Экономика. Управление. Право. Вып. 1. – С. 75-79.

6. Самолаева Е. Ю. Предъявление для опознания лица в условиях, исключающих наблюдение опознающего опознаваемым / Е. Ю. Самолаева, З. Г. Самошина // Вестник криминалистики. – 2004. № 2. – С. 51-57.

7. Михайлова Ю. Н. Информационная сущность предъявления для опознания и его тактические основы: автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00. / Ю.Н. Михайлова. – Саратов, 2000. – 25 с.

Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»

Бунецький Л.Л., кандидат політичних наук, доцент, завідуючий кафедрою соціально-гуманітарних дисциплін СЕГІ ТНУ ім. В.І.Вернадського УДК 321.01+323.2(477) АГОНІЯ ВЛАДИ В УКРАЇНІ:

КОРУМПОВАНІСТЬ ТА КОНФЛІКТ ІНТЕРЕСІВ Влада, проблеми її повноважень, функціонування та модернізації завжди були та залишаються актуальними, оскільки від неї практично залежить все наше сьогодення і майбутнє, доля громадянського суспільства, держави та окремого громадянина. Тому можна сказати, що нинішня доля української державності пов'язана саме з вивченням, освоєнням та розвитком влади її інституційного устрою та здійсненням владних повноважень.

З цього приводу виникає цілком логічне запитання: «Хто ж сьогодні в Україні править та кому дійсно належить реальна влада?». Відповідь, яку засвідчує практика, одна єдина – звісно, не народ (громадяни) як суверен суспільства, а саме політична еліта як активна меншість, саме вона монополізує владу та править сучасним українським суспільством. Дійсно, саме політична еліта грає першу скрипку в оркестрі влади, як вище політичне керівництво країни, це, перш за все, президент, прем'єр-міністр та їхнє близьке оточення, керівники та лідери провідних політичних інститутів (міністри, керівники відомств, опозиції, фракцій в парламенті, силових структур і тому подібне), тобто люди, які впливають на внутрішню та зовнішню політику держави, виробляють стратегічні цілі соціально-політичної діяльності, ухвалюють рішення про форми і засоби дій, приводять в рух людські ресурси.

Це так, але зазначимо, що в Україні політична еліта ще не сформувалася, не усвідомила окрім своїх корпоративних, ще національні, загальнолюдські інтереси та цінності, не виробила правових та демократичних «правил гри» та не навчилася їх дотримуватися у своїй політичній діяльності. Тому, як яскраво засвідчує практика, в умовах нинішнього етапу розвитку України слід говорити не про еліту, а про так звану «псевдо еліту» (пародію на справжню ціннісну Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 96 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»

еліту), яка піклується здебільш не про інтереси соціуму та прогресивний розвиток країни, а саме про власні наміри та бажання, метою яких є, як правило, матеріальний достаток, соціальний статус та можливість керувати та підкоряти волю та інтереси інших. Саме тому системну кризову ситуацію, що склалася сьогодні в Україні, слід розуміти та пояснювати не лише важкими пострадянськими умовами, світовою кризою, газо-енергетичними проблемами, суперечністю законодавства тощо, а саме вiдсутнiстю компетентної, дієвої та конструктивної політичної еліти, здатної ефективно впливати на вирішення проблем прогресивного демократичного розвитку України.

Відповідно, національна та регіональні «еліти» в Україні переродилися сьогодні у відповідні клани. Особливістю цієї ситуації є підтримка на високих посадах влади своїх людей або опосередкована участь так званих «сірих кардиналів» у діяльності державної влади. Після звершення процесу певного перерозподілу «прихватизації» в Україні, таким чином, діє декілька олігархічних взаємопов'язаних груп-кланів, які контролюють провідні галузі промисловості, енергетику, транспорт, торгівлю, тощо. Це: клан тих, хто пов'язаний з системою державного та регіонального управління (окремі групи вищих чиновників, які обслуговують різні сфери бізнесу);

клан тих, хто пов'язаний з паливно-енергетичною та сировинною галуззю;

клан промислового комплексу, з яким пов'язана доля усього машинобудування тощо;

клан аграріїв та фермерів, який ще тільки формується. Тут слід зазначити, що сьогодні вже нереально надіятися й на колгоспи, радгоспи більшість з яких уже давно є аутсайдерами, тобто, практично перестали чи перестають доцільно існувати в Україні, а якщо й існують, то тільки за формальними признаками.

Держава, таким чином, потрохи перетворюється на сукупність кланів та окремих груп чиновників, які обслуговують різні сфери бізнесу та держуправління. Сьогодні вищі державні чиновники борються за «право вирішувати», тобто брати участь в перерозподілі власності, держмайна та ресурсів. Була надія на те, що така ситуація може змінитися з приходом нового президента В.Ф.Януковича на краще, але практика засвідчує зовсім іншу картину. В країні практично склався кланово-олігархічний тип соціально економічної і політичної системи. Практично вся територія країни поділена на сфери впливу між ними. А трансформувати таку систему можливо лише за умов цілеспрямованого, послідовного та радикального «протиолігархічного» чи Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»


демократичного політичного курсу який в Україні ще не сформувався. Причому відбувається непримирима боротьба між окремими кланами, керівниками чиновниками, їхніми інтересами за володіння владою, оскільки це дає суттєві можливості та права перерозподіляти внутрішній ринок країни у своїх інтересах.

Тому, сучасна «політична еліта» в Україні це не тільки політичні лідери, відомі у суспільстві лідери, але й ті хто, перебуваючи у тіні, впливають на виробку та прийняття важливих для держави та регіонів рішень. Саме вони формують характерний для себе тип сучасної політичної псевдоеліти. Всі знають, що є чимало так званих «сірих кардиналів» (наприклад, Ренат Ахметов, Віктор Пінчук, Віктор Медведчук, Вадим Рабінович, Григорій Суркіс, зять Л.

Кучми Ігор Франчук («Чорноморнафтогаз») та багато інш., які формують національних та регіональних політичних «лідерів-еліту», які в свою чергу опрацьовуючи, ухвалюють рішення виходячи в першу чергу з інтересів «сірих кардиналів», які навмисно не йдуть в політику, а знаходяться в її тіні. У такому явищі олігархії криється певна небезпека для України як громадянського суспільства: олігархи прагнуть явного політичного впливу на ухвалення рішень, які забезпечили би їм найкращі умови для досягнення особистих інтересів. Маючи достатній фінансовий капітал, вони визначають та забезпечують виборчі процеси «народних» депутатів-обранців, прийняття законопроектів та вищих урядовців тощо, що безумовно негативно впливає на об'єктивні процеси формування політичних відносин та явищ. Такі тенденції вже не просто турбують, а практично лякають громадськість. Відчуття у населення стає більш песимістичним та політично безнадійним.

Як наслідок таких процесів, у суспільстві знову (в порівнянні із періодом правління В.А. Ющенко) формується достатньо низький рівень довіри до інститутів політичної влади. Це досить-таки небезпечний рівень недовіри, який свідчить про те, що потрібне термінове оновлення «верхівки» політичної влади та формування нової парадигми трансформаційних змін у контексті демократичного транзиту. Очевидний ступінь недовіри до інститутів влади з боку населення, який було зафіксовано в конкретно-соціологічному дослідженні, проведеного з 01.04 - 25.05.2011р., під керівництвом міського науково-дослідницького Центру соціологічних досліджень. Мета дослідження визначення політико-цінністних орієнтацій громадян Севастопольського регіону. Вибіркова сукупність респондентів, яку Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 98 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»

представили різні вікові та соціально-професійні квоти склала 650 чол., із яких: молодь 35% (віком від 17 до 29 р.), люди середнього віку 35% (від до 55 р.), люди похилого віку (пенсіонери) 30% (від 60 до 80р.). Помилка репрезентативності не перевищує 3%. Так, респонденти при опитуванні, оцінили інститут виконавчої влади як слабкий 46%, як негуманний 76%, як недемократичний 63%, як несправедливий 70%. До інших гілок влади ставлення ще гірше. І дійсно: більше 80% опитаного населення виразили недовіру до діяльності Верховної ради, тільки у 23% респондентів є кредит довіри до діяльності Президента України, і тільки 18% опитаних пов’язують своє майбутнє із діяльністю опозиції.

Досить тривожно й те, що найменшою популярністю в Україні користуються й ті інститути, без яких неможливо представити існування такого важливого демократичного принципу, як конкуренція елітних груп.

Парламент, де відбувається конфлікт інтересів різних політичних сил, їхніх позицій, де право бути почутої має партія, яка встала в опозицію до уряду, не тільки не викликає довіри в більшості населення, але й, як засвідчують дослідження, навіть відторгнення в приблизно 30% громадян. Достатньо низько оцінюється громадянами розвиток демократичних інститутів 27%, тільки 16% опитаних ще мають кредит довіри до громадських організацій та об'єднань. Як бачимо, результати дослідження свідчать про безпрецедентно низький рівень довіри громадян до більшості державних і громадянських інститутів. І, як наслідок синдром «політичної неучасті», що сформувався в останнє десятиріччя, який особливо помітний у молодшої та дієздатної частини населення. Тобто, ми маємо те, що називається «кризою політичної участі», яка доречи спостерігається і в країнах «розвинутої демократій». Як бачимо, за останній час кредит довіри громадян до інститутів влади, реформ тощо за останній час не тільки не збільшився, а має регресивний характер.

Значні масштаби придбало зрощення органів державної влади, особливо, регіонального рівня, її силових структур з приватним бізнесом. Низькі оклади, невиплати заробітної плати та надмірні податки штовхають на пошуки кримінальних шляхів для виживання не тільки працівників бюджетної сфери (медицина, освіта тощо), звичайних громадян, але й держслужбовців та працівників правоохоронних органів.

Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»

Особливістю таких процесів, наприклад, є і те, що практично третю, а в деяких регіонах і більшу частину як державного, так й міського депутатського корпусу складають представники промислового, фінансового та приватного бізнесу, мета яких лобіювати власні чи корпоративні інтереси, а не інтереси громадян, якими вони були обрані. Про обіцянки у виборчому процесі забувають відразу ж після обрання, оскільки немає системи перевірки виконання депутатом його зобов'язань, а мандат не є імперативним, тож відкликати його практично неможливо. З цього приводу, є небезпечним для нашої країни те, якщо саме такий тип «еліти» представляє регіональну українську політичну еліту, то яку вона саме вiдiграватиме сьогодні роль у розвитку політичних і економічних процесів нашої країни, регіонів в національному державотворенні та формуванні громадянського суспільства.

Тобто, сьогодні справжня українська політична еліта це одиниці, окремі «воїни-революціонери» на жорсткому конкурентному терені політики, в цілому ж (у межах країни) вона ще не сформувалась, оскільки вона практично не виконує своєї головної функції аналізуючи, не пропонує конструктивну національну ідею та iдеологiю, механізми виходу (трансформації) держави з кризи та становлення громадянського демократичного суспільства.

Недовіра та незадоволеність до інститутів влади залежить від безлічі чинників, важливим з яких є корупція влади, яку можна порівняти з найстрашнішою хворобою суспільства, ганебним явищем, що підточує владу, заважає демократичним реформам, сповільнює соціально-економічний ріст суспільства. З цього приводу, результати дослідження констатують, що 96%/!/ опитаних вважають, що саме корупція погрожує реальним реформам, майбутньому нашої держави. На запитання: «Де, по-вашому, в Україні, в регіоні, найбільш процвітає корупція?» - відповідь була отримана, зазвичай, знакова - скрізь (69%), але перш за все - це місцева влада (30%). При чому більшість опитаних (36%) рахують, що саме держава, влада з їх несправедливими законами й порядками повинна у цьому процесі (див. рис. 2).

І це, очевидно, потребує не тільки серйозного роздуму влади й населення, але й відповідних дій з боку влади.

Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 100 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»

36% Рис.2. Результати соціального дослідження з 30% приводу дослідження корупції в суспільстві На запитання: «Чи бачите Ви ростки формування громадянського 34% суспільства в Україні?»

1. Корупціонери - це, перш за все, 30% місцева влада.

більшість з громадян (74%) 2. Ми самі - громадяни – породжуємо 34% корупцію. Мовчазно приймаючи вважають, що в державі, як і в несправедливість відносно себе і своїх регіоні, ще занадто рано говорити близьких. Погоджуючись на побори, даючи взятки про розвиток громадянського 3. У всьому повинна держава, влада з 36% суспільства в Україні. Таким його несправедливими законами і порядками.

чином, на думку громадян, так і експертів, ступінь розвитку громадянського суспільства в сучасній Україні є доволі невисоким і за нашою шкалою, по-суті, перебуває у зародковому стані.

Громадяни стурбовані стільки не типом держави, скільки характером його взаємовідносин із суспільством і людиною. У цьому контексті слід позитивно відзначити проведення першого в м. Севастополі круглого стола «Шляхи удосконалення діалогу влади та громадянського суспільства», який був проведений 19 січня 2012 р., під патронатом Головного управління юстиції у м.

Севастополі, де пройшов творчий та дискусійний аналіз реальних проблем дій міської виконавчої влади, її взаємодії із громадянськими формуваннями [1].

Проведене дослідження свідчить про те, що інтерес громадян, молоді, зокрема, до політики та політичних процесів сьогодні явно понижується, як і їх віра в здатність серйозного впливу на реальну владу. Значна кількість громадяни вибори все частіше починають сприйматися більш як формальність, якщо і потрібна, то головним чином для того, щоб не допустити безвладдя і хаосу у суспільстві. Кого і яким чином при цьому вибирають, особливого значення не має. Таке відношення до виборчого процесу в останню чергу сформувалося під впливом особистого досвіду участі, а також спостереження за ходом останніх виборчих кампаній. Помітно міняється і мотивація участі молоді у виборах. Більшість громадян, особливо молодого покоління як і раніше декларують прихильністю саме громадянськими Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»


мотивами. В усякому разі, на пряме запитання «Чому Ви берете участь у виборах?» майже кожна друга молода людина відповіла, що вважає це своїм громадянським обов'язком. Серед респондентів старших вікових груп частка таких доходить до 27%. Крім громадянського обов'язку, в мотиваційній структурі електоральної участі молоді широко представлена «звичка» 19% відзначивши, що вони завжди ходять на вибори. І лише 21% опитаної молоді беруть участь у виборах для того, щоб своїм голосом надати підтримку тій або іншій партії або кандидатам;

або, навпаки, виразити недовіру тим силам, які на той момент перебувають при владі 20%.

Дослідження показують, що проблеми, які турбують нашу громаду, знаходяться в прямій залежності від того, наскільки, на їх думку, міняється ситуація в суспільстві. І тут громада настроєна більш критично. Той факт, що до переліку проблем, які хвилюють молодь, з великим відривом лідирує інфляція (те ж саме ми спостерігали і раніше 2006-2010 р.р.), що є виразним сигналом владі, що її дії з підвищення життєвого рівня громадян практично нівелюються зростанням цін на різні товари і послуги, особливо тарифів, зростанням вартості життя в цілому. Такий стан сприймається украй критично, особливо молоддю, як в першу чергу низько доходною групою населення. Зокрема, зростання цін на товари та послуги, зростання тарифів як найбільш тривожна проблема, яку називають респонденти, що оцінюють сьогодні своє матеріальне положення як погане. Відповідно, ці проблеми викликають занепокоєння й займають верхній рядок ієрархії «гостроти»

суспільних проблем, це ріст цін 76%), бідність 58%, зубожіння більшості населення 44%. Тарифи ЖКХ хвилюють практично всі групи і верстви населення, як і проблема наркоманії і алкоголізму, що турбує, причому в рівній мірі, представників самих різних соціальних груп молодь і старше покоління. Таким чином, по-перше, наявність таких реальних проблем та нездатність влади оволодіти ситуацією в країні практично вже поляризувала громадян. По-друге, дані дослідження засвідчують, що шанси приходу до влади діючих політичних «лідерів», особливо тих, які сьогодні перебувають при владі, різко зменшуються. Сьогодні розчарована та роздратована більшість громадян суспільства вимагає політичну «еліту», зокрема політиків які знаходяться сьогодні при владі зовсім іншого типу!!!. Головне в іншому, на черзі нова сучасна політична еліта, більш амбітна, цілеспрямована, Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 102 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»

самоорганізаційна. Саме така еліта вже найближчим часом посяде ключові державні посади та скоригує уявлення про істинну політичну еліту.

Таким чином, важливою особливістю трансформації інституту політичної влади сьогодні в Україні є гостро конфліктний характер його формування, практично безкомпромісна, інколи драматична політична боротьба, яка йде навколо неї. Головні причини такої конфліктності безвідповідальна діяльність керівників та лідерів держави, у тому числі регіональних;

ігнорування інтересів громадян в угоду інтересам держави, її окремих керівників, кланів;

корумпованість чиновництва, які «гріють руки» на бюрократичному механізмі ухвалення та прийняття рішень;

безконтрольність та груповий егоїзм регіональних "еліт" тощо, що і є відповідним відображенням політичного нигілізму, незадоволеності та розчарування більшості громадян суспільства.

З цього приводу виникають наступні логічні запитання: «Хто в цьому повинен?» та «Що ж нам робити?». Відповіді, як правило, сьогодні зводяться до того, що це цілком неминучий період трансформації старого та становлення нового, що ось-ось налагодяться справи в економічній галузі, державному управлінні, зміцніє держава і тоді покращаться справи і в громадян зокрема. Звичайно, сперечатися з тим, що «колись і десь покращиться» марно, оскільки сама аргументація цієї тези безглузда. Основна проблема саме й полягає в створенні механізму цього «покращання», тобто трансформації, у виборі правильного вектору розвитку. Зокрема, Україна сьогодні перебуває лише на самому початку таких трансформаційних процесів. І тому аналіз таких процесів, які відбуваються сьогодні в державі за останні сім років (з 2005р. рік «помаранчевої революції»), може бути повчальним уроком для сьогодення та на найближчого майбутнього Сьогодні представляється очевидним, що б інститут влади як слід запрацював в Україні, треба, по-перше, всерйоз зайнятися «санацією» та «профілактичною ротацією» рядів політичної «еліти», особливо, тих керівників-коррупціонерів, хабарників, чиновницьких «рекетирів» і користолюбців, які повністю втратили почуття міри та моралі. Такі явища існують, тому що на сьогодні практично відсутні ефективні механізми громадянського контролю за діями влади, її керівниками, відсутній ефективний механізм блокування невірних та неефективних управлінських рішень тощо.

Не слід, також забувати й те, що сучасна правляча «еліта», в своїй основі осталась ще такою, яка була з часів комуністично-тоталітарного режиму Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»

(партійна номенклатура), де після 1991 року вона достатньо легко трансформувалась, своєчасно змінила політичні цінності і, таким чином, зберегла себе в реальній владі. Тобто, об'єктивно сучасна «еліта», це по-сутті ще стара пострадянська номенклатура, кадри якої не зовсім зацікавлена в появі справжніх демократичних інститутів, в проведенні дієвих економічних реформ, бо останні загрожують її пануючому статусу. Нездатність української пострадянської номенклатури вивести Україну на шлях демократичних перетворень, тим самим поглиблює відчуження нинішньої політичній влади від більшості населення, соціально-політична незадоволеність якого поступово зростає і з часом може вилитися в масові соціальні протести. Тому чи вийде Україна з числа аутсайдерів пострадянського простору, багато в чому залежить від здібності до трансформації самої еліти.

Сьогодні, потрібна така влада, яка, виступаючи реформатором, забезпечувала б сприятливу для соціальної активності громадян зовнішнє середовище, яке відповідало б політико-правовим нормам, конституційним гарантіям. Тут потрібно як найшвидше реально розділити владу й власність.

Необхідно як надалі віддалити від цієї власності (а стало бути, і від бізнесу) чиновництво (а заодно й виборчих «слуг народу депутатів»). Законодавчо позбавити їхньої можливості займатися бізнесом, збагачуватися за рахунок використання службових посад, можливості прямого чи опосередкового лобіювання інтересів бізнесу тощо. Тобто, щоб нарешті спрацювала закріплена у Конституції України й у спеціальних нормативно-правових актах заборона на сполучення державної служби й депутатського мандата з комерційною й підприємницькою діяльністю. Що б наділений владою чиновник або парламентарій відповідав своєму професійному статусу («слуги народу») не тільки номінально (юридично), але й реально (фактично). І замість того щоб (як це має місце сьогодні) «крышевать» й «просувати» власний бізнес (або лобіювати інтереси тих, хто «проштовхнув» його у владу), а був цілком поглинений ефективних виконанням свого статусу та своїх обов’язків. Тільки на такій основі реального розподілу влади й власності (звісно й та бізнесу) та перетворення влади в діючий інститут, ми створимо в Україні необхідне для творчого потенціалу громадян суспільне середовище. Взаємодія гілок державної влади забезпечує нормальне функціонування державного механізму в цілому, оскільки не дає можливості ні єдиної з гілок влади узурпувати владні Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 104 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»

повноваження інших. Саме з цією метою засновники ідеї розподілу властей створили систему заборон і противаг.

Взаємодія гілок державної влади як принцип Конституційного порядку України є досить актуальною проблемою в наш час, оскільки наша держава лише починає створювати інститут конституційного права України, як інститут розподілу і взаємодії гілок державної влади.

Та нарешті виникає останнє запитання: «Чи є шанс утриматися сьогодні офіційній владі? Чи зможе вона стабілізувати політичні відносини та спрямувати їх на покращення життя народу та формування громадянського суспільства?».

Відповідь на перше запитання буде така «Так, є відповідний шанс». І він пов'язаний саме із перспективою трансформаційних змін інститутів державної влади та громадянського суспільства. Та оздоровити в першу чергу треба владу і до того ж на всіх рівнях піраміди. Проблема не в тому, хто власне персоніфікує сьогодні інститут Президента чи керує урядом. Зло в тому, що держава зберігає за собою контроль практично більшою половиною державної власності, яка формує ринок виробництво і поставки всіх видів енергоносіїв та паливно-мастильних матеріалів, їх збуту та інше. Тому в даний період часу перед українським суспільством постає завдання №1: знайти рівновагу, знайти своє сполучення, властиве саме Україні, сполучення між повноваженнями й можливостями влади, держави в цілому, з одного боку, та повноваженнями й можливостями громадянського суспільства, самоврядування, з іншого, яке б відповідало національним, соціокультурним підставам, рівню правосвідомості, політичної й загальної культури населення.

І, дійсно, почати цей процес треба саме з політичної влади. Тому, що політична влада це й є та реальна і відтворююча сила, з допомогою якої можна досягти потрібну солідарізаційну організованість соціального життя, створювати міцну мобілізаційну єдність у діяльності громадян та налагодити стійкий правовий порядок у суспільних відносинах. Основу політичної влади складає еліта. Тому як формується політична еліта, від кого и чого залежить її склад, відповідно залежить й соціальний зміст самої системи політичної влади.

Без сумніву, влада це політична еліта, в яку входять: вищі державні чини, що і є опосередкованими власниками крупного капіталу та власності, керівники державних та військових служб, силових структур, вищі шари регіональних Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»

політичних та економічних менеджерів. Володіючи основними багатствами та капіталом своєї країни, регіонів зокрема, політична еліта практично підпорядкувала суспільство своїй волі та інтересам. Тобто, напевно, найбільш важливою сучасною проблемою еволюції української політичної еліти є процес її трансформації в клас олігархів, який почав формуватися після проголошення незалежності України через різні причини. Саме вони за підтримки влади (особливо в період правління Л. Кучми) «приватизували» дуже вигідно для себе, інколи через санацію чи рейдерство половину (якщо не більше?) великих та середніх підприємств України.

Так що ж все-таки представляє настояща (цінністна) «еліта»?

по-перше, це ті кращі люди, які служать саме інтересам суспільства, без умов, без обговорок, без сумнівів;

по-друге, еліта демонструє саме патріотичне служіння суспільству, його благу у всьому та на всіх рівнях. Тобто, це постійний прояв громадськості та гуманізму.

в-третіх, еліта це дотримання принципу відповідальності та морально етичних цінностей.

Головне, що треба мати на увазі у цьому не простому процесі формування еліти так це послідовна історична спадкоємність поколінь еліт, так як її якості відшліфовуються на протязі не одного покоління, будь то англійська аристократія або російське дворянство. У нашому, вітчизняному випадку політична еліта це поки ідеал держави, суспільства до якого необхідно цілеспрямовано прагнути.

Аналізуючи особливості еволюції політичної еліти України з точки зору політичної науки слід зазначити, що необхідно враховувати різні вектори, які дають змогу виявити головне основну суперечність її розвитку. Така суперечність полягає саме у тому, що так звані «представники політичної еліти» України, правда, не цивілізаційним способом з використанням передового світового досвіду, але практично навчилися боротися за владу, однак ще не здатна раціонально розпоряджатися цією владою в інтересах суспільства. Сьогодні саме здатність перемагати в боротьбі за оволодіння владою є основним індикатором еволюції української «еліти». I відповідно до цього показника політична еліта, хоча не завжди, але дійсно є «елітою», однак коефіцієнт її ефективності, якість виконання нею своїх суспільних функцій Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 106 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»

залишаються практично нульовими. Тому дійсним показником, критерієм української політичної еліти є саме не стільки боротьба за владу, скільки ефективність їхніх дій, якість виконання своїх функцій, скерованих саме на соціальне благо громадян.

До того ж, слід зазначити багато прикладів, коли до складу сьогоднішньої «політичної еліти» потрапляють особи, які не мають нічого спільного з прогресивною елітою. Тобто у pолі представників «політичної еліти» як національного, так і регіонального характеру часто виступають зовсім випадкові люди, які зручні та корисні для своїх «гідних» лідерів та керівників, які намагаються видати себе за безкорисливих та професійних працівників.

Таких фактів у практиці достатньо, коли керівниками в соціокультурних, освітніх та інших регіональних установ, призначаються особи, які не мають нічого спільного з ними, не мають ані здібностей, a нi відповідної кваліфікації та морально-етичних якостей, тобто зовсім випадкові для цього профілю діяльності люди. А спеціалісти з достатньо високим професійним, освітнім рівнем, досвідом та готовністю ефективно та якісно працювати, для керівників регіонів залишаються аутсайдерами, за горизонтом їхнього бачення. Це тільки підтверджує той факт, що проблема, зокрема кадрової некомпетентності «еліти», є дійсно реальною, та, на жаль, загальною. Більш того, діяльність представників такої «політичної еліти», тобто псевдоеліти, як правило, пов'язана з імітацією суспільно корисної діяльності, яка не створює нічого, крім ілюзій чи це «реформування суспільства», чи «боротьба з корупцією», чи «демократичне суспільство».

Досліджуючи еволюцію політичної еліти в Україні, слід визначити, що ми говорити про так звану транзитивну (перехідну) або, точніше, комбінований тип еліти. Як правило, основу такого типу політичної еліти утворюють колишні номенклатурні працівники, які виросли ще з партійного і комсомольського апарату та мають свою органiзацiйну культуру, зв'язки та знання основ політики. Іншим джерелом поповнення такої еліти є представники нового покоління iз спеціальною політико-управлiнською освітою, з достатнім знанням політичних процесів, особливостей сучасного політичного ринку, вмінням орієнтуватися у політичних комунікаціях, які створюють свою культуру політичних стосунків. Слідуючу, найбільш впливовішу групу, становить та частина еліти, яка сформувалась у цивілізованому та, так званому, тіньовому бiзнесi. Слід зазначити, що таке явище характерне для вcix Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – 2012 «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»

транзитивних (пострадянських) держав. Особливістю еволюційного процесу політичної еліти є також та її частина, яка має достатній вплив на формування української національної політики це представники національно демократичного руху, якi прийшли до влади на етапі ставлення незалежності України. Хоча, слід зазначити, з приходом в український політикум В.Ф. Януковича у якості президента України, його зовнішньою політикою ця частина політичної еліти повільно втрачає свої важелі.

Внутрішнє оновлення політичної еліти є необхідною умовою стабільності суспільства. Однак тут є суттєві проблеми. Обмеження демократичних інститутів в країні, в даному випадку, зведення до нуля прерогатив місцевого самоврядування, суттєво звужує можливості здійснення як національною, так і регіональною елітою самостійної ролі та контролю над політичною владою.

Слід зазначити, що українське суспільство сьогодні проявляє очевидну не здатність до формування інститутів громадянського суспільства, а у відсутності такого роду інститутів проблема демократичного контролю за владою виявляється практично нерозв'язною. Питання, проте, полягає в тому, чи можливе функціонування реально демократичних інститутів місцевого самоврядування в контексті транзитивного (перехідного) політичного режиму на державному рівні. Світовий досвід не дає тут однозначної відповіді. Є приклади функціонування інститутів самоврядування в рамках сучасних недемократичних режимів. І дійсно: більше 80% опитаного населення вказали на відсутність можливості брати участь навіть у місцевому самоврядуванні, а 55,9% заявили про своє повне небажання брати участь у управлінні суспільними справами. Очевидно, що подібний стан громадськості ніяк не може сприяти формуванню інститутів громадянського суспільства. Саме тому, згідно деяким соціологічним дослідженням, значна частина населення не вважає Україну демократичною країною. Головна проблема такої оцінки знаходиться саме в площині рівня життя громадян. Так на питання «Що, на ваш погляд, потрібно, щоб в Україні затверджувалася демократія і формувалося громадянське суспільство?» 62% респондентів відповіли:

«потрібно, щоб люди були позбавлені життєвих матеріальних проблем». Без матеріально життєво забезпеченого населення не може бути й сильної влади влади, яка характеризується легітимною підтримкою громадян та ефективно вирішує проблеми, які виникають в суспільстві. Дійсно, бідне населення не здатне створити громадянське суспільство, оскільки воно займається Вестник Севастопольского экономико-гуманитарного института 108 Таврического национального университета имени В.И. Вернадского, № 1. – «СОЦИАЛЬНО-ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ»

вирішенням життєвих матеріальних проблем. Тільки після їх вирішення індивід переходить на наступний рівень свого розвитку, пов'язаний з підвищенням соціальної активності, масовим створенням суспільних об'єднань в цілях реалізації численних інтересів громадян. «Большинство бедных обществ останутся недемократическими до тех пор, пока будут оставаться бедными», затверджує політолог С. Хантінгтон [2]. Демократичні перетворення стануть в Україні незворотними лише в тому випадку, якщо вони будуть сприйняті суспільством і закріплені в системі ціннісних орієнтацій громадян. Поки ми дійсно не почнемо будівництво громадянського суспільства, у нас й влада для більшості людей буде ілюзорна. Тобто, сьогодні передній фронт змін це будівництво громадянського суспільства. Саме від рівня розвитуності громадянського суспільства залежить й всі останні демократичні зміни.

Таким чином, представлений вище аналіз соціально-політичної ситуації, що склалася в останній час в наший країні, в структурі політичної влади приводить до думки про те, що українське суспільство живе не просто в умовах трансформації поза певним вектором розвитку і, як наслідок, несе в собі ознаки глибинних соціальних антиномій. Тобто, суспільство сьогодні практично роздирається щонайгострішими протиріччями: до демократизації, з одного боку, й до авторитаризму (хоч і м'якого) з іншого;

прагненням до реалізації законності, правопорядку і, одночасно, до індивідуалістичної асоціальності;

закріпленням державності й формуванням громадянських устоїв;



Pages:     | 1 | 2 || 4 | 5 |   ...   | 9 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.