авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 |   ...   | 11 | 12 || 14 | 15 |   ...   | 22 |

«Донецкий национальный университет Посвящается 20-летию независимости Украины, 45-летнему ...»

-- [ Страница 13 ] --

ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ Підвищення конкурентоспроможності національних економік держав-учасниць ЧЕС вимагає розробки узгодженої стратегії їх взаємодії на базі прогнозування напрямів розвитку політичних та економічних процесів в Причорноморському басейні.

Всі постсоціалістичні і пострадянські країни ЧЕС, крім Росії, обрали курс на вступ до ЄС.

Відповідно до Договору Європейського Союзу, держава - претендент на членство в ЄС не може бути учасником іншого митного або економічного союзу, тому в середньостроковій перспективі максимальним рівнем інтеграції всередині ЧЕС може бути тільки зона вільної торгівлі (ЗВТ).

Забезпечення сумісності національних і міжнародних інституціональних основ торговельно економічних відносин в Причорноморському басейні залишається актуальною проблемою.

Відносини країн ЧЕС як об'єднання з ринковими та перехідними економіками можуть будуватися тільки на основі об'єктивних законів, загальних для будь-якої форми господарювання. Зовнішня торгівля, валютно-розрахункові відносини, іноземне інвестування, виробниче кооперування та інші форми економічних відносин є водночас об'єктами і специфічного національного, і міжнародного регулювання.

Одночасно і національні інституційні основи піддаються впливу міжнародних форм економічних відносин,оскільки тільки гармонізація національних методів та інструментів регулювання зовнішньоекономічних зв'язків з інтернаціональними здатна забезпечити країні максимальні переваги від участі у міжнародному поділі праці.

Однак у постсоціалістичних і пострадянських країнах ЧЕС наближення до міжнародних норм носить різношвидкісний характер, особливо за такими напрямками, як законодавче забезпечення конкуренції, регулювання монополій, впровадження міжнародних стандартів на товари і послуги і т.д.

Зазначені причини виключають трансформацію ЧЕС до 2015 р. в інтеграційне об'єднання, подібне ЄЕС початку 1970-х рр.(створення міжурядової координуючого органу для проведення спільної митної політики щодо третіх країн і функціонування регіональної ЗВТ без вилучень і обмежень). Подібна трансформація вимагає ініційованої на міжурядовому рівні «вертикальної інтеграції» шляхом встановлення коопераційно-партнерських відносин між національними фінансово-промисловими групами в ключових галузях економіки (насамперед, енергетика і транспорт) і проведення єдиної експортної політики для підвищення конкурентоспроможності причорноморських країн на європейських і світових ринках.

Обов'язковими умовами такої трансформації є врегулювання конфліктів у Причорномор'ї, а також поширення процесу подальшого розширення ЄС не тільки на Туреччину, але і на інші країни ЧЕС (як мінімум, шляхом надання асоційованого членства). В іншому випадку неминуча поява нових перешкод для поглиблення інтеграції (вихід з двосторонніх угод про вільну торгівлю та ін.).

Подальший інституційний розвиток ЧЕС вимагає також укладення Договору, що регламентує цілі та напрямки економічної інтеграції. На додаток до зафіксованих у чинному Статуті ЧЕС положень, в такому договорі повинні бути сформульовані актуальні для всіх держав-учасників економічні завдання, для вирішення яких є об'єктивні передумови.

З урахуванням загальної зацікавленості в нормалізації обстановки в численних осередках сепаратизму в причорноморських країнах та недопущення переростання локальних конфліктів у відкриту конфронтацію держав такий Договір повинен визначити інституційні основи та механізми забезпечення прав громадян держав-учасників на всій території ЄС.

Перетворення епізодичних зустрічей дванадцяти глав держав та урядів у консультативний політичний орган ЧЕС - Чорноморський Рада, що працює на регулярній основі (за типом Європейської Ради) також прискорило б вирішення економічних і політичних проблем Причорноморського басейну.

Досвід ЄС дозволяє припустити, що створення такої Ради як вищого інституту ЧЕС для розробки стратегії розвитку організації і затвердження обов'язкових для країн-учасниць рішень з ключових питань економічного співробітництва сприяло б поглибленню чорноморської інтеграції.

Доцільним видається й перетворення Ділової ради ЧЕС у Чорноморську Комісію (за типом Комісії ЄС) як міждержавний орган координації економічної політики країн ЧЕС.

Неврегульовані міждержавні конфлікти і розбіжності у ступені лібералізації зовнішньої торгівлі роблять проблематичним створення в найближчому майбутньому регіональної ЗВТ, що охоплює всі країни ЧЕС і з'єднаної як із західноєвропейським, так і російсько-центральноазіатським економічним просторами, незважаючи на те, що утворення такої зони об'єктивно відповідає стратегічним інтересам всіх країн ЧЕС,ЄС і СНД.

ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ У кожній з шести пострадянських країн ЧЕС сучасний стан народногосподарських комплексів перешкоджає передачі наддержавним інститутам частини суверенних повноважень у сфері управління національною економікою, оскільки збереження за державою всього спектра засобів контролю та регулювання економічних процесів об'єктивно необхідно для захисту національних інтересів в умовах зростаючої конкуренції на світових ринках.

В даний час перетворення ЧЕС в об'єднання з наддержавними органами не входить до числа стратегічних цілей в жодній з пострадянських країн, оскільки прийняття зв'язаних зобов'язань виключає можливість зміни економічної політики в кон'юнктурних інтересах бізнес-еліт. Крім того, російська правляча еліта опирається створенню інтеграційних угруповань з участю пострадянських держав, в яких Росії не буде гарантовано домінуюче становище [10].

Таким чином, ЧЕС є єдиним об'єднанням на східноєвропейському та пострадянському просторі, виражена аполітичність якого сприяє зміцненню безпеки всього континенту завдяки розширенню економічних зв'язків між державами з різновекторними політичними напрямами розвитку.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Gambini G. International Trade of the European Union in 2007. – Luxembourg, Office for Official Publications of the European Communities, 2008. – 8 p.

2. Atlas R.D., Treaster J.B. Big Investors Plot Their Return to the Markets // International Herald Tribune, Tuesday, September 25, 2001. – Р.14.

3. Rich T. Down the Tubes //Newsweek, vol.CXXXVIII, No 14, October 1, 2001. – P.42-43.

4. Edgecliffe-Johnson A. Demand for business flights “to halve” // Financial Times, Tuesday, September 25, 2001. – Р.2.

5. 72. Dombey D. EU seeks unity on aid // Financial Times, Tuesday, September 25, 2001. – Р.2.

6.. Gambini G. International Trade of the European Union in 2007. – Luxembourg, Office for Official Publications of the European Communities, 2008. – 8 p.

7. Камински Б. Состояние торговли и доступ на рынки ОЭСР //Внешняя торговля в новых независимых государствах. – Вашингтон, Всемирный Банк/ПРООН, вып.13, 1995. – С.227-242.

8. Угода про Партнерство та Співробітництво. Повний текст Угоди, підписаної між Європейським Союзом та Україною в Люксембурзі 14 червня 1994 року. - К.;

1995. – 90 с.

9. Black Sea Synergy – A New Regional Cooperation Initiative. [COM (2007) 160 final, Brussels, 11 April 2007.

10. Scientific and Technological Cooperation in the Black Sea Region. Policy Issues and Research Topics.

International Centre for Black Sea Studies. – Athens, 2007. – 56 p.

РЕЗЮМЕ Исследуются концептуальные основы европейской интеграции Украины. Рассмотрено, что ЧЭС является единственным объединением на восточноевропейском пространстве, выраженная аполитичность которого способствует укреплению безопасности всего континента.

Ключевые слова: сотрудничество, европейская интеграция, ЧЭС, экономический рост, стратегия.

РЕЗЮМЕ Досліджуються концептуальні основи європейської інтеграції України. Розглянуто, що ЧЭС є єдиним об'єднанням на східноєвропейському просторі, виражена аполітичність якого сприяє зміцненню безпеки всього континенту.

Ключові слова: співробітництво, європейська інтеграція, ЧЭС, економічне зростання, стратегія.

SUMMARY Conceptual fundamentals of the European integration of Ukraine are investigated. BSEC as unique association on East Europe territory, which expressed political indifference promotes security strengthening of all continent is considered.

Keywords: cooperation, european integration, BSEC, economic growth, strategy.

  ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ   ЕВОЛЮЦІЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ ЯК ПРОЯВ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬНОЇ ФОРМИ ПРАЦІ Дмитриченко Л.А., к.е.н., доцент, Донецький національний університет економіки і торгівлі ім.

Михайла Туган-Барановського Постановка проблеми. Підприємництво реалізується не тільки в галузях промислового виробництва, але й у сфері сільського господарства. Функціонуванню промислового капіталу у сфері сільськогосподарського виробництва притаманна низка особливостей, які впливають не лише на ціноутворення на сільськогосподарську продукцію і таким чином – на механізми формування й розподілу доходів у цьому секторі економіки, але й на механізми розвитку суспільної форми праці.

Значною мірою ці особливості обумовлені природними чинниками, а також відмінностями у розвитку відносин економічної власності в сільському господарстві. Дослідження особливостей підприємництва в аграрній сфері економіки та закономірностей поширення суспільної форми праці надає можливості обґрунтувати економічні механізми радикальних аграрних перетворень у напрямку ефективного розвитку найважливішої галузі національної економіки. Сказане обумовлює актуальність означеної теми дослідження.

Аналіз останніх публікацій. На жаль у вітчизняній економічній літературі дослідження проблеми суспільної форми праці майже не здійснюється. Це стосується як загальнометодологічного аспекту аналізу суспільної форми праці як такої, так і суспільної форми праці в розрізі галузей і регіонів країни. Деякі аспекти суспільної форми праці відбито в Національній доповіді «Соціально економічний стан України: наслідки для народу та держави», де йдеться про поширення сфери агропромислового виробництва і таким чином можна вважати, що поширюються суспільні відносини (на підґрунті поширення розподілу праці і ринкових механізмів обміну продуктами праці) [1, с.60 77].

Виділення невирішених проблем і ціль дослідження. Оскільки впродовж кількох останніх десятиліть в науковій літературі питання суспільної форми праці в аграрній сфері національної економіки України не розглядається, ціллю даної статті є з’ясування особливостей підприємництва і форм господарювання в сільському господарстві, а також механізмів реформування відносин власності в аграрному секторі країни у напряму розвитку суспільної форми праці.

Викладення основного матеріалу. Перш за все необхідно наголосити на тому, що аграрне виробництво має свою специфіку. Воно суттєво відрізняється від інших сфер прикладання праці й капіталу. Специфіка суспільної форми праці в аграрній сфері виробництва, на наш погляд, зумовлена наступними групами чинників.

Перша група чинників визначається тим, що праця в сільському господарстві щільно зв’язана з природно-кліматичними умовами виробництва, і їх ніяким чином усунути неможливо. Специфікою аграрного виробництва є поєднання в ньому економічних і природного (біологічного) факторів.

Насамперед йдеться про обмежену кількість сільськогосподарських земель: зі 149 млн. кв. км земної суші площа орних земель становить приблизно 15 млн. кв. км [2, с.51]. Жодна з галузей економіки не залежить настільки від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Земля, будучи головним засобом виробництва в сільському господарстві, в різних регіонах відрізняється за родючістю, а це обумовлює відмінності в рівні доходів підприємців.

Специфіка аграрного виробництва пов’язана і з його сезонністю. Сезонність виробництва сільськогосподарської продукції визначає необхідність виконувати значні обсяги робіт у стислий термін, висуває підвищені вимоги до формування структури машин і механізмів для того, щоб максимально ефективно використати двигуни й іншу техніку протягом року. До того ж сезонність обумовлює істотний розрив між робочим періодом і кінцевими результатами, що відчутно впливає на формування доходів працівників села, оскільки остаточні доходи стають відомими тільки після реалізації сільгосппродукції.

Друга група чинників зв’язана з тим, що в аграрному секторі економіки функціонують підприємства різних форм власності, а відтак існують розбіжності в суспільній формі праці, наприклад, в державних підприємствах і підприємствах акціонерного або кооперативного типу © Дмитриченко Л.А., ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ власності. В свою чергу зазначені розбіжності обумовлюють характер формування й розподілу доходів на підприємствах різних форм власності. Окрім того, специфікою аграрного виробництва (й особливістю суспільної форми праці) є те, що в ньому функціонують три суб'єкта відносин – власник землі, підприємець (орендар) і найманий працівник. Головним в аграрних відносинах є принцип розподілу землі між класами, соціальними групами й громадянами суспільства. Соціально економічні перетворення відносин власності на землю, що становлять основу аграрних відносин, відіграють найважливішу роль у розвитку продуктивних сил аграрної сфери. Це підтверджує аналіз історичної еволюції відносин власності на землю й форм господарювання на землі.

Третя група чинників, що впливають на специфіку суспільної форми праці в аграрному секторі, обумовлена наявністю власного допоміжного господарства, що слугує не лише суттєвим джерелом додаткових доходів родини, але й сферою праці.

Четверта група чинників визначається природним призначенням аграрної галузі забезпечувати людей продуктами харчування. У сільському господарстві зайнята майже половина населення Землі. Без будь-якої іншої сфери діяльності людство виживе, але без виробництва продуктів харчування – ні. На земній кулі понад 6,5 млрд. людей, з них майже 1 млрд. постійно перебуває в стані голоду. Світове виробництво продуктів харчування зростає вдвічі повільніше, ніж населення. Починаючи з 1984 року світове виробництво зернових культур збільшувалося на 1%, в той час як кількість населення – на 2%. Щоденно в світі від голоду вмирає 35 тис. осіб, що складає млн. осіб в рік [2, с.38-42]. Отже, серед глобальних проблем світової економіки проблема харчування стоїть на першому місці, а відтак – проблема розвитку сільського господарства завжди залишатиметься актуальною.

П’ята група чинників пов’язана з особливостями дії в аграрній сфері деяких економічних законів. Наприклад, ціни на сільськогосподарську продукцію формуються на рівні найвищих витрат (тобто розраховані для земель з найменшою продуктивністю і найбільшою віддаленістю від ринків).

Це обумовлено постійним попитом на продукти харчування й на сільськогосподарську сировину.

Шоста група чинників, що обумовлюють особливості суспільної форми праці в сільському господарстві, визначається тим, що сільськогосподарське виробництво виступає своєрідним системоутворюючим елементом, що поєднує галузі національної економіки, які виконують різні функції й доповнюють одна одну. Так, аграрне виробництво визначає параметри сільськогосподарського машинобудування, переробних галузей та інфраструктури. Це обумовлює необхідність збалансованості й пропорційності складових частин господарського комплексу країни.

Як і будь-яка галузь економіки, аграрне виробництво історично розвивається. Це проявляється в удосконаленні продуктивних сил сільського господарства, в прогресивній зміні відносин власності на землю, а також у розвитку форм господарювання й суспільної форми праці в аграрному секторі. Якщо наприкінці ХVШ ст. у сільському господарстві було зосереджено майже 80% сукупної робочої сили планети, то наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у розвинених країнах світу в цій галузі було зайнято до 40 % населення, а в промисловості – близько 35 %. У середині 90-х років ХХ ст. у передових країнах світу в аграрній сфері працювало вже лише 5% працездатного населення, у США – 2,5%, а в Україні – 17%. У результаті розвитку продуктивних сил одна людина, зайнята у сільському господарстві, у США годує майже 140 осіб, а в Україні – 12-13 [3, с.390-393;

4, с.140-156;

5, с.375].

Історія розвитку аграрних відносин свідчить про еволюцію відносин власності на землю. Відповідно розвивалися й форми сільськогосподарських підприємств: від первісних общин і рабовласницьких латифундій (лат. latіfundіum latus – широкий і fundus – земля), які згодом переросли в поміщицькі господарства зі значною кількістю індивідуальних господарств кріпаків, до сучасних індустріальних сільськогосподарських підприємств із великою кількістю найманих робітників.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у багатьох державах Європи утворилася капіталістична система великого землеволодіння й відповідні їй форми сільськогосподарських підприємств.

Одержала подальший якісний і кількісний розвиток монополія приватної власності на землю. В Англії, наприклад, у 70-х роках ХІХ ст. 250 землевласникам належала понад половина усієї землі, а у Франції в 20-ті роки ХХ ст. у 16% землевласників було зосереджено 71,2% землі [3, с.391].

Процес формування великого землеволодіння в різних країнах мав свої особливості. Так, в Англії капіталістична земельна власність виникла внаслідок так званого огородження – вигнання селян з їхніх земель. У Німеччині (Пруссії), у Російській імперії й інших країнах Європи поміщицькі латифундії – великі земельні ділянки й садиби – під час реформ поступово трансформувалися в капіталістичні господарства. Земельні реформи 1848-1861 рр. у цих країнах ліквідували феодальну земельну власність і обумовили появу великої кількості селянських господарств. У Франції феодальне землеволодіння знищила Велика французька революція (1789-1793), спричинивши тим самим розвиток дрібноселянського господарства, заснованого на приватній власності на землю. У ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ США законом про земельні угіддя (1862), прийнятим урядом А. Лінкольна під тиском народних мас, кожному громадянинові, який досяг 21-річного віку, було надано право безкоштовно або за певний внесок одержати ділянку землі (гомстед, англ. – homestead – садиба, ферма), що згодом ставала його власністю. Гомстеди започаткували формування великих фермерських господарств.

На відміну від США, у країнах Західної Європи розміри фермерських господарств значно менші. У Данії, наприклад, середня ферма має 32 га землі, у Німеччині – 18, у Бельгії – 15, у Франції – 14, в Італії – 6, у Греції – 4. Однак і в цих країнах виробництво основної маси сільськогосподарської продукції здійснюється великими капіталістичними фермами. Що стосується більшості фермерських господарств, то й у США, і в Японії, і в країнах Європи вони виживають лише завдяки державним субсидіям, частка яких у країнах Європейського Співтовариства становить 50% вартості сільгосппродукції, у США – 35%, у Японії – 75% [5, с.378].

Із розвитком промисловості, з одного боку, зріс попит на товарну сільськогосподарську продукцію (як сировинну базу переробних галузей), а з іншого – суттєво покращилася матеріальна основа для розвитку самого сільськогосподарського виробництва (з’явилася нова машинна техніка й нові технології вирощування культур). За цих умов дрібні фермерські господарства не витримували конкуренції, що обумовило необхідність об’єднання їхніх зусиль і призвело до формування кооперативних сільськогосподарських підприємств. Кооперація (лат. cooperatіo – співробітництво) являє собою добровільне об'єднання власності (різних об'єктів і форм) і праці для досягнення загальних цілей. Сільськогосподарські кооперативи – форма сільськогосподарських підприємств (і вид підприємницької діяльності), заснована на об’єднанні, насамперед землі, а також інших фізичних, розумових і матеріальних ресурсів. Перевагою кооперації як форми агробізнесу є те, що її члени безпосередньо впливають на розміри прибутку, мають рівні права контролю й гарантію безпеки від впливу зовнішніх факторів. Однак кооперативи мають і проблеми, які пов’язані з певною обмеженістю джерел фінансування, необхідністю підготовки й навчання працівників, обмеженістю напрямків і сфер діяльності.

Залежно від ступеня проникнення великого банківського, торговельного й промислового капіталу у сферу сільськогосподарського виробництва рівень розвитку кооперативних сільськогосподарських підприємств у різних країнах неоднаковий. Найбільший розвиток кооперативи одержали в скандинавських країнах, де до таких об’єднань входять майже всі фермери. Фермери Швеції (понад 100 тис. фермерських господарств) через кооперативи контролюють 64% харчової промисловості країни, у тому числі 100% молочної, 80% м’ясної і 45% борошномельної. У Франції через систему постачальницько-збутових кооперативів реалізується 70% зерна, 65% картоплі, 50% молока, 50% худоби на забій, по 40% м’яса, овочів і фруктів. У Німеччині питома вага кооперативів у збуті молока становить 80%, зернових – 50%, овочів – до 40%, свинини, яловичини й фруктів – 25%.

Загалом у країнах ЄС частка кооперативів у переробці й збуті сільськогосподарської продукції коливається у межах 30-80% [6, с.411]. Щодо України, то в її сільському господарстві функціонують понад 42 тис. фермерських хазяйств і понад 1 тис. виробничих кооперативів [4, с.146].

Із формуванням великої земельної власності в європейських країнах значний розвиток одержала оренда землі у землевласників, склалася така форма аграрних підприємств, як орендні підприємства. Система орендних відносин спричинила розвиток монополії на землю як на об’єкт господарювання, що дає можливість орендареві на час, установлений договором, стати господарем землі (реалізувати своє монопольне право на користування землею як об'єктом господарювання), тобто самостійно приймати рішення щодо виробництва й реалізації продукції, а також щодо розподілу доходів.

Різновидом оренди землі є сімейна оренда, відповідно до якої глава родини (власник землі) передає свою ділянку в оренду за певну плату одному з членів родини. У Німеччині й Англії на цей вид оренди припадає 15-20% всієї орендної землі.

Від сімейної оренди як різновиду оренди землі варто відрізняти сімейні ферми. Вони можуть бути засновані як на землі, яка є власністю родини, так і на землі, орендованій родиною в держави або в приватної особи. Як уже підкреслювалося, у країнах із розвиненою економікою ферми об’єднуються в сільськогосподарські кооперативи. Наприклад, у США 90% сімейних ферм об’єднані в сільськогосподарські корпорації, з яких 95% складаються не менше, ніж з 10 ферм.

Розмаїтість форм власності на землю й господарювання на землі, з одного боку, формує ринок землі, а з іншого – створює конкурентне ринкове середовище, у якому тільки й можливе ефективне функціонування суб'єктів ринкової економіки. Як показує історична практика, майбутнє не за дрібними, а за середніми й великими колективними підприємствами. Досить красномовно це підтверджують наступні дані: у США питома вага дрібних ферм, обсяг продажів яких дорівнює 5 тис.

ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ дол., становить 34% загальної кількості сільськогосподарських підприємств, тоді як виробляють вони лише 3,2% сільськогосподарської продукції. При цьому їхні сукупні збитки становлять 700 млн. дол., або по 1 тис. дол. на кожну ферму, а можливість їхнього існування визначається державними дотаціями. Одночасно 1,4% найбільших ферм, обсяг продажів яких становить 500 тис. дол., виробляють 32% всієї сільськогосподарської продукції й при цьому приносять їхнім власникам 31, млрд. дол. чистого прибутку. На початку ХХІ ст. в сільському господарстві США функціонувало 1, млн. фермерських господарств. На одне господарство припадало в середньому по 180 га землі.

Майже 60% господарств обходилися без найманої робочої сили. Використовуючи сучасну техніку, одне фермерське господарство може обробити 100-150 га орної землі й вигодувати до 5 тис. свиней [6, с.406].

У сільському господарстві, як і в інших галузях економіки, відбуваються процеси концентрації й централізації, тобто масштаби капіталу й виробництва зростають як за рахунок власних накопичень господарюючих суб’єктів, так і в результаті їхнього об’єднання. Однак у сільськогосподарській галузі ці процеси мають певні особливості. По-перше, вони визначаються самим фактом обмеженості сільськогосподарських земель, що не дає можливості утворення нескінченної безлічі аграрних підприємств і, отже, утруднює конкуренцію. По-друге, монополія приватної власності на землю й монополія на землю як на об’єкт господарювання перешкоджають можливості розширення кордонів господарської одиниці й організації нових сільськогосподарських підприємств. По-третє, земля характеризується різною якістю, що ставить господарюючі одиниці, які функціонують на менш родючих землях, в гірші умови (порівняно з господарствами, які мають щодо цього переваги), знов таки утруднюючи природну конкуренцію.

Об’єктивні процеси конкуренції, а також послідовна державна аграрна політика активізували процес концентрації й централізації в сільському господарстві. Внаслідок цього в країнах із розвиненою економікою утворилася система великого землеволодіння, на основі якої одержали розвиток інтеграційні процеси, що призвели до формування сучасної прогресивної форми господарювання – агропромислового комплексу (АПК). Виникнення АПК обумовлене в першу чергу розвитком продуктивних сил суспільства, поглибленням суспільного поділу праці, концентрацією й централізацією виробництва й капіталу в сільському господарстві, науково-технічним прогресом, що дає можливість широкого використання машинних комплексів і нових технологій виробництва й переробки сільськогосподарських культур. Його функціонування спричинило значні зміни галузевої структури національних економік сучасних держав. Якщо в середині ХVІІІ ст. частка сільського господарства у валовому продукті країн Заходу становила майже 85%, то сьогодні у США й Великобританії вона дорівнює 3%, у Франції й Італії – 7%, у Японії – 11%. Науково-технічна революція визначила перехід деяких процесів до промисловості й торгівлі, виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його. В АПК розвинених країн зайнято від 20 до 30% працездатного населення. Кінцева продукція АПК є результатом діяльності всіх його сфер, міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції всіх сфер АПК становить 25-30% у сфері створення засобів виробництва для сільського господарства, 10-15% – у сфері власне сільськогосподарського виробництва, 50-55% у сфері переробки й у галузях інфраструктури.

Концентрація й централізація виробництва й капіталу посилила інтеграційні процеси, що виражається у формуванні великих науково-виробничих об'єднань, які відіграють вирішальну роль у координації міжгосподарських і міжгалузевих агропромислових зв'язків. Таким чином, із розвитком процесів концентрації й централізації капіталу в сільському господарстві цивілізованих країн світу роль первинної виробничої ланки в цій галузі поступово переходить від фермерських господарств до великих капіталістичних ферм і агропромислових об'єднань, що є формою прояву розвитку суспільного характеру праці.

Одним зі способів, «революціонізуючих» розвиток аграрних відносин, є аграрні реформи, що трансформують систему відносин власності, землеволодіння й землекористування, а також організаційні форми господарювання на землі. Провідним принципом реформування сільського господарства є створення умов, за яких безпосередній виробник стане господарем землі, тобто самостійно визначатиме напрямок діяльності свого господарства й розпоряджатиметься виробленим продуктом і доходом. Цей принцип був порушений у планово-адміністративній економічній моделі.

Формальне усуспільнення землі в колишньому Радянському Союзі, наприклад, обумовило створення неефективних форм господарювання, а також злиття власності й володіння в особі єдиного суб’єкта – держави, від імені якого управління сільськогосподарським виробництвом здійснював чиновницький апарат, досить далекий від реальних проблем економіки сільського господарства. У результаті до ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ кінця 70-х років ХХ ст. ця галузь суттєво відставала порівняно з сільськогосподарським виробництвом у країнах з ринковою економікою. В Україні витрати праці (у людино-годинах) на виробництво 1 ц сільськогосподарської продукції в 1981-1985 рр. становили: на виробництво кукурудзи 1,2 (у США в 1978-1982 р. – 0,12);

картоплі – відповідно 3,1 і 0,3;

цукрового буряка – 0,9 і 0,11;

молока – 8,5 і 0,66. Якщо в Україні з 1 гектара врожайність зернових становила в 1986-1990 рр.

30,1 центнера, то в США й країнах Європейського Співтовариства – 44,4. Продуктивність праці в сільському господарстві СРСР складала лише 25% від рівня США [3, с.380].

Після розпаду СРСР перед незалежними державами постало питання радикального реформування аграрних відносин. Цей процес до сьогодні протікає досить суперечливо й важко, про що свідчить постійне зниження обсягів виробництва сільськогосподарських культур і поголів’я худоби. Так, за роки незалежності за обсягом виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції Україна відкинута майже на 40 років у минуле [3, с.392]. Навіть порівняно з 1990 р., коли врожайність зернових становила 35,1 ц із 1 га, вона знизилася до 19,4 ц у 2000 р. і в 2009 році становила 29,8 ц із га. Урожайність пшениці в 2000 р. зменшилася майже удвічі (з 40,2 до 20 ц із га) і в 2009 р. становила 31,2 ц із 1 га. Поголів’я великої рогатої худоби скоротилося з 24,6 млн. голів у 1990 р. до 9,4 млн. у 2000 р. і до 4,8 млн. у 2009 р. (більше ніж у 5 разів). За цей період поголів’я свиней знизилося з 19,4 млн. до 7,6 млн. у 2000 р. і в 2009 р. склало 7,6 млн.;

череди овець і кіз зменшилося з 7,1 млн. голів до 0,4 млн. у 2000 р. і до 0,3 млн. у 2009 р. (майже у 23 рази) [4, с.169, 176].

Головною причиною аграрної кризи в країні фахівці вважають порушення закону вартості в сільському господарстві, відсутність паритету цін на сільськогосподарську продукцію й на промислові товари для аграрного виробництва. У багатьох країнах із розвиненою ринковою економікою діє система державного регулювання цін, зокрема така її форма, як установлення паритету цін. У США, наприклад, у законодавчому порядку встановлений паритет цін на сільськогосподарську продукцію й цін на товари й послуги, оплачувані фермерами. Для порівняння: в Україні в 1991-2001 рр. ціни на промислові товари, закуповувані селом, зросли у 8,5 рази, тоді як ціни на сільськогосподарську продукцію – тільки в 1,6 разів. Щоб купити, наприклад, зернозбиральний комбайн, колгосп у 1960-1970 рр. мав продати 50 тонн зерна, а сучасному господарству він обійдеться в 400 тонн зерна. Окрім того, з кожної заробленої гривні держава стягувала на податок 87 копійок [5, с.380].

Однією з причин аграрної кризи в Україні є зниження попиту на сільськогосподарську продукцію внаслідок лібералізації цін, що призвело до їхнього надмірного зростання. Аграрна криза зумовлена й іншими причинами, зокрема енергетичною кризою, нераціональною політикою держави в аграрному секторі, технічною й економічною відсталістю переробних галузей, значним скороченням внутрішнього ринку тощо.

Усе це обумовлює необхідність радикального реформування сільського господарства. Суть аграрних реформ полягає насамперед у трансформації відносин власності, а також форм господарювання в аграрному секторі економіки. Матеріальною основою реформ є впровадження нової техніки й прогресивних технологій, нових форм організації виробництва й праці, що в кінець кінців і призводить до розвитку суспільної форми праці.

Висновки 1. Аграрне виробництво – це виробництво, пов’язане із землеволодінням і землекористуванням, що визначає низку особливостей суспільної форми праці в сільському господарстві.

2. З розвитком аграрних відносин розвивалися й форми сільськогосподарських підприємств: від первісних общин і рабовласницьких латифундій до поміщицьких господарств зі значною кількістю індивідуальних господарств кріпаків, і до сучасних індустріальних сільськогосподарських підприємств із великою кількістю найманих робітників. Це вже само по собі свідчить про розвиток суспільної форми праці, оскільки з розвитком форм організації праці і організаційних форм підприємств поширюється рівень розподілу праці в суспільстві й рівень розвитку товарних відносин.

3. У сільському господарстві, як і в інших галузях економіки, відбуваються процеси концентрації й централізації, що призвели до формування сучасної прогресивної форми господарювання – агропромислового комплексу (АПК). Розвиток АПК – явне свідчення поширення суспільної форми праці.

4. Одним зі способів, «революціонізуючих» розвиток аграрних відносин, є аграрні реформи, що трансформують систему відносин власності, землеволодіння й землекористування, а також організаційні форми господарювання на землі. Провідним принципом реформування сільського ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ господарства є створення умов, за яких безпосередній виробник стане господарем землі, тобто самостійно визначатиме напрямок діяльності свого господарства й розпоряджатиметься виробленим продуктом і доходом. А це само по собі є формою прояву усуспільнення праці.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: національна доповідь /За ред. В.М.Гейця – К.: НВЦ НБУВ, 2009. – 687 с.

2. Универсальный атлас мира / Ю.Н.Голубчиков, С.Ю.Шокарев. – М.: Астрель, 2008. – 312 с.

3. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 3 / Редкол.: С.В.Мочерний (відп. ред..) та ін.

Сільське господарство – С.390-393. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. – 848 с.

4. Статистичний щорічник України за 2009 рік / За ред. Осауленка О.Г. – Київ: Державне підприємство «Інформаційно-аналітичне агентство», 2010. – 568 с.

5. Мочерний С.В., Довбенко М.В. Економічна теорія: Підручник. – К.: Академія, 2004. – 856 с.

6. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – Харків: Одисей, 2011. – 55 с.

РЕЗЮМЕ У статті проаналізовано еволюцію форм власності в аграрному секторі економіки, виділено групи чинників, що визначають особливості сільськогосподарського виробництва, організаційних форм підприємства й суспільної форми праці в цій галузі господарювання.

Ключові слова: сільськогосподарське виробництво, відносини власності, аграрний сектор.

РЕЗЮМЕ В статье проанализирована эволюция форм собственности в аграрном секторе экономики, выделены группы факторов, определяющих особенности сельскохозяйственного производства, организационных форм предприятий и общественной формы труда в этой отрасли хозяйства.

Ключевые слова: сельскохозяйственное производство, отношения собственности, аграрный сектор.

SUMMARY In article research evolution of property forms in agricultural production, pick out groups of factors to peculiarity agricultural production, organization forms enterprises and social form labour in it.

Keywords: agricultural production, property relations, agrarian sector.

  СТРУКТУРНІ ЗМІНИ В НАЦІОНАЛЬНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ:

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ Дмитриченко Л.І., д.е.н., профессор, Донецький національний університет Нікітіч С.І., Донецький національний університет Постановка проблеми. Оцінюючи сучасний стан національної економіки, структурні процеси й структурні зміни, що відбуваються в Україні протягом останнього десятиліття, необхідно ураховувати вплив як зовнішньоекономічних чинників (насамперед, фінансово-економічну кризу), так і внутрішніх чинників (насамперед, суперечності розвитку вітчизняної економіки й механізмів управління нею). Комплексний вплив названих груп чинників (об’єктивного й суб’єктивного характеру) на структуру національної економіки України мав як позитивні, так і негативні наслідки.

Про це йдеться у Національній доповіді Академії наук України «Соціально-економічний стан України: наслідки для народу і держави». У названій науковій праці системно висвітлено макроекономічні зміни й трансформації реального сектору вітчизняної економіки [1].

Аналіз стану сучасної структури й структурних макроекономічних процесів дає підставу для висновку щодо майже повної розгалуженості національної економіки, руйнування її системоутворюючого ядра, втрати Україною шансів найближчим часом перетворитися в розвинену країну світу. Проте, структура національної економіки будь-якої країни визначає рівень її розвитку, стан і характер інтегрування в світовий економічний простір, міжнародний престиж і в кінець кінців – рівень добробуту народу. Це обумовлює необхідність і актуальність дослідження структури національної економіки й структурних процесів, що відбуваються в ній, без чого неможливо розробити цілісну концепцію структурної перебудови економіки країни у напрямку її здатності забезпечити соціально-економічне зростання й розвиток України.

© Дмитриченко Л.І., Нікітіч С.І., ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ Аналіз останніх публікацій. Проблема структурних процесів в економіці вельми багатогранна, про що свідчать публікації в науковій літературі. Автори висвітлюють найрізноманітніші аспекти структури, тенденцій її розвитку, структурних процесів і структурних зрушень в економіці.

Останнім часом самим розповсюдженим напрямом дослідження означеної проблеми є інноваційно-інвестиційний напрям та вплив фінансових важелів на структурні процеси. У такому аспекті аналіз структури реального сектору економіки здійснюють І.Школьник та А.Семеног [2, с.83 93]. Активізувалося дослідження стану окремих галузей економіки та їх місця й ролі в національній економіці, про що йдеться у науковій статті Ю.Великого [3, с.16-19]. Структурні аспекти власності останнім часом активно аналізує В.Тарасевич [4, с.15-23]. Ю.Петруня та О.Івашина досліджують інституціональні чинники економічного розвитку [5, с.24-31].

Більш-менш системним є аналіз впливу кризи на провідні галузі вітчизняної економіки, здійснений колективом авторів монографії «Глобальна економічна криза 2008-2010 років: світовий досвід та шляхи подолання в Україні» [6, с.140-205].

Щодо методології структурних процесів і структурних зрушень в сучасній національній економіці, то комплексне дослідження такого аспекту проблеми є відсутнім. Це зумовлює необхідність спрямування наукового пошуку у даному напрямі.

Виділення невирішених проблем і ціль дослідження. Не дивлячись на багатоаспектні підходи до аналізу структури національної економіки України, цілісну концепцію розвитку структурних процесів, яка б забезпечила ефективне функціонування макроекономіки й окремих господарських суб’єктів не розроблено. Ціллю даної статті є спроба обґрунтувати авторське бачення такої концепції, тобто запропонувати такі напрями зміни структури української економіки, які б забезпечили економічне зростання й у подальшому – економічний розвиток країни та її гідне місце у світовій економічні спільноті.

Викладення основного матеріалу. В сучасній економічній літературі все активніше підіймається проблема щодо економічного потенціалу України на початку її розвитку як незалежної країни та її можливостей швидкого перетворення у одну з найрозвинутіших країн Центральної та Східної Європи. Результати дослідництва даного аспекту економічного стану України у цілому та структури її економіки зокрема, довели наступне:

1. На так званому початковому етапі незалежності (на 1991 р.) Україна мала міцний економічний потенціал і суттєві переваги, які навали їй шанс досить швидко стати в ряд розвинутих країн світу. В структурі української економіки функціонувала досить розвинута промисловість, зокрема такі її провідні галузі як авіабудування, ракетобудування, виробництво систем космічного управління. Динамічно розвивалося сільське господарство. Економічний потенціал країни посилювався наявністю високо освіченої робочої сили, що забезпечувала досить високий науково технічний рівень розвитку тощо. Але ці потенційні переваги було втрачено вже на перших етапах ринкових трансформацій.

Таке становище обумовлене як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами.

Серед об’єктивних причин дослідники виділяють надзвичайно міцну (порівняно з іншими колишніми радянськими республіками) інтегрованість української економіки в єдиний народногосподарський комплекс СРСР;

функціонування значної частини економічного потенціалу в сфері військово-промислового комплексу;

критичний ступінь зносу основних виробничих фондів (суттєва частка яких була двічі й навіть тричі амортизованою);

високий рівень одержавлення економіки тощо.

Серед суб’єктивних причин називають помилки у механізмах реалізації стратегії ринкових реформ, обумовлені некомпетентністю реформаторів і надзвичайною захопленістю іноземними моделями структурних соціально-економічних та інституціональних трансформацій. З приводу цього відомий український вчений, директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України, академік Пахомов Ю.М. писав: «В наслідок своєї некомпетентності реформатори навіть не зрозуміли (й дотепер не розуміють), що їх зусиллями на індустріально розвинуту країну, озброєну сучасною наукою, культурою й освітою, було накинуто реформаторську модель, розраховану на слаборозвинуті країни… Здійснився по суті вибір шляху назад – до простого товарного виробництва, й він виключив – й дотепер по інерції виключає розробку урядом довгострокової стратегії…» [7, с.4].

Яскравим прикладом означеної некомпетентності в визначені механізмів реформування вітчизняної економки є майже трагічна доля малого й середнього бізнесу в сучасній Україні. Йдеться про те, що коли почалося руйнування крупного бізнесу під прапором ідеї, сутність якої в тому, що частка малого бізнесу в інституціональній структурі економіки провідних країн світу значно ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ перевищує відповідний показник крупного підприємництва, дехто з методологічно підкутих фахівців попереджав про помилковість такого шляху ринкових перетворень. Адже ж логічно, що саме розвинутий крупний бізнес має бути підґрунтям розвитку малого бізнесу. Але, спираючись на кількісні показники частки малих підприємств саме в інституціональній структурі економіки, керівники уряду прийняли хибний шлях трансформацій – руйнування крупних підприємств, їх так зване розукрупнення, чим підірвали не тільки матеріальну базу розвитку малого підприємництва, але майже знищили матеріальну базу розвитку країни в цілому.

Навіть якщо ураховувати західні моделі розвитку інституціональної структури економіки, стає зрозумілим, що до сучасної структури економіка Заходу рухалася від дрібної приватної власності, від вільної конкуренції й вільного ціноутворення до монополії й механізмів державного регулювання. В свою чергу саме на підґрунті крупного бізнесу з середини 60-х років ХХ століття почалася нова хвиля розвитку малого бізнесу в західних країнах. Нажаль, навіть провідні фахівці – автори вище згадуваної Національної доповіді навіть на сучасному етапі дослідження роблять, на нашу думку, суттєву помилку, коли підкреслюють, що «економіка України… мала рухатись у протилежному напрямі.

Відповідно ключовим елементам ринкових трансформацій в Україні мусило стати розуміння їх інверсійного характеру порівняно з класичним процесом» [1, с.5]. В даному контексті під інверсійним характером реформ розуміється саме розукрупнення підприємств й на такій базі – формування ринкового середовища. Автори такої концепції не враховують, що в Україні вже панував крупний бізнес і що саме його зміцнення (навіть на основі роздержавлення й приватизації, а не на основі розукрупнення підприємств) мала будуватися ринкова структура національної економіки.

Зрозуміло, що названі причини втрати Україною переваг швидкого ринкового розвитку розбалансували народногосподарський комплекс країни й призвели до різкого падіння основних макроекономічних показників, що продовжувалося протягом майже десятиліття.

2. Протягом першого десятиліття незалежності Україна пережила такі обсяги падіння економіки, що призвели до її критичного стану, коли межа падіння перетинала рівень 50%. Так, у 1999 році ВВП знизився до 40,8% порівняно з рівнем 1990 року;

приріст обсягу основних виробничих засобів майже за десятиліття становив усього 6%, в тому числі у промисловості – 8%, а в сільському господарстві – залишався на рівні 1990 року;

показник питомої ваги спроможних до інновацій промислових підприємств у їх загальній кількості скоротився в двічі і становив 14,7%;

обсяг продукції сільського господарства знизився до рівня 53,4%;

реальні доходи населення за цей період знизилися до рівня 32,9% відносно показника 1990 року [8, с.37, 102].

Щодо структурних процесів, які відбувалися в цей час в Україні, то вони оцінюються як вкрай негативні. Так, щодо реального сектору економіки, який насамперед представляє промисловість, то майже на 4% скоротився показник випуску промислової продукції в загальному обсязі випуску продукції: з 50,7% у 1990 році до 47% у 2000 році. На 5% скоротилась частка валової доданої вартості в структурі її загального обсягу [9, с.107].

В означений період відбулися структурні деформації регіонального рівня: якщо у 1991 році диференціація максимального й мінімального значення показників випуску промислової продукції на особу у регіонах складала 2,2 рази, то в 1999 році – 12 раз. Частка п’яти найменш розвинутих регіонів у сукупному обсязі промислового виробництва скоротилася відповідно з 7,7% до 3,2%;

співвідношення між доходами на особу населення становило 6,5 рази;

співвідношення між податковими надходженнями – 9 раз.

Така зруйнована база національної економіки суттєво ускладнила подальші процеси розвитку країни й формування ефективної соціально-економічної та інституціональної структури.

3. Перше десятиліття ХХІ століття у цілому також не дало позитивних результатів щодо структурних процесів в економіці України, що підтверджується низкою негативних деформацій в усіх сферах, галузях і регіонах національної економіки. Проте, слід зазначити, що з початку десятиліття (з 2000 року) до виникнення наприкінці 2008 року світової фінансово-економічної кризи національна економіка демонструвала позитивні зрушення. За оцінками фахівців, значною мірою вони були зумовлені наступними чинниками:

- прискоренням розвитку світової економіки, що сприяло пожвавленню кон’юнктури на зовнішніх ринках металургійної та нафто-хімічної продукції (вони є основними товарними групами українського експорту);

- проведенням першої грошової приватизації великих інвестиційно привабливих виробничих комплексів за низькою номінальною вартістю, що надало можливості збільшити обсяги інвестицій;

- зростанням прибутків суб’єктів господарювання, що активізувало інвестиційний попит;

ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ - ліквідацією заборгованості щодо пенсійних виплат і суттєвим скороченням заборгованості щодо заробітної плати [1, с.16-17].

Якщо дослідити період з 2000 року до початку кризи (й навіть до кінця 2008 року), то очевидним є зростання української економіки. Так, відомо, що у 1999 році ВВП знизився до рівня 40,8% відносно 1990 року, а у 2008 році цей показник суттєво підвищився й становив 74,2% щодо його рівня у 1990 році. За 2000-2007 роки індекс промислової продукції відносно попереднього року завжди перебільшував 100%;

кількість малих підприємств на 10 тис. осіб наявного населення зросла у 1,7 рази. За 2000-2008 роки обсяг реалізованої промислової продукції збільшився у 5 разів, а номінальні доходи населенні – майже у 6,6 рази. У 2008 році індекс продукції сільського господарства становив 70% відносно 1990 року проти 49% у 1999 році [9, с.30, 108, 144, 306, 393]. Та криза обумовила суттєві негативні явища в національній економіці в наступному після 2008 року періоді.

Якщо аналізувати все перше десятиліття ХХІ століття, то найбільш помітні деформації спостерігалися в сільському господарстві: за 1990-2009 роки обсяг виробництва цієї галузі скоротився більше ніж на 30% (у 2009 році – 69,9% від рівня 1990 року) й становив у 2009 році 102093 млн. грн. проти 145875 млн. грн. у 1990 році (у порівнянних цінах 2005 року);

основний тягар виробництва сільськогосподарської продукції лежить на плечах населення (55,2%), в господарствах якого виробляється 53,7% продукції рослинництва й 57,4% – продукції тваринництва. Слід додати, що означені негативні тенденції стійкі: з року в рік спостерігалося скорочення загальних обсягів сільськогосподарського виробництва й зростання частки виробництва в господарствах населення [9, с.31-33 ].


Суттєво зменшилася частка послуг у виробництві ВВП: якщо у 2000 році вона дорівнювала 37,8%, то на початок 2010 року скоротилася майже до 24,6% [9, с.30, 297].

Неухильно скорочувалася частка легкої промисловості. Можна навіть зазначити про знищення цієї галузі економіки. Адже ж тільки за 1990-2000 роки її питома вага у виробництві ВВП зменшилася у 8 разів і на початок 2010 року складала 0,9% обсягу реалізованої продукції промисловості. Проте зростає питома вага видобувної промисловості: разом із електроенергетичною, нафтохімічною, нафтопереробною й металургійною промисловістю її сукупна частка в обсязі реалізованої продукції промисловості перевищує 60% [9, с.108 ].

У структурі промисловості частка обсягу реалізованої продукції машинобудування скоротилася з 30,7% у 1990 році до 10,6% на початок 2010 року [9, с.108]. А питома вага інноваційно спроможних промислових підприємств становить усього 8,7%.

Такий стан структури виробництва негативно впливає як на загальний показник виробництва ВВП в країні (який складає всього 63% рівня 1990 року), так і на рівень добробуту українських громадян. (Згідно даним Швейцарського банку Credit Suisse, опублікованим у щорічному звіті Global Wealth – 2010, у рейтингу багатства громадян Україна посідає передостаннє місце в Європі.) Отже деформації структури національної економки гальмують просування нашої країни у Європейський простір і можливості забезпечити ефективні пропозиції національних товарів і послуг на світових ринках [10].

Можна констатувати, що структурні деформації української економіки є небезпечними. За роки реформ ситуація не тільки не покращилася, але значно погіршилася. А відтак не втрачає актуальності теза «Програми – 2010», де у розділі «Стратегія економічного зростання» виділено пункт «Пріоритети структурної перебудови економіки», в якому підкреслено: «Структурна перебудова економіки за своїми результатами має вирішальне значення в проведенні економічних реформ» [11, с.37].

Спираючись на таке методологічне підґрунтя, ми вважаємо за необхідне висловити авторську позицію щодо концептуальних підходів побудови ефективної структури національної економіки.

Основними методологічними складовими побудови сучасної концепції структури національної економіки є наступні:

А) Перш за все необхідно узгодити основні макроекономічні пропорції відтворення, зокрема – пропорцію між темпами зростання заробітної плати й продуктивності праці, а також співвідношення між рівнем оплати праці й валовим/змішаним доходом у структурі ВВП. Слід зазначити, що вказані пропорції в Україні не мають чітко вираженої сталої тенденції. Так, якщо у 2001 році питома вага валового прибутку перевищувала питому вагу оплати праці, то у 2002 році співвідношення цих складових ВВП змінилося на користь заробітної плати. Наслідком цього стало поступове вирівнювання розподілу доходу з подальшим зростанням частки заробітної плати (до 49,1% ВВП), що обумовило скорочення питомої ваги валового прибутку, а відтак – обмежило ресурси ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ накопичення для економічного розвитку в перспективі. Така ситуація спостерігалася й у 2009 році, принаймні в І кварталі, коли диспропорції в розподілі ВВП ще більше посилилися: частка оплати праці становила 53,8%, що на 23,2% перевищувало частку валового прибутку/змішаного доходу [1, с.21].

Висловлюючи власну позицію з даного питання, ми віддаємо собі звіт, що підвищення оплати праці в Україні є однією з актуальніших проблем, обумовлених на сучасному етапі суттєвим розшаруванням українських громадян та поглибленням реального рівня бідності в Україні. Звісно, що в цьому питанні Україна значно відстає від стандартів не тільки розвинутих країн, але й багатьох країн ринкової економіки. Не дивлячись на це, існують об’єктивні закономірності формування та функціонування економіки будь-якої країни, що забезпечують не тільки її відтворення, але навіть існування як держави (йдеться навіть про економічну безпеку країни). Тому в Україні вкрай необхідно підвищення рівня оплати праці, але це має здійснюватися не суб’єктивним разовим порядком (наприклад, популістським шляхом за часи виборчих кампаній), а на підставі об’єктивних пропорцій відтворення суспільного продукту – ВВП, об’єктивних тенденцій його розподілу за доходами й витратами. Сьогодні, як доводить практика й свідчать фахівці, в Україні відбувається гіпертрофоване нарощування оплати праці, що зумовлює подальші деформації структури національної економіки.

Б) Необхідно також вжити засоби подолання високого рівня вразливості національної економіки, обумовленого сировинною спрямованістю виробництва й експорту (а відтак – залежністю українських макроекономічних показників від попиту й цін на сировину).

Конкретним напрямом реалізації цієї тези має бути структурна перебудова національної промисловості. Звісно, що 2/3 її загального обсягу становлять галузі, що виробляють сировину, матеріали й енергетичні ресурси. Щодо частки соціально орієнтованої продукції, то вона дорівнює 1/5 загального обсягу промислового виробництва. Вище вже йшлося про майже повне зникнення національної легкої промисловості, яка становить 0,8% у загальному обсязі промислового виробництва та 0,9% – у загальному обсязі реалізації промислової продукції [1, с.25]. Відновлення вітчизняної легкої промисловості надасть можливості вирішити низку соціально-економічних проблем:

суттєво зменшить вивіз валюти на іноземні ринки;

збільшить обсяг валового внутрішнього продукту;

створить умови для значного розвитку малого підприємництва;

суттєво понизить ціна на товари;

активізує зайнятість населення, знизить рівень безробіття;

активізує відтворювальні процеси в національній економіці, оскільки обумовить необхідність розвитку галузей, що забезпечують саме існування легкої промисловості (зокрема машинобудування для неї й виробництво сировини для вітчизняного споживача);

підвищить ефективність національної економіки, можливості нагромадження капіталу, оскільки швидкість його обігу значно більша за швидкість обігу капіталу в галузях важкої індустрії;

значно підвищить доходи й рівень життя українських громадян.

Окремо необхідно висловитися щодо машинобудівної галузі національної економіки, частка якої становить лише 10,6% в обсязі реалізованої продукції промисловості проти 30,7% у 1990 році.

Це майже в 3-4 рази нижче рівня цього показника в розвинутих країнах світу [1, с.25;

9, с. 108].

Першочерговим завданням перебудови національної економіки, на наш погляд, має стати активізація галузей, в яких Україна мала конкурентні переваги на початку ринкових трансформацій, тим більше, що науково-виробничий потенціал країни в цих галузях ще не до кінця зруйнований і його можливо відновити. Йдеться про авіабудування, будування човнів, розвиток галузей, що забезпечують реалізацію космічних проектів (у даному разі можливо інтегрування національних економік різних країн). До речі, Україна має відповідний інтелектуальний потенціал розвитку даних галузей: у 2010 році зі 169 країн вона посіла 69 місце по індексу розвитку людського потенціалу (ІРЛП) після Білорусі – 61 місце, Російської Федерації – 65 місце та Казахстану – 66 місце.

В системі принципових заходів щодо структурної перебудови національної економки важливе місце посідає сільське господарство, яке, з нашого погляду, є майже зруйнованим. Фермерська система в країні не розвинута, а державні сільськогосподарські підприємства у занепаді. Активізація цієї галузі також обумовить відродження вітчизняного машинобудування, а відтак – комплексний розвиток національної економки.

В) Концептуального значення щодо перебудови структури національної економіки набуває інституціональна її перебудова. Йдеться про структуру власності, розвиток малого підприємництва, ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ активізацію корпоративного сектора економіки тощо. Актуальним залишається необхідність удосконалення господарського механізму, в системі якого важливим елементом є механізм матеріального заохочення та механізм управління національною економікою. Але це – проблеми інших більш докладніших досліджень.

Висновки:

1. На структурні процеси й структурні зміни, що відбуваються в Україні протягом останнього десятиліття, впливають як зовнішньоекономічні чинники (насамперед, фінансово-економічну криза), так і внутрішні чинники (насамперед, суперечності розвитку вітчизняної економіки та механізмів управління нею).

2. Сучасна структура національної економіки зруйнована і не здатна забезпечити не тільки економічне зростання, але й економічну стабільність, тим більше, що вона має сировинну експортну орієнтацію і залежить від світових фінансових процесів. Отже йдеться навіть про економічну небезпеку країни.

3. Щодо перебудови структури національної економіки України концептуального значення набуває подолання сировинної експортної орієнтації виробництва, повна перебудова структури національної промисловості у напрямку розвитку пріоритетних (на початкових етапах самостійності) галузей виробництва – авіабудування, будування човнів та розвиток галузей, зв’язаних з космічними проектами;

розвиток легкої промисловості (а відтак – машинобудування для цієї галузі економіки);

розвиток сільського господарства;

удосконалення інституціональної структури національної економіки та механізмів управління нею.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: національна доповідь /За ред. В.М.Гейця – К.: НВЦ НБУВ, 2009. – 687 с.

2. Школьник І.О., Семеног А.Ю. Взаємодія інститутів фінансового посередництва з реальним сектором економіки // Фінанси України. – 2011. – № 1. – С.83-93.


3. Великий Ю. Фінансове забезпечення інноваційної діяльності машинобудівних підприємств за рахунок власних фінансових коштів // Схід: Аналітично-інформаційний журнал. – 2011. – №2(109). – С. 16-19.

4. Тарасевич В.М. Інституційна еволюція: контекст взаємодій // Економічна теорія: науковий журнал. – 2010. – №4. – С.15-23.

5. Петруня Ю.Є., Іваншина О.Ф. Інституціональні чинники економічного розвитку // Економічна теорія: науковий журнал. – 2010. – №4. – С.24-31.

6. Глобальна економічна криза 2008-2010 років: світовий досвід та шляхи подолання в Україні:

Монографія / Під аг. ред.. В.І.Ляшенка. – Донецьк: Юго-Восток, 2010. – 414 с.

7. Пахомов Ю.Н. Кризис украинского реформаторства /Социально-экономические аспекты глобализации: научные доклады. – Донецк, 2001. – 37 с.

8. Статистичний щорічник України за 2002 рік / За ред. О.Г.Осауленка. – Київ: Консультант, 2003. – 664 с.

9. Статистичний щорічник України за 2009 рік / За ред. О.Г.Осауленка. – Київ: Інформаційно аналітичне агентство, 2010. – 566 с.

10. The Global Competitiveness Report 2009-2010. World Economic Forum. – http://www.weforum.org.

11. Програма “Україна – 2010”. – К., 1999. – 96 с.

РЕЗЮМЕ У статті розглянуто концептуальний аспект перебудови структури національної економіки України.

Доведено необхідність подолання її сировинної експортної орієнтації, активізації легкої промисловості, машинобудування, сільського господарства, а також удосконалення інституціональної структури економіки та механізмів управління нею.

Ключові слова: економічна стабільність, національна економіка, структурна перебудова, макроекономічні пропорції.

РЕЗЮМЕ В статье рассмотрен концептуальный аспект перестройки структуры национальной экономики Украины. Обоснована необходимость преодоления её сырьевой экспортной ориентации, активизации лёгкой промышленности, машиностроения, сельского хозяйства, а также совершенствование институциональной структуры экономики и механизмов управления нею.

ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ Ключевые слова: экономическая стабильность, национальная экономика, структурная перестройка, макроэкономические пропорции.

SUMMARY In this article research the conception aspect of transformation of Ukraine national economy structure.

Argued necessary overcome of source export orient it, activity of light industry, mechanical engineering, agriculture and development institution structure of economy, mechanisms of management it.

Keywords: economic stability, national economy, structural reorganization, macroeconomic proportions.

АНАЛІЗ ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН Дубель В.М., ДонНУ В сучасних умовах розвитку світової економіки значно зростає важливість раціонального природокористування. Перш за все, йдеться про екологічно збалансований економічний розвиток суспільства, який не порушує здатність екосистем до відновлення.

Актуальність даної теми обумовлена необхідністю переходу від традиційного техногенного до нового типу соціально-економічної розбудови суспільства, основаного на принципах сталого розвитку, пріоритеті соціальних і екологічних цінностей, дотриманні екологічного імперативу, гуманізму в усіх сферах існування суспільства.

Метою роботи є аналіз еколого-економічного розвитку країн, особливостей переходу до еколого-економічного розвитку країн різних типів.

Дослідженням проблеми пошуку оптимального шляху розвитку суспільства з урахуванням стану навколишнього природного середовища займалися такі видатні вітчизняні і зарубіжні вчені, як Л. Абалкін, І. Александров, І. Амоша, О. Веклич, В. Герасимчук, В. Геєць, Е. Гірусов, С. Дорогунцов, Я. Жаліло, С. Куркуленко, Ю. Макогон, Л. Мельник, Г. Пастернак-Таранушенко, Г. Черніченко, М.

Хвесик та інші. Разом з тим не існує єдиного підходу до визначення еколого-економічного розвитку та шляху до його розбудови. Практичні кроки щодо переходу країн до еколого-економічного розвитку не знаходять відповідного висвітлення та оцінки в суспільстві, особливо в країнах, що розвиваються.

Вибір країн для аналізу трансформаційних еколого-економічних перетворень відбувався за наступними принципами.

1. Країни згруповані за рівнем соціально-економічного розвитку. Виділено 3 групи країн:

розвинені, країни, що розвиваються та країни з транзитивною економікою. Загалом для аналізу еколого-економічних трансформацій було вибрано 34 країни.

2. До кожної групи увійшли країни, що є найбільш типовими представниками та уособлюють в собі притаманні цій групі країн риси. Крім того, ці країни займають значні території та концентрують значну частку населення. Загальна чисельність населення вибраних для аналізу країн складає 4, млрд. осіб, а їх загальна площа становить 79 млн. км2, що складає 71,4% від загальної чисельності населення світу, та 58,4% від загальносвітової поверхні суші.

3. Важним фактором при виборі країн для аналізу було географічне розташування. Групи сформовано таким чином, щоб було представництво усіх континентів і регіонів світу.

Аналіз еколого-економічного розвитку країн пропонується проводити за трьома основними напрямами: екологічним, економічним та соціальним.

До групи економічних індикаторів еколого-економічного розвитку можна віднести наступні показники:

1. ВВП на душу населення (у поточних доларах США).

2. Зростання ВВП, % річних.

3. Частка високотехнологічного експорту (% від експорту промислових товарів).

4. Споживання енергії (в кг нафтового еквівалента на душу населення).

5. Інфляція, дефлятор ВВП (% річних).

Динаміка ВВП на душу населення дає уявлення про економічні можливості країни, продуктивність її праці робітників, тенденції соціально-економічного розвитку.

Протягом 1990-2009 рр. в світі відбувалася загальна тенденція до зростання розмірів ВВП на душу населення. Проте загальний процес зростання ВВП мав свої регіональні особливості та відрізнявся в різних групах країн.

© Дубель В.М., ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ Темпи зростання ВВП в середньому по групі розвинених країн протягом звітного періоду склали 194% та становили в 2009 р. 42,3 тис. дол. США на душу населення. Для розвинених країн притаманне незначне коливання в розмірах цього показника. Загальна тенденція свідчить про поступове зростання розриву у величині ВВП на душу населення між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. Якщо в 1990 р. показник ВВП на душу населення в країнах, що розвиваються становив лише 8,6% від показника розвинених країн, то в 2009 р. він зріс до 12%.

В країнах з транзитивною економікою протягом 1990-2009 рр. показник ВВП на душу населення зріс в середньому на 320% та становить 6617 дол. США на душу населення.

Світове зростання економіки відбувалося до 2007 р. в різних групах країн за різними моделями.

В розвинених країнах зростання ВВП відбувалося стало, але показники в останні роки в середньому не перевищували 4% (рис. 1).

Розвинені країни Країни, що розвиваються - Країни - транзитивної економіки - - 1990 1995 2000 2005 2007 Рис. 1. Зростання ВВП, % річних В країнах, що розвиваються до світової кризи відбувалося стабільне зростання ВВП в середньому на 4-6% щорічно. Показники 2009 р. в багатьох країнах, що розвиваються були від’ємними, та все одно значно вищими за показники зростання ВВП в розвинених країнах та в країнах з транзитивною економікою.

Найбільш складна ситуація з показником зростання ВВП спостерігалася протягом 1990-2009 рр.

в країнах з транзитивною економікою (табл. 1).

Таблиця 1.

Зростання ВВП в країнах з транзитивною економікою, % річних.

Країна 1990 1995 2000 2005 2007 Країни транзитивної економіки, в тому числі -6,27 -3,64 6,70 8,00 9,25 -6, Білорусь -1,2 -10,4 5,8 7,8 9,8 1, Грузія -14,8 2,6 1,8 9,6 12,3 -3, Казахстан -11,0 -8,2 9,8 9,7 8,9 1, Латвія -7,9 -0,9 6,9 10,6 10,0 -18, Російська Федерація -3,0 -4,1 10,0 6,4 8,5 -7, Узбекистан 1,6 -0,9 3,8 7,0 9,5 8, Україна -6,3 -12,2 5,9 2,7 7,9 -15, Естонія -7,1 5,0 9,6 10,2 7,1 -14, Загальна тенденція до зростання ВВП країн з транзитивною економікою спостерігалася до р. та відбувалася найбільш високим темпами в світі. Особливо це стало помітно з початку нового тисячоліття, коли середні показники зростання ВВП становили 6-9%. Країни з транзитивною економікою зазнали найбільших втрат в наслідок світової економічної кризи. Це відбулося через значну вразливість і низьку стійкість соціально-економічних систем цих країн до зовнішніх загроз.

Протягом 1990-2008 рр. частка високотехнологічного експорту в загальному обсязі експорту промислових товарів розвинених країн становила 19,9%. В країнах з транзитивною економікою показник високотехнологічного експорту становить в 2009 р. 7,7% від експорту промислових товарів, що на 33% менше, ніж в 2000 р. але на 69% більше, ніж в 1990 р.

Споживання енергії на душу населення в розвинених країнах значно перевищує відповідний показник в країнах, що розвиваються та країнах з транзитивною економікою. Протягом 1990-2007 рр.

середній показник споживання енергії на душу населення в розвинених країнах зріс на 9,6%. При ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ цьому в розвинених країнах практично вдвічі збільшився розмір ВВП на душу населення протягом звітного періоду, що вказує на ефективне використання енергії та перехід до еколого-економічного типу розвитку цієї групи країн.

Країни, що розвиваються протягом 1990-2007 рр. збільшили обсяги споживання енергії на душу населення в середньому на 41%.

З 1995 р. показник споживання енергії на душу населення в країнах з транзитивною економікою суттєво не змінився до 2007 р., а показник ВВП на душу населення виріс в середньому в 4 рази. Це свідчить про позитивні зміни в цих країнах, що спрямовані на підвищення ефективності суспільного виробництва, застосування нової техніки і технологій, зміні ставлення до природи.

Розвинені країни мають найбільш стабільну економіку та досягли найнижчих в світі значень інфляції. Протягом 1990-2009 рр. показники інфляції в цій групі країн знизилися з 4,1% до 1,1%.

Країни, що розвиваються демонструють сталу динаміку зниження інфляції. Протягом 1990-2009 рр.

показник інфляції в середньому по групі країн, що розвиваються скоротився з 168% до 3,4%. За той же час показник інфляції в країнах з транзитивною економікою скоротився в середньому з 246,9% до 5,3%.

Для аналізу еколого-економічних трансформацій в країнах різних груп запропоновано наступні екологічні показники.

1. Викиди СО2 (метричні тонни на душу населення).

2. Викиди метану (тис. тонн в еквіваленті СО2).

3. Інші викиди парникових газів, ГФУ, ПФУ та SF6 (тис. метричних т в еквіваленті СО2).

4. Викиди закису азоту (тисяч метричних тонн в еквіваленті СО2).

5. Площа лісів.

6. ВВП на одиницю енергоспоживання в постійних цінах 2005 року ППС у дол. США за кг нафтового еквіваленту.

Серед основних показників, що характеризують ступінь втручання суспільства в природні процеси можна вважати викиди СО2 через його вплив на зміну температурного режиму в атмосфері.

Показник викидів СО2 в середньому по групі розвинених країн залишився на рівні 1990 р.

Країни, що розвиваються в середньому збільшили обсяги викидів СО2 на 32% порівняно з р. Основними причинами зростання обсягів викидів СО2 країнами цієї групи є: індустріальний розвиток, намагання будь за що наростити обсяги суспільного виробництва, застосування застарілої техніки і технологій, розміщення на їх території «брудних» підприємств, низька технічна і екологічна культура населення тощо.

Світовими лідерами за викидами метану є Китай, США, Індія, Російська Федерація, Бразилія, Індонезія – всі найбільші країни світу за розмірами території, обсягами виробництва та чисельністю населення.

З 1990 р. темпи зростання викидів парникових газів серед розвинених країн становили 161%.

Країни, що розвиваються за цей час збільшили викиди парникових газів в 4 рази. Безперечним лідером за темпами зростання обсягів викидів в цій групі є Китай, який зростив викиди в 13,6 раз.

Країни з транзитивною економікою також значно підвищили обсяги викидів парникових газів протягом звітного періоду. Головним забруднювачем в цій групі країн виступає Російська Федерація, на долю якої припадає переважна більшість обсягів викидів парникових газів.

Світова тенденція свідчить про повільне зростання обсягів викидів закису азоту з 1990 р. Лише в країнах з транзитивною економікою відбувається стійке зниження викидів цього газу головним образом через спад виробництва в хімічній промисловості України та Російської Федерації, які були основними постачальниками закису азоту в природу. Розвинені країни зростили обсяги викидів закису азоту порівняно з 1990 р. на 4%. Країни, що розвиваються значно збільшили обсяги викидів закису азоту, з 1990 р – на 28%.

Яскравою ілюстрацією ставлення населення до навколишнього природного середовища є показник площі лісів. Розвинені країни і країни з транзитивною економікою з 1990 р. поступово підвищують площу лісів. Загальний показник площі лісів країн, що розвиваються знизився на 12% та склав 22%. Яскравий приклад Нігерія, де площа лісів становить зараз лише 11,3%, що менше показника в Великій Британії.

Лідерами за показником ВВП на одиницю енергоспоживання є розвинені країни, що не виглядає дивним, зважаючи на застосування новітніх технологій та впровадження енергозберігаючих технологій. Ефективність використання енергоресурсів в розвинених країнах з 1990 р. зросла на 24% (рис. 2).

ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ Розвинені країни Країни, що розвиваються Країни транзитивної економіки 1990 1995 2000 2005 Рис. 2. Показник ВВП на одиницю енергоспоживання, дол. США за кг нафтового еквіваленту Країни, що розвиваються досягли значного прогресу в питанні раціонального споживання енергоресурсів. Ситуація з раціональним використанням енергоресурсів в країнах з транзитивною економікою останніми роками дещо покращилася, та залишається доволі сумною.

Для аналізу еколого-економічних перетворень в країнах світу були вибрані наступні показники соціального розвитку:

1. Народжуваність (на 1000 осіб).

2. Смертність (на 1000 осіб).

3. Природний приріст населення (на 1000 осіб).

4. Очікувана тривалість життя при народженні.

5. Доступ міського населення до джерел води, % 6. Державні витрати на освіту (% від ВВП).

7. Рівень грамотності (% людей у віці 15 років і старше) 8 Витрати на НДДКР, % від ВВП.

Протягом 1990-2008 рр. спостерігалася загальна тенденція до зменшення показника народжуваності серед всіх груп країн. Особливо значне зниження народжуваності відбулося серед країн, що розвиваються. В цій групі середній показник народжуваності на 1000 осіб населення протягом звітного періоду знизився з 30,4 до 21,8 осіб. Народжуваність серед розвинених країн зменшилася на 11%, з 13,6 осіб в 1990 р. до 12,1 осіб на 1000 осіб населення в 2008 р. В країнах з транзитивною економікою показники народжуваності населення в 2008 р. порівняно з 1990 р.

скоротилися на 19%.

Світові показники смертності населення в цілому мали тенденцію до зниження. Значною мірою ця тенденція обумовлена зростанням соціальної захищеності населення, підвищенням рівня медичного обслуговування населення в країнах, що розвиваються, впровадженням останніх досягнень науки і техніки в усі галузі господарства, розвитком невиробничої сфери тощо.

Демографічні показники відображають по суті сукупність економічних, регіональних, етнічних, історичних, політичних особливостей розвитку тієї чи іншої соціально-економічної системи.

В розвинених країнах протягом звітного періоду показник природного приросту знизився на 21% та склав 3,7 особи на 1000 осіб населення.

В країнах, що розвиваються середній показник природного приросту протягом звітного періоду скоротився на 34% і склав 14,5 особи на 1000 осіб населення. Основною тенденцією можна вважати перехід протягом 1990-2008 рр. значної кількості країн, що розвиваються з другого до першого типу відтворення населення.

Очікувана тривалість життя в 2008 р. в розвинених країнах становила в середньому 80,6 років, що значно вище, ніж в країнах, що розвиваються та країнах з транзитивною економікою.

Країни, що розвивають протягом звітного періоду також демонстрували позитивну динаміку показника тривалості життя. Це свідчить про правильний напрямок розвитку та врахування досвіду розвинених країн.

Середня тривалість життя населення країн з транзитивною економікою залишається протягом звітного періоду практично однаковою – 69-70 років.

Показник дитячої смертності відображає загальний рівень розвитку медичних послуг та профілактики захворювань, забезпечення материнства та дитинства, турботу в суспільстві про майбутнє покоління. В цьому сенсі безперечними лідерами в світі є розвинені країни, де показник дитячої смертності наближується до 0.

ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ Значно скоротилися показники дитячої смертності в країнах, що розвиваються з 52 до дитини на 1000 народжених. Протягом 1990-2009 рр. рівень дитячої смертності в країнах транзитивної економіки скоротився з 30 до 16 осіб на 1000 народжених живими.

Міське населення всіх розвинених країн та практично всіх (в середньому 99%) країн з транзитивною економікою мають 100% доступ до джерел води. Що стосується країн, що розвиваються, то ситуація досить неоднозначна. Міське населення має 99-100% доступ до джерел води в Єгипті, Південноафриканській республіці, Саудівській Аравії, Таїланді, Уругваї, Чилі, Бразилії та інших країнах. Разом з тим, в окремих країнах доступ міського населення до джерел води залишається на низькому рівні: Судан – 64%, Нігерія – 75%, Алжир – 85%.

Розвинені країни витрачали на освіту в 2008 р. в середньому 5,17% від ВВП, країни, що розвиваються – 4,04%, країни з транзитивною економікою – 4,3% від ВВП.

Розвинені країни мають 100% грамотність серед дорослого населення. Практично всі країни з транзитивною економікою мають також 100% показник грамотності дорослого населення, що обумовлено ставленням в соціалістичних країнах до системи освіти. В країнах, що розвиваються, показник грамотності серед дорослого населення суттєво коливається і в середньому складає 83,7%.

Показники витрат на наукові дослідження в країнах, що розвиваються значно поступаються показникам розвинених країн. В середньому витрати на НДДКР в цій групі в 2008 році склали 0,65%, що складає лише 24% від витрат розвинених країн. Країни з транзитивною економікою в більшості витрачають на наукові потреби до 1% ВВП.

Таким чином, перше місце за інтегрованим показником еколого-економічного розвитку займають розвинені країни. Це країни із стабільними соціально-економічними системами, де розвиток не супроводжується погіршенням стану навколишнього середовища. Дещо поступаються їм країни з транзитивними економіками. Країни, що розвиваються мають суттєве відставання від розвинених країн за рівнем еколого-економічних перетворень, але темпи їх розвитку та динаміка і тенденції перетворень в країнах, що розвиваються вказують на еколого-економічну спрямованість розвитку цих країн.



Pages:     | 1 |   ...   | 11 | 12 || 14 | 15 |   ...   | 22 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.