авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 |   ...   | 4 | 5 || 7 | 8 |   ...   | 22 |

«Донецкий национальный университет Посвящается 20-летию независимости Украины, 45-летнему ...»

-- [ Страница 6 ] --

Попри вкрай повільну реалізацію цих проектів та жорстке протистояння навколо них лобістських груп, їх необхідно реалізувати для зменшення 100% залежності від постачань з Росії. Протягом останніх років стратегічні та поточні енергетичні інтереси України іноді вступали в протиріччя під час реалізації тих чи інших заходів у сфері енергетичних російсько-українських відносин. Водночас і ЄС та РФ мають певні проблеми у взаємовідносинах в енергетичних секторах і пропонують проекти, які насамперед вигідні їм.

Тому, по-перше, Україна, як енергетичний міст між ЄС та Росією, не лише не повинна бути причиною конфліктів між ними, але й об’єднувати і враховувати інтереси всіх сторін.

По-друге, хоча диверсифікаційна політика України спрямована на послаблення енергетичної залежності від Росії, однак РФ була і є стратегічним партнером України майже з усіх енергетичних питань. Енергетичні відносини є життєво важливими для забезпечення інтересів обох країн. України – з метою забезпечення національної економіки енергоресурсами, Росії – з метою збереження і примноження надходжень від продажу вуглеводнів у Європі та Туреччині з використанням українських транзитних трубопроводів, попри те, що позиції України та Росії з інших питань, насамперед, політичних, можуть не збігатися.

Головними завданнями українського ПЕК щонайменше на середньострокову перспективу є не реалізація міжнародних великих проектів (наприклад, здійснення ряду проектів з видобутку вуглеводневої сировини в інших країнах, що пропонується в Енергетичній стратегії), а підвищення рівня енергетичної безпеки шляхом впровадження ринкових засад у ПЕК на основі досвіду та законодавства ЄС, здійснення структурних реформ та підвищення енергоефективності підприємств ПЕК.

Міжнародне співробітництво в енергетичній сфері, у т.ч. в реалізації проектів диверсифікації постачання енергоносіїв, є одним з дієвих інструментів протидії новим викликам і загрозам, подолання глобальної фінансово-економічної кризи, забезпечення енергетичної безпеки. Оскільки енергетика має ключове значення для успішного роз- витку економіки і створення підґрунтя для підвищення якості життя громадян будь-якої країни, то подальший розвиток взаємовигідного міжнародного співробітництва в цій сфері на основі рівноправності та партнерства, з метою забезпечення ефективного, надійного та екологічно чистого й безпечного енергопостачання має стати фундаментом для подолання цих загроз і викликів.

Диверсифікація постачань нафти може здійснюватися за рахунок використання альтернативних джерел і маршрутів постачання, а також доповнюватися імпортом готових нафтопродуктів і збільшенням частки альтернативних видів моторного палива на ринку.

З метою забезпечення альтернативних джерел надходження нафти Енергетичною стратегією України передбачене активне освоєння закордонних ресурсів нафти та переробка їх на НПЗ України. За прогнозами, це дозволило б до 2030р. забезпечити (разом з використанням власних запасів нафти) понад 32% потреб внутрішнього ринку нафтопродуктів. Але, з огляду на скрутне фінансове становище НАК “Нафтогаз України” та низьку якість її корпоративного управління можна стверджувати, що прогнозні показники з видобутку нафти за межами України досягнуті не будуть, а міжнародний напрям діяльності компанії, без її докорінного реформування та покращення фінансового стану, не дозволить суттєво впливати на зростання рівня диверсифікації поставок нафти.

Ефективність цього шляху продемонстрована в Україні протягом останніх чотирьох років,коли брак поставок нафти та неспроможність вітчизняних НПЗ задовольнити внутрішній попит компенсувалися достатньо диверсифікованим імпортом нафтопродуктів з Литви, Румунії, Білорусі, Росії, Казахстану та Польщі.

За цей період частка імпорту на внутрішньому ринку моторних палив зросла з 10% до 45%. Проте, такий варіант диверсифікації пов’язаний з появою негативних чинників: імпортозалежність робить ринок нафтопродуктів більш чутливим до змін зовнішньої ринкової кон’юнктури;

підвищення конкуренції на цьому ринку, яка, з одного боку, мала б стимулювати до розвитку вітчизняні НПЗ, але з іншого – з огляду на скрутний технологічний і фінансовий стан галузі, зумовлює збитковість підприємств, їх вихід з ринку (Херсонський НПЗ) і втрату робочих місць.

ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ Альтернативні нафтопродукти. Як альтернативні нафтопродуктам (переважно моторним паливам) сьогодні у світі розглядаються скраплений і стиснутий газ, біопаливо та акумульована електроенергія. В Україні отримав певний розвиток сегмент скрапленого газу. Його частка на ринку світлих моторних палив становить близько 15% – рівень, який у перспективі, за наявної цінової і податкової політики та через технологічні особливості споживання цього виду палива, має обмежений потенціал зростання.

Також розв’язанню проблеми диверсифікації може сприяти реалізація проекту Одеса-Броди-Плоцьк Гданськ (проект дістав назву “Євро-Азійський нафтотранспортний коридор” (ЄАНТК) – за умов врахування реальних можливостей України, оцінок нафтовидобувного потенціалу каспійського регіону, кон’юнктури на ринках збуту каспійської нафти, а також вимог до маршрутів її транспортування і впливу реалізації конкуруючих нафтотранспортних проектів у євразійському регіоні.

Проект Євро-Азійського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК) за участю України. Ідея створення ЄАНТК виникла в середині 1990-х років у рамках здійснюваної Європейською Комісією Програми технічної допомоги державам СНД (ТАСІС) і Програми “Транспортний коридор Європа-Кавказ-Азія” (ТРАСЄКА).

Програми передбачали будівництво нового коридору (маршрутів) транспортування нафти з каспійського регіону до країн Західної і Центральної Європи в обхід території Росії.

Одним із варіантів ЄНТК є так званий чорноморсько-балтійський маршрут – Одеса-Броди-Плоцьк Гданськ, основою якого є побудована Україною нафтотранспортна система Одеса-Броди (далі – НТС “Одеса Броди”), яка дозволяє отримувати каспійську нафту з Чорноморського басейну і транспортувати її як для власних потреб, так і до країн Європи. Потенційну можливість такого транспортування створило будівництво нафтопроводів Баку-Супса та Тенгіз-Новоросійськ. До 5 млн. т/рік каспійської нафти може надходити на два західноукраїнські НПЗ (НПК “Галичина”, “Нафтохімік Прикарпаття”);

до 8 млн. т/рік – до Словаччини та Чехії (з використанням нафтопроводу “Дружба”).

Водночас, існують потенційні можливості постачання до 40 млн. т/рік каспійської нафти до Польщі, Словаччини, Австрії, Німеччини та інших країн шляхом розширення проекту за напрямками: Броди Братислава-Швехат, Броди-Кралупи-Інгольштадт-Карлсруе та Броди-Плоцьк-Гданськ (Шведт) Вільгельмсгафен.

Учасники проекту ЄАНТК. У 2004р. ВАТ “Укртранснафта” та польська PERN Przyjazn створили спільне підприємство “Сарматія”, на яке було покладено розробку бізнес-плану проекту та організацію залучення інвестицій для будівництва ділянки нафто- проводу Броди-Плоцьк (490 км). Сьогодні до складу “Сарматії” належать компанії п’яти країн: SOCAR (Азербайджан), GOGC (Грузія), Klaipedos Nafta (Литва), PERN Przyjazn (Польща) та “Укртранснафта” (Україна).

Однак, у спільному підприємстві відмовився взяти участь Казахстан, який володіє найбільшими нафтовими запасами Каспійського регіону, що є відчутним негативним чинником у залученні до проекту нафти та інвестицій. Особливо чітко тенденція зниження інтересу Казахстану до ЄАНТК проявилася після укладення компанією КазМунайГаз у 2007р. угоди про придбання 75% акцій румунської Rompetrol Group NV. Це дозволило Казахстану отримати доступ до нафтопереробних потужностей в Румунії (обсягом до 4 млн. т/рік) і можливість щорічної дистрибуції понад 7 млн. т нафтопродуктів (через мережі в Болгарії, Молдові, Румунії і Франції), а Румунії – залучити казахстанську нафту та інвестиції в розвиток власного нафтового сектору.

Азербайджан не зможе компенсувати зазначеного негативного чинника – попри участь у “Сарматії” азербайджанської SOCAR та підтримку проекту Президентом І.Алієвим, висловлену ним на Бакинському енергетичному саміті 14 листопада 2008р., оскільки нафти, що видобувається сьогодні в Азербайджані не вистачає навіть для заповнення нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан (БТД). Тому SOCAR використовуватиме український маршрут лише у випадку, якщо він буде більш економічно привабливим, порівняно з іншими, – про що неодноразово заявляли офіційні керівники нафтової галузі Азербайджану. Отже, з огляду на необхідність зміцнення підтримки проекту, отримання потрібних обсягів нафти та інвестицій, важливим сприятливим чинником було б залучення до нього провідних міжнародних нафтових компаній, що працюють у Каспійському регіоні.

Проблеми реалізації проекту ЄАНТК. Попри перспективність проекту, його просуванню заважають ряд незалежних від України зовнішніх чинників. Але головні причини гальмування проекту мають внутрішній характер.

Таким чином, проект ЄАНТК не втратив актуальності, але забезпечення його конкурентоспроможності вимагає розширення підтримки з боку нафтових компаній, що працюють на Каспії. Значно більшої уваги потребують маркетинг нафтового ринку, підвищення якості управління, а також – комерціалізація проекту за рахунок зменшення впливу політичної (лобістської) складової.

Успішна реалізація проекту ЄАНТК може істотним чином зменшити політичні та економічні наслідки нафтової залежності України шляхом заміщення російської нафти каспійською, що дозволить зменшити імпорт нафти з Росії на 25-30% та підвищити завантаженість НПЗ. З цієї точки зору, важливою умовою успіху державної політики є модернізація українських НПЗ.

Реалістичність і перспективність проекту підтверджуються як стабільним зростанням видобутку нафти в каспійському регіоні, участю у проекті країн-видобувачів, а також зростаючим попитом на каспійську нафту на ринках Європи. Водночас, вимоги до економічної окупності зумовлюють високу конкуренцію проектів нафтотранспортних коридорів в євро-азійському регіоні.

ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ Підводячи підсумки, слід зазначити, що найбільш суттєвими загрозами енергетичній безпеці України на сучасному етапі слід вважати:

низьку ефективність енергоспоживання, тому що саме енергоефективність визначена як пріоритетний напрямок зміцнення енергетичної безпеки, який має дуже важливе значення для її економічного поступу та захисту навколишнього середовища;

брак механізмів нейтралізації високих цін на енергоносії;

низьку інвестиційну привабливість енергетики країни. Для того, щоб залучити інвестиції та стимулювати для продовження ринкових перетворень у багатьох сферах ПЕК необхідно, щоб ціни відображали реальну вартість енергоресурсів;

недостатній рівень прозорості енергетичного комплексу і нечітке визначення ринкових правил.

Також поглиблення негативних процесів у ПЕК України обумовлено:

неплатежами за спожиті паливно-енергетичні ресурси та стрімким погіршенням фінансового стану підприємств ПЕК;

збільшенням розриву між обсягом наявних грошово-кредитних ресурсів та потребами виробництва в ПЕК. Розбалансована фінансова система держави зробила галузі ПЕК найбільшими кредиторами і донорами народного господарства - відбувається фактично «безвідсоткове кредитування» підприємствами ПЕК окремих галузей економіки, неконкурентоспроможних підприємств і, частково, населення;

надмірною енергоємністю економіки країни;

недосконалою законодавчою базою. Правове поле в сфері ПЕК є недосконалим, фрагментарним, а відтак - недостатнім для ефективного регулювання ринкових відносин, що складаються в галузі;

прогресуючим відставання розвитку сировинної бази видобувних галузей ПЕК, насамперед, газової та нафтової;

значною заборгованістю за імпортовані енергоносії;

критичною залежністю вітчизняного ПЕК від постачання енергоносіїв з однієї країни - Росії (близько 50% імпорту в 2009 р.), що створює загрозу монопольного диктату цін на енергоносії та умов їх постачання з боку РФ;

зношеністю основних виробничих фондів. За експертними оцінками, у всіх галузях ПЕК вона складає близько 60% і вже набула загрозливого характеру;

невиконанням Україною зобов'язань перед зарубіжними партнерами. Наприклад, внаслідок невиконання Україною своїх зобов'язань щодо фінансування окремих спільних проектів у електроенергетиці (за участю Світового банку, ЄБРР та комерційних банків Німеччини) їх реалізація була припинена;

низьким рівнем екологічної безпеки підприємств ПЕК. За експертними оцінками, в 2009 р. на ПЕК припадало близько 45% викидів шкідливих речовин в атмосферу та майже 25% скидів забруднених стічних вод у поверхневі водні об'єкти, понад 26% твердих відходів і близько 65% загального обсягу парникових газів.

Недостатнім є рівень безпеки використання ядерної енергії при експлуатації АЕС.

низьким рівнем соціальної захищеності та охорони праці на підприємствах ПЕК.

Піддавши аналізу сучасний стан енергетичної бази країни, слід зробити висновок, що ПЕК України має великий потенціал для розвитку, але для цього потрібно провести реструктуризацію і модернізацію основних фондів.

Після дослідження внутрішньої складової енергетичної безпеки, ми сконцентрувалися на зовнішніх факторах, і відзначили високу ступінь залежності енергетики України від зовнішніх поставок енергоресурсів.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Забарний Г.М., Кудря С.О., Клюс В.П. Методологiя розробки програм енергоефективностi та енергозбереження / Пiд заг. ред. Н.М. Мхiтаряна. – К.: IВЕ НАН України, 2008. – 84 с.

2. Енергетична безпека України: чинники впливу, тенденції розвитку / За ред. Ковалка М.П., Шидловського А.К, Кухаря В.П., - К.: НАНУ, АТ ”Енергозбереження”, 2006. - 160 с.

3. Турченко Д.К., Теоретико-методологічні засади формування ресурсно-функціонального механізму розвитку системи енергетичної безпеки // Д.К Турченко/ Вісник економічної науки України. – 2009. – № 1. – С. 166- 4. Косевцов В.О., Бінько І.Ф. Національна безпека України: проблеми та шляхи реалізації пріоритетних національних інтересів/ В.О. Косевцов, І.Ф. Бінько — К.: НІСД, 2005. — 387 с.

РЕЗЮМЕ В статті досліджено обґрунтування проблем енергетичної безпеки та диверсифікації джерел енергопостачання та участі України в видобутку паливно-енергетичних ресурсів за межами країни.

Ключові слова: енергетична безпека, загрози, енергозабезпечення, національні інтереси, енергоресурси.

РЕЗЮМЕ В статье исследованы проблемы энергетической безопасности и диверсификации источников поставки энергоресурсов, а также участия Украины в добыче топливно-энергетических ресурсов за пределами страны.

Ключевые слова: энергетическая безопасность, угрозы, энергообеспечение, национальные интересы, энергоресурсы.

ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ SUMMARY The paper investigated the problem of energy security and diversification of sources of energy supplies, as well as Ukraine's participation in the production of energy resources outside the country.

Keywords: power security, threats, power supply, national interests, energy supplies.

РОЗВИТОК ІНФРАСТРУКТУРИ ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УКРАЇНІ Бєліченко К.О., асистент Донецький національний університет У сучасних умовах зростаюча кількість країн стрімко рухається шляхом інформаційного розвитку. В суспільстві постійно циркулює величезна кількість інформації, яка оволодіває свідомістю, поведінкою та вільним часом людини. Інформація, як загальна основа природи та суспільства, є безальтернативним ресурсом прогресу та заможності багатьох народів.

Проблема дослідження інформаційного ринку вже тривалий час знаходиться у центрі уваги іноземних та вітчизняних вчених-економістів.

Місце інформації в економічній системі та функціонування інформаційного ринку в умовах глобалізації, в тому числі в контексті інституційного аналізу, знайшло належне висвітлення у працях таких українських та російських вчених, як Т. Балабанов, О. Білорус, В. Бодров, І. Бочан, О.

Вартанова, В. Геєць, А. Гриценко, Г. Задорожний, В. Іноземцев, В. Мельянцев, І. Михасюк, Л.

Мяснікова, Ю. Пахомов, А. Філіпенко, Р. Цвильов, О. Яременко та ін. Місце та роль інформаційного ринку в інфраструктурі економіки глибоко розкрито у працях В.Лазаренка, В.Соболєва, А.Ткача, Ю.Щербініної та ін.

У той же час залишається багато невирішених та дискусійних теоретичних питань. До їх числа слід віднести, перш за все, відсутність категоріальної визначеності щодо співвідношення між інформаційним ринком та інформаційною економікою, між інформаційною економікою та економікою знань, брак чітких уявлень відносно структури сучасного інформаційного ринку, яка постійно ускладнюється, недостатнє розкриття його взаємодії та співвідношення з ринками праці, товарів та послуг, фінансовим ринком та тенденцій його розвитку, уникнення аналізу оптимального співвідношення між ринковими засадами розвитку інформаційного ринку та його державним регулюванням з урахуванням чинників та протиріч його розвитку в умовах глобалізації. Наявні дослідження у цій частині характеризуються описовістю та переважною увагою до поверхових явищ без проникнення в їх глибинну економічну сутність.

Між тим, в умовах неминучого входження української економіки у світову, яке останнім часом прискорюється, конче необхідним є забезпечення належної готовності до такого входження, формування чітких уявлень щодо проблем та загроз, які виникають на його шляху, у тому числі у сфері інформатизації. Без такої готовності формування інформаційної економіки в Україні, цілком ймовірно, буде здатне не прискорити її розвиток, а привести до загострення соціальних проблем та консервації нашого відставання не тільки від високо-, але й від середньорозвинутих країн.

За даними звіту Міжнародного союзу електрозв'язку, на початок 2010 р. світова інтернет аудиторія складала приблизно 1,834 млрд користувачів, що на 14,2 % перевищує показник початку 2009 р. (1,605 млрд користувачів за даними того ж джерела). За кількістю користувачів інтерне-том на першому місці у світі перебуває Китай (384 млн осіб), на другому - США (240 млн), на третьому Японія (99 млн осіб). Бразилія посіла 4-е місце - (76 млн користувачів), Німеччина - 5-е (65 млн), Індія - 6-е (61 млн), Росія - 7-е (59,7 млн). Україна за числом користувачів Інтернетом (15,3 млн) займає 28-е місце у світі, збільшивши протягом 2009 р. їх кількість на 4,95 млн осіб.

Дослідженням української інтернет-аудиторії до 2009 р. включно займалася низка компаній з онлайн-консалтингу - Gemius Ukraine, Bigmir-Internet, GfK Ukraine, TNS та InMind. Кожна з них використовує власні методики підрахунку та критерії оцінок, що дає значну (подекуди майже у два рази) розбіжність отриманих даних - від 5,4 млн користувачів у TNS до 9,6 млн у InMind (2009 p.) Поряд з цим, за офіційними даними Держкомзв'язку, «чисельність інтернет-аудиторії в Україні налічувала на 1 січня 2010 року понад 15,3 млн унікальних користувачів, що складає третину населення України».

За результатами дослідження аудиторії інтернет-користувачів України, яке, починаючи з липня 2010 p., на постійній основі на замовлення Інтернет Асоціації України (ІнАУ) проводиться дослідною компанією InMind (міжнародна мережа Factum Group), станом на 1 липня 2010 р. в Україні було 12,6 млн інтернет-користувачів віком від 15 років. Ця цифра цілком корелює з © Бєліченко К.О., ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ вищенаведеними даними Міжнародного союзу електрозв'язку для повної інтернет-аудиторії України - 15,3 млн інтернет-користувачів, оскільки, за даними Держкомстату України, станом на 2010 р. в Україні проживає понад 6,48 млн осіб віком до 14 років, що не враховані в дослідженні InMind.

Виходячи з даних згаданого дослідження, розподіл інтернет-користувачів в Україні, як і в попередні роки, є нерівномірним. Лише 36 % користувачів, старших 15 років, зосереджені у селах та невеликих (до 50 тис. жителів) містах, хоча у цій категорії населених пунктів проживає близько 50 % громадян України. При цьому 3,2 млн користувачів (понад 25 %) зосереджено в шести найбільших містах України.

Так само нерівномірним є регіональний розподіл. Зокрема, у Західному регіоні України проживає лише 18 % користувачів, тоді як у Центральному (включно зі столицею) - 31 %, на Сході - 34 %, на Півдні (з АР Крим включно) - 17 %.

Віковий розподіл користувачів, старших 15 років, виглядає-так: частка інтернет-користувачів серед жителів України віком 15-29 років - 59 %, 30-34 роки - 36 %, 45-59 років - 15 %, старших років - 3 %. При цьому чоловіки складають 55 % вітчизняної інтернет-аудиторії, жінки - 45 %.

У середньому по Україні 1 комп'ютер використовують 2,6 інтернет-користувачі. Найменше «навантаження» на один ПК - в Києві (2,4 користувача), найбільше - у Західному регіоні (2, користувача).

Ступінь розвитку широкосмугового доступу до мережі інтернет (один з найактуальніших глобальних трендів) в Україні можна оцінити як критично низький.

Рівень проникнення таких послуг в Україні на початок 2010 p., за даними Міжнародного інституту електрозв'язку, складає лише 4,17 %, що значно нижче середньосвітового показника - 7, %. За цим показником Україна відстає не лише від сусідніх Росії (9,16 %) та Білорусі (11,34 %), а й від більшості країн третього світу, таких, як Тувалу, Тринідад і Тобаго, Колумбія, Коста-Ріка, острови Кука та багатьох інших.

Таким чином, поки що зберігається певне відставання України від середньосвітового рівня з показників розвитку та доступності для населення широкосмугових мереж доступу до інтернету.

Крім того, наша держава помітно відстає від розвинених країн світу за ступенем інтегрованості у глобальний веб-простір і за показниками кількості інтернет-аудиторії.

Разом з тим є вагомі підстави стверджувати, що в Україні стрімко формується масова інтернет аудиторія, що за своїми основними параметрами буде подібною до розвинених країн. Так, за даними міжнародної консалтингової компанії Jason & Partners Consulting, Україна, поряд з іншими країнами СНД, є світовим лідером за темпами збільшення аудиторії «соціальних мереж»: при чисельності приблизно в 6 млн осіб у 2009 р. її щорічний приріст складає близько ЗО %, причому згідно з прогнозами така динаміка утримуватиметься до 2014 року. Згідно з даними дослідження компанії Miniwatts Marketing Group, за результатами того ж 2009 р. Україна вийшла на п'яте місце у світі за кількістю зареєстрованих акаунтів у Livejournal.com. Крім того, подібно до ситуації в РФ, тривають диверсифікація вітчизняної аудиторії, формування нових, інтерактивних моделей інформаційного споживання та комунікації і поступовий «перетік» аудиторії від традиційного ТБ до інтернет сервісів. При збереженні окреслених констант розвитку в національному інформаційному просторі максимум через 3-5 років утвориться якісно нова ситуація, що вимагатиме нових парадигм і стратегій галузевої державної політики.

Тут доречним буде наголосити, що завдяки своїй оперативності, доступності, чимдалі більшій масовості й стабільно високому рівню довіри населення до їх контенту23, «соціальні медіа»

розглядаються нині як один з основних інструментів е-урядування, підвищення рівня «участі»

громадян у діяльності державних органів та лояльності до них. Розвинені країни Заходу вже не перший рік активно модернізують власні інформаційні стратегії з урахуванням щойно згаданих революційних змін у медійно-комунікативній сфері та створюють принципово нові моделі суспільної й адміністративно-політичної взаємодії на базі використання можливостей Web 2.O. Найбільш цілісним у даному аспекті можна вважати досвід США, де перехід на стандарти Web 2. Адміністрацією Б. Обами був проголошений одним з пріоритетів у сфері реформування політики відкритості держави для своїх громадян. Для України, де традиційно відзначається низький рівень довіри майже до всіх державних і соціальних інституцій, розробка та запровадження таких «мережних» стратегій комунікації між державою та суспільством видається особливо перспективною.

Крім того, зважаючи на майже повне покриття території України мобільним зв'язком 3G (що означає принципову можливість широкосмугового доступу до мобільного інтернету будь-де у межах держави), не менш перспективною є розбудова на цій технологічній платформі систем IT-урядування ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ та загальнонаціональних от-сервісів - від різних довідково-інформаційних до рятувально оповіщувальних, медичних тощо. Як свідчить досвід інших країн (США, Південна Корея, Японія та ін.), у подібних системах також широко застосовуються можливості платформи Web 2.0, що тісно інтегрована у формат мобільних пристроїв.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Інформаційне суспільство в Україні: глобальні виклики та національні можливості: аналіт. доп. / Д.В. Дубов, О.А. Ожеаван, С.Л. Гнатюк.- К.: НІСД.- 2010.- 64 с.

2. Звоник А.А. Развитие Интернет-торговли и ее особенности на Украине // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Економічна серія. - № 534. – Х.: ХНУ, 2001. - С. 318 321.

РЕЗЮМЕ Сформульовані загальні фактори розвитку інформаційної економіки та окреслені сфери, які отримують максимальний вплив інформатизації. Обґрунтовано необхідність удосконалення державного регулювання суспільних відносин в інформаційній економіці.

Ключові слова: інформаційна економіка, інформаційне суспільство, глобалізація, електрона торгівля, інформаційний ринок.

РЕЗЮМЕ Сформулированы общие факторы развития информационной экономики и намечены сферы, которые получают максимальное влияние информатизации. Обоснована необходимость совершенствования государственного регулирования общественных отношений в информационной экономике.

Ключевые слова: информационная экономика, информационное общество, глобализация, электронная торговля, информационный рынок.

SUMMARY The general factors of the information economy and outlined the areas which receive the maximum impact of informatization. The necessity of improving the state regulation of social relations in the information economy is shown Keywords: information economy, information society, globalization, electronic commerce, information market.

РАЗВИТИЕ РОССИИ И МИРА: В КОНЦЕПЦИЯХ И СЦЕНАРИЯХ Блинов А.О., проф., д.э.н. ВЗФЭИ, Москва Рудакова О.С., доц., к.э.н. ВЗФЭИ, Москва В XXI веке тон задают новые реальности — глобальные центры власти, международный терроризм, геополитические комплексы, войны четвертого поколения (информационные войны). В странах, которым принадлежит инициатива в мировой политике и экономике, существует большой интерес к историческим, научным и практическим аспектам стратегического анализа. В странах аутсайдерах эта область знаний остается неразвитой. Под стратегической культурой понимается совокупность идей, эмоциональных реакций и принятых образцов поведения, которую разделяют члены национального стратегического сообщества относительно ядерной стратегии.

Представления глобальной стратегии получили свое концептуальное оформление в эпоху ядерного противостояния двух общественно-политических систем. С того времени, когда Советский Союз был стерт с политической карты мира, потребовалось чуть более десяти лет для того, чтобы страна-победитель перешла к принципиально иной стратегической концепции. Новая доктрина упреждения, изложенная в «Стратегии национальной безопасности», стала рассматриваться как очевидное доказательство того, что Соединенные Штаты будут теперь действовать в защиту своих интересов односторонне и с «имперским высокомерием».

В США основные инструменты господства находятся в руках американских глобальных корпораций, а разработка стратегии национальной безопасности осуществляется в штабах разведывательного и военного сообществ.

В отличие от США, инструменты господства в Российской Федерации имеют не корпоративное, а номенклатурное происхождение и находятся в руках малоэффективного © Блинов А.О., Рудакова О.С., ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ бюрократического аппарата. Следует отметить, что все сценарии вариантов стратегии России в постсоветский период оказались неуклюжими с исторической точки зрения. Однако, несмотря на негативные тенденции будущего развития России, западные аналитики отмечают, что, рассматривая сценарии развития мира, нельзя не учитывать ту роль, которую играет и будет играть Россия.

По мнению экспертов Национального разведывательного совета США, Россия все еще находится на переходном этапе развития и поэтому остается «непредсказуемым игроком на внутренней и международной арене». Но если аналитики в GT-2010 отмечалась возможность построения демократических институтов в России, то в GT-2015 и GT-2020 признается, что «демократический процесс дает задний ход», и Россия «возвращается к авторитаризму». Во всех докладах международных независимых аналитических центрах отмечается, что Россия признается экономически слабой страной. Эксперты GT-2020 отмечает, что «энергетические ресурсы России поддержат ее экономический рост» и, как страна богатая природными ресурсами, она не рационально ими пользуются. Россия переживает тяжелую демографическую ситуацию из-за низкого уровня рождаемости, плохого медицинского обслуживания, ухудшения образовательного уровня, потенциально опасной ситуации со СПИДом, неравномерного распределения населения на территории России: в Сибири и на Дальнем Востоке проживает только 20% населения. Такая ситуация позволяет сделать вывод о том, что социальный взрыв в России вряд ли возможен.

Серьезными проблемами для России будут ее южные границы, нестабильные регионы Кавказа и Средней Азии, влияние которых (исламский экстремизм, терроризм и непрекращающиеся конфликты), вероятно, будет и в дальнейшем распространяться на Россию.

С точки зрения экспертов Национального разведывательного совета Россия, оставаясь экономически слабой страной, не способна поддерживать вооруженные силы на современном уровне и разрабатывать новые виды вооружения, а, следовательно, Россия будет поддерживать статус силовой державы, опираясь на развитие ядерных программ. Россия является непредсказуемым партнером, т.к. находится на стадии преобразований в политической, экономической, демографической, социальной и геополитической сферах. Эксперты отмечают, что нестабильное состояние России будет сохраняться на протяжении 40 лет.

В ближайшие десятилетия Россия не станет членом ЕС, но останется его важнейшим партнером: Россия обеспечивает до 30% энергетических потребностей Европы, причем это более надежный источник энергии в сравнении с ближневосточным.

По мнению западных аналитиков, Россия, еще долго будет более слабой страной по отношению к ЕС, и поэтому более заинтересована в развитии сотрудничества в области инвестиций, технологий, финансов, чем ЕС в сырье и энергии. Главная угроза существования российского государства заключена в росте мусульманского населения страны, а также в быстро развивающемся Китае. В России многие только и мечтают о союзе с Китаем против Запада, но Пекин умело использует это заблуждение, и готовится к построению миропорядка, в котором Россия не будет играть заметной роли.

Учитывая, что отношения ЕС-Россия определяют стабильность в Европе, мне, представляется, ЕС будет выстраивать отношения в трех направлениях. ЕС будет продвигать идеи демократии, соблюдения прав человека в странах, лежащих между ЕС и Россией;

развивать торговое, экономическое и технологическое сотрудничество, сдерживая вмешательство России во внутренние дела стран-членов ЕС;

развивать отношения в гуманитарной сфере, обучении, обмене студентами, сотрудничество с неправительственными организациями.

По оценкам Международного энергетического агентства у России есть возможность развития всей экономики, а не только добывающих отраслей, для большей интеграции в мировую экономику.

Для этого России понадобится произвести структурные реформы и установить правовое государство, что в свою очередь стимулирует прямые зарубежные инвестиции в иные секторы, помимо энергетического. России предстоит решить две серьезнейшие задачи. Во-первых, долгосрочные перспективы развития страны зависят от конкурентоспособности национальной обрабатывающей промышленности, от металлургии до авиастроения. Во-вторых, чтобы поддерживать приток нефтяных и газовых ресурсов, до 2030 г. в эти отрасли необходимо вложить до 900 млрд долл.

Если положение энергетического сектора рассматривается преимущественно как позитивный ресурс России, то демографическая ситуация, наоборот, как негативный фактор, более того, как фактор, способный изменить вектор развития России. Одной из серьезных проблем, с которой Россия столкнется уже в ближайшем будущем, является демографический кризис, вызванный низким уровнем рождаемости, плохим медицинским обслуживанием, потенциально взрывоопасной ситуации со СПИДом, а также проблемой старения населения. Согласно прогнозам американского ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ бюро переписи, к 2020 году численность работоспособного населения может катастрофически снизиться. Решить проблему нехватки рабочей силы может миграция. Страны, принимающие мигрантов, столкнутся с проблемой интеграции новых иммигрантов, которую необходимо решить, чтобы свести к минимуму потенциальную возможность возникновения социальных конфликтов.

Через 10 лет для поддержания необходимых темпов экономического роста России нужно будет ежегодно принимать до двух миллионов таких иммигрантов. Основным источником пополнения трудовых ресурсов России может стать наличие избыточной рабочей силы в некоторых государствах СНГ.

В отношении будущего развития России существующий разброс мнений и прогнозов довольно широк. Часть экспертов считает, что Россия смирится с потерей статуса «великой державы», и останется узкорегиональным игроком. Другие отмечают, что Россия выберет «свой путь» на ближайшие десятки лет, и должно смениться поколение политической элиты, чтобы она, возможно, выбрала прозападный путь развития. Третьи продолжают считать, что будущее России неразрывно связано с интеграцией в Европейское сообщество.

Если в середине 90-х годов основными темами обсуждения тенденций развития России в среде западных аналитиков были альтернативы российского развития, среди них важное место занимало обсуждение вариантов распада, кроме того, обсуждались многочисленные проблемы и трудности, то сегодня сдвиг наметился в отношении более внимательного анализа отдельных факторов, и, в частности, энергетического потенциала. Определенный подъем России отмечается многими, если не прямо, то в виде изменения содержания обсуждаемых российских проблем, параллельно основные претензии к России предъявляются по линии «роста авторитаризма». Причины же отмечаемого подъема России с авторитаризмом прямо не связываются. Вопрос о том, был бы российский рост без усиления государственности, остается со стороны западных экспертов без ответа.

Структурная перестройка мировой экономики разворачивается основе новых технологий, в то время, как в технологической структуре российской экономике наблюдается регресс, сужается потенциал роста современного и нового технологических укладов, экономика теряет способность к самостоятельному воспроизводству. При этом государство продолжает пассивную экономическую политику, не используя общепризнанные в мире инструменты стимулирования научно-технического прогресса и не создавая механизмы генерирования долгосрочных инвестиций в освоение новых технологий. Проводимая российской властью экономическая политика обрекает страну на роль сырьевого придатка и донора развитых стран, в пользу которых перераспределяется около трети национального дохода. В то же время чрезвычайно важным фактором успешного научно технического прогресса в России является продуманная промышленная политика. К сожалению, у нас отсутствует законодательство по ее регулированию.

До 1905 года наиболее многочисленные группы работающего населения США были заняты в сельском хозяйстве, а Соединенные Штаты были аграрной страной. С 1905 по 1955 год наиболее многочисленной частью работающего населения в США стала группа, занятая в промышленности, страна стала индустриальной державой. Начиная с 1955 года, наиболее многочисленная группа работающего населения США занята в получении, использовании и развитии информации. Это и есть постиндустриальное информационное общество.

Начиная примерно с конца 1960-х годов, эта группа населения в США достигла 50%, и с тех пор стабилизировалась, хотя происходит огромный информационный взрыв. Стабилизация определялась, прежде всего, развитием полупроводниковой электроники кремниевых типов, полупроводниковых гетероструктур, компьютеризацией и т.д., то есть развитием информационных технологий. Текущие тенденции связаны там с ростом сферы обслуживания и дальнейшим снижением численности групп, занятых в промышленности и в сельском хозяйстве.

Эта полупроводниковая революция сыграла огромную роль в развитии современной цивилизации. Она стала непосредственным двигателем научно-технического прогресса, приводя и к существенным социальным изменениям в обществе. Велики наши потери в науке в связи с тем, что называется «утечкой мозгов». Надо чётко представлять её экономическую сторону. «Утечка мозгов»

— это экономические потери страны. На каждого учёного затрачены огромные средства при обучении. Люди стали квалифицированными специалистами. А если сегодня они работают за рубежом, то и доход приносят другой стране. Мы же несём колоссальные экономические потери. При этом нечего особо рассчитывать, что научные работники, уехавшие за рубеж, начнут возвращаться.

Тот, кто успешно работает там, кто решил целый ряд профессиональных проблем, обратно не вернется. Могут возвращаться, во-первых, потерпевшие там профессиональный крах. Во-вторых, наши сотрудники, создавшие там небольшие компании, могут приходить сюда для их дальнейшего ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ развития. И это уже происходит, когда мы развиваем научно-технический бизнес, когда развиваем высокие технологии. В целом же, нужно смотреть реально на то, что мы имеем.

Российское правительство поставило две глобальные задачи – экспертиза государственных решений, прогноз кризисов и катастроф и разработка схемы перехода от «экономики трубы» к экономике высоких технологий. Вместе с тем за 10 лет ничего так и не было сделано. Между тем, только высокие технологии могут спасти Россию. До начала шестого технологического уклада осталось всего несколько лет, и если Россия не успеет встроиться в новую картину мира, то ее экономика никогда не будет конкурентоспособной. Дело в том, что необходимо учитывать географические особенности положения России: две трети территории страны находятся в условиях вечной мерзлоты. Это значит что у нас всегда будет на порядок выше стоимость строительства, на порядок дороже рабочая сила, которую нужно обогревать и хорошо кормить, на порядок выше затраты на энергетику. На территории России находится 30% мировых природных богатств, однако вклад России в мировой глобальный продукт составляет всего 3%. Вся российская нефть около миллиардов долларов, оружие – 6 миллиардов. Между тем Индия сейчас выпускает программного обеспечения на 40 миллиардов долларов и в ближайшее время планирует выйти на 60. Индия зарабатывает высокоинтеллектуальным трудом столько, сколько Россия зарабатывает продажей нефти.

Ситуацию в России ряд как отечественных так и зарубежных аналитиков характеризуют как «инновационный разгром». По сравнению с советскими временами поток инноваций упал в 15 раз.

Одна японская корпорация «Панасоник» сейчас регистрирует патентов на различные изобретения и новые технологии в 4 раза больше, чем вся Россия. Япония увеличила на 10%, Китай увеличил количество изобретений и внедряемых технологий на 30%, а Россия на 30% сократила. Проф.

Г.Малинецкий писал, что «когда наступает беда, каждое животное реагирует разным способом, который ему близок – заяц убегает, лев нападает». По его мнению, России необходимо выработать собственную стратегию развития и выживания. В настоящее время в стране правит, если можно так выразиться, диктатура бухгалтеров – все сводится к тому, как освоить «сырьевые» деньги, как «распилить» бюджет. В то же время в США работают 50 мозговых центров, которые занимаются проектированием будущего. Они используют работы Н. Кондратьева для развития прикладной науки, которая бы превращала теоретические разработки в опытные образцы и разрабатывают механизмы вывода их на рынок в массовое производство.

В настоящее время в мире идет 5-й технологический уклад. В свое время СССР выиграл гонку за 4-й уклад, где ведущую роль играли такие отрасли как машиностроение, тяжелая промышленность, энергетика, космос и так далее. 5-й технологический уклад мы полностью упустили. Это компьютеры, химия, интернет и т.п. 6-й технологический уклад будет основываться на биотехнологиях, нанотехнологиях, робототехнике, технологиях виртуальной реальности. Сейчас определяется, какие страны будут лидерами. 6-й уклад наступит по расчетам ученых уже в 2014- годах. У России очень мало времени. Наша задача – «вскочить в последний вагон уходящего поезда».

Иначе с большой вероятностью Россия уже никогда не сможет стать великой державой.

В современном обществе интеллектуальный капитал становится основой богатства. Именно он определяет конкурентоспособность экономических систем, выступает ключевым ресурсом их развития. Чтобы была модернизация, а не ее имитация, нужно четко определить, что мы хотим быть, а не казаться. Государство должно взять на себя целеполагающие, проектирующие будущее функции.

Кроме того, необходима прозрачность и открытость – объем взяток в России сейчас превышает госбюджет Способность экономики создавать и эффективно использовать интеллектуальный капитал все в большей мере определяет экономическую силу нации, ее благосостояние. Открытость общества для импорта разнообразных знаний, идей и информации, способность экономики продуктивно их перерабатывать - вот от чего зависит успешное социально-экономическое развитие любой страны.

В рамках понятия «экономика, основанная на знаниях» под знанием понимаются не только традиционные знания, которые преподаются в вузах, но и подходы, идеи по поводу того, как организовать производство, какой сделать продукт. Обычное понимание знания - то, что знает человек, дополняется новым, в которое входит также и то, что «знает» организация в целом.

Нередко экономика, основанная на знаниях, отождествляется с высокотехнологичными отраслями, информационными и коммуникационными технологиями. Однако это не совсем верно. Сами по себе высокотехнологичные отрасли не играют ведущую роль в современной экономике. Например, в США доля высокотехнологичных отраслей в промышленности ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ составляет 15,8%, при этом доля промышленности в ВВП составляет лишь 18,5%. Поэтому непосредственный вклад высокотехнологичных отраслей в ВВП составляет менее 3%.

Главный эффект экономики, основанной на знаниях, заключается не столько в выпуске высокотехнологичной продукции, сколько в ее использовании во всех отраслях и сферах. То же можно сказать и о знаниях в целом. Главное в экономике, основанной на знаниях, – не столько создать новое знание, сколько использовать его продуктивно. В связи с этим критически возрастает значение обучения.

Образование – фундаментальный фактор развития экономики, основанной на знаниях.

Хорошо образованные и умелые люди – это ключ к созданию, распространению и эффективному использованию знаний. Однако такие «инновации» как «болонизация» и введение единого госэкзамена реально ведут к разрушению основы основ инновационного развития высококачественного русско/советского образования. Качество обучения падает. При этом и ЕГЭ, и всякие бакалавриаты-магистратуры в штыки встречается большинством общественности.

Экономика знаний требует наличия развернутых систем образования, охватывающих все более широкие слои населения. Основные особенности экономики, основанной на знаниях, определяются тем, что она в значительной мере использует информационные ресурсы, которые обладают рядом специфических черт, отличающих их от традиционных ресурсов. Все эти особенности требуют своего учета. Если они не учитываются, то это ведет к потере конкурентоспособности и эффективности фирмы, страны, региона, города и др. объектов управления.

По каким показателям можно оценивать и сравнивать экономику знаний различных стран?

Чтобы проиллюстрировать сегодняшнее место страны в мировом научно-технологическом пространстве можно воспользоваться двумя наборами показателей: наукоемкость (параметры на входе) и наукоотдача (параметры на выходе, т.е. эффективность и конкурентоспособность).

Среди показателей наукоемкости можно выделить следующие:

По доле расходов на НИОКР в ВВП Россия находится на уровне Китая и Италии.

По абсолютной численности научных работников Россия традиционно удерживала первенство. Сегодня она( Россия) находится на третьей позиции после США и Японии. К России вплотную приблизился Китай.

По удельному параметру численности научных работников на десять тысяч занятых Россия в 7 раз опережает Китай, в 2,6 раза – Италию, на треть – Великобританию и на 20% Германию.

К результирующим параметрам наукоотдачи относятся:

По показателю ВВП на одного занятого, характеризующего национальную экономику, Россия примерно в 4 раза уступает США и в 3 раза Европе.

По доле высокотехнологичного экспорта в товарном экспорте Россия находится на уровне Индии, уступая более чем в 5 раз Китаю и в 4 раза Италии.

Один из наиболее комплексных и конструктивных подходов к измерению экономики, основанной на знаниях, предложен Всемирным банком, программой «Знания для развития».

Предложенная методика оценивает также готовность той или иной страны к переходу на модель развития, основанной на знаниях. Предлагается комплекс из 76 показателей, которые позволяют сравнивать отдельные показатели различных стран, а также средние показатели, характеризующие группу стран. Сравнение можно проводить как по отдельным показателям, так и по агрегированным индикаторам. Рассчитывается также сводный индекс экономики знаний, который представляет собой среднее значение из четырех индексов – индекса институционального режима, индекса образования, индекса инноваций и индекса информационных технологий и коммуникаций. По показателям инноваций российский индекс принимает значения близкие к соответствующим значениям этого индекса у стран, опережающих Россию и по индексу экономики знаний, и по общему уровню экономического развития. То же можно сказать и об индексе образования. В то же время в стране непропорционально низок индекс институционального режима экономики (в целом по странам Европы и Центральной Азии этот индекс почти вдвое выше, он больше также в странах, существенно отстающих по совокупному индексу экономики знаний от России – в частности, у Бразилии и Украины). Анализируя в целом готовность России вступить на путь развития, основанный на знаниях, можно отметить, что экономика страны имеет значительные возможности адаптироваться к новым условиям. Эти возможности обусловлены, в первую ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ очередь, высоким образовательным потенциалом, значительными возможностями инновационного процесса и достаточно развитой материально-технической базой национальной инновационной системы.

В то же время своеобразным тормозом, сдерживающим продвижение России в сторону экономики знаний, остаются нерешенные проблемы развития институциональной среды. Это, в частности, неразвитость венчурного предпринимательства, высокие административные барьеры, низкая эффективность государственного управления и регулирования экономики.

Для реализации имеющегося значительного потенциала по формированию новой экономики в стране необходимо развитие институциональных основ и форсированный рост материально-технической базы экономики знаний, в том числе массовое развитие современных средств коммуникации и связи.

Характерная черта современной человеческой деятельности – наличие компонента знаний в каждом продукте и услуге. Во многих организациях все большая часть полученного эффекта становится результатом применения специальных знаний, широкого обучения персонала и сетевого взаимодействия с партнерами и контрагентами. Инновации стали доминирующей активностью. При этом их источники сместились от традиционных НИИ и КБ к потребителям продукции, к отделам маркетинга.

Как действовать в новых условиях, какие коррективы вносить на макро- и на микроуровне России еще предстоит выработать свой ответ на данный вызов современности. В новых условиях важно сформировать соответствующую национальную стратегию, в рамках которой следует проводить структурные реформы, адаптировать возможности различных секторов к воспроизводству знаний. Аналогичные стратегии уже выработали многие страны мира, теперь очередь за Россией.


Экономика, основанная на знаниях, или экономика знаний - это экономика, которая создает, распространяет и использует знания для обеспечения своего роста и конкурентоспособности. Строго говоря, любая экономика – и экономика древнего Вавилона и древнего Египта, и экономика феодальных государств Европы, и экономика Англии и Франции 18 века, и современная экономика высокоразвитых государств, и современная экономика африканских государств – основывается на знании в той или иной мере.

Однако именно в последнее время и применительно к новым тенденциям в экономике все чаще стали употреблять этот термин. Это обусловлено тем, что в последние годы произошли фундаментальные изменения в воспроизводственном процессе. Прежде всего, это касается инноваций, которые стали всеобъемлющими и проникающими во все процессы. Они стали касаться не только материальных, но и нематериальных объектов. Изменились также возможности обработки информации и знаний. Информационные ресурсы в широком смысле слова стали доминировать в создании общественного богатства.

В российских условиях эта проблема постоянных изменений является еще более актуальной из-за стремительного осуществления глобальных преобразований в экономике, прогрессе информационных технологий. Только используя современные подходы к управлению, можно будет добиться развития экономики инновационного типа и радикального повышения эффективности. Проф. Г.Малинецкий отмечает, что альтернативы инновационному пути развития России действительно нет. Россия отстает от прочего мира катастрофически: она двадцать лет стояла на месте, пока остальные развивались. В нынешней парадигме сырьевого «развития» и в условиях глобализации страна полностью неконкурентоспособна. Если все останется так, как есть, то Российская Федерация к 2030 году развалится без всякого нападения внешнего врага, без ввода чужих войск на нашу территорию. Ядерное оружие - уже не козырь для России.

Не так давно Збигнев Бжезинский высказался примерно так: «Россия может иметь сколько угодно ядерных чемоданчиков и ядерных кнопок, но поскольку 500 миллиардов долларов российской элиты лежать в американских банках, вы еще разберитесь: это ваша элита или уже наша?»

Чтобы двигаться по инновационному пути, России необходимо сформировать новую «повестку дня» и определить главные инновации. Очевидно, что по сути нам потребуется совершенно новый государственный аппарат. России нужна новая идеология, новая сфера ценностей, воодушевляющая национальная идея.

ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ Проблема конкурентоспособности, формирования имиджа государства - это общественная и потому социально-политическая проблема. Подходы к его формированию должны быть публичными. Общество должно знать, что намечается делать и как будет осуществляться задуманное. В этом случае оно сможет обеспечить лучшие стандарты жизни, предоставить равные возможности для самостоятельной реализации талантов и умений его граждан.

РЕЗЮМЕ Нова доктрина попередження, викладена у «Стратегії національноїбезпеки», стала розглядатися як очевидний доказ того, щоСполучені Штати будуть тепер діяти на захист своїх інтересіводносторонньо і з «імперським зарозумілістю ".

Ключові слова: економічний розвиток, концепція, сценарій,національна безпека РЕЗЮМЕ Новая доктрина упреждения, изложенная в «Стратегии национальной безопасности», стала рассматриваться как очевидное доказательство того, что Соединенные Штаты будут теперь действовать в защиту своих интересов односторонне и с «имперским высокомерием».

Ключевые слова: экономическое развитие, концепция, сценарий, национальная безопасность SUMMARY The new doctrine of preemption, as set out in the National Security Strategy "has been regarded as an obvious proof that the United States will now act to protect its interests unilaterally, and with the"imperial arrogance ".

Key words: economic development, concept, script, national security СУЧАСНИЙ МЕХАНІЗМ УПРАВЛІННЯ ОСВІТНІМ ПРОЦЕССОМ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ НА ОСНОВІ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНО-ІНТЕГРАЦІЙНИХ ЧИННИКІВ Біла С.О., доктор наук з державного управління, професор, завідувач відділу регіонального розвитку Національний інститут стратегічних досліджень Існуюча в світовій економіці стійка тенденція підвищення ролі освіти, знань і інновацій стала важливою характерною рисою і однією з вагомих причин випереджаючого розвитку промислово-розвинутих країн. Нові знання, на базі яких створюються ефективні виробничі технології, виробляється високоякісна продукція і змінюється організація управління виробництвом, дають основну частку приросту ВВП, продуктивності праці і капіталу в цих країнах. Статистичні дані розвинутих країн свідчать про те, що збільшення людського капіталу на один відсоток приводить до прискорення темпів зростання ВВП на душу населення на 1 – 3 % [1, с. 157 – 200]. Рівень досягнень у науково-технічній сфері став головним орієнтиром стратегічного розвитку економічної потужності ряду країн, їх національного статусу і конкурентоспроможності.

В Україні питання інституціонально-інтеграційних процесів у сфері вищої освіти розглядаються як на національному, так і на регіональному рівнях як стратегічні. Зокрема в «Національній стратегії розвитку «Україна – 2015» зазначається: «Сучасна освіта має орієнтуватись на інноваційну економіку, розвиток людини, запити міжнародного ринку праці.

Іншими словами, вона повинна відповідати інтересам економіки, суспільства та окремих людей»

[2]. У Постанові КМУ «Про затвердження державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» відзначені стратегічні завдання державної регіональної політки в інтеграційних процесах: «Зусилля держави спрямовуватимуться на посилення взаємодії та співробітництва вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ із суб’єктами підприємництва, © Біла С.О., ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування… на створення ефективної системи взаємодії установ, підприємств та організацій у галузі науки, освіти, у виробництві, у сфері підприємництва, фінансово-кредитній сфері з питань активізації розвитку інноваційної діяльності» [3]. Виконання цих завдань вимагає від України великих ресурсів, витрат і зусиль. Але без цього не може бути інноваційного суспільства, незалежної держави, здатної до саморозвитку, конкурентної участі у міжнародних економічних, науково-технічних, технологічних та інших процесах. На наш погляд, обговорення питань освіти, пошук шляхів підвищення якості освіти, її безперервності, доступу до неї, заохочення суб’єктів господарювання до інвестування у цю сферу, розширення науково-технічного обміну тощо, потребує глибокого аналізу взаємозв'язків з економікою країни, адекватного врахування світових тенденцій і досвіду побудови у розвинених країнах «економіки знань» – економіки, що створює, поширює і використовує знання для забезпечення свого зростання і конкурентоспроможності, економіки, в якій знання збагачують усі галузі, всі сектори і всіх учасників економічних процесів. В умовах постіндустріальної стадії розвитку імперативом економічного розвитку країни стає закріплення нової ролевої характеристики сфери вищої освіти, стимулювання усього спектру її взаємовідносин з суспільством та економікою.

На даний час в економіці розвинутих країн відбувається неухильне зростання ваги і впливу інституціонально-інтеграційних процесів на розвиток різних сфер, галузей та суб’єктів господарювання. Підвищується роль бізнесу та його інтелектуального потенціалу у розвитку суспільства. Основою цього є зростаюча роль вищої освіти.

Дослідження сучасних проблем і перспектив розвитку вищої школи України та участі держави в регулюванні інтеграційних процесів у освітній сфері відображені в працях відомих українських вчених В. Лугового та В.Андрущенко [4], В. Кременя [5], І. Грищенка [6] та інших. Українські науковці внесли вагомий внесок у розв’язання проблем, пов’язаних із формуванням і розвитком галузі вищої освіти, наближення її до світових освітніх стандартів. Разом з тим, аналіз механізму управління освітнім процесом ВНЗ на основі інституціонально-інтеграційних процесів висвітлено недостатньою мірою, що потребує подальшого наукового дослідження цієї проблеми.

Метою статті є дослідження світового досвіду впровадження ефективних механізмів управління освітнім процесом ВНЗ на основі використання переваг інституціонально-інтеграційних процесів;

виявлення потенціалу та шляхів адаптації інтеграційних механізмів ВНЗ та системи виробництва з огляду на реформування системи вищої освіти України.

Для досягнення мети у статті розв’язуються такі завдання:

- проаналізувати складові інституціонального та інноваційного потенціалу сфери вищої освіти;

- дослідити основні напрями впливу ВНЗ (університетів) на активізацію інноваційних процесів у національному господарстві;

- визначити шляхи оптимізації фінансування системи вищої освіти в умовах ринкової економіки із застосуванням переваг інституту соціального партнерства;

- виявити пріоритети стимулювання інтеграційних процесів в системі вищої освіти України як чинника зростання конкурентоспроможності національної економіки.

Комплексна перебудова діяльності вищої школи, відчутні вигоди від інтеграції освітнього, дослідницького і виробничого процесів призвели до значних інституціональних змін. Потенціал сфери вищої освіти може бути оцінений як різниця між виграшем в отриманні благ (знань) і витратами (у вигляді видатків). Водночас, якщо показники витрат і знань визначаються безпосередньо у межах господарської системи (університетів), то показники цін – поза її межами.


Особливе значення тут має «ціна знань», що складається на ринку праці, а не в системі вищої освіти.

Саме ринок праці визначає ступінь капіталізації отриманих знань, а відповідно і ступінь вигідності їх отримання. Для ефективного розвитку освіти, її відповідності вимогам ринку слід дотримуватись принципів, визначених в Зеленій книзі «Життя і праця в інформаційному суспільстві: спочатку люди»

[7, с.46]. Зокрема, йдеться про те, що міцні основи знань і вмінь необхідно закладати саме у перші роки освіти, яка має ґрунтуватись на нових технологіях. Викладачі повинні постійно підвищувати свій професійний рівень. Навчальні заклади мають бути гнучкими у напрямку їх адаптації до нових вимог ринку праці тощо. Необхідною умовою ефективного господарювання є кооперація навчальних закладів і підприємств, насамперед – у сфері інноваційної діяльності.

У ХХІ ст. у вузівському середовищі все активніше працюють закони ринку і конкуренції, інтенсифікується розвиток корпоративних норм поведінки і управління тощо. Отже, інституціональне середовище розвитку сфери вищої освіти формується під впливом різних організаційно господарських структур;

різних форм взаємодії між партнерами, що беруть участь у освітній діяльності. Активне входження інституту вищої школи у сферу матеріального виробництва є однією з ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ рушійних сил науково-технічного прогресу. Зазначимо, що у історичному спектрі досить чітко прослідковується трансформація моделей інноваційно-дослідницького взаємозв'язку, а саме:

- не інтегровані з виробництвом дослідження – класична модель дослідницької функції університетів, яка передбачає проведення традиційних розробок у вузах, які виконуються на держбюджетній або госпрозрахунковій основі за замовленням з товаровиробниками;

- частково інтегровані з виробництвом дослідження – модель, що передбачає у доповнення до традиційних досліджень функції просування створеного наукового продукту (технологічного рішення) на ринок та до кінцевого споживача. З цією метою при вузах, або ж за їх участю створюються різноманітні малі структури (інститути, науково-виробничі об'єднання, бізнес-центри, інноваційні центри тощо), що займаються спеціалізованим трансфертом технологій та науковими розробками, які у подальшому використовуються у сфері виробництва. Класична модель університету доповнюється інноваційною інфраструктурою, розвиток якої дозволяє комерціалізувати дослідницький процес;

- інтегровані з виробництвом дослідження – модель, що крім отримання і просування на ринку наукового продукту (технологічного рішення), передбачає функції впровадження його у виробництво, освоєння дрібносерійного випуску інноваційної продукції. За такого підходу йдеться про інтеграцію закладів вищої освіти, науково-дослідних інститутів, малих та середніх інноваційних підприємств. На практиці створюються різні організаційно-правові форми комплексних об'єднань установ вузівської, академічної, галузевої науки та виробничих організацій (наукові парки, технополіси, технопарки тощо). Саме за допомогою таких структур відбувається оперативне впровадження у виробництво науково-технічних та технологічних розробок, їх апробація з подальшою передачею великому виробництву за лізинговими, франчайзинговими та коопераційними угодами. Основним досягненням такого генезису є відбір (селекція) найбільш перспективних розробок у вузівській науково-виробничій структурі дрібносерійного випуску та передача готових технологічних рішень до впровадження у поточне масове виробництво.

Першочерговим пріоритетом для держави у створенні сучасних інституціонально інтеграційних чинників управління освітнім процесом ВНЗ є забезпечення розширеного відтворення «людського капіталу» у всіх галузях і секторах народного господарства. Її практичне рішення вимагає внесення системних коректив, спрямованих на розвиток інновацій, знань та освіти. Для цього необхідно досягти узгодження економічних інтересів всіх учасників цього процесу. ез інтеграції інтересів неможливо створити опору для активізації інвестиційно-інноваційної діяльності, забезпечити перехід до нової якості економічного зростання. Особливо гостро стоїть питання взаємодії ринкових і адміністративних механізмів, державного регулювання та економічних заохочувальних стимулів до активізації інтеграційних процесів у освітній сфері. Кінцева мета такої інтеграції – забезпечити інноваційний прорив та вивести країну на вищий рівень конкурентоспроможності.

На основі узагальнення світового досвіду можна виокремити три основні напрями впливу університетів на розвиток інноваційного процесу:

- традиційна роль університетів як науково-дослідних центрів, що створюють нове знання і розробляють на його базі нові інноваційні технології;

- роль університетів як інноваційних центрів, що сприяють трансферту нових технологій від стадії наукової розробки до початкових етапів їх технологічного оформлення і передачі на стадію промислових випробувань;

- підготовка високопрофесійних кадрів для функціонування «ланцюжка» створення і трансферту інноваційних технологій – від розробників до фахівців промислових підприємств, включаючи фахівців з інноваційної діяльності. Важливим внеском університетів у інноваційну діяльність може стати розвиток на їх базі системи корпоративної освіти.

Корпоративна освіта в області інноваційних технологій ставить за мету: забезпечити підготовку професійних кадрів створення та трансферту нових технологій;

залучити кошти потенційних роботодавців і корпорацій до системи вищої освіти. Саме на основі інтегрованих структур системи вищої освіти може бути створена інноваційна тріада, яка включає у себе освітню, науково-дослідну і виробничо-практичну компоненти. Кожен з учасників цього процесу отримує вигоду від участі у такій інтеграції. Університет отримує гарантоване замовлення на підготовку фахівців (що оплачується замовником), можливість розвитку експериментально-навчальної бази, можливість щодо підвищення рівня і диверсифікації освіти, підвищення рівня матеріальної підтримки викладацького складу і стимулювання його професійного зростання. Замовник (корпорація) отримує можливість на базі університетської освіти готувати висококваліфіковані кадри, за рівнем і профілем, які найбільш ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ відповідають його запитам, включаючи цілі перспективного розвитку корпорації (до того ж, випускники вже з перших кроків можуть активно включатись у виробничий процес без попереднього перенавчання). Випускникам же надається гарантоване працевлаштування за обраною спеціальністю та з перспективою стабільного кар'єрного зростання. Але головне і загальне для всіх трьох сторін – спільна (інтегрована) участь в узгодженому інтегрованому процесі: створення – трансферт – впровадження інноваційного процесу з добре налагодженими зворотними зв'язками а, отже, з можливістю швидкого реагування на будь-які зміни у сфері нових наукових досягнень (на ринках нових технологій, інновацій, нововведень тощо). Це ж стосується і нововведень у сфері освітнього процесу. Система корпоративної освіти може також стати реальним інструментом забезпечення диференціації системи вищої освіти не лише за спеціалізацією, але і за рівнем освіти відповідно до індивідуальних (інтелектуальних) здібностей студентів;

потреб ринку праці і реальних можливостей ВНЗ, що дозволить значно підвищити ефективність вітчизняної вищої освіти без збільшення бюджетних витрат на ці цілі.

На жаль, в Україні інтеграційні процеси на рівні університет – замовник – випускник розвинуті дуже слабко. Низьким є рівень розвитку практики цільової підготовки фахівців з вищою освітою на замовлення та за рахунок роботодавців. Так, за підсумками 2009 р. за рахунок коштів юридичних осіб в Україні було прийнято 52 молодших спеціалісти (з 145,1 тис.), 923 бакалаври (з 315,6 тис.), спеціалісти (з 277,0 тис.), 94 магістри (з 98,2 тис.) [8]. Низька інвестиційна активність роботодавців щодо фінансування підготовки молодих кадрів у поєднанні з такими негативними факторами як падіння доходів домогосподарств, ускладнення процедури доступу до кредитів на потреби навчання – гальмують розвиток системи вищої освіти, знижують її конкурентоспроможність та інтеграційний потенціал розвитку.

Неефективна система державного регулювання інтеграційних процесів у сфері освіти гальмує забезпечення визначених стратегічних цілей у напрямку переведення економіки на інноваційний шлях розвитку, сприяння розбудові «економіки знань». Основною проблемою щодо цього стає забезпечення якості, гнучкості, ефективності і високих соціальних стандартів системи державного регулювання освітнім процесом. Орієнтиром залишається і комплексне використання ринкових механізмів (для того, щоб забезпечити досягнення поставлених цілей з найменшими витратами для споживачів і платників податків). З огляду на це, особливого значення набуває створення фінансової системи, спроможної забезпечити інтеграційний розвиток у сфері вищої освіти). До такої системи можуть бути включені як звичайні кредитні інструменти, програмно-цільові субсидії і контракти, так і венчурні фонди («ризикові фірми»).

У переважній більшості розвинутих країн світу соціально-економічний розвиток є невід’ємний від зростаючого попиту населення на вищу освіту. А сама сфера освіти розглядається як пріоритетна (і для державної інвестиційної політики). Разом з тим, вища освіта у зв'язку із зростанням попиту на неї стає однією з найдорожчих соціальних послуг (що, переважно, продовжує фінансуватись державою). Ще до середини 80-х років ХХ ст. уряди таких країн як Великобританія, Іспанія, Італія тощо, дійшли висновку, що збільшення державного фінансування більше не може забезпечити попит на освіту (темпи зростання якого щорічно зростають на 4 – 11 %). За таких обставин ці країни почали шукати нові моделі змішаного фінансування послуг вищої освіти. Головне завдання: забезпечити оптимальне співвідношення державного і приватного фінансування;

зберегти доступність вищої освіти для широких верств населення. У середньому, в розвинених країнах ЄС до кінця XX століття частка приватного фінансування (значну частину якого до того ж,формує недержавний сектор вищої школи), складала лише 10 %, а державного – 90 % (для порівняння – в українській системі вищої освіти склалась практично паритетна структура фінансування). З огляду на дефіцитність фінансування вищої освіти наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. починають активно шукати інші джерела фінансування освітніх послуг (при цьому розширюється і коло інвесторів, які зацікавлені у розвитку освітньої діяльності). Велику роль у цьому процесі відіграє і самофінансування на основі підтримки і стимулювання інноваційного потенціалу вищої освіти [9, с.12].

Для активізації задіяння інституціонально-інтеграційних чинників в процесі управління та розвитку освітнього процесу в Україні доцільно задіяти потенціал інституту соціального партнерства держави та бізнесу (як різновиду державно-приватного партнерства). Об’єктом соціального партнерства у цьому випадку мають стати інвестиції у нагромадження нефінансових активів вищої школи [10, с.15]. Суб’єктами такого партнерства є: держава, некомерційні організації і бізнес, що здійснює як зовнішні, так і внутрішні інвестиції. Вбудовування корпоративної соціальної відповідальності у базові функції бізнесу на сьогодні стає актуальним завданням. У світовій практиці вже існують докази взаємозв’язку збільшення вартості (капіталізації) компаній від покращення двох ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ параметрів – якості соціальної відповідальності та якості корпоративної структури. Соціальна активність бізнесу, в основному, орієнтується на інвестування капіталу фірми в інновації та сферу освіти (переважно, на місцевому рівні);

інвестування фінансових коштів у розвиток інтелектуального потенціалу працівників, виробництво і підтримку «людського капіталу», підвищення рівня кваліфікації, а у кінцевому випадку – це сприяє і підвищенню доходності бізнесу.

На сьогодні в Україні назріла нагальна необхідність для ВНЗ (особливо для дослідницьких університетів) перейти на багатоканальне фінансування. Серед причин цього:

1. Демографічна криза, негативні наслідки якої найбільш відчутними будуть у 2011 – роки. Суттєві проблеми, які виникають в зв’язку з демографічною кризою (у тому числі – дефіцитність контрактного фінансування), вимагають ВНЗ вже сьогодні вибудовувати нову стратегію поведінки у майбутньому. Кожний ВНЗ буде намагатись зберігти свій науковий на освітній потенціал. Тому пошук нових джерел фінансування для нівелювання негативних наслідків демографічної кризи – одне з першочергових завдань. Такий вибір потребує задіяння потенціалу інноваційного розвитку ВНЗ.

2. Нові моделі освіти. Насамперед, йдеться про нові моделі, засновані на сучасних телекомунікаційних технологіях, дистанційному навчанні тощо. Такі моделі формують серйозний виклик для консервативної фундаментальної вищої освіти. Тому ВНЗ мають гнучко реагувати на новітні методи навчання, комплексно поєднувати їх переваги з традиційними методами надання освітніх послуг (як на внутрішньому так і на міжнародному ринку).

3. Приватний сектор освіти. Наявність в системі української вищої освіти приватного сектору, в якому умови праці суттєво полегшені порівняно з державним сектором, разом з тим створює жорстку конкуренцію (у якій, як правило, державний сектор часто «втрачає» за зовнішніми параметрами та лояльним ставленням до якості знань студентів). Ще одним негативним наслідком цього процесу є те, що внаслідок діяльності приватних ВНЗ ринок регулярно поповнюється фахівцями, рівень освіти яких є достатньо низьким.

В цілому, для України характерна незбалансована структура ВНЗ за формами власності. Так, станом на кінець 2010 р. мережа ВНЗ І – ІV рівнів акредитації налічувала 861 заклад, із них державної форми власності – 455, комунальної – 219, приватної – 187. Із 511 вищих навчальних закладів І – ІІ рівнів акредитації – 228 державної форми власності, 204 – комунальної та 79 – приват ної. З 350 вищих навчальних закладів ІII – ІV рівнів акредитації 227 – державної форми власності, – комунальної та 108 – приватної. Майже половина приватних ВНЗ в Україні не має достатньої матеріальної бази та достатньої кількості штатних працівників із ступенями доктора та кандидата наук (вирішуючи цю проблему за рахунок сумісництва викладачів). Серед вищих навчальних закладів України І – ІV рівнів акредитації налічується 198 університетів, 58 академій, 110 інститутів, 231 коледж, 136 технікумів, 127 училищ та 1 консерваторія [8]. Така кількість ВНЗ (особливо університетів) є невиправдано завищеною, що ставить питання про скорочення їх кількості (у тому числі, за рахунок об’єднання, посилення інтеграційних процесів у наданні освітніх послуг).

Висновки. Механізм управління освітнім процесом ВНЗ на основі застосування інституціонально-інтеграційних чинників має бути зорієнтований на удосконалення та переорієнтацію діяльності вищих навчальних закладів відповідно до сучасних потреб ринку. Для формування і реалізації основних напрямів державного регулювання інституціонально-інтеграційних процесів у сфері реформування вищої освіти доцільно дотримуватись таких принципів: 1.

Пріоритетності інтеграційного розвитку, що забезпечує оптимальне співвідношення економічних і соціальних чинників. 2. Орієнтації на збереження і розвиток вітчизняної системи освіти і науки. 3.

Системності, що визначає форми організацій сфери вищої освіти як комплексної узгодженої системи, зорієнтованої на саморозвиток. 4. Принцип оптимального поєднання регуляції і самоорганізації, прямих і зворотних зв’язків, залучення потенціалу інтегрованих структур. 5. Принцип програмно цільової орієнтації, що стає критерієм та основою розвитку організацій у сфері вищої освіти. Цей принцип, до того ж, виступає у якості концептуальної основи формування стратегічних напрямків державного регулювання інтеграційних процесів у сфері вищої освіти.

Поряд з цим, система інституційно-інтеграційних чинників (підсистем) має включати і систему інституційно-правового забезпечення: сукупність нормативно-правових актів, представлених державними законами і підзаконними актами;

системні державні акти «рекомендаційного права», у яких ключову роль відіграє «Кодекс корпоративної поведінки»;

рекомендаційні документи професійних галузевих, регіональних об’єднань підприємців і саморегульованих організацій тощо.

Запропонований механізм управління освітнім процесом ВНЗ на основі використання нових інституціонально-інтеграційних чинників та процесів дозволить зробити перший крок у напрямку ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ інноваційного прориву та створення «економіки знань». Складовою цього процесу має стати організація незалежної системи контролю і оцінки якості освіти. Переосмислення ролі держави в організації і управлінні освітою, гарантуванні процесів децентралізації управління в умовах швидкого розвитку ринку праці, що формується внаслідок стрімкого розвитку технологій, є складовою дотримання високих стандартів конкурентоспроможності країни. Комплекс вищезазначених проблем потребує реформування системи вищої освіти, що підвищує роль держави.

Головним підсумком успішного реформування системи вищої освіти має стати зростання людського капіталу, гарантоване застосування на ринку праці отриманих молоддю за фахом знань. Доцільною, у зв’язку з цим, стає організація регулярного моніторингу щодо дієвості вітчизняної системи вищої освіти;

моніторинг здатності студентів використовувати набуті знання та уміння на практиці.

Відповідно до вимог сьогодення, роль держави у процесі реформування системи вищої освіти в Україні має бути зосереджена на реалізації наступних реформ: розширенні автономії ВНЗ;

реформуванні мережі ВНЗ шляхом їх укрупнення та створення університетів регіонального типу (із посиленням тісної взаємодії з роботодавцями);

ліквідації відомчого розпорошення (підпорядкування) ВНЗ, що позитивно позначиться на усуненні дублювання функцій щодо підготовки фахівців та сприятиме раціональному використанню державних коштів на потреби фінансування вищої освіти;

стимулюванні активізації інтеграційних процесів в системі освіти через створення навчальних та навчально-науково-виробничих освітніх комплексів;

забезпеченні ВНЗ комп’ютерною технікою, ліцензійними програмними продуктами та телекомунікаційним обладнанням мережі центрів дистанційного навчання ВНЗ тощо. Такий підхід позитивно вплине на підвищення ефективності функціонування системи вищої освіти, якість вищої освіти;

сформує підґрунтя для підвищення конкурентоспроможності економіки України у ХХІ ст.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Sianesi B., Van Reenen J. The returns to Educatin// Journal of Economic Surveys. 2003. Vol. 17. – № 2. – P.157-200.

2. Національна стратегія розвитку «Україна – 2015» – [Електроний ресурс] – Режим доступу:

//http:www.Semynozhenko.net/content/files 3. Постанова КМУ «Про затвердження державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року (від 21 липня 2006 р. №1001) – [Електроний ресурс] – Режим доступу// http://zakon.rada.gov.ua.

4. Андрущенко В. Умови та напрями інноваційного розвитку освіти // Вища освіта України. – 2009.

– № 3 (34). – С. 5 – 13.



Pages:     | 1 |   ...   | 4 | 5 || 7 | 8 |   ...   | 22 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.