авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 || 3 | 4 |

«ЗМІСТ МЕТОДОЛОГІЯ І МЕТОДИ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ............................ 4 Дмитренко Т. О. ІНТЕГРАЦІЯ ЗАГАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ Й СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ ЗА НАПРЯМОМ РОЗВИТКУ ...»

-- [ Страница 2 ] --

Таке термінологічне розмаїття не лише відображає недосконалість понятійного апарату соціальної педагогіки, але й містить низку нюансів, які при детальнішому розгляді відіграють певну роль. Немає сумніву, що з усіх достатньо близьких за суттю термінів — управління, допомога, підтримка, – супровід відображає найбільший ступінь свободи й автономії особистості, що цілком відповідає студентському віку. Студент, на відміну від школяра, – це цілком сформована особистість, яка потребує вибірко вої допомоги під час виникнення певних тимчасових труднощів. Саме та кими за їх суттю є труднощі адаптаційного періоду у ВНЗ, коли, уперше переступивши поріг університету, студент відчуває труднощі з включенням у новий культурно-освітній простір, з оволодінням незнайомими видами соціальної життєдіяльності, з необхідністю швидкої адаптації до нових зовнішніх умов, установленням нових соціальних контактів і зв’язків. Сту дент спроможний сам з часом розв’язати ці проблеми, але професійно організований супровід цього процесу не тільки прискорить досягнення позитивного результату, але й зробить його гармонійним, безконфліктним і позитивно забарвленим в емоційному плані. Виходячи зі сказаного, під педагогічним супроводом процесу соціальної адаптації студентів ми ро зумітимемо допомогу студенту в процесі соціальної адаптації, яка ґрун тується на емпатійному розумінні його проблем, вільному спілкуванні й творчій взаємодії;

як особливу галузь діяльності педагогів ВНЗ, кураторів груп, усіх відповідальних за виховну роботу зі студентами, спрямовану на зняття психологічного напруження в ході соціального становлення у ВНЗ, як особливий вид педагогічної підтримки, орієнтований на високий ступінь свободи й автономії студента.

Як додаткові характеристики, за допомогою яких можна більш точно окреслити нюанси педагогічного супроводу, відзначимо такі. Педагогіч ний супровід – це процес, який здійснюється професійно й спрямований переважно на надання превентивної допомоги студентові, який її потре бує. У сферу педагогічного супроводу, крім чисто адаптаційних завдань, паралельно входить вирішення індивідуальних проблем студента, забез печення фізичного й психічного здоров’я, установлення міцної ділової й міжособистісної комунікації, сприяння життєвому й професійному само визначенню. Важливою характеристикою педагогічного супроводу, особ ливо коли йдеться про адаптаційну складову, є наявність у ньому емоцій ного компонента. Включення до змісту педагогічного супроводу емоцій ного компонента зумовлює наявність емоційного середовища у ВНЗ. Під ним ми розуміємо певне поле стосунків, у яких особистість реалізує себе, проявляючи ті чи інші емоції або взаємодіючи з іншою людиною. Природ ною для адаптаційного періоду практично в усіх учасників навчально-ви ховного процесу у ВНЗ є поява труднощів на перших курсах навчання.

Саме педагогічний супровід допомагає зняти напруження в стосунках, Стрельцова В. Ю.

установити прийнятні для цього соціального й культурно-освітнього се редовища стилі спілкування, ідентифікувати себе в складному лабіринті міжособистісних зв’язків.

Сказане дозволяє резюмувати, що з глобальних соціально-педагогічних позицій можна розглядати педагогічний супровід як самостійну педагогічну систему, особливий вид діяльності, спрямований не лише на вирішення вузь ких адаптаційних тактичних завдань, але й у кінцевому підсумку на розкриття всього особистісного потенціалу студента.

Педагогічний супровід процесу соціальної адаптації студентів творчих спеціальностей – це особлива сфера діяльності педагогів університету, ку раторів академічних груп, студентського активу, представників органів сту дентського самоврядування. Змістовну основу технологій, які забезпечу ють успішність процесу соціальної адаптації, становлять різноманітні фор ми соціально-педагогічної діяльності. Серед найбільш успішних назвемо такі: дискусії, метод реалізації різноманітних соціальних проектів, спеціальні тренінги, ділові імітаційні ігри, соціальні практики, індивідуальні консуль тації, психологічна підтримка, а також представлені раніше ситуації соціаль них проб та ін. Усі вони, маючи самостійний адаптаційний потенціал, разом з тим вимагають додаткової соціально-педагогічної супровідної діяльності.

Їх змістовна складова потребує додаткових дій та прийомів, які посилюють загальний адаптаційний ефект. Серед таких дій і прийомів, які пройшли ус пішну апробацію в ході дослідно-експериментальної роботи, назвемо й оха рактеризуємо такі:

1. Ініціювання. Під ним ми розуміємо актуалізацію в студентів творчих спеціальностей прагнення до якнайшвидшої адаптації до навколишнього куль турно-освітнього середовища. Завдання полягає в тому, щоб викликати зус трічне прагнення до успішного освоєння тих сегментів соціального й куль турного середовищ, які на цей момент викликають найбільший страх і не впевненість. Тут добре зарекомендували себе різноманітні види діалогів, творчий диспут, індивідуальні бесіди.

2. Протидія – осмислене подолання суб’єктивних (об’єктивних) перешкод до освоєння соціального досвіду в різноманітних його проявах. Його метою є організоване в рамках особливої соціально-педагогічної технології (со ціальна проба, творчий проект та ін.) штучне занурення студента в незнайо ме (яке відторгається) соціальне середовище. Це може бути чужий творчий колектив, виступ у незнайомому колективі тощо. У творчої особистості, яки ми є більшість студентів творчих спеціальностей, це викликає підвищене пси хоемоційне напруження, близьке до стану афекту. У такому стані може бути знайдено альтернативний вихід зі становища, що склалося, не прогнозова ний у звичайних умовах. Таке напруження емоційних сил під контролем педа гога, психолога, з наданням допомоги, підказки може призвести до більшого адаптаційного ефекту, ніж звичайна ситуація розвитку, яка не викликає силь них стресових емоцій.

3. Підтримка в спільній діяльності. Її смисл полягає в зануренні сту дента в соціокультурне середовище особливої складності. Однак при цьо Стрельцова В. Ю.

му педагог виконує роль не стороннього спостерігача, а старшого това риша, який бере безпосередню участь у цьому процесі. Ми практикували такі варіації використання цього прийому: спільний виступ на концерті, присвяченому Дню університету, конкурси молодих талантів, написання сценарію до проведення Дня університету та ін. У цьому випадку недо статність практичного досвіду, страх припуститися помилки, здатися нета лановитим і некомпетентним компенсувався практичною допомогою й підказкою педагога, а також його готовністю розділити відповідальність за отримані результати. Процес адаптації до незнайомого соціального середовища, а також до середовища складного професійного спілкуван ня в цьому випадку проходив успішно, і студент з меншим психологічним дискомфортом долав природні труднощі в розв’язанні актуальних проблем, що постали перед ним.

4. Свобода у відкритій самореалізації. Для творчої особистості, якими в більшості випадків є наші студенти, це ключова й вирішальна якість. Багато студентів, які прекрасно освоїли музичні інструменти, співають, малюють, займаються хореографією, відчували труднощі й сором’язливість, коли йшло ся про вільну імпровізацію, вихід за межі встановлених норм і шаблонів, особ ливо про соціальні дії. Відсутність внутрішньої свободи заважала стати по вністю розкутим і цілком самореалізуватись. Для подолання цього ми про понували їм зіграти соціальні ролі спочатку вдома, наодинці з собою, а потім публічно. Як найбільш ефективні відзначимо соціальні ролі студентського лідера, керівника творчого колективу, парламентаря, головного редактора газети. Предметним полем, де розгорталась ця «соціально-педагогічна вис тава», були зазвичай творчі або бізнес-плани, у яких було не лише викладено цільове бачення ролі, але й окреслено конкретні шляхи та терміни досягнен ня поставлених цілей.

5. Набуття творчої суб’єктності. Ми вважаємо, що ця дія є виражен ням найвищої форми соціальної адаптації студента, у якій відображено його здатність не лише вільно орієнтуватися в складних взаємозв’язках культурних, соціальних і освітніх середовищ, але при цьому зберігати власну індивідуальність і неповторність. В основі лежить здібність і са мостійне прагнення до творчої самодіяльності, незамотивована ззовні потреба в самореалізації й у творчій діяльності. Як найбільш ефективну соціально-педагогічну технологію, за допомогою якої не лише досягаєть ся цей рівень, але й відбувається його подальше й по суті безкінечне вдосконалення, ми не використовували, а пропонували студентові са мому постійно звертатися до занурення себе в різноманітні ситуації со ціальних проб, які можуть передувати реальному потраплянню в анало гічну життєву колізію.

Таким чином, нами обґрунтована необхідність педагогічного втручання в хід соціальної адаптації студентів творчих спеціальностей та виявлена найбільш ефективна форма такого втручання – соціально-педагогічний суп ровід процесу соціальної адаптації, який сприяє ефективній соціальній адап тації студентів, робить цей процес гармонійним, безконфліктним і позитивно Стрельцова В. Ю.

забарвленим в емоційному плані й, безумовно, прискорює формування со ціальної активності професійно зрілої та компетентної особистості – сьогод нішнього студента.

Разом з тим, зміна умов соціального середовища, характер соціально економічної ситуації та її наслідків для особистості молодої людини, яка всту пає в доросле життя через здобуття професійної освіти, дозволяє нам при пустити, що потрібен пошук нових шляхів, способів, засобів соціальної адап тації студентів, які б максимально враховували нові соціальні реалії, що ста новить перспективу наших подальших досліджень.

Література 1. Губанова М. И. Педагогическое сопровождение социального само определения старшеклассников / М. И. Губанова // Педагогика. – 2002. – № 9.

– С. 32–39.

2. Милославова И. А. Адаптация как социально-психологическое яв ление / И. А. Милославова // Соц. психология и философия. – Л., 1983.

3. Савченко С. В. Социализация студенческой молодежи в условиях ре гионального образовательного пространства / С. В. Савченко. – Луганск, 2003.

Овчиннікова М. М.

КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ДІТЕЙ-СИРІТ В УМОВАХ ШКОЛИ-ІНТЕРНАТУ Постановка проблеми в загальному вигляді.

Однією з важливих функцій сучасних шкіл-інтернатів стала соціальна адаптація й реадаптація. Висуваються нові завдання в управлінні школою в напрямі формування загальношкільного інтернатного колективу та нові про цесуальні цілі у вихованні. Порушення адаптивних механізмів у дітей-сиріт цілком залежить від невпорядкованості всіх сфер життєдіяльності шкіл інтер натного типу, що призводить до ослаблення здатності до адаптації й виник нення реакції дезадаптації з різними ступенями вираження – від особистіс них до клінічних.

Дитинство – це період інтенсивного фізичного, психічного та соціально го розвитку. Більшість відхилень у розвитку та поведінці неповнолітніх сиріт ґрунтуються на соціальній дезадаптації. Соціально дезадаптована дитина, підліток знаходиться у важкій життєвій ситуації і є жертвою суспільства, у якому порушили його права на повноцінний розвиток. Адиктивна поведінка дітей-сиріт розкриває причини їх соціальної дезадаптації: індивідуальні особ ливості (вікові, психічні, характерологічні);

наявність навчально-виховної де задаптації, вплив асоціального середовища на дитину та дисфункціональність школи-інтернату [1, с. 7]. Порушення взаємодії індивіда з середовищем сприяє неможливості здійснення ним у конкретних соціальних умовах своєї позитив ної соціальної ролі залежно від його можливостей [5]. Тому необхідно забез печити цілісність організації соціального досвіду у всьому комплексі процесів життєдіяльності дитини в школі-інтернаті.

У практиці соціально-педагогічної роботи технологія регулювання адап тивних процесів має особливе значення в установах для дітей-сиріт і зале жить від детермінантів психологічної, моральної та фізіологічної адаптації вихованців.

Результати аналізу існуючої практики соціальної адаптації дітей-сиріт свідчать про існування суперечностей, розв’язання яких вимагає обґрунто ваної розробки спеціальної концепції соціальної адаптації дітей-сиріт в умо вах школи-інтернату. Тобто існує загальна проблема наукового забезпечен ня процесу соціальної адаптації вихованців школи-інтернату, які не мають батьків.

Аналіз останніх досліджень та публікацій, у яких започатковано розв’я зання цієї проблеми. У школах-інтернатах ця проблема розглядалася:

О. Ващенко (Формування вмінь і навичок здорового способу життя учнів 1–4 класів шкіл-інтернатів), К. Хлєбцевич (Соціальна адаптація дітей-сиріт засобами фізичного виховання і спорту), П. Джуринським (Фізична реабілі тація дітей зі сколіотичними вадами хребта в системі навчально-оздоровчої роботи школи-інтернату).

У роботах В. Яковенко [1, с. 92] досить ґрунтовно розглянуто сирітство як соціальне явище, його вплив на формування особистості, проблеми реа білітації та адаптації дітей-сиріт. Зазначається, що процес соціальної адап тації дітей-сиріт складається з трьох найважливіших етапів: реабілітація пси хіки та відновлення «Я»;

адаптація до навколишнього середовища, сім’ї;

адап тація до самостійного життя.

Овчиннікова М. М.

У результаті аналізу показників адаптованості дітей (Н. Ватутіна, Т. Жаровцева, О. Кононко, С. Нечай, Ж. Юзвак) визначено критерії адапто ваності старших дошкільників: емоційний стан та емоційне ставлення до відвідування дошкільного закладу, мотиваційна готовність до відвідування дитячого садка, активність в ігровій діяльності.

Аналіз досліджень з проблеми ресурсів соціальної адаптації дав мож ливість визначити адаптивні можливості ігрової діяльності. Гра для дитини є посильною формою участі в суспільному житті, засобом пізнання дійсності, взаємин дорослих, соціальних ролей та функцій. Ігрова діяльність є способом активного засвоєння дитиною людської культури, системи соціально виробле них знаків (мови, форм спілкування тощо). Вибір гри як засобу адаптації ґрун тується на розумінні гри: як провідного виду діяльності в дошкільному дитинстві;

як способу включення дитини в соціальні відносини та організації ефективно го освітньо-виховного простору (Л. Виготський, Д. Ельконін, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн, Л. Артемова, О. Усова, К. Щербакова та ін.).

Здоровий спосіб життя учнів навчальних закладів був предметом науко вого пошуку таких дослідників, як: С. Кириленко, О. Вакуленко, О. Жабокриць ко, О. Федорович, А. Сватьєва.

Соціальну адаптацію учнів засобами ігрової та фізкультурної діяльності в допоміжній школі досліджували: В. Грицюк (Активізація корекційно-вихов ної роботи в допоміжній школі засобами рухливих ігор), О. Коган (Формуван ня здорового способу життя старшокласників допоміжної школи), М. Козлен ко (Теорія і методика корекційно-розвивальної роботи в системі фізичного виховання учнів допоміжної школи).

За результатами аналізу зазначених праць робимо висновок, що немає шляху швидкого соціального становлення підростаючого покоління, крім як використання системи фізичного виховання та відродження здорових відно син у дитячому суспільстві. Уся проблема полягає в тому, як це здійснити в сучасних інтернатних умовах, оскільки епоха А. Макаренка вже пройшла.

Формулювання цілей статті. У цій статті ми будемо спиратися саме на зазначені наукові наробки щодо соціальної адаптації дітей-сиріт як системо утворювального чинника самоствердження вихованця й саморегулювання ним соціального статусу. Нас цікавить насамперед аспект теоретичного роз гляду детермінантів соціальної адаптації дітей-сиріт у школі-інтернаті засо бами фізичного виховання. Отже, цілями статті є:

1) визначити основні детермінанти соціальної адаптації дітей-сиріт у школі-інтернаті засобами фізичного виховання;

2) розкрити зміст моделі детермінантів соціальної адаптації дітей, поз бавлених батьківського піклування;

3) розглянути концепцію педагогічного забезпечення соціальної адап тації дітей-сиріт та рівні функціонування детермінантів і їх специфіку.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Розглянувши сутність загальнонаукових та конкретно-педагогічних підходів, ми пропонуємо педагогічну модель детермінантів до забезпечення соціальної адаптації дітей-сиріт у школах-інтернатах засобами фізичного ви ховання (Див. Рис.1). Усі структурні компоненти моделі безпосередньо по в’язані один з одним, взаємозумовлюють один одного, але при цьому збері гають свою автономність.

Розробка педагогічної моделі соціальної адаптації дітей-сиріт у закла дах інтернатного типу здійснювалася на основі різних підходів до наукового пошуку в їх єдності. Розкриття сутності дослідження основ адаптації є зав Овчиннікова М. М.

данням компонентів моделі, яка висвітлює основні напрямки до організації наукового пошуку. Аналіз наукової літератури дає можливість визначити де термінанти соціальної адаптації.

Надана модель соціальної адаптації засобами фізичного виховання зас нована на трьох детермінантах: основних факторах впливу на особистість дитини-сироти;

провідних педагогічних умовах;

соціальних умовах.

Серед основних факторів впливу на особистість дитини-сироти ми виді ляємо такі детермінанти, як діяльнісний в аспекті організації навчання й ви ховання;

психологічний, з опорою на психологічний механізм адаптації;

мо ральний;

генетичний;

самотворчий.

Психологічний, моральний, генетичний фактори залежать від важливої психічної категорії — характеру дитини.

Детермінанти соціальної адаптації дітей-сиріт у школі-інтернаті засобами фізичного виховання Основні фактори Провідні Соціальні умови впливу на педагогічні умови (зовнішні) особистість (внутрішні) дитини-сироти Діяльнісний в Особистісна орієнтація Фінансово аспекті навчально-виховного процесу в економічне організації інтернаті і, зокрема, фізичного забезпечення навчання й виховання регіоном функціонування виховання інтернату як системи Наукове забезпечення процесу адаптації дітей-сиріт засобами фізичного виховання Соціальне забезпечення Кадрове забезпечення життєдіяльності працівниками-професіоналами дітей-сиріт в процесу адаптації дітей-сиріт у інтернаті ході фізичного виховання Соціальне Моральний Методичне забезпечення забезпечення фізичного виховання дітей-сиріт фізкультурно як засобу соціальної адаптації оздоровчої Генетичний активності учнів інтернату Наявність гарного Рівень заробітної психологічного клімату в плати педагогів Самотворчий колективі педагогів і дітей Самоствердження вихованця й саморегулювання ним соціального статусу Психосоціальне здоров’я та моральна й фізична досконалість дитини-сироти Рис. 1. Педагогічна модель детермінантів соціальної адаптації дітей-сиріт у школі інтернатного типу Овчиннікова М. М.

Діяльнісний фактор в аспекті організації навчання й виховання припус кає повноцінне використання вільного часу вихованця школи-інтернату з метою стимулювання його загального розвитку.

Фактор самотворчості є орієнтаційний фактор, який є основним протя гом усього процесу соціальної адаптації, оскільки під його впливом формуєть ся особистість, здійснюється її самоусвідомлення.

Важливим детермінантом соціальної адаптації дітей-сиріт у школі-інтер наті є комплекс провідних педагогічних умов, до яких належить:

· особистісна орієнтація навчально-виховного процесу в інтернаті і, зок рема, фізичного виховання;

· наукове забезпечення процесу адаптації дітей-сиріт;

· кадрове забезпечення працівниками-професіоналами процесу адап тації дітей-сиріт у ході фізичного виховання;

· методичне забезпечення фізичного виховання дітей-сиріт як засобу соціальної адаптації;

· наявність гарного психологічного клімату в колективі педагогів і дітей.

Педагогічна модель детермінантів соціальної адаптації дітей, поз бавлених батьківського піклування, розроблена з урахуванням проблем на вчання та виховання дітей-сиріт, де головну роль організатора соціального виховання виконує фізичне виховання, яке характеризується: універсальні стю, доступністю, надійністю, гнучкістю, інтеграційністю, забезпеченням кад рами, здатними реалізувати розроблений проект соціальної адаптації.

Діяльність у цих напрямках здійснювалась у рамках моделі соціальної адап тації дітей-сиріт через валеологічну освіту.

Концепція педагогічного забезпечення соціальної адаптації дітей-сиріт засобами фізичного виховання в установах інтернатного типу спрямована на досягнення мети – формування особистості дитини-сироти, яка не тільки асимілюється в суспільство, але й прагне до здійснення в ньому виконавчих, професійно-творчих функцій. Концепція розглядає соціальну адаптацію осо бистості як систему організації діяльності дитини-сироти в напряму соціаль но-ціннісних орієнтацій.

За останні 5 років здоровий спосіб життя в наших школах-інтернатах не тільки не сформувався, але й деформувався майже зовсім. Тому основним завданням виховання в школі-інтернаті має бути чітка організація здорово го способу життя вихованців на наукових засадах.

Ми розглядаємо концепцію педагогічного забезпечення соціальної адап тації дітей-сиріт у школі-інтернаті як регулятора управлінської діяльності у сфері фізичного виховання, засіб соціального становлення особистості кож ного вихованця.

Сучасні вимоги й міжнародні стандарти фізичної підготовленості люди ни потребують від учнівської молоді знецінення соціального престижу здо ров’я, фізичної культури і спорту. Тому наша Концепція базується на Консти туції України, Законах України «Про освіту», «Про фізичну культуру і спорт», «Концепцію фізичного виховання в системі освіти України»

[2—4] та інших законодавчих актах держави.

Концепція, складовою якої є відповідні соціальні, організаційно-педа гогічні засади;

програмне, нормативне, наукове, методичне, кадрове, мате ріально-технічне і фінансове забезпечення;

система управління життєдіяль Овчиннікова М. М.

ністю дітей-сиріт у інтернаті. Учні загальноосвітніх шкіл-інтернатів та вихо вателі є об’єктами та суб’єктами фізичного виховання. Кожна соціальна струк тура дитячого сирітського закладу має свою систему органів управління та самоуправління (легальне та нелегальне). Наявність гарного психологічно го клімату в колективі педагогів і дітей-сиріт є основою виховання в дітей і молоді моральних та інших соціально значущих цінностей. Концепція щодо активізації соціальної адаптації дітей-сиріт засобами фізичного виховання та спорту в установах інтернатного типу заснована на таких основних прин ципах:

1. Принцип урахування дії детермінації процесу соціальної адаптації дітей сиріт у фізкультурно-оздоровчій діяльності.

2. Принцип алгоритмізації соціальної адаптації дітей-сиріт засобами фізкультури та спорту.

3. Принцип гармонізації конкретно-наукових підходів до управління со ціальною адаптацією дітей-сиріт як суб’єктів фізичного виховання в інтер наті.

4. Принцип інтеграції цілей соціальної адаптації вихованців-сиріт на різних рівнях їх фізичного виховання в школі-інтернаті.

5. Принцип культивування й домінування емпатії в міжособистісних сто сунках педагогів і дітей-сиріт у ході спортивних тренувань та в позаурочний час.

Запропонована концепція реалізується через такі процесуальні компо ненти діяльності, які послідовно змінюють один одного, утворюючи єдиний цикл. До них відносяться: 1) діагностика, що припускає оперативне вивчення й оцінку фактичного стану ситуації (здорового способу життя колективу);

2) цілепокладання, пов’язане з постановкою мети та її конкретизацією в зав даннях (соціального здоров’я дітей-сиріт, психічного здоров’я, соматичного здоров’я (біологічного та фізичного));

3) планування, тобто визначення шляхів, способів, оптимальних термінів досягнення мети;

4) організація, яку можна розглядати як активізацію або координацію зусиль, спрямованих на вико нання цілей програми;

5) контроль і корекція результатів діяльності (со ціальної якості життя дітей-сиріт).

Критеріями ефективності використання засобів фізичного виховання щодо активізації процесу соціальної адаптації дітей-сиріт в установах інтер натного типу є рівень психосоціального здоров’я, рівень морального та фізич ного вдосконалення дитини-сироти, уключеність у процес фізичного виховання з умінням використовувати основні засоби й форми фізичного виховання та дотримання здорового способу життя.

Висновки та рекомендації:

1. Спираючись на надані підходи до вирішення проблеми соціальної адап тації дітей-сиріт, здійснюється конструктивно-технологічна функція процесу педагогічного втручання, виробляються ефективні способи впливу на яви ща й процеси соціальної адаптації, які моделюються, здійснюється пошук «поля» використання об’єктивних властивостей і закономірностей у відпові дності з освітніми, розвивальними й виховними цілями, а також потребами особистості дитини-сироти в розвитку в процесі засвоєння нею соціального досвіду.

2. Основні детермінанти соціальної адаптації дітей-сиріт у школі-інтер наті засобами фізичного виховання (педагогічні умови, соціальні умови та Овчиннікова М. М.

фактори впливу на особистість дитини-сироти) – це багатовимірні фактори, які розглядаються на різних рівнях їх функціонування.

3. Кожний з рівнів функціонування детермінантів має свою специфіку щодо забезпечення процесу соціальної адаптації дітей-сиріт, яка полягає в їх зв’язку з найвищими педагогічними цілями (готовності до самоствердження вихованця інтернату, саморегулювання ним соціального статусу), а також ціннісно-смисловими педагогічними орієнтирами — надбання психосоціаль ного здоров’я та його моральної й фізичної досконалості.

4. Педагогічна модель детермінантів соціальної адаптації робить мож ливим застосування висунутих теоретичних положень на практиці, допома гає усвідомити певні тенденції пов’язаного з практикою наукового пошуку, інтегрує конкретно-наукові знання зі світоглядними підходами щодо дітей-сиріт.

5. Концепція педагогічного забезпечення соціальної адаптації дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки батьків, засобами фізичного виховання, без посередньо пов’язана з реалізацією таких напрямів діяльності, як: система тичність дій;

оновлення засобів та методів удосконалення фізичних якостей і форм організації;

тісний контакт і співпраця в розв’язанні проблеми між чле нами колективу школи-інтернату і, особливо, у взаєминах «учитель — учень».

6. Особливість специфіки детермінантів соціальної адаптації дітей-сиріт у школі інтернатного типу – цільова інтеграція особистісних, внутрішніх та зовнішніх факторів за умови активного включення членів колективу у фізич но-соціальну сферу діяльності, яка забезпечує здоровий соціальний і мораль ний клімат навчального закладу та суспільства в цілому.

Оновлення системи психолого-педагогічного супроводу дітей-сиріт у зак ладах інтернатного типу має за мету підвищення рівня соціальної адаптації її вихованців. У рекомендаціях працівникам освіти запропоновано корекцію навчальних та виховних програм, розробку перспективних організаційних дій щодо соціальної адаптації дітей-сиріт як на рівні закладу освіти, так і на ре гіональному рівні.

Перспективи подальших розвідок у цьому напрямку.

Подальшу діяльність щодо соціальної адаптації вихованців школи-інтер нату необхідно спрямовувати на визначення проблем кожної дитини-сироти в соціальних установах інтернатного типу та засобами фізичного виховання підвищити рівень соціальної активності дітей-сиріт і дітей, позбавлених бать ківської опіки. Здоровий соціальний і моральний клімат навчального закладу та суспільства в цілому забезпечується активним включенням її членів ко лективу у фізкультурно-розвивальну та спортивно-соціальну сферу діяль ності.

Література 1. Яковенко В. С. Дитина сирота: розвиток, виховання усиновлення. – Кіровоград, 1997. – 173 с.

2. Закон України «Про загальну середню освіту» // Інф. зб. Міністер ства освіти України. — 1999. — №15. – С. 6–31.

3. Закон України «Про фізичну культуру і спорт», 4. «Концепція фізичного виховання в системі освіти України».

5. Соціальна педагогіка: теорія і технології : підручник / за ред.

І. Д. Звєрєвої. – К. : Центр навч. л-ри, 2006. – 316 с.

Ткаченко В. В.

МОДЕЛЬНО-КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ В СПОРТИВНІЙ ШКОЛІ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ Постановка проблеми в загальному вигляді.

В Україні, як і в усьому світі, спостерігається тенденція зростання чи сельності дітей з обмеженими можливостями. Щорічно в країні народжуєть ся близько 30 тисяч дітей з уродженими спадковими захворюваннями, серед яких 70—75 відсотків стають інвалідами.

За даними ООН, у світі налічується 450 мільйонів людей з порушеннями психічного, фізичного розвитку. Це складає 10-ту частку населення нашої пла нети. Організація життєдіяльності дітей з обмеженими можливостями порушує багато проблем їх нової соціальної адаптації. Актуальність проблеми соціаль ної адаптації дітей з обмеженими можливостями в реальних умовах зумов лена:

— недостатньо активними реабілітаційними заходами на ранніх етапах життя дітей, які мають різні захворювання й відхилення;

— процес відновлення зруйнованих зв’язків між дітьми й суспільством не забезпечує залучення їх до основних сфер життєдіяльності (праця, побут, дозвілля), тобто обмежує їх інтеграцію в суспільство;

— разом з отриманням соціальної допомоги (медичною, психолого-пе дагогічною, правовою й матеріальною) дітям з обмеженими можливостями та членам їх сімей у практичній діяльності широко не використовуються за соби фізичного виховання, фізичної культури та спорту для підвищення рівня здоров’я, реабілітації й соціальної адаптації дітей-інвалідів [1—3].

Проблема соціалізації й соціальної адаптації дітей, підлітків і дорослих, з порушеннями психічного, фізичного розвитку актуальна як у теоретичному, так і практичному плані й у наш час активно розвивається.

Використання фізкультурно-спортивної діяльності як одного з видів со ціальної діяльності дітей з обмеженими можливостями, де відбувається ви біркове ставлення до норм і цінностей свого оточення та його вплив на осо бистість, особистісні ціннісні орієнтації вимагають регуляції процесу соціалі зації.

У цілому соціально-педагогічний підхід до виховання дітей з обмежени ми можливостями припускає:

1) дослідження сфери суспільних відносин, у яких відбувається соціаль не становлення особистості;

2) використання механізму психолого-педагогічної дії на дитину;

3) мотивації поведінки дитини-інваліда в міжособистісній взаємодії.

Аналіз останніх досліджень та публікацій, у яких започатковано розв’я зання цієї проблеми.

Сучасні вчені та практики багатьох країн висвітлюють досвід, підходи до адаптаційного процесу й розглядають альтернативні підходи до організації реабілітаційної роботи через спеціалізовані центри, у яких можуть успішно вирішуватися проблеми індивідів шляхом звільнення й розвитку ресурсів Ткаченко В. В.

особистості та її соціального оточення, через необхідні соціальні зміни [2;

3;

9;

10].

Соціальна адаптація – це інтеграційний показник стану індивіда, відоб ражає його можливості виконувати певні біосоціальні функції, а саме: адек ватне сприйняття навколишньої дійсності та власного організму;

адекватна система ставлення і спілкування з оточуючими;

змінність (адаптивність) по ведінки відповідно до рольових очікувань інших. Змістом соціальної адап тації є зближення цілей і ціннісних орієнтацій групи та індивіда, який входить до неї, засвоєння ним норм, традицій, групової культури, входження в рольо ву структуру групи [4, с.92].

Разом з тим багато учених, зокрема А. А Дмітрієв, Л. Д. Назаренко, Н. Т. Лебедєва, В. С. Приходько, Л. К. Пархоменко, С. П. Євсєєв, Л. В. Шап кова, звертають особливу увагу на рухову активність як особливо важливий аспект реабілітаційної діяльності для всіх категорій дитячої інвалідності [1;

5—8]. Звертаючи особливу увагу на руховий розвиток дітей з обмеженими можливостями як одну з достатньо важливих особливостей, можна значною мірою впливати на їх загальний розвиток, а також на соціальну реабілітацію та адаптацію в цілому. Це має вплив і на формування мови, інтелекту, таких аналізаторських систем, як зорова, слухова, тактильна, а також, у широкому розумінні, і на поведінку дітей-інвалідів. Усе це свідчить про те, що сфера рухової активності включає ще й додаткові категорії: розвиток мови за допо могою рухів, формування в процесі фізичного виховання просторових і ча сових уявлень.

Проте до кінця не розробленою залишається проблема застосування засобів фізичного виховання і спорту для соціальної адаптації дітей з обме женими можливостями, відсутні вітчизняні програми й методичні розробки, які б дозволили надавати допомогу дітям-інвалідам, їх сім’ям та закладам, що працюють з дітьми цієї категорії.

Цілі статті:

1. Розкрити концептуальні засади соціальної адаптації дітей з обмеже ними можливостями в процесі фізичного виховання.

2. Визначити принципи соціальної адаптації в спортивній школі.

3. Описати рівнево-діяльнісну структуру моделі соціальної адаптації дітей-інвалідів.

Виклад основного матеріалу статті.

Педагогічний аспект поняття соціальної адаптації дітей полягає в точно му визначенні соціальних цінностей за допомогою авторитетів і громадської думки, які вводять дитину в певний суспільний стан, настрій, атмосферу й дають стимул для активної життєдіяльності та її творчого розвитку. Необхід но враховувати, що соціальні позиції й етичні орієнтації мікросоціуму (колек тиву) повинні бути прийнятними для особистості, інакше адаптація до нього може стати інструментом духовного подавлення.

Чинниками дезадаптації дітей-інвалідів виступають відсутність прагнен ня до суспільного самоствердження та небажання особистісного розвитку.

У всіх програмах роботи фахівців, які працюють з цією категорією дітей, указується, що соціальна адаптація й навчання в школі диктують необхідність оволодіння характерними для кожної вікової категорії певними видами діяль ності. Наочно відчутні зрушення в стані організму видно в дітей-інвалідів у процесі фізкультурно-спортивної діяльності. У період навчання в спортивній Ткаченко В. В.

школі дітей з обмеженими можливостями спеціально навчають відтворювати всю послідовність їх дій та дій інших членів колективу (групи, команди, спортив ного суперника). При цьому учень починає опановувати не тільки засобами фізичного розвитку, але й розумовими засобами, що вживаються до себе та до інших, тобто розвивається рефлексія, усвідомлення своїх реальних мож ливостей хоч би у вузьких межах результатів взаємодії з тренером, добре знайо мими людьми та предметами. Саме в спортивній школі швидше починається формування самостійного досвіду рефлексії дитини-інваліда.

Покажемо це на прикладі діяльності Донецького обласного центру «Інва спорт», при якому працює дитячо-юнацька спортивна школа для дітей інвалідів, реалізується можливість цілеспрямованого набуття дитиною со ціального досвіду. Соціальний досвід не обмежується досвідом дитини, над баним у спортивній школі. Займаючись цікавим (ігровим, руховим) видом діяльності, дитина в той же час навчається в загальноосвітній школі, живе в сім’ї, має свободу вибору дозвіллєвої діяльності тощо.

Концептуальною основою соціальної адаптації дітей з обмеженими мож ливостями засобами фізичного виховання в діяльності спортивних шкіл для інвалідів є система принципів, значуща для створення локальної системи ви ховання (тобто властивою тільки цій школі). Ця соціальна система вихован ня ставить перед собою цілі, відповідні функціям, організації життєдіяльності її членів та індивідуальної допомоги у вирішенні їхніх проблем. У спортивній школі, як і в будь-якій іншій виховній організації, відбувається соціально кон трольований процес навчання її вихованців. Взаємодія та вплив тренерів, батьків, учителів дітей-інвалідів дозволяє прискорити процес соціального ста новлення й знайти кожній дитині індивідуальну програму компенсації. Стиль взаємодії між названими об’єктами впливу й суб’єктом уваги (вихованця спортивної школи) залежить від його психофізіологічного стану.

Спортивна школа для дітей-інвалідів – це ідеальні умови для розвитку особистості та її духовно ціннісної орієнтації. Способи й засоби досягнення мети системи соціальної адаптації повинні ґрунтуватися на таких прин ципах:

1. Принцип цілепокладання в системі організації соціальної адаптації дітей-інвалідів припускає глибоке знання тренером-викладачем змісту вихов ної роботи в спортивній школі, наявність умінь виділяти в цьому змісті цільові орієнтири в ролі цінності, досягнення яких сприяють поступовому й безпе рервному етичному, психічному й фізичному оздоровленню дитини.

2. Принцип інтеграції змісту фізичного виховання, головні функції якого – виділення цілісних сутнісних характеристик змісту роботи з дітьми-інвалі дами в дитячо-юнацьких спортивних школах. Розгляд цього змісту як єдино го й цілісного, адекватного інтегральній меті досягнення високого рівня со ціальної адаптації вихованця. Він спрямований на відображення комплекс них потреб особистості дитини-інваліда в зміст та діяльність тренерів-вик ладачів, педагогів і батьків.

3. Принцип компетентності кадрів зобов’язує тренерів-викладачів з будь якого виду спорту одержати спеціальну підготовку для роботи з дітьми-інва лідами різних нозологій.

Усунення недоліків у діяльності дитячої спортивної школи щодо соціаль ної адаптації дітей-інвалідів можливо за умов використання нової моделі рівнево-діяльнісної структури соціальної адаптації (рис. 1), яка може:

Ткаченко В. В.

1. Забезпечити учням дитячо-юнацької спортивної школи для інвалідів можливість розширити сферу спілкування в різних видах діяльності.

2. Використовувати потенційні можливості фізкультурно-спортивної розвивальної діяльності щодо:

· набуття соціального досвіду, навичок самообслуговування, самодо помоги й самозабезпечення;

· сприяння збереженню й компенсації здоров’я;

· підвищення працездатності дітей з обмеженими можливостями.

3. Надати кваліфіковану соціально-психологічною допомогу дітям-інва лідам у процесі навчально-виховної діяльності.

4. Вирішити природно-культурні, соціально-культурні й соціально-пси хологічні завдання у сфері соціально значущої діяльності.

У пропонованій моделі рівнево-діяльнісної структури соціальної адап тації дітей з обмеженими можливостями в умовах діяльності дитячих спортив них шкіл для інвалідів центральне місце, природно, займає сфера фізкуль турно-розвивальної діяльності її вихованців. Заняття спортивною та фізкуль турно-оздоровчою діяльністю для цієї категорії дітей не тільки дають мож ливість на максимально можливому рівні коректувати рівень здоров’я, опа нувати навичками різноманітних рухових дій, але й опанувати додатковим багажем знань та досвідом спілкування з однолітками та дорослими (трене рами, суддями, адміністраторами, батьками інших дітей тощо). Тим самим це прискорить процес соціальної адаптації цих дітей-інвалідів.

Рис. 1. Модель рівнево-діяльнісної структури соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями в спортивній школі Відповідно до наданої моделі заняття в дитячо-юнацькій спортивній школі для інвалідів безпосередньо пов’язані з процесом навчання дітей-інвалідів Ткаченко В. В.

у загальноосвітній школі й доповнюють один одного. Тому сфера фізкультур но-розвивальної діяльності знаходиться всередині сфери навчально-вихов ної діяльності. Сфера навчально-виховної діяльності розглядається не тільки як сфера надбання дитиною-інвалідом необхідного рівня освіти, але й як га лузь отримання дітьми певного досвіду спілкування в шкільному колективі та неформальних об’єднаннях однолітків. При цьому компонентним змістом навчальної діяльності вихованця загальноосвітньої й спортивної шкіл необ хідно вважати знання, уміння, досвід індивідуальної та спільної діяльності дитини у сфері соціально значущої діяльності. У свою чергу, сфера соціаль но значущої діяльності знаходиться всередині сфери спілкування у всіх ви дах діяльності: через спілкування та спільну діяльність дитини з батьками, родичами, однолітками, учителями, педагогами тощо відбувається її інтегра ція в соціум.

Необхідно також відзначити, що всі раніше перелічені сфери діяльності дитини дуже тісно взаємопов’язані. Розширення або звуження однієї з них одночасно збільшує або зменшує всі інші сфери діяльності індивіда. Так, на приклад, незначне підвищення рівня фізичної працездатності дитини з обме женими можливостями відразу ж дозволяє їй упевненіше, легше й спокійніше виконувати вимоги програми загальноосвітньої школи. Це також позначаєть ся й на діяльності дитини-інваліда у сфері соціально значущої діяльності та призводить до розширення сфери спілкування у всіх видах діяльності. І, на впаки, скорочення обсягу сфери спілкування дитини-інваліда призводить до того, що вона, до певної міри, замикається в собі або на своїх особистих проблемах, перестає займатися соціально значущою діяльністю, «відходить»

від колективу, утрачає інтерес до освіти. У результаті значно знижується рівень її здоров’я, що, у свою чергу, призводить до ще більш негативних наслідків для цієї дитини та її найближчого оточення.

Висновки та рекомендації 1. Основна ідея процесу соціальної адаптації дітей-інвалідів у дитячій спортивній школі — створення локальної системи виховання на принципах цілепокладання, інтеграції й компетентності кадрів за умови взаємної заці кавленості, відповідальності та взаємодопомоги.

2. Структуру соціальної адаптації дітей-інвалідів як діяльності ми роз глядаємо на рівнях: навчально-виховному, соціально-дозвіллєвому й побу товому.

3. До основних показників, що визначають рівень соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями в системі фізичного виховання, ми віднес ли: сферу спілкування у всіх видах діяльності, сферу соціально значущої діяль ності, сферу навчально-виховної та сферу фізкультурно-розвивальної діяль ності.

4. У шкільні роки безперервність навчання забезпечує цілісність проце су навчання й припускає інтеграцію основної та додаткової освіти, а також прискорює адаптацію в соціокультурному середовищі.

5. Заняття спортивною діяльністю дітей цієї категорії є необхідною по требою та умовою позитивної соціальної адаптації й подальшої інтеграції в сучасне суспільство.

Перспективи подальших розвідок у цьому напрямку Перспективним напрямком роботи щодо соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями виступає пошук більш ефективних шляхів корекції Ткаченко В. В.

та розвитку дітей-інвалідів засобами фізичного виховання та інвалідного спорту, вплив упровадження спортивних програм на основі здоров’язберіга ючих технологій, залучення до цього процесу не тільки працівників окремої дитячо-юнацької спортивної школи, але й провідних фахівців з різноманітних видів спорту, психологів, соціальних працівників, учителів та близьких тощо.

Література 1. Дмитриев А. А. Физическая культура в специальном образовании :

учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений. – М. : Изд. центр «Ака демия», 2002. – 176 с.

2. Соціальна педагогіка : підручник. – К. : Центр навч. л-ри, 2003. – 256 с.

3. Холостова Е. И., Дементьева Н. Ф. Социальная реабилитация : учеб.

пособие.— М. : Издательско-торговая корпорация «Дашков и К°», 2002.— 340 с.

4. Шахрай В. М. Технології соціальної роботи : навч. посібник. — К. :

Центр навч. л-ри, 2006.— 464 с.

5. Назаренко Л. Д. Оздоровительные основы физических упражнений.

– М. : Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2002. – 240 с.

6. Лебедева Н. Т. Школа и здоровье учащихся : пособие. – Мн. : Універ сітэцкае, 1998. – 221 с.

7. Приходько В. С., Пархоменко Л. К. Лечебная физкультура в клини ке детских болезней. – Киев : Здоровье, 1981. — 216 с.

8. Евсеев С. П., Шапкова Л. В. Адаптивная физическая культура : учеб.

пособие.— М. : Сов. спорт, 2000. — 240 с.: ил.

9. Капська А. Й. Соціальна робота : навч. посібник. – К. : Центр навч.

л-ри, 2005. – 328 с.

10. Харченко С. Я. Соціалізація дітей та молоді в процесі соціально педагогічної діяльності: теорія і практика : монографія. – Луганськ : Альма матер, 2006. – 320 с.

Лебедєва І. О.

ТИПОЛОГІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ БЕЗПРИТУЛЬНИХ НЕПОВНОЛІТНІХ На сьогодні феномен дитячої безпритульності залишається значущою та актуальною проблемою, оскільки складні соціально-економічні, політичні перетворення, що відбувалися в 1990-х роках, призвели до збіднення знач ної кількості сімей, поглиблення конфліктів між поколіннями, нівелювання життєвих принципів гуманізму, збільшення кількості сімей, які ведуть амораль ний спосіб життя. Безконтрольність, удавана свобода й неготовність такої категорії дітей до самостійного життя, відсутність умов повноцінного роз витку призводять до деформації особистості, затримок у психічному й фізич ному розвитку.

Як негативне соціальне явище безпритульність неповнолітніх розгляда лася в наукових працях радянських, українських та російських педагогів (А. Макаренко, В. Сорока-Росинський, В. Сухомлинський, К. Ушинський);

соціо логів (А. Кудрявцева, Ф. Мустаєва, Г. Орлова);

соціальних педагогів (Т. Алєк сєєнко, Л. Волинець, І. Звєрєва, А. Капська, О. Безпалько);

соціальних пси хологів (М. Аралова, Л. Виготський, Я. Гошовський, І. Дубровіна, А. Залкінд, О. Лурія, Л. Орбан-Лембрик, А. Прихожан, Н. Толстих);

дефектологів (М. Ко пистянський, А. Володимирський). Учені визначили сутність явища дитячої безпритульності, виявили причини та фактори його виникнення, дослідили фізичний, психічний і розумовий розвиток безпритульних дітей, розглянули різні аспекти профілактики безпритульності неповнолітніх та інших відхилень у їхній поведінці.

Аналіз наукової літератури засвідчив, що вчені майже не вдаються до цілісного соціально-педагогічного дослідження особливостей безпритульних неповнолітніх, які утримуються в спеціальних виховних закладах. Саме тому нашою метою було виділення типологічних груп безпритульних дітей у ході соціально-педагогічного діагностування;

складання їм соціально-педагогіч них характеристик.

Соціально-педагогічним експериментом безпосередньо було охоплено 370 неповнолітніх, які перебували під час діагностування в притулку для не повнолітніх, школі соціальної реабілітації та на внутрішньошкільному обліку ЗОШ №34 м. Миколаєва. Нами було відібрано 3 вікові групи: молодшого шкільного віку (6—10 років;

1—4 класи), середнього шкільного віку (11— років;

5—8 класи), старшого шкільного віку (15—17 років;

9—11 класи).

У ході дослідження ми виявили, що для безпритульних неповнолітніх ха рактерні деякі спільні риси, зумовлені незадовільними умовами перебуван ня, негативним життєвим досвідом, проблемами та потребами.

Безпритульні діти зазвичай підтримують контакт із сім’єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань щодо них проводять більшу частину дня, а інколи й ночі, на вулиці. Удень вони проводять час на вокза Лебедєва І. О.

лах, ринках, біля крамниць, у портах, на територіях заводів, у підвалах. Ночу ють безпритульні на горищах, біля або в середині теплотрас, у старих ваго нах, у під’їздах, у знайомих, у покинутих оселях, на зйомних квартирах.

Більшість з них займаються жебрацтвом, крадіжками, проституцією, ви конують доручення інших членів групи. Заробляють переважно збиранням пляшок, металу, паперу, підробляють носіями, вантажниками, прибирають сміття, приміщення, торгують газетами та ін. Активно жебракують молодші, а існують за рахунок крадіжок – старші.

Для безпритульних дітей характерні соціальні захворювання: простуда, запалення легенів, інфекційні хвороби, туберкульоз, проблеми зі шлунком, токсичне й наркотичне отруєння.

За способом життя неповнолітні тяжіють до асоціальної поведінки: ак тивно вживають алкогольні та наркотичні речовини, курять. Молодші вико ристовують токсичні й наркотичні речовини у вигляді клею, порошку, старші – у вигляді таблеток, ін’єкцій.

Для багатьох безпритульних характерна затримка психічного й розумо вого розвитку, відхилення в розвитку емоційної та інтелектуальної сфери, по ведінкові відхилення (агресивна, девіантна, віктимна, неадекватна поведін ка) [1]. Деякі з цих проблем є наслідком емоційного, фізичного або сексуаль ного насильства в сім’ї.

Безпритульним неповнолітнім також властиві такі риси:

— споживацтво, нерозуміння матеріального боку життя, пошук лише осо бистої вигоди;

— педагогічна занедбаність;

— труднощі у спілкуванні як з однолітками, так і з дорослими, невміння організувати ефективну соціальну комунікацію;

— інфантилізм, несприйняття себе як особистості, відсутність життєвих перспектив;

— негативний досвід, цінності та поведінка, викривлене сприйняття дійсності.

За результатами дослідження ми виділили три типологічні групи безпри тульних дітей: депривовані, девіантні, делінквентні.


Подамо їх соціально-педагогічні характеристики, складені на основі уза гальнених даних експериментальної роботи.

Депривовані. До цієї групи входить 33,5% усіх неповнолітніх осіб, які брали участь у соціально-педагогічному діагностуванні;

серед них – 52,8% хлопців, 47,2% — дівчат;

46,6% — діти молодшого, 28,6% — середнього та 24,8% — старшого шкільного віку. 64,7% неповнолітніх осіб є учнями ЗОШ №34;

29,2% — вихованці притулку;

6,1% — вихованці школи соціальної реа білітації. За соціальної характеристикою 61,5% дітей походять з неповних сімей та 6,1% — діти-сироти, у яких померли батьки, тобто для них є харак терними перервані родинні зв’язки. Повні сім’ї, у яких батьки не виконують своїх обов’язків, мають 32,4% депривованих [2;

3].

Більшість «депривованих» — це діти, які перебували «на вулиці» не більше місяця й не встигли адаптуватися до вуличних умов проживання. При чинами виходу «на вулицю» є: непорозуміння з батьками;

глибокі внутрішні переживання, пов’язані з конфліктною ситуацією, смертю одного або обох батьків;

цікавість у тому, «яке воно – незалежне життя»;

наслідування при кладу безпритульних друзів, старших сиблінгів, авторитетних знайомих.

Зазначена група неповнолітніх характеризується збереженням соціаль Лебедєва І. О.

них навичок. Діти мають стійкі патерни поведінки та інтереси;

ведуть пере важно здоровий спосіб життя;

усвідомлюють свою соціальну ситуацію, про блеми та потреби;

володіють навичками культури спілкування. Але для цієї групи властивий наявний ефект депривації, який проявляється у відсутності довіри до інших людей та, відповідно, невміння будувати глибокі зв’язки з ними. У ситуації розлуки з сім’єю ці діти схильні вважати, що саме батьки винні в тому, що вони опинилися «на вулиці». Така позиція веде до дискреди тації сім’ї й позитивного минулого досвіду та не сприяє організації ефектив ної соціальної комунікації й збереженню емоціональних зв’язків з батьками.

Діти молодшого шкільного віку складають більшу частину групи. Наші спо стереження довели, що в депривованих дітей відсутнє вміння грати як у сю жетно-рольові ігри, так і в ігри з правилами, у яких потрібно імпровізувати.

Особливі труднощі виникають в іграх, у яких програються жіночі та чоловічі ролі. Цю проблему ми пов’язуємо з відсутністю у дітей внутрішнього, особис того переживання себе як людини певної статі, тобто гендерної ідентичності.

Одна з причин нерозвиненості рольової гри в депривованих дітей молодшого шкільного віку – відсутність відповідних гендерних моделей поведінки як жіно чих, так і особливо чоловічих. Наприклад, серед дітей цієї групи більшість вихо вувалася в неповних сім’ях однією матір’ю чи бабусею. Хлопці практично не набули досвіду, що виявив моделей чоловічої поведінки. Також ми помітили, що ігрова діяльність виконується формально, тобто діти не усвідомлюють і не переживають з позиції рольових персонажів. У ході гри спостерігалися рап тові зміни настрою, плаксивість, неспокій, депресивний стан.

Педагогічне спостереження виявило, що в 50% дітей помітне серйозне відставання в розвитку відповідно до їхнього віку. У більшості спостерігається нечітка, інтонаційно бідне мовлення, малий словниковий запас, граматичні конструкції переважно прості. Увага в таких дітей неконцентрована, розсія на. Діти швидко стомлюються. Рухова та зорова пам’ять погано розвинута.

Учні часто не відвідують школу, важко засвоюють навчальний матеріал. Усі ці особливості призводять до відставання в оволодінні навчальними навич ками й умінням.

Неповнолітнім особам середнього шкільного віку також притаманні відставання в інтелектуальному розвитку, невміння вступати у взаємодію з однолітками, в’ялість емоціональних реакцій, невпевненість у собі, аутизм (замкнутість у собі), відчуття самоти. Зокрема, відчуття самоти породжує в дитині почуття беззахисності та тривоги. Для того, щоб захистити себе, «деп ривовані» намагаються злитися з оточенням, прагнуть підкорятися більш сильним та вольовим авторитетам, тим самим відмовляючись від особис того «Я». Нестача батьківського тепла, байдужість вплинули на негативне ставлення дітей до себе. Серйозною проблемою в дітей, які входять до гру пи депривованих, є підвищений рівень тривожності. Вона проявляється в надмірній збудженості, метушливості, поводжені з відтінком жартівливості, клоунства або, навпаки, у скутості, у страсі перед новими незнайомих дорос лими, плаксивості, також у пасивності, безініціативності.

Агресивність, асоціальні прояви в поведінці спостерігалися лише в тих дітей, які виховувалися в інтернатних закладах. Ми пояснюємо це незадово леною потребою таких неповнолітніх у батьківській любові, самоповазі, до рослому як ідеалі, емоціональному комфорті, визнанні своє цінності з боку оточення. Зазвичай, «депривовані» замінюють відсутні соціальні зв’язки зануренням у світ фантазій.

Лебедєва І. О.

Невміння спілкуватися, труднощі у встановленні контактів з дорослими та однолітками характерні й для неповнолітніх старшого шкільного віку. По рушення в розвитку почуттів через ранню депривацію перешкоджає розумін ню інших.

Девіантні. До цієї групи входить 45,6% неповнолітніх осіб;

серед них – 61,1% хлопців, 38,9% — дівчат;

10,3% — діти молодшого, 51,9% — середньо го та 37,8% — старшого шкільного віку. 18,4% неповнолітніх осіб є учнями ЗОШ №34;

57,7% — вихованці притулку;

23,9% — вихованці школи соціаль ної реабілітації. За соціальної характеристикою 62,1% дітей походять з не повних сімей;

24,6% — діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклу вання;

13,3% — діти з повних асоціальних сімей [2;

3].

«Девіантні» перебували «на вулиці» від 1 місяця до року та отримали негативний досвід бродяжництва, уживання алкоголю, наркотиків, зазнали морального або фізичного насильства, брали участь у конфліктних ситуаці ях, не відвідували школу.

Причини виходу «на вулицю»: асоціальний спосіб життя батьків, фізичне насильство, утягнення до вживання наркотиків, сексуального рабства, пога ний матеріальний стан у сім’ї, бажання піти від активного способу життя, ухи лятися від своїх обов’язків, небажання вирішувати особисті та соціальні про блеми (ухиляння від навчання, бродяжництво, алкоголь, наркоманія, токси команія).

У таких дітей спостерігаємо викривлене сприйняття дійсності, які через асоціальний спосіб життя батьків впевнені, що в них також життя буде невда лим, що їх характер буде повторювати характер батьків. Це є підставою для їх невпевненості у своєму майбутньому, заниженої самооцінки.

Неповнолітні цієї групи відрізняються нестійкістю інтересів та патернів поведінки, мають іноді явні відхилення від норми, а саме: неадекватна ре акція, вчинки, дії, безпричинна агресія, схильність до конфліктної форми по ведінки. Діти цієї групи знають та усвідомлюють соціальні норми життя, ма ють уявлення про правила спілкування та особистісну гігієну, але це усвідом лення не переростає в їхні потреби, мотиви та переконання.

У девіантних дітей молодшого шкільного віку спостерігаються симптоми психотравмуючої ситуації: у більшості випадків діти емоційно нестабільні, у них спостерігаються часті невмотивовані зміни настрою, постійна депресія, тривога, боязкість, страхи.

У всіх дітей цієї групи спостерігаємо відсутність нормальних зразків сімейних ролей: дружини та чоловіка, мати та батька. Негативний досвід про живання в неповних, неблагополучних, асоціальних сім’ях призводить до того, що негативними характеристиками сучасних жінок та чоловіків діти назива ють перш за все алкоголізм, а також погане виконання батьківських обо в’язків. Уявлення про майбутню власну сім’ю в таких дітей в основному іде алістичне.

Свою незадоволеність вони виражаються досить агресивною та гру бою мовою. Неадекватна поведінка є наслідком відсутності належних взає мовідносин та нормального спілкування дітей з батьками та із зовнішнім ото ченням.

У девіантних дітей середнього шкільного віку ми визначили підвищення рівня імпульсивності в поведінці, дратівливість, емоційну нестійкість, не вміння чекати, нетерплячість, схильність легко ображатися, виходити з рівно ваги, виявляти різкі реакції на які-небудь зауваження чи поради.

Лебедєва І. О.

Неповнолітні особи цієї групи старшого шкільного віку відрізнялися низь ким рівнем інтелекту, що заважає їм розуміти та сприймати суспільні норми, правила, необхідність відповідати їм. Дітям також характерна невпевненість у собі, низька самооцінка, відсутність постійних друзів та підтримки з їх боку, середній або низький соціальний статус у колективі.

Ми виявили, що асоціальна поведінка «девіантних» пов’язана з їх метою будь-яким способом привернути до себе увагу, не дивлячись на те, якою вона буде: заохоченням чи покаранням. Діти бажають продемонструвати свою силу, помститися за те, що трапилося з ними (зокрема, образити більш слаб ких), компенсувати свою неповноцінність і неспроможність.

Відсутність нормальних соціальних зв’язків спричиняє в неповнолітніх деформацію спілкування. Вона виявляється або в ізоляції, коли дитина уни кає контактів з однолітками, зосереджується на своєму Я, не цікавиться на вколишнім світом, від дорослих чекає тільки неприємностей і покарання;

або в опозиції у вигляді неприйняття пропозицій, норм навколишнього середови ща й у демонструванні дій негативного характеру.

Делінквентні. До цієї групи входить 20,9% неповнолітніх осіб;

серед них – 87,1% хлопців, 12,9% — дівчат;

42,4% — діти середнього та 57,6% — старшого шкільного віку. 14,2% неповнолітніх осіб є учнями ЗОШ №34;

41,5% — вихованці притулку;

44,3% — вихованці школи соціальної реабілітації. За соціальною характеристикою 72,1% дітей походять з неповних сімей;


24,6% — діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування;

3,3% — діти з повних асоціальних сімей [2;

3].

Для поведінки неповнолітніх цієї групи характерні не лише загальні відхи лення від норм, а й злочинна діяльність, яка поки що не тягне за собою кри мінальної відповідальності. Частина цих дітей свідомо порушують закон, ма ючи певні знання про відповідальність. Для інших неповнолітніх характерні відсутність ціннісних орієнтацій, навичок самообслуговування;

неусвідомлен ня соціальних норм;

невміння продуктивно організовувати соціальну взає модію (нерозвинуті навички соціально адекватної поведінки);

небажання по вернутися до сімейного життя;

схильність до деструктивних форм поведінки в конфліктних ситуаціях. Через відчуття на собі дітьми цієї групи батьківсь кої депривації в них не розвинуті також комунікативні навички та відсутня довіра до людей.

Більшість дітей-делінквентів покинули домівки або виховні заклади більше року тому й, як вважають психологи, майже не підлягають повній реабілітації, оскільки в них спостерігається «синдром бродяжництва», що є суто психічним розладом та має сильний психотравмуючий ефект на розви ток особистості.

Причини безпритульності таких дітей: намагання уникнути покарання або труднощів, набути авторитет серед однолітків, бути незалежним, робити, що забажається.

У «делінквентних» спостерігаються, здебільшого, такі соціальні відхи лення, як: асоціальні дії заради користі (правопорушення, пов’язані з бажан ням отримати гроші, матеріальну вигоду – крадіжки, жебракування, шахрай ство) та асоціальні дії агресивної направленості (дії, направлені проти інших людей – ображання, хуліганство, фізичне насильство, убивства).

Неповнолітні середнього та старшого шкільного віку цієї групи нерідко мають різноманітні психологічні проблеми: схильність до конфліктів, афек тивні форми поведінки, незріла емоційно-вольова сфера, знижена кри Лебедєва І. О.

тичність до себе, бажання привернути увагу до себе. Делінквентним дітям властиве почуття своєрідного протесту проти дорослої спільноти. Причина входження підлітка до такого угрупування – бажання не залишатися непомі ченим, звернути на себе увагу. У стосунках з вихователями або вчителями демонструють незгоду, жорстокість і обурення, рідше ці взаємини добрі, але без належної довіри. Інколи спостерігаються емоційні розлади. Найбільш поширена форма поведінки – агресія, яка проявляється у фізичних і мораль них нападках на інших дітей та дорослих, у порушенні дисципліни, у різних ви дах правопорушень. Такі неповнолітні зазвичай мають низький соціальний статус у групі.

Для 15—17-річних делінквентів характерне слабо розвинене почуття відповідальності за свої вчинки, байдужість до долі інших, споживацька психологія у взаєминах з близькими, у ставленні до держави, суспільства;

несформованість вольової сфери, невизначеність життєвих планів, зло вживання психоактивними речовинами.

Узагальнення емпіричної інформації дозволило нам виділити основні актуальні проблеми безпритульних неповнолітніх, а саме: перервані родинні зв’язки;

відсутність повноцінної батьківської любові й турботи;

відсутність базової довіри до світу;

викривлене сприйняття дійсності та, відповідно, вик ривлення в структурі образу Я;

невідповідність ціннісних орієнтацій нормам суспільства;

серйозне відставання в інтелектуальному розвитку;

несформо ваність навичок ведення здорового способу життя;

негативний досвід бро дяжництва, жебракування, фізичного насильства, недоїдання;

психологічні відхилення — синдром бродяжництва, підвищений рівень тривожності, імпульсивності, агресивності чи віктимності, емоційна нестабільність, пе симізм, споживча психологія;

неадекватна поведінка, невміння продуктивно реалізувати соціальні взаємини.

Відповідно до зазначених проблем вважаємо, що в безпритульних дітей наявні такі потреби, як: потреба батьківської любові та піклування;

віднов лення довірливих стосунків з оточенням;

необхідних соціальних та соціаль но-педагогічних умов для навчання та виховання;

спеціальної соціально-пси хологічної допомоги та корекції негативних проявів у розвитку;

інформацій ної допомоги щодо захисту своїх прав та ведення здорового способу життя.

Для розв’язання визначених проблем і оптимізації умов для задоволен ня актуальних потреб безпритульних дітей вважаємо за доцільне спрямува ти нашу подальшу наукову роботу на обґрунтування моделі соціально-педа гогічної профілактики безпритульності неповнолітніх у територіальній громаді та перевірку її ефективності.

Література 1. Прихожан А. М., Толстых Н. Н. Психология сиротства / А. М. Прихожан, Н. Н. Толстых. – СПб. : Питер., 2005. – 400 с.

2. Звіт про діяльність служби у справах неповнолітніх Миколаївського міськвиконкому райдержадміністрації за 2003—2006 рр. – Миколаїв : Служ ба у справах неповнолітніх Миколаївської облдержадміністрації., 2006. – с.

3. Інформація про хід виконання Національної програми «Діти України»

в Миколаївській обл. – Миколаїв : Управління у справах сім’ї та молоді Мико лаївської облдержадміністрації, 2003. – 32 с.

Лютий В. П.

ЧИННИКИ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕЗАДАПТАЦІЇ НЕПОВНОЛІТНІХ ЗАСУДЖЕНИХ, ЗВІЛЬНЕНИХ ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ З ВИПРОБУВАННЯМ Значне поширення злочинності неповнолітніх у сучасному світі порушує проблему ресоціалізації підлітків, які вже скоїли правопорушення або знахо дяться на межі законослухняної й протиправної поведінки. Традиційна систе ма покарання та виправлення неповнолітніх злочинців, що передбачає їх ізо ляцію в спеціалізованих виховних закладах (колоніях, спецінтернатах), не доз воляє усунути соціальні чинники протиправної поведінки неповнолітніх. Ви ховна робота в таких закладах переважно спрямовується на корекцію мо ральних уявлень неповнолітніх засуджень, привчання їх до праці та, за необ хідністю, компенсацію їх педагогічної занедбаності. До того ж позбавлення волі не створює належних умов для соціалізації підлітків, закріплює за ними тавро «злочинців» та заважає постпенітенціарній реадаптації до умов жит тєдіяльності у відкритому суспільстві. Застосування покарань, не пов’яза них з позбавленням волі, або звільнення від відбування покарання з випро буванням, також не призведе до виправлення та ресоціалізації неповнолітніх правопорушників, якщо воно буде зводитись лише до контролю над засудже ними, і не будуть усунуті чинники, що призвели їх до скоєння злочину. Пробле ма полягає в тому, що працівники кримінально-виконавчої інспекції (КВІ) – установи, що здійснює виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі – не володіють відпрацьованою технологією ресоціалізації неповнолітніх засуджених, яка б ураховувала властиві нашому часу чинники їх соціальної дезадаптації. Отже, актуальним є дослідження соціальних та особистіс них чинників, що в сучасних умовах спричинюють протиправну поведін ку неповнолітніх та заважають їх виправленню, ресоціалізації та реа даптації.

Питання чинників протиправної поведінки неповнолітніх розглядається в низці праць сучасних дослідників. Так, О. Вакуленко виділяє такі чинники протиправної поведінки неповнолітніх, як виховання в неповній, неблагопо лучній та малозабезпеченій сім’ї, низький рівень освіти батьків, незайнятість, невідповідність рівня освіти неповнолітнього віковим нормам [7, с. 9—26].

Н. Максимова вказує, що вирішальну роль у десоціалізації неповнолітніх пра вопорушників відіграють помилки в їх навчанні та вихованні, проживання в середовищі, яке формує в них асоціальні форми поведінки, не забезпечує нормального фізичного й духовного розвитку, формування особистості по зитивної спрямованості, а також відхилення в стані здоров’я, дисгармоній ний психофізичний розвиток, патохарактерологічні особливості [4, с. 31— 34;

7, с. 33—40]. Дослідниця виділяє чотири типи соціально дезадаптованих підлітків залежно від причин їх дезадаптації: педагогічно занедбані діти, підлітки з патохарактерологічними порушеннями, підлітки, дезадаптована поведінка яких викликана неадекватною педагогічною позицією та невміли ми виховними діями батьків та діти, важковиховуваність яких є функціональ ним новоутворенням особистості, проявом психологічного захисту [6, с. 149— 158]. Ю. Луценко пов’язує проблеми в поведінці неповнолітніх з їх психологі чними труднощами, зокрема з проблеми у стосунках з дорослими, патологія Лютий В. П.

ми характеру, відсутністю почуття безпеки, проявами кризи підліткового віку та внутрішньоособистісних конфліктів, відсутністю адекватних моделей по ведінки в проблемних ситуаціях [2, с. 108]. Н. Олефір пояснює протиправну поведінку неповнолітніх відхиленнями в розвитку їх потреб, викликаними, у свою чергу, прогалинами в навчанні та вихованні [5, с. 31]. З. Коротка вказує, що в характері неповнолітніх засуджених ослаблені позитивні якості, проте характер злочину значною мірою залежить від ситуації та від впливу най ближчого соціального оточення [3, с. 64]. О. Радченко наголошує, що непов нолітнім засудженим властиві високий рівень потреби в прийнятті, пошук гли бокої прихильності для досягнення внутрішнього комфорту, захист за допо могою негативізму й протесту. За даними її дослідження, переважна більшість неповнолітніх засуджених перебуває в несприятливих умовах в сім’ї, має сер йозні конфлікти з батьками, проте природа конфліктів і проблем носить уні кальний характер у кожному окремому випадку [1, с. 27—30]. Отже, дослід ники вказують на вагомість таких чинників протиправної поведінки сучасних неповнолітніх, як соціальні умови та психологічний клімат у сім’ї, сімейне ви ховання та взаємини неповнолітнього з батьками, патопсихологічні особли вості та порушення в мотиваційній сфері неповнолітніх, прояви кризи підлітко вого віку. Проте, більшість досліджень проводилось на базі пенітенціарних закладів або слідчих ізоляторів, де утримуються засуджені за скоєння особ ливо тяжких злочинів, або носить узагальнений характер, отже, їх результати не можна повною мірою віднести до неповнолітніх, звільнених від відбуван ня покарання з випробуванням. Таким чином, є потреба в дослідженні спе цифічних чинників, що заважають соціальній адаптації та ресоціалізації неповнолітніх, звільнених від відбування покарання з випробуванням.

Дослідження, на презентацію результатів якого спрямована ця стаття, мало на меті вивчення психологічних особливостей та особливості життєді яльності неповнолітніх, які перебувають на обліку КВІ, та визначення чин ників їхньої соціальної дезадаптації.

Дослідження проводилось на базі районних відділів КВІ у м. Києві. У ході дослідження було вивчено 83 випадки неповнолітніх, які перебували на обліку у зв’язку зі звільненням від відбування покарання з випробуванням.

Були використані методи опитування у формі інтерв’ю та анкетування, а та кож психодіагностичні методики «Тест Люшера», Індивідуальний типологіч ний опитувальник (ІТО) Л. Н. Собчик та Проективний тест «Неіснуюча твари на», метод аналізу незалежних храктеристик. Для порівняння основних ха рактеристик опитаних неповнолітніх засуджених з характеристиками їх од нолітків, які не мають проблем із законом, була опитана група порівняння, яку склали учні середніх загальноосвітніх шкіл відповідного віку (316 осіб).

Опитаним групи порівняння пропонувалось відповісти на запитання анкети, аналогічної тій, що пропонувалась засудженим неповнолітнім, а також прой ти тест ІТО.

Згідно з отриманими результатами, соціальна ситуація розвитку не повнолітніх засуджених, які перебувають на обліку КВІ, характеризується ви хованням значної частини неповнолітніх у неповних сім’ях, сім’ях із значною кількістю невирішених проблем матеріально-побутового й соціально-психо логічного характеру, соціальною стигматизацією їх сімей.

Серед проблем сімей неповнолітніх засуджених найбільш поширени ми є конфлікти та емоційна напруга в сім’ї (на них указали 47% опитаних не Лютий В. П.

повнолітніх засуджених), конфлікти між сім’єю засудженого та оточуючими (26%) і представниками влади (58%), матеріально-побутові проблеми (від 16% до 32%) та проблеми зі здоров’ям членів сім’ї (26%). Від сімей дітей аналогічного віку, які не мають проблем із законом, сім’ї неповнолітніх засу джених відрізняє більша поширеність проблем у взаємодії з оточуючими та представниками влади та менша – конфліктів усередині сімей. Особливої ува ги процесі роботи з ресоціалізації неповнолітніх засуджених потребують не повнолітні, які виховуються в неповних сім’ях. Дослідження засвідчило, що частка неповних сімей серед сімей неповнолітніх засуджених значно вища (48%), ніж серед сімей їх однолітків, які не перебувають у конфлікті із зако ном (22%), неповнолітні з таких сімей значно частіше відмічають матеріаль но-побутові проблеми, конфлікти в середині сім’ї та конфлікти з оточуючими.

Поширеність більшості сімейних проблем приблизно однакова серед неповнолітніх засуджених та їх однолітків, які не мають конфліктів із зако ном. Проте серед сімей неповнолітніх засуджених виділяється група таких, що відчувають на собі вплив значної кількості проблем одночасно. Ці сім’ї складають третину всіх сімей неповнолітніх засуджених, що значно перева жає частку подібних сімей серед підлітків, які не мають проблем із законом.

Спроби вирішити велику кількість проблем відволікає значну увагу та час дорослих членів сім’ї, погіршує психологічний клімат сім’ї, залучення непов нолітнього до вирішення сімейних проблем зменшує його можливості в на вчанні та відпочинку, а проблеми сім’ї погіршують ставлення до неповноліт нього з боку однолітків. Усе це значно послаблює адаптивні можливості неповнолітніх, сприяє зниженню їх упевненості в собі та посиленню агресив ності й бажання самоствердитись ризикованими засобами.

У переважній більшості сімей неповнолітніх засуджених, які перебува ють на обліку КВІ, спостерігаються ті чи інші порушення педагогічної по зиції батьків, лише 5 % опитаних не визнало жодного негативного стереоти пу батьківського виховання. До основних порушень, що поширені в сім’ях неповнолітніх, можна віднести домінуючу та потураючу гіперпротекцію (гіпе ропіку), перенавантаження дитини або нехтування нею. При цьому хлопці піддаються більшій опіці та контролю з боку батьків, ніж дівчата, що реально не сприяє їх соціалізації, а може провокувати деяких неповнолітніх на про тестні вчинки. Є суттєві відмінності в стилях виховання неповнолітніх, поши рених серед повних та неповних сімей. У повних сім’ях частіше зустрічається домінуюча гіперопіка, у неповних – потурання та нехтування.

Отже, основними чинниками сім’ї, що заважають соціальній адаптації неповнолітніх засуджених, які перебувають на обліку у КВІ, виступають вихо вання у неповній сім’ї, матеріально-побутові проблеми, соціальна стигмати зація сім’ї неповнолітнього, конфлікти та відсутність взаємної підтримки між членами сім’ї та між сім’єю та її оточенням, неадекватна педагогічна позиція та стиль виховання в сім’ї. Практично в кожному випадку сім’ї неповнолітніх засуджених удається встановити кілька чинників, що призводять до соціаль ної дезадаптації неповнолітнього, проте комбінація цих чинників є унікаль ною для кожної сім’ї.

Основними чинниками, що впливають на ситуацію життєдіяльності не повнолітніх засуджених у навчальних закладах або за місцем роботи, є низький рівень успішності навчання, відсутність прямої мотивації до навчан ня або роботи, конфлікти з педагогами, керівниками й однолітками, негатив Лютий В. П.

ний вплив на неповнолітнього неформальної групи. Переважна більшість неповнолітніх засуджених (84% опитаних) зустрічається з проблемами в на вчальних закладах та за місцем роботи, що можуть погіршити їх стан та зава дити соціальній адаптації, найпоширенішими з яких є перенавантаження зав даннями (68%), погана оцінка результатів навчання й роботи (47%), непоро зуміння та конфлікти з педагогами (58%) й однолітками (47%).

За даними дослідження, 87% опитаних неповнолітніх засуджених мають друзів-однолітків за межами школи, 71% входять до неформальних груп од нолітків. Серед проблем неформального середовища, що суттєво впли вають на соціальну адаптацію неповнолітніх засуджених, які перебувають на обліку КВІ, необхідно відмітити відсутність кола неформального спілку вання в частини засуджених, підтримку неповнолітнім засудженим контакту з угрупованням однолітків, у якому ним було скоєно злочин, ворожнечу між ком паніями різних дворів та мікрорайонів;

конфлікти між компаніями непов нолітніх та працівниками правоохоронних органів, марне проведення вільного часу компаніями неповнолітніх. Особливої уваги потребують неповнолітні, які відмічають відсутність друзів і неформальної компанії (12% усіх опитаних засуджених), адже незадоволеність потреби в безпеці, спілкуванні та само ствердженні можуть підштовхувати неповнолітнього до ризикованих вчинків.

До основних психологічних особливостей неповнолітніх засуджених, які перебувають на обліку КВІ, можна віднести наявність у всіх неповнолітніх комплексу акцентуйованих якостей, у переважної більшості – кількох якос тей, що виходять за межі вікових норм, і в майже половини – особистісних якостей, що заважають їхній соціально-психологічній адаптації та можуть спри чинити порушення в поведінці. Найбільш поширеними серед неповнолітніх засуджених акцентуйованими якостями є екстраверсія, ригідність, стенічність, тривожність й емотивність;

найбільш поширеними дезадаптивними якостя ми є надмірна екстравертованість, стенічність (агресивність) та емотивність.

Значна кількість неповнолітніх засуджених (від 20% до 40%) проявляє ниж чий за вікову норму рівень спонтанності (активності, самостійності) та вищий – ригідності (негнучкості) та інтроверсії (замкнутості). Названі якості повинні враховуватися при встановленні індивідуального підходу до неповнолітньо го, аналізі причин його проблем та відхилень у поведінці та визначенні змісту роботи з ресоціалізації неповнолітнього, а за необхідністю – при прийнятті рішення щодо проведення з неповнолітнім психокорекційної роботи.

У порівнянні з однолітками, які не перебувають у конфлікті із законом, неповнолітні засуджені демонструють менший рівень соціальної активності й більший – залежності від середовища. Серед них рідше зустрічаються такі, хто демонструє лідерство, комунікативність, неконформність. Отже, непов нолітні засуджені з меншою ймовірністю зможуть скористатися соціально прийнятними можливостями для самоствердження та самореалізації, ніж їх однолітки, наділені подібними рисами.

Основними особливостями ціннісної сфери неповнолітніх засуджених, установленими в ході дослідження, є переважно гедоністично-індивідуалістич на спрямованість особистості, вузькість кола інтересів, невизначеність цінно стей значної кількості неповнолітніх засуджених. Коло інтересів переважної більшості засуджених неповнолітніх обмежується спілкуванням з друзями, музикою, кіно, технікою, а кількість визначених соціально корисних інтересів у середньому менша, ніж у їхніх однолітків. Серед неповнолітніх засуджених Лютий В. П.

можна виділити велику групу осіб, які демонструють незначну варіативність інтересів (47% опитаних). Переважає орієнтація на ті види діяльності, які надають безпосереднє задоволення, а не спрямовані на розвиток особис тості. Серед цінностей неповнолітніх засуджених переважають цінності сім’ї, дружніх стосунків та індивідуалістичні цінності. Така особистісна спрямо ваність знижує активність неповнолітніх, спрямовану на особистісний розви ток, та звужує сферу їх самореалізації в порівнянні з однолітками, які не пе ребувають у конфлікті із законом.



Pages:     | 1 || 3 | 4 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.