авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 |   ...   | 8 | 9 || 11 | 12 |   ...   | 22 |

«Донецкий национальный университет Donetsk National University Сборник научных трудов ...»

-- [ Страница 10 ] --

В научной и учебной литературе под банковским регулированием понимается система мер, посредством которых государство обеспечивает стабильное и безопасное функционирование банков, предотвращает дестабилизирующие процессы в экономике.

Регулирование банковской деятельности - разработка конкретных стандартов, правил, руководящих принципов и определенных инструкций путем издания законов и нормативных актов, которые определяют структуру и способы осуществления банковского дела. Банковское регулирование ставит перед собой три основные задачи: безопасность, стабильность и организационная структура. Оно направлено на защиту: 1) вкладчиков и фонда страхования депозитов;

2) экономики от отрицательного влияния фин. системы;

3) клиентов банков от © Мазурина О.В., произвольного контроля банков. Функция банковского регулирования тесно связана с проведением денежно-кредитной политики и организации системы расчетов, поэтому банковский надзор исторически осуществляется центральными банками.

Банковский надзор (или контроль) предполагает мониторинг, инспектирование и исследование банковских организаций для того, чтобы оценить их состояние и их соответствие банковским законам и инструкциям. Надзор предполагает также обеспечение деятельности каждого коммерческого банка в соответствии с денежно-кредитной политикой государства. В организации и осуществлении банковского надзора различают: внешний контроль и надзор (пруденциальный надзор, инспектирование, внешний аудит) и внутренний контроль и надзор (внутрибанковский контроль и внутренний аудит).

Банковский надзор и регулирование несут в себе несколько составляющих.

Прежде всего, это обязательные для банков и банковских групп правила проведения банковских операций, бухгалтерского учета и отчетности, организации внутреннего контроля, составления и представления бухгалтерской и статистической отчетности, а также другой информации, предусмотренной законами.

Следующим элементом банковского надзора является установление для кредитных организаций специальных нормативов их деятельности, направленных на ограничение их рисков и защиту интересов клиентов и вкладчиков, а также общества в целом. К таким нормативам обычно относят минимальный размер уставного капитала для вновь создаваемых банков, максимальный размер рисков на одного заемщика, нормативы ликвидности, достаточности собственных средств, максимальный размер крупных кредитных рисков.

Так, максимальный размер риска на одного заемщика или группу связанных заемщиков, являющихся по отношению друг к другу зависимыми или основными и дочерними, устанавливается в процентах от размера собственных средств (капитала) кредитной организации (банковской группы). При определении максимального размера риска учитываются вся сумма кредитов кредитной организации, выданная одному заемщику или группе связанных заемщиков, а также суммы гарантий и поручительств, предоставленных кредитной организацией заемщику или группе связанных заемщиков. Значение данного норматива, как правило, не должно превышать 25% капитала банка. Нормативы ликвидности банков определяются как отношение их активов и пассивов с учетом сроков, сумм и типов активов и пассивов и других факторов либо как отношение ликвидных активов (наличных денежных средств, требований до востребования, краткосрочных ценных бумаг, других легкореализуемых активов) и суммарных активов. Нормативы достаточности собственных средств (капитала) определяются как отношение размера собственных средств (капитала) кредитной организации (банковской группы) и суммы ее активов, взвешенных по уровню риска. Минимальное значение достаточности капитала банка, как правило, составляет 8%.

Принципиально важными элементами банковского надзора являются, возможность проводить проверки кредитных организаций на предмет соблюдения ими существующих правил банковского регулирования, а также получение банковской отчетности и иной необходимой информации о деятельности кредитных организаций.

Неотъемлемой частью банковского надзора является система мер административного воздействия, применяемых к банкам - нарушителям банковского законодательства и финансово неустойчивым банкам. Система надзорных мер, как правило, включает в себя систему штрафов, ограничений (запретов) на осуществление отдельных операций, введение индивидуальных обязательных нормативов, замену руководителя банка, систему требований по снижению рисков банковской деятельности. В тех случаях, когда ситуация в банке выходит из под контроля либо финансовое положение в банке становиться неблагополучным, центральный банк может принять решение о назначении специальной временной администрации по управлению банком, либо, в качестве крайней меры, прекратить его функционирование, отозвав у него лицензию на осуществление банковской деятельности. В целом степень наказания определяется характером нарушений.

В мировой практике существует два подхода к банковскому надзору. В первом предполагается, что существуют органы надзора с достаточными полномочиями и ресурсами.

Второй предполагает, что при наличии достаточно полной информации сами участники финансового рынка - вкладчики, кредиторы и акционеры - смогут выбирать банки, лучше других ведущие дела.

Существует несколько различных моделей осуществления надзора за банковскими учреждениями в процессе их работы. Основными моделями банковского надзора являются модели основанные:

1. на выездном инспектировании банков сотрудниками органов банковского надзора (такая модель надзора преобладает в Италии, Франции, Японии и США).

2. на анализе материалов внешнего аудита банка (на такую модель надзора опираются в Великобритании и Германии).

3. на использовании материалов как собственного выездного инспектирования, так и внешнего аудита (Канада).

4. на установлении жестких требований к публичной отчетности, так называемая модель «рыночной дисциплины» (эта модель надзора в 1996 году была впервые введена в Новой Зеландии).

Банковский надзор в Италии, Франции, Японии и США полагается в основном на выездное инспектирование банков. Задачи выездного инспектирования в этих странах примерно одинаковые: оценка адекватности капитала, качества активов, качества менеджмента, уровень доходности и ликвидность. Инспекторы при проведении выездного инспектирования изучают внутрибанковскую документацию, проводят встречи с персоналом банка для того, чтобы получить более широкое представление о системе проведения операций и управления.

Также они изучают материалы внутреннего и внешнего аудита. Обобщая полученную информацию, они оценивают общее состояние финансово-кредитного учреждения. При оценке учреждения в этих странах используется структурированная рейтинговая система.

Частью функций выездного инспектирования является обсуждение выявленных проблем с руководством банка, оценка путей их разрешения и оценка степени осознания руководством банка определенных рисков.

Частота выездного инспектирования в этих странах варьируется. В США комплексное выездное инспектирование проводится каждые 12-18 месяцев. В Японии комплексные выездные проверки проводятся Министерством финансов и Банком Японии один раз в два года. В Италии выездное инспектирование банков проводится еще реже, один раз в шесть или семь лет. Во Франции частота зависит от размера и состояния банковского учреждения, так небольшие банки проверяются один раз в четыре или пять лет, банки, имеющие нестабильное состояние могут проверяться ежегодно. Большие банки, обычно, проверяются ежегодно или один раз в два года, хотя при этом инспекторы фокусируют свое внимание на вопросах резервирования и рыночных рисков.

Для этих четырех стран характерно, что выездное инспектирование обязательно проводится при выявлении значительных проблем.

Существует также концепция надзора, когда органы надзора руководствуются информацией внешних аудиторов и проводят выездное инспектирование только в особых случаях по узкому кругу вопросов. При таком надзоре от банков требуется проведение аудита один раз в полгода или раз в году. В некоторых случаях инспекторы проводят встречи с аудиторами или руководством банка. Такой способ ведения надзора подразумевает, что аудиторы при обнаружении серьезных проблем у банка или нарушении им банковского законодательства, немедленно проинформируют органы надзора.

Учитывая важность аудита при таком способе надзора, органы надзора должны иметь возможность влиять на выбор аудиторов банком. Обычно банк имеет возможность выбирать аудитора из списка утвержденного органами надзора и информировать их при смене аудитора.

Во всяком случае, органы надзора имеют возможность отстранить аудиторов или аннулировать результаты аудита в том случае, если они считают работу, выполненную аудиторами, неудовлетворительной.

Представителями такой модели надзора являются Великобритания и Германия.

Великобритания вообще не имеет инспекторов, работающих на постоянной основе, однако, Банк Англии обязательно проводит периодическое выездное инспектирование банков с целью оценить определенные сферы деятельности банка или возникшие проблемы. В Германии органы надзора уполномочены проводить выездное инспектирование банков. Однако проводят его крайне редко, в основном, работая с материалами внешних аудиторов.

Еще одной важной особенностью банковского надзора в Англии и Германии является то, что они проводят выездное инспектирование также для того, чтобы оценить и утвердить систему внутреннего контроля и аудита в банковском учреждении. Основной задачей, возлагаемой на внутрибанковский контроль надзорными органами в этих странах, является расчет необходимого уровня капитала в зависимости от рисков, которые несет банк при осуществлении своей деятельности.

Канада пытается использовать одновременно два вышеперечисленных способа надзора.

Органы надзора проводят ежегодное выездное инспектирование банковских учреждений, однако, оставляют более детальную проверку операций внешним аудиторам. Обычно банковский надзор Канады привлекает кредитных специалистов для проверки кредитных дел, а также по необходимости привлекаются специалисты в других областях.

Надзор в Соединенных Штатах Америки имеет усложненную структуру, связанную со сложностью получения права на ведение финансово-кредитных операций. В США надзорные функции исполняют несколько официальных агентств, включая Офис валютного контроля (Office of the Controller of the Currency), Федеральную корпорацию страхования депозитов (Federal Deposit Insurance Corporation), Федеральный резервный банк (the Federal Reserve) и Правительства штатов. Несмотря на то, что существуют определенные различия в методах и технике проведения надзора различными агентствами, в принципе они не сильно отличаются друг от друга. Более того, агентства консультируют друг друга и стараются работать в составе межагентских рабочих групп. Федеральные агентства при этом стараются скоординировать их работу и требования. Кроме всего прочего в 1994 году законодательство потребовало от них к 1996 году разработать стандарты для совместных проверок.

Несмотря на то, что выездное инспектирование является важной и неотъемлемой частью банковского надзора, оно может дать только фотографию ситуации в банке. Для того чтобы получить динамичную картину состояния банка между выездными проверками органы надзора полагаются на регулярную статистическую отчетность, а также на безвыездной надзор и мониторинг. Так, каждый квартал банк предоставляет расширенный отчет, в котором отражает информацию о структуре и сроках погашения активов, пассивов и капитала, а также об источниках доходов и расходах. Отчет включает в себя информацию о проблемных и неработающих активах, о внебалансовых операциях и условных обязательствах.

Благодаря такому отчету, а также другим регулярным отчетам, таким, как, например, отчет об управлении рисками, банковский надзор имеет доступ к обширной информации, которая позволяет проводить непрерывный безвыездной анализ и мониторинг динамики финансового состояния банка. Такой мониторинг и анализ позволяет органам надзора определить с какими проблемами может столкнуться данное учреждение в ближайшем будущем. Также такой надзор позволяет видеть общие негативные тенденции банковской системы и принять меры по предотвращению критических ситуаций.

Естественно, что в случае ухудшения ситуации в банке банковский надзор над этим учреждением становиться более интенсивным. Органы надзора требуют в этом случае предоставления дополнительной ежемесячной, еженедельной или даже ежедневной детальной информации по интересующим их вопросам. Встречи с руководством банка также становятся более частыми. При наличии значительных проблем у банка от него требуют предоставления бизнес-плана или программы оздоровления для решения своих проблем.

В случае если финансовое положение банка продолжает ухудшаться, банковский надзор может рекомендовать или требовать проведения более жестких и неприятных исправительных мероприятий.

Модель банковского надзора, полагающаяся на публичность работы банковского учреждения, приемлема только в определенных условиях. Эта модель банковского надзора имеет два названия: «публичной отчетности» или «рыночной дисциплины». Эти названия подразумевают, что жесткие требования к обязательному опубликованию определенной информации о работе банка приводит к рыночной самодисциплине участников рынка.

Примером использования данной модели надзора является Новая Зеландия. Надзорные органы рассчитывают на то, что требования к публичности детализированной информации о финансовом состоянии банка, будут стимулировать руководство банка благоразумно принимать риски, обеспечивая надежную работу банковского учреждения. Банковский надзор снял большинство ограничений для банков, за исключением уровня адекватности капитала и лимитов по кредитованию инсайдеров. Вместо этого надзорные органы законодательно ввели повышенные требования к публичной отчетности банков. Банки должны ежеквартально публиковать детальную информацию о финансовом состоянии банка, включая информацию о качестве активов, об обеспечении кредитов, о концентрации кредитных рисков, рыночных рисках, адекватности капитала, правлении банка. Публикуемая информация должна быть подписана правлением банка для того чтобы подтвердить ее достоверность.

Однако органы надзора проводят ежегодные встречи с руководством банков, а также установили законодательное требование о проверке банка внешним аудитом два раза в год.

Новая Зеландия перешла на такую модель в 1996 году. Поэтому говорить о ее надежности еще трудно. При этом необходимо помнить о специфичности банковской системы Новой Зеландии, так как все крупные банки в Новой Зеландии находятся в иностранном владении, и их деятельность, включая иностранные отделения, является предметом надзора в стране, где эти банки зарегистрированы.

Особое внимание надзорных органов любых стран должно уделяться финансовым конгломератам, то есть многофункциональным группам компаний и транснациональных банков, поскольку с деятельностью финансовых конгломератов связаны дополнительные риски:

• риск «заражения», т.е. вероятность перенесения проблем и убытков из одной сферы деятельности конгломерата в другие.

• опасность «двойного счета» одних и тех же элементов капитала при определении его достаточности, который приводит к завышению размера капитала группы к фактическому несоответствию его величины сумме требований к конгломерату • риск конфликта в рамках конгломерата Таким образом, надзорные органы должны получать адекватную информацию относительно структуры рисков по группе для осуществления контроля за деятельностью всего конгломерата. При этом не надо забывать и о контроле акционеров в целях обеспечения законности получения ими дохода и соблюдения интересов кредиторов, вкладчиков. На наш взгляд, в данной ситуации считается необходимым уделить внимание мерам, которые должны быть приняты по причине обеспечения надежного внешнего аудита деятельности транснациональных банков. Последнему придается особое значение при надзоре за международными банками, так как в условиях, когда заграничные учреждения международных банков оказываются вне досягаемости инспекционных систем органов надзора материнской страны и формально не подпадают под действие аналогичных систем принимающей страны.

Внешний аудит может стать единственным независимым институтом проверки банка.

Например, в Германии контроль за образованием филиалов и отделений банков является средством, предотвращающим расширение слабых банков. Кроме того, контроль и надзор за деятельностью зарубежных филиалов банков позволяют в определенной степени не допускать оттока средств за рубеж и уменьшают банкам возможность обходить установленный порядок ведения валютных операций. Надзорные органы дают разрешение на открытие филиалов лишь в том случае, если, по их мнению, банк располагает достаточным капиталом и квалифицированными руководящими кадрами, способными обеспечить нормальную работу создаваемых подразделений. «В Италии, несмотря на то, что для открытия новых банковских филиалов уже не обязательно получать предварительное разрешение от Банка Италии, надзорные органы могут не допустить расширения филиальной сети банка, если с их точки зрения банк не обладает необходимыми финансовыми ресурсами или соответствующими управляющими кадрами. Разрешение же на банковские слияния, которые очень часто используются в практике транснациональных банков с другими организациями, Банк Италии выдает с учетом финансового состояния каждого банка, участвующего в данном процессе, оценки уровня достаточности капитала банка после объединения, перспектив получения доходов, возможностей эффективного управления и вероятного воздействия влияния на конкуренцию в банковской сфере, а также при условии соответствия антимонопольным законам. Предоставление лицензии на создание банка в Нидерландах означает разрешение на открытие им филиалов в стране. Однако для открытия зарубежного филиала или организации дочернего предприятия необходимо специальное разрешение»

После рассмотрения существующих моделей надзора необходимо помнить, что они не являются идеальными и не гарантируют абсолютную надежность банковского учреждения и банковской системы в целом. Органы надзора ни в одной из стран не признают свой надзор идеальным. Тем более, учитывая темпы развития как банковской индустрии, так и сопряженных с ней областей, можно говорить о том, что система банковского надзора также находится в состоянии непрерывного развития.

На современном этапе в Украине используются в большей части две модели банковского надзора: выездной и безвыездной надзор. Отсутствие элементов других моделей банковского надзора, во - многом не позволило органам надзора предотвратить крах крупных банковских учреждений. Например, использование элементов публичной отчетности по отношению ко многим разорившимся коммерческим банкам, сократило бы потери, связанные с тем, что, имея определенные проблемы, банки продолжали широкую рекламную кампанию и скрывали свое истинное положение, продолжая наращивать свою клиентскую базу, тем самым увеличивая негативные последствия своего банкротства. Несмотря на то, что как самостоятельная модель банковского надзора модель публичной отчетности в большинстве стран, имеющих собственные крупные банки, неприменима, ее можно использовать, как дополнительное средство самодисциплинирования банковского рынка. Использование элементов этой модели в условиях Украины в настоящее время является необходимым условием повышения прозрачности и стабильности банковской системы Украины. Данного мнения придерживаются и иностранные эксперты. В частности как говорится в опубликованном отчете Standard & Poor's «Анализ рисков банковского сектора: Украина», переданного УНИАН: «Регулирование и надзор за банковской деятельностью в Украине развиты недостаточно.… В то время как в системе регулирования происходят позитивные изменения, режим надзора оставляет желать лучшего. В частности, необходимо обеспечить более полное раскрытие информации, повысить прозрачность акционерной структуры, ввести более строгие нормативы капитализации, усилить процедуры кредитной защиты и риск - менеджмента банков страны»

Еще одной проблемой системы банковского надзора в Украине является недостаточное использование независимых аудиторов для надзора за коммерческими банками. Органам банковского надзора Украины следует разработать ряд критериев для проведения внешнего независимого аудита коммерческих банков, охватывающих операции банка с повышенным риском, что не только облегчит работу органов надзора, но и повысит качество инспектирования банков. Внешние независимые аудиторы, особенно имеющие международную практику, обладают большим опытом в оценке систем внутреннего контроля банка и могут оценить организационную структуру банковского учреждения с учетом тенденций развития мировой банковской системы, что во многом предопределяет качество и надежность дальнейшей работы банка.

В последние два года банковский сектор Украины открылся для прямых иностранных инвестиций. Западноевропейские стратегические инвесторы уже приобрели в Украине довольно крупные активы. Приход иностранных акционеров в украинские банки должен позитивно повлиять на их развитие, учитывая перспективу передачи управленческого, технического и технологического опыта и ноу-хау, а также повышения прозрачности и качества корпоративного управления.

Т.о. органы банковского регулирования и надзора вынуждены решать сложные задачи.

Они призваны не только искать пути решения экстренных банковских проблем, но и выводить неокрепшие банковские системы своих стран на правильный путь развития. Между тем институциональная и структурная слабость развивающихся экономических систем снижает эффективность банковского регулирования и надзора. Поскольку регуляционные и надзирающие органы редко располагают необходимым арсеналом эффективных средств и методов работы, им особенно важно полагаться не столько на регуляционное вмешательство, сколько на принятие рыночных мер дисциплинарного воздействия. Обеспечение должного уровня раскрытия информации и создание политически независимой банковской системы - это минимум того, что необходимо сделать, чтобы рыночные дисциплинарные меры оказались достаточно эффективными. Внедрение международных стандартов бухгалтерского учета, обнародование информации и создание иных юридических и институциональных предпосылок "прозрачности" финансовых систем - это задачи, которые требуют первоочередного решения в условиях развивающейся и переходной экономики. В числе "Основных принципов", перечисленных Базельским комитетом, упоминается необходимость создания развитой государственной инфраструктуры, которая позволила бы органам банковского надзора объективно оценивать финансовое положение банков. Раскрытие информации дает тройной эффект. Во-первых, банки получают возможность выявлять кредиты, которые не будут возвращены, и обеспечивать достаточный объем резервов против потерь по кредитам. Во вторых, вкладчики и другие клиенты банков получают возможность применять рыночные меры дисциплинарного воздействия, заставляющие банкиров вести дела более осмотрительно. В третьих, прозрачность банковского бизнеса со временем даст органам банковского регулирования и надзора арсенал более эффективных средств для оценки риска, которому подвергаются банки, и обеспечения банковского управления этими рисками.

РЕЗЮМЕ В данной статье идет речь о банковском регулировании и надзоре, которые, по мнению автора, имеют огромное влияние на развитие финансового сектора как развивающихся, так и развитых стран.

РЕЗЮМЕ В цьому дослідженні йдеться мова про банківський нагляд та регулювання, які, на думку автора, мають великий вплив на розвиток фінансового сектору як розвинутих, так й країн, що розвиваються.

SUMMARY In this article author speak about banking regulation and supervision, which by author point of view have very important influence on financial sector development every type of countries.

СПИСОК ИСТОЧНИКОВ:

1. Банковское дело. 1998. № 6, с. 2. Банковское регулирование в странах с переходной экономикой: Должны ли мы бояться конкуренции? OECD, Сун-Янг Парк, 3 ноября 1999г.

3. Р.А. Гриценко Современные модели и тенденции банковского надзора, 2 апреля 2002 г.

4. А.З. Астанович, Е.В. Белянова, Е.Г. Мягков. Международный опыт реструктуризации банковских систем - М.: Бюро экономического анализа, 5. В.Н. Вдовин Внутрибанковский контроль в системе регулирования деятельности Российских банков//Вестник ТИСБИ, № 2, 2000.

6. А. Тютюнник, А.Турбанов Банковское дело – М.: Финансы и статистика, 2005.- 608с.

7. Charles J Woelfel, Encyclopedia of Banking & finance, Tenth edition 8. currency.kiev.ua/finances 9. uabanker.net Поступила в редакцию 17.12.2006 года УМОВИ ТА МЕХАНІЗМ ПЕРЕХОДУ КРАЇНИ ДО РЕЖИМУ ПЛАВАЮЧОГО ВАЛЮТНОГО КУРСУ Марена Т.В., Маріупольський державний гуманітарний університет, асистент кафедри міжнародної економіки Під впливом сучасних змін в умовах функціонування світового валютно-фінансового середовища поступово змінюється й механізм регулювання валютних відносин. Результати останніх емпіричних досліджень показують, що у валютно-курсовій політиці всіх країн світу в останні роки відбуваються помітні зрушення, які перш за все стосуються більшого надання країнами переваги чистим режимам курсоутворення – вільному плаванню або жорсткій © Марена Т.В., фіксації, тобто спостерігається поляризація курсових режимів.

Найбільш активно процеси поляризації курсових режимів протікають в розвинених країнах, тоді як держави з валютними ринками, що формуються, досить повільно приєднуються до зазначених процесів. Однак оскільки ці країни є найбільш схильними до валютних потрясінь, а проміжні режими курсоутворення в більшості випадків спонукають розвиток валютних криз, активізація включення країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою в процес поляризації режимів є актуальним напрямом удосконалення і подальшого розвитку валютної політики сучасних країн світу.

Більш складним з точки зору попередньої підготовки та формування необхідних передумов впровадження є перехід країни до режиму гнучкого курсоутворення. Саме тому в умовах поляризації режимів особливу увагу слід приділяти формуванню загального механізму переходу країн до режиму плаваючого курсу.

Теоретичним питанням та практичним аспектам використання режимів курсоутворення, проблемам переходу країн до системи плаваючого валютного курсу присвячені дослідження Михайличенка С., Моісеєва С., Платонової І., Філіпенка А., Едварда С., Голдфайна І., Леттера Т., Манделла Р., інших провідних вітчизняних і зарубіжних науковців [1,2,3,4,5,6,7,8].

Наявність значної кількості досліджень зазначених науковців свідчить про достатню глибину сучасної наукової думки щодо проблем обрання та впровадження різних режимів курсоутворення, у тому числі режиму плаваючого курсу. Разом з тим, досі недостатньо систематизовано та узагальнено умови, за яких країні доцільно обирати режим чистого плавання. Загальносвітова тенденція до поляризації режимів, важливість впровадження чистих режимів в країнах з валютним ринком, що формується, складність переходу до режиму гнучкого курсоутворення свідчать про необхідність подальших досліджень та розробок в сфері удосконалення механізму впровадження режиму плаваючого курсу в країнах світу і обумовлюють актуальність проведеного дослідження.

Метою дослідження є систематизація та узагальнення умов та форм переходу країни до системи плаваючого валютного курсу;

розробка обґрунтованих рекомендацій щодо удосконалення механізму впровадження режиму гнучкого курсоутворення країнами світу в сучасних умовах.

Першочерговим питанням, що виникає при приєднанні країн до процесів поляризації режимів, є проблема вірного обрання чистого режиму. Можливим шляхом вирішення цього питання може стати використання критеріїв оптимальних валютних зон, розроблених Манделлом [8]. Відповідно до цих критеріїв, фіксований валютний курс більше підходить для використання в невеликих економіках, що беруть активну участь в міжнародній торгівлі.

Великим країнам і невеликим економікам, в яких часто спостерігаються фінансові шоки, рекомендується використовувати гнучкий режим курсоутворення.

При обранні курсового режиму необхідно брати до уваги поточні та стратегічні цілі економічного розвитку, внутрішній стан економіки та зовнішньоекономічні позиції країни. Так, країні недоцільно впроваджувати режим жорсткої фіксації і бажано обрати режим плаваючого курсу за наступних обставин:

- якщо країна бажає мати рівень інфляції, відмінний від рівня інфляції у валютній зоні (валютному союзі);

- якщо країна бажає використовувати валютний курс в якості інструмента регулювання ринку праці для підвищення або зниження заробітної платні;

- якщо велика країна не бажає, щоб інші країни користувалися перевагами від позитивного ефекту масштабу, який досягається в межах великої валютної зони, або якщо існує небезпека того, що приєднання іншої валюти до валютної зони зробить проведення національної макроекономічної політики більш складним;

- якщо країна бажає використовувати грошову експансію для фінансування державних витрат;

- якщо країна не бажає втрачати доход у вигляді сеньйоражу від використання національних грошей в якості міжнародного платіжного засобу (особливо це стосується великих країн);

- якщо режим фіксованого курсу вступає у конфлікт з політикою, що очікується від центрального банку, конституційним обов’язком якого є збереження стабільності цін;

- у зв’язку з тим, що монетарна інтеграція з іншими країнами значно знизить рівень національного суверенітету, у тому числі, зменшить незалежність грошово-кредитної політики;

- якщо в країні недостатньо розвинені механізми підтримки фіксованого курсу на встановленому рівні;

- якщо з впровадженням валютного правління країні буде складно розв’язати проблему гарантування стабільності національної фінансової системи при відсутності національного кредитора останньої інстанції;

- якщо інші країни валютної зони є біднішими і очікують від більш розвинених країн значної фінансової допомоги;

- якщо країна не бажає приймати умови інтеграції, передбачені валютною зоною, такі як загальні стандарти, єдина міграційна політика, єдине трудове та податкове законодавство тощо [1,5,6,7,9].

У випадку, якщо економіка країни є частково доларизованою, або країна має значні доларові зобов’язання, ефективне впровадження системи гнучкого валютного курсу може бути надто складним, тому єдиною альтернативою залишається режим жорсткої фіксації.

В практиці використання режимів гнучкого валютного курсу відомі два шляхи переходу до вільного плавання: запланований поступовий та вимушений різкий перехід. Деякі країни здійснили перехід до режиму гнучкого курсоутворення поступово, впроваджуючи один з проміжних типів режимів перед тим, як дозволити валютному курсу вільно плавати. В інших країнах перехід до режиму плаваючого курсу відбувся різко і супроводжувався значною девальвацією валюти. У більшості випадків переходи до системи гнучкого курсоутворення, що мали місце починаючи з 1990 р., носили вимушений характер [10].

Поступовий перехід до гнучкого режиму є не тільки більш тривалим, але й складнішим з огляду на необхідність проведення певних підготовчих заходів, про що свідчать дані рис.1.

Для успішного переходу до режиму плаваючого курсу в країні повинні бути сформовані наступні основні умови: розвинений та ліквідний валютний ринок;

послідовна політика валютних інтервенцій центрального банку;

наявність альтернативного номінального орієнтира в монетарній політиці, який замінить фіксований курс;

ефективний механізм моніторингу та управління валютними ризиками.

Рис. 1. Механізм переходу країни до режиму плаваючого валютного курсу.

Перш за все, впровадження гнучкого обмінного курсу повинно базуватися на наявності ліквідного валютного ринку, достатньо ефективного для того, щоб валютний курс міг формуватися та змінюватися під впливом ринкових сил і в той же час обмежувати кількість і тривалість випадків значної курсової волатильності і відхилення курсу від рівноважного рівня.

Ліквідним може вважатися валютний ринок, на якому існує невеликий спред між курсами купівлі та продажу валюти, маються низькі трансакційні витрати, спостерігається значний валютообіг для обмеження впливу окремих операцій на вартість валюти, функціонують налагоджені торговельні та клірингові системи для виконання угод і діє велика кількість активних учасників ринку.

Валютні ринки багатьох країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою невеликі за обсягами та неефективні, в певній мірі через жорстке валютне регулювання та валютний контроль (зокрема, обмеження на міжнародний рух капіталу), жорсткі нормативи чистої відкритої валютної позиції та вимоги продажу надходжень в іноземній валюті центральному банку. Міжбанківські валютні ринки (якщо вони існують в країнах) невеликі порівняно з ринками роздрібних валютних операцій, що обмежує можливість формування ринкової вартості валюти.

Основним чинником неліквідності валютного ринку в таких країнах може виступати жорстка фіксація курсу. При режимі фіксованого курсу центральний банк зазвичай є активним учасником валютного ринку, що не дозволяє іншим суб’єктам ринку отримувати досвід формування вартості валюти, хеджування валютних ризиків і стримує розвиток міжбанківського ринку. При фіксованому курсу учасники ринку не мають достатньо стимулів для прогнозування руху валютного курсу, регулювання валютних позицій і торгівлі валютою, що обмежує активність і на ринку поточних валютних операцій, і на ринку форвардних угод.

Крім того, з метою запобігання валютним спекуляціям при режимі валютної прив’язки функціонування форвардного ринку зазвичай є забороненим або обмеженим, що в свою чергу зменшує можливості хеджування валютних ризиків.

Для підвищення ліквідності та ефективності національного валютного ринку з метою створення необхідних умов для впровадження режиму гнучкого курсоутворення країні доцільно вжити наступних заходів:

1. Дозволити певні коливання валютного курсу (наприклад, встановивши межі коливань курсу) для стимулювання активності на валютному ринку. Для нарощування обсягів валютного ринку на ньому повинен бути присутній певний спекулятивний ризик:

можливість розвитку ситуації як подорожчання валюти, так і її здешевлення буде спонукати учасників ринку формувати і довгі, і короткі позиції. В цілому, в країнах, які використовують більш гнучкий режим валютного курсу, спостерігається більш помітне зростання валютного ринку, ніж в країнах з фіксованими курсом.

2. Скоротити активну участь центрального банку на валютному ринку шляхом зменшення його операцій з комерційними банками та обмеження обсягів валютних інтервенцій для активізації інших суб’єктів ринку.

3. Підвищити ступінь інформованості учасників ринку про можливі джерела надходження, напрями використання валюти та стан платіжного балансу з метою розвитку практики аналізу руху валютного курсу, прогнозування напрямів валютної та монетарної політики і розробки власної стратегії поведінки на валютному ринку. Центральний банк також повинен пересвідчитись, що інформаційні системи та торговельні платформи надають реальну інформацію про курси купівлі та продажу валюти на міжбанківському ринку.

4. Скасувати жорсткі форми валютного контролю, які стримують активність учасників валютного ринку. Найбільш важливими заходами при цьому можуть стати: ліквідація вимоги про продаж надходжень в іноземній валюті на користь центрального банку, податків та зборів на проведення валютних операцій, обмежень на міжбанківську торгівлю;

уніфікація валютного курсу (у випадку застосування множинного обмінного курсу);

пом’якшення обмежень на поточні та капітальні операції платіжного балансу для спонукання розвитку попиту та пропозиції на валютному ринку. Водночас, валютний контроль за капітальними операціями повинен бути пом’якшений поступово і тільки після досягнення певних макроекономічних та інституційних передумов.

5. Уніфікувати та спростити валютне законодавство і зменшити частоту внесення змін до нього з метою підвищення ступеню прозорості валютного ринку і скорочення трансакційних витрат.

6. Стимулювати розвиток інфраструктури валютного ринку, підвищити ефективність діяльності валютних посередників та сформувати надійні та ефективні системи укладання та виконання валютних угод.

Всі зазначені завдання можуть бути значно ускладнені, якщо країна буде змушена різко скасувати режим прив’язки і перейти до плаваючого курсу під тиском ринкових сил або внаслідок валютної кризи і таким чином не буде мати часу для підготовки до поступового переходу. Тоді перед урядом постануть конфліктуючі цілі. З одного боку, уряду необхідно продавати валюту для запобігання надмірній девальвації. З іншого боку, для підтримки статусу лібералізованого ринку центральний банк повинен запевнити його суб’єктів, що він не буде здійснювати інтервенції для фіксації курсу на одному рівні. За цих обставин країні доцільно поступово відмовитися від домінуючої ролі центрального банку на валютному ринку, скасувати валютні обмеження і дозволити певні коливання обмінного курсу, водночас підвищуючи процентну ставку для запобігання значному знеціненню національної валюти.

Наступним важливим кроком на шляху переходу до режиму плаваючого курсу є перегляд існуючого в країні механізму валютних інтервенцій. На відміну від режиму фіксованого курсу, при використанні системи гнучкого курсоутворення офіційні валютні інтервенції можуть бути необов’язковими, хоча сучасні країни активно їх застосовують для врівноваження валютного ринку, формування пропозиції іноземної валюти і акумулювання резервів. Тому при переході до системи плаваючого обмінного курсу центральний банк повинен розробити відповідну політику валютних інтервенцій, в якій би уточнювались цілі, тривалість і обсяги інтервенцій.

Необхідність валютних інтервенцій навіть за режиму гнучкого курсоутворення пов’язана з тим, що валютний ринок, як і інші різновиди ринків, є недосконалим і не гарантує встановлення оптимальної ціни валюти. Певні чинники можуть призвести до невідповідності валютного курсу макроекономічним показникам розвитку національного господарства, що може мати негативні наслідки. Так, переоцінена валюта стримує експортну активність країни, тоді як недооцінена валюта може спровокувати пожвавлення темпів інфляції. Крім того, якщо рахунок капітальних операцій в країні не повністю лібералізований або ринок капіталів є неефективним, тимчасові шоки можуть викликати ще більшу волатильність обмінного курсу.

Оскільки валютний курс часто розглядається як показник ефективності державного регулювання національної економіки, значні курсові коливання при режимі гнучкого курсоутворення можуть стати причиною втрати довіри до політики уряду.

Для запобігання вказаним та іншим можливим наслідкам курсової волатильності необхідно використовувати офіційні інтервенції. Однак при цьому часто виникає проблема визначення того, чи існують диспропорції між обмінним курсом та станом економіки, і якщо існують, то наскільки масштабними вони є. Ця проблема тісно пов’язана з проблемою визначення оптимального обмінного курсу, оскільки досі немає єдиної методології розрахунку рівноважної ціни валюти. Ті індикатори, що використовуються найчастіше (номінальний та реальний ефективний валютний курси, продуктивність та інші показники конкурентоспроможності, умови торгівлі, платіжний баланс, процентна ставка тощо), зазвичай не дають можливості центральному банку оцінити масштаби диспропорцій на валютному ринку настільки точно, наскільки це необхідно для визначення оптимальної тривалості та обсягів інтервенцій.

Навіть у разі більш-менш точного з’ясування ступеню невідповідності валютного курсу стану економіки офіційні інтервенції не завжди можуть принести позитивний результат і ліквідувати диспропорції. Як правило, вплив інтервенцій на обмінний курс носить короткостроковий характер, а в багатьох випадках інтервенції не тільки не зменшують, а навпаки, підвищують ступінь курсової волатильності. Тому якщо коливання валютного курсу є короткостроковими і спостерігаються на ліквідному, стабільному валютному ринку, то інтервенції центрального банку можуть бути недоцільними.

Найбільш виправданими є офіційні інтервенції на невпорядкованих валютних ринках, де кількість продавців і покупців іноземної валюти не співпадає і призводить до зростання неліквідності ринку, яка в свою чергу може негативно позначитись на стані реальної економіки.

В цьому випадку ступінь відхилення валютного курсу від рівноважного значення також складно визначити, проте орієнтовними показниками зростання масштабів диспропорцій можуть слугувати наступні індикатори: постійне зростання ступеню мінливості валютного курсу, розширення спредів і різке розгортання міжбанківської торгівлі валютою порівняно з обсягами клієнтського ринку.

Іншими причинами здійснення офіційних інтервенцій при режимі плаваючого курсу можуть бути необхідність формування пропозиції валюти на ринку або нарощування міжнародних резервів. У першому випадку можливість формування пропозиції на валютному ринку пов’язана з тим, що багато центральних банків мають джерела регулярного надходження іноземної валюти в формі прибутку на валютні резерви і валютних кредитів або фінансової допомоги. У другому випадку необхідність нарощування резервів пояснюється тим, що центральні банки зазвичай встановлюють мінімальні допустимі показники офіційних резервів, які вимагають регулярної купівлі валюти на ринку.

Таким чином, політика центрального банку в сфері здійснення валютних інтервенцій і формування міжнародних резервів має бути вибірковою, а її конкретні заходи будуть залежати від поточних завдань валютного регулювання. Проте в цілому при переході до режиму плаваючого курсу країнам рекомендується скорочувати ступінь втручання центральних банків в діяльність валютного ринку через механізм офіційних інтервенцій. Здійснюючи менш часті та тривалі інтервенції, центральний банк буде розвивати впевненість суб’єктів ринку в реальному існуванні гнучкого обмінного курсу і сприяти зростанню потенціальної ефективності інтервенцій.

Іншою важливою умовою впровадження режиму плаваючого обмінного курсу є визначення та використання альтернативного номінального орієнтира монетарної політики. З переходом до режиму гнучкого курсоутворення країна повинна переглянути базові принципи монетарної політики, перш за все, замінити фіксований валютний курс в якості номінального орієнтира іншими цільовими показниками грошово-кредитного регулювання. Тільки країни з найбільш стабільними та розвиненими валютними ринками можуть підтримувати гнучкий обмінний курс без офіційного номінального якоря. Для більшості ж країн, що розвиваються, та транзитивних економік визначення формального номінального якоря монетарної політики є важливим чинником формування довіри до національної політики в сфері грошово-валютного регулювання і необхідною умовою ефективного переходу до системи плаваючого курсу.

Однією з головних функцій монетарної політики країни є контроль за грошовою пропозицією (або ліквідністю). Особливо важливим це завдання є для країн, в яких відмова від валютної прив’язки мала шоковий характер і відбувалася під тиском ринкових сил, оскільки значна девальвація національних валют в цей період призводить до прискорення інфляційних процесів. З переходом до режиму гнучкого обмінного курсу валютні інтервенції як основний інструмент контролю за ліквідністю замінюють інструменти монетарної політики. І хоча грошово-кредитні важелі є важливими інструментами регулювання ліквідності при будь-якому режимі, їх важливість ще більше зростає з підвищенням ступеню гнучкості валютного курсу.

Оскільки процес впровадження надійного альтернативного номінального якоря монетарної політики є досить складним, країнам рекомендується відмовлятися від валютної прив’язки поступово, наприклад, тимчасово впроваджуючи проміжний режим похилого коридору. Межі коридору в такому випадку, як правило, встановлюються симетрично центрального повзучого паритету і поступово розширюються до тих пір, поки акценти монетарної політики змістяться з валютного курсу на інфляцію. Досвід проведення такої політики в деяких країнах (Ізраїль, Чилі, Угорщина, Польща) дозволяє визначити певні рекомендації щодо застосування цього механізму:

1. Незначна гнучкість обмінного курсу на ранніх етапах переходу до плаваючого курсу може викликати обмеження незалежності монетарної політики, тому при регулюванні грошової маси більшу увагу необхідно буде приділяти інструментам фіскальної політики і політики в сфері доходів.

2. Обмеження курсових коливань більш вузькими рамками валютного коридору може сформувати впевненість учасників валютного ринку в стабільності валютного курсу і відповідно зменшити їх бажання здійснювати управління валютним ризиком. Тому в процесі управління обмежено гнучким курсом необхідно дозволяти коливання як в бік підвищення, так і в бік зниження курсу, які стануть стимулом для розвитку інструментів хеджування, що дозволить накопичити досвід управління валютними ризиками.

3. Якщо уряд країни використовує два номінальних якоря (валютний курс і таргетування інфляції), йому рекомендується укріплювати довіру до політики таргетування шляхом офіційного проголошення того, що у випадку конфлікту між двома якорями пріоритет буде віддано стабільності цін.

При відмові від валютної прив’язки важливо визначити, який саме альтернативний якір буде обрано - орієнтований на регулювання грошових агрегатів, процентних ставок або таргетування інфляції. При відповіді на це питання слід брати до уваги загальні цілі економічного розвитку країни, а також зважати на тип її економічною системи. Так, розвинені країни можуть досить ефективно використовувати будь-який тип орієнтації монетарної політики. Що стосується країн з перехідною економікою, та країн, що розвиваються, то, на наш погляд, найбільш прийнятним варіантом для них можна вважати таргетування інфляції, особливо зважаючи на позитивні результати боротьби з інфляцією в країнах, які в останні роки застосовують таргетування. На думку деяких науковців, найкращим режимом для виникаючих ринків є «регульоване плавання плюс», де «плюс» означає саме таргетування інфляції [].

На першому етапі переходу до режиму гнучкого курсоутворення в якості проміжного номінального якоря може використовуватись цільовий показник грошової маси. Проте слабкий зв’язок між грошовими агрегатами і інфляцією зменшує ефективність агрегатного таргетування, тоді як цільовий показник інфляції вважається більш надійним орієнтиром монетарної політики.

Процес формування політики таргетування інфляції може бути досить тривалим, оскільки вимагає створення певних макроекономічних умов. Зокрема, при виборі цільового показника інфляції в якості орієнтира монетарної політики в країні повинні бути сформовані наступні передумови:

- центральний банк повинен бути уповноважений втримувати інфляцію у встановлених межах і розглядати стабільність цін як домінуючу мету монетарної політики;

- центральний банк повинен бути наділеним незалежністю в проведенні монетарної політики і нести всю відповідальність за дотримання умов таргетування інфляції;

- результати політики таргетування інфляції повинні бути прозорими, зокрема, детальний аналіз наслідків таргетування може наводитись в офіційних звітах центрального банку;

- країні необхідно розробити надійну методику прогнозування інфляції;

- центральний банк повинен розробити ефективну процедуру планування цільових показників інфляції на основі прогнозних даних і реагування на значні відхилення фактичних показників від запланованих;

- для більш ефективного таргетування інфляції фіскальна політика в країні повинна бути спрямована на ті ж цілі, що й монетарна політика.

Поки ці передумови не будуть сформовані, в якості тимчасового орієнтира країна може використовувати один з різновидів монетарного таргетування (таргетування грошової бази, широкої грошової маси або банківських резервів), які на перехідному етапі є прийнятними, а в майбутньому будуть замінені на цільовий показник зростання цін.

Наступним важливим заходом, проведення якого є вкрай необхідним при виборі режиму гнучкого обмінного курсу, є розробка ефективного механізму страхування валютних ризиків. З переходом до плаваючого курсу значно підвищується ступінь валютного ризику і змінюються його носії, а саме, валютні ризики переходять з державної сфери (центрального банку) до приватного сектору. Тому визначення потенційної схильності фінансового та нефінансового секторів до валютних ризиків є значущою складовою впровадження системи плаваючого курсу.

Оцінка схильності суб’єктів національної економіки до валютних ризиків повинна базуватися на детальному аналізі їх фінансового стану, зокрема, особлива увага повинна приділятися наступним аспектам: коло валют, які використовуються у діяльності суб’єктів;

фінансова стійкість і ліквідність;

структура активів та зобов’язань, деномінованих у іноземних валютах. Наприклад, незастраховані відкриті валютні позиції, сформовані внаслідок значних зовнішніх запозичень корпоративного сектору, можуть призвести до масштабних збитків банків-кредиторів і викликати підвищення попиту на іноземну валюту. Навіть якщо банки проголошуються відповідність валютних активів і валютних зобов’язань (тобто наявність закритих позицій), використання короткострокових валютних ресурсів для фінансування довгострокових валютних позик може призвести до підвищення кредитних ризиків і ризиків ліквідності.


Перехід до системи плаваючого курсу, при якому суб’єкти валютного ринку є більш схильними до валютного ризику, вимагає розробки адекватної політики управління ризиком, яка повинна включати наступні елементи:

1. Інформаційна системи моніторингу різних джерел валютного ризику, в тому числі, джерел надходження та напрямів використання валютних ресурсів. Зокрема, моніторинг валютних ризиків може здійснюватись через складання періодичних звітів корпоративним сектором або через пред’явлення вимог до позичальників в іноземній валюті щодо надання інформації про їх валютні доходи, зовнішню заборгованість і діяльність з хеджування ризиків.

2. Методика аналізу та оцінки масштабів валютних ризиків. Механізм оцінки валютного ризику може включати як побудовані на бухгалтерських методах заходи з визначення загальної валютної позиції, так і більш складні форми аналізу ризику, в тому числі математичні моделі або методи експертної оцінки.

3. Внутрішні заходи та процедури обмеження ризику, зокрема, встановлення обмежень на нарощування валютних позик, розробка механізму страхування позичальників в іноземній валюті, аналіз можливого впливу курсових коливань на фінансовий стан позичальників.

4. Ефективне регулювання та нагляд за валютним ризиком. Відповідні заходи можуть включати наступне: обмеження на чисту відкриту валютну позицію (в процентах до загального капіталу), надання кредитів в іноземній валюті (в процентах до зобов’язань в іноземній валюті), зарубіжні позики і випуск облігацій (в процентах до капіталу);

обмеження на перелік валютних операцій, які дозволено здійснювати банкам, через здійснення ліцензування;

вимоги щодо побудови в комерційних банках системи внутрішнього контролю за ризиками.

Особливу увагу при розробці політики управління валютним ризиком необхідно приділяти форвардним операціям, розвиток яких як допомагає підвищувати ефективність хеджування ризиків, так і сприяє розширенню національного валютного ринку. Водночас, значне збільшення спекулятивних операцій з валютними деривативами може призвести до зростання ступеню волатильності обмінного курсу. Тому форвардний валютний ринок повинен стати об’єктом державного моніторингу, банківська торгівля деривативами повинна спиратися на стандартні правила укладання і надійну систему виконання таких контрактів, а центральному банку необхідно розробити чіткі стандарти звітності суб’єктів ринку строкових операцій для підвищення ступеню його прозорості.

Таким чином, перехід країни до системи плаваючого курсу пов’язаний з необхідністю реалізації складного механізму впровадження нового режиму. При цьому прийняття рішення про перехід до режиму гнучкого курсоутворення пов’язане з питанням вибору швидкості ліквідації системи валютної прив’язки. Швидкий перехід вимагає меншої кількості проміжних підготовчих заходів (або зовсім їх не вимагає), ніж поступове впровадження системи плаваючого курсу. Швидкий перехід до гнучкого курсоутворення є доцільним в наступних випадках: для країн зі стабільною макроекономічною ситуацією і ефективною монетарною політикою, оскільки масштаби інтервенцій на валютному ринку будуть обмеженими, що дозволить зберегти офіційні резерви;

для країн, що прагнуть якнайскоріше підвищити ступінь незалежності монетарної політики;

для країн, які мають відкритий рахунок капітальних операцій платіжного балансу і дозволяють вільний рух капіталу, оскільки їм може бути складно реалізовувати стратегію поступового переходу в умовах значних за обсягом та мінливих потоків капіталу. Поступовий перехід доцільно здійснювати країнам, які не мають необхідних інституційних передумов, зокрема, розвиненого валютного ринку і можливостей моніторингу і ефективного управління валютними ризиками. Різка відмова від фіксації курсу в таких країнах може призвести до значного зростання масштабів курсових коливань.

РЕЗЮМЕ В статье определены и систематизированы формы и условия перехода стран к режиму плавающего курса. Разработаны рекомендации по усовершенствованию механизма внедрения системы гибкого курсообразования. Предложен комплекс мер по формированию необходимых предпосылок введения режима плавающего валютного курса.

РЕЗЮМЕ У статті визначено та систематизовано форми й умови переходу країн до режиму плаваючого курсу. Розроблено рекомендації з удосконалення механізму впровадження системи гнучкого курсоутворення. Запропоновано комплекс заходів щодо формування необхідних передумов впровадження режиму плаваючого валютного курсу.

SUMMARY In the article the forms and the terms of countries’ move to the floating rate regime are defined and systematized. Recommendations on the improvement of mechanism of flexible exchange rate system introduction are developed. The complex of measures on forming necessary pre-conditions of floating exchange rate regime introduction is offered.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Михайличенко С. Механізм курсоутворення та деякі аспекти його застосування до гривні // Вісник Національного банку України. – 2004. - №4. – С. 10-19.

2. Моисеев С.Р. Классификация режимов валютного курса // Информационно-аналитический журнал «Дайджест-финансы». – 2003. - №3. – С. 23-28.

3. Валютный рынок и валютное регулирование / Под ред. И.Н. Платоновой. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – 475 с.

4. Міжнародні валютно-кредитні відносини: Підручник / За ред. А.С. Філіпенка. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.

5. Edwards S. Exchange rate systems in emerging economies // US Department of the Treasury project on the international financial system. – 2000. – January 1.

6. Goldfajn I., Olivares G. Can flexible exchange rates still “work” in financially open economies? // G-24 Discussion paper series. – 2001. - №8. – P.1-21.

7. Лэттер Т. Выбор режима валютного курса / Пер. на рус. Романова С., издается центром по изучению деятельности Центральных банков. Банк Англии, Лондон. – 1996. – 35 с.

8. Mundell R.A. Optimum currency areas / Conference on optimum currency areas. – Tel-Aviv University, 1997.

9. Caramazza F., Aziz J. Fixed or flexible? Getting the exchange rate right in the 1990s / Economic Issues. – IMF, 1998. – 18 p.

10. www.imf.org Поступила в редакцию 15.12.2006 года РОЗВИТОК СТРАХОВОГО СЕКТОРА ЯК СИСТЕМНИЙ ЧИННИК КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ТА ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ ЕКОНОМІКИ Мокій М.А., начальник управління ТДВ СК «Альфа-Гарант», м. Київ Трансформація української економіки протягом всього періоду існування незалежності значною мірою відбувалася під впливом домінування парадигми усунення держави від виконання системоформуючих функцій. Передбачалося, що ці функції будуть забезпечені вільними ринковими силами. Проте, концентрація зусиль “вільного ринку” відбувалася переважним чином у процесах перерозподілу національного багатства, а після його завершення – у сферах, пов’язаних з розподілом доступним до ресурсів (енергопостачання, добувна промисловість) або у високорентабельних галузях товарного обігу і суміжних до нього харчовій промисловості, а також у торгівлі нерухомістю, банківсько-фінансовій сферах. Не зайве зауважити, що саме у цих галузях об’єктивно існували передумови для тінізації господарської діяльності і зростання, таким чином, реальної рентабельності.

© Мокий М.А., Пасивна позиція держави щодо “створювальної ринкової діяльності”, підпорядкованості “економічної, банківсько-фінансової, внутрішньої і зовнішньої політики держави, її стратегії і тактики…розв’язанню ефективних ринкових перетворень під надійним державним управлінням і регулюванням у новий якісний стан активного капіталотворення, розв’язання ініціативи у великому, середньому і малому бізнесі”, як зазначав академік І.Лукінов [1, с.424] особливо яскраво проявляється у становленні та розвитку страхової сфери України.

Необхідність застосування системного підходу до аналізу проблем страхової діяльності та засобів їх розв’язання набуває особливої актуальності у зв’язку з подальшою втратою нашою країною позицій в світових рейтингах конкурентоспроможності національних економік.

Вичерпання потенціалу екстенсивного зростання, у тому числі й за рахунок репатріації вивезеного з України капіталу та його інвестування у “старі” галузі, у перспективі загрожує “пасткою конкурентоспроможності” (за М. Портером). Саме цим обумовлена увага науковців до проблеми національної конкурентоспроможності [2;

3] і навіть до висунення цієї проблеми як “національної ідеї” для України (Ю.Полунєєв) [4].

Саме тому метою цієї статті є окреслення місця страхової сфери в системі чинників та факторів конкурентоспроможності національної економіки, проблем розвитку цієї сфери та шляхів їх розв’язання у контексті посилення економічної активності і, зокрема, такого її складника, як інвестиційна.

Наголосимо, що вказана проблема загострюється з урахуванням вступу України до ВТО та можливості запровадження режиму поглибленої вільної торгівлі з ЄС. Як показано О.Шнирковим, О.Рогачем та А.Копистирою негативний ефект вступу до ВТО буде спостерігатися для таких галузей: риболовецька (індекс випуску продукції знизиться до 0,41);

гірничодобувна (0,88);

машинобудування (0,82);

харчова (0,90);

сільське господарство і мисливство (0,92);

деревообробка (0,93);

харчова промисловість (0,90);

комунікаційні послуги (0,99);

інші послуги (0,98). Важливо, що саме ці галузі користувалися у 2004 р. найбільшою державною підтримкою: агропромисловий комплекс – 33,3% загального обсягу субсидій;

вугледобувна промисловість – 28,1%;

машинобудування – 12,6%;

харчова промисловість – 5,5%;

деревообробна промисловість – 4,6%.

Причому, у порівнянні з 2002 р. частка окремих з цих галузей у загальному обсязі державного субсидування істотно зросла – вугледобувна промисловість – на 13,8 проц. пункти, машинобудування – на 5,4 проц. пункти [5, с.515, 517].


На істотний вплив вступу до СОТ на галузі обробної промисловості, сільське господарство, торгівлю, транспорт і зв’язок (з часткою в обсязі ВВП біля 60%) вказують і експерти “Проекту аналізу економічних наслідків вступу до СОТ”[6, с.9]. Якщо ж врахувати, що 60% обсягів продукції виробляється у дрібнотоварних особистих господарствах селян, а близько 30% загальної кількості сільськогосподарських підприємств та 40% – харчової промисловості працюють збитково, або не мають стабільних фінансових результатів [6, с.9], то необхідність структурних змін в інвестиційній сфері, концентрації виробництва в агропромисловому комплексі (АПК) стає вкрай нагальною.

Потрібно наголосити, що, на відміну від країн ЦСЄ, де наслідки вступу до СОТ для АПК пом’якшувалися державною політикою розвитку сільського господарства та малого підприємництва (МП), можливостями переміщення робочої сили як на внутрішньому, так і на зовнішні ринки праці рівень мобільності вітчизняних трудових ресурсів (за винятком нелегальної зовнішньої міграції) є загрозливо низьким. Особливо це стосується дрібнотоварного особистого сільського господарства.

Таким чином, без негайного здійснення рішучих заходів з активізації інвестиційної діяльності як основі модернізації виробничого потенціалу АПК, а, значить, зменшення впливу суб’єктивних і об’єктивних чинників впливу на ризики господарювання з допомогою страхування, вірогідною видається загроза соціальної катастрофи, яка торкнеться більше 8 млн. громадян.

З іншого боку, доволі ґрунтовні дослідження проблеми інвестиційної привабливості [5] та інвестиційного клімату [6] не дають відповіді на питання про причини істотного відставання у залученні зарубіжних інвестиції (ПЗІ) від інших країн з перехідною економікою. Певне зростання у 2000-20005 рр. обсягів ПЗІ більше, ніж у 2,5 р. (з 3,28 млрд. дол. США до 8,35 млрд. дол.), а з урахуванням надходжень ПЗІ за 9 міс. 2006 р. (1,7 млрд. дол.) – більше, ніж у 3 р., викликане, як вже зазначалося, поверненням вітчизняного капіталу, а також разовими, спорадичними масштабними інвестиційними проектами, пов’язаними з розширенням ЄС, входженням на український ринок зарубіжних банків з урахуванням перспективи вступу до СОТ. Певною мірою це підтверджується й нераціональною з погляду національних інтересів регіональною, галузевою та секторальною структурою ПЗІ.

Високий рівень ризиків інвестування зумовлює й структурні деформації потоків внутрішніх та зарубіжних портфельних інвестицій, які концентруються у кон’юнктурно високорентабельних або розподільчих галузях і секторах, орієнтовані на спекулятивні надприбутки з відповідною загрозою для стабільності інвестиційного процесу і економічного розвитку. Так, підсумкова сесія операцій на фондовому ринку за 2006 р. дозволяє оцінити загальний обсяг операцій на рівні розмірів ВВП (400-450 млрд. грн.) при зростанні індексу ПФТС на 32% у порівнянні з підсумковою сесію 2005 р. (до 467.05 індексного пункту). Проте, головним чином зростання стосувалося секторів електроенергетики (5-20% за листопад), енергорозподілу (10-40%), трубопрокатної промисловості (5-20%), банківського сектора (біля 9%) [10, с.12].Основними чинниками зростання експерти вважають сигнали щодо майбутньої приватизації, модернізації житлово-комунального господарства і відповідне збільшення попиту, але аж ніяк не зменшення ризику інвестування.

Окремим аспектом проблеми є роль страхування у зміцненні економічної безпеки підприємництва в умовах недієвості інституцій держави у захисті бізнесу від кримінальних посягань, так званого “рейдерства”;

корупційних та дискримінаційних дій представників органів державної влади. Особливо вразливим до впливу цих факторів ризику є мале та середнє підприємництво, розвиток якого в умовах недосконалої конкуренції та дій природних монополістів залишається високо ризиковим з відповідним зростанням вартості кредитних ресурсів як джерела інвестування.

Розвиток страхового ринку має, окрім безпосередньо економічного впливу на зменшення або, точніше, компенсування вірогідних наслідків високого рівня ризику господарської, у тому числі інвестиційної діяльності, в українських умовах ще й інший важливий аспект. Він пов’язаний з необхідністю істотного покращання якості людського капіталу як ключового чинника економічного розвитку, подовження терміну економічно активного життя, покращання здоров’я та якості життя населення.

На останньому доцільно зупинитися детальніше. Подібно до незахищеності бізнесу, незахищеність права власності окремих громадян на житло, автотранспортні засоби, особисті речі від злочинності, високого рівня ризику втрати майна внаслідок екологічних, техногенних катастроф, стихійного лиха, або погіршення здоров’я під впливом неякісних товарів, продуктів, медичних послуг тощо не забезпечує відчуття стабільності навіть у того незначного прошарку громадян, які досягли певного рівня якості життя.

У ширшому сенсі у поєднанні з нерозвиненістю системи пенсійного забезпечення потрібно говорити про нестабільність суспільно-економічного розвитку внаслідок соціальної зневіри, невпевненості у майбутньому людини як первинної ланки головної факторної компоненти розвитку – людського капіталу.

Вказаним обумовлена необхідність зміни ролі держави у розвитку страхової сфери, забезпеченні його стабільності і високої динаміки. Зазначимо, що висока рентабельність, а також об’єктивно кращі можливості застосування тіньових схем, податкового планування, пов’язані із специфікою страхової справи, стимулюють ініціативи з боку страхувальників щодо формування інституціального базису страхової діяльності без урахування соціально-економічних наслідків у масштабах всієї економіки країни. Певною мірою це відображено у законодавчих і нормативно розпорядчих актах щодо обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів і, особливо, у проекті Закону України «Про фінансування охорони здоров’я і медичне страхування» (№2192 від 19 вересня 2006 р.). Останній передбачає залучення приватних конкуруючих страховиків до здійснення обов’язкового медичного страхування, що, очевидно, не відповідає існуючій стратифікації населення за рівнем доходів.

Варто зазначити, що єдиний на даний час з стратегічних програмних документів соціально економічного розвитку України [10] хоча відзначає й істотне відставання розвитку страхового ринку від країн Європи (0,05% загальноєвропейського обсягу страхових послуг;

страхування близько 10% ризиків проти 90-95% у розвинених країнах;

перерозподіл лише 3,3% ВВП проти 8 10% у розвинених економіках [10, с.104-105] ) в програмній частині обмежується лише окресленням загальних завдань…забезпечення…ефективної системи особистого страхування,… встановлення сприятливого режиму оподаткування за договорами особистого страхування, розвитку ринку медичного і пенсійного страхування, створення страхового захисту для ризикових груп населення та юридичних осіб, зниження витрат держави на компенсацію наслідків стихійних лих, аварій та катастроф [10, с.106].

Інституційна роль страхової сфери не розглядається і у проекті Державної програми економічного і соціального розвитку на 2007 рік, при тому, що всі з відзначених проектом загроз зростання економіки (низька конкурентоспроможність;

формування споживацької моделі розвитку на тлі уповільнення інвестиційної активності, відсутності стимулів до інновацій;

низький рівень продуктивності праці;

низький рівень життя населення та розшарування суспільства;

зростання корпоративних зовнішніх боргів на тлі погіршення фінансових результатів, нерозвинений фондовий ринок створює ризики фінансової стабільності тощо) [11, с.11-12] пов’язані саме з високим рівнем ризику економічної діяльності і взагалі життя громадян країни. Безперечно, важливими є завдання приведення норм національного страхового законодавства у відповідність з вимогами СОТ та ЄС, Принципами та стандартами Міжнародної асоціації органів нагляду за страховою діяльністю, а також впровадження концепції розвитку страхового ринку до 2010 р. [11, с.55-56], передбачених розділом «Підвищення конкурентоспроможності української економіки»

проекту державної програми.

Проте, окреслення загальних цілей не дозволяє усунути структурні диспропорції в розвитку страхової сфери і, в результаті, забезпечити посилення ролі страхової сфери як визначальної в системі параметрів конкурентоспроможності економіки. Так, при зростанні загальної кількості страхових компаній з 357 на початок 2003 р. до 387 на початок 2004 р. і 399 на 1 жовтня 2005 р.

загальна сума страхових премій, отриманих від страхування, не досягла й 10 млрд. грн, причому за експертними оцінками до 80% обсягів діяльності становлять псевдо- і тіньові операції [12]. При цьому основну частку у структурі валових премій займали страхування фінансових ризиків (34,3%) та майнове страхування (47,9%) у той час як страхування житла лише 2,3%. Спостерігається надмірна монополізація саме на цьому сегменті ринку – частка валових премій зі страхування життя населення першим трьом страховикам складає 50,1%, першим десятьом – 91,1%. У той же час рівень збитковості (відношення виплат до прибутків страхових компаній) й надалі майже у разів гірший, ніж на розвинених страхових ринках, а частки інвестицій в економіку та державні цінні папери у структурі активів страховиків склали, відповідно: 0,4 і 0,6% загальних обсягів.

Не маючи метою детальний аналіз інших негативних тенденцій розвитку страхової сфери, наголосимо на необхідності перегляду ролі страхування у системі забезпечення конкурентоспроможності країни. Йдеться про одну з базових матриць “технології економічного прориву” ( за Ю. Полунєєвим) – “стійкість”, яка об’єднує біля 20 “показників дій” таких груп факторів, як: енергетична безпека;

енергоефективність і енергозбереження;

корпоративна соціальна відповідальність;

система охорони здоров’я;

екологічна політика;

якість життя населення;

якість товарів та послуг [4]. Включення параметрів розвитку страхової сфери у перелік цільових показників, а також у “матрицю критичних відставань” видається методично необхідним для подальшого програмування соціально-економічного розвитку.

Важливість страхування як інституціального чинника національної конкурентоспроможності обумовлює й необхідність присутності держави у страховій сфері не лише як регулятора, але й як ефективного суб’єкта страхової діяльності. Якщо визнається об’єктивно необхідною державна власність у банківській сфері з метою макроекономічної стабільності і зміцнення економічної безпеки, то з урахуванням викладеного, правомірним є й існування державного страхового сектору.

Слід також погодитися з обережними висновками експертів Звіту „Перспективи поглибленої вільної торгівлі між ЄС та Україною” про необхідність лібералізації виходу європейських страхових компаній на український ринок [13, С.26]. Зрештою, обмеження для зарубіжних страхувальників передбачені законодавством не забезпечили до цього часу не лише належний розвиток страхового ринку, але й, що важливіше, покращання якості страхових послуг.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що для перехідних економік пострадянського типу державне регулювання подальшого розвитку страхового ринку повинно програмуватися і здійснюватися з урахуванням розгляду страхування не лише як сфери економічного життя, а, головне, як інституціального чинника забезпечення національної конкурентоспроможності, стабільності і зміцнення економічної безпеки країни.

РЕЗЮМЕ Автором окреслено необхідність застосування системного підходу до аналізу проблем страхової діяльності та засобів їх розв’язання. Обумовлено необхідність зміни ролі держави у розвитку страхової сфери, забезпеченні її стабільності і високої динаміки. Зроблено висновок, що державне регулювання подальшого розвитку страхового ринку повинно програмуватися і здійснюватися з урахуванням розгляду страхування не лише як сфери економічного життя, а, головне, як інституціального чинника забезпечення національної конкурентоспроможності, стабільності і зміцнення економічної безпеки країни.

РЕЗЮМЕ Автором очерчена необходимость применения системного подхода к анализу проблем страховой деятельности и средств их решения. Оговорено необходимость существенного изменения роли государства в развитии страховой сферы, обеспечении ее стабильности и высокой динамики. Сделано вывод, что государственноє регулирование дальнейшего развития страхового рынка должно программироваться с учетом рассмотрения страхования не только как сферы экономической жизни, но что немало важно, как институциального фактора обеспечения национальной конкурентоспособности, стабильности и укрепление экономической безопасности для страны.

SUMMARY The necessity of using a systematic approach towards the analysis of insurance sphere problems and ways of their solving is described in the article. The need for changing the role of the state in the insurance sphere development, providing its stability and high dynamism is emphasized. The conclusion was done that further state regulation of insurance market has to be programmed and done regarding the fact that insurance sphere is also institutional factor of national competitiveness, stability and economic security of the state.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Лукінов І.Х. Економічні трансформації (наприкінці ХХ сторіччя). – К.: Інститут економіки НАН України, 1997. – 455с.

2. Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації / Я.А. Жаліло, Я.Б.

Базилюк, Я.В. Белінська та ін.;

За ред. Я.А. Жаліла. – К.: НІСД, 2005. – 388 с.

3. Україна: конкурування в світовій економіці. Основні положення звіту. – К.:

Регіональна місія АМР США в Україні, Білорусі та Молдові, 2004. – 39 с.

4. Полунеев Ю. Технология экономического прорва // Зеркало недели. – №41 (620). – 2006. – 25 жовтня-3 листопада.

5. Shnyrkov A., Rogach A., Kopystyra A. Ukraine’s joining the WTO: Realities and Challenges // Transition Studies Review. – Vol.13. – № 3. – 2006. – P.513-524.

6. Мойсеєнко Ю. Вступ України до СОТ: фінішна пряма чи крива // Дзеркало тижня. – № 49(628). – 2006. – 23 грудня.

7. Барановський О.І., Туріянська М.М. Залучення інвестицій: питання теорії і практики.

– Донецьк: „Астро” ПП, 1999. – 276 с.

8. Лесечко М.Д., Чемерис А.О., Чемерис О.М. Інвестиційний клімат: теорія та практика.

– Львів: УАДП, Львівський філіал, 2001. – 166 с.

9. Федорчук А. Рекорды уходящего года // Зеркало недели. – №48(627). – 2006. – декабря.

10. Стратегія економічного та соціального розвитку України (2004-2015 роки) „Шляхом європейської інтеграції” /Авт. кол.: А.С. Гальчинський, В.М. Геєць та ін.: Нац. ін-т стратег.

дослідж., Ін-т екон. прогнозування НАН України, М-во економіки та з питань європ. інтегр.

України. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004.– 416 с.

11. Державна програма економічного і соціального розвитку України на 2007 рік(проект).

– К.: Кабінет Міністрів України, 2006. – 385 с.

12. http:/forisurer.com/public/05/01/02/1737.

13. Перспективи поглибленої вільної торгівлі між ЄС та Україною. Звіт. – Брюссель, Кіль, Київ: CEPS, IfF, МЦПД, 2006. – 51 с. з додатками.

Поступила в редакцию 25.12.2006 года ОЦІНКА РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ Пилипенко В.В., ст..викладач кафедри «Міжнародна економіка» ДонНУ Фінансова глобалізація та зростаюча конкуренція на ринку постачальників банківських послуг зумовили широкомасштабну експансію іноземного банківського капіталу на нові ринки, перш за все — на ринки пострадянських країн.

Беручи до уваги той факт, що в Україні розглядається питання лібералізації доступу на фінансовий ринок, зокрема щодо дозволу відкриття іноземними банками своїх філій у світлі майбутнього вступу до Світової організації торгівлі (СОТ), досвід законодавчого регулювання доступу та діяльності філій іноземних банків на ринках інших країн з перехідною економікою, у яких спостерігається досить високий рівень присутності іноземного капіталу, буде корисним для вивчення та використання у вітчизняній практиці.

Вітчизняна банківська система однією з перших переживає процес прискорення інтеграції шляхом розширення присутності в ній іноземного капіталу. І що швидше держава визначить та почне обстоювати національні інтереси в цьому процесі, то кориснішими і менш болючими будуть його наслідки.

Метою статті є аналіз досвіду країн СНГ в питанні лібералізації доступу іноземного капіталу в банківський сектор, дослідження деяких проблем, пов'язаних із залученням іноземного капіталу до банківського сектора України.

Проблемам фінансової глобалізації та визначенню місця й ролі банків у цьому процесі присвячено праці таких відомих іноземних учених, як Дж. Маршал, Ж.Герар, Р.Ринутро, В.Ханкель, С.Долгов, І.Хомевич. Серед вітчизняних дослідників відзначимо О.Барановського, З.Васильченко, Б.Губського, Д.Гладких, В.Гейця, О.Дзюблюка, А.Криклія, В.Козюка, В.Зимовця, З.Луцишин, Б.Луціва, В.Міщенка, Ю.Пахомова, О.Рогача, О.Шниркова, М.Савлука, С.Соколенка та інших.

Аналіз процесів інтернаціоналізації банківського капіталу дає змогу дійти висновку, що її ознаки спостерігалися ще в XIX столітті. Умовно можна виділити кілька її етапів.

Перший етап тривав із кінця XIX ст. до 60-х років XX ст. і характеризувався зрощуванням банківського капіталу із промисловим переважно на національних ринках. Там же відбувався процес концентрації і централізації банківського капіталу. Розвивалися також специфічні форми міжнародних банків і міжнародних банківських об'єднань. Міжнародна діяльність комерційних банків в основному зосереджувалася на обслуговуванні зовнішньої торгівлі та виробничих інвестицій за кордоном. Безпосередньо банківський капітал вивозився за межі держав у відносно невеликих масштабах.

Другий етап розпочався із середини 60-х і тривав до кінця 80-х років XX століття. У цей час у банківських системах економічно розвинутих країн відбувалися якісні зміни;

зросла роль банків у міжнародних відносинах. Набув величезного масштабу міжнародний рух капіталів, відкривалися численні закордонні представництва і філії банків. Міжнародні ринки капіталів отримали певну самостійність, почався перерозподіл фінансових ресурсів між країнами.

Суттєвою ознакою цього етапу є створення транснаціональними банками (ТНБ) мережі відділень і представництв у країнах, що розвиваються і котрі не мають власної фінансово-кредитної системи, спроможної ефективно розподіляти фінансові ресурси. Посилилися монополістичні тенденції у розвитку банківської сфери — кредитні відносини почали контролюватися найбільшими банківськими транснаціональними групами.

Третій етап бере початок із 90-х років XX століття. У країнах Заходу розпочалося бурхливе економічне піднесення. Зростала фінансова заборгованість, активи концентрувались у кількох найбільших банках. Уряди низки західних країн почали конкурувати з банками та іншими фінансовими установами, прагнучи залучити заощадження населення шляхом створення спеціальних програм [1,C.9].

© Пилипенко В.В., Під впливом інтеграції і технічних нововведень сформувалися досить сприятливі передумови для підвищення мобільності капіталів (поява транснаціональних банків, глобальних інтегрованих ринків тощо). Інтернаціоналізація фінансово-кредитної інфраструктури спричинилася до створення ТНБ, які стали одними з головних суб'єктів сучасної глобальної фінансової системи. Початковим мотивом міжнародної діяльності ТНБ було прагнення обслуговувати потреби у фінансуванні експортно-імпортних операцій своїх основних клієнтів — зарубіжних філій транснаціональних компаній (ТНК).



Pages:     | 1 |   ...   | 8 | 9 || 11 | 12 |   ...   | 22 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.