авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 |   ...   | 11 | 12 || 14 | 15 |   ...   | 22 |

«Донецкий национальный университет Donetsk National University Сборник научных трудов ...»

-- [ Страница 13 ] --

Следовательно, государство, провозгласившее ориентиром развитие рыночной экономики, очевидно, не может оставаться в стороне от процесса развития рынка. А, значит, оно должно содействовать ему, создавать, формировать рыночную среду, основой которой являются производители товаров и услуг, в том числе мелкие и средние предприниматели. Заметим, что именно такого содействия со стороны государства и не хватает национальному малому предпринимательству в Украине. Это одна из причин того, что общие параметры его развития всё ещё не отвечают возможностям и потребностям украинской экономики и тем более не соответствуют общемировым критериям развития этого типа предпринимательской деятельности.

Данный вывод не является следствием эмоционального восприятия проблемы авторами статьи, а представляет официальную точку зрения государственных политиков и экономистов [1, с.243]. Эту точку зрения разделяют авторы данной статьи. Основанием тому являются следующие аргументы.

В научной и учебной экономической литературе малое предпринимательство не называется в перечне объектов государственного воздействия. Объекты государственного регулирования экономики определяются как “сферы, отрасли экономики, регионы, а также ситуации, явления и условия социально-экономической жизни страны, в которых возникают или могут возникнуть трудности, проблемы, которые не решаются автоматически, или те, которые могут быть разрешены в далеком будущем, тогда как их разрешение крайне необходимо для нормального функционирования экономики и поддержания социальной стабильности.

Объектами государственного регулирования экономики принято считать следующие:

экономический (инвестиционный цикл);

секторную, отраслевую и региональную структуры хозяйства;

условия накопления инвестиционного капитала;

занятость населения;

денежное обращение, платежный баланс;

цены и условия конкуренции;

подготовку и переподготовку кадров;

окружающую среду;

внешнеэкономические связи.” [2, с.20].

И хотя в этом перечне объектов государственного регулирования экономики малый бизнес не назван, однако понятно, что он как ничто другое отвечает всем критериям такого объекта.

Можно даже сказать, что малый бизнес – это “супер-объект”, поскольку управление его развитием позволяет одновременно решить многие воспроизводственные проблемы: и проблему накопления и инвестиций;

и проблему занятости;

и проблему социальной стабилизации, не говоря уже о развитии производства, формировании его структуры, росте валового внутреннего продукта и объемов продаж, в чем, как подчеркивалось, реализуются рыночные отношения. Этим, собственно, и определяется во всем мире роль и значение государственного внимания к малому бизнесу. Что касается государства, ориентирующегося на развитие рынка, в том числе Украины, то данный объект государственного регулирования должен выступать объектом первостепенной важности.

Каково же реальное положение вещей относительно государственных программ содействия малому бизнесу в Украине? Развитие и поддержка предпринимательства в современных условиях рассматривается как один из приоритетов государственной экономической политики и осуществляется в соответствии с постановлением Кабинета Министров Украины от 3 апреля года, № 404 “О концепции государственной политики развития малого предпринимательства”, а также в соответствии с указом Президента Украины от 12 мая 1998 года, № 456/98 “О государственной поддержке малого предпринимательства”. Заметим, что в Послании Президента Украины Верховной Раде Украины, где сформулирована стратегия социально-экономической политики до 2004 года, обращено внимание на необходимость “осуществить дополнительные меры, направленные на стимулирование частной инициативы и малого предпринимательства, содействие вхождению на рынки новых экономических субъектов” [3, с.7-8]. Среди таких мер обозначено участие государства в организации кредитно-гарантийной системы стимулирования малого предпринимательства;

использование механизмов льготной аренды малыми предприятиями производственной (в том числе инновационной) сферы свободных (незагруженных) производственных мощностей и оборудования государственных предприятий;

привлечение малых предприятий к участию в выполнении госзаказов, в том числе касающихся потребностей Вооруженных Сил и правоохранных органов;

упрощение системы налогообложения и отчетности малых предприятий. Кроме того, обращено внимание на необходимость формирования правовой базы развития малого бизнеса и (что немаловажно) создание институциональных структур, защищающих и содействующих ему. Государство обязуется защищать субъекты малого предпринимательства от рэкета и бюрократического давления, внедрять в регионах должности уполномоченных Президента Украины по вопросам предпринимательства, реализовывать национально-просветительные программы относительно малого бизнеса, также рассматривать в Верховной Раде в неотложном порядке реализацию законов, касающихся поддержки малого предпринимательства и “Национальной программы содействия развитию малого предпринимательства (2000-2004 гг.)”.

Однако провозгласить идею – еще не значит ее реализовать. Что касается практической реализации, то пока успехи государства в этом направлении достаточно скромны. И это закономерно. Подтверждением тому является, на наш взгляд, недостаточное внимание и недостаточная глубина анализа и оценки реальной картины развития малого бизнеса в программе стратегического развития “Украина – 2010”, где малому бизнесу отведено менее странички. Кроме декларирования уже известных программных положений по этому вопросу, отмечалось, что “государственная финансовая поддержка малого бизнеса будет сводиться в основном к созданию благоприятных условий для привлечения инвестиций и накопления капитала”. А к 2003 году, “когда по расчетам в основном завершатся приватизационные процессы, развитие малого предпринимательства будет проходить преимущественно автономно” [4, с.78-79]. Думается, что ослабление государственного регулирования развития малого предпринимательства уже к году было преждевременным. Основание к такому выводу является слабая динамика развития малого предпринимательства в 2000-2004 годы, что обусловило актуальность постановки вопроса о государственной поддержке этого типа предпринимательства в стратегической программе на 2004 2015 годы. Для аргументации такого вывода, рассмотрим, с одной стороны, какова диалектика становления малого бизнеса, каковы его функции и какова роль государства в обеспечении его “работоспособности” в странах развитой рыночной экономики на современном этапе, и с другой стороны – каков уровень развития малого бизнеса в современной Украине и каковы его перспективы.

Мировой опыт, отраженный в экономической литературе, дает основание сделать вывод о том, что малый бизнес является главной составляющей в структуре общественного производства высокоразвитых стран. (Речь идет о преобладающем удельном весе малых и средних фирм в числе предприятий этих стран). Малый бизнес создает не только материальную базу расширенного воспроизводства, но и позволяет решать многие социальные проблемы общества, и, прежде всего – проблему занятости. Кроме того, малый бизнес оценивается специалистами как основной поставщик всех экономических ресурсов и одновременно как основная расходующая группа в национальном хозяйстве. (Речь идет о том, что малый бизнес – крупный потребитель производственных ресурсов) [5, с.105]. И это закономерно, поскольку в странах с развитой рыночной экономикой удельный вес малых и средних предприятий в общем количестве фирм абсолютно преобладает: в государствах Европейского сообщества, например, малые предприятия составляют 95% от общего числа фирм, обеспечивая работой 2/3 занятого населения;

во Франции – 99,9%, в Германии – 99,8%, в Южной Корее – 99,6%, в Японии – 99,3%, в Великобритании – 94,0%, в США – 82% [6, с.33;

5, с.29].

Количественные показатели доли малых и средних фирм в их общей численности в цивилизованных странах дали основание в постсоветских государствах взять ориентир (наряду с разгосударствлением) на быстрое разукрупнение предприятий. (Последнее проводилось под флагом борьбы с монополизмом). Аргументируя преимущества малого бизнеса тем, что малые предприятия более оперативно и гибко реагируют на колебания конъюнктуры рынка, не требуют больших капитальных вложений, более быстро мобилизуют производственные ресурсы, обеспечивают рост рабочих мест и занятости, процесс становления малого бизнеса в Украине (особенно в первые годы самостоятельности) осуществлялся весьма активно. (Заметим, что ориентация на малое предпринимательство началась еще во второй половине 80-х гг., когда Украина входила в состав СССР). В 1992 году темп прироста количества малых и средних предприятий составил 43,9%. Однако после 1993 года он снизился примерно до 9,4% в среднем в год. К началу 2000 года численность таких фирм равнялась 164 тыс. против 152 тыс. к началу года, т.е. темп прироста составил всего 7,9%. В 2000 году малые и средние предприятия обеспечивали рабочими местами 1,2 млн. человек, или около 8% работающего населения [7, с.84].

И хотя в 2000-2005 годах продолжалась тенденция развития малых предприятий в Украине (в году их было на 35% больше, чем в 2000 году, за этот период выросло их количество на 10 тыс.

населения с 44 единиц до 63;

на 7% выросла среднегодовая численность наёмных работников, занятых на этих предприятиях), тем не менее, наблюдается тенденция снижения темпов прироста количества малых предприятий (с 10,6% в 2000 году до 4,1% в 2005 году), тенденция снижения темпов прироста занятости в них (с 1,9% в 2000 году до -4,9% в 2005 году), а также тенденция сокращения доли продукции малых предприятий в общем объёме реализованной продукции (с 8,1% в 2000 году до 5,5% в 2005 году) [8, с.314, 318]. Такое положение вещей не отвечает возможностям и потребностям украинской экономики, а также не соответствует показателям развития аналогичного сектора экономики в Центральной и Восточной Европе.

Низкие показатели развития малого предпринимательства в Украине многие аналитики связывают с недостаточно активной организационно-правовой деятельность государства. Не отрицая справедливости данного утверждения, все же позволим себе не согласиться с таким определением главной причины неразвитости малого бизнеса. Представляется, что в процессе анализа роли и значения малого бизнеса в цивилизованных странах и перенесения опыта их становления и развития в Украину было допущено ряд принципиальных методологических ошибок, отрицательно сказавшихся на формировании украинской государственной политики в области стимулирования развития малого бизнеса. (Заметим, что на примере государственной политики формирования малого бизнеса в Украине можно наглядно увидеть важность научности методологии исследования и отрицательные последствия экзотерического подхода к анализу экономических явлений.). Так, налицо подмена качественных характеристик количественным анализом явлений. Составляя подавляющую долю в общей численности фирм, малые и средние предприятия отнюдь не дают адекватные доли производственных показателей. Например, в Великобритании на долю малого бизнеса приходится лишь 21% внутреннего товарооборота, в США – 10% общего объема продаж частных предприятий, в Японии – около 55% реализованной продукции, (притом что малые и средние фирмы в этих государствах составляют от 82% до более чем 99% от общего количества предприятий). Следовательно, нельзя сказать, что малый и средний бизнес является основой экономического могущества современных цивилизованных государств. А значит стремительный развал крупных предприятий в Украине и молниеносная ориентация на развитие малого предпринимательства и ожидание быстрого эффекта – одна из ошибок экономической политики (основанная на ошибочности методологии исследования проблемы).

Кроме увлеченности экзотерическим количественным анализом удельного веса малых и средних предприятий в общей численности фирм в развитых странах рыночной экономики, был проигнорирован также принцип исторического подхода к анализу явлений. Изучение истории малого предпринимательства в мире дает основание утверждать, что его развитие прошло два этапа. Первый этап – это этап его эволюции от мануфактуры к фабрике и далее к монополии. На этом этапе в процессе естественной конкуренции и дифференциации товаропроизводителей формировалась определенная структура производства (с точки зрения соотношения малых, средних и крупных предприятий). Второй этап формирования малого предпринимательства развернулся во второй половине ХХ в. и усилился в 70-80-е гг. (Как ни странно, этот этап произошел под влиянием научно-технического прогресса). С одной стороны, технический прогресс требует значительных капитальных вложений, и, кажется, должен обусловливать развитие, прежде всего, крупного, а не мелкого предпринимательства. Однако, с другой стороны, технический прогресс, порождает серьезные социальные противоречия, вытесняя за рамки фабрики большое количество рабочей силы, на содержание которой государству приходилось тратить солидные бюджетные средства. В этом случае в высокоразвитых странах малый бизнес стал тем важнейшим рычагом государственного регулирования воспроизводственных процессов, который позволил: а) обеспечить рабочими местами безработных, чем снять одну из самых острых социальных проблем;

б) создать так называемую расходующую группу в национальной экономике, т.е. массового потребителя продукции, производимой крупными корпорациями.

Разумеется, что для государственной поддержки малого предпринимательства недостаточно лишь правовой базы, необходима, прежде всего, экономическая основа – инвестиции. Одним из существенных источников инвестиционных средств в высокоразвитых странах стали бюджетные средства. А их накопление в первую очередь связано с функционированием крупных и крупнейших фирм, налогообложение прибыли и оборота которых составляет бюджетную материальную основу воспроизводственных процессов в этих странах. Можно представить себе, каковы абсолютные объемы поступления в бюджет США отчислений от прибыли, например, такой фирмы, как “Дженерал моторз”, о которой говорят, что если бы она была государством, то объем ее продукции превысил бы объем всех, за исключением примерно 22 или 24 стран мира [5, с.29]. (Заметим, что, вряд ли, с такими монстрами, как названная фирма, могут конкурировать мелкие предприятия. И это подтверждают данные по развитым рыночным государствам, в которых ежегодно банкротами становятся десятки тысяч мелких предприятий. На их место приходят новые, срок функционирования которых в среднем – 5 лет). Известно, что в 1998 г. доходная часть бюджета США превысила расходную на 70 млрд. долл. (Для сравнения: в Украине в 1998 г. доходы консолидированного бюджета составляли 28,4 млрд. грн., при этом дефицит государственного бюджета равнялся 2 млрд. грн., или 1,9% валового внутреннего продукта [9, с.8].) Отсюда становятся понятными различные материальные возможности в развитии малого предпринимательства в США и Украине. В результате – на каждые 10 тыс. населения в США приходится 742 малых предприятия, в странах Европейского Сообщества – 450, во Франции – 350, а в Украине – 63. А доля малого и среднего бизнеса в валовом внутреннем продукте в странах Европейского Сообщества составляет в среднем 63-67%, во Франции – 50%, в США – 50-52%, а в Украине – 5,5% (в общем объёме реализованной продукции [10, с. ;

8, с.318].

Неудовлетворительная картина состояния малого предпринимательства в нашей стране обусловлена в первую очередь, как нам представляется, отсутствием материальной базы для функционирования малых предприятий. Такой базой мы считаем развитие крупных фирм, “дающих пищу” для жизни малых. Поэтому перспективным направлением государственной политики развития малого бизнеса, с нашей точки зрения, является формирование финансово промышленных групп, способных мобилизовать значительные инвестиционные средства, использовать современные достижения научно-технической мысли, производить существенные объемы продукции и услуг (что даст материальную основу развития малого бизнеса). Легализация доходов крупных корпораций при условии совершенствования системы налогообложения обеспечит рост поступлений в доходную часть бюджета страны и таким образом укрепит возможности государства в реализации программ поддержки малого и среднего предпринимательства.

РЕЗЮМЕ У статті проаналізовано стан і проблеми розвитку малого підприємництва в Україні у контексті світового досвіду. Обґрунтовано необхідність державного регулювання розвитку малого підприємництва.

РЕЗЮМЕ В статье проанализированы состояние и проблемы развития малого предпринимательства в Украине в контексте мирового опыта. Обоснована необходимость государственного регулирования развития малого предпринимательства.

SUMMARY The article is devoted to the analyses of the small enterprises in Ukraine in context of world experiment. Explains the necessity of State’s regulation small enterprises development.

СПИСОК ИСТОЧНИКОВ:

1. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) „Шляхом європейської інтеграції / Авт. кол.: А.С.Гальчинський, В.М.Геєць та ін. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. – 416 с.

2. Державне регулювання економіки / За ред. д-ра екон. наук, проф., акад. АН вищої школи України І.Р.Михасюка. – Львівський національний університет ім. І. Франка. Друге вид. – К.: Атіка, Ельга – Н. – 2000. – 450 с.

3. Україна: поступ у ХХІ століття. Стретегія економічної та соціальної політики на 2000- рр. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік.// Урядовий кур’єр.

28 січня 2000 року. - № 16.

4. Програма “Україна – 2010”. – К. – 1999. – 112 с..

5. Кэмпбелл Р. Макконнелл, Стэнли Л. Брю. Экономикс: Принципы, проблемы и политика: в 2-х томах. Том 1. / Пер с англ. – М. – 1991. – 399 с.

6. Жук А. Малый бизнес в мире и в Украине. // Экономика Украины. – 1995. - № 7. – С. 33-39.

7. Парсяк В., Журавлева М. Проблемы малого бизнеса // Экономика Украины. – 2000. - № 4.

– С.83-86.

8. Статистичний щорічник України за 2005 рік / Держ. ком. стат. України. За ред.

О.Г.Осауленка. – К.: Консультант, 2006. – 576 с.

9. Економіка України // Урядовий кур’єр. 16 лютого 1999 року. - № 29. – С. 8.

10. Урманов Ф. Малий бізнес – стан та перспективи розвитку //Схід. – 1999. - № 3. – С. 25.

Поступила в редакцию 21.12.2006 года РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРІОРИТЕТІВ УКРАЇНИ Михайлова Л.І., д.е.н., професор, зав.кафедри менеджменту ЗЕД Сумського національного аграрного університету Борисова Л.Л., провідний спеціаліст управління інвестиційної та зовнішньоекономічної політики головного управління економіки Сумської ОДА Замора О.М., аспірант Сумського національного аграрного університету Актуальність проблеми. Згідно з ухваленою Спільною Стратегією ЄС щодо України, ЄС визнає європейські прагнення України та вітає її європейський вибір. Проте швидкість прогресу у відносинах в значній мірі зумовлюється активністю України та конкретними досягненнями у виконанні зобов’язань щодо спільних цінностей. Для цього важливим є врахування досвіду тих країн, що уже пройшли етапи інтеграції та приєднання до ЄС, зокрема і у впровадженні регіональної політики. Аналіз економічної ситуації в Україні показує, що на чотири області припадає більше половини промислового потенціалу, що зумовлює відповідно диспропорції в територіальному розвитку держави. За таких умов формування виваженої регіональної політики країни є вкрай необхідним завданням, а функціонування окремих відповідних інституцій на рівні регіонів дозволить враховувати їх інтереси в рішеннях центральних органів виконавчої влади, розширювати транскордонне та міжрегіональне співробітництво з країнами ЄС. Тому дослідження ролі та належної участі регіонів у впровадженні державної євроінтеграційної політики є одним із чинників щодо прискорення практичних дій на шляху приєднання України до Спільноти європейських держав.

Рівень вивчення проблеми в літературі. Проблемам інтеграції України в ЄС, світовий © Михайлова Л.І., Борисова Л.Л., Замора О.М., 2007.

економічний простір останнім часом присвячують праці вітчизняні та закордонні науковці, практики, політики (М.Азнар, Ф.Де Брюке, А.С.Гальчинський, А.С.Філіпенко, С.І.Пиріжков, А.М.Кирюхін, Є.В.Савельєв та ін..). Проте питання гармонійного та рівномірного розвитку регіонів в контексті євроінтеграційних процесів України залишаються ще недостатньо дослідженими, зокрема, з урахуванням реалізації багатовекторності зовнішньоекономічної політики України.

Метою даної роботи є дослідження елементів механізму впровадження загальнодержавних євроінтеграційних пріоритетів України на регіональному рівні на основі порівняльного аналізу та застосування досвіду країн, що приєдналися до ЄС у 2004 р..

Виходячи з того, що значне місце в національно-державних інтересах України посідають такі найближчі сусіди як Польща, Литва та Словаччина, то в своїх дослідженнях скористаємося напрацюваннями саме цих держав.

Слід зазначити, що після складання офіційної заяви на членство в ЄС, поданої польським урядом у квітні 1994 р., результатом тривалого п’ятирічного переговорного процесу став Договір про вступ, що визначав умови членства Польщі в ЄС [1]. Проте вступ Польщі до ЄС і пов’язані з цим нові умови потребували від уряду Республіки Польща опрацювання Національного плану розвитку, що визначав суспільно-економічну стратегію країни в перші роки членства в ЄС (2004-2006 рр.).

Окрім основних економічних та соціальних питань, був визначений і пріоритет участі в процесах розвитку та модернізації всіх регіонів та суспільних груп. Реалізація цієї мети полягала в поступовому зменшенні міжрегіональної диференційованості як за рівнем безробіття, так і за обсягами ВВП на душу населення, протидії маргіналізації окремих територій шляхом надання їм структурної допомоги. Це пов’язано як з необхідністю координації розвитку на регіональному рівні, так і здійсненням державою активної та комплексної регіональної політики.

Вивчення досвіду Польщі вказує на те, що в структурі фінансування реалізації програм Національного плану розвитку домінуючим є регіональний розвиток шляхом підтримки найбільш ефективних та дієвих заходів, конкурентоспроможність економіки та розвиток людських ресурсів, а також сільський розвиток. Зазначимо, що поряд з виконанням Національного плану розвитку на 2004-2006 рр. урядом Польщі, триває розробка наступного плану розвитку на 2007-2013 рр.

Дослідження показують, що важливою є підготовка органів територіального самоврядування до функціонування в умовах ЄС, що вимагає тісної співпраці між урядом та органами самоврядування, виходячи з специфіки адміністративної системи країни. Слід вказати на такий відокремлюючий фактор, як незалежність органів територіального самоврядування від урядової адміністрації, наявність в них власної правової суб’єктності, власного майна та бюджетів. За таких умов у відносинах між урядом та самоврядуванням може застосовуватися механізм переговорів та порозуміння, а реалізація певних заходів відбувається на основі угод або контрактів. Для співпраці уряду з територіальним самоврядуванням в Польщі було створено Спільну Комісію уряду та самоврядування, в рамках якої серед дев’яти робочих груп була виділена одна з питань підготовки до інтеграції в ЄС. Власне, проблематика євроінтеграції була однією з найважливіших сфер діяльності самої Комісії [2].

Зазначимо, що саме еволюція Європейського Союзу за останні роки спричинила суттєвє зростання ролі регіонів та місцевих громад в інтеграційних процесах. Водночас саме вони стали адресатами європейських структурних фондів щодо підтримки розвитку територій.

Щодо проектів, реалізація яких фінансувалась з коштів ЄС, було створено специфічні механізми співпраці між урядом та місцевими органами. Так, державні інституції виступали необхідним ланцюгом для оцінки підготовлених органами самоврядування проектів та передачі їх на розгляд до Єврокомісії.

Допомога перш за все надавалась на розвиток місцевої інфраструктури, необхідної для розширення економічної діяльності приватного сектора, а також на розвиток транспорту, охорону навколишнього середовища та можливості розвитку туризму. Досвід показує, що головним втілювачем реалізації інфраструктурних проектів були органи територіального самоврядування. Власне, як і в іншому напрямку євроінтеграційної політики – співпраці з організаціями громадянського суспільства для процесу формування підтримки цієї ідеї в народі.

Отже, виходячи з вивчення досвіду Польщі в сфері координації європейських інтеграційних процесів, можна окреслити декілька важливих універсальних для застосування іншими країнами пропозицій.

По-перше, координаційний орган має бути якомога ближче розміщений (щодо повноважень та відповідальності) до виконавчого органу, який займає основне місце в процесі прийняття рішень.

По-друге, необхідним є залучення всіх державних органів до цих процесів від самого початку інтеграції з чітким визначенням їх ролі, завдання та відповідальності. Окремим завданням є підготовка кваліфікованих кадрів, спроможних для співпраці з інституціями ЄС.

Саме ефективна діяльність цих структур з високим кадровим потенціалом має сприяти відповідному способу використання інституціями коштів технічної допомоги за програмами ЄС.

По-третє, очевидною є залежність дієвості євроінтеграції від співпраці територіального самоврядування з недержавними організаціями та приватним сектором, що особливо важливим на кінцевих етапах процесу приєднання до ЄС.

Вивчення досвіду Латвії показало, що важливу роль в процесі підготовки до приєднання відігравала Асоціація місцевих та регіональних органів влади, яка в програмному документі сформулювала свою роль як організації, що концентрується на поширенні інформації про умови членства та принципи функціонування ЄС, а також проведенні навчання працівників місцевих та регіональних органів самоврядування. Навчання та тренінги були спрямовані на оволодіння радниками Асоціації та працівниками місцевих органів влади єврозаконодавством, знаннями установ та програм фінансування у відповідних секторах для консультування місцевих органів влади, на тренування політиків та працівників зазначених апаратів щодо завдань та обов’язків відповідних органів в контексті членства в ЄС, на підготовку працівників цих органів як відповідальних з питань євроінтеграції, розробки та реалізації відповідних інтеграційних проектів [3].

Водночас Словаччина акцентувала увагу на створенні Спільного Консультаційного Комітету між Комітетом регіонів ЄС та словацькими регіонами для обговорення та співпраці місцевих та регіональних органів влади.

Відповідальність за координацію секторних політик було покладено на віце-прем’єр міністра країни, який разом з Секцією європейських справ відігравав роль національного координатора з європейських питань відповідно до Європейської угоди шляхом методичного співробітництва з іншими центральними органами державної влади. До функцій секції входила організація навчання співробітників органів державної влади іноземним мовам та методології проведення переговорів, а також управління реалізацією Стратегії інформування та навчання громадян про європроцеси, переваги та недоліки вступу до ЄС.

Тобто, з метою максимальної ефективності співпраці з євроструктурами в Словаччині ще в 1998 р. було створено Робочу групу високого рівня (High Level Working Group), основним завданням якої стало прискорення та стимулювання підготовки країни до членства в ЄС, сприяння гармонізації законодавства, зміцнення адміністративної та інституційної здатності та що проводила регулярні зустрічі для оцінки успіхів уряду Словаччини в певних сферах (політичній, економічній, соціальній, правові тощо).

Аналізуючи досвід України, слід відзначити визначні еволюційні кроки на шляху її просування до ЄС: підписання Угоди про партнерство і співробітництво 14 червня 1994 р., що набула чинності 1 березня 1998 р., започаткування діяльності спільних органів: Ради та Комітету з питань співробітництва. В 1998 р. Указом Президента України затверджено Стратегію інтеграції України до ЄС, що визначає основні напрями роботи органів виконавчої влади на період до 2007 р. В 2005р. в рамках Європейської політики сусідства (ЄПС) прийнято План дій Україна-Європейський Союз, який визначає подальшу стратегію відносин двох сторін.

Інституційне забезпечення реалізації державної політики інтеграції до ЄС визначено Стратегією інтеграції України, іншими рішеннями Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з цього питання.

Тобто, з вищевикладеного можна зробити висновок, що в Україні на державному рівні створені та функціонують відповідні інституції з питань європейської інтеграції. При цьому, на відміну від Польщі, Латвії та Словаччини, в Україні не сформовано координаційний орган, відповідальний за реалізацію євроінтеграційних пріоритетів в регіонах. До того ж в існуючій нормативно – правовій базі України чітко не визначені засади щодо створення на регіональному рівні структурних підрозділів, до функцій яких входить впровадження державної політики європейської інтеграції на місцях. А тому досить частим є явище відсутності двобічного зв'язку між центром та регіонами, що призводить до нежиттєздатності багатьох заходів центральних органів виконавчої влади.

Регіональна обласна державна адміністрація фактично є представником центрального уряду і його ідей, а отже, зазначимо, не в повній мірі представляє інтереси свого регіону у відносинах з центральним урядом. Необхідним є чітке визначення повноважень та обов’язків центрального уряду та регіональних органів державної влади в контексті ролей в процесі ефективного управління процесом інтеграції України та регіонів до ЄС, СОТ. Регіони та місцеві органи влади мають розбудовувати власний потенціал в плані більш незалежного та ефективного функціонування.

Попри вищезазначені негативізми та законодавчу непідкріпленість, регіони мають ряд практичних напрацювань в цьому напрямку.

Прикладом впровадження євроінтеграційних заходів на регіональному рівні може стати діяльність органів управління Сумської області з виконання рішень центральних органів влади.

Зокрема, створена та функціонує обласна рада з питань європейської інтеграції, а також обласна робоча комісія щодо питань вступу України до СОТ.

Згадані структури здійснюють координацію виконання в області заходів, спрямованих на реалізацію стратегічних цілей державної політики входження України в європейський простір і забезпечення контролю за станом діяльності місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування області в цій сфері.

Зважаючи на високу ступінь концентрації промислового та наукового потенціалу в регіоні, успішно проводиться впровадження стандартів, адаптованих до норм та вимог ЄС та СОТ в галузях машинобудування, екології, освіти, метрології, переробній промисловості.

Виходячи з того, що Сумська область має статус прикордонної, в регіоні приділяється особлива увага питанням підвищення рівня взаємодії при проведенні заходів щодо протидії порушенням, пов’язаним з режимом державного кордону. Розвиваються партнерські відносини у цій сфері з правоохоронними органами Російської Федерації. Створені структури по боротьбі з незаконною міграцією, а також затверджена міжвідомча програма щодо інформаційного забезпечення обліку іноземців, які тимчасово перебувають на територіх області та виявлених незаконних мігрантів.

Тому значне місце в діяльності органів управління приділяється впровадженню європейської регіональної політики, а саме розвитку міжрегіонального та транскордонного співробітництва. На теперішній час підписано ряд угод про співробітництво з областями Російської Федерації (Курською, Бєлгородською, Брянською, Мурманською), Грузії (Імеретинський край), Узбекистану (Кашкадарїнський край), Туреччиною (провінція Мугла).

Наш регіон став першим в Україні, в якому угоди про співробітництво підписуються на рівні районів. В даний час з районами Курської області підписано сім таких угод.

Відомо, що без зближення нормативно-правових баз України і Російської Федерації в сфері регулювання зовнішньоекономічної діяльності (митних тарифів, залізничних тарифів, податкових ставок, ПДВ) неможливе нарощування зовнішньоторговельного обороту. Тому спільно з представниками Курської області були опрацьовані пропозиції до проекту Закону України «Про транскордонне співробітництво» з метою його адаптації до законодавства Росії та Європейського Союзу.

Беззаперечно, Україна і Росія прагне до співробітництва з Європейським Союзом, проте прагнуть співпрацювати з ЄС як рівноправні партнери. З цією метою нашими державами проводиться робота по уніфікації законодавчих баз, впровадження евростандартів, у тому числі й у регіональній політиці. Досвід Європи, що розширюється, свідчить про конструктивну роль еврорегіонів у процесах соціально – економічного розвитку прикордонних територій. Саме з цією метою в лютому 2004 р. прийняте рішення про створення еврорегіону «Ярославна» на території Сумської і Курської областей, у рамках якого будуть вирішуватись спільні проблеми прикордонного співробітництва.

Регіонами будуть докладно опрацьовуватися спільні транскордонні програми, рішення яких заплановане на найближчу перспективу. До таких програм, у першу чергу, варто віднести облаштованість інфраструктури кордону, очищення басейнів річок Псел і Сейм, розвиток прикордонної торгівлі, розвиток сфери освіти, обслуговування і спільне використання сільськогосподарської техніки.

Слід звернути увагу, що еврорегіон „Ярославна” має певні особливості з погляду участі регіонів України в транскордонному співробітництві, оскільки наша область межує з державами СНД, а не центральної та східної Європи. Останнє зумовлює те, що знову створений еврорегіон не зможе стати рівноправним членом Асоціації Європейських прикордонних регіонів, тому його інтеграційна складова є значно слабкішою.

Виходячи з цього, вважаємо, що Російській Федерації й Україні необхідно серйозно почати роботу над створенням асоціації СНД – регіонів, що змогла б надавати їм усебічну допомогу, у тому числі юридичний супровід, надання рамкових документів, сприяння підписанню необхідного пакета документів у відповідних державних органах. У її функції слід також включити лобіювання інтересів СНД – регіонів в Асоціації Європейських прикордонних регіонів. В основу створення асоціації можна покласти напрацювання регіонів держав у таких утвореннях як Рада керівників прикордонних областей, Співдружність регіонів і т.п.

Розвиваючи міжрегіональне і прикордонне співробітництво, необхідно також враховувати, що в західних областях України і Російської Федерації досвід такого співробітництва з іншими державами значний і носить більш стабільний характер. До того ж ці регіони вже мають напрацювання з країнами, що стали в 2004 р. членами Європейського Союзу. А наші регіони тільки починають працювати в цьому напрямку і знаходяться в пошуку взаємовигідних форм співробітництва.

Маючи розвинуту інфраструктуру економіки регіонів, ми маємо розширювати наявні зв'язки, відновлювати втрачені і відпрацьовувати нові спільні проекти співробітництва в економічній, соціальній і культурній сферах, тобто економіки наших областей повинні більш інтенсивно інтегруватися. Тільки через інтеграцію регіони Росії й України зможуть домогтися підвищення технологічності виробництва і конкурентноздатності своєї продукції, доведення її до рівня світових стандартів, що дозволить протистояти антидемпінговим процесам і протекціонізму на світовому ринку.

Об'єднавши зусилля у всіх сферах господарювання, регіони можуть внести свій гідний внесок у загальну справу держави на шляху вступу у Світову організацію торгівлі і забезпечити рівноправне партнерство в торгівлі з країнами – членами Європейського Союзу, а також з іншими країнами світу.

Висновки. Вивчення досвіду входження Польщі, Латвії та Словаччини в ЄС показало, що деякі необхідні аспекти поки що не знаходять уваги. Так, існує проблема підготовки та адаптації кадрів на регіональному рівні, готових до співпраці з іноземними інституціями.

Представники органів місцевого управління на рівні районів мають обмежену здатність до ведення діалогу щодо впровадження євро інтеграційних прагнень держави на регіональному рівні. Аналіз показав, що питаннями інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності в органах управління на районному рівні в Сумській області опікуються особи, з яких більше половини на мають сучасних економічних знань, не володіють іноземними мовами та мають педагогічну, медичну та технічну освіту.

Недостатнім вважаємо поширення знань щодо реалізації євро інтеграційних прагнень держави серед громадськості і, навіть, в вищих навчальних закладах освіти. Саме навчання населення, підготовка представників органів управління має передувати просуванню країни на шляху до ЄС.

Таким чином, можна зробити висновок, що Україна сьогодні знаходиться в процесі реструктуризації своєї конституційної та інституційної структур державного управління, рушійною силою яких є децентралізація та регіоналізація. Отже, зараз вона має всі можливості до того, аби поставити питання на порядок денний щодо розробки та вдосконалення політики та стратегії регіоналізації, водночас зберігаючи згуртованість нації та прискорюючи виконання національної та регіональної стратегій інтеграції України до ЄС та СОТ. Досвід держав-членів ЄС у цій сфері може сприяти пошуку шляхів вирішення проблемних питань. Основна увага при цьому має приділятися загальному інституційному підходу до державного управління та відносинам між регіонами та центральним урядом.

РЕЗЮМЕ Досліджуються актуальні проблеми процесу інтеграції України до ЄС на регіональному рівні;

акцентується увага щодо необхідності гармонійного та рівномірного розвитку регіонів в контексті євроінтеграційних процесів;

обґрунтовується доцільність залучення місцевих органів виконавчої влади до розробки відповідних механізмів інтеграції та впровадження євроінтеграційних пріоритетів країни.

РЕЗЮМЕ Исследуются актуальные проблемы процесса интеграции Украины в ЕС на региональном уровне;

акцентируется внимание на необходимости гармонического и равномерного развития регионов в контексте евроинтеграционных процессов, обосновывается целесообразность привлечения местных органов исполнительной власти к разработке соответствующих механизмов интеграции и реализации евроинтеграционных приоритетов страны.

SUMMARY Topical character of a problem of Ukraine integration to EU on an interregional level is researched. Attention to necessity of regions even and balanced development in the context of Eurointegration processes is paid. Necessity of executive office local authorities attraction to appropriate integration mechanism development and determining of country euro integration priorities are substantiated.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Роль органів місцевої влади в процесі європейської інтеграції. Польський досвід// Матеріали регіонального форуму в м. Суми 29-30 липня 2004 р. - Інститут громадської інформації Польщі та Донецький молодіжний дебатний центр. – Суми. - 2004.

2. Вюртенбергер Т. Регіональна політика Європейського Союзу//Організація регіональної та місцевої влади: досвід держав-членів Європейського Союзу: Спец. доповн. вид-ня Українсько-Європейського журналу з міжнародного та порівняльного права. - Київ.- 2005.

3. Бландіньєр Ж.-П. Економічний вимір федералізму та регіоналізму //Організація регіональної та місцевої влади: досвід держав-членів Європейського Союзу: (Спец. доповн. вид-ня Українсько-Європейського журналу з міжнародного та порівняльного права. - Київ. – 2005.

Поступила в редакцию 29.12.2006 года СОЦІАЛЬНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ ТА ВСТУПУ ДО СОТ Петрова І.Л., д.е.н., проф., зав.кафедри менеджменту та маркетингу Університету економіки та права “Крок” Балика Г.А., ст.викладач каф. фундаментальних економічних дисциплін Державної академії статистики, обліку та аудиту Розвиток зовнішньо-економічних зв’язків України передбачає пошук її власного місця в європейських інтеграційних процесах. Ключовим напрямом зовнішньої політики України та її стратегічним курсом було проголошено „Повернення до Європи”, тобто вступ до європейської спільноти. Ідея європейського вибору для України - це політичний авторитет держави на міжнародній арені, можливість опинитися в зоні загальноєвропейської безпеки, запобігаючи при цьому новим лініям поділу на континенті, можливість перебувати в єдиному інформаційному просторі. Цей курс відкриває песпективи модернізації економіки, необхідних соціально-економічних перетворень у напрямку формувння загально цивілізаційних цінностей, © Петрова І.Л., Балика Г.А., 2007.

затвердження міжнародних норм, нових соціальних стандартів, принципово нових підходів до забезпечення людського розвитку.

Практика запровадження курсу України на європейську інтеграцію наповнена суперечностями і непорозуміннями.Однією з особливостей ставлення ЄС до України є послідовне небажання брати на себе хоча б частину можливих "інтеграційних ризиків".

Вважається, що Україна має самотужки впоратися із завданнями, які стоять перед нею, виходячи з її євроінтеграційних устремлінь. Коло практичних європейських інтересів щодо України, в цілому, визначено. Це передусім контрольоване користування її транзитним потенціалом, участь в експлуатації паливно-енергетичного комплексу, використання АПК і сировинно-переробного сектору тощо. Україна розглядається як один із засобів підвищення конкурентоспроможності економіки ЄС (оптимізація транзитних маршрутів), своєрідний "матеріальний" резерв (ресурси), а також значний ринок збуту товарів та послуг європейських виробників.

Перспектива зміни ставлення ЄС до України найближчим часом пов’язана виключно із застосуванням до неї геополітичного критерію, який свого часу зіграв вирішальну роль в ухваленні рішення щодо початку процесу набуття членства в Євросоюзі країн Центральної Європи і Балтії. Укладання протягом 1992-1994 рр. "європейських угод" з постсоціалістичними країнами цих регіонів було здійснено на підставі саме такого критерію, поза реальною оцінкою наявності у цих країнах належного рівня ринкових та демократичних перетворень і мало з боку ЄС характер "авансу". У ситуації, що склалася, завданням "номер один" для української сторони слід вважати узгодження своїх поглядів з поглядами європейських партнерів. Це узгодження необхідне як щодо розуміння головних завдань двосторонньої співпраці на наступний період та інструментів їх реалізації, так і щодо вірогідних термінів досягнення Україною відповідності "Копенгагенським критеріям". Йдеться фактично про вибір однієї з трьох об’єктивно існуючих у нинішніх конкретно-історичних умовах можливостей: приєднання України до ЄС з оформленням статусу повноправного члена;

відносини асоціації з певними обмеженнями інтеграційних устремлінь української сторони;

підписання нового договору й встановлення двосторонніх відносин або у пропонованому європейцями форматі "особливого сусідства", або у форматі іншого типу (можливо, "привілейованого", як це було між Європейськими Співтовариствами та колишньою СФРЮ напередодні її розпаду) в рамках концепції "Розширена Європа". Українській стороні доцільно було б спробувати виробити спільну з Європою формулу, яка відбивала би сутність нинішнього етапу двосторонніх відносин, а також висвітлювала перспективу їхнього розвитку. Така формула повинна випливати з нової Європейської політики сусідства, в рамках якої Євросоюз планує розвивати відносини з Україною, але враховувати й те, що статус однієї з "країн-сусідів" не повністю відповідатиме реальним місцю і ролі України в євроінтеграційному процесі. Усвідомлення українцями власної "особливості" у взаєминах з об'єднаною Європою, окрім усього іншого, повинно ґрунтуватися й на таких аргументах, як: безпрецедентна відмова від ядерної зброї;

закриття Чорнобильської АЕС;

демократична передача влади внаслідок президентських виборів тощо.

Україні не доцільно будувати політику щодо ЄС на основі визнання реальності швидкого вступу. Не варто також йти шляхом впровадження в суспільну свідомість комплексу "європейських очікувань", пропонувати програму інтеграції до ЄС як національну ідею. У такий спосіб із зовнішньополітичної стратегії євроінтеграційні проекти можуть перетворитися на один з чинників внутрішньої політики, а відтак і на потенційне джерело політичних ризиків.

Замість інтеграції за "шоковим" сценарієм слід запропонувати "інтеграцію конструктивну", сутність якої полягає у подальшому розширенні й поглибленні співпраці з Європейським Союзом та його членами, поетапному досягненні Україною та українським суспільством європейського рівня життя. Необхідними передумовами входження України до європейського політичного, безпекового, економічного та правового простору виступають поглиблення євроатлантичної інтеграції та завершення процесу вступу до Світової організації торгівлі.

Виходячи з проголошеного Президентом України принципу конструктивної інтеграції, трьома базовими завданнями, розв’язання яких віддзеркалює специфіку євроінтеграційної стратегії України, визначені такі:

• реалізація стратегії випереджального розвитку, яка має забезпечити до 2015 року зростання ВВП у 2,3–2,4 разу та подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами–членами ЄС;

• опанування інноваційної моделі з метою істотного підвищення конкурентоспроможності економіки, утвердження України як високотехнологічної держави;

• цілеспрямоване забезпечення рівня та якості життєвих стандартів, адекватних стандартам ЄС, подальше формування в Україні середнього класу, що гарантує стабільність та демократизацію суспільства.

У двосторонніх відносинах Україна очікує від ЄС надання статусу держави з ринковою економікою в контексті антидемпінгового законодавства, а також впровадження преференцій у рамках Генеральної системи преференцій ЄС, що знизило б імпортні тарифи на українські товари та дозволило б вітчизняним підприємствам повною мірою скористатися перевагами, що надає вступ до ЄС держав Центрально-Східноєвропейського регіону. У ході першого після розширення ЄС саміту Україна – Євросоюз, що відбувся у Гаазі 8 липня 2004 р., сторони погодилися, що Україна має отримати статус країни з ринковою економікою, як тільки будуть виконані необхідні умови. У ході переговорів наголошувалося на потребі спільної праці над зміцненням стабільності та процвітання Європейського континенту, необхідності уникати появи в Європі нових ліній розмежування. Як зазначалося у спільній заяві, Україна і ЄС погодилися посилювати співпрацю у сфері управління ризиками, зокрема щодо угод про процедури безпеки обміну інформацією і про встановлення рамок участі України в операціях ЄС з управління кризовими ситуаціями. Системним ризиком подальшого зближення України з ЄС є не тільки неготовність української економіки до успішної ринкової конкуренції, а й незавершеність процесу внутрішньополітичної консолідації. Вступ до Європейського Союзу як кінцева мета реалізації євроінтеграційної стратегії може бути забезпечений лише за рахунок фундаментальних внутрішніх перетворень. Пріоритетними напрямами таких перетворень є послідовна демократизація суспільства, розбудова громадянського суспільства, доцільні соціально-економічні зміни.

Особливої уваги потребують перетворення у сфері зайнятості та ринку праці України, оскільки їх подальший розвиток має відбуватися з урахуванням глобалізаційних процесів.

Нові тенденції суспільного розвитку передбачають посилення уваги до людини, до захисту її прав на пристойні умови життєдіяльності, на гарантовану оплачувану зайнятість, на саморозвиток та реалізацію своїх матеріальних і духовних потреб. Це цілком відповідає розпочатому переходу від high politics до low politics, тобто від жорстко політичних контактів до співробітництва в сфері економіки, науки та культури. Згідно цих процесів Міжнародною організацією праці була розроблена концепція "гідної роботи", яка передбачає відповідність або перевищення – ключовим соціальним нормам, які визначають граничні величини для праці і зайнятості. Вона враховує універсальні права людини і погоджується з цінностями і цілями кожного конкретного суспільства. Разом з тим, формування міжнародного ринку праці на сучасній стадії свого розвитку характеризується значними суперечностями:

• значний розрив у рівнях продуктивності праці працівників різних країн, їх забезпеченості матеріальними, грошовим, інформаційними та іншими ресурсами;

• різноякісність людського капіталу, суперечність між висококваліфікованою і низько кваліфікованою працею;

• вражаюча нерівномірність в розподілі доходів, про що свідчить потроєння відношення доходу 20% найбагатшого населення Землі до доходу 20% найбідніших: з 30:1 у 1960 р.

до 90:1 у 1999 р.;

• різниця в рівнях зайнятості, безробіття, забезпеченості соціальних гарантій.

Оцінюючи вплив зазначених тенденцій на українське суспільство, слід зауважити, що на даний час країна ще не скористалась вигодами від глобалізації, зазнавши при цьому певних втрат. На наш погляд, основні результати впливу глобалізації на зайнятість населення України пов’язані, по-перше, з прямими іноземними інвестицями в економіку, по-друге, з розвитком альтернативних форм зайнятості, насамперед, самозайнятості, і, по-третє, з поширенням зовнішньої трудової міграції. Кожний з результатів має позитивні і негативні аспекти. Так, залучення прямих іноземних інвестицій є об’єктивною необхідністю для країн з перехідними економіками, актуальними завданнями яких є активізація виробничої діяльності та здійснення структурної перебудови. ТНК, що відкривають філії та представництва в таких країнах, створюють нові робочі місця, передають нові технології та культуру виробництва. Разом з тим, за обсягом та сферами прикладання іноземне інвестування не задовольняє потреби економіки.


За даними Держкомстату України, у 2003 році в економіку України іноземними інвесторами вкладено 1319,9 млн. дол. США прямих інвестицій, у тому числі з країн СНД надійшло 69, млн. дол. США (5,2 % від загального обсягу), з інших країн світу – 1250,9 млн. дол. США (94, %). Обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 01.01.2004 року становив 6657,6 млн. дол.

США, тобто 140 дол. США на одного мешканця України. Прямі іноземні інвестиції скеровоються передусім у невиробничі галузі. Тому їхня питома вага у 2003 році у машинобудуванні не перевищувала 9 %. При цьому внутрішніх інвестиційних ресурсів для забезпечення запланованого зростання в країні не вистачає. За підрахунками Міністерства економіки України, необхідність в інвестиціях для якнайшвидшого реформування економіки країни становлять нині понад 40 млрд. дол., з яких інвестиції за пріоритетними напрямками розподіляються таким чином: металургія – 7 млрд. дол., машинобудування – 5 млрд. дол., транспорт – 3,7, хімія і нафтохімія – 3,8.

Справедливі й дорікання на адресу ТНК з приводу експлуатації дешевої робочої сили.

Очевидно, що працівники українських філій ТНК одержують значно меншу заробітну платню, ніж їхні колеги з материнських компаній. Прикладом може слугувати компанія “Yazaki – Україна”, створена у 2003 році у вільній економічній зоні Закарпаття для виробництва електрокабельної продукції. Вартість інвестиційного проекту склала 31,7 млн євро. Чисельність українського персоналу компанії наприкінці 2004 р. становила 1000 осіб з середньою заробітною платою 430 грн. у місяць. Це, безперечно, невисокий рівень заробітної плати, але, зважаючи на напруженість ситуації на закарпатському ринку праці, створення додаткових робочих місць є позитивним аспектом діяльності ТНК.

Ще однією специфікою діяльності ТНК в Україні є її зосередженість на працемістких галузях, які не вимагають вагомих вкладень у запровадження досягнень науково-технічного прогресу. Це, з одного боку, спростовує сподівання на прихід нових проривних технологій, але, з іншого, - цілком підпорядковується закономірностям розвитку світового ринку.

У відомій теоремі Хекшера-Олина, яка розвиває теорію Comparative advantages Д.

Рикардо, передбачається, що дві країни мають однакові технології та можуть виробляти однаковий набір продукції. Однак в одній з них — надлишок капиталу, а в другій — надлишок рабочої сили. Тоді першій країні вігідно зосереджуватися на випуску та експорті капіталоємної продукції, а другій — на випуску та експорті працемісткої продукції. Щодо імпорта - навпаки.

При цьому в першій країні встановлюється вища заробітна плата, ніж у другій. Зрозуміло, що Україна належить до другого типу. Однією з небезпек такого поділу праці може стати переміщення ресурсів з низькопродуктивного використання в область нульової продуктивності, що, звісно, не може збагатити країну. Найбільш ефективною для розвитку таких країн є модель двоїстої економіки, де сектор дешевої робочої сили спочатку забезпечує експорт і нагромадження капіталу для сектора капіталомістких нових технологій і високооплачуваної праці, що розвивається при активній підтримці держави.

Україна має значний освітній потенціал. Згідно обстежень ООН, у 2005 р. індекс рівня освіти населення становив 99,4%, що перевищує середній індекскраін Східної Європи та СНД (99,2%). У той же час за індексом людського розвитку (0,766) Україна займала78 місце з країн. Це свідчить про неефективність використання людського потенціалу країни, а також низьку конкурентоспроможність на світовому ринку. Вирішення даної проблеми передбачає приведення у відповідність якості підготовки кадрів та робочих місць, які відображають вимоги прискореного розвитку економіки України в єдиному глобалізаційному просторі.

Іншим істотним впливом глобалізаційних процесів на зайнятість в Україні є виникнення та поширення альтернативних форм зайнятості й, насамперед, самозайнятості. Не вдаючись в аналіз цієї складної багатоаспектної проблеми, зазначимо, що сфера самозайнятості, у тому числі її неформальний сектор, сприяючи розв’язанню проблеми створення робочих місць, з іншого боку, до певної міри відволікає людські ресурси від справді інноваційних напрямків діяльності. Специфікою малого підприємництва в Україні є те, що воно здебільшого функціонує у торгівельно- посередницькій сфері, обминаючи технологічні галузі, тоді як у розвинених країнах мале і мікропідприємництво вже зарекомендували себе насамперед в галузі інформаційних технологій. На наш погляд, активна підтримка державою розвитку альтернативних форм зайнятості повинна сприяти становленню в Україні сегмента висококваліфікованої робочої сили як основи прогресивної структури зайнятого населення.

На даному етапі можна, на жаль, стверджувати про скоріше негативний вплив глобалізації на структуру зайнятості населення України. Це – деінтелектуалізація праці, зростання частки зайнятих у первинному секторі економіки, що потребує важкої фізичної малокваліфікованої праці, скорочення попиту на працю в сфері високих тенологій, розширення зайнятості в сфері невиробничих, але нераціональних за структурою послуг. Зазначені тенденції яскраво контрастують із загально світовими, що пояснюється, з одного боку, полярним ефектом глобалізації в країнах з різним рівнем економічного розвитку, а з іншого боку, закономірностями перехідного періоду в Україні, який здійснювався в кризових умовах.

Ще одним вагомим впливом глобалізації на зайнятість в Україні виявилась масштабна міграція робочої сили, істотною складовою якої є інтелектуальна міграція.

Головними чинниками масової еміграції українського населення можна вважати наступні:

• велика різниця в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні й країнах Заходу;

• відсутність перспектив професійного зростання для багатьох здібних людей;

• економічна нестабільність у країні й невизначеність шляхів виходу з неї;

• відсутність безпеки громадян.

На жаль, не вдасться уникнути не тільки виїзду простої робочої сили, а й «відпливу умів», причому в багатьох випадках безповоротного. Економічні й професійні мотиви «відпливу умів» полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним станом, а й своїм статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, неможливістю сповна реалізувати творчі можливості.

Очевидно, і в найближчій перспективі Україну чекає, доля країни—постачальника робочих рук на європейський і світовий ринок праці. Але і в цій якості вона може отримати низку економічних вигід:

- по-перше, знизити рівень безробіття і пом'якшити таким чином соціальну напруженість у суспільстві;

- по-друге, одержувати значну частину заробітної плати емігрантів, яку вони переказу ватимуть на батьківщину, що поповнить валютний фонд країни (кошти, що пересилаються іммігрантами на батьківщину, становлять, за різними оцінками, 25—30 млрд. дол. США);

- по-третє, розроблені МОП рішення дають Україні право ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили від країн — можливих користувачів її трудових ресурсів.

Крім того, міждержавні трудові міграції — важливий чинник надходження в країну нових технологій, досвіду роботи, перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.

Проте цілком очевидне й те, що масовий відплив продуктивної робочої сили, особливо вчених і спеціалістів, завдасть Україні значних економічних, інтелектуальних та моральних збитків. Виїзд кваліфікованих кадрів, молодих спеціалістів негативно вплине на професійну структуру працездатного населення, погіршить його статево-віковий склад. Міграційна політика України має спиратися на міждержавні угоди з країнами — потенційними користувачами вітчизняної робочої сили.

Поки що Україна використовує працю іноземних робітників у тих галузях виробництва, де через важкі умови праці відчувається нестача робочих рук. Це металургійна, швейна, суконна, взуттєва, машинобудівна та деякі інші галузі. Проте по мірі пожвавлення соціально економічного розвитку цілком можливий приплив до України висококваліфікованих іноземних фахівців. Внаслідок різноспрямованих міграційних потоків в країні формуватиметься ринок праці як органічна складова міжнародного ринку праці. У світлі цієї перспективи особливого значення набувають ідеї міжнародного регулювання в сфері праці, подальшого вдосконалення та розробки нових стандартів у сфері праці та зайнятості. Велику цінність у зв’язку з цим має ідея повної зайнятості на міжнародному рівні як основи міжнародного співробітництва для зниження безробіття.

Комплекс заходів сприяння повній продуктивній зайнятості в Україні в умовах глобалізації повинен, на нашу думку, охоплювати два вектори дій: зовнішно- та внутрішноспрямований. Перший з ний передбачає збільшення робочих місць за рахунок реалізації таких напрямків, як:

– лібералізація торгівлі;

– розширення міжнародного співробітництва для стабілізації фінансових ринків, ослаблення гостроти проблем платіжних балансів і зниження довгострокових дисконтних ставок;

– експортоорієнтування промислового розвитку;

– залучення прямих іноземних інвестицій, а також кредитних ресурсів для підтримки пріоритетних напрямків розвитку економіки;

– регулювання зовнішної трудової міграції шляхом створення спеціалізованих бірж праці, надання профорієнтаційних та профнавчальних послуг тим, хто планує працювати за кордоном, забезпечуючи їхні права на внутрішньому та зовнішньому ринках праці.


Найбільшу увагу слід приділити розробці доцільних заходів політики зайнятості на внутрішньому ринку. З урахуванням впливу глобалізаційних процесів можна передбачити, що у найближчий перспективі в Україні розвиватиметься дуалістичний ринок праці. На одному з його полюсів буде зосереджуватися масив висококваліфікованих робочих місць, які висуватимуть попит на спеціалістів найвищого гатунку, підготовлених на рівні світових освітніх стандартів. Проте на іншому полюсі перебуватиме значна кількість робочих місць для осіб з низькою кваліфікацією. При цьому важливо зробити так, щоб процес створення таких робочих місць супроводжувався підвищенням якості їх характеристик: технічної оснащеності, технологічного рівня, умов праці, статусу, доступу до професійного навчання, можливостей кар'єрного росту на підприємстві, мобільності. Для обох ринків є вкрай актуальним реформування систем заохочення зайнятості. В Україні питання зайнятості та оплати праці в теоретичному і практичному аспектах, здається, донині вирішуються ізольовано. Разом з тим, представляється цілком правомірним, щоб вже на проектній стадії створення робочих місць різної якості та призначення вирішувалося питання гідної оплати праці. Саме це є однією з ключових вимог концепції гідної роботи, розробленої Міжнародною організацією праці.

Системи заохочення зайнятості в різних видах економічної діяльності, на підприємствах різних форм власності та господарювання мають бути, по-перше, різноманітними, по-друге, конкурентоспроможними. Позитивним прикладом елементів таких систем можуть слугувати умови пенсійного забезпечення і житлового кредитування державних службовців.

Перетворення у сфері зайнятості та ринку праціповинні відбуватися у контексті загальних соціальних та економічних перетворень в Україні. На даний момент Україна ще не виробила своєї моделі ринкової економіки. Важливим завданням сьогодення є зосередження зусиль на таких елементах побудови соціально орієнтованого ринкового господарства в Україні:

• активне усвідомлення в суспільстві необхідності наведення господарського порядку у всіх сферах життя з метою досягнення балансу суспільних та індивідуальних інтересів;

• розвиток економічної активності громадян, орієнтованих на одержання максимального прибутку в суспільно корисних сферах діяльності;

• забезпечення максимально ефективного розподілу ресурсів з усуненням впливу на цей процес вузьковідомчих або індивідуальних інтересів, що гальмують суспільний процес;

• перехід до моделі інноваційного розвитку, у центрі якої є модернізація, реконструкція та розвиток виробництва на новій техніко-технологічній основі, активізація інноваційної діяльності;

• забезпечення найсприятливіших умов для виявлення кожним громадянином його суспільно корисної активності і наступної реалізації ним своїх здібностей в умовах відкритої економіки;

• забезпечення інтеграції державних і особистих інтересів через економічні та соціальні важелі з метою розширення можливостей людського розвитку;

• участь у взаємно вигідному міжнародному співробітництві, яке б дозволяло скористатися власними конкурентними перевагами і сприяло б збереженню миру, соціально-економічного добробуту та забезпеченню справедливого міжнародного економічного порядку.

Реалізація завдань власного соціально-економічного розвитку є запорукою здобуття Україною гідного місця в системі міжнаролного поділу праці. Для цього важливо усвідомлювати, що сучасна економіка України, як і будь-якої іншої країни, у ХХІ столітті може розвиватися тільки на засадах відкритості.

Основними принципами формування відкритої економіки повинні стати, по-перше, акцент на розвиток власних галузей, що мають порівняльні і конкурентні переваги у світовій економіці регіонального (СНД) і глобального масштабу;

по-друге, високий рівень внутрішньої інтегрованості вітчизняної економіки, створення потужного національного ринку як фундаментальної основи для завоювання і закріплення за собою відповідних ниш на гостроконкурентних і високоінтенсивних світових ринках товарів і послуг;

по-третє, забезпечення подальшої фінансової стабілізації, що покращує макроекономічні умови як для національного, так і для міжнародного підприємництва, від чого залежить створення сприятливого інвестиційного клімату;

по-четверте, введення твердої конвертованої валюти;

по-п'яте, врахування різної фактороінтенсивності національних галузей і виробництв, тобто їх капітало- і працезабезпеченість порівняно з іншими країнами, врахування відповідних внутрішніх витрат, цін та їх світових аналогів з тим, щоб уникнути несприятливої для України асиметрії в цінах, що погіршує умови торгівлі і призводить до суттєвих збитків.

Нарешті, варто неухильно здійснювати постійну гармонізацію національного зовнішньоекономічного законодавства з нормами ГАТТ/ВТО.

Отже, вагомість і вплив України на міжнародній арені, як і будь-якої іншої країни, прямо залежить від стану її економіки, від рівню економічного розвитку, потенціалу і конкурентоспроможності на світових ринках. Стабілізація макроекономічних показників, підвищення рівня життя населення, забезпечення людського розвитку створить можливість та умови для вступу у міжнародні організації та інтеграційні об’єднання, які визначають обличчя сучасного світу.

РЕЗЮМЕ Стаття торкається соціальних перетворень в Україні в умовах євроінтеграції та вступу до СОТ.

РЕЗЮМЕ Статья касается социальных преобразований в Украине в условиях евроинтеграции и вступления в ВТО.

SUMMARY Article concerns social transformations to Ukraine in conditions of eurointegration and the introduction into WTO.

Поступила в редакцию 25.12.2006 года МЕЖДУНАРОДНЫЙ АСПЕКТ ЭНЕРГЕТИЧЕСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ УКРАИНЫ Вагонова А.Г., д.э.н., профессор кафедры «Прикладная экономика» Национального горного университета Энергетика является одной из основных отраслей народного хозяйства, по уровню ее развития и потенциальным возможностям целесообразно судить об экономическом могуществе страны. То есть, для всех развитых стран мира энергетический сектор выступает стратегической частью хозяйства.

Отсюда, энергетическая безопасность – важнейшая составляющая экономической и © Вагоноваа А.Г., 2007.

национальной безопасности страны.

Таблица 1.

Вклад энергетической безопасности в национальную безопасность страны Предпосылки достижения Аспект национальной безопасности Внешнеэкономическая безопасность Повышение конкурентоспособности отечественных товаров за счет эффективности работы ТЭК благодаря низким ценам на ТЭР и низкой энергоемкости Финансовая безопасность Накопление финансовых, в том числе валютных, поступлений за счет эффективного экспорта и реализации ТЭР на внутренних рынках Техническая безопасность Современное развитие и совершенствование парка электростанций и топливодобывающих объектов Коммерческая безопасность Повышение эффективности хозяйственной деятельности в целом за счет прибыльной работы энергетической области Экологическая безопасность Техническое и технологическое усовершенствование объектов ТЭК К определению энергетической безопасности есть несколько подходов. Так, на Западе под энергетической безопасностью понимают уверенность в том, что энергия будет в распоряжении в том количестве и того качества, которых требуется при данных экономических условиях. Это определение отвечает принятой Мировым энергетическим советом интерпретации категории «энергетическая безопасность» [1].

Отечественные научные работники определяют категорию энергетической безопасности как состояние защищенности энергетических интересов личности, общества, государства, которые включают:

- обеспечение в нормальной ситуации бесперебойного снабжения потребителей экономически доступными энергоресурсами приемлемого качества, а в экстремальных ситуациях - гарантированного удовлетворения минимально необходимой потребности жизненно важных потребителей;

- обеспечение эффективного использования энергоресурсов, которое оказывает содействие переходу экономики страны на энергосберегающий путь развития, снижению энергоемкости выработанной продукции;

- удовлетворение требованиям экологической и производственной безопасности, обеспечение минимизации вредных влияний энергетики на человека, окружающую среду и техносферу [2].

Из этого определения следует, что сущность категории «энергобезопасность» основана на трех важнейших принципах:

- бесперебойное снабжение потребителей экономически доступными энергоресурсами;

- энергосбережение;

- минимальное влияние на человека и окружающую среду.

В Украине проблема энергетической безопасности начала активно обсуждаться лишь в последние несколько лет, что обусловлено двумя причинами:

- общее обострение внимания к разным аспектам национальной безопасности;

- острые кризисные явления в энергетическом секторе.

Тогда как в промышленно развитых странах проблема энергетической безопасности впервые была осознана еще в середине 70-х лет, когда в результате ближневосточного кризиса начала обрисовываться тенденция к резкому сокращению экспорта нефти из этого региона в развитые страны и резкий рост цен на нефть.

В условиях важной, а для некоторых стран - критической зависимости их энергоснабжения от импорта нефти это привело к наибольшему энергетическому кризису. Она была решена благодаря мерам, принятым на государственном и негосударственном уровне, а также на уровне корпораций. К числу радикальных мер, осуществленных для решения энергетического кризиса 70-х лет, относятся:

- координация энергетической политики в рамках Международного энергетического агентства;

- активная энергосберегающая политика;

- широкое привлечение в энергобаланс собственных, альтернативных импортной нефти энергоресурсов (атомная энергетика, нефть Аляски и Северного моря, нетрадиционные энергоресурсы);

- государственная поддержка угольной промышленности в ряде промышленно развитых странах.

Ситуация, которая сложилась в энергетической отрасли экономики Украины до конца XX столетия, оказалась значительно серьезнее, чем в середине 70-х лет. Энергетический кризис, который произошел 30 лет назад, был связан с проблемой поставок важнейшего энергоресурса - нефти - в условиях довольно эффективно функционирующей рыночной экономики. Энергетический кризис в Украине на данный момент характеризуется следующим:

- охватывает все секторы энергетической отрасли;

- протекает в условиях серьезнейшего политического, социального, экономического кризиса;

- он объединяет в себе стагнационные факторы предыдущего развития экономики и факторы переходного экономического периода.

Уже в начале 80-х лет, по мере того, как мировое сообщество стало все глубже осознавать степень взаимозависимости современного мира и всех, существующих в нем проблем, понимание энергетической безопасности стало значительно шире, чем только как процесса обеспечения непрерывности поставок энергоносителей и достижения максимальной «энергетической независимости». Все больше распространяется мысль, что односторонние действия государств по обеспечению своей, энергетической безопасности, а в целом и экономической безопасности могут привести к трансграничной передаче экономических потрясений и разного рода «внешних шоков”, а в окончательном итоге — к межгосударственным и даже военно-политическим конфликтам. Другими словами, реальная односторонняя национальная энергетическая безопасность невозможна.

Именно это подчеркивают в своей концепции специалисты Стокгольмского международного института по исследованию проблем мира и разоружения (СИПРИ), расширив понятие «энергетической безопасности» до понятия «международной энергетической безопасности», и включив в него проблемы надежности обеспечения топливом не только экономически развитых стран, но и стран-импортеров нефти, которые развиваются, а также проблемы стабилизации доходов стран - экспортеров нефти, и других. Не менее важным стержнем концепции СИПРИ является недопустимость применения военной силы для поддержки постоянства рынка энергоносителей, а также любых форм экономического давления на страны-экспортеры нефти, поскольку это, в окончательном итоге, может привести к отрицательным последствиям для самих стран – импортеров жидкого топлива.

В соответствии с определениями, представленными в этой работе, энергетическая безопасность государства - это состояние готовности топливно-энергетического комплекса страны относительно максимально надежного, экологически приемлемого, экономически эффективного энергообеспечения экономики государства и населения, а также относительно гарантированного обеспечения возможности руководства государства в формировании и осуществлении политики защиты национальных интересов в сфере энергетики без внешнего и внутреннего давления.

Взяв за основу это определение, можно построить систему факторов, от которых будет зависеть энергетическая безопасность:

• уровень энергообеспечения населения и экономики теплом и энергией;

• возможность государства проводить независимую энергетическую политику без внешнего и внутреннего давления на его руководство;

• уровень влияния объектов ТЭК на окружающую среду и население, и возможности экономики минимизировать это влияние и ликвидировать последствия возможных аварий загрязнения;

• уровень влияния энергетики на социальную стабильность в государстве.

В свою очередь, энергообеспечение населения и экономики зависит от достаточности поставок топлива и энергии, надежности и качества поставок, эффективности использования энергетических ресурсов.

Факторами влияния на энергетическую независимость выступают возможности собственной добычи страной угля, нефти, газа, производства электроэнергии и других энергетических ресурсов, а также уровень диверсификации импорта этих энергоресурсов.

Влияние на экологию энергетического производства зависит от таких факторов, как количество и опасность загрязнителей окружающей среды, экономических характеристик очистительного оборудования, достоверности масштабных аварий и др.

Социальная стабильность в обществе зависит от полноты обеспечения энергетических услуг населению, их качества, стоимости и возможности их уплаты населением. Важным фактором также следует считать уровень социальной защищенности рабочих ТЭК.

Из всего вышеперечисленного следует, что энергетическая безопасность государства определяется ее возможностями гарантировано обеспечивать свои текущие и перспективные потребности в качественной и экономически доступной энергии с учетом вероятностей особых режимов функционирования экономики в чрезвычайных ситуациях. Основой энергетической безопасности является стабильное развитие собственного топливно-энергетического комплекса (ТЭК) и эффективное использование энергии на основе широкого использования энергосберегающих, эколого-безопасных технологий в производстве и быту.

Острота постановки проблемы энергетической безопасности и способов ее достижения в данный момент в Украине подтверждается тем, что ее экономика на сегодняшний день требует ежегодно:

•35-40 млн. т нефти (объемы собственного производства не превышают 4 млн. т) •92 млрд. куб. м природного газа (собственная добыча составляет 19 млрд. куб.м) •30 млн. т импортного коксующегося угля Кроме того, необходимо закупать за рубежом 75% лесоматериалов, 100% свежего ядерного топлива и т.п.

импорт 40 собственная добыча газ уголь нефть Рис. 1. Структура обеспечения потребностей Украины в энергоресурсах в 2005 году, % За счет собственных ресурсов обеспечивается не больше 45% энергетических потребностей. В связи с этим импорт энергоносителей достигает 20 млн.т угля, 28 млн. т нефти, 70 млрд. куб. м газа в год, что в денежном эквиваленте составляет 9 млрд. долл. в год.

Наращивать импорт энергетических ресурсов вынуждает чрезмерная энергозатратность экономики Украины в сочетании с сокращением национального энергопроизводства. На 2/ завися от внешних поставок энергоносителей, Украина вынуждена ориентироваться на сформированную конъюнктуру мировых энергетических рынков.

Из-за чрезмерно большой энергоемкости базовых, и тоже время экспортоориентированных отраслей промышленности обособление энергетической системы Украины объективно невозможно.

Поэтому национальная экономика, ее реальный сектор – базовые отрасли промышленности вынуждены учитывать тенденции развития мирового рынка энергоносителей.

Такое положение, которое создает многочисленные угрозы энергетической безопасности Украины, обусловлено цепью внутренних и внешних факторов.

0, 0, 0, Украина мир 0, 0, 0,6 0, 0, 0, 0,4 0, 0,3 0,23 0, 0, 0, 0,24 0,22 0, 0, 2000 2005 2010 2015 2020 Рис. 2. Энергоемкость ВВП в Украине и мире (т у.т./1000 долл.) К внутренним факторам относятся:

устаревание и высокий уровень изношенности основной части энергетических мощностей, несвоевременная переоценка стоимости основных фондов отечественной энергетики;

недостаточный объем инвестиций в развитие отраслей ТЭК;

недостаточный уровень собственного производства оборудования и материалов для ТЭК;

отсутствие собственного производства ядерного топлива (на базе имеющихся залежей урановой руды) и полного ядерного цикла;

отсутствие надлежащего контроля за действиями трейдеров, которые фактически монополизировали рынки поставок энергоресурсов;

чрезмерная энергоемкость валового внутреннего продукта;

несовершенство нормативно-правового обеспечения функционирования и развития отраслей ТЭК в рыночных условиях;

кризис платежей и связанные с ним трудности в функционировании отраслей ТЭК.

Среди внешних факторов важнейшими являются:

высокий уровень монополизации поставок импортных топливно-энергетических ресурсов;

зависимость вот импорта значительной численности производственного оборудования, продукции энергомашиностроения, материалов и услуг для отраслей ТЭК;

активная экспансия иностранных поставщиков готовых энергопродуктов на украинский рынок.

Главным экспортером газа в Украину является Россия. Ежегодно эта страна поставляет 25030 млрд. куб.м. газа;

еще около 30 млрд. куб. г. поступает в счет оплаты транспортных услуг за транзит российского газа. Эти поставки покрывают до 70 % объемов потребления газа в Украине.

Главными экспортерами нефти в Украину являются Россия и Казахстан. Соотношение объемов поставок за последний год ориентировочно составляла: РФ – 88%, Казахстан – 4%.

Объемы поставок нефти из Казахстана в Украину (российскими нефтепроводами) зависит вот квот, выделенных Россией для транспортировки.

100% 8, 11, 16 3, 4, 30,2 10, 80% 24, 60% 23, 88, 86, 40% 77, 59, 46, 20% 0% Российская Казахстанская Украинская Рис. 3. Структура поставок нефти на украинские НПЗ, % Важное место в энергетическом балансе Украины и в стратегии ее энергетической безопасности занимает сегодня ядерная энергетика - 15 атомных блоков украинских АЭС вырабатывают 52% всей электроэнергии страны. Потенциал украинских запасов урана более чем достаточен для обеспечения в перспективе потребностей национальной ядерной энергетики, которые пока удовлетворяем только на 30% (с учетом внутренних потребностей страны запасов хватит на 100 лет). Украина способна строить новые блоки самостоятельно, с учетом всех затрат при условии увеличения тарифа на 2,5 цента. По сравнению с мировым уровнем цен это более чем нормальная цена для электроэнергии, производимой атомными станциями. Сейчас тариф “Энергоатома” составляет 8,88 коп. за 1 кВт.ч, т.е. меньше 1,5 цента.



Pages:     | 1 |   ...   | 11 | 12 || 14 | 15 |   ...   | 22 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.