авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 |   ...   | 12 | 13 || 15 | 16 |   ...   | 22 |

«Донецкий национальный университет Donetsk National University Сборник научных трудов ...»

-- [ Страница 14 ] --

В настоящее время на планете работают более 400 промышленных ядерных энергетических реакторов и десятки других уже строятся или проектируются. Лидером в развитии этой отрасли является Азия — именно в странах этого региона сейчас строятся 16 из 27 сооружаемых в мире реакторов. Что касается Украины, то после закрытия ЧАЭС и моратория на строительство энергоблоков в 1990—1993 годах, спустя 2 года, в 1995 году был введен в эксплуатацию новый энергоблок Запорожской АЭС, а в 2004-м еще два блока на Ровненской и Хмельницкой АЭС. В марте 2006 года Украина приняла Энергетическую стратегию до 2030 года, в соответствии с которой запланировано построить 22 новых ядерных энергоблока.

Итак, приоритетные направления государственной стратегии, направленной на учет требований энергетической безопасности, определяют необходимость:

совершенствование управления ТЭК;

укрепление собственной топливно-энергетической базы, организации собственного производства топливных элементов для ядерной энергетики;

развитие энергетического машиностроения с целью обеспечения топливно энергетических отраслей технологическим оборудованием, приборами и материалами отечественного производства;

привлечение внутренних инвестиций в развитие отраслей ТЭК на основе введения прогрессивных технологий генерирования, промышленного использования и потребления энергии;

нормализация рыночных отношений между производителями и потребителями топливно-энергетических ресурсов в условиях реформирования экономики;

совершенствование ценовой и тарифной политики в отрасли топливно энергетических ресурсов;

активное использование административных, нормативно-правовых и экономических рычагов в деле эффективного использования топливно энергетических ресурсов и энергосбережения;

увеличение объемов геологоразведочных работ по разведке геологических и промышленных запасов энергоресурсов, тем самым создавая необходимый энергетический запас;

Но как в практическом, так и в стратегическом плане энергетическая безопасность Украины будет зависеть от эффективности решения проблем:

уменьшения зависимости национальной экономики вот импорта топлива на основе развития собственного производства и диверсификации источников поступления энергоносителей;

поиска новых источников энергопоступлений, в том числе за счет средств переработки вторичных ресурсов;

Эксперты центра Разумкова справедливо отмечают, что возможность диверсификации источников поступлений газа в Украину связана с налаживанием нормальных отношений с Россией. Без улучшения отношений с Россией стабильные и экономически выгодные поставки газа из Туркменистана, Казахстана или Узбекистана через российскую территорию невозможны.

По оценкам специалистов, самым распространенным энергоносителем природного происхождения на Земле является уголь. Сегодня в промышленности все большее применение находят нефть и газ, запасы, которых на планете иссякают с каждым днем. Поэтому утверждение В.И.Ленина о том, что «уголь – хлеб промышленности» - сейчас становиться актуальным. Уголь – топливный ресурс, которого на Земле хватит еще на несколько столетий, при этом он имеет целый ряд положительных особенностей. Речь идет, прежде всего, о цене, которая в пересчете на эквивалентное топливо в 2,5-2,8 раза ниже цены на нефть и в 2,2 раза на газ, а также в возможностях транспортировки и хранения в натуральном виде без использования сложных и дорогих технологий. Сейчас наше государство добывает свыше миллионов тонн угля в год, а прогнозные потребности до 2030 года составят около миллионов. В принятой Стратегии развития угольной промышленности предусмотрено увеличение объемов и эффективности использования собственного угля как средства обеспечения энергетической безопасности Украины.

В Украине разработаны топливно-энергетические балансы, которые демонстрируют увеличивающуюся зависимость от импорта топливных ресурсов. Эта тенденция, к сожалению, продолжается уже много лет, и фактически уже привела к тому, что уровень импортозависимости является небезопасным как для экономического развития, так и для независимости нашего государства в целом. Поэтому, говоря в развитии угольных энерготехнологий, нужно исходить из того, какой энергоресурс не только является самым экономичным для Украины, а и из имеющихся запасов собственного сырья, мощностей и где, соответственно, разумной государственной политикой можно найти то резервы, которые могут уменьшить импортозависимость.

Итак, энергетическая проблема – это стержень многих, если не всех, глобальных угроз человечеству. Ведь в основе любого мирового структурного кризиса, любой проблемы, приобретающей глобальный характер, в конечном итоге лежат их так называемые «энергетические истоки».

Социально-экономические сдвиги, происходящие в мировом сообществе, усиление взаимозависимости государств предъявляют жесткие требования к правительствам во всех сферах их деятельности. Ныне уже нельзя решить обострившиеся глобальные проблемы силами одного государства, или даже группы государств. Все это требует наращивания международных усилий по выработке действенного глобального механизма, который смог бы обеспечить рациональное использование различных ресурсов.

Проблема зависимости и независимости национального хозяйства, его уязвимость и подверженность воздействию со стороны внешних факторов приобретает качественно новое звучание. Сохранение или достижение экономической безопасности государств с точки зрения влияния неблагоприятных процессов в мировом хозяйстве становятся важными задачами, как на уровне отдельных национальных хозяйств, так и на уровне всего мирового сообщества в целом.

Поэтому, обеспечение международной энергетической безопасности, без которой отдельные государства не смогут достичь реальной энергетической безопасности во всех ее аспектах, будет зависеть, в первую очередь, от того, насколько широко и быстро доминирующие позиции завоюет новое мышление, что позволит человечеству объединить усилия в разработке и осуществлении конкретных путей решения глобальных проблем, перестройке международных торгово-экономических отношений.

РЕЗЮМЕ В данной работе рассмотрены проблемы обеспечения энергетической безопасности Украины в контексте международной энергетической безопасности. Выделены основные угрозы энергетической безопасности Украины и факторы, создающие их. Определены основные государственные приоритеты в достижении энергетической безопасности в неразрывной связи с мировым хозяйством.

РЕЗЮМЕ У даній роботі розглянуті проблеми забезпечення енергетичної безпеки України в контексті міжнародної енергетичної безпеки. Виділено основні погрози енергетичної безпеки України і фактори, що створюють них. Визначено основні державні пріоритети в досягненні енергетичної безпеки в нерозривному зв'язку зі світовим господарством.

SUMMARY This article is considered problems of the Ukraine’s energy safety provision in context of international energy safety. It is chosen main threats to Ukraine’s energy safety and factors, creating them. The main state priorities are determined in achievement of energy safety in indissoluble relationship with world facilities.

СПИСОК ИСТОЧНИКОВ:

1. Energy Dictionsry/World Energy Council. – Paris: Souve SI, 1992. – 736 p.

2. Амельницька О.В., Надтока Т.Б. Концептуальні основи енергетичної безпеки промислового підприємства.// Наукові праці Донецького національного технічного університету. Серія: Економічна. – Донецьк. – ДонНТУ. – 2002. – 212 с.

Поступила в редакцию 26.12.2006 года ЗОВНІШНІ МІГРАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В КІНЦІ ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

Брич В.Я., д.е.н., професор, зав. кафедри менеджменту Тернопільського національного економічного університету Шушпанов П.Г., аспірант Тернопільського національного економічного університету Постановка проблеми в загальному вигляді. В сучасній історії незалежної України проблема зовнішньої міграції населення набула особливо гострого значення. В ринкових умовах господарювання криза міграції знаходить своє відображення в зменшенні інтенсивності міграційних процесів на внутрішньорегіональному рівні та значному збільшенню зовнішніх трудових поїздок населення за межі країни. Якщо в перші роки незалежності характер зовнішніх міграційних процесів залежав переважно від політичних, етнічних та історичних чинників, які були сформовані під час довготривалого перебування України у складі Радянського Союзу, то в новому ХХІ ст., домінантним чинником, який впливає на зовнішню міграцію населення стає соціально – економічний.

Виділення невирішеної частини проблеми та огляд публікацій. В науковій літературі присвяченій проблемам зовнішньої трудової міграції населення значна увага приділяється чинникам, які на неї впливають та головним напрямкам виїзду наших громадян за кордон.

Проте це переважно стосується 90-х рр., ХХ ст.,, а сучасні тенденції та географія зовнішніх © Брич В.Я., Шушпанов П.Г., 2007.

міграцій населення розглядається в меншій мірі. Науковими дослідженнями з даної проблематики займаються такі українські та зарубіжні вчені, як Е.М. Лібанова О.А.

Малиновська, С.І. Пірожков, О.В. Позняк, М.Д. Романюк, А.Г. Вишневський, Ж.А.

Зайончківська та інші.

Мета статті полягає у виявленні сучасних тенденцій зовнішньої міграції населення України та впливу чинників, які безпосередньо на неї впливають.

Основна частина статті. На початку 90 – х років ХХ ст. в Україні та на Заході існувала думка про те, що відкриття кордонів викличе стрімке зростання еміграції. Ще в радянські часи Всесоюзний Центр по вивченню суспільної думки провів в 1990 році опитування “Відношення населення СРСР до роботи за кордоном”. Згідно з цим опитуванням готовність до виїзду в зв’язку з трудовою діяльністю з колишнього СРСР проявили 1,5 – 2 млн. громадян, та ще 5 – млн. розглядали таку можливість.

Західні експерти також були стурбовані масовою еміграцією з нових незалежних держав, зокрема з України. Їх оцінки можливої еміграції доходили навіть до цифри в 20 млн.

осіб. Проте, як наголошувалося тоді в одній з статей – “Існують достатньо вагомі лімітуючи чинники як в країні еміграції, так і в країнах імміграції, які безперечно обмежено подіють на формування еміграційних потоків” [1].

Саме в цей період еміграція з України зростає швидше ніж у цілому з СРСР. У році дозвіл на виїзд на постійне місце проживання за кордон отримало 5,4 тис. громадян України (серед них в Ізраїль – 3 тис.) у 1988 році - 13 тис. осіб ( до Ізраїлю – 10 тис.), 1989 рік – 36,5 тис. осіб (до Ізраїлю – 33,2 тис.), 1990 рік – 73 тис. осіб (до Ізраїлю – 68 тис.). У 1991 році виїзд з України до далекого зарубіжжя дещо скоротився. В цей період було видано майже тисяч (разом з дітьми) дозволів до Ізраїлю – 48,5 тис. або майже 70% від загальної маси).

Водночас істотно збільшився виїзд до США (разом з дітьми 15,4 тис. осіб), до ФРН – 2,1 тис.

осіб. Разом до обох країн виїхало понад чверті усієї кількості емігрантів [4].

Розпад Радянського Союзу та перехід до ринкових відносин призвів до різких трансформаційних тенденцій міграції населення. Україна з 1994 року стала країною еміграції.

Загалом за період з 1994 – 2000 роки Україна тільки за офіційними даними внаслідок міграційного обміну населенням з іншими державами втратила понад 600 тис. осіб, переважно молодого та середнього віку. При цьому більшість з них не мають наміру повертатися назад.

Наприкінці ХХ – на початку XXI століття відбуваються суттєві зміни структури і характеру міграційних потоків в Україні. Так, якщо за період з 1990 по 1993 роки населення країни за рахунок імміграційних процесів збільшилося на 565,4 тис. осіб, то протягом 1994 2001 років внаслідок виїзду з України чисельність населення зменшилася на 669,4 тис. осіб.

Міграційні процеси вплинули також на етнічний склад населення України. З одного боку, в Україну повернулися сотні тисяч депортованих (кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці), збільшилася чисельність окремих національних меншин (вірменів, азербайджанців, абхазців), а також вихідців з Центральної Азії та Африки, а з іншого, щороку кілька мільйонів українців від'їжджають за кордон на заробітки, причому більшість з них працює нелегально, виконуючи малокваліфіковану, непривабливу роботу. Через територію України пролягають шляхи незаконних мігрантів, які прямують до країн західної Європи.

В 90-х роках минулого сторіччя О.В. Позняком була розроблена чотирьохрівнева структура зовнішньоміграційних контактів населення України:

- обмін населення з найбільш етнічно та географічно близькими державами СНД – Росією, Білоруссю та Молдовою;

- міграційні контакти з державами Балтії, Закавказзя та Центральної Азії;

- міграційні зв’язки з рядом країн Центральної Європи – Польщею, Чехією, Німеччиною, Угорщиною, Словаччиною, Румунією, Болгарією, а також Ізраїлем;

- інші географічні напрямки міждержавних міграцій, зокрема до країн так званого переселенського капіталізму (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР) [3].

Проте з плином часу в новому ХХІ столітті дана структура зовнішньоміграційних переміщень населення потребує вдосконалення та певного переосмислення. Це в першу чергу пов’язано з тим, що в перші роки незалежності України головними чинниками та основною рушійною силою, яка впливала на зовнішню міграцію населення були етнічні та політичні мотиви. Основна маса наших громадян виїжджала в сусідні країни СНД та в колишні соціалістичні країни, а також Ізраїль. Меншою мірою міграційні переміщення були пов’язані з країнами, так званого переселенського типу – США, Австралією, Канадою. Якщо раніше виїжджали за кордон переважно на постійне місце проживання, то сьогодні зміст зовнішньоміграційних переміщень суттєво змінився – на перший план вийшли соціально економічні чинники, які носять в своїй більшості трудовий характер з метою заробітку та в кінцевому результаті повернення на Україну, в зв’язку з чим значно змінилася географія та напрями виїзду наших громадян за кордон.

Тому доцільно запропонувати та схематично зобразити типологію трудових зовнішніх міграцій населення України, яка відповідає сучасним тенденціям та напрямкам виїзду наших співвітчизників за кордон (рис. 1.1.).

Типологія трудових зовнішніх міграцій населення України Внутрішньоконтинентальні Міжконтинентальні Прикордонн Країни Розвинен Високорозвинені і з Україною Південно і країни Японія, США, Країни Греція, Великобританія, Росія Східної та Італія, Німеччина, Канада, Центральної Іспанія, країни Бенілюксу, Європи Португалія скандинавські країни Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина Рис. 1.1. Типологія трудових зовнішніх міграцій населення України.

Дана класифікація трудових переміщень наших співвітчизників за кордон реально відображає сучасні тенденції в розвитку цих процесів в Україні. За основу побудови даної класифікації були взяті трудові міграції населення в двох основних напрямках – внутрішньоконтинентальні та міжконтинентальні. Більшого поширення набули внутрішньоконтинентальні, оскільки зручніше емігрувати в сусідні країни або здійснювати незначні по відстані міграційні переміщення ніж виїжджати в далеке зарубіжжя на інші континенти. Тому менш за все наші громадяни мігрують у високорозвинені країни світу (Японія, США, Канада, Австралія) та розвинені країни Західної Європи (Великобританія, Німеччина, країни Бенілюксу, скандинавські країни), в зв’язку з тим, що існують досить суттєві перешкоди в’їзду в ці країни. І, навпаки, достатньо легко з метою трудової діяльності можна потрапити в прикордонні країни (Росія, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина), а також досить поширений виїзд в країни Південної Європи (Португалія, Іспанія, Італія, Греція). Наші громадяни частіше здійснюють переміщення у країни з відносно сприятливими умовами:

- Іспанія та Італія приваблює наших співвітчизників не лише відносно високим рівнем оплати праці, але й значними шансами щодо отримання в’їзної візи;

- У Португалії дещо лояльніше ставлення місцевої влади до мігрантів;

- У Росію, з якою зберігається безвізовий режим виїзду, та в Польщу (вона з 2004 року впровадила для українців безкоштовні візи). Важливим для мігрантів є також відносно невелика вартість проїзду та відсутність повного бар’єру.

Якщо поглянути на процеси зовнішньої трудової міграції населення Тернопільської області, то рівень міграції у міських населених пунктах у відсотках до працездатного населення працездатного віку станом на 1 жовтня 2004 року є обернено пропорційним їх адміністративній значимості:

- обласний центр – 10,8%;

- районні центри – 13,9%;

- селища міського типу – 16,9%.

Середній рівень міграції з міських населених пунктів склав 12,8%, а з сіл окремих районів – 7,8%. Така ситуація пояснюється логічно та послідовно: чим вищий адміністративний статус міста, тим більше там бюджетних установ, діючих підприємств сфери виробництва та обслуговування, відповідно більше робочих місць.

Пріоритетними напрямками виїзду за кордон для чоловіків є Росія (загалом понад 20% від загальної кількості мігрантів), для жінок – Італія (майже половина). Якщо ж поглянути на обсяги трудової міграції сільського населення Тернопільської області за країнами виїзду, то 86,5% з них припадає лише на шість країн – Польщу, Росію, Італію, Португалію, Іспанію, Чехію [6]. Оскільки, значна частка зовнішніх переміщень населення в Україні здійснюється громадянами Західних регіону, до якого належить Тернопільська область, то стає зрозуміло, якими є пріоритетні напрямки виїзду в цьому регіоні. Для населення Східних та Північних областей нашої країни характерним є зовнішньоміграційні контакти переважно в прикордонну Росію, питому вагу якого складають чоловіки.

В 2002 році було проведено соціологічне опитування домогосподарств мігрантів – громадян України, в якому досліджувалися причини, зміст та наслідки поїздок за кордон, їх соціально – економічне значення для окремих сімей та суспільства в цілому, був проаналізований розвиток процесу закордонної трудової міграції населення шляхом порівняння з результатами аналогічного дослідження 1994 року [5]. На основі одержаних результатів та їх аналізу були визначені сучасні тенденції та пріоритети населення в трудових міграційних переміщеннях 1. Менш популярними у мігрантів стали човникові трудові поїздки, тому більшість осіб виїжджає для більш довгострокового працевлаштування у різних сферах виробництва (їдуть працювати на термін 1,5 роки і довше;

основна сфера працевлаштування для чоловіків – будівництво, для жінок – робота у домашньому господарстві).

2. Більш потужними стали потоки трудової міграції у країни, де вищий рівень оплати праці – Іспанія, Італія, Португалія.

3. Заробітки мігрантів дозволяють підвищити життєвий рівень власної сім’ї і вкладати кошти у виробництво сільгосппродукції чи власну підприємницьку діяльність, тому вони сприяють появі середнього класу, зниженню рівня напруги в Україні.

4. Міграція стала носити стихійний та масовий характер.

Складність обліку зовнішніх трудових мігрантів, в зв’язку з розповсюдженістю нелегального перетину кордону, не дозволяє державі дати оцінку, скільки ж саме осіб, щороку, виїжджає за межі країни. Наприклад, згідно даних Держкомстату України в 2004 році в країну прибуло 38567 осіб, а вибуло – 46182 осіб, тобто спостерігається від’ємне сальдо на 7614 осіб.

Проте, з країнами СНД обмін населенням відображається в наступному виразі – 32570 осіб прибуло;

28865 осіб вибуло (приріст склав 3705 осіб), а з іншими країнами – 5997 осіб прибуло, а 17317 осіб вибуло (скорочення у вигляді 11320 осіб) [2]. Однак ці дані складно назвати реальними, щодо зовнішніх переміщень населення України, за різними підрахунками за останні 5 – 10 років за кордон виїхало від 3 до 7 млн. осіб, в середньому по 500 тис. осіб щороку. Хоча ця цифра є можливо дещо завищеною, але в порівнянні з 11 тис. осіб є просто вражаючою.

Тому найбільш дієвим засобом отримання інформації про зовнішніх трудових мігрантів, є проведення вибіркових соціологічних опитувань.

Висновки. В новому ХХІ ст., географія зовнішніх переміщень населення України значно змінилася в порівнянні з першими роками незалежності, де рушійною силою є не політичні, етнічні чи інші мотиви, а соціально-економічні. Внаслідок чого виїжджають переважно не на постійне місце проживання, як це було в 90 – х рр. ХХ ст., а на тимчасове з метою трудової діяльності. Найбільш поширеним є виїзд в країни близького зарубіжжя та країни Південної Європи. При чому трудові міграційні переміщення набули вражаючих масштабів, особливо в Західному регіоні України. Масовість та нелегальність трудової міграції є головними складовими в зовнішніх переміщеннях населення України нового сторіччя.

РЕЗЮМЕ В статье выявлены главные тенденции внешних перемещений населения Украины в конце ХХ - в начале ХХІ века. Рассмотрена и проанализирована география внешних миграций населения Украины, которая претерпела существенных изменений по сравнению с первыми годами независимости, где на первый план выходят не политические или этнические факторы, а социально - экономические. На основе анализа научных материалов по трудовой миграции населения предложена современная типология внешних миграций населения Украины.

РЕЗЮМЕ В статті виявлені головні тенденції зовнішніх переміщень населення України в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. Розглянуто та проаналізовано географію зовнішніх міграцій населення України, яка зазнала суттєвих змін в порівнянні з першими роками незалежності де рушійною силою є не політичні, етнічні чи інші чинники, а соціально-економічні. На основі аналізу наукових матеріалів з трудової міграції населення запропоновано сучасну типологію зовнішніх міграцій населення України.

SUMMARY In clause the main tendencies of external movings of the population of Ukraine are revealed at the end of twentieth - in the beginning of the twenty first century. Is considered and the geography of external population shifts of Ukraine is analysed which has undergone of essential changes in comparison with the first years of independence, where on the foreground not the political or ethnic factors, and socially - economic leave. On the basis of the analysis of scientific materials on labour population the modern structure of external population shifts of Ukraine is offered.

СПИСОК ИСТОЧНИКОВ:

1. Вишневский А.Г., Зайончковская Ж.А.. Миграция из СССР: четвертая волна // Рабочие доклады Центра демографии и экологии человека, вып. 3, декабрь 1991, с. 23.

2. Статистичні матеріали Державного комітету статистики України.

3. Зовнішні трудові міграції населення України / За ред. Е. М. Лібанової, О. В. Позняка.

– К.: РВПС України НАН України, 2002. – 58 с.

4. Малиновська О.А. Міграційна ситуація та міграційна політика в Україні. – К.: НІСД, 1997. – 69с.

5. Пирожков С.И., Малиновская Е.А, Хомра А.У. Внешние трудовые миграции в Украине:

социально – экономический аспект: Монография – К. НИМПМБ, 2003. – 134с.

6. Трудова міграція населення Тернопільської області: кількісний та географічний аспекти. – Тернопіль: “Джура”, 2006 – 25с.

7. www.demoscope.ru Поступила в редакцию 21.12.2006 года EXPLAINING REGIONAL DEVELOPMENT IN THE UKRAINIAN DONBAS:

TRANSITIONAL NEO-PATRIMONIAL CAPITALISM?

Swain A., PhD, Lecturer in Human Geography, School of Geography, University of Nottingham, UK Introduction This brief paper is an extract from a much longer chapter about the Donbas in ‘transition’ (Swain and Mykhnenko 2007). The first part of that chapter examines the main theories that have been presented to explain post-soviet economic development in the former Soviet Union. This is then followed by a section that uses official statistics to identify the main socio-economic trends in the region since the © Swain A., 2007.

early 1990s. The chapter then presents an account of the dominant ways the Donbas economy has been represented and explained up to now. It is this third section that is presented here in a slightly modified form.

Transition neo-patrimonial capitalism in the Donbas?

The Donbas has been analysed as exhibiting the characteristics of a inauthentic/virtual economy, such as less than transparent price formation initially through barter transactions and subsequently through opaque cash transactions within FIGs, but fundamentally as a transitional capitalism, namely, neo patrimonial, in structural decline (van Zon 2005;

Zimmer 2004;

see also Zimmer 2005a and b).

(Contra this analysis it has recently been argued that the Donbas has undergone a process of ‘informal marketization’ which has resulted in the emergence of an indigenous and distinctive regional capitalism with the potential to adapt to international competition (see Swain 2006). Hans van Zon (2005) argues that the Donbas possesses a virtual capitalist institutional landscape but is in reality embedded in an informal neo-partimonial institutional environment that is a legacy of the Tsarist and Soviet eras. He argues that political and economic power is centralised (with dissent not tolerated) and that economic practices are reminiscent of the USSR. However he contends that as western models of democracy spread across the region the emergence of a civil society will demand new forms of political authority and result in the end of neo-patrimonialism. Kerstin Zimmer (2004: 343) argues the neo-patrimonialism in the Donbas has resulted in what she terms a ‘captured region’. Her contention is based on Joel Hellman’s argument that oligarchic business interests have captured and corrupted post Soviet states. However she extends the argument to examine the connection between the local state and regional development and also by arguing that the local elite used its control over the region to lobby central government for a policy regime suited to their business interests.

Zimmer argues that the Donbas is an exaggerated example of a so-called ‘old industrial region’ (OIR) found in western Europe, such as the Rhur or north-east England. OIRs are regions ‘locked-in’ to a path of structural economic decline owing to their dependence on traditional industrial sectors, such as the coal and steel industry, that are no longer at the forefront of capitalist economic development. She suggests that the Soviet system, together with ‘transition’ has produced an exaggerated OIR (Zimmer 2004: 233-4). She argues the Soviet planning system, in which industrial enterprises responded to the central planners located in Moscow, resulted in a form of functional lock-in even more profound than that found in market economies. She maintains the role of the Donbas as a core industrial region, first in the USSR and subsequently in independent Ukraine, produced clientelist relations not only between the region and Moscow and then Kyiv, but also within the region. Moreover she suggests that post independence privatisation – which she terms ‘nomenklatura privatisation’ – reinforced rather than transformed inherited social relations. Privatisation encouraged a neo-patrimonial regime in which the boundaries between different functional arena’s of social action, such as the economic and the political, and between different institutions, for example legislative, executive and judiciary, were not clearly drawn. Thus, she maintains that relations amongst economic and political actors in the Donbas and between them and the weak central state in Kyiv reinforced patrimonialism at both the national and the regional scale. Accordingly, Zimmer concludes that the Donbas is functionally, politically, and cognitively ‘locked-in’ to an exhausted model of economic development (see also Zimmer this volume).

Explaining regional development in the Ukrainian Donbas Van Zon and Zimmer agree that neo-patrimonialism in the Donbas is based on five economic and political practices: clan behavior, rent-seeking, orientation towards traditional economic sectors, collusion between economic and political actors, and the projection of power beyond the region. We will now examine each of these five practices in turn. First, a regional economy emerged that was dominated by informal ‘clans’ that sought to rig the nascent market economy by preventing competition, in part by preventing external business interests from establishing a presence in the region. It is suggested these ‘clans’ emerged prior to independence and articulated legal and illegal economic practices. Gradually, the informal ‘clans’ evolved to take on a more permanent organizational form resembling the FIGs found in Russia (see above). The first FIG to emerge was the Industrial Union of the Donbas (IUD) in late 1995. Formally established by several research institutes, the regional Chamber of Commerce and a number of private companies, IUD was widely associated with figures allegedly linked to the criminal underworld (Kupchinsky 2002a). Following a series of assassinations in the mid-1990s IUD came under the influence of a young ‘oligarch’, Rinat Akhmetov, and a local ‘red director’ and former deputy Governor, Vitaly Hayduk (Kupchinsky 2002b). IUD monopolised the supply of gas to industrial consumers in the Donbas and used the accumulated profits to acquire industrial assets once they were privatized by the state. In 2000 IUD was estimated to have sales revenues of over UAH6bln (Kiev Post, 11 October 2001) and by late 2002 it owned enterprises in Donetska and Luhanska Oblasts and was beginning to acquire assets in other regions (Kupchinsky 2002b). Around the same time IUD was reorganised which culminated in the emergence of a new FIG, System Capital Management, owned almost entirely by Akhmetov. It is argued these industry-led FIGs (see above) played a role analogous to Soviet branch ministries but combined a territorial focus and control over commodity chains rather than single industrial sectors.

Second, it is argued that the informal ‘clans’ and later the FIGs predominantly engaged in monopolizing economic sectors and recycled monopoly rents by acquiring first, attractive commercial and property assets and subsequently industrial assets. Monopolistic behaviour meant the ‘clans’ could ‘fix’ prices initially as part of barter transactions and subsequently through cash transactions. Initially the ‘clans’ sought to horizontally integrate the supply of key upstream commodities, such as gas, coke coal, and power generation. Once a degree of horizontal integration had been achieved the ‘clans’ sought to extend their control downstream as part of a process of vertical integration. The rigging of prices meant the informal ‘clans’ could extend their formal ownership of an enterprise or particular sector in the region to include informal influence on upstream and downstream companies and sectors.

In this way the ‘clans’ could form prices which meant that individual enterprises and sectors cross subsidized other enterprises and sectors. In short, van Zon argues that prices in the Donbas did not necessarily reflect two independent parties engaging in an economically regulated transaction. Rather prices reflected the control that ‘clans’ had over a sector and vertical commodity chain. Consequently ‘clans’ were able to coordinate prices, akin to internal transfer prices within large companies, and allocate profits and losses to different enterprises and sectors irrespective of their fundamental economic performance.

Third, the ‘clans’ were orientated to a small number of industrial sectors, such as the coal, iron and steel, heavy engineering, associated with ‘old industrial regions’ (Zimmer 2004). Industrial restructuring in the Donbas since independence increased the regional economy’s dependence on these traditional sectors (see Lyakh this volume). Recent industrial growth has largely been driven by the steel industry and in particular a handful of individual large steel mills, such as Azovstal located in Mariupol and Alchevsk Iron and Steel Works in Luhanska Oblast. It is argued the success of these producers in penetrating export markets is due to a particular set of unsustainable circumstances in which traditional industries have appeared profitable when they may have been in fact value subtracting. Ukraine’s close geopolitical relationship to Russia helped to ensure the supply of gas to large industrial consumer at prices much lower than for competitors in, for example, western Europe.

In addition the steel industry benefited from the supply of coking coal at prices often considered to be below the cost of production – in part because the state continued to subsidize loss making coal mines.

Equally producers benefited from the way deindustralisation generated a plentiful supply of cheap scrap metal that could be used instead of more expensive iron ore. The depreciation of the Hryvnia following the Russian financial crisis in 1998 also helped to increase the competitiveness of Ukrainian producers in international markets. The success of Ukrainian producers in winning market share in overseas markets was reflected in the introduction of anti-dumping measures by several countries.

Moreover recent industrial growth in the Donbas may be explained more by the global boom in the demand for steel – fuelled by economic growth in China – rather than the modernisation of the industry’s energy-intensive obsolete technologies. Most steel producers increasingly export low value added semi-finished steel products, such as billets, which are re-rolled overseas. In this way Ukraine may be regarded as a major producer of steel as a commodity rather than of steel products. Thus it is argued that the buoyancy of the regional economy is highly dependent upon factors that are politically sensitive and on the fluctuations in global demand for certain types of steel.

Fourth, control over enterprises and sectors depended on the ‘clans’ connections to political authorities in the region. Both van Zon and Zimmer argue that the emergence of the ‘clans’ is largely explained by their capacity to ‘capture’ the local state. The local state comprises, first, the regional offices of central state executive bodies based in Kyiv and, second, directly elected mayors and city and regional assemblies. Up until the ‘Orange Revolution’ the Ukrainian central state executive was effectively territorially organized in which regional offices were relatively autonomous from their central offices located in Kyiv. This meant regional that offices, of, for example, the National Property Fund, the Ukraine Security Service SBU (successor to the KGB), or the tax administration, often had a stronger allegiance to other regional actors than to their formally higher authorities in central government. The most influential manifestation of the state executive in Donetska is the Oblast Governor, appointed directly by the President, and his or her Oblast Administration that has wide ranging responsibility for economic development, the so-called budget sector and the operation of political processes, such as elections. The appointment of successive Governors in the 1990s reflected the relative balance of power between regional and central government actors. Towards the end of the 1990s regional actors effectively exchanged their allegiance to President Kuchma and the independent Ukrainian state in return for relative autonomy in the field of economic and political management of the Donbas. The most significant Governor appointment was of Viktor Yanukovych in 1998 who went on to create a political context in which the ‘clans’, and specifically IUD and SCM, could expand their operations without fearing punitive and arbitrary interference from political authorities in Kyiv. The re-election of President Kuchma in 1999 was widely considered to have been in part due to the adept way that Yanukovych’s aligned pro-Presidential forces in Donetska Oblast. This involved an emergent managed democracy in which so-called ‘administrative resources’ and control over mass media were used to support favoured candidates.

The ‘clans’ also established a political presence in local and regional assemblies and directly elected positions, such as city mayors. This was in large part by building on and transforming the role that the independent coal miners’ movement played in the final years of the USSR and the first years of independence. In the early 1990s the miners’ movement became an increasingly regionalist movement demanding political autonomy from the new Ukrainian state. This culminated in a strike in the Donbas in 1993 that was initiated by miners but which spread to most sectors of the economy that resulted in the fall in the government, early elections and the brief appointment of a Donetsk industrialist as prime minister. Inside of the region the traditional regional elite, the so-called ‘red directors’, used the strike to re-establish their influence over the workers’ movement which it had lost during Perestroika. By the late 1990s political regionalism had been sacrificed for a narrower form of economic regionalism that was palatable for Kyiv (Swain 2006). Economic regionalism combined with a productivist ideology effaced the Communist Party that had had widespread support in the region. This transformation culminated in the formation of a regional ‘party of power’ in early 2001, the Party of the Regions, to which all significant regional actors swore allegiance.

The establishment of the Party of the Regions was a significant example of the fifth factor that was central to the recent growth in the Donbas, namely, the capacity of the ‘clans’ to create mechanisms to project their power beyond the region and specifically to Kyiv. Van Zon argues that the Donetsk ‘clan’ unfairly pressurized the central authorities to establish a favourable legislative regime as a price for securing their political loyalty. Perhaps the clearest example surrounds the formation of special economic zones and territories of priority development in Donetska and Luhanska Oblast in 1999. The establishment of the zones and territories was linked to securing local consent for the closure of coal mines as part of a World Bank supported restructuring programme (see Swain 2006). Thus, whilst the zones and territories covered a large swathe of the region, they were concentrated in towns most effected by the closure of mines. However central government’s support for the zones and territories was also linked to securing the Donetsk elite’s support in Kuchma’s re-election campaign. Investment in the designated areas, whether by a domestic or foreign company, was subject to a preferential tax regime for specific period of time. Despite a stated aim was to encourage diversification and high technology sectors, it was argued that the zones and territories were simply used to evade taxation and provide cover for illegal economic activities.

Conclusion This brief paper summarises the main ways in which the Donbas regional economy has been represented and its main regional development trends explained. Van Zon and Zimmer argue that neo patrimonialism in the Donbas is based on five economic and political practices: clan behavior, rent seeking, orientation towards traditional economic sectors, collusion between economic and political actors, and the projection of power beyond the region. To date these practices have been represented as almost wholly negative. However, we would contend that van Zon and Zimmer’s analysis can not explain the economic growth that has occurred in the Donbas in recent years. For this reason we would argue that van Zon and Zimmers’ accounts are simplistic and ignore the positive aspects to these five economic and political practices that created the conditions for economic growth.

SUMMARY This brief paper summarises the main ways in which the Donbas regional economy has been represented and its main regional development trends explained.

РЕЗЮМЕ Эта краткая статья подводит итог главных путей, которыми Донбасская региональная экономика была представлена, и объяснены ее главные региональные тенденции развития.

РЕЗЮМЕ Ця коротка стаття підбиває підсумок головних шляхів, якими Донбаська регіональна економіка була представлена, і пояснені її головні регіональні тенденції розвитку.

References Kupchinsky, R. (2002a). "The clan from Donetsk (Part 1)." RFE/RL Poland, Belarus and Ukraine Report 4(45).

Kupchinsky, R. (2002b). "The clan from Donetsk (Part 2)." RFE/RL Poland, Belarus and Ukraine Report 4(47).

Swain, A. (2006). "Soft capitalism and a hard industry: Virtualism, the 'transition industry' and the restructuring of the Ukrainian coal industry." Transactions of the Institute of British Geographers 31:

208-233.

Swain, A. and V. Mykhnenko (2007). The Ukrainian Donbas in 'transition'. Re-constructing the post Soviet industrial region: The Donbas in transition. A. Swain. London, Routledge: 7-46.

Zimmer, K. (2004). The captured region: Actors and institutions in the Ukrainian Donbass. The making of regions in post-socialist Europe - the impact of culture, economic structure and institutions.

M. Tatur. Wiesbaden, VS Verlag. 2: 231-348.

Zimmer, K. (2005a). "Die Kohle, der Clan und die Macht. Zur politischen Anatomie des Gebiets Donec'k [Coal, clans, and power: the political anatomy of the Donetsk region]." Osteuropa 55(1): 34 49.

Zimmer, K. (2005b). "Klientelismus im neopatrimonialen Staat. Regionale Machtsicherung in der Ukraine [Clientelism in the neo-patrimonial state - Strategies for securing regional power in Ukraine]."

Osteuropa 55(10): 59-74.

Zon, H. v. (2005). "The regional economy of Donetsk." Geographia Polonica 78(2): 77-91.

Поступила в редакцию 29.12.2006 года ВСТУП УКРАЇНИ ДО СОТ ТА ПЕРСПЕКТИВИ І МОЖЛИВІ НАСЛІДКИ ВСТУПУ ДЛЯ ПРОМИСЛОВОСТІ Петровський Ю.О., керівник Департаменту зовнішньоекономічних зв’язків Міністерства промислової політики України Світова організація торгівлі (СОТ) - це міжнародна економічна організація, членами якої вже сьогодні є 148 країн, на долю яких припадає близько 95 % обсягів світової торгівлі. Після приєднання ряду країн, які зараз є кандидатами на вступ, у рамках СОТ здійснюватиметься майже весь світовий торговельний оборот товарів та послуг.

За останні роки значно розширилася сфера діяльності СОТ, яка на сьогодні далеко виходить за рамки власне торговельних стосунків. СОТ є потужною і впливовою міжнародною структурою, здатною виконувати функції міжнародного економічного регулювання. Членство у СОТ стало на сьогодні практично обов'язковою умовою для будь-якої країни, що прагне інтегруватися у світове господарство.

Вступ до СОТ є одним з головних пріоритетів зовнішньоекономічної політики українського Уряду. Процес вступу України до СОТ було розпочато ще у 1993 р. Зараз він фактично вступив у свою завершальну фазу. Як і будь-який складний економічний процес, він має свої плюси і мінуси. Хоча з часу подання заявки на вступ пройшло вже десять років, лише нещодавно інтеграція до цієї глобальної економічної організації стала реальним пріоритетом зовнішньоекономічної політики України. На сьогодні підписано 35 з 46 двосторонніх протоколів.

Наразі ведуться активні переговори з США, Австралією, Норвегією. Процеси створення, становлення і розширення СОТ не були простими та однозначними. Хоча за останні 30 років масив загальних правил СОТ надзвичайно зріс, СОТ усе ще базується на принципі двосторонніх переговорів між членами з метою взаємного відкриття їх ринків. Члени СОТ, формулюючи вимоги до країн-претендентів стосовно доступу до їх ринків, відстоюють інтереси власних компаній, захищаючи таким чином власне виробництво та робочі місця. Тому переговорний процес складний і, як правило, тривалий. Протягом 2004 - 2005 років Указами Президента, постановами Верховної Ради, розпорядженнями Уряд України було створено належну законодавчу базу для активізації діяльності щодо інтеграції до СОТ.

Приєднання до СОТ має для України стратегічне значення з точки зору двох важливих факторів: як умови для подальшої поступової, але неухильної інтеграції України у європейські та глобальні процеси і структури, так і стимулу для системного реформування національної економіки на принципах лібералізації та відкритості ринку. Крім того, завдання інтеграції до СОТ має розглядатися ще й з точки зору відповідності принципам сталого розвитку країни економічного, політичного, соціального. З огляду на це, вступ до СОТ робить актуальним ціле коло невирішених проблем, які досі гальмують розвиток економіки країни: необхідність ефективної реструктуризації промисловості і сільського господарства, підвищення стандартів виробництва та управління, налагодження нових ефективних механізмів захисту інтересів вітчизняного виробника.

Хоча Україна значно наблизилася до вступу до СОТ, і досі лунають дебати навколо доцільності членства у цій організації. Сьогодні, перебуваючи поза межами СОТ, Україна зазнає дискримінаційного тиску внаслідок антидемпінгових розслідувань, введення квот на експорт низки вітчизняних товарів, у питаннях захисту інтелектуальної власності тощо. Наша держава позбавлена можливості брати участь у міжнародних переговорах щодо удосконалення глобального торговельного середовища. Відсутність членства в СОТ створює певні проблеми у євроінтеграційних процесах України, а розширення Європейського Союзу загострює проблеми адекватного використання власного зовнішньоторговельного потенціалу. Питання членства в СОТ стосується не тільки урядовців і політиків, це питання для усіх активних учасників економічного процесу - окремих підприємств та галузей, власників бізнесу та менеджерів, державних службовців та науковців.

Набуття членства в СОТ не повинно викликати побоювання суспільства. Адже ми йдемо дорогою, яку торували 148 країн світу, причому далеко не всі вони за своїм потенціалом © Петровський Ю.О., 2007.

перевищують Україну. Відгородившись від СОТ, не захистиш вітчизняний ринок від іноземної продукції, від зростання конкуренції, Україна потрапляє у невигідне становище, адже вступ до СОТ - це, насамперед, приєднання до загальноприйнятих правил цивілізованого ринку, які мають значні переваги. Інакше кажучи, вступ до СОТ повинен сприйматися в цілому як стимул до розвитку України і супроводжуватися розгортанням адекватних адаптаційних програм та механізмів, інформаційних кампаній, тренінгів та інших комунікативних заходів.

Сьогодні основне завдання — підготуватися до функціонування у системі СОТ, аби скористатися її перевагами та нейтралізувати можливі негативні наслідки. Проте, аналізуючи стан підготовки до вступу України до СОТ, мусимо констатувати недостатній рівень інформування громадськості та обмежену участь представників українського бізнесу, громадськості та науковців у конструктивному обговоренні заходів з підготовки галузей економіки та регіонів до функціонування в рамках нової для держави системи міжнародних економічних зв'язків.

Вступ України до СОТ означатиме подальшу лібералізацію зовнішньої торгівлі, що матиме як позитивні, так і можливі негативні наслідки для економіки України.

Набуття Україною членства в СОТ сприятиме додатковому зростанню реального валового внутрішнього продукту, збільшенню експорту української продукції, що буде пов‘язано насамперед із зменшенням втрат від антидемпінгових розслідувань та послабленням тарифних бар‘єрів для експорту вітчизняної продукції на зовнішніх ринках, збільшення надходжень іноземної валюти та передбачає більш стабільний курс гривні до долара США.

Із вступом України до СОТ буде скасовано переважну більшість пільг по сплаті ввізного мита, що надаються суб‘єктам зовнішньоекономічної діяльності. Це призведе до суттєвого збільшення частки оподаткованого імпорту в загальному обсязі імпорту (на початок 2005 року питома вага оподаткованого імпорту в загальному обсязі імпорту складала близько 25%). Очікується, що втрати від зниження митних тарифів будуть компенсуватися за рахунок збільшення оподаткованого імпорту.

Створення рівних умов для платників податків, в свою чергу, також внесе вклад у покращення інвестиційного клімату, збільшення інвестицій та прискорення економічного зростання. Це позитивно впливатиме на доходи бюджету.

Отже, в даний час можливо припустити, що за умови, прийняття виважених рішень та скорочення податкових пільг, факторів, що загрожуватимуть збереженню бюджетної збалансованості не виявлено, а навпаки, вступ України до СОТ позитивно вплине на Державний бюджет, економіку України в цілому та окремі її галузі.

Слід відзначити такі основні наслідки вступу України до СОТ.

1. Інтеграція до міжнародної ринкової економіки, створення правових засад для стабільного і передбачуваного ведення бізнесу та міжнародної торгівлі.

2. Прогнозується збільшення надходжень прямих іноземних інвестицій вже протягом першого-другого років після вступу до СОТ в 1,5-2 рази з наступним їх збереженням в обсягах, більших ніж до набуття членства у СОТ;

3. Українські виробники отримають від вступу України до СОТ одночасне спрощення умов доступу до ринків 148 країн-членів Світової організації торгівлі. Можна очікувати збільшення експорту продукції в обсязі 1 млрд. дол. США, а при сприятливих умовах до 1, млрд. дол. США.

4. Промислові підприємства набудуть можливість застосування при вирішенні торговельних спорів механізму врегулювання суперечок, передбаченого нормами СОТ, що дасть можливість суттєво посилити їх позиції в антидемпінгових та спеціальних розслідуваннях, а також запобігти застосуванню проти себе інших обмежувальних та дискримінаційних заходів.


5. Пожвавлення торговельно-економічних зв’язків не тільки з країнами Західної та Центральної Європи, а й з країнами Східної Європи та Балтії, більшість з яких 1 травня року набули повноправного членства в ЄС, має запобігти витісненню з ринку ЄС української продукції аналогічною продукцією країн Центральної та Східної Європи.

6. Збільшаться надходження до Державного бюджету за рахунок скасування пільг, кількісного збільшення бази для справляння митних платежів, зростання обсягів виробництва та активізації торговельного обороту. (загальний позитивний вплив на доходи бюджету може сягнути 3–4 млрд. грн.).

7. Ширший вибір товарів і послуг.

Завдяки збільшенню потоків іноземних товарів, послуг та інвестицій на український ринок, виробник матиме доступ до дешевших комплектувальних, устаткування і сировини, а споживач – ширший вибір товарів, послуг і цін. Це створює умови для підвищення якості та конкурентноздатності вітчизняної продукції.

Отже, вступ до СОТ потрібний нам, щоб мати можливість користуватися перевагами багатосторонньої торговельної системи. Лише ставши членом СОТ, Україна зможе презентувати себе на світовій арені як надійний торговий партнер і привабливий об'єкт для інвестицій та відстоювати власні інтереси. Але треба чітко усвідомлювати, що СОТ – лише інструмент, результати застосування якого залежатимуть від багатьох факторів, у тому числі й від проведення ефективного технологічного переозброєння та вдосконалення процесів управління підприємствами самими національними компаніями незалежно від термінів та умов вступу України до СОТ.

Гальмування процесу вступу України до СОТ неминуче призведе до торговельно економічної ізоляції нашої держави.

Потреба якнайшвидше вступити в СОТ диктується і зовнішніми факторами. Нині в рамках СОТ відбувається новий раунд багатосторонніх переговорів, започаткований Конференцією міністрів СОТ у м. Доха (Катар). Результати цих переговорів визначатимуть засади міжнародної торгівлі на десятиріччя вперед, тому важливо, щоб вони враховували й інтереси України. Відстоювати свої інтереси Україна зможе лише за умови повноправного членства в СОТ.

Вступ до СОТ є дуже суттєвим фактором формування привабливого іміджу України на міжнародній арені, що, насамперед, впливатиме на формування ефективного ділового середовища, як для національних так і для іноземних компаній, а також її економічний розвиток, оскільки членство в СОТ є, так би мовити, ознакою надійності, передбачуваності бізнес-середовища країни, її інвестиційного клімату, гарантуватиме захист прав інвесторів в Україні В той же час зарубіжні компанії розглядають Україну в своїх стратегіях винятково як можливий ринок збуту для свого експорту та з великою пересторогою думають про можливі інвестиції у виробництво. Основні інвестиції приходять в оптову торгівлю, а наше виробництво залишається застарілим. Чи треба говорити, що це не створює надійної бази для підвищення добробуту населення, міжнародного іміджу, а в більш довгостроковій перспективі завдасть серйозного удару по попиту, в результаті чого Україна може втратити навіть той невеликий фактор привабливості, що зараз має місце завдяки споживчому ринку?

В контексті геополітичного резонансу, слід зазначити, що вступ України до СОТ не матиме значного впливу на наслідки у зазначеній сфері міжнародного життя. На сьогодні єдиними відносно великими економіками, які залишаються поза межами СОТ є Російська Федерація та Україна. Всі сусіди України, крім Білорусі та РФ, є членами СОТ, внаслідок чого ми продовжуємо втрачати комерційні вигоди через гірші умови доступу до ринків цих країн, а отже, й не кращим чином використовуємо геоекономічні механізми забезпечення українських інтересів в країнах-членах СОТ, що нас оточують.

Членство в СОТ дозволить позбутись торговельно-економічної відстороненості від визнаних стандартів ведення бізнесу і торгівлі, а також дозволить активізувати економічну діяльність українських компаній на зовнішніх ринках, що, в свою чергу, незмінно призведе і до зростання політичного впливу України в цих країнах.

Україну як країну-члена СОТ сприйматимуть, як рівноправного гравця не лише на економічному, а й на політичному полі, членство в СОТ – це можливість запобігання економічному тиску з боку окремих країн при вирішенні політичних питань (зокрема, прив’язка до переговорного процесу в рамках СОТ питань напряму не пов’язаних з торговельною проблематикою організації, наприклад, намагання Киргизстану змусити Україну погасити борг, що накопичився з радянських часів в рамках переговорного процесу щодо її вступу до СОТ).

Проблемні питання та їх вирішення під час переговорного процесу з країнами-членами СОТ.

На всіх етапах переговорного процесу постійно проводиться політика узгодження тарифних пропозицій, враховуючи інтереси вітчизняного товаровиробника.

Подальше просування України у переговорному процесі щодо вступу до СОТ буде залежати від приведення національного законодавства у відповідність до норм СОТ та врегулювання проблемних питань у двосторонніх переговорах.

У 2004 році – на початку 2005 року це стосувалося законодавчого врегулювання таких питань:

Приведення національного законодавства у відповідність до положень Угод Світової організації торгівлі в автомобілебудівній галузі промисловості;

Врегулювання питань, пов’язаних із забороною експорту брухту та відходів кольорових металів;

Внесення змін до Закону України “Про вивізне експортне мито на відходи та брухт чорних металів”.

Відміна субсидування (пільг) у промисловості відповідно до Угоди СОТ про субсидії та компенсаційні заходи;

Станом на сьогодні, вищезазначені питання, які заважають вступу України до СОТ, врегульовані на законодавчому рівні, а саме:

1. Приведення національного законодавства у відповідність до положень Угод СОТ в автомобілебудівній галузі промисловості, з питань:

- пропуску на митну територію України з метою вільного обігу користування автобусів та вантажних автомобілів, які на момент ввезення були виготовлені або експлуатувалися більше ніж 8 років (Закон України «Про деякі питання ввезення на митну територію України транспортних засобів» прийнятий Верховною Радою України 06.07.05);

- скасування вимоги обов’язкової локалізації виробництва як умови отримання передбачених пільг (Закон України «Про розвиток автомобільної промисловості України»

прийнятий Верховною Радою України 06.07.05);

2. Режиму експорту на деякі види металургійної продукції:

- відміна заборони та встановлення мита (з терміном їх введення з 01.01.2006 р.) на експорт брухту кольорових і легованих чорних металів в обсязі 30% (Закон України «Про вивізне (експортне) мито на брухт легованих сталей, брухт кольорових металів та деякі вироби (напівфабрикати) з їх використанням» прийнятий Верховною Радою України 06.07.05).

- стосовно поетапного зменшення ставок вивізного експортного мита з ЗО до 18 євро за тонну протягом перших двох років з 1 січня 2006 року (протягом першого року-зменшення на євро, протягом другого - на 7 євро) (мито на 2006 рік складатиме 25 євро). Законопроект «Про внесення змін до статті 1 Закону України “Про вивізне (експортне) мито на відходи та брухт чорних металів" за реєстр. №7563 винесений на розгляд Верховної Ради України (осіння сесія).

3. Щодо державної підтримки пріоритетних галузей промисловості У промисловості України діє ряд законів щодо державної підтримки пріоритетних наукоємних галузей промисловості.

Законами (окрім Закону "Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу") на обмежений період часу передбачені особливості оподаткування податком на додану вартість та податком на прибуток, звільнення від митних платежів підприємств та земельного податку.

Це був вимушений крок держави, спрямований на збереження виробничого, науково технічного потенціалу пріоритетних галузей промисловості, на їх відродження та нарощування обсягів виробництва конкурентоспроможної високотехнологічної продукції.

Законом України від 25 березня 2005 року №2505-IV «Про внесення змін до Державного бюджету України» скасовано особливий режим оподаткування цих галузей.

Збережено часткове звільнення від сплати земельного податку (2005р. -75%, 2006р. 50%, 2007р. - 25% діючих ставок).

Усвідомлення необхідності приєднання до СОТ поступово набуло в Україні безальтернативного характеру. Це відповідає стратегічним інтересам України. Членство у СОТ дає багато переваг, проте ці переваги не є такими, що виникають автоматично з моменту приєднання до СОТ. Крім того, незважаючи на потенційні довгострокові переваги членства у СОТ, цілком обґрунтованими є очікування негативних короткострокових ефектів для окремих економічних суб'єктів.

Щоб максимально використати переваги та мінімізувати негативи, необхідно провести відповідну підготовку як усієї держави в цілому, державних інституцій, так і окремих галузей економіки, а також окремих підприємств. З цією метою державою вже вжито певних заходів, зокрема затверджено:

1. Державну програму розвитку промисловості на 2003-2011 роки, (затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 28.07.03. №1174), яка передбачає заходи по підвищенню конкурентоспроможності продукції, наданню послуг в умовах членства України в СОТ;

План заходів з підвищення конкурентоспроможності галузей, які можуть зазнати негативних наслідків у зв'язку із вступом України до СОТ та заходи щодо мінімізації негативних наслідків при вступі України до СОТ по галузях;

Програму по сертифікації та стандартизації продукції.

Також, Технічним комітетом стандартизації (ТК 93) "Управління якістю і забезпечення якості" підготовлено Посібник "ІSO 9001 для малих підприємств - Що робити", який містить рекомендації та настанови з розроблення і впровадження систем управління якістю за вимогами міжнародного стандарту ІSО 9001:2000.


Підготовку до вступу до СОТ неможливо здійснити без науково-аналітичного і інформаційного забезпечення. З метою виконання міжнародних зобов'язань України, прискорення ринкових перетворень в економіці, кращої координації зовнішньоекономічної діяльності, а також надання методичної, інформаційно-аналітичної та експертної допомоги суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України при Мінекономіки створено та діє Державний інформаційно-аналітичний центр моніторингу зовнішніх товарних ринків, на який покладено функції з моніторингу зовнішніх експортних товарних ринків та цін, що складаються на таких ринках, формування кон'юнктурно-інформаційної системи, сертифікації експертних організацій у сфері зовнішньоекономічної діяльності, надання інформаційної, консультативної та експертної допомоги підприємствам, установам та організаціям при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності, підготовки експертних висновків.

Для планування адекватних заходів підготовки до вступу до СОТ необхідно мати кількісні прогнози наслідків приєднання до СОТ для усіх галузей, регіонів, та, зрештою, і окремих підприємств. Економічні дослідження та прогнози повинні стати основою програми заходів з підготовки до роботи в умовах СОТ. Такі програми слід мати і для країни в цілому, і для галузей, і для регіонів, і для окремих підприємств.

Важливим компонентом вступу до СОТ є інформаційно-комунікативний супровід цього процесу. Постійно проводяться конференції, круглі столи, семінари, науково - практичні конференції для підприємців, державних службовців, депутатів, журналістів, в яких висвітлюються всі питання щодо вступу та членства України в СОТ.

Вітчизняний бізнес, як зацікавлена сторона, не може лишатися осторонь процесу приєднання до глобальної системи торгівлі, оскільки байдужість до умов і наслідків вступу сьогодні означає збитки (або втрачені прибутки) завтра. У деяких випадках неготовність до змін поставить під питання існування самого бізнесу. Своє слово повинні сказати і галузеві спілки (асоціації) підприємців, які повинні координувати роботу з підготовки своїх галузей до роботи в умовах СОТ.

Слід також зазначити, що наслідки для різних підприємств однієї і тієї ж галузі можуть бути різними залежно від їх розміру, фінансового стану, географічного розташування тощо. Тому тим суб'єктам підприємницької діяльності, які серйозно дбають про майбутнє, слід розпочати невідкладну підготовку та розгорнути планові заходи з адаптації. Тільки у такий спосіб можливо підвищити власну конкурентоспроможність на внутрішніх і зовнішніх ринках, а також забезпечити утримання нелегко виборених сьогоднішніх позицій.

Влада, бізнес та громадськість повинні спільними зусиллями забезпечити належну підготовку нашої держави до членства у СОТ. Інтеграція у СОТ та інші глобальні економічні структури може стати новим резервом для подальшого розвитку України за умови адекватної підготовки економіки та суспільства в цілому.

РЕЗЮМЕ Про можливі наслідки вступу України у СОТ для вітчизняної промисловості іде мова в цій статті.

РЕЗЮМЕ О возможных последствиях вступления Украины в ВТО для отечественной промышленности идет речь в этой статье.

SUMMARY About possible consequences of the introduction of Ukraine in WTO for the domestic industry there is a speech in this article.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. - Відомості Верховної Ради України, 1999р. - №7. – с. 108-111.

2. Гончарук А. На шляху до Світової організації торгівлі // Урядовий кур’єр. – 1999. - №184.

– с.4.

3. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ: Монографія / Кер. авт. кол. і наук. ред. Т.М. Циганкова. – К.: КНЕУ, 2003. – 660с.

4. Осика С.Г., Пятницький В.Т., Осика А.С. Генеральна угода з тарифів і торгівлі як основа універсального міжнародно-правового регулювання світової торгівлі. – К.: УАЗТ, 1999. – 204с.

5. Покрещук О.О. Міжнародно-правові питання приєднання України до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та вступу до Світової організації торгівлі (СОТ) // Право України. – 1999. - №8. – с.122-123.

6. Система світової торгівлі ГАТТ/СОТ в документах. – К.: УАЗТ, 2000. – 598с.

7. Регулювання ринків товарів і послуг на засадах норм і принципів системи ГАТТ/СОТ.

Кол. авт.: Осика С.Г., Пятницькій В.Т., Оніщук О.В., Осика А.С., Штефанюк О.В. – К.:

УАЗТ, 2000. – 336с.

8. Krugman P.R., Obstfeld M. Internationals Economics: Theory and Policy. 2-nd ed. – New York:

Harper Collins Publishers, 1991.

Поступила в редакцию 29.12.2006 года ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ ЭНЕРГЕТИКИ УКРАИНЫ В УСЛОВИЯХ МИРОВОЙ ГЛОБАЛИЗАЦИИ Паршиков А.М., профессор ДонНУ Как известно, экономика любой страны зависит от наличия и характера собственной минерально-сырьевой базы [1] По этим факторам все страны можно разделить на 2 группы: 1 с богатой базой (Кувейт, Саудовская Аравия, Иран, Индонезия, Австралия и др.);

2 – с бедной базой (западноевропейские страны, Япония, Южная Корея и др.). Первые экспортируют дорогое сырье (нефть, газ, уголь), а импортируют технологии и услуги. Вторые же наоборот:

экспортируют последние и импортируют сырье. Такие страны как США, Англия и Россия одновременно осуществляют экспорт и импорт сырья, технологий и услуг. При этом потребление энергоносителей с каждым годом растет, а их запасы сокращаются. Так, например, при существующем потреблении нефти и газа их запасы могут закончиться к 2035 году [1].

Мировая потребность в угле к 2015 году возрастет в 2 раза, то есть в XXI веке основным энергоносителем станет уголь. Это относится, прежде всего, к таким странам, как США, © Паршиков А.М., 2007.

Австралия, Китай, Англия, Россия и Украина. В последней потребление основных энергопродуктов до 2030 года увеличится: природного газа – на 13,5%, нефти – на 87,5%, электроэнергии – на 74%, угля – на 55% [2]. И это при том, что энергетическое оборудование находится в плачевном состоянии, так, например, 92% энергоблоков тепловых электростанций отработали свой расчетный ресурс (100 тыс. часов) и находятся в аварийном состоянии, а 64% работают за отметкой предельного ресурса (170 тыс. часов) и физического износа (200 тыс.

часов) [3]. Энергоблоки четырех АЭС работают половину срока, предусмотренного проектировщиками. Более 30% всех воздушных линий электропередач с нагрузкой 220-230 кВ эксплуатируются более 40 лет. Их состояние может привести к параличу всей энергосистемы Украины. 76% оборудования трансформаторных подстанций выработали весь свой ресурс. 96% шахт более 20 лет не реконструировалось. Более двух третей из 7 тыс. основного стационарного оборудования шахт (подъемные, вентиляторные, водоотливные установки и др.) отработали весь свой нормативный срок и не имеют права эксплуатироваться. Если это оборудование не заменить, мы можем потерять 70-80 млн. тонн угля, практически всю угледобывающую отрасль.

Более 28% теплосетей эксплуатируются свыше 25 лет, 43% - свыше 10 лет и только 29% - менее 10 лет. Капитальные ремонты практически нигде не проводились. Потери тепла в теплосетях доходят до катастрофических значений – до 32%.

До 70% магистральных нефтепроводов и технологического оборудования выработали свой ресурс. 29% газопроводов исчерпали амортизационные сроки. Около 60% из них эксплуатируются от 10 до 33 лет.

Все сказанное свидетельствует о том, что надо искать нетрадиционные способы получения энергии (использование биологического топлива, энергии солнца, гелия-3 и др.).

В условиях рыночной экономики цены на уголь в большинстве стран ниже цен на газ и нефть. Например, в США стоимость получения 1 кВт/ч электроэнергии на электростанциях, работающих на естественном газе, составляет 1,4 цента, на атомном топливе – 1,35 цента, на угле – 1,02 цента.

Особо следует отметить такой энергоноситель, как бензин, получаемый из нефти, запасы которой истощаются довольно быстрыми темпами [4]. Проблемы уменьшения последних могут быть решены получением бензина из угля, а также путем создания биологического топлива. Работы по получению искусственного бензина были начаты в Германии во время второй мировой войны. Она имела очень ограниченный доступ к нефтяным месторождениям. А горючего требовалось очень много. Немецкие специалисты изобрели смесь бензина, полученного из угля с соляркой, которую назвали моторным топливом. После войны были открыты крупные месторождения нефти на Ближнем Востоке, и интерес к созданию искусственного горючего упал. Теперь же он возрождается в связи с тем, что запасов нефти на планете осталось на несколько десятилетий [3].

Ведутся также работы по созданию биологического топлива, получаемого из растительных компонентов. В США, Канаде и Мексике такое топливо получают путем добавки кукурузного или пальмового масла в солярку. Но производство масел обходится в три раза дороже, чем топлива из нефти. Поэтому доля такого топлива во всей Северной Америке не превышает 10%. Для стимуляции биотоплива в Америке водителей машин, у которых вредные выбросы превышают установленные стандарты, штрафуют на 5000$. В Европе биодобавки получают в основном из рапса (сурепки). За вредные выхлопы при этом штрафуют только на 300 евро. Но доля биологических добавок не превышает 5% [4].

По удельному весу в мировом производстве масличных культур рапс занимает 3-е место после сои и хлопка, опередив подсолнечник. При этом надо иметь в виду, урожай сои, собранный с одного гектара, дает 290 литров масла, подсолнечника – 600 литров, а рапса – литров. Автомобиль «Фольксваген», работающий на рапсовом масле, расходует 4-5 л/100 км топлива. Двигатель экономичнее бензинового. Литр бензина стоит 1 долл., а масла – 0,5 долл. В масле нет серы, двигатель не дает вредных примесей. Кроме того, запасы такого топлива в отличие от нефти являются возобновляемыми. Подсчитано, что, если Украина будет засеивать ежегодно 5-5,5 миллионов гектаров рапсом, она полностью обеспечит свои потребности в моторном топливе.

Проблемой производства биологического топлива в Украине занимается около 10 лет центр энергосберегающих технологий фирмы «Дон-Трейд», возглавляемой доктором технических наук, профессором Донецкого государственного университета управления Турченко Дмитрием [5]. Перед сотрудниками центра он поставил такие задачи :

1. Биологическое топливо должно на 100% состоять из биоматериалов, без всяких нефтяных добавок;

2. Топливо должно быть пригодным для существующих двигателей;

3. Технологии получения топлива должны предусматривать возможность использования любых маслосодержащих растений.

Упомянутый центр предлагает использовать масло, получаемое из всем известной амброзии, и этиловый спирт. Причем в странах ЕС, США, Бразилии, Австралии 70% производимого спирта идет в виде добавки к бензину [5]. А в Украине 70% его идет в питейные заведения. Следует отметить, что производство одного литра спирта обходится в раза дешевле, чем бензина. В США создан так называемый биоводород (соединение водорода с жирными спиртами), который используется в опытных партиях для реактивных двигателей.

Если Украина кроме масличных добавок будет использовать этиловый спирт, то она сможет не только не импортировать нефть, но и стать экспортером моторного топлива.

Далее остановимся на получении электроэнергии. Кроме тепловых электростанций ее получают на гидроэлектростанциях (в том числе на гидроаккумулирующих), ветровых, солнечных, геотермальных, с использованием энергии океана, атомных.

Ветровые, солнечные и геотермальные станции применяются в сравнительно малых масштабах. То же относится и к станциям, использующим энергию океана (приливные, волновые, морских течений, гидротермальные). В то же время энергия, получаемая на таких станциях, неисчерпаема и не зависит от капризов природы. Приливы и отливы происходят ежесуточно через 6 часов 12 минут. Впервые такую энергию получили в 1967 г. во Франции.

Волна высотой 3 метра несет примерно 90 кВт на 1 м 2 побережья. Предполагается, что стоимость электроэнергии на таких станциях в 1,8 раза ниже, чем на тепловых и в 1,4 раза – чем на атомных [1]. В гидротермальных станциях используется разница в температурах различных слоев вод на глубине в морях и океанах.

Энергия может быть получена также путем биосинтеза (преобразование солнечной энергии в химическую энергию растений), сжигания сырья растительного происхождения (дров, соломы, торфа и др.) и твердых бытовых отходов;

использования растительных масел в качестве топлива для двигателей внутреннего сгорания;

биоконверсии или разложения органических веществ животного или растительного происхождения без доступа воздуха с образованием биогаза (этанола, бутанола и др.);

термохимической конверсии твердых органических веществ (торфа, дерева) с получением «синтез-газа», искусственного бензина.

В странах СНГ ежегодное производство органических биоотходов составляет 500 млн.т.

(по сухому веществу). Из них отходы городского хозяйства и промышленности составляют млн.т., осадка сточных вод 7 млн.т., отходы животноводства и птицеводства – 230 млн.т. [5]. Их переработка позволит получить 150 млн.т. дешевого топлива.

В г.Переяславле-Залесском действует установка для экологически чистого уничтожения твердых отходов (резинотехнических, упаковочных, древесных, пленки, пластиковых бутылок и др.).

Искусственную нефть можно получить из бытовых и промышленных отходов, богатых органикой, закачиваемых в глубоко залегающие пористые породы с повышенными температурами и давлениями [5]. Там будет происходить щелочной гидролиз с образованием смолистых веществ, из которых может быть получена нефть.

В последнее время в мире ведутся работы по использованию водорода в качестве автомобильного топлива. При этом не требуется реконструкции двигателей внутреннего сгорания. Водород можно получать с помощью термохимических реакций, плазменной газификации, из морской воды с использованием электрической энергии.

Представляет интерес использование геотермальной энергии. Температура геотермальных вод составляет 30-300 0 С. Суммарная мощность геотермальных электростанций, расположенных на территории таких стран как: США, Италия, Новой Зеландия, Россия, Япония, Мексика и другие страны в середине 80-х годов составляла 3, млн. кВт [5]. В США ежегодно сооружалось по 100 геотермальных скважин со средней мощностью 5 тыс. кВт каждая. Кроме получения электроэнергии такие воды могут быть использованы для кондиционирования воздуха, рыборазведения, горячего водоснабжения, отопления, для получения тяжелой воды и для других целей.

Электрическая и тепловая энергия могут быть получены при помощи энергии, идущей от Солнца к Земле. При этом электрическая энергия получается двумя способами: 1) вода превращается в пар, который направляется в турбину, связанную с электрогенератором;

2) солнечная энергия преобразуется в электрическую с помощью фотоэлементов. Суммарная мощность фотоэлектрических установок в мире в 1998 г. составляла 580 МВт. В последние годы уделяется внимание производству легковых и грузовых солнцемобилей. Ведутся работы по совмещению фотоэлектрических установок с газоэлектростанциями.

Около половины населения мира в своих хозяйствах использует дрова. В Париже около 80% потребляемой энергии получают за счет сжигания отходов.

В Великобритании строятся электростанции мощностью 36 МВт, на которых топливом служит солома. На станции мощностью 10 МВт будет использоваться подстилка для домашней птицы. В США 1050 энергетических объектов используют древесину. Разводятся плантации «супердеревьев» - гибридных тополей и ив, растущих по 5 м в год. Доля дров в энергетическом балансе США к 2015 году увеличится с 1% до 15%.

В Индии созданы установки, в которых используются биоотходы овощей и фруктов. Из них готовится паста (без добавления воды), в которую помещаются медный и цинковый электроды.

Разработаны основы технологии быстрого пиролиза биомассы. Из тонны древесных опилок можно получить 700 кг жидкого топлива. При выращивании на таких плантациях биомассы с урожайностью 40 т сухой массы с гектара, можно обеспечить жидким топливом каждый район.

В г.Пярну (Эстония) при свинокомплексе в 54 тыс.голов действует биореактор объемом 6000 м, дающий 12 тыс.м 3 /сут..

В Великобритании (г.Тетсфорд) работает электростанция мощностью 40 МВт, использующая в качестве топлива отходы птицеферм (400 тыс.т. в год). На другой электростанции мощностью 13,5 МВт сжигается 260 т. в сутки отходов птицеферм. Она обеспечивает снабжение электроэнергией 26 тысяч индивидуальных домов.

В Австралии сточные воды разлагают специальными микроорганизмами с выделением метана и сероводорода.

В лаборатории возобновляемых источников энергии МГУ им. М.В.Ломоносова биомассу используют для быстрого выращивания микроводорослей с последующей переработкой их в жидкие углеводороды и глицерин. В институте фундаментальных проблем РАН для синтезирования водородного топлива используют водоросль анабену, служащую для преобразования солнечной энергии в водород.

Энергию можно получить за счет протекания высокотемпературных физико химических реакций в силикатных расплавах на установках мощностью 100 кВт - 100 МВт, а также за счет сжигания высококалорийного экологически чистого кремния. В последнем случае выделяется большое количество тепла и обыкновенный кварц.

Перспективным способом является получение электроэнергии в топливных элементах (ТЭ) химическим путем без процесса горения (примерно так, как в батарейках). В них происходит реакция между кислородом и водородом с образованием воды и выделением энергии (реакция, обратная электролизу). В качестве электролита используется фосфорная кислота (КПД до 85%), твердые оксиды (КПД 60%), щелочные элементы (КПД 40%). Кислород поступает на катод, а водород – на анод. В Японии проходят испытания ТЭ на твердом оксиде мощностью 25 кВт на автомобилях, в Европе – 100 кВт. ТЭ на фосфорной кислоте используются в больницах, гостиницах, школах. В Германии планируется открыть заправочную станцию для автобусов, работающих на ТЭ. Предполагается, что к 2020 году около четверти машин будут работать на ТЭ.

Для трансформации тепловой энергии с низкотемпературного уровня на более высокий могут быть использованы компрессионные тепловые насосы.

Значительное количество энергии можно получить при сжигании старых автомобильных покрышек. За год их образуется: в США и России по 17 млн. штук. в Японии – 700 тыс, Германии – 500 тыс, Франции – 400 тыс., Канаде и Италии – по 200 тыс.

Измельченные покрышки целесообразно сжигать вместе с углем в котельных или ТЭС. В США на ТЭС в штате Иллинойс при сжигании смеси, включающей в себя 20% покрышек и 80% угля получена экономия 500 тыс. долл. в год. Предприятия по переработке автопокрышек кроме США действуют в Великобритании и России.

В далекой перспективе, по мнению соратника главного конструктора С.П.Королева, академика Бориса Чертока электроэнергию можно получать из гелия-3, доставляемого с Луны, а также путем построения в космосе беспроводных электростанций, преобразующих энергию солнца в электричество [6]. Правда здесь возникает много проблем и, в первую очередь, разработка реактора, который будет синтезировать из гелия-3 электрическую энергию, а также способы доставки огромных мощностей на большие расстояния без проводов. Эти проблемы могут быть решены объединенными усилиями ведущих космических держав.

Таким образом, часть рассмотренных способов получения энергии используется в Украине, а другая часть может быть использована в будущем.

РЕЗЮМЕ Рассмотрено состояние энергоресурсов в Украине. Проанализированы предлагаемые различными авторами нетрадиционные способы получения энергии, показаны их недостатки и пути преодоления последних.



Pages:     | 1 |   ...   | 12 | 13 || 15 | 16 |   ...   | 22 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.