авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 |   ...   | 19 | 20 || 22 |

«Донецкий национальный университет Donetsk National University Сборник научных трудов ...»

-- [ Страница 21 ] --

Для того щоб визначити необхідний напрямок структурних змін в економіці країни, можна визначити характер і тенденції галузевих структурних зрушень у світовому господарстві. В другій половині ХХ століття у світовій економіці почали відбуватися зміни сформованих пропорцій, що полягають у наступному [2].

По-перше, прискорене зростання невиробничої сфери (сфери послуг). Для постіндустріальної структури економіки насамперед характерна зміна пропорцій між виробничою і невиробничою сферами на користь останньої. Одночасно відбувається зростання сфери послуг, науки, освіти, культури.

По-друге, відбувається перехід від базових галузей, що є ресурсномісткими, до наукомістких галузей.

По-третє, скорочується частка сільськогосподарського виробництва у ВВП, хоча одночасно зростає його ефективність.

По-четверте, обробні галузі в сфері матеріального виробництва стають основними в структурі промисловості.

Розвиток тих чи інших сфер економіки можливий тільки за умови достатнього їхнього фінансування. І загальновідомо, що ефективне реформування економіки будь-якої країни, її структурні перетворення з якісним відновленням товаровиробництва, ринкової і соціальної інфраструктури, формування сучасного і майбутнього конкурентоспроможного середовища немислимі без відповідних капіталовкладень.

У забезпеченні виходу економіки з кризового стану і стабільного її розвитку вирішальну роль грає науково обґрунтована інвестиційно-інноваційна політика держави. Саме вона визначає реальні джерела, напрямки, структуру інвестицій, здійснення раціональних і ефективних заходів для виконання загальнодержавних, регіональних і місцевих соціально економічних і технологічних програм, відтворювальних процесів на макро- і мікроекономічному рівнях. У той же час створюється і найсприятливіший інвестиційний клімат з метою більш широкого залучення, поряд із внутрішніми, іноземних інвесторів на взаємовигідних основах.

Складні відтворювальні процеси відбуваються винятково на базі інвестування. Чим воно активніше, тим стрімкіше темпи відтворення й ефективних ринкових перетворень.

В цей час Україна зіткнулась із необхідністю активізації капіталовкладень на створення конкурентоспроможних господарських систем, модернізацію і реконструкцію діючих структур, забезпечення диверсифікованості капіталу в напрямку соціально орієнтованих структурних перетворень.

Інвестиційна й інноваційна діяльність була, є і завжди буде вирішальним фактором всієї економічної політики держави. Без неї не удасться швидко перебороти загальноекономічну кризу і вийти на рубежі стійкого економічного зростання, приросту соціального ефекту, збалансованості макроструктури, підвищення оплати праці до рівня стимулювання його високої продуктивності і ринкової платоспроможності, що є могутнім каталізатором загальноекономічного підйому і прогресивних зрушень.

У стратегії інвестиційної діяльності важливу роль грають: науково обґрунтоване визначення пріоритетних напрямків інвестування, їхня відповідність державним інтересам, програмним цілям національного відродження України, швидкого подолання економічної кризи і досягнення стабілізації і зростання народного господарства.

У чистому вигляді галузевих і регіональних пріоритетів не існує, тому при дослідженні можна говорити лише про загальну перевагу тим або іншим критеріям у рамках економічної політики. Це актуально для України, хоча в умовах переходу до ринкової економіки й обмеженості фінансових ресурсів визначення пріоритетів, з одного боку, є дуже складним, а з іншого боку – актуальним. Урахування цих критеріїв служить важливим інструментом регулювання переливу національного капіталу і надходження іноземного в національну економіку.

Україна була лише однією зі складових господарського комплексу СРСР, тому її економіка підкорялася загальносоюзним інтересам, у числі яких розвиток ВПК і галузей, пов'язаних з виробництвом засобів виробництва, вважалося пріоритетним.

На нинішньому етапі Україна переживає складний процес ринкової трансформації, спрямований на реалізацію моделі відкритої конкурентної економіки. При цьому стає важливим аналіз напрямків трансформування галузевої структури економіки і державне регулювання цього аспекту.

Державна промислова політика повинна забезпечити умови реалізації наявних конкурентних переваг української економіки. Ця політика повинна полягати в забезпеченні випереджальних темпів зростання обсягів наукомісткої продукції машинобудування, для якого характерний високий рівень технологій, а також легкої і деревообробної промисловості, що можуть давати швидкий обіг капіталу, при збереженні темпів зростання в базових галузях (таких, як металургійна і хімічна), а також при зниженні питомих сировинних і енергетичних витрат.

Світовий досвід країн з відкритою економікою показує, що пріоритетними є тільки ті сектори економіки, що мають умови для одержання конкурентних переваг на світовому ринку, і в тому числі – на внутрішньому ринку даної країни в умовах конкуренції з боку імпортних товарів.

З метою збільшення конкурентоспроможності галузей економіки України варто вивчити сучасні тенденції науково-технічного прогресу, структурні зрушення у світовій економіці, направляти кошти держави і підприємств на придбання ліцензій на нові технології і найсучасніше устаткування.

Світовою практикою напрацьовано декілька стратегій інноваційного розвитку [3]:

- підтримка дифузій інновацій, зокрема шляхом купівлі патентів і технологій за кордоном з метою їх подальшого самостійного удосконалення;

- підтримка іноземної високотехнологічної експансії та інтеграція до транснаціональних корпорацій з метою копіювання передових технологій і підвищення кваліфікації трудових ресурсів;

- підтримка «точок зростання», тобто тих галузей або підприємств, які досягли певних успіхів у науково-технічних розробках, мають людський та інфраструктурний потенціали для ефективного інноваційного розвитку, а також здатні стати локомотивами зростання, спонукаючи до розвитку суміжні галузі та родинні виробництва, і, в результаті, визначити спеціалізацію країни на міжнародних ринках.

Але варто звернути увагу на те, що в перших двох випадках при здійсненні трансферу іноземних технологій Україна опиниться на позиції, що “доганяє”. Отже, необхідно розвивати фундаментальну і прикладну науку, провівши структурну перебудову цієї сфери, тобто концентруючи грошові кошти на фінансуванні невеликих творчих колективів і окремих вчених, здатних на ефективні наукові дослідження і проектно-конструкторські розробки.

Таким чином, структурна політика тісно пов'язана в часі і просторі з інвестиційною політикою, що поєднує комплекс заходів Уряду, спрямованих на визначення необхідного для структурних перетворень обсягу матеріальних, трудових, науково-технічних і фінансових ресурсів, їхній пошук, залучення і розподіл за пріоритетними напрямками. З огляду на високий ступінь взаємозалежності між структурною й інвестиційною політикою, можна говорити про єдиний напрямок у діяльності Уряду — структурно-інвестиційну політику держави.

Державна структурно-інвестиційна політика спрямована на упорядкування структурних перетворень і їхнє ресурсне забезпечення, координацію в масштабах країни усіх внутрішніх і зовнішніх потоків інвестицій — коштів бюджету, позабюджетних фондів, коштів підприємств, заощаджень населення, позик іноземних держав і приватних компаній, приватних іноземних інвестицій.

Оскільки структура господарства країни являє собою збудування цілісного організму, структурно-інвестиційна політика повинна охоплювати всі елементи і рушійні сили в економічній конструкції і чітко визначати черговість впливу на них з боку держави.

В ході інноваційного процесу, пов’язаного з науковою, науково-технічною та виробничою сферами і націленого на сферу ринкового споживання, змінюються обсяги, структура і якість сфер виробництва і споживання. Завдяки інтернаціоналізації окремі ланки інноваційного процесу, пов’язані із сферами його розвитку, можуть бути реалізовані за межами національної економіки. Шляхом трансферу технологій, міграції робочої сили і виробничої кооперації продуктивні сили залучаються до процесів глобалізації, що надає їм додатковий поштовх для розвитку.

Індикатором затвердження інноваційної моделі економічного розвитку стає масштабне відтворення на систематичній основі інноваційних процесів, глибина викликаних ними змін у всіх галузях економіки із перевагою їх виникнення у провідних наукомістких галузях економіки.

РЕЗЮМЕ В роботі визначається об’єктивність впливу структурних змін у світовому господарстві на внутрішню структуру економік всіх країн світу. Обґрунтовується необхідність державного регулювання при формуванні ефективної економічної структури в країні. Розкривається взаємозв’язок інноваційної, інвестиційної та структурної політики держави в умовах відкритої економіки.

РЕЗЮМЕ В работе определяется объективность влияния структурных изменений в мировой хозяйстве на внутреннюю структуру экономик всех стран мира. Обосновывается необходимость государственного регулирования при формировании эффективной экономической структуры в стране. Раскрывается взаимосвязь инновационной, инвестиционной и структурной политики государства в условиях открытой экономики.

SUMMARY The paper determines objective character of the process when the world economy structure shifts influence on the inner economy structure of all countries. It is substantiated that the government regulation is needed while forming an effective economy structure in the country. It is discovered the correlation between government innovation, investment and structural policy in the conditions of open economy.

СПИСОК ИСТОЧНИКОВ:

1. Спиридонов И.А. Мировая экономика. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 256 с.

2. Акопова Е.С., Воронкова О.Н., Гаврилко Н.Н. Мировая экономика и международные экономические отношения. – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2000. – 416 с.

3. Гусев В. Государственная инновационная политика: аспект интернационализации// Экономика Украины, 2003. - № 6 – с.77– Поступила в редакцию 21.12.2006 года ВПЛИВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ НА НАЦІОНАЛЬНІ РИНКИ ПРАЦІ Середа Г.В., аспирант, Донецький національний університет Світові інтеграційні процеси, що найбільш потужно та успішно розвиваються на європейському континенті, досягли етапу створення спільного ринку, основою якого є свобода руху результатів та факторів виробництва: товарів та послуг, капіталу, робочої сили. Завдяки більш раціональному використанню економічних ресурсів всередині інтеграційного угруповання створюються передумови для прискореного економічного зростання.

Питання дослідження впливу світових інтеграційних процесів на національні рики країн, що є членами інтеграційних об’єднань та інших країн, є надзвичайно новими на актуальними в економічній науці. Частина досліджень вчених (L.E.Bilsborrow, H.Zlotnik, D.Massey, Ивахнюк І.В., Малиновська О., Позняк О.) стосується міграційним процесам, що виникають внаслідок існування потужних країн чи групи країн-реципієнтів іноземної робочої сили. Спроба проаналізувати вплив міжнародної економічної інтеграції на процеси управління трудовими ресурсами здійснена українськими вченими Качаном Є.П., і Шушпановим Д.Г, проте в умовах реалізації євроінтеграційної стратегії України проблеми впливу європейської інтеграції на національні ринки праці залишаються недостатньо розробленими.

Метою статті є дослідження впливу європейських інтеграційних процесів на національні ринки праці, системи регулювання спільного ринку праці Європейського Союзу Світові інтеграційні процеси достатньо сильно впливають на національні ринки праці. З одного боку вони значно поліпшують рух робочої сили в середині інтеграційного угруповання, а з іншого – неминуче призводять до уніфікації регулюючих заходів на ринку праці та політики зайнятості. Необхідно також відзначити, що інтеграційні об’єднання, як правило є потужними покупцями робочої сили з країн, що не є членами угруповання, а тому справляють значний вплив © Середа Г.В.., 2007.

на їх національні ринки праці.

Тому, розглядаючи вплив інтеграційних процесів на національні ринки праці, необхідно розрізняти цей вплив на ринки праці країн – членів інтеграційного об’єднання та ринки праці інших країн.

Країни, що інтегруються, отримують імпульс розвитку економіки завдяки руху необхідної робочої сили. За умови збереження значних розбіжностей в трудовому законодавстві, системі соціального захисту, рівнів заробітної плати постає проблема нееквівалентного обміну робочою силою між країнами. Проте на практиці виходить по-іншому: по-перше, країни-члени інтеграційного об’єднання намагаються уніфікувати національні законодавства в цій галузі, по друге, вільна торгівля товарами та послугами сприяє встановленню на території інтеграційного об’єднання приблизно однакого рівня споживчих цін в країнах-членах, що в свою чергу, сприяє вирівнювання рівня життя та трудових доходів населення;

по-третє, ще більший вплив на вирівнювання рівнів заробітної плати справляє вільний рух капіталів, що забезпечує вирівнювання норм прибутковості по видах економічної діяльності різних країн-членів. Так, досвід вступу до ЄС Іспанії та Португалії переконливо довів, що значного переливу робочої силу не відбулося. [3] Необхідно також відзначити, що для країн, що приєднуються до інтеграційного об’єднання не з початку його утворення, та мають певні суттєві розбіжності як в рівнях оплати праці, так і в рівнях кваліфікації робочої сили, режим свобідного пересування осіб настає після певного адаптивного періоду, за який активно здійснюються програми розвитку відсталих регіонів, підтримки певних галузей, що перебувають у кризовому становищі, інвестування в національну економіку з боку потужних країн-членів. Такий п’ятирічний термін був застосований при приєднанні до ЄС Іспанії та Португалії. Дворічний адаптаційний термін застосовується на сьогодні стосовно нових 8 країн-членів, що вступили до ЄС в 2004р. За цей час доступ робочої сили на ринки праці старих членів ЄС регулюється двосторонніми міграційними угодами з країнами-новими членами. Ці обмеження за угодою сторін можуть бути скасовані і раніше зазначеного терміну, а можуть бути подовжені на більший термін, якщо таке рішення прийме Рада ЄС.

В цілому ж рівень географічної та професійної мобільності всередині ЄС не є значно високим. Так, у 2002р. 1,5% громадян ЄС проживали та працювали не в країні походження;

щорічно 7,2% громадян ЄС змінюють місце проживання ( в США – відповідно 16,2%), з них лише 15% – з метою зміни місця роботи (в США – відповідно 17%);

8,2% працівників змінили місце роботи протягом року;

термін роботи на одному й тому ж робочому місці складає в середньому 10,6 років (в США – 6,7 років відповідно). [1] Більш суттєвий вплив інтеграційні процеси справляють на національні ринки праці країн, що не є членами інтеграційних об’єднань. Існування інтеграційних угруповань, які завдяки отримання значних вигод від інтернаціоналізації виробництва, зазвичай мають більш високі темпи економічного розвитку, спричиняє виникнення потужних імміграційних потоків з країн, що є їх сусідами, і не визначаються високими показниками економічного розвитку. Необхідно також відзначити, що робоча сила, що перетинає кордон інтеграційного угруповання, має більш високі можливості працевлаштування на його більш потужному ринку праці.

Формування потужного спільноєвропейського ринку праці в центрі Європи спричиняє виникнення відносин між країнами європейського континенту щодо використання їх робочої сили в ЄС. Ці відносини детермінуються в залежності від стану економічних та політичних відносин окремих країн європейського континенту з Європейським Союзом, що впливають на процеси працевикористання робочої сили.

Загальноєвропейський ринок праці – це система відносин між Європейським Союзом і іншими країнами континенту з приводу узгодження попиту та пропозиції робочої сили, умов її використання на європейському континенті.

Таким чином, ядром загальноєвропейського ринку праці є спільний ринок праці Європейського Союзу, в якому забезпечена повна лібералізація руху робочої сили, забезпечені умови для уніфікації систем соціального захисту працівників, заборонена дискримінація по відношенню до працівників країн-членів ЄС, створюються умови для визнання дипломів та кваліфікацій працівників.

Відзначимо, що країни, які мають різні за ступенем розвитку відносини з Європейським Союзом, різну ступінь інтеграції, будуть мати різні відносини з приводу використання транснаціональної робочої сили, доступу на ринку праці.

Так, країни-асоційовані члени, тобто країни з якими ЄС уклав угоди про асоціацію (об’єднання) розпочинають процес підготовки до економічної інтеграції шляхом приєднання до ЄС. Головними процесами на цьому етапі є забезпечення законодавчого впровадження та реальна робота з дотримання прав людини, демократії, верховенства права та ринкової економіці. Угоди про асоціацію були підписані на початку 1990-х рр. з десятьма країнами Центральної та Східної Європи, частина яких стала повноправними членами ЄС в 2004р.: Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина. Особливістю взаємодії з ринками праці цих країн полягає в створенні передумов для приєднання до спільноєвропейського ринку праці через лібералізацію особистих та соціально-трудових прав людини, що передумови для використання робочої сили на ринках праці інших країн, світовому ринку праці, загальноєвропейському ринку праці.

Більше передумов для інтеграції в загальноєвропейський ринок праці мають країни кандидати на вступ, які успішно виконують вимоги по досягненню критеріїв вступу.

Особливістю взаємодії ринків праці цих країн між собою та спільноєвропейським ринком праці полягає в спрощенні візового режиму перетинання кордонів країн-членів ЄС, укладанні міждержавних та міжурядових угод про працевлаштування на ринках праці країн-членів ЄС, а також в інтенсифікації торгівельно-економічних відносин з ЄС, що впливає на процеси переміщення капіталу, прямих іноземних інвестицій, тощо. Окрім того, країни-кандидати активно включаються в спеціальні програми допомоги у підготовці до вступу в ЄС, що спрямовані на поліпшення державного управління та інституцій, сприяння засвоєнню масштабного «доробку» ЄС, сприяння економічному та соціальному зближенню, сприяння структурному розвитку. Такими програмами, наприклад FARE – «Програма реструктуризації економіки Польщі, Угорщині», ISPA – «Інструмент структурної політики в передвступний період», SAPARD – «Спеціальна передвступна програма для сільського господарства і розвитку села», передбачено фінансування та нормативно-методичне забезпечення передвступних реформ економіки та державного управління, створюються передумови для зміни структури економіки, економічного росту, а отже й параметрів функціонування та розвитку національних ринків праці, країн-кандидатів на вступ і загальноєвропейського ринку праці в цілому.

Формування спільного ринку праці Європейського Союзу як ядра загальноєвропейського ринку праці необхідно розглядати як процес створення умов для забезпечення свободи пересування осіб, і такий, що передбачає:

- скасування візового режиму перетину кордонів країн-членів інтеграційного угруповання;

- визнання дипломів та кваліфікацій працівників на території держав-членів союзу;

- уніфікація трудових та соціальних прав громадян ЄС;

- заборона дискримінаційних дій стосовно трудящих-мігрантів.

Свобода пересування осіб гарантується Римським договором 1957р. Проте повна лібералізація трудової міграції спричиняє проблему «соціального демпінгу»: робоча сила як фактор виробництва, володіючи можливістю безперешкодного пересування в межах Співтовариства, буде спрямовуватися перш за все в ті країни, де рівень життя та соціального захисту виший – Велику Британію, Німеччину, Швецію, Данію, Норвегію, Фінляндію.

Тому Римський договір разом з проголошенням свободи пересування людей, поставив за мету ЄЕС гармонізацію умов життя та праці, поліпшення можливостей зайнятості, підвищення рівня життя людей. Для цього був створений Спільний соціальний фонд, який виконував завдання стимулювання зайнятості на основі надання допомоги відсталим та депресивним регіонам, а також найбільш незахищеним на ринку праці категоріям людей. Ним також були розроблені заходи спільної міграційної політики, координації стратегії в галузі зайнятості, і особливо щодо підготовки кваліфікованої робочої сили, здатної легко навчатися та адаптуватися.

Основи соціального захисту трудящих, а також непрацездатних громадян були закладені в Європейській Соціальній Хартії 1961р. Вже в 1968р. були прийняті Регламенти Ради «Про свободу пересування працівників в Співтоваристві», «Про скасування обмежень на пересування й проживання працівників та їх сімей з держав-членів», спрямовані на регламентацію окремих потань щодо пересування, освіти, медичного обслуговування та наданням інших послуг.

Значно спростило пересування людей підписана в 1985р. Шенгенська угода, що спочатку не була ініціативою керівних органів ЄС, але згодом була прийнята за основу регулювання міграцій населення країн-участниць ЄС.

Особливу роль в розвитку принципу свободи пересування людей і створення спільного ринку праці зіграв Амстердамський договір 1997р., який гарантував трудящим-мігрантам та особам, що перебувають на їх утриманні:

- сумування всіх періодів роботи, які враховуються національним законодавством для отримання та збереження права на допомогу по безробіттю;

- виплату допомоги особам, що проживають на території держав-членів.[2] Інституціональний механізм регулювання спільноєвропейського ринку праці складається з законодавчих механізмів, виконавчих та фінансових установ, а також спеціальних програм та проектів, які розробляються з метою покращення зайнятості. (Рис.1) Правову основу функціонування спільноєвропейського ринку праці складають:

• розділ VIII «Зайнятість», а також глава І «Соціальні положення» та глава ІІ «Європейський соціальний фонд» розділу ХІ другої частини Договору про ЄС (1957р.);

• Європейська соціальна хартія (1961р.), яка накладає «моральні зобов’язання» на держави члени ЄС і покликана гарантувати певні соціальні права громадянам цих країн;

• Хартія Співтовариства про основні соціальні права трудящих (1989р.);

• Хартія Європейського Союзу про основні права (2000р.);

• Директиви та Регламенти Ради ЄС:

- Директива 68/360/ЄЕС (1968р.) щодо усунення обмежень пересування та перебування працівників та їх сімей на території Співтовариства;

- Директива 64/221/ЄЕС (1964р.) щодо координації заходів стосовно пересування та перебування іноземних громадян, які визначаються суспільною політикою, суспільною безпекою, охороною здоров’я;

- Директиви 75/117, 75/207 (1975р.) зобов’язали держави-члени усунути з національних законодавчих актів, колективних договорів і угод всі положення, що прямо чи опосередковано допускають дискримінацію жінок та чоловіків з питань оплати праці, а також прийому на роботу, професійного навчання, просування по службі;

- Директива 98/85 (1992р.) захищає трудові права вагітних жінок- працівниць, жінок, що годують груддю;

- Директива 89/391 (1989р.), щодо обов’язків роботодавців та працівників гарантувати безпеку праці на робочому місці, поліпшувати умови праці, охорони здоров’я на виробництві;

- Директива 93/104/ЄС (1993р.), яка встановлює мінімальної вимоги до організації робочого часу: тривалість робочого тижня не більше 48годин, щоденного відпочинку – не менше 11 годин, щорічної відпустки – не менше 4 тижнів;

- Директива 91/533/ЄЕС (1991р.), що впроваджує зобов’язання працедавця інформувати працівника про умови трудового договору в письмовій декларації;

- Директива 80/987/ЄЕС (1980р.) про захист працівників у разі банкрутства працедавця;

- Директива 98/59/ЄС (1998р.) про встановлення зобов’язання роботодавця завчасно попереджати представників трудових колективів, місцеві органи влади про масштабні скорочення штату;

- Директива 98/49/ЄС (1989р.) щодо збереження прав зайнятих та самозайнятих, що пересуваються по території Співтовариства, на додаткову пенсію;

- Директива 2004/38/ЄС (2004р.) щодо прав громадян Союзу та їх сімей вільно пересуватися та проживати на території країн-членів;

- Регламент 1612/68 (1968р.) щодо вільного пресування працівників по Співтовариству;

- Регламент 1251/70 (1970р.) щодо прав працівників залишатися на території країни-члена після працевлаштування в цій країні;

- Регламент 1888/84 (1984р.), що впроваджує спеціальні заходи Співтовариства в галузі зайнятості, їх фінансування;

- Регламент 577/98 (1998р.) про організацію системи моніторингу робочої сили в Співтоваристві. [2] Відзначимо, що регламент (постанова) – норма прямої дії, яка набирає сили автоматично в усіх країнах-членах ЄС і має пріоритет над національними законами;

директиви – законодавчі акти, в яких наведені загальні положення, котрі повинні конкретизуватися країнами членами ЄС у їх спеціальних постановах чи національних законах (незважаючи на обов'язковий характер поставленої мети, директива передбачає вільний вибір форм і засобів її досягнення країнами членами);

рішення Ради і Комісії ЄС, що є обов'язковими для тих, кому вони адресовані;

рекомендації Ради і Комісії ЄС, що не мають обов'язкового характеру.

Основна мета регулювання спільноєвропейського ринку праці проголошена на Ліссабонському Самміті 2000р. і полягає в забезпеченні більшої кількості кращих робочих місць, більшої соціальної згуртованості і окреслена стратегічною метою – досягти до 2010р. 70% рівня зайнятості населення, в тому числі серед жінок – 60%. [3] Виконавчими органами, що забезпечують виконання поставленої мети є Європейський соціально-економічний комітет та комітет із зайнятості та соціальних питань.

Європейський соціально-економічний комітет (European Economic and Social Committee) є дорадчим органом ЄС, створеним в 1958р. згідно з угодою про заснування Європейського Співтовариства. Комітет складається з 317 членів, яких призначає Рада ЄС на 4 роки за рекомендацією національних урядів. Члени Комітету належать до таких категорій «організованого громадянського суспільства» як роботодавці, профспілкові діячі, та представники різних професійних об’єднань, об’єднань захисників довкілля, споживачів, тощо.

Комітет представляє їх позицію та одстоює їх інтереси в діалозі з Комісією, Радою, Європейським парламентом. Завдання комітету полягає в наданні порад, консультацій цим органам, які в свою чергу зобов’язані консультуватися з комітетом з соціальних та економічних питань. [3] Комітет із зайнятості, соціальних питань та рівних можливостей (Directorate-General for Employment, Social Affairs and Equal Opportunities), створений в 1996р., є виконавчим комітетом Європейської Комісії. Основними його завданнями є моніторинг ринку праці країн ЄС, висвітлення політики регулювання зайнятості в країнах-членах ЄС, сприяння їх координації та розробка напрямів та заходів на загальноєвропейському рівні та на рівні окремих країн-членів щодо досягнення стратегічної мети зайнятості. До складу Комітету входять по два представника від кожної держави-члена і два представника від Європейської Комісії. [4, c. 47] З метою реалізації спільноєвропейської політики зайнятості також розробляються спеціальні програми:

• «Єурес» (EURES – European Employment Services) – програма сприяння працевлаштування по всій території ЄС;

• «Ерго» (ЕRGO) – програма створення робочих місць для осіб, охоплених довготривалим безробіттям;

• «Сила» (FORCE) – програма сприяння професійній освіті і підвищенню кваліфікації працівників;

• «Сократ» (Socrates) – освітня програма, яка має за мету поліпшення якості освіти шляхом впровадження освітніх стандартів, підвищення мобільності студентів та викладачів і складається з окремих напрямків діяльності: «Коменський» (Comenius) – шкільна освіта, «Еразм» (Erazmuz) – вища освіта, «Грюнтвіг» (Ggundtvig) – навчання дорослих та інші можливості, «Лінгва» (Lingva) – вивчення європейських мов, «Мінерва» (Minerva) – інформаційні та комунікаційні технології в освіті та ін.

Для успішного виконання програм в галузі зайнятості та функціонування ринку праці створюються спеціалізовані агенції, що мають власний юридичний статус:

• Європейська фундація з поліпшення умов життя та праці – European Foundation for the Improvement of Living and Working Condition, EUROFOUND (м. Дублін, Ірландія);

• Європейський центр розвитку професійної освіти – European Centre for the Development of Vocational Training, CEDEFOP, (м. Салоніки, Греція;

Європейська агенція з безпеки й охорони здоров’я на роботі – European Agency for Safety and Health at Work, EU-OSHA (м. Більбао, Іспанія);

• Європейська освітня фундація – European Training Foundation, ITF (м.Турин, Італія).

[4, с. 19] Фінансування програм з регулювання зайнятості на спільно європейському ринку праці здійснюється Європейським соціальним фондом (European Social Found – ESF), заснованим в 1958р. згідно з Римським договором про ЄС. Він є головним фінансовим інструментом ЄС в галузі зайнятості. Фонд підтримує програми та заходи, спрямовані на скорочення безробіття та розвиток людських ресурсів – перепідготовку кадрів, професійно-технічну освіту молоді, тощо.

Інформаційно-аналітичне та статистичне забезпечення розробки програм зайнятості та регулювання ринку праці здійснюється Євростатом (Eurostat) – універсальним органом статистики Європейського Союзу.

При реалізації європейської стратегії зайнятості застосовується так званий «відкритий метод координації», коли замість примусових постанов використовується добровільна співпраця і «м’які постанови».

Єврокомісія та Рада міністрів щороку аналізують за допомогою Євростату політику зайнятості держав-членів і разом з Комітетом з зайнятості та соціальних питань оприлюднюють «Спільний звіт», який містить ретельний аналіз ситуації ринку праці на загальноєвропейському та національних рівнях, виконання програм та заходів з зайнятості окремими країнами, здійснення державами національних програм зайнятості. Далі Єврокомісія на основі консультацій з Європейським соціально-економічним комітетом пропонує, а Рада ЄС затверджує «Головні напрямки щодо зайнятості», на підставі яких країни ЄС розробляють національні «Плани дій щодо зайнятості». Допомагає Раді в цій роботі Комітет із зайнятості, соціальних питань та рівних можливостей, який здійснює моніторинг політики держав-членів і сфері зайнятості та регулювання ринків праці, сприяє її координації. Важливе значення в становленні системи регулювання спільноєвропейського ринку праці відіграла Амстердамська угода 1999р., яка проголосила зростання зайнятості одним з ключових завдань ЄС, зобов’язала країни-участниці працювати над узгодженою стратегією зайнятості, а також запровадила принцип «головного потоку», згідно з яким при розробці всіх інших політик ЄС обов’язково приймається до уваги їх вплив на зайнятість. [4, с.46] Таким чином, регулювання спільноєвропейського ринку праці не носить жорсткого характеру: кожна країна здійснює власні програми зайнятості, на рівні ЄС здійснюється їх координація, вироблення загальноєвропейської стратегії зайнятості та допомога окремим країнам, що недостатньо просуваються на шляху виконання стратегії. Також на загальноєвропейському рівні чітко визначені мінімальні трудові права та гарантії найманим працівникам. Кожна країна відповідно до своїх власних потреб та економічних можливостей може встановлювати більш розширенні трудові права та соціальні гарантії працівників.

РЕЗЮМЕ Метою статті є дослідження впливу європейських інтеграційних процесів на національні ринки праці, системи регулювання спільного ринку праці Європейського Союзу РЕЗЮМЕ Целью статьи является исследование влияния европейских интеграционных процессов на национальные рынки работы, системы регулирования общего рынка работы Европейского Союза SUMMARY The purpose of article is research of influence of the European integration processes on the national markets of work, system of regulation of the common market of work of the European Union СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Cайт Еврокомісії – http://ec.europa.eu.

2. Право Европейского Союза: Учебник для вузов / Под ред. С.Ю. Кашкина. – М.:

Юристъ, 2004. – 925с.

3. Європейський соціально-економічний комітет – http://www.esc.eu.int.

4. Європейський Союз. Словник-довідник / Ред.. М.Марченко. – К.: К.І.С., 2005. – 142с.

Поступила в редакцию 25.12.2006 года КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ Стежко Н.В., Кіровоградський національний технічний університет, асистент кафедри міжнародної економіки Глобалізація, процвітання й безпека найбільше турбують як наших громадян так і все світове суспільство. Причиною такого непокоєння є те, що аналітики час від часу змальовують нам похмуру картину майбутнього, вказуючи на тривожні демографічні тенденції, поширення зброї масового знищення, політичної радикалізації, невпинне вичерпання природних та економічних ресурсів, тим самим ще раз підтверджуючи існуючу загрозу безпеці людського розвитку та негайного вирішення цих проблем. Усі ці зміни зумовлюють безпекову переорієнтацію політичного, соціального, економічного, технічного розвитку, розробки та реалізації для цього відповідних проектів та програм.

За таких умов світова спільнота на саміті Цілі Розвитку Тисячоліття (ЦРТ) глав держав в 2000 році зосередили свою увагу на програмних діях, що визначені у цілях які спрямовані на подолання та протистояння викликам та загрозам.

Проблема в предметному розгляді цих питань обумовлена наступним: по-перше вимогами Конституції України – утвердити в нашій державі згідно з міжнародними вимогами правові, демократичні засади, забезпечити реальні гарантії конституційних прав і свобод громадян, впровадити ефективний, демократичний контроль особливо в соціальній, екологічній сфері та охорони здоров’я, що є неодмінною передумовою виконання завдання з ЦРТ;

по-друге, наявністю у сфері безпеки нашої держави багатьох ще невирішених засадничих та правових проблем [1, 64]. За даними світового Звіту про людський розвиток 2005 р., Україна посіла 78-е місце за індексом людського розвитку. Порівняно з попереднім роком міжнародний рейтинг країни знизився на 8 позицій (результат 2004 р. — 70-е місце) [2, 9].

Для України, як для Європейської країни, ці питання акцентуються на побудові соціальних цінностей суспільства, що змушує вирішувати проблему визначення критеріїв стану людини і суспільства як найвищої цінності, як головної фігури сучасного глобалізованого розвитку. Це в свою чергу вимагає невідкладних заходів: по-перше, надання пріоритетності інтересам людини при розгляді безпеки;

по-друге, якісно новий рівень розробки кількісних методів оцінки.

Держава як гарант безпеки життєдіяльності ініціює розробку та реалізацію механізму забезпечення прав громадян щодо формування умов досягнення безпеки та захисту від небезпек та загроз. Основним завданням такого механізму повинно бути забезпечення такої життєдіяльності, щоб творчий розвиток людини та її безпека були найвищою національною цінністю та метою [3, 20-21].

Безпека є комплексною категорією суспільної діяльності. Однак можливості її забезпечення виникають лише тоді, коли турбота про неї стає частиною світогляду не тільки держави, а й суспільства, окремих людей, адже вона носить предметний характер, наповнена конкретним змістом і у випадку чітко вираженого небезпечного стану такого змісту надто часто набуває конкретної правової характеристики [4, 208].

В процесі розвитку та своєї діяльності людина прямо чи опосередковано включена в різноманітну, складну організаційну систему відносин між суб’єктами та об’єктами управління безпекою, що проявляються в зменшенні або ліквідації загроз і ризиків, які виникають внаслідок різних причин.

Таким чином, безпеку можна вважати як соціально-економічне явище що характеризується такими рисами: універсальність: безпека турбує кожну людину, оскільки забезпечує процес її розвитку;

взаємозалежність складових: безпека стосується не тільки окремої людини, а й суспільства в загальносвітовому масштабі;

підконтрольність розвитку подій: про безпеку можна говорити лише тоді, коли небезпеку виявлено і усунено на ранніх стадіях виникнення.

Оскільки безпека розглядається як загальне поняття ( захист) її можна конкретизувати за сферами людського розвитку: за конкретними об’єктами безпеки (людина, населення, держава, © Стежко Н.В., 2007.

регіони);

за складовими безпеки. Наведені напрямки визначають типологічне розмаїття безпеки, кожне з яких може бути об’єктом соціально-економічного аналізу, оцінки, моделювання та управління на тому чи іншому рівні.

Отже, безпека є комплексним і системним впливом як протидія потенційним і реальним загрозам з метою досягнення стабільного функціонування нестабільних зовнішніх і внутрішніх умовах, забезпечення зниження і нейтралізації ризиків – факторів, які безпосередньо впливають на процес розвитку і на його специфіку.

Таким чином, людський розвиток вимагає всебічного підходу до забезпечення кожної людини хоча б мінімального рівня безпеки в усіх сферах життя. В той же час техніко економічний прогрес не тільки створює сприятливі умови для людського розвитку, але продукує ризики та загрози, кількість яких зростає під впливом негативних проявів інших соціально економічних, суспільно-політичних процесів. Виходячи з цього, загроза — це те, що загрожує не тільки людині, але і суспільству та державі в цілому. Загроза — це конкретна і безпосередня форма небезпеки (результат протиріч) на стадії переходу її з можливості в реальність, що характеризується сукупністю несприятливих умов і факторів в сферах і видах розвитку людини, та конкретизується відповідною формою прояву і способом впливу, наслідки якої можуть заподіяти будь-якої шкоди.

Отже, загрози є результатом протиріч, що мають місце і формуються в самому суспільстві, в сферах і видах людського розвитку, тому нагальною є потреба виявлення причин з метою попередження та досягнення стану безпеки.

Прояви небезпеки, які впливають на розвиток людини потребують їх класифікації та систематизації для прийняття управлінських рішень, що формують розвиток і стале функціонування різних систем для встановлення комфортних умов існування людини;

розробку і реалізацію відповідних засобів та заходів щодо створення і підтримки людського розвитку. Слід також врахувати, що управління безпекою вимагає використання системно–структурного підходу, при дослідженні проблем безпеки розвитку однієї людини чи будь-якої групи людей, населення в цілому. Їх необхідно вивчати без відриву від екологічних, економічних, техніко технологічних, соціальних, організаційних та інших компонентів системи, до якої вони входять.

Кожний з цих елементів впливає на інший, і всі вони перебувають у складній взаємозалежності.

Вони впливають на життя, його рівень, здоров’я, освіту, добробут людей, соціальні взаємовідносини. У свою чергу від рівня життя, здоров’я людей тощо залежать стан економічного розвитку, соціально-трудових відносин, духовної і матеріальної культури, характер і темпи розвитку останньої.

Послідовність проведення досліджень в сфері управління безпекою людського розвитку потребує формування та визначення критеріїв безпеки, необхідних для оцінки її ступеню, конкретизації загроз, визначенні об’єктів, суб’єктів, основних напрямків роботи за основними складовими безпеки людського розвитку та заходів для забезпечення відповідного її стану. В управлінській діяльності необхідно поєднувати:

1. Мету — що спрямовує і регулює людську діяльність, залежить від суб’єктивних законів діяльності і реальних можливостей.

2. Завдання, що необхідно вирішити для досягнення мети.

3. Процес — послідовну зміну (просування) стану, розвитку, явищ, ситуацій та подій.

4. Кошти — сукупність витрат, завдяки яким досягається мета.

5. Результат — те, чого слід досягти, для реалізації поставленої мети, кінцевий етап управління безпекою людського розвитку.

Означене вище та конкретизації поняття безпека людського розвитку в соціально економічному розумінні її сутності, дозволяють найповніше охопити всі сторони людського розвитку і розробити її концептуальну модель в системі управління (рис. 1).

При цьому безпека людського розвитку може розглядатися як властивість системи зберігати при функціонуванні такий стан, що виключає, завдяки управлінській діяльності суб’єктів управління безпекою, з деякою імовірністю виникнення шкоди, збитків, пов’язаних з будь-якими негативними діями, процесами, явищами, проявами.

Виходячи з вищезазначеного, система управління безпекою людського розвитку потребує структурної визначеності та включення наступних складових:

1. Концепції управління безпекою людського розвитку, стратегії і тактики управління у сферах і видах життєдіяльності, що передбачає скоординовану діяльність державних, недержавних, регіональних структур та ефективний механізм її реалізації.

2. Суб’єктів управління безпекою людського розвитку в особі державних та місцевих органів влади, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, які об’єднані цілями і завданнями щодо формування та забезпечення безпеки розвитку і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства України.

3. Об’єктів управління безпекою людського розвитку (людина, населення, сфери та види життєдіяльності, регіони, держави).

Метою системи управління безпекою людського розвитку є збереження здоров’я і життя людей, задоволення їх потреб, інтересів та цінностей, мінімізація витрат на попередження небажаних подій, ліквідацію їх наслідків, а показниками — стан безпеки в основних сферах і видах життєдіяльності.

Структура системи управління безпекою людського розвитку визначається сукупністю елементів і взаємозв’язків та взаємодій між ними. Змінна ж характеру зв’язків призводить до зміни структури, а зміни у взаємодіях між елементами — до змін всередині, що супроводжується ефектами взаємодій.

Основними задачами системи управління безпекою людського розвитку є:

визначення та оцінка впливу загроз (реальних та потенційних) людині, населенню, регіонам;

аналіз стану безпеки людського розвитку за існуючими видами загроз;

формування та реалізація законодавчої бази, спрямованої на вирішення проблем безпеки розвитку в основних сферах і видах життєдіяльності;

розробка і реалізація національних та регіональних концепцій, стратегій і програм, інших правових документів із забезпечення безпеки людського розвитку;

залучення фінансових і матеріально-технічних ресурсів для здійснення заходів забезпечення безпеки людського розвитку;

забезпечення координації діяльності та взаємодії контролюючих органів, включаючи міжнародні організації, громадських організацій, які здійснюють нагляд за станом безпеки людського розвитку;

створення системи органів управління безпекою людського розвитку, пов’язаних з небезпекою для людини і населення в цілому.

Аналіз та узагальнення взаємозв’язку елементів цієї системи дозволяє стверджувати, що функціонування її, тобто її поведінка, характеризується певними станами, непослідовними у часі, що супроводжуються змінами, які все ж таки необхідно прогнозувати, передбачати виникнення загроз та небезпек, попереджувати ризики, забезпечувати реалізацію відповідних заходів через прийняття та реалізацію відповідних стратегій та програм.

Безпека людського розвитку означає такі умови існування людини, її діяльності в різних сферах та видах, які не містять загроз і небезпек життю і здоров’ю людини, не стримують її розвиток і удосконалення, не завдають шкоди і не призводять до деградації особи.

Нині Україна, визначивши політичний і економічний європейський вибір поки що не відноситься до лідерів у світі в сфері формування сучасної концепції безпеки людського розвитку, як глобальної довготривалої програми розвитку світової спільноти ХХІ століття.

Для України головним предметом як у внутрішній так і зовнішній політиці має стати захист національних інтересів та забезпечення реальних можливостей держави як у розробці і впровадженні відповідних стандартів глобальної політики розвитку.

Сьогодні країни-лідери процесу формування глобальної стратегії людського розвитку фактично закладають основи свого контролю за діяльністю інших країн у цій галузі, включаючи Україну, інтернаціоналізуючи фактично свої національні інтереси через міжнародні Угоди та інші політичні та правові інститути.

Такий розвиток подій вимагає від держави негайних рішень як до власної, так і зовнішньої стратегії людського розвитку, що дозволить формування його принципових засад на глобальному рівні, що у найближчій перспективі стане важливим дестабілізуючим фактором у забезпеченні як безпеки людського розвитку так і в цілому національної безпеки держави.

РЕЗЮМЕ Проаналізовано стан безпеки людського розвитку в умовах глобалізації. Виявлено загрози та небезпеки, які впливають на її стан згідно з задачами Цілей Розвитку Тисячоліття. Визначено чинники впливу та розроблено концептуальну модель забезпечення безпеки людського розвитку.

РЕЗЮМЕ Выполнен анализ состояния безопасности человеческого развития в условиях глобализации. Определены угрозы и опасности, которые влияют на ее состояние согласно с задачами Целей Развития Тысячелетия. Обоснованы факторы влияния и разработана концептуальная модель обеспечения безопасности человеческого развития.

SUMMARY The condition of safety of human development in the conditions of globalization has been analysed. The dangers which influence its state according to the tasks of Millennium Development Targets are determined. The factors of influence have been grounded and the conceptual provision model of save human development has been developed.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня року. — К.: Віктар, 1996. — 64 с.

2. Людський розвиток в Україні: можливості та напрями соціальних інвестицій (колективна науково-аналітична монографія) / За ред. Е.М. Ліанової. — К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, Держкомстат України, 2006. — 355 с.

3. Закон України „Про основи національної безпеки України”. Прийнятий Верховною Радою України 19 червня 2003 р. — № 964-ІV // Голос України. — 22 липня 2003 р. — № (3134). — С. 20-21.

4. Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навч. посібник. — К.: вид-во Європейського університету, 2003. — 208 с.

Поступила в редакцию 18.12.2006 года ПЕРСПЕКТИВЫ И СТРАТЕГИЯ РАЗВИТИЯ УГОЛЬНОГО МАШИНОСТРОЕНИЯ УКРАИНЫ Таранич О.В., ассистент кафедры менеджмента Донецкого национального университета Постановка проблемы. Угольная промышленность является базовой отраслью в Украине, так как выступает отправной точкой для развития электроэнергетики, металлургического производства, угольного машиностроения, а также имеет стратегическое значение для развития Донецкой области. Во-первых, в топливном балансе ТЭС доля энергетического угля превышает 90%, от поставки которого зависит стабильность их работы.

Во-вторых, металлургическое производство невозможно без коксующегося угля, ценнейшие марки которого добываются именно в Донбассе (а металлургический комплекс выступает в качестве поставщика важнейших конструкционных материалов для экономики Украины – металлопрокат для строительства и машиностроения). В-третьих, уровень негазифицированных домохозяйств области превышает 30% — для них уголь является традиционным бытовым топливом.

Таким образом, угольное машиностроение является технологической основой для развития угледобычи, которая выступает рынком сбыта для такой продукции, замыкая круг взаимосвязей в отраслевой структуре промышленности. При этом физические особенности второго определяют структуру и стратегию развития первого.

В сложившихся условиях остро необходима комплексная оценка положения дел в этих © Таранич О.В., 2007.

смежных отраслях для определения перспективных направлений развития угледобычи и формирования спроса на горно-шахтное оборудование. Также необходимо отметить, что ожидается вступление страны в ВТО, особенностью которого будет формирование новой бизнес-среды, новой философии и культуры бизнеса, основой которой является равные возможности, четкие «правила игры» и жесточайшая конкуренция, к которой Украина готова меньше всего. С другой стороны, вступление в ВТО позволит экономике страны реализовать собственные конкурентные преимущества в отраслях, связанных с использованием дешевой, но квалифицированной рабочей силы, развитой ресурсной базы и серьезного научно-технического потенциала. На базе последнего базируется конкурентоспособность горно-шахтного машиностроения и должна быть сформирована стратегия его развития.

Анализ исследований и публикаций. Различным аспектам развития угольного машиностроения Украины посвящены работы различных специалистов на стыке исследований, посвященных проблемным вопросам угледобычи (Аптекарь С. С., Амоша А. И., Кацура С. М.) и машиностроения (Скударь Г. М., Панков В. А., Лепа В. В.), которые активно обсуждаются не только в специализированной литературе, но и в печатных средствах массовой информации и сети Интернет.

Цель работы — рассмотреть особенности и перспективы развития угольного машиностроения Украины в условиях ее участия в мировых интеграционных процессах, выделить тенденции, которые будут формировать профиль отрасли и определить стратегию ее развития.


Результаты. Более 60% работающих страдают от загрязнения пылью рабочей зоны, которое преувеличивает предел допустимых концентраций. Значительная часть пластов опасна по горным ударам и внезапным выбросам угля и газа. Глубина каждой четвертой шахты превышает 1 км, и они обеспечивают почти треть общеобластного объема добычи. Также треть угля в области добывается из действующих очистных забоев мощностью меньше 1,2 метра.

При этом в Центральном Донбассе (Горловка, Дзержинск, Енакиево) на такие тонкие пласты приходится более 70% добычи, а 80% добывается здесь на крутом падении пластов. Но промышленные запасы угля составляют 3,6 млрд. т, что соответствует 100 годам в объемах добычи 2005 года, что свидетельствует о значительном потенциале области и возможности ее развития, даже в сложившихся очень сложных горно-геологических условиях.

Для прохождения и оснащение очистительных забоев необходимой техникой необходимы значительные средства, и развитие угольной промышленности в значительной мере зависит от объема инвестиций. На начало 2006 года запасы угля в области, которые готовы к добыче, составляли три четверти годовых, в то время как для стабильной работы они должны быть в полтора разы большими, чем плановый объем.

Основными звеньями в производственной цепочке по добыче угля являются укрепляющие штрек крепи, проходческие и очистные комбайны, скребковые и ленточные конвейеры.

Заводы горно-добывающего машиностроения размещены возле потребителей — угольной промышленности Донбасса, рудной базы Приднепровья. Учитывается фактор металлоемкости, поскольку потребители машин и металла расположены в одних районах.

Основными центрами этой отрасли являются Дружковка, Горловка, Торез, Ясиноватая, Донецк, Харьков, Красный Луч, Луганск.

Горношахтное оборудование в Украине производится несколькими десятками предприятий, однако выпуском основных средств для добычи — крепей, комбайнов и конвейеров — занимаются не более десятка, и одну из ключевых ролей здесь играют предприятия угольного машиностроения Донецкой области. Так, машиностроительные предприятия Донецкой области обеспечили в 2003 году весь выпуск угольных очистных комбайнов, произведенных в Украине;

97% проходческих комбайнов;

98% всего прокатного оборудования [*донстат*].

Сегодня на рынке угольного машиностроения в Украине набирают силу две сложные и противоречивые тенденции под воздействием таких основополагающих факторов, как подъем машиностроительной отрасли в целом и возросшие объемы финансирования технического перевооружения шахт как форма отраслевого протекционизма. С другой стороны, происходит сокращение угледобычи в отрасли как в результате закрытия шахт, так и ухудшения горно геологических условий — мощности по добыче сократились с 186 млн. тонн в 1990 году до млн. тонн в 1997-м, а сама добыча — с 165 млн. тонн в 1990 году до 60,4 млн. тонн в 2006-м с ухудшенным качеством.

Дуалистический характер этих тенденций требует адекватных действий со стороны государства и основных участников рынка. Складывается конфликт, когда динамичное сворачивание угольной промышленности накладывается на перспективу вступления в ВТО, которая рассматривается как вызов конкурентной среды мировых производителей горно шахтного оборудования с одной стороны, и энергетическую зависимость Украины, которая может быть решена за счет собственных угольных запасов, с другой.

До 1990 года угольное машиностроение Украины составляло около 62% союзного. И сегодня имеются значительные разработки НИИ и возможность изготавливать горную технику новых поколений. Созданный в отрасли научно-технический потенциал в области охраны труда при строительстве и поддержании горных выработок только при реализации 12-20% этих разработок позволит, по оценке ученых, сэкономить в год 28 тыс. тонн металла, 53 тыс. тонн цемента, значительно сократить затраты труда [*!!!!*].

Следует отметить, что Донбасс — не только угольный бассейн, это и крупнейшее газовое месторождение. Использование попутного газа должно находиться в центре внимания как государства в целом, так и горнодобывающих и машиностроительных предприятий.

Коснемся наиболее более важных вопросов — безопасности и перспектив развития угольного машиностроения в свете изменений, происходящих в мировой энергетике на фоне ограниченности топливных ресурсов. Например, программа правительства Германии, разработанная в 1996 году, предусматривает сокращение добычи угля с 26 млн. тонн десятью действующими в 2004 году шахтами до 16 млн. тонн пятью шахтами в 2012 году. Сейчас доля каменного угля как энергоносителя составляет в Германии 14% или 67 млн. тонн. 60% страна импортирует с тенденцией к сокращению, делая ставку преимущественно на ветровую и солнечную энергетику, а также закупку за рубежом электроэнергии «в чистом виде» как забота о социальном и экологическом факторах.

Таким образом, направленность немецких машиностроительных предприятий обращена преимущественно в сторону экспорта своей продукции. В Германии глубина оставшихся шахт составляет 1300-1500 м, они так же, как и в Донбассе, достаточно глубокие. Но дело в том, что оставшиеся шахты наиболее продуктивны — на них добывается почти половина украинского объема. Германия стремится не использовать малорентабельные шахты, здесь работает самое современное в мире оборудование и можно было бы без особого труда увеличить добычу угля, однако государство искусственно устанавливает лимиты, понимая, что шахты достаточно опасное и вредное производство, несмотря на то, что газоносность немецких шахт значительно ниже, чем в Украине.

Шахты в Украине активно приватизируются, нерентабельные предприятия закрываются.

Постепенно останутся только богатые залежами предприятия, на которых с помощью новых средств механизации добыча будет увеличена. Этот эволюционный путь развития угольной отрасли наиболее заметен сегодня в России. Хотя сравнивать экономический и технический уровень Германии с Украиной некорректно, но украинская угольная промышленность столкнется с решением тех же проблем, которые сейчас находят решение в Германии.

Развитие угольного машиностроения Украины будет происходить, прежде всего, с ориентацией на экспорт продукции, прежде всего в Россию, Казахстан и Китай. Следует сказать, что большинство машиностроительных предприятий Донбасса используют эту тактику уже давно и вполне успешно. Подавляющее большинство машиностроительных предприятий Донецкой области сегодня ориентировано на экспорт своей продукции.

Таким образом, необходимо принятие комплексной стратегии развития всех предприятий в рамках цепи отраслей «угольное машиностроение – угледобыча – (энергетика) – коксование – металлургия – машиностроение». Основанием для существования такой стратегической цепочки в экономике Украины является отсутствие собственных газоэнергетических ресурсов в промышленных масштабах с одной стороны, и наличие депрессивных старо промышленных регионов в Донецкой и Луганской областях, которые требуют пристального внимания, с другой. Это отрицательные ограничения модели, которые так или иначе требуют решения со стороны государства. Положительной стороной является наличие значительных запасов коксующегося и энергетического угля, а также сформировавшийся комплекс отраслей и развитая промышленная инфраструктура.

При этом самым слабым элементом в рамках имеющейся стратегической цепочки является угледобыча, от масштабности функционирования которой будет зависеть эффективность угольного машиностроения Украины. Сложившееся на сегодняшний день положение дел в угледобывающем комплексе является неудовлетворительным: положительную рентабельность имеют только 35% предприятий. По мнению некоторых аналитиков, убыточность государственных шахт связана с перераспределением бюджетных средств, направляемых на техническое перевооружение и компенсацию разницы между себестоимостью и продажной ценой добытого угля, в обратном и прямом направлении в рамках сложившейся технологической цепочки.

Таким образом, можно определить условия формирования международной конкурентоспособности горношахтного оборудования — она будет зависеть от уровня развития отрасли («внутренний ринг» по модели пяти сил конкуренции М.Портера), степени привлекательности внутреннего рынка для импортеров и наличия условий для присутствия на внешних рынках. При этом создание конкурентных барьеров для импорта горношахтного оборудования будет свидетельствовать о наличии потенциала в отрасли, а преодоление путем экспорта входных барьеров на внешних рынках говорит о сформировавшемся компетентном рынке.

Однако достижение такого качественного уровня конкурентоспособности горношахтного оборудования будет возможным только при наличии экономически свободного от административных воздействий рынка угольной продукции, базирующегося на конъюнктуре спроса и свободном ценообразовании, достижение которого возможно при наличии эффективного собственника, пришедшего в отрасль посредством приватизации, акционирования и корпоратизации — это естественный (рыночный) путь привлечения средства на техническое перевооружение, социальную защиту и рациональное использование имеющихся угольных и сопутствующих им газоносных ресурсов. При этом государственное регулирование отрасли должно ограничиваться общими для всего рынка вопросами — экономическая (отмывание денег, уклонение от уплаты налогов, хищения и растраты), социальная (условия труда и социальная инфраструктура, пенсионное обеспечение и социальная защита) и экологическая безопасность государства (засоление и провалы почвы, подтопление шахтными водами, пересыхание водоемов, самовозгорание отвалов горных пород, эрозия терриконов).

Сегодня можно с уверенностью говорить о том, что в ближайшие 10-20 лет рынок обещает благоприятствовать развитию угольного машиностроения. После этого срока угольная отрасль исчерпает резервы, а украинским предприятиям угольного машиностроения придется либо задуматься над производством совсем иных машин, либо задаться целью полностью перейти на экспорт своей продукции. Уже сейчас развитие угольного машиностроения происходит с ориентацией на экспорт продукции, прежде всего в Россию, Казахстан и Китай.


Подавляющее большинство машиностроительных предприятий Донецкой области сегодня ориентировано на экспорт своей продукции.

К сожалению, ситуация на угледобывающих предприятиях в других странах, особенно в России, играет более важную роль для большинства машиностроительных компаний Донбасса, чем положение дел в отечественной угледобыче. Таким образом, можно сделать вывод о том, что увеличение или уменьшение добычи угля в Донбассе не сыграет существенной роли в положении дел на предприятиях горного машиностроения Донецкой области.

У множества моделей функционирования углепрома в будущем имеются такие общие черты, как уменьшение количества угольных предприятий до выборки из числа рентабельных и перспективных (55-65 ед.), запуск новых шахт, полная замена старого оборудования на новое, уменьшение доли ручного труда. Фактически, все указанные позиции связаны с внедрением наукоемкой и высокопроизводительной техники. Ведь без нее ни о рентабельности, ни о безопасности и речи быть не может.

Сложившаяся сегодня конкурентная структура внутреннего рынка характеризуется комплексным подходом к обеспечению угледобывающих предприятий всем не только всем спектром необходимого оборудования — обслуживание строится на проведении оценочных работ и предоставлении адаптированного к сложившимся горно-геологическим условиям инженерного решения, а также сервисного обслуживания всего спектра используемой техники, что выгодно для обеих сторон. Достижение подобной наивысшей степени взаимодействия заводов угольного машиностроения было достигнуто на основе консолидации всей собственности в отрасли под эгидой корпоративного управления торгово-промышленной компании «Укруглемаш». В деле перевооружения угольного сектора Украины новой техникой сформировался новый лидер. Основанная в феврале 2000 года, данная структура координирует деятельность крупнейшей группы заводов угольного машиностроения. Видя главную задачу в создании современных машин для горного дела, свою работу она начала с объединения усилий научно-исследовательских институтов и предприятий угольного машиностроения СНГ. Немало усилий было приложено для восстановления заводов, изучения новых потребностей шахт ввиду осложнившихся горно-геологических условий, развития инвестирования в производство, освоения внутреннего и внешнего рынков техники.

За это время наработан громадный и уникальный опыт — «под ключ» оборудовано более 120 лав в Украине и России. Запущен механизм полного цикла работ: от изучения особенностей конкретного угольного горизонта — через разработку техники под конкретного заказчика и выпуск в заводских условиях оборудования — до послегарантийного обслуживания. Совместно с НИИ «Донгипроуглемаш» разработано более 40 видов нового угледобывающего оборудования: проходческие и очистные комбайны, крепи, скребковые и ленточные конвейеры, трансформаторные подстанции. По производительности, ресурсу и безопасности эта техника соответствует современным мировым стандартам.

Сегодня ТПК «Укруглемаш» — лидер национального рынка горношахтного оборудования. Она координирует производство и сбыт продукции пяти машиностроительных предприятий Украины: Дружковского, Горловского и Новгородского машзаводов, «Донецкгормаша», Донецкого энергозавода, а также российских машзаводов — Каменского и Шахтинского. Компанию выгодно отличают единая концепция развития, финансово техническая кооперация в производстве, совместное маркетинговое позиционирование в сбыте, осуществление научных разработок для реализации программы технического перевооружения шахтного фонда Украины.

Особенности создания ТПК «Укруглемаш» привели к созданию патовой ситуации в отрасли — крупнейшие производители проходческих комбайнов: Ясиноватский и Новокраматорский машзаводы, находящиеся в собственности трудовых коллективов (имеющие размытые пакеты акций), не были поглощены в процессе создания корпоративной структуры — и вынуждены экспортировать свою продукцию: для них не осталось места и свободы маневра на внутреннем рынке Украины кроме продажи государственным шахтам оборудования, которое не выпускается Горловским машиностроительным заводом, либо предлагать горные машины немногочисленным частным шахтам, не попавшим под влияние группы «Укруглемаш».

Итак, рынок промышленной олигополии имеет все признаки частной регулируемой монополии, что влечет за собой стагнацию отрасли, если предприятия не будут развивать новые технологии углегазодобычи и энергосбережения, что является единственным путем развития отрасли, и возможно лишь в условиях концентрации промышленного капитала, залогом безопасности которого является финансовый контроль со стороны эффективного собственника. Таким образом, на стыке отраслей угледобычи и горношахтного машиностроения сформировалась оптимальная на сегодняшний день конкурентная структура — без финансового капитала и технологических инноваций невозможно развитие отрасли, а залогом функционирования отрасли является ее техническое переоснащение и внедрение высоких технологий, ориентированных на обеспечение безопасности угледобычи и исключение высокой доли ручного труда. «Естественным злом» здесь является отмывание средств через закупку оборудования, но поддерживать собственное угольное машиностроение напрямую государство не в состоянии, а сложившиеся взаимоотношения между контрагентами в отрасли позволяют возвращать деньги в оборот посредством финансирования НИОКР и развития малого и среднего бизнеса, обслуживающего старопромышленные регионы Донбасса.

С другой стороны, Ясиноватский и Новокраматорский машзаводы как независимые производители горношахтного оборудования вынужденно развивают экспорт собственной продукции, однако в итоге, в условиях постепенного сокращения шахт, именно они окажутся более подготовленными к изменившимся условиям рынка. Жизненно важным фактором для них в этой связи является сотрудничество со странами, входящими в договор о ЕЭП.

Выводы. Реструктуризация угольной отрасли принесла положительные сдвиги — у шахт появились финансовые возможности для проведения технического перевооружения и реконструкции производства, что является актуальным в связи с износом оборудования. По основной продукции, пользующейся повышенным спросом (проходческому оборудованию) взаимоотношения на рынке носят характер «рынка покупателя», то есть существует возможность выбора между несколькими производителями. Реально лоббирование интересов большинства заводов на украинском рынке шахтного оборудования очень сильное и носит монополизированный характер. Выбирать технику самостоятельно в Украине имеют возможность лишь независимые, частные шахты, каковых мало.

При этом повышение объемов добычи угля в Украине, а в перспективе – ее поддержание на минимально допустимом уровне, может быть достигнуто только повышением механизации и автоматизации горно-шахтного оборудования. Именно техническая составляющая обеспечила нынешний сдвиг в базовой для украинской экономики отрасли, являющейся залогом энергетической независимости страны.

РЕЗЮМЕ В статье рассмотрены особенности и перспективы развития угольного машиностроения Украины в условиях ее участия в мировых интеграционных процессах, выделены тенденции, которые будут формировать профиль отрасли, определена стратегия ее развития.

РЕЗЮМЕ У статті розглянуто особливості й перспективи розвитку вугільного машинобудування України в умовах її участі у світових інтеграційних процесах, виділені тенденції, які будуть формувати профіль галузі, визначена стратегія її розвитку.

SUMMARY Particularities and prospects of the coal machine building branch development in Ukraine in condition of its participation in world integrational process, also the trends of its future development and strategy are defined.

Поступила в редакцию 20.12.2006 года ПЕРСПЕКТИВЫ ВНЕДРЕНИЯ ЭКОНОМИЧЕСКИХ МЕХАНИЗМОВ КИОТСКОГО ПРОТОКОЛА В УКРАИНЕ Третьякова И.С., Заместитель начальника отдела экономики природопользования, Государственное управление охраны окружающей природной среды в Донецкой области Климатические изменения, вызванные эмиссией парниковых газов, являются серьезной и сложной экологической проблемой. Эмиссия парниковых газов с трудом поддается сокращению, поскольку она тесно связана с использованием ископаемых видов топлива, этим мотором современной экономики. Аномальное увеличение концентрации парниковых газов в атмосфере, наблюдаемое в последние десятилетия, происходит за счет превышения притока этих газов и вызвано ростом антропогенных, т. е. связанных с хозяйственной деятельностью человека, выбросов парниковых газов.

Важным шагом в усилиях международной дипломатии по решению проблем климата стала Рамочная Конвенция ООН по изменениям климата (далее - Конвенция), принятая в г. Тем не менее, только в 1997 году Конференция сторон РКИК, прошедшая в Киото, смогла придти к единому мнению относительно обязательного для исполнения снижения выбросов.

Киотский протокол заключал в себе принципиально новый способ решения глобальных экологических проблем при помощи рыночных механизмов.

© Третьякова И.С., 2007.

Основная цель Протокола – разработать и апробировать эффективные, приемлемые для участников Киотского процесса механизмы реализации конечной цели РКИК и получить реальный результат, отталкиваясь от которого можно будет ускорить дальнейшее продвижение к конечной цели. Научная обоснованность положений Протокола обеспечивается самой Конвенцией и результатами широкомасштабной международной научной деятельности, ведущейся МГЭИК и другими исследовательскими группами. Наличие серьезной угрозы для глобальной климатической системы было признано достаточным основанием для разработки Киотского протокола.

Стороны Протокола подразделяются на две основные категории:

1. К Сторонам, включенным в Приложение I, относится 41 промышленно развитая страна. Эта группа подразделяется еще раз с целью разграничения между более богатыми странами-членами ОЭСР и странами с переходной экономикой:

- к Сторонам, включенным в Приложение II, относится 23 страны (страны-члены ЕС, Япония, Норвегия, Новая Зеландия, Австралия, Исландия, Швейцария) и Европейский Союз;

- страны с переходной экономикой включают страны СНГ, Центральной и Восточной Европы, в том числе и Украина.

2. Все остальные страны относятся к Сторонам, не включенным в приложение I, и в основном являются развивающимися странами.

В рамках Киотского протокола большинство Сторон, включенных в Приложение I, взяли на себя обязательства оп ограничению либо по сокращению выбросов. Эти страны именуются сторонами, включенными в Приложение В.

Согласно Протоколу промышленно развитые страны должны сократить свои суммарные выбросы парниковых газов не менее чем на 5% по сравнению с уровнем 1990 г. к 2008–2012 гг.

Наиболее высокие обязательства по снижению выбросов взяли на себя страны Европейского Союза (8%). России и Украине достаточно сохранить выбросы парниковых газов на уровне базового 1990г. Протокол не предусматривает обязательств по ограничению выбросов для развивающихся стран. Протокол не ставит целью достичь стабилизации концентрации парниковых газов в атмосфере за время действия установленных в нем обязательств.

Обязательства на период после 2012г. Киотским протоколом не регламентированы и будут определяться дополнительными международными соглашениями.

Исходя из результатов анализа, 82% всей энергии на планете дает сжигание углеводородов. Природный газ, который сгорает практически без остатка, считается более экологически приемлемым, чем сжигание других углеводородов. Однако, поскольку сам он состоит в основном из метана (то есть "парникового газа"), а уровень утечек на скважинах и трубопроводах может достигать 10% от объема добычи, то тотальный переход промышленности на природный газ может вызвать необратимые негативные изменения климата.

Следовательно, единственный известный способ сократить эмиссию CO2 и метана – это в некоторой мере пожертвовать экономическим ростом. Сторонники Киотского соглашения признают, что осуществление предусмотренных протоколом мер по наиболее консервативным оценкам обойдется странам-участникам до 1% от ВВП в год. По другим данным этот показатель может составить от 2 до 4.5% ВВП.

В Протокол заложены экономические механизмы международной кооперации, которые получили название «гибких» механизмов Киотского протокола.

Прежде, чем более подробно рассмотреть механизмы Протокола, необходимо остановиться на единицах, введенных Киотским протоколом (табл. 1).

Механизм чистого развития представляет собой реализацию проектов по сокращению выбросов парниковых газов, выполняемых на территории одной из стран Конвенции (обычно развивающейся), не входящей в Приложение I, полностью или частично за счет инвестиций страны, входящей в Приложение I Конвенции.

Учитывая тот факт, что Украина включена в Приложение I Конвенции, она не может выступать принимающей стороной в проектах механизма чистого развития, хотя потенциально может стать инвестором такого проекта на территории какого-либо развивающегося государства. Исходя из этого, механизм чистого развития является неактуальным для рассмотрения в нашем государстве.

Таблица 1. Торговые единицы, предусмотренные Киотским Протоколом.

Единица Аббревиатура Описание Единица ЕУК Единица, напрямую произведенная из установленного установленного количества. Одна ЕУК равна количества одной метрической тонне выбросов эквивалента СО2 установленного количества Стороны, выключенной в Приложение В.

Единица абсорбции ЕА Единица, относящаяся к разрешениям на выбросы, полученным от деятельности по секвестрации (поглощение СО2), где одна единица равна одной метрической тонне эквивалента СО2. ЕА относятся только к Сторонам, включенным в Приложение В. ЕА нельзя переносить на следующий период действия обязательств.

Единица сокращения ЕСВ Единица, относящаяся к разрешениям на выбросы, выбросов полученная в результате деятельности механизма совместного осуществления, где одна единица равна одной метрической тонне эквивалента СО2.

Сертифицированные ССВ Единица, относящаяся к разрешениям на выбросы, сокращения выбросов полученным в результате деятельности механизма чистого развития, где одна единица равна одной метрической тонне эквивалента СО2.

Проекты совместного осуществления – это проекты, направленные на сокращение выбросов парниковых газов в соответствии с требованиями Киотского протокола, выполняемые на территории одной из стран, включенных в Приложение I Конвенции, финансирование которых осуществляется за счет полного либо долевого участия другой страны Приложения I Конвенции.

Механизм совместного осуществления, оговоренный статьей 6 Киотского протокола, позволяет развитым государствам, являющимся стороной Протокола, инвестировать в проекты по сокращению выбросов в других развитых странах или странах с переходной экономикой и засчитывать полученные сокращения в свою пользу. Объемы сокращения выбросов (ЕСВ) передаются стране-инвестору и засчитываются в счет выполнения ею согласованных обязательств.

Формат проектов совместного осуществления привлекателен для украинских предприятий прежде всего возможностью получения иностранных инвестиций, возврат которых будет осуществляться не в денежной, а в материальной форме, в виде квот на выбросы парниковых газов, которые образуются в результате реализации проектов.

По международным правилам существует возможность применять процедуры регулирования и реализации проектов совместного осуществления по одному из двух вариантов.

Первый этап совместного осуществления более тесно связан с торговлей разрешениями на выбросы в том, что Сторона принимающей страны играет более значительную роль в определении критериев проекта, связанных с передачей ЕСВ. Сделки основаны на показателях проекта, но в отличие от второго варианта, здесь отсутствует внешний руководящий орган, верифицирующий сокращение или секвестрование выбросов. Второй вариант совместного осуществления имеет больше сходства с механизмом чистого развития, и здесь проекты должны рассматриваться, а сокращения или секвестрование выбросов верифицироваться независимым органом до того, как может быть проведена какая-либо сделка. Затраты на проведение сделок будут ниже в рамках первого варианта совместного осуществления, что обуславливает их популярность среди стран-инвесторов по сравнению со вторым вариантом. В рамках первого вариант принимающие страны свободны в применении собственных критериев, в согласовании проектов и сокращении выбросов по своим собственным правилам. Однако, так называемые требования приемлемости (общие требования) в первом варианте значительно строже, чем во втором.

На данном этапе Министерство охраны окружающей природной среды Украины (координационный орган по осуществлению проектов совместного осуществления) прилагает усилия для того, чтобы Украина могла осуществлять проекты совместного осуществления на своей территории по первому варианту, однако, пока нет соответствующего международного решения, разработчикам проектов совместного осуществления следует придерживаться правил второго варианта.

Проектный цикл второго варианта совместного осуществления разделяется на две фазы:

разработка и осуществление проекта.

Гибкие механизмы Киотского протокола дают Украине в целом и Донецкой области в частности, уникальный шанс снизить углеродоемкость, а следовательно и энергоемкость экономики за счет финансирования экологических и энергосберегающих технологий в рамках проектов совместного осуществления. В настоящее время Донецкая область занимает лидирующее место в Украине по выбросам загрязняющих веществ, в том числе газов, подлежащих сокращению согласно Киотского протокола. Показатель энергоемкости ВВП по Украине в 2,5 раза превышает среднемировой.

Деятельность, направленная на снижение выбросов СО2 хотя бы на 5% от общих объемов по области может принести дополнительны инвестиций в размере 13-18 млн. евро ежегодно.

Выбросы второго парникового газа – метана – в Донецкой области за 2005 год составили около 493 тыс. тон, что составляет более 60% общих выбросов метана по Украине, причем Донецк являет основным «поставщиком» этого газа в атмосферу области (28,5%).

В свою очередь, деятельность, направленная на снижение выбросов метана хотя бы на 10% в рамках реализации «гибких механизмов» Киотского протокола в Донецкой области может принести дополнительных инвестиций в размере 5-7 млн. евро ежегодно.

Рассмотрим наиболее актуальные для Донецкой области направления внедрения проектов совместного осуществления – утилизация шахтного метана.

Суть проектов по утилизации шахтного метана состоит в том, чтобы направлять газ метан угледобывающих предприятий не в атмосферу, как это делается сегодня в большинстве случаев, а на утилизационные установки.

Утилизационные установки могут быть представлены рядом современных технологий, описанных ниже.

1. Факельные установки (простое сжигание метана). Это наиболее востребованный способ утилизации шахтного метана у иностранных инвесторов проектов совместного осуществления. При относительно низких капиталовложениях (стоимость одной факельной установки составляет около 250 тыс. евро) обеспечиваются высокие результаты по сокращению выбросов парниковых газов (от 34 до 125 тыс.т СО2е/год). Обозначенный результат может означать ежегодное привлечение иностранных инвестиций в объемах от 200 до 750 тыс. евро соответственно.



Pages:     | 1 |   ...   | 19 | 20 || 22 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.