авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:     | 1 |   ...   | 20 | 21 || 23 |

«Донецкий национальный университет Donetsk National University Сборник научных трудов ...»

-- [ Страница 22 ] --

С точки зрения бухгалтерского учета, управление материальными затратами будет включать учет, классификацию, калькулирование и распределение затрат. С точки зрения менеджмента, процесс управления затратами – это система приемов и способов воздействия на исполнителей с помощью конкретного соизмерения затрат и результатов, включающая контроль и регулирование затрат. С экономической точки зрения, управление затратами включает: нормирование, планирование и прогнозирование затрат;

экономический анализ затрат.

Экономический анализ является одним из эффективных методов управления, который позволяет на основе изучения данных о затратах, сравнении фактических затрат с запланированными, выявить отклонения и принять оперативные меры. Анализ материальных затрат необходим для принятия многих управленческих решений: определения уровня безубыточности производства и запаса финансовой прочности на предприятии;

для анализа отклонения себестоимости;

для планирования и принятия управленческих решений.

Различают стратегическое и оперативное управление материальными затратами. Стратегическое управление – это управление затратами в рамках изменяющегося потенциала с целью обеспечения конкурентного преимущества по затратам. Управление осуществляется на основе общей стратегии ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ предприятия и количественных показателей. Оперативное управление – это управление затратами в рамках существующего потенциала с целью максимизации прибыли на основе количественных показателей.

Таким образом, механизм управления материальными затратами должен включать: анализ эффективности использования материальных ресурсов;

оценку основных факторов, влияющих на изменение материальных затрат;

систематизацию и комплексный анализ факторов;

экономическое обоснование и выбор оптимальной структуры производимой продукции;

экономическое обоснование объема выручки от реализации, покрывающей переменные и постоянные затраты;

контроль над материальными затратами и факторами, повлиявшими на их изменение.

Экономический анализ материальных затрат включает:

- исследование динамики и структуры затрат на производство продукции, сравнение фактических затрат с запланированными;

- анализ эффективности использования материальных ресурсов на предприятии;

- выявление и оценку основных факторов, влияющих на изменение материальных затрат.

Для оценки экономической эффективности использования материальных ресурсов необходимо:

- провести расчет дифференцированных и обобщающих показателей (материалоемкость, материалоотдача, рентабельность материальных затрат, коэффициент использования материальных ресурсов, относительная экономия материальных затрат);

- оценить влияние экстенсивности и интенсивности в использовании материальных затрат на прирост выпуска продукции. Экстенсивное использование ресурсов ориентировано на вовлечение в производство дополнительного количества ресурсов и времени их использования. Интенсивное использование ресурсов заключается в опережении темпов роста результатов производства по сравнению с темпами роста вовлекаемых в процесс производства ресурсов.

По результатам экономического анализа определяются направления повышения эффективности использования материальных затрат, к которым относятся:

- изменения объемов производимой продукции;

- изменения структуры производимой продукции;

- изменения уровня материальных затрат на единицу отдельных видов продукции;

- изменение цен на материальные ресурсы (изменение цены приобретения, изменение уровня транспорто-заготовительных расходов, воздействие инфляционных процессов);

- изменение норм и отклонение от норм расхода материальных ресурсов (в результате изменения технического уровня производства и улучшения организации производства и труда;

внедрения новых прогрессивных технологий;

механизации и автоматизации производства;

изменения конструкций изделий);

- замена материальных ресурсов (ликвидация излишних затрат и потерь).

Для предприятий перерабатывающей промышленности характерно многономенклатурное производство, в связи с чем возникает необходимость выбора наиболее рациональной структуры продукции при минимальном уровне затрат и выявления нерентабельных ее видов. Определение рациональных размеров выпуска основных видов продукции для ретроспективного периода на основе использования оптимизационной модели и их сравнение с составленным ранее планом позволит не только установить причины отклонений, но и выявить объективно обусловленные резервы более эффективного потребления материальных ресурсов.

Формирование оптимальной производственной программы предприятия подразумевает обоснование плана выпускаемой продукции, сбалансированного с производственно-экономическими возможностями предприятия, с целью установить резервы снижения материальных ресурсов, а также определить обоснованные размеры их поставок для управления резервами предприятия и повышения его конкурентного преимущества.

Система ограничений в задаче формирования оптимального плана производства должна включать ограничения, описывающие производственные возможности предприятия (ограничения по использованию производственных мощностей);

запланированные объемы поставок материальных ресурсов;

ограничения по выпуску продукции с учетом производственных возможностей и емкости рынка, заданий по росту производительности труда, затрат на единицу товарной продукции согласно установленным нормативам или в соответствии с требованиями обеспечения безубыточности.

Критерий эффективности системы материально-технического снабжения должен определяться:

затратами, связанными с хранением материалов;

издержками предприятия, вызванными порчей ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ материала;

издержками предприятия, связанными с несвоевременной поставкой материалов при недостаточных запасах;

дополнительной прибылью, получаемой предприятием при выпуске и реализации продукции, изготовленной из старых материалов с низкими ценами. Факторами, ограничивающими управление движением материальных запасов, могут быть: вместимость складских помещений;

ограниченность размера партии материалов, поступающих на предприятие.

Для выбора рациональной структуры производства применима экономико-математическая модель, целью решения которой является составление такого плана выпуска продукции, при реализации которого прибыль предприятия будет наибольшей при ограниченном использовании ресурсов. Исходными данными для разработки оптимальной программы производства продукции являются нормативная база и финансово-экономические показатели деятельности предприятия за отчетный период. Выходные параметры – оптимальная структура производства продукции, при которой с учетом ограниченности ресурсов предприятие будет получать максимальную прибыль.

При этом должны выполняться следующие условия:

- ограничения по объему выпуска (условие позволяет учитывать директивные задания по выпуску отдельных видов продукции);

- производственные возможности предприятия (условие формирует требование соответствия выпуска продукции существующим производственным мощностям);

- запланированные объемы поставок материальных ресурсов (условие учитывает, что предприятие не может использовать больше материальных ресурсов различных видов, чем позволяет материально-техническое снабжение);

- ограничения по затратам труда (условие учитывает кадровый потенциал предприятия);

- ограничения по поставкам продукции с учетом договорных обязательств и потенциальной емкости рынка (условие задает верхнюю и нижнюю границы объема поставки определенного вида продукции с учетом емкости рынков сбыта);

Последний этап процесса управления затратами – контроль – реализуется с помощью экономического анализа и предполагает сравнение фактических результатов с планируемыми и принятие необходимых мер в случае их расхождения.

Снижение материальных затрат совершенно необходимо для повышения эффективности деятельности предприятия, его конкурентоспособности и максимизации прибыли без увеличения объемов производства. Обеспечить снижение материальных затрат возможно посредством построения комплексной, научно обоснованной системы управления ими на отечественных предприятиях.

Основной задачей функционирования предприятий является оптимизация их деятельности с целью повышения конкурентоспособности выпускаемой продукции. Для этого необходимо обеспечить снижение себестоимости производимой продукции, оптимизировать структуру производства, совершенствовать маркетинговую деятельность предприятий.

Полное и своевременное обеспечение предприятия сырьем и материалами необходимого ассортимента и качества является важнейшим условием выполнения планов по производству продукции, снижению ее себестоимости, росту прибыли и рентабельности.

Предприятиям, в условиях дефицита собственных средств, для реализации ресурсосберегающих мероприятий требуется всестороннее экономическое обоснование ресурсосбережения в общей системе стратегических целей, что, в свою очередь, приводит к целесообразности применения системного подхода и анализа. Вот почему актуализируется проблема исследования и разработки новых подходов к решению задач снижения материальных затрат на предприятиях, а также объективной оценке их производственно-финансовой деятельности, разработке различных вариантов их дальнейшего развития, расчете упущенной экономической выгоды и оценке резервов.

На основании вышеизложенного можно сделать следующие выводы. Для выявления внутрипроизводственных резервов экономии и рационального использования материальных ресурсов необходимо:

1) Оценить потребность предприятия в материальных ресурсах. Планирование затрат, связанных с потреблением сырья и материалов, покупных изделий и полуфабрикатов, осуществляется в увязке с планом производства продукции. При расчете определяются все материальные затраты на производство и реализацию продукции, на восполнение запасов незавершенного производства, полуфабрикатов, инструментов и приспособлений собственной выработки, подготовку и освоение новых видов продукции и технологических процессов, пуско-наладочные работы. Расчет затрат на ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ материалы, покупные полуфабрикаты и комплектующие изделия составляется исходя из объема производства отдельных видов продукции и технически обоснованных норм расхода материальных ресурсов на единицу продукции, установленных для планируемого периода. На основе норм расхода потребляемых материальных ресурсов и цен их приобретения определяется величина плановых затрат на единицу продукции в стоимостном выражении. При этом для оценки используются цены, действующие на данный момент, и с учетом прогнозируемого уровня инфляции. Таким образом, для расчета затрат на приобретение сырья и материалов требуется следующее: нормы расхода на единицу продукции;

цены на данный вид сырья и материалов;

план производства продукции. Важным фактором является рационально организованное материально-техническое снабжение и эффективное использование материальных ресурсов в производстве. Потребность в материальных ресурсах определяется в разрезе их видов на нужды основной и неосновной деятельности предприятия и на запасы, необходимые для нормального функционирования.

2) Изучить качество планов материально-технического обеспечения и анализ их выполнения, проверить полноту учета потребности в них и обоснованность размера этой потребности, исходя из прогрессивных норм расходования материалов на выработку отдельных изделий. Особенно это необходимо в периоды инфляции и дестабилизации хозяйственных связей между поставщиками и потребителями материальных и сырьевых ресурсов, когда наблюдается тенденция к получению излишних материалов, созданию сверхнормативных запасов, снижению эффективности их использования.

3) Определить систему факторов, обусловливающих отклонение фактических показателей использования материалов от плановых или соответствующих показателей за предыдущий период и количественно измерить влияние факторов на выявленные отклонения показателей.

4) Определить влияние изменения отпускных цен и структуры продукции на материалоемкость, а также.

5) Оценить динамику уровня материальных затрат на отдельные виды продукции, обусловленную изменением нормативного расхода материальных ресурсов и заменой одного их вида другим.

Таким образом, принципами эффективного управления материальными затратами на предприятиях должны стать:

- научная обоснованность применяемых норм расхода материальных ресурсов;

- комплексность экономического анализа материальных затрат;

- системность управления материальными затратами.

РЕЗЮМЕ В статье рассмотрены экономические аспекты управления материальными затратами на предприятиях. Приведена характеристика этапов механизма управления материальными затратами на предприятиях. Определены направления экономии и рационального использования материальных ресурсов на предприятиях.

Ключевые слова: материальные затраты, предприятие, экономия, материальные ресурсы РЕЗЮМЕ У статті розглянуті економічні аспекти управління матеріальними витратами на підприємствах.

Наведена характеристика етапів механізму управління матеріальними витратами на підприємствах.

Визначено напрями економії та раціонального використання матеріальних ресурсів на підприємствах.

Ключові слова: матеріальні витрати, підприємство, економія, матеріальні ресурси SUMMARY The article deals with economic aspects of material costs in enterprises. The characteristic stages of the mechanism of management of material costs for enterprises. Identified areas of saving and rational use of material resources in the enterprise.

Keywords: material costs, enterprise, saving, material resources ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ ОСОБЛИВОСТІ ВПЛИВУ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ НА ПРОФЕСІЙНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ МОЛОДІ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ Якимова Н.С., аспірантка, Донецький національний університет, м. Донецьк, Україна Кожна людина на певному етапі свого життя стає перед проблемою вибору професії і незалежно від того, продовжуватиме юнак або дівчина навчання чи безпосередньо включиться у трудову діяльність, професійне самовизначення набуває особливої уваги. Від нього залежить не тільки матеріальний добробут, а й можливість самореалізації, психологічний комфорт, статус у суспільстві, задоволеність працею тощо. Тому навчальні заклади та центри зайнятості як найважливіші суспільні інститути держави мають надавати молоді допомогу в адаптації до нових виробничих відносин за рахунок створення умов для особистісного зростання, підвищення рівня інформованості про різні аспекти праці, всіляко сприяти їх професійному самовизначенню. Особливо гостро постає зазначена проблема в умовах подолання наслідків системної фінансово-економічної кризи, що негативно позначилась на рівні проведення професійної орієнтації молоді.

Над проблемою підготовки молоді до професійного самовизначення працювало і працює багато дослідників. Так, психолого-педагогічним та соціально-економічним основам підготовки молоді до вибору професії присвятили праці К. Бондарчук, В. Гладкова, М. Захаров, Є. Клімов, Г. Костюк, Е.

Лібанова, Ю. Маршавін, І. Назімов, К. Платонов, М. Пряжніков, В. Пухлій, В. Рижков, В. Савченко, В. Симоненко, С. Чистякова, Б. Федоришин, В. Ядов та інші. Отже, фактично кожен з аспектів професійного самовизначення був висвітлений у науковій літературі. Проте високий рівень безробіття серед молоді і плинність кадрів, велика кількість людей, незадоволених своєю спеціальністю, свідчать про те, що питання вибору професії молоддю не можна вважати розв’язаним.

Крім того, досвід попередників потребує переосмислення й оцінки з позиції завдань сьогодення.

Метою роботи є оцінка стану системи профорієнтації молоді Донецької області з урахуванням впливу системної кризи, визначення проблем профорієнтаційної роботи та розробка напрямів її вдосконалення.

Процес професійного самовизначення складний і багато в чому суперечливий. З одного боку, він має враховувати інтереси, нахили, здібності особистості, а з другого – потреби суспільства у працівниках і спеціалістах певних сфер професійної діяльності. Отже, на професійне самовизначення впливають інтереси особистості та потреби суспільства. Забезпечити їх взаємодію, поєднання інтересів покликана професійна орієнтація.

Щоб обґрунтувати всю значущість вказаної проблеми, слід зазначити, що основними причинами безробіття населення в Україні, по-перше, є падіння обсягів виробництва внаслідок впливу фінансово-економічної кризи, а, по-друге, необґрунтований, помилковий вибір молоддю професій, що не мають попиту на ринку праці. Це зумовлено відсутністю ефективної системи профорієнтації населення, яка має сприяти свідомому професійному вибору.

Враховуючи той факт, що нині профорієнтаційна робота в Україні здійснюється лише в Державній службі зайнятості населення, а також, що стан професійної орієнтації молоді на даному етапі не досить задовільний і носить подекуди лише декларативний характер, слід приділити увагу інформації, яка охарактеризує рівень охоплення профорієнтаційними послугами молодь.

Сконцентруємо увагу саме на оцінці рівня організації профорієнтаційної роботи серед молоді Донецької області.

Як зазначено вище, важливе місце в профорієнтаційній роботі займають центри зайнятості. Так, результатом розгортання широкомасштабної інформаційно-роз’яснювальної кампанії центрів зайнятості серед молоді за 9 місяців 2010 р. стало охоплення профорієнтаційними послугами 58,3 тис.

осіб, які навчаються в навчальних закладах різних типів, що на 9,3 тис. осіб більше, ніж у 2009 р. і на 3,3 тис. осіб менше, ніж у 2008 р. (табл. 1).

© Якимова Н.С., ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ Таблиця Організація профорієнтаційної роботи серед молоді у Донецькій області [1] Чисельність осіб, охоплених Надано послуг в тому числі профорієнтаційними профконсультацій послугами, усього профінформацій по профвідбору Роки Усього них них Усього 179727 598325 363833 233126 незайняте населення, 101515 510891 302871 206654 у тому числі: молодь у віці до 35 років 52845 238893 148084 90247 до з них молодь у віці до 18 років 405 1827 1266 560 10. зайняте населення, 78212 87434 60962 26472 у тому числі: особи, що навчаються у 58336 66433 41780 24653 навчальних закладах різних типів з них учні загальноосвітніх шкіл 51802 59577 36002 23575 Усього 227454 858024 521436 334785 незайняте населення, 153866 773795 463571 308421 у тому числі: молодь у віці до 35 років 78575 358344 220100 137450 з них молодь у віці до 18 років 450 1738 1069 669 зайняте населення, 73588 84229 57865 26364 у тому числі: особи, що навчаються у 49050 57942 34899 23043 навчальних закладах різних типів з них учні загальноосвітніх шкіл 43369 51669 29854 21815 За 9 місяців 2010 р. 51,8 тис. учнів загальноосвітніх шкіл отримали 59,6 тис. профорієнтаційних послуг, 36,0 тис. – професійно-інформаційних та 23,5 тис. – професійно-консультаційних. Як бачимо з табл. 1, в період до жовтня 2010 р. молоді було надано близько 238,9 тис. профорієнтаційних послуг, молоді у віці до 18 років –1,8 тис. послуг. Це майже в 3 рази більше, ніж особам, що навчаються у навчальних закладах різних типів.

Профорієнтаційними послугами в 2008 р. в Донецькій області було охоплено 56,5 тис.

випускників шкіл (що на 13% більше, ніж у 2007 р.), з яких 48% отримали індивідуальні професійні консультації спеціалістів служби зайнятості. У 2007 р. профорієнтаційними послугами було охоплено 49,9 тис. випускників шкіл, з яких 41% отримали індивідуальні професійні консультації спеціалістів служби зайнятості. Кількість випускників, які звернулися до служби зайнятості в 2007 р. у порівнянні з 2006 р. зросла на 53%.

В результаті аналізу даних щодо організації профорієнтаційної роботи серед молоді у Донецькій області за період з 2007 р. по жовтень 2010 р., необхідно зробити висновок, що найбільш ефективна профорієнтація серед шкільної молоді проводилась у 2008 р. (56,5 тис. випускників), а найгірші показники за вказаний період отримано у 2009 р. (43,4 тис. випускників). Отриманий результат обґрунтовується чималим впливом системної кризи, що призвела до складного економічного стану в країні, що не могло не позначитися також і на профорієнтації. Але, як бачимо з табл. 1, показники, отримані за 9 місяців 2010 р., перевищують відповідні показники 2009 р. Це свідчить про покращення стану професійної орієнтації молоді та поступове подолання наслідків системної кризи.

Важливим аспектом у професійній орієнтації є також проведення профорієнтаційних заходів серед молоді. Так, протягом 2009 р. та за 9 місяців 2010 р. Донецьким обласним центром зайнятості ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ та Управлінням освіти і науки Донецької обласної державної адміністрації проводились ярмарки вакансій для молоді, дні відкритих дверей навчальних закладів, професіографічні екскурсії на підприємства, організовувались зустрічі з роботодавцями та успішними підприємцями, Героями та ветеранами праці. Запроваджено проведення позакласних заходів: уроки вибору професій, професіографічні зустрічі, уроки реального трудового життя, дні кар’єри, профорієнтаційні семінари, ярмарки професій та послуг служби зайнятості, інформаційні дні, Дні відкритих дверей центрів зайнятості для випускників шкіл, презентації курсів навчання, профорієнтаційні бесіди, семінари, батьківські збори та інші (табл. 2).

Необхідно звернути увагу на те, що у 2008 р. було проведено 527 інформаційних днів у школі з залученням майже 11 тис. випускників, що на 293 заходи більше, ніж у 2007 р.;

65 ярмарок професій та послуг служби зайнятості для випускників шкіл, в яких брали участь 18,9 тис. учнів, що на 9, тис. учасників менше, ніж у 2007 р. Також у школах були проведені 463 уроки вибору професій за участю 11,7 тис. учнів. Всього було проведено 1451 захід з профорієнтації. У порівнянні з 2007 р.

кількість профорієнтаційних заходів збільшилася на 529. Це сприяє професійному визначенню молодого населення.

На основі табл. 2 можна зробити висновок про те, що у 2009 р. найбільшу увагу приділяли проведенню уроків вибору професії (398 заходів), що на 65 заходів менше, ніж у 2008 р., та професіографічним зустрічам (236 заходів), що на 76 заходів більше, ніж у 2008 р. Менш за все було проведено ярмарок професій (63 заходи) та уроків реального трудового життя (88 заходів). У порівнянні з 2008 р. кількість заходів з професійної орієнтації в 2009 р. зменшилася на 353.

Таблиця Групові та масові заходи з випускниками загальноосвітніх шкіл [2;

3;

4] Назва заходу вибору День ЦЗ для професій та послуг служби зайнятості для випускників Інформаційний Професіографі випускників ЗОШ трудового життя Роки день в школі Ярмарок чні зустрічі реального Урок Урок професії шкіл Кількість заходів 221 267 56 58 87 Кількість учасників 8118 7015 2085 1363 3146 2006 Профінформаційні 8118 7092 2085 1363 3146 послуги Тестування 3828 5477 1288 765 1447 Кількість заходів 234 301 133 98 86 Кількість учасників 9369 7957 3160 2467 4181 2007 Профінформаційні 9369 7957 3160 2467 4187 послуги Тестування 3177 6466 2072 1278 2391 Кількість заходів 527 463 147 160 89 Кількість учасників 10953 11752 3894 3652 3944 2008 Профінформаційні 10953 11752 3894 3652 3944 послуги Тестування 5163 9239 2677 2409 2688 Кількість заходів 205 398 88 236 108 Кількість учасників 6257 9233 2198 5295 4042 2009 Профінформаційні 6257 9233 2215 5317 4042 послуги Тестування 2958 7997 1349 3577 2436 Протягом І півріччя 2010 р. профорієнтаційними послугами було охоплено 43,0 тис. випускників шкіл, з яких 20,4 тис. осіб (47,4%) отримали індивідуальні професійні консультації спеціалістів служби зайнятості. Також слід відмітити, що станом на 01.07.2010 р. було проведено 746 заходів з ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ профорієнтації. Ці дані свідчать про те, що за цей період кількість заходів та осіб, охоплених профорієнтацією, майже зрівнялась з відповідною кількістю за 2009 р., що говорить про покращення стану профорієнтаційної роботи.

З метою більш ґрунтовного аналізу доцільно виокремити з вказаних даних кількість профорієнтаційних заходів, проведених з випускниками загальноосвітніх шкіл протягом 2006- рр. (рис. 1). Як бачимо з рис. 1, спостерігається поступове зростання кількості заходів з профорієнтації протягом 2006-2008 рр., а з 2008 р. – їх різке зменшення. Слід відзначити, що кількість проведених заходів у 2009 р. подекуди навіть менша, ніж у 2007 р. (інформаційний день у школі, ярмарок професій, урок реального трудового життя). Це обумовлено проявами системної фінансово-економічної кризи, що вплинуло на кількість профорієнтаційних заходів.

Рис. 1. Кількість профорієнтаційних заходів, проведених з випускниками загальноосвітніх шкіл протягом 2006-2009 рр.

Так, в результаті більш детального аналізу було ще раз засвідчено, що фінансово-економічна криза не оминула й систему професійної орієнтації. Її вплив негативно позначився на кількості профінформаційних заходів та тестувань. Але завдяки ефективній роботі Донецької обласної служби зайнятості негативний вплив системної кризи поступово зменшується, про що свідчить збільшення кількості проведених заходів.

Слід підкреслити, що спеціалістами з профорієнтації Донецької обласної служби зайнятості систематично проводяться не тільки різноманітні групові профорієнтаційні заходи для учнів, а й запроваджені в практику профорієнтаційної роботи заходи з батьками учнів, індивідуальні консультації батьків з дітьми-випускниками (табл. 3).

Як бачимо з табл. 3, найвищі показники були зафіксовані у 2008 р. В період з 2006 р. по 2008 р.

спостерігалось поступове підвищення кількості заходів з учнями, батьками та працівниками освіти, а з 2008 р. – їх різке скорочення. Так, в 2009 р. ( у порівнянні з 2008 р.) кількість заходів з учням скоротилася на 353, з батьками – на 108. Також скоротилась чисельність осіб, що приймали участь у профорієнтаційних заходах – загалом на 15,5 тис. осіб. Ці показники ще раз засвідчують негативний вплив системної кризи на систему профорієнтації у Донецькій області.

Таким чином, проведений аналіз сучасного стану системи професійної орієнтації молоді Донецької області підкреслює пагубний вплив системної фінансово-економічної кризи на профорієнтаційну роботу служби зайнятості та дозволяє зробити висновок про те, що недостатнє її фінансування в умовах спаду економіки також позначилось на ефективності системи профорієнтації.

ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ Таблиця Інформація про заходи, проведені зі шкільною молоддю, батьками та працівниками освіти [2;

3;

4] Кількість ЗОНЗ, що профорієнтаційними З них:

профорієнтаційних з з з які які які заходів усього працівниками Роки Чисельність Чисельність Чисельність прийняли прийняли прийняли Кількість Кількість Кількість Кількість заходами батьками охоплені учнями заходів заходів заходів участь участь участь освіти осіб, осіб, осіб, 2006 620 841 763 36576 65 1788 85 2007 918 1337 922 55669 244 4942 171 2008 946 2026 1451 53144 302 7437 273 2009 946 1559 1098 39365 194 6301 267 до 07.2010 946 994 746 33763 137 4680 111 Комплексне дослідження сучасного стану профорієнтаційної роботи серед молоді виявило наступні проблеми, що стали особливо актуальними в умовах подолання кризових явищ:

відсутність системи державних соціальних стандартів з надання профорієнтаційних послуг;

недосконалість науково обґрунтованих нормативів кадрового забезпечення надання профорієнтаційних послуг;

відсутність належної власної матеріальної бази служби зайнятості для забезпечення диференційованого підходу до надання профорієнтаційних послуг різним верствам як зайнятого, так і незайнятого населення;

необхідність розширення взаємозв’язків з навчально-виховними та професійними навчальними закладами різних форм власності для здійснення на їх базі профорієнтаційної роботи;

стихійність, поодинокість, формалізм у здійсненні профорієнтаційної роботи у навчальних закладах, її незадовільний стан та відсутність кабінетів, кутків профінформації;

відсутність єдиної наукової системи профорієнтаційної роботи у навчальних закладах, сучасної науково-методичної літератури з цієї проблеми через застарілі підходи в організації профорієнтації та слабку матеріально-технічну базу;

відсутність педагогічних вищих навчальних закладів, які б готували спеціалістів профорієнтологів;

потреба в удосконаленні організаційної структури управління профорієнтаційною роботою.

Для вирішення зазначених проблем необхідно розробити напрями вдосконалення профорієнтаційної роботи в умовах подолання негативних наслідків фінансово-економічної кризи, наприклад: розширення взаємозв’язків з навчальними закладами;

збільшення штатної чисельності спеціалістів з професійної орієнтації;

збільшення рівня фінансування профорієнтаційної роботи;

впровадження ефективних та дієвих Програм професійної орієнтації та вдосконалення існуючих щодо усунення негативних кризових явищ в сфері профорієнтації на близьку та далеку перспективу;

покращення матеріально-технічної бази в центрах зайнятості та навчальних закладах;

впровадження системи соціальних стандартів з профорієнтації тощо.

Для вдосконалення системи професійної орієнтації необхідно: створити ефективний взаємозв’язок між ринком праці та ринком освітніх послуг, що скоротить дисбаланс на ринку праці;

розробити збірник найбільш затребуваних професій, що буде містити опис цих професій (професіограми) та інформацію з їх пошуку;

формування дієвого механізму надання інформації про сучасний стан ринку праці;

створити необхідні правові, організаційні, технічні та інформаційно методичні передумови для професійної самореалізації молоді;

в рамках розширення взаємозв’язків з навчальними закладами розробити систему профорієнтаційних заходів з учнями загальноосвітніх шкіл шляхом впровадження профорієнтаційних класних годин, бесід, профорієнтаційних конференцій;

забезпечити виконання завдань регіональної та місцевих програм зайнятості населення, зосередивши увагу на підвищенні якості та результативності надання профорієнтаційних послуг молоді з урахуванням негативних соціальних наслідків економічної кризи тощо.

ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ З метою підвищення ефективності організації та здійснення профорієнтаційної роботи серед молоді має стати налагодження співпраці центрів зайнятості з навчальними закладами, представниками структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, кадрових агенцій, кадрових служб підприємств, центрів працевлаштування випускників вищих навчальних закладів тощо, а також з роботодавцями та батьками молодих людей.

Таким чином, вирішення вищезазначених проблем та впровадження вказаних напрямів вдосконалення профорієнтаційної роботи Донецької обласної служби зайнятості дозволить удосконалити стан профорієнтаційної роботи серед молоді та подолати негативні наслідки системної фінансово-економічної кризи.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Організація профорієнтаційної роботи у Донецькій області за 9 місяців 2010 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dcz.gov.ua/don/ control/uk/publish/article?art_id=16058&cat_id=1205348.

2. Про стан роботи служби зайнятості Донецької області щодо організації професійної орієнтації (2009 рік): звіт відділу організації профорієнтації Донецького обласного центру зайнятості. – 12 с.

3. Про стан роботи служби зайнятості Донецької області щодо організації професійної орієнтації (2008 рік): звіт відділу організації профорієнтації Донецького обласного центру зайнятості. – 20 с.

4. Про стан роботи служби зайнятості Донецької області щодо організації професійної орієнтації (2007 рік): звіт відділу організації профорієнтації Донецького обласного центру зайнятості. – 29 с.

РЕЗЮМЕ Стаття присвячена актуальним проблемам професійного самовизначення учнівської молоді, можливостям вибору майбутньої професії. У статті проаналізовано сучасний стан профорієнтаційної роботи серед молоді Донецької області з урахуванням впливу системної кризи та запропоновано заходи щодо вдосконалення діяльності в сфері профорієнтації.

Ключові слова: професія, кар'єра, молодь, криза РЕЗЮМЕ Статья посвящена актуальным проблемам профессионального самоопределения учащейся молодежи, возможностям выбора будущей профессии. В статье анализируется современное состояние профориентационной работы среди молодежи Донецкой области с учетом влияния системного кризиса и предложены мероприятия по совершенствованию деятельности в сфере профориентации.

Ключевые слова: профессия, карьера, молодежь, кризис SUMMARY The article is devoted to actual problems of professional self-determination of learning youth, opportunity to choose their future profession. The article examines the modern condition of career guidance among the youth of Donetsk region, taking into account the influence of a systemic crisis and proposed measures to improve the work in sphere of vocational guidance.

Keywords: profession, career, youth, crisis ЗОВНІШНЯ ЗАБОРГОВАНІСТЬ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ В УМОВАХ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ 2008-2010 РОКІВ Якубовський С.О., д.е.н., професор, завідувач кафедри світового господарства і міжнародних економічних відносин Одеського національного університету імені І.І. Мечникова Родіонова Т.А., пошукач кафедри світового господарства і міжнародних економічних відносин Одеського національного університету імені І.І. Мечникова В умовах глобалізації світового господарства більшість країн світу отримала майже вільний доступ до міжнародних ринків збуту, технологій та зовнішніх фінансових ресурсів. При цьому перед країнами постав вибір: чи здійснювати рестриктивну грошово-кредитну та бюджетну політики, обмежувати зростання рівня життя населення, зокрема стримувати споживчий попит на товари, що імпортуються, стимулюючи розвиток національного виробництва товарів і послуг, що займуть власне © Якубовський С.О., Родіонова Т.А., ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ місце на світовому ринку, чи, навпаки, проводити експансійну грошово-кредитну та бюджетну політики, стимулюючи внутрішній попит і, відповідно, економічне зростання постійним збільшенням бюджетних витрат та залученням дешевих зовнішніх фінансових ресурсів. Більшість країн Азії, зокрема Японія та Китай, частина країн Європи, зокрема Німеччина, обрали перший шлях. США, більша частина європейських країн, зокрема Велика Британія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, обрали другий шлях.

У статті проаналізуємо особливості боргової та бюджетної політики країн Центральної і Східної Європи на прикладі Чехії, Польщі, Угорщині та України. Визначимо динаміку та структуру зовнішнього боргу країн, його впливу на стійкість національних фінансових систем.

Масштаби зовнішнього боргу країн та значущість його впливу на розвиток національних економік обумовили інтерес вчених до цієї проблематики, що сприяло появі у вітчизняній науці досліджень, зокрема роботи О.Барановського, Т.Вахненко, В.Гейця, Н.Зражевської, В.Новицького, О.Плотнікова, О.Рогача, С.Циганова, В.Шевчука, В.Шпачка, які присвячені аналізу ролі зовнішнього боргу у фінансовій системі держави в умовах глобалізації світогосподарських зв’язків.

Віддаючи належне науковим напрацюванням вітчизняних та іноземних вчених, слід зауважити, що існує потреба у подальших дослідженнях, оскільки формування зовнішнього боргу європейських держав, зокрема України, відбувається в умовах економічної кризи та поглиблення європейської інтеграції, коли має місце переосмислення ролі іноземного капіталу в економічному зростанні країн. Тому результати дослідження, наведені у роботі, щодо виявлення і оцінювання динаміки зростання зовнішнього боргу Чехії, Польщі, Угорщини і України та його впливу на стійкість національних фінансових систем в умовах світової валютно-фінансової кризи є актуальними.

Фінансова криза, яка почалася на ринку субстандартних іпотечних кредитів США у 2007 році, охопила всю світову економіку. При цьому багато країн, що були безпосередньо не пов'язані з американським іпотечним ринком, і які, як вважалося, мали хороші макроекономічні показники, зокрема країни ЄС та СНД, постраждали під час кризи сильніше, ніж США.

Кризі передував період дуже успішного розвитку світового господарства: середньорічні темпи зростання ВВП збільшилися в 2000 - 2007 роках до 4,2% (у попередні 20 років вони становили в середньому 3%) [1]. Головною причиною суттєвого зростання світового ВВП у передкризовий період стала інтенсивна глобалізація інвестиційної та виробничої діяльності, що призвела до поступового об’єднання історично відособлених і відмінних одна від одної економік у єдине ринкове господарство. У ході цього процесу відбулося утворення нової економічної системи, у якій бар’єри на шляху міжнародної інвестиційної, виробничої і торговельної діяльності або цілком відсутні (країни Європейського Союзу), або зведені до мінімуму (інші країни-члени Світової організації торгівлі).

Слід зазначити, що одним із основних наслідків глобалізації стало постійне зростання зовнішнього боргу більшості країн світу. На початку 2010 року найбільший зовнішній борг був накопичений у США – 13,768 трлн. дол. За ними йдуть 7 країн ЄС: Велика Британія – 9,361 трлн.

дол., Франція – 5,205 трлн., Німеччина – 5,136, Італія – 2,551, Іспанія – 2,545, Нідерланди – 2,472, Ірландія – 2,321. Зовнішній борг Японії дорівнює 2,086 трлн. дол., Люксембургу – 2,016, Бельгії – 1,253, Швейцарії – 1,212, Австралії – 1,024, Канади – 970, млрд. дол., Швеції – 882 млрд., Австрії – 832, Гонконгу – 673, Данії – 607, Греції – 589, Норвегії – 555, Португалії – 548. Сумарний зовнішній борг усіх країн зони євро становить 14,969 трлн. дол. [2].

Зовнішній борг України станом на 1 липня 2010 року дорівнював 104,5 млрд. дол. [3].

Для аналізу впливу зовнішнього боргу на економічний розвиток держави має значення не лише його номінальна сума, а і співвідношення зовнішнього боргу до макроекономічних показників країн, перш за все, до валового внутрішнього продукту (ВВП). За цим показником лідирує Ірландія, для якої сукупний зовнішній борг становить 1267% ВВП, а зовнішній борг на одного громадянина – 567,8 тис. доларів. За нею йдуть: Швейцарія з відповідними показниками 422,7% та 176,1 тис. дол.;

Велика Британія – 408,3% та 148,7 тис. дол.;

Нідерланди – 365% та 146,7 тис. дол., Бельгія – 320,2% та 119,7 тис. дол.;

Данія – 298% та 110,4 тис. дол.;

Австрія – 252,6% та 101,4 тис. дол.;

Франція – 236% та 78,4 тис. дол.;

Португалія – 214,4% та 47,3 тис. дол.;

Гонконг – 205,8% та 89,5 тис. дол.;

Норвегія – 199% та 117,6 тис. дол.;

Швеція – 194,3% та 73,9 тис. дол.;

Фінляндія – 188,5% та 69,5 тис.

дол.;

Німеччина – 178,5% та 63,3 тис. дол.;

Іспанія – 171% та 59,5 тис. дол.;

Греція – 161% та 51,5 тис.

дол.;

Італія – 126,7% та 39,7 тис. дол.;

Австралія – 111,3% та 41,9 тис. дол.;

США – 94,3% та 43,8 тис.

дол. Отже, незважаючи на те, що саме Сполучені Штати є найбільшим боржником у світі, за ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ співвідношенням зовнішнього боргу до ВВП країна посідає лише 20 місце, що значно краще відповідного показника для більшості країн ЄС.

В умовах обмеженого доступу до зовнішніх фінансових ресурсів, спричиненого світовою фінансово-економічною кризою, темп приросту зовнішнього боргу України впродовж 2009 року суттєво уповільнився і за рік склав 2,3% проти 27,1% у 2008 році. Обсяг валового зовнішнього боргу України на 1 січня 2010 року становив 104 млрд. дол. (88,9% від ВВП), на одного мешканця припадало 2,3 тис. дол. зовнішніх запозичень країни [4].

Наведені дані свідчать про те, що саме у Європейському Союзі накопичено максимальні обсяги зовнішніх запозичень, що стає суттєвою перешкодою на шляху сталого соціально економічного розвитку країн регіону.

Проаналізуємо динаміку зростання обсягів зовнішніх запозичень країн ЄС під час світової фінансово-економічної кризи. За останні два роки (липень 2008 – березень 2010 року) в більшості країн ЄС обсяг зовнішнього боргу скоротився. За темпами його скорочення лідирує Велика Британія – 2,1 трлн. дол. За нею йдуть Німеччина, Бельгія, Нідерланди з відповідним скороченням зовнішнього боргу у 704, 453 та 412 млрд. дол. Сумарно за зоною євро скорочення зовнішнього боргу відбулося на 1,945 трлн. дол.

У шести країнах ЄС під час кризи відбулося збільшення обсягів зовнішнього боргу.

Найбільше зростання спостерігалось у Швеції – 178,8 млрд. дол. За нею йдуть Греція, Угорщина та Румунія з відповідним зростанням обсягів зовнішніх запозичень на 25,8, 23,9 та 12,4 млрд. дол. [5].

В Україні з липня 2008 по червень 2010 року сумарні обсяги зовнішнього боргу збільшилися з 94,9 до 104,5 млрд. дол.

За терміном погашення зовнішнього боргу в більшості країн ЄС привалюють довгострокові запозичення: на 1 квітня 2010 року частка довгострокових зобов’язань у сукупному зовнішньому борзі країн ЄС становила 55%. Для Франції частка довгострокових зобов’язань дорівнює 59,7%, Німеччини – 67,5%, Італії – 74,4%, Іспанії – 70,1%, Нідерландів – 60,9%, Ірландії – 60,8%. Лише у двох країнах ЄС у боргових зобов’язаннях привалює короткостроковий борг – для Мальти частка довгострокових зобов’язань у сукупному зовнішньому борзі становила – 23,7%, для Великої Британії – 28,6%. Для України частка довгострокових зобов’язань у сукупному зовнішньому борзі дорівнює 79,5%.

Сукупний державний борг України на початку 2010 року складав 33% ВВП порівняно з 20% на кінець 2008 року і 12,3% - на кінець 2007 року. Крім того, прямий держборг України в 2009 році збільшився з 13,8% ВВП до 23,2% ВВП, гарантований - з 6,2% ВВП до 9,8% ВВП.

У 2009 році суттєво змінилися акценти в структурі заборгованості за секторами економіки України: рік був позначений заміщенням боргу банківського сектору боргом секторів державного управління та органів грошово-кредитного регулювання, частка яких у валовому зовнішньому борзі зросла за рік з 16,4% до 23,1%, а банківського зменшилась з 38,8% до 29,6%. Частка інших секторів економіки становила 47,3% проти 44,8% на кінець 2008 року [4].

Головною причиною зростання внутрішнього та зовнішнього державного боргу країн ЄС став стан національних бюджетів, дефіцити яких значно зросли в умовах світової валютно-фінансової кризи.

Слід зазначити, що саме значне бюджетне фінансування європейських компаній і банків, які постраждали під час світової фінансової криси, стало головним чинником стрімкого зростання дефіцитів бюджетів країн ЄС. У докризовий період (2007 р.) лише для двох країн – Греції та Угорщини співвідношення дефіциту бюджету до ВВП перевищувало 3%. Середній показник співвідношення дефіциту бюджету до ВВП 27 країн ЄС становив 0,8%, зони євро – 0,6%. В одинадцяти країнах ЄС – Фінляндії, Данії, Швеції, Люксембурзі, Кіпрі, Естонії, Іспанії, Нідерландах, Німеччині, Ірландії, Болгарії спостерігався профіцит державного бюджету [6].

Детальніше проаналізуємо динаміку і структуру зовнішнього боргу трьох країн Центральної та Східної Європи: Польщі, Чехії, Угорщини.

Протягом першого десятиліття ХХІ століття зовнішній борг Польщі майже постійно зростав.

На початку 2010 року довгострокова заборгованість країни складала 210,5 млрд. дол., приріст у порівнянні з 2008 р. становив 17,9%, тоді як в 2008 р. довгострокова заборгованість збільшилася у порівнянні з 2007 роком лише на 3,0%. Це пов'язано із необхідністю залучення довгострокових коштів на відновлення економіки Польщі після кризи, тоді як короткостроковий борг складав 69, млрд. дол., що лише на 7,2% перевищує показник 2008 р. [5].

ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ Державний зовнішній борг зріс в 2009 р. на 29,6% у порівнянні з 2008 р., в той час, як в р. він, навпаки, скоротився на 14,5% у порівнянні з 2007 р. Зростання банківської заборгованості сповільнилося в 2009 р. (3,0% приріст порівняно з 2008 р.), тоді як в 2008 р. приріст складав 49,5%.

Основною складовою зовнішнього боргу країни на 1 липня 2010 року був корпоративний зовнішній борг – 43,3% від загального обсягу зовнішньої заборгованості (106,1 млрд. дол.). Друге місце займав зовнішній державний борг - 33,9%, (83,2 млрд. дол.), на третьому місці - заборгованість банківського сектора - 22,8% (55,8 млрд. дол.). Така ситуація спостерігається з 2001 р., коли бурхливий розвиток економіки країни призвів до того, що корпоративний зовнішній борг уперше перевищив державний. На 1 липня 2010 р. він складав 128% державного зовнішнього боргу.

На початок 2010 року зовнішній борг Польщі складав 59,6% ВВП або 281 млрд. дол. [7, c.

1044-1052]. За останні 5 років найбільш стрімкого зростання зазнала заборгованість банківського сектору - 318,2% зростання;

на другому місці - зростання заборгованості інших секторів економіки – 118%;

на третьому – збільшення державного зовнішнього боргу – на 51,7%.

На початок 2010 року 83,9% зовнішнього державного боргу складали боргові цінні папери, ризик неповернення яких є мінімальним. 95,1% банківської заборгованості складали кредити іноземних банків. 53% заборгованості небанківського сектора складають позики і торговельні іноземні кредити.

За станом на 1 липня 2010 валовий зовнішній борг Чехії складав 80,469 млрд. дол., що становить близько 40% ВВП країни [7, c. 404-412]. За останні 17 років обсяг валового зовнішнього боргу Чехії збільшився майже у 12 разів, проте рівень зовнішнього боргу країни знаходиться в допустимому діапазоні. На даний момент 3/4 валового зовнішнього боргу Чехії складає довгостроковий зовнішній борг, майже половина якого - це гарантований державний борг.

На кінець другого кварталу 2010 року рівень зовнішнього урядового боргу країни та рівень зовнішнього боргу банків Чехії практично зрівнялися (18,2 і 20,3 млрд. дол. відповідно). Загалом, з 1993 року динаміка збільшення зовнішнього боргу банків втричі перевищувала динаміку збільшення зовнішнього урядового боргу і до початку світової фінансово-економічної кризи дані показники складали відповідно 30 і 20 млрд. дол. Однак, в результаті проходження Чехією кризового періоду спостерігається скорочення, як зовнішнього урядового боргу, так і банківського, причому банківський зовнішній борг за останні 6 кварталів скоротився більш ніж на 18%.

Урядовий борг Чехії на 98,6% складається з довгострокового зовнішнього боргу, 77% якого це облігації і векселя. Зовнішній борг банків за структурою короткострокових і довгострокових боргів розподілився як 63% і 37% відповідно, тобто короткостроковий зовнішній борг банків країни практично вдвічі перевищує довгостроковий. Понад 83% від сукупного короткострокового зовнішнього боргу банків становить валюта і депозити. Основну питому вагу в довгостроковому зовнішньому боргу банків займають позики (близько 2/3).

Зовнішній борг інших секторів на 30 червня 2010 складав 31,4 млрд. дол. Збільшення заборгованості інших секторів з 1993 року становило майже 1000%. На відміну від боргів банків, у заборгованості інших секторів переважає довгострокова заборгованість. Зовнішній борг органів грошово-кредитного регулювання Чехії на кінець другого кварталу 2010 року складав 103,4 млн.

дол., що менше 0,2% сукупного зовнішнього боргу країни. Міжфірмове кредитування підприємств прямого інвестування у другому кварталі 2010 року складало 10,4 млрд. дол. – 12,9% від валового зовнішнього боргу Чехії [5].

Серед країн Центральної та Східної Європи за динамікою та обсягами зовнішнього боргу найгірша ситуація притаманна Угорщині.

Обсяг прямого державного та гарантованого державою зовнішнього боргу Угорщини за останні роки постійно збільшується. Так, якщо на 1 січня 2004 року державний зовнішній борг становив 23,2 млрд. дол., за 2004-2005 роки він зріс до 30,57, а за роки членства в ЄС (2004- роки) – до 62,8 млрд. дол. (збільшився на 170%!). Завдяки постійній емісії облігацій, у структурі заборгованості сектора державного управління превалюють довгострокові боргові цінні папери. Це свідчить про тривалу довіру з боку іноземних інвесторів до державних цінних паперів Угорщини, але зростання суми заборгованості є одним із показників незбалансованості бюджетної політики. 98,3% заборгованості сектора державного управління та органів грошово-кредитного регулювання є довгостроковою.

Слід зазначити, що державний зовнішній борг постійно превалює над зовнішнім боргом банківського сектору. Тільки у 2008 р. банківський сектор за сумою зовнішніх запозичень випередив ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:


РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ державний зовнішній борг: 60 млрд. дол. проти 54 млрд. дол. відповідно. За роки членства в ЄС до 2008 р. зовнішні запозичення банків зростали середньорічними темпами на 35 % кожного року. Так, якщо за 2005 рік зовнішній борг банківського сектору дорівнював 22,5 млрд. дол., за 2005-2008 роки він зріс до 60 млрд. Але за 2009 р. спостерігалось скорочення зовнішньої заборгованості банківського сектору: з 60 млрд. дол. за 2008 р. до 55,5 млрд. – угорські банки під час світової кризи були змушені повертати борги. Серед зовнішнього боргу банків превалює довгострокова заборгованість. Так, за 2009 р. довгострокова заборгованість становила 39,6 млрд. дол., а короткострокова – майже 16 млрд.

Частка зовнішньої заборгованості інших секторів економіки є незначною: 9 млрд. дол. на початок 2004 року, 15 млрд. наприкінці 2006 і 27 млрд. наприкінці 2009 року.

В економіці Угорщини спостерігається стрімке зростання обсягів зобов’язань за кредитами підприємств прямого інвестування. З початку 2004 р. сума цих зобов’язань становила 11 млрд. дол., а на кінець 2009 р. – 77,7 млрд. дол. (зростання на 600%!) У структурі валової зовнішньої заборгованості Угорщини (224,36 млрд. дол. за перший квартал 2010 р.) привалює довгостроковий борг, частка якого на початку 2010 року становила 87%. Борг в іноземній валюті становить 189 млрд.

дол., або 84% від загальної суми боргу;

борг в національній валюті становить 35,3 млрд. дол., або 16% від загальної суми боргу. Більшу частку від заборгованості в іноземній валюті становить довгостроковий борг – 88%, або майже 167 млрд. дол. [8].

Загалом на початку 2010 р. зовнішній борг Угорщини складав 228 млрд. дол., а ВВП Угорщини за 2009 р. – 129 млрд. дол., тобто частка сукупного зовнішнього боргу до ВВП країни 177% ВВП – вже значно перевищила критичний рівень [7, c. 620-628].

Результати проведеного дослідження свідчать про те, що з початком фінансової кризи більшість країн ЄС для порятунку національних фінансових систем стали проводити експансійну грошово-кредитну політику з активним залученням зовнішніх та внутрішніх кредитів.

На етапі розгортання експансійної політики було послаблено контроль за бюджетною та боргової політикою країн ЄС і обмеженнями на емісійну діяльність та операції з рефінансування, на кредитну діяльність комерційних банків (знижено облікову ставку, ставку рефінансування, ставку на ринку міжбанківського кредиту).

Результатом такої політики став, з одного боку, порятунок приватних компаній і банків країн ЄС, спекулятивні фінансові операції яких в умовах падіння фондових показників та ф’ючерсних цін на сировинні товари призвели до значних збитків;

з іншого боку – ліквідність фінансових систем країн ЄС за рахунок грошової емісії та зовнішніх і внутрішніх запозичень значно збільшилась, обсяги заборгованості країн суттєво зросли. Так, за останні два роки середній показник співвідношення державного боргу до ВВП країн ЄС збільшився на 15%, досягнувши на початку 2010 року 73,6%.

Разом з тим, результати проведеного дослідження свідчать про те, що деякім країнам Центральної та Східної Європи, зокрема Польщі та Чехії, вдалося втримати загрозливе зростання зовнішнього боргу та їх фінансові системи є досить стабільними у порівнянні з іншими країнами ЄС, у першу чергу Грецією, Ірландією та Португалією.

Головним чинником фінансової стійкості Чехії та Польщі стали помірні державні витрати, що стримувало зростання бюджетних дефіцитів та зовнішнього боргу. Так, у період з 2006 по 2009 роки середньорічний дефіцит бюджету Чехії дорівнював 2,95% ВВП, Польщі – 4,1% ВВП [6]. В Угорщині, як і в Греції та Ірландії, середньорічний дефіцит бюджету був значно більшим – 5,1% ВВП (у 2002 2005 роках середньорічний дефіцит бюджету був ще вищим – 7,6% ВВП), що і стало однією із головних причин суттєвого зростання зовнішнього боргу країни та її залежності від зовнішнього фінансування.

В Україні бюджетні дефіцити, значне зростання грошової маси (за 2007-2009 роки грошовий агрегат М1 збільшився в Україні майже на 90%;

у Чехії – лише на 34%;

у Польщі – на 41% [7]), залучення дешевих іноземних кредитних ресурсів стали головними причинами значного погіршення міжнародної конкурентоспроможності національних виробників і істотного зростання зовнішнього боргу. Бюджетні дефіцити, зростання грошової маси та надходження дешевих зовнішніх ресурсів з одного боку стимулювало внутрішній попит і, відповідно, економічне зростання, з іншого - подальше погіршення структури балансу поточних операцій і збільшення зовнішнього боргу.

Отже, Україні у сфері грошово-кредитної та бюджетної політики, використовуючи досвід Чехії і Польщі, слід обмежити бюджетний дефіцит до 3-4% ВВП та щорічне зростання грошової маси до 10 15%, що сприятиме досягненню фінансової стабілізації, зменшить залежність країни від зовнішнього фінансування.

ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Рустамов Э. Финансовая глобализация и качество институтов // Вопросы экономики, № 2, Февраль 2010, C. 39-52.

2. CNBC Global Business and Financial News. The World's Biggest Debtor Nations [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.cnbc.com/id/30308959/The_World_s_Biggest_Debtor_Nations 3. Національний банк України. Зовнішній борг України на кінець І півріччя 2010 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.bank.gov.ua/Publication/econom/Balans/ZB_text.pdf 4. Національний банк України. Зовнішній борг України на кінець 2009 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bank.gov.ua/Balance/Debt/ExtDebt_report_2009.pdf 5. World Bank. External Debt Database [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://databank.worldbank.org/ddp/home.do?Step=12&id=4&CNO= 6. Eurostat. Government Finance Statistics [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://epp.eurostat.ec.europa.eu/portal/page/portal/government_finance_statistics/data/main_tables 7. International Monetary Fund. Monthly Survey of International Financial Statistics. Washington. – 2011 № 1.

8. Родіонова Т.А. Фінансова система Угорщини в умовах світової економічної кризи: особливості розвитку та досвід для України // Науковий вісник Одеського державного економічного університету. – 2010.- №22(123). – С. 25-34.

РЕЗЮМЕ У статті досліджено особливості бюджетної та боргової політики країн Європи в умовах світової фінансово-економічної кризи. Проаналізовано динаміку та структуру зовнішнього боргу Польщі, Чехії, Угорщини та України. Визначено рівень залежності країн від зовнішнього фінансування.

Запропоновано заходи щодо підвищення стійкості фінансової системи України.

РЕЗЮМЕ В статье исследовано особенности бюджетной и долговой политики стран Европы в условиях мирового финансово-экономического кризиса. Проанализировано динамику и структуру внешнего долга Польши, Чехии, Венгрии и Украины. Определён уровень зависимости стран от внешнего финансирования. Предложены меры по повышению устойчивости финансовой системы Украины.

SUMMARY The article investigates the features of the budget and debt policies of European countries in condition of the global financial crisis. The dynamics and structure of foreign debt of Poland, the Czech Republic, Hungary and Ukraine are analyzed. The level of the countries` dependence on external financing is found. Ways to increase the stability of the financial system of Ukraine are suggested.

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ТРАНСФОРМАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ: РОЛЬ ДЕРЖАВНОГО ФАКТОРА Яремко Л.А., д.е.н. в.о. проф. кафедри міжнародних економічних відносин Львівської комерційної академії Постановка проблеми. В центрі сучасних суспільно-економічних дискусій знаходиться проблема інноваційного розвитку країни. Досягнуто консенсусу політиків, науковців, суспільства щодо необхідності переведення економіки на інвестиційно-інноваційний тип розвитку, як на єдиний здатний забезпечити соціально-економічні запити громадян, успішне входження країни у світове співтовариство. Цей тип розвитку офіційно проголошений в Україні. Дослідники відзначають світову тенденцію зростання інноваційного характеру інвестування [6, с. 63]. Вона засвідчує, що все © Яремко Л.А., ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ більша частка інвестицій спрямовується в інноваційні проекти і виробництво, бо саме вони забезпечують найбільшу віддачу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема інноваційного розвитку економіки активно досліджується як за кордоном, так і в нашій країні. Основоположником інноваційного мислення вважають німецького економіста Ф. Ліста, який представив свої погляди у праці „Національна система політичної економії” (1846 р.). Теорія інновацій була створена австро-американським економістом Й. Шумпетером і викладена у працях „Теорія економічного розвитку” (1912 р.) та „Капіталізм, соціалізм і демократія” (1942 р.). Значні напрацювання у цій галузі знань мають і українські науковці, зокрема такі як О. Амоша, В. Геєць, В. Денисюк, Л. Федулова та ряд інших.

Однак додаткового дослідження потребує визначення ролі держави у формуванні та стимулюванні інноваційного розвитку економіки.

Мета статті полягає у визначенні політики держави щодо формування інноваційного типу розвитку економіки, зокрема щодо стимулювання та регулювання ринку інноваційних продуктів.

Виклад основного матеріалу. Потенційні можливості інноваційного розвитку не реалізуються лише під впливом ринкових змін. Світовий досвід показує, що у розбудові нової, базованої на інноваціях економіки, не можна покладатися на стихійні, суто комерційні чинники. Необхідна активна участь у цьому державних структур усіх рівнів. Академік А. Чухно зазначає, що “з боку влади потрібні рішучі дії, …які б піднімали усіх підприємців, працівників науки, усіх трудівників на прискорення науково–технічного прогресу та його впровадження в економіку для підвищення її ефективності” [12, с. 17-18].


Забезпечення інноваційного розвитку вимагає спільних і скоординованих зусиль центральної влади, органів регіонального управління та місцевого самоврядування. Кожен з них у межах відведених компетенцій вирішує своє коло завдань. Розглянемо їх стисло.

Роль центральної влади у формуванні інноваційного розвитку. Зважаючи на українські реалії, варто зазначити, що першорядним для урядової діяльності є завдання формування інноваційного типу розвитку економіки, створення в країні ефективного ринку інновацій.

У теорії існує два погляди щодо інноваційного розвитку економіки. Перший полягає у тому, що його двигуном є тільки ринковий механізм, а інновації створюються і впроваджуються у дію під впливом ринкових чинників. За другим, визнаючи важливість ринкових стимулів, все ж значна роль в інноваційному процесі відводиться владі. Ці два підходи знайшли своє відображення (реалізацію) на практиці. Якщо погодитися з тим, що зародження та формування інноваційної економіки відбулося в ХХ столітті, то можна стверджувати, що перша його половина, попри американську практику, характеризується переважним впливом тільки ринкових факторів. Участь держави обмежувалася фінансуванням дослідницьких програм в університетах. Під час другої світової війни та після неї, як зазначає Н. Іванова, вплив держави на всю інноваційну сферу різко зріс. Суттєво збільшилася кількість державних лабораторій та інститутів, розміри бюджетного фінансування та посилилося державне регулювання у сфері науки [5, с. 63-65]. Сьогодні в розвинених країнах світу роль держави у цій сфері залишається значною. Вона суттєво перевищує її активність у інших секторах економіки, про що, зокрема, свідчить досвід США [7, с. 45].

У першій і другій ситуації йдеться про “змішаний” варіант, тобто про використання ринкових і державних механізмів впливу на формування та розвиток інноваційної економіки, поєднання зусиль уряду та підприємництва у цьому напрямі. Про конкретні завдання держави в інноваційній сфері дає уявлення рис.1.

Фактично йдеться про діяльність держави на ринку інновацій. Загальновідомо, що низка ринків для нормального функціонування вимагає державного контролю та інтервенцій, зокрема ринок робочої сили, ринок продовольства, цінних паперів та ін. До них належить і ринок інновацій, який формується в Україні. Досвід розвинених країн світу показує, що цей ринок піддається державному управлінню, яке окреслює довготривалі тенденції його розвитку.

У найпростішому вигляді державна інноваційна політика зводиться до створення та використання механізмів впливу на детермінанти інноваційного розвитку. На ринку, як відомо, діють дві агреговані сили – попит і пропозиція. Саме вони визначають місткість та масштаб ринку. Національний інтерес полягає у тому, щоб збільшувати обсяги виробництва і споживання високотехнологічних продуктів. З цією метою держава повинна впливати як на формування сукупного попиту, так і на його пропозицію. Причому головним її завданням є сприяння збільшенню виробництва і споживання національного інноваційного продукту (рис. 2).

ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ Фінансування інно ваційної діяльності Фактори попиту на Фактори Держава інновації пропозиції інновацій Рис. 1. Модель державної політики щодо формування інноваційного типу розвитку економіки В Національні доповіді, підготовленій провідними науковцями країни, зазначається, що істотним чинником стримування інноваційної активності підприємств є відсутність платоспроможного попиту на інноваційну продукцію [11, с. 129]. Його стимулювання та забезпечення є важливим завданням держави.

До основних заходів центральної влади щодо формування попиту на інновації необхідно віднести:

подолання байдужості до нововведень та формування в підприємницькому середовищі і суспільстві інноваційної ідеології та психології;

стимулювання попиту населення на національні наукомісткі продукти;

заохочення підприємницького попиту на інноваційні ресурси;

стимулювання інноваційного попиту на ресурси в державному секторі;

сприяння та стимулювання експорту наукомісткої продукції.

Розглянемо ці заходи. Першорядним з них є подолання байдужості до нововведень та формування в суспільстві інноваційної ідеології та психології. За довгі роки радянської влади у працівників, особливо у керівників підприємств, сформувалася інноваційна інертність. Система не вимагала ініціативних працівників, а лише виконавців, яким згори надходили розпорядження щодо запровадження нових технологій, рознарядка на отримання техніки. Сьогодні, в умовах існування ринкової економіки та приватного підприємництва така інертність багато у чому збереглася.

Дослідники зазначають “низьку схильність до інновацій” українських підприємств [13, с. 32]. Це підтвердив і Президент України Л. Кучма на сесії загальних зборів Національної академії наук України. Він зазначив, що чимало вже готових ефективних розробок залишається не лише незатребуваними, а й невідомими для тих, хто це має використовувати [2, с. 4].

Інноваційна інертність – це риса не лише радянської чи пострадянської людини, в яких вона набуває гіперболізованих значень. Вона властива людині взагалі. Про це писав ще на початку минулого століття Й. Шумпетер. Він звертав увагу на три причини ускладнень, що стоять на шляху нововведень [14, с. 180-183]. Це, по-перше, небезпеки, що підстерігають суб’єкта господарювання, коли він покидає знайоме йому поле діяльності і змушений приймати ризиковані рішення за відсутності належної інформації. Він змушений при цьому виконувати не лише більший обсяг роботи, але роботи якісно іншої. Отже, йому стає важче, складніше виконувати функцію підприємця.

По-друге, перепоною стає звичайний людський консерватизм. Суб’єкт господарювання завжди опирається новому, позаяк втілювати його в життя об’єктивно важче, ніж виконувати звичну, відому працю. По-третє, це протидія соціального середовища спробам внести щось нове взагалі і в економіці, зокрема. Нетрадиційна поведінка викликає суспільний спротив.

Для подолання цих перепон потрібне поширення та утвердження в суспільстві “інноваційної ідеології” – розуміння необхідності та безальтернативності постійних нововведень в технологічній, економічній та соціальній сферах суспільного життя, розуміння майбутнього лише на шляхах інноваційного розвитку. Вона має бути розрахована і охоплювати всі верстви населення, починаючи з високих чиновників чи менеджерів і закінчуючи працівниками. Це потребує, зокрема, широкої та ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ якісної освіти у школах, вищих навчальних закладах, на курсах підвищення кваліфікації. Успішність такої стратегії підтверджує недавній досвід США. Її застосування, як вважають дослідники, дозволило країні вийти зі стану самозаспокоєння 1970-х років і стати світовим інноваційним лідером.

Завдання полягало у тому, щоб стимулювати наукову та інноваційну активність по всьому ланцюгу суміжних взаємодій та перетворити їх в усталені форми взаємодії приватного бізнесу [4, с. 88].

Однак, лише закликів часто виявляється недостатньо, їх потрібно доповнювати стимулюванням, а то і примусом. На це спрямовані інші заходи держави. Одним із них є стимулювання попиту населення на національні наукомісткі продукти. Вони становлять дві групи:

ПОПИТ ПРОПОЗИЦІЯ Суб‘єкти гос- Види еконо- Суб‘єкти гос Види економічних подарювання мічних благ подарювання благ Домашні го- Високотех- Виробники Високотехноло нологічні високотехно сподарства гічні продукти логічних продукти продуктів Підприєм- Інноваційні Інноваційні Інноваційні ресурси ства ресурси фірми Високотехнологіч- Наукові Іноземці Технології ні продукти - інно- заклади ваційні ресурси РИНОК Рис. 2. Модель ринку інноваційних продуктів - підвищення доходів та рівня життя населення;

- підвищення якості вітчизняної продукції, практика імпортозаміщення.

Відомо, що інноваційний розвиток в країні може бути забезпечений за умови розвитку внутрішнього ринку, зростання купівельної спроможності населення. Лише заможне населення може купувати дорогу складну побутову техніку, автомобілі. Тому одним з першорядних завдань держави є заходи щодо підвищення рівня оплати праці, пенсій, інших соціальних виплат. Поняття високих стандартів життя якраз і передбачає наявність у домогосподарствах високотехнологічної побутової техніки, можливість її постійного оновлення.

З іншого боку, варто активніше запроваджувати в країні міжнародні норми стандартизації, перехід у внутрішньому виробництві на стандарти ІSО серії 9000. Це зробить вітчизняну продукцію конкурентноспроможною не лише на національному та місцевих ринках, а створить кращі можливості її виходу на ринки інших країн. Що більше, це дозволить реалізовувати її за вищою ціною. На експортовану продукцію без визнаного на зовнішньому ринку сертифіката на систему якості підприємства-виробника ціна знижується на 30 відсотків від рівня світових цін на аналогічну продукцію [9, с. 5]. Сертифікація вітчизняної продукції за світовими стандартами сприятиме імпортозаміщенню, яке, на наш погляд, в сучасних умовах є виправданим і може поєднуватися із практикованою експортоорієнтованою стратегією розвитку.

Необхідне підвищення підприємницького попиту на інноваційні ресурси. І тут першорядною є проблема низького рівня оплати праці. У теорії давно відома ситуація конкурентності праці і капіталу – цих двох основних факторів виробництва, їх значна взаємозамінність. Дешева робоча сила робить невигідним запровадження нової, але дорогої техніки. Відбувається до певної міри “заміщення” ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ техніки і технологій дешевими працівниками. Однак, висока вартість робочої сили є сильним стимулом до запровадження нововведень. На жаль, сучасна ситуація з винагородою праці в країні, попри певні позитивні зрушення, не стимулює попиту на інновації, вона радше діє як антистимул. В країні є відносно низькі рівні оплати праці порівняно зі світовими, в той час, як вартість техніки їм дорівнює.

Крім сприяння зростанню вартості і ціни робочої сили, держава має у своєму розпорядженні ще низку можливостей для заохочення підприємницького попиту на інновації. Їх визначив О. Амоша. До них варто віднести такі [1, с. 30]:

1. Формування інтегрованих господарських структур з огляду на те, що саме великі підприємства є основними споживачами дороговартісних інновацій.

2. Проведення дійової антимонопольної політики з метою недопущення монополістичних практик, мінімізації можливостей отримання монопольних надприбутків. Адже відома інертність монополістичних структур до нововведень.

3. Посилення фінансово-економічного тиску на підприємства із матеріало- та енергомістким і шкідливим виробництвом, що має сприяти активнішому запровадженню на них технологічних нововведень. У цьому напрямі діють, зокрема, заходи структурної політики, спрямованої на оптимізацію складу національної економіки.

Вагомим чинником формування попиту на нововведення є стимулювання попиту на інноваційні ресурси в державному секторі. Йдеться, зокрема, про державне споживання та програми розвитку державних підприємств. Державне споживання – це частина ВНП або державного бюджету, що витрачається на утримання державного апарату та виконання функцій держави. Воно складається з витрат на оплату державних замовлень, державних закупівель товарів і послуг, утримання державних служб. У кейнсіанській моделі економічного розвитку йому відводиться місце гарантованого попиту, який в умовах господарської депресії є ініціатором та провайдером відродження. Таку ж функцію воно виконує і в інноваційному середовищі. Варто взяти до уваги державні замовлення на виконання наукових розробок щодо забезпечення національної безпеки, державну закупівлю озброєнь, технічних засобів для міліції, служби безпеки, митних органів, засобів урядового зв’язку тощо. Таким чином стимулюється діяльність національних виробників високотехнологічної продукції.

Прикладом успішного використання коштів державного бюджету в частині державного споживання може бути Федеральна контрактна система США, яка здійснює замовлення та закупівлю товарів і послуг для урядових потреб. Вона, на думку дослідників, є важливим компонентом державного управління, організації та регулювання економіки. За її допомогою уряд перерозподіляє основну масу фінансових, економічних, трудових та нематеріальних ресурсів між підприємствами.

При цьому обов’язково враховуються завдання інноваційного розвитку.

Наступним інструментом державного впливу на економічні, у тому числі інноваційні процеси, є державне підприємництво. Саме через державні підприємства уряд реалізує значною мірою свої інноваційні програми і може робити це достатньо успішно. Дослідження, проведені російськими науковцями, дозволили зробити висновок про високу інноваційну активність російських державних підприємств, яка не поступається приватним. У низці випадків вона їх навіть перевищує. Цей висновок, на нашу думку, є обґрунтованим, оскільки на державних підприємствах наявні два важливі фактори інноваційного процесу: яскраво виражене прагнення до нововведень і наявність необхідних для цього фінансових ресурсів.

Н. Розанова запропонувала таку нерівність, яка характеризує схильність до інновацій підприємства – монополіста ( VM ) і конкурентної фірми ( VC ) порівняно із суспільними потребами ( VS ):

VS VC VM (1) З нерівності випливає, що схильність до інновацій вища у конкурентної фірми, ніж у монополіста, однак вони разом затрачають на це менше коштів, ніж потрібно для досягнення суспільного добробуту [3, с. 98-99]. Це мотивує необхідність здійснення інновацій через державний сектор.

Модернізація державних підприємств не лише безпосередньо створює додатковий попит на інноваційні продукти, а й є прикладом (можливо, поштовхом) для приватних фірм і через суміжні галузі та підприємства викликає мультиплікативні ефекти поширення інновацій. Для прикладу, модернізація залізничного транспорту створює попит на складну техніку та компоненти, необхідні транспортному господарству.

ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ До переліку заходів держави щодо формування попиту на інновації відноситься і сприяння експорту наукомісткої продукції. Що стосується світового ринку високотехнічних продуктів, то він характеризується закритістю багатьох його секторів, що робить дуже складним проникнення до них аутсайдерів. Подолати це можна за допомогою дво- та багатосторонніх угод з іншими країнами, налагоджуванням коопераційних зв’язків з іноземними виробниками високотехнологічних продуктів.

У цьому аспекті для України особливо важливим є вступ до СОТ, формування зони вільної торгівлі з Європейським Союзом, діяльність в межах Єдиного економічного простору з пострадянськими державами.

Із наведеного стає очевидним, що держава має у своєму розпорядженні дійові заходи для формування попиту на інновації. Вона несе відповідальність за розвиток інноваційної сфери і виступає не лише як ініціатор інноваційної діяльності, а й як безпосередній його виконавець.

Українському уряду необхідно зважити на це і реалізувати на практиці.

Розглянемо заходи центральної влади щодо формування пропозиції інновацій.. У сучасній економічній теорії дедалі більше схиляються до думки про особливу значущість для стимулювання економічного розвитку заходів з регулювання процесів пропозиції. На противагу кейнсіанській теорії, яку охарактеризовано як теорію попиту, в руслі неокласичного напряму сформувалася теорія пропозиції, або як її ще називають — “економіка пропозиції”. Її основні засади були сформульовані А. Лаффером та Р. Манделлом. На їх думку, саме пропозиція є визначальною для економічного розвитку. Інвестиції здійснюють безпосередній вплив на виробництво, його обсяги. Тому в центрі уваги науковців та практиків мають бути процеси заощадження, нагромадження капіталу, інвестування тощо. Робиться висновок про те, що політика впливу на попит має бути замінена на політику стимулювання пропозиції. З цим можна погодитись лише частково. На нашу думку, доцільно доповнити державний попит впливом на пропозицію. Це роблять на практиці наукові консультанти та урядовці багатьох країн в межах моделі “змішаної економіки”.

До основних груп заходів державного впливу на пропозицію інновацій можна віднести:

сприяння розвитку інноваційної інфраструктури;

заохочення та сприяння інноваційній діяльності;

залучення державних інвестицій в розбудову інноваційної інфраструктури.

Для формування пропозиції інновацій першорядне значення має створення (розбудова) інноваційної інфраструктури. Інноваційна інфраструктура - це сукупність структурних елементів та інституцій, що забезпечують функціонування та розвиток інноваційної економіки. Вона в Україні є недостатньо розвинутою і не охоплює всі ланки інноваційного процесу.

Інфраструктура, яка безпосередньо стосується пропозиції інновацій, складається із чотирьох основних блоків: органи управління (державні, регіональні і місцеві) інноваційною діяльністю;

виробники інновацій;

інформаційний складник;

інститути супроводу та сприяння запровадженню інновацій.

Розглянемо найважливіші урядові завдання щодо розвитку та розбудови інноваційної інфраструктури. До таких належить розвиток академічної і частково науки вищих навчальних закладів, задіяної у проведенні фундаментальних досліджень.

Фундаментальна наука не викликає великого зацікавлення з боку приватного капіталу, а тому її утримання стає обов’язком держави. В усіх країнах світу (у тих, де вона є) її розвиток значною мірою фінансується з державного бюджету. Це стосується і України, хоча в нашому випадку йдеться не стільки про розвиток, скільки про підтримання її стану. Замість передбачених Законом “Про науку та наукову діяльність” 1,7 відсотка ВВП реально виділяється менше 0,5 відсотка. Така ситуація мотивується відсутністю коштів. При цьому варто брати до уваги, що той, хто не фінансує власну науку, фінансує чужу. Це відбувається шляхом відпливу за кордон наукових кадрів, внаслідок чого країна втрачає науковий потенціал (інтелектуальний капітал), зміцнюючи його у конкурентів.

Фінансування іноземної науки відбувається також через закупівлю зарубіжних технологій, машин та устаткування, складної побутової техніки, значна частина яких могла б створюватися в країні.

Незважаючи на втрати, в Україні існує така кількість установ і організацій, котрі забезпечують розвиток науки. Досить зауважити, що наукові та науково-технічні роботи в країні виконують організацій.

Основним елементом інноваційної інфраструктури є великі господарські одиниці: концерни, холдинги, промислово-фінансові групи, ТНК тощо. Володіючи значними фінансовими ресурсами і під тиском глобальної конкуренції вони нерідко створюють власні науково-дослідні підрозділи.

ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКИХ СВЯЗЕЙ И ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНОСТРАННЫХ ИНВЕСТИЦИЙ:

РЕГИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ Перші експериментальні та науково-дослідні лабораторії, спрямовані на розроблення інновацій, були відкриті німецькою фірмою „БАСФ” в 1877 році і американською „Дженерал електрик” в 1900 році.

Сьогодні стало звичним, що великі корпорації, які діють на олігополістичних ринках, утримують дослідницькі структури. Вони стали центрами технологічних нововведень, які забезпечують їм великі прибутки.



Pages:     | 1 |   ...   | 20 | 21 || 23 |
 





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.