авторефераты диссертаций БЕСПЛАТНАЯ БИБЛИОТЕКА РОССИИ

КОНФЕРЕНЦИИ, КНИГИ, ПОСОБИЯ, НАУЧНЫЕ ИЗДАНИЯ

<< ГЛАВНАЯ
АГРОИНЖЕНЕРИЯ
АСТРОНОМИЯ
БЕЗОПАСНОСТЬ
БИОЛОГИЯ
ЗЕМЛЯ
ИНФОРМАТИКА
ИСКУССТВОВЕДЕНИЕ
ИСТОРИЯ
КУЛЬТУРОЛОГИЯ
МАШИНОСТРОЕНИЕ
МЕДИЦИНА
МЕТАЛЛУРГИЯ
МЕХАНИКА
ПЕДАГОГИКА
ПОЛИТИКА
ПРИБОРОСТРОЕНИЕ
ПРОДОВОЛЬСТВИЕ
ПСИХОЛОГИЯ
РАДИОТЕХНИКА
СЕЛЬСКОЕ ХОЗЯЙСТВО
СОЦИОЛОГИЯ
СТРОИТЕЛЬСТВО
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ
ТРАНСПОРТ
ФАРМАЦЕВТИКА
ФИЗИКА
ФИЗИОЛОГИЯ
ФИЛОЛОГИЯ
ФИЛОСОФИЯ
ХИМИЯ
ЭКОНОМИКА
ЭЛЕКТРОТЕХНИКА
ЭНЕРГЕТИКА
ЮРИСПРУДЕНЦИЯ
ЯЗЫКОЗНАНИЕ
РАЗНОЕ
КОНТАКТЫ


Pages:   || 2 | 3 | 4 | 5 |   ...   | 7 |
-- [ Страница 1 ] --

ХРИСТИАНСКИЙ ГУМАНИТАРНО-ЭКОНОМИЧЕСКИЙ

ОТКРЫТЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

ПРИ ЦЕНТРЕ ГУМАНИТАРНОГО ОБРАЗОВАНИЯ

НАУ УКРАИНЫ

УКРАИНСКИЙ СОЮЗ

ПСИХОТЕРАПЕВТОВ

ЛИГА МОЛОДЫХ ПСИХОЛОГОВ

«СОВРЕМЕННЫЕ ПРОБЛЕМЫ

ПСИХОЛОГИЧЕСКОГО КОНСУЛЬТИРОВАНИЯ»

СБОРНИК ДОКЛАДОВ

Одесса

ХГЭУ

2007

7УДК 88

ББК 54

Ш 65

Современные проблемы психологического консультирования.

Сборник докладов научно-практической конференции 21 апреля 2007 г. – Одесса: ХГЭУ. 2007. – 86с.

Материалы научно-практической конференции. Собраны тексты докладов специалистов, аспирантов, соискателей.

Организаторы: Христианский гуманитарно-экономический открытый университет при Центре гуманитарного образования НАУ Украины, Украинский союз психотерапевтов, Лига молодых психологов.

Редактор: доктор (PhD) по психологии, доцент ХГЭУ Бугачевская Е. В.

Печатается по постановлению Ученого Совета Христианского гуманитарно-экономического открытого университета.

ISBN – 966–8043–36– © Христианский гуманитарно-экономический открытый университет Научное издание «СОВРЕМЕННЫЕ ПРОБЛЕМЫ ПСИХОЛОГИЧЕСКОГО КОНСУЛЬТИРОВАНИЯ»

Сборник докладов Научно-практической конференции 21 апреля 2007 г.

На русском и украинском языках Редактор: доктор (PhD) по психологии, доцент ХГЭУ Бугачевская Е. В.

_ Сдано в набор 19.062007.

Подписано в печать 22.082007.

Формат 60х84/16. Бумага офсетная.

Гарнитура «Arial». Печать офсетная.

Усл. печ. л. 14,3. Тираж 300 экз.

Изд. Христианский гуманитарно-экономический открытый университет ул. Ленинградская, 1, г. Одесса, СОДЕРЖАНИЕ Кресан О. Д.

Особливості наративізації життєвих подій клієнта у процесі психологічного консультування…………………………………………………………... Шардаков Д. В.

Изменения когнитивных структур человека под влиянием высшего образования………………………………………………………………... Лановой В.Е.

«Картина мира» - фактор прогноза жизненного пути человека………………………………………………………………………….... Наконечна М.М.

Проблема допомоги іншому в особистісноцентрованому консультуванні…………………………………………………….... Литовченко н.ф.

Інтерпретація у теорії та практиці психологічного консультування....................................... Зотова И.Г.





Коучинг профессиональной компетенции 1-го лица компании………………………………………………………………………………….... Любарский А.В.

Применение в консультировании оценки психической адаптации на фоне дестабилизированного генотипа.............................................................................................. Тюпина И.В.

«Особенности консультирования вич инфицированных».............................................................................................................. Лазоренко Т. Н.

Гуцул И. В.

Верба Н. А.

Психологическое сопровождение семей, имеющих родственников с зависимостью от психоактивных веществ....................................................................................................... Кузьменко Р. Ш.

Метод Мюррей.......................................................................................................................... Ложенко Г. Е.

Особенности применения внушения в милтон-модели как психотерапевтического приема......................................................................................... Прищак О. А.

Коучинг...................................................................................................................................

.... Дутка С. В.

Развитие наглядно-действенного мышления у детей с особыми потребностями методом цветового пятна............................................................ Баранова М.А., Иванова Н.Г., Юсупов В.О.

Особенности консультирования клиентов с депрессией...................................................... Рєпнова Т.П.

Проблема культури емоцій та тенденції її дослідження в сучасній психології.................................................................................................................. Потапенко Ольга Использование притч, историй, афоризмов в психологическом консультировании и психотерапии.......................................................... Тодорова О.Н.

Ролевые игры как средство преодоления затруднений в коммуникативной деятельности менеджеров негосударственных предприятий............................................................................................. Шрагина Л.И.

Оценка теорий личности по критерию «Функциональность»........................................................................................... Максименко Л.В.

Максименко Е.Л.

Психологическое консультирование семей первого года совместной жизни............................................................................................... Слива Л. М.

Профессиональное самоопределение и жизненный путь................................................. Бугачевская Е. В.

Традиционная гендерная роль, как фактор, сдерживающий развитие личности, как барьер в развитии индивидуальности............................................................................... ОСОБЛИВОСТІ НАРАТИВІЗАЦІЇ ЖИТТЄВИХ ПОДІЙ КЛІЄНТА У ПРОЦЕСІ ПСИХОЛОГІЧНОГО КОНСУЛЬТУВАННЯ Кресан О. Д.

асистент кафедри загальної та практичної психології М. Ніжин На сьогодні в нашій країні швидкими темпами відбувається становлення і розвиток психологічної практики. Все більшого розповсюдження набуває професія психолога. Тому особливе значення має приділятися фаховій підготовці психологів практиків, психотерапевтів, консультантів тощо.



Психологічне консультування є видом спеціально організованого спілкування, у процесі якого психолог-консультант допомагає клієнтові дослідити і прояснити свою життєву ситуацію, актуалізувати додаткові сили і здібності, щоб знайти вихід зі складних для нього обставин [3, с.265] Процес психологічного консультування становить собою діалог психолога з клієнтом. Консультативний діалог включає в себе дискурс – текст, занурений у життя (П.Рикер). На думку Н.В.Чепелєвої, консультативний, психотерапевтичний процес є діалогом, у якому психолог виступає в ролі суб’єкта розуміння. А клієнт – у ролі „автора”. При цьому підході в центрі уваги опиняється насамперед текст, дискурс, наратив [7].

Наратив є одним із видів дискурсу. Це спосіб репрезентації минулого досвіду за допомогою послідовності впорядкованих речень, що передають часову послідовність подій [7, С.88]. Наратив – це оповідь про події, конкретні історії життя особистості з оцінками й афективними установками по відношенню до цих історій та діючих у них осіб [8, с.75].

Дослідженням функціонування наративів у різних сферах життєдіяльності, зокрема і в галузі надання психологічної допомоги, займається наративна психологія. Це напрям психологічних досліджень, що вивчає «оповідальну природу людської поведінки», тобто характер взаємодії людини з власним досвідом через оповідання про нього [7, с.85] У контексті наративного підходу мова вважається способом створення самої дійсності. Можливість розуміння світу через ідею наративу не просто умоглядна мовна гра терапевта з клієнтами, але технологія конструювання соціальності для них обох.

Діалог психолога з клієнтом „зітканий” з дискурсів, наративів, життєвих історій.

Наративом, текстом у цьому випадку може бути як дійсне висловлювання особистості, так і поведінка, вчинки в тій чи іншій ситуації (вчинок як текст – М.Бахтін;

життя як наратив – Дж.Брунер). Сам діалог у цьому розумінні можна розглядати, як поведінку, вчинок, звернений до Іншого. Процес розповідання життєвих історій і подій, створення наративу називається наративізацією.

Згідно Дж.Брунеру, втілення досвіду у формі історії, розповіді дозволяє осмислити його в інтерперсональній, міжособовій сфері, оскільки форма наративу, вироблена в ході розвитку культури, вже сама по собі припускає історично опосередкований досвід міжособових відносин [4, с.95-96].

Наративізація життєвих подій у ході психологічного консультування має для клієнта надзвичайно важливе значення, оскільки наратив – це оповідь тут і зараз, тому людина, яка оповідає історію, висловлює сприймання та розуміння свого життя тут і зараз. Це своєрідна ситуативна інтерпретація. У наративах однієї і тієї ж людини одні компоненти (сюжети, емоційне забарвлення оповіді, послідовність викладу тощо) можуть бути постійними, а інші змінюватимуться щоразу при кожній наступній розповіді. Автори монографії „Проблеми психологічної герменевтики” використовують поняття базового наративу. Це наративні утворення, характерні для культури в цілому або ті, які часто зустрічаються, повторюються. Разом з тим Дж.Фрідман та Дж.Комбс вказують на те, що „Я” постійно творить себе через наративи [9, с. 38], і „щоразу, коли ми говоримо, ми створюємо реальність”[9, с.53]. Ця реальність може бути щоразу іншою, оскільки особистість безперервно розвивається і набуває нового досвіду.

За Дж.Брунером культурно обумовлені когнітивні й лінгвістичні процеси, що регулюють акт розповідання про своє життя самому собі, набувають здатності структурувати рецептивний досвід, організовувати пам'ять, сегментувати й наділяти ціллю самі життєві події. Кінець кінцем ми стаємо тими автобіографічними наративами, посередництвом яких ми „розповідаємо про” своє життя [2, с.13].

Усвідомлення побудова й перебудова наративу відбувається у ході роботи психолога з клієнтом. Саме у процесі консультування відбувається осмислення і переробка особистої історії пацієнта через діалог з психотерапевтом. Як зазначають Е.С.Калмикова та Е. Мергенталер, схематично процес психотерапії можна уявити собі таким чином: пацієнт розповідає психотерапевтові історії зі свого життя минулого і справжнього. Потім вони разом обговорюють ці історії, більш-менш детально, з більшою або меншою мірою участі обох співбесідників. В результаті у пацієнта поступово виникає нове бачення цих історій - причому не тільки в інтелектуальному, але і в емоційному плані. Завдяки цьому і здійснюється зміна в психотерапії - пацієнт приходить до більш цілісного і позитивного, оптимістичного сприйняття свого життя і самого себе [5].

Тому в процесі консультування, в діалозі, розповідаючи життєву історію, клієнт не лише виражає свій внутрішній світ, розповідає про події свого життя, але й виступає їх автором. У тексті розповіді про життєві події наявна двояка подієвість наративу: «Перед нами дві події, – писав М.М. Бахтін, – подія, про яку розказано в творі, і подія самої розповіді (у цьому останньому ми і самі беремо участь як слухачі читачі);

події ці відбуваються в різні часи (різні і по тривалості) і в різних місцях, і в той же час вони нерозривно об'єднані в єдиній, але складній події, яку ми можемо позначити як твір в його подієвій повноті [1, с.403-404] Час у такому випадку можна розглядати як принцип організації наших дій, як специфіку структуризації досвіду, що може бути змінена відповідно до уподобань оповідача (наратора). З цієї точки зору «сьогодення» містить в собі «минуле» і «майбутнє» як частини цілого. А будь-яку частину життя можна не тільки «пригадати»

або «уявити», але скільки завгодно раз перепрожити за допомогою наративного перерозповідання. «Минуле-теперішнє-майбутнє» осмислюються як текст, що має початок, середину, кінець. Цей текст можна редагувати на свій розсуд, задаючи будь яку послідовність подій.

Під подією ми розуміємо значимий для особистості епізод життя, випадок, фрагмент досвіду (происшествие), який надовго запам'ятовується і може істотно змінювати особистість. Внутрішня подія - це епізод означений, приведений в оповідну форму. Отже епізод, випадок (происшествие), про який нікому не розказано (в тому числі й собі), не є подією [7, с.272].

Подія є одиницею особистого досвіду, що спонукає людину інтерпретувати, осмислювати те, що відбувається з нею. В.В. Нуркова виділяє два види подій: подію випадок (момент життя) і подію-етап життя [7, с.61]. Однак частіше під подією розуміється саме другий її вид. Так, С.Л. Рубінштейн розглядав подію як поворотний етап, коли приймаються важливі рішення на довгий період. Т.М. Титаренко визначає подію як значимий для особистості випадок (происшествие), що надовго запам’ятовується і приносить суттєві зміни у її життя [8, с.120]. В.А.Роменець вважає, що подія (по-дія) є результатом вчинку. При цьому вчинок за Роменцем – це «універсальний і єдиний у своєму роді спосіб існування людини у світі» [6, с.35].

В.В. Руднєв відмітив ще одну суттєву особливість події. На його думку, подія має місце, коли задовольняються дві умови:

1. Той, з ким відбулася подія, повністю або частково під її впливом змінює своє життя. Таке розуміння події характерно для XIX століття.

2. Подія повинна обов'язково бути зафіксована, засвідчена і описана спостерігачем, який може співпадати або не співпадати з основним учасником події.

Саме це є тим новим, що принесло XX століття у розуміння події [7, с.61]. Тобто подія тільки тоді може стати подією, коли вона описана як подія. Тільки опис надає події цілісності, завершеності і визначеності.

Цей же автор виділяє умови, необхідні для того, щоб відбулася подія:

1.Вона відбувається з тим, кому притаманна антропоморфна свідомість.

2.Для того, щоб якийсь випадок став подією, вона повинна стати для особистості - носія події - чимось надзвичайним, таким, що значною мірою міняє її поведінку в контексті або усього життя, або ж якоїсь його частини. Подія завжди забарвлена модально, тобто міняє ставлення свідомості до світу.

3.Подія тільки тоді може стати подією, коли вона описана як подія. По суті подія - це значною мірою те ж саме, що й розповідь про неї, яка не має нічого спільного з фізичною дією. Тільки опис надає події цільність, завершеність та визначеність [Там же].

Даний процес переведення події в особистісний досвід, осмислення та усвідомлення певного випадку як події відбувається у процесі наративізації, в ході творення розповіді. Наративізація особистістю життєвих подій відбувається повсякчас, проте особливої ефективності цей процес набуває саме під час роботи психолога з клієнтом.

Творчість суб’єктів у процесі психологічного консультування можна назвати співтворенням життєвого наративу клієнта, його особливої реальності. Та чи інша подія може «створюватись» тут і зараз у процесі роботи. У такому випадку, усвідомивши авторство свого життєвого наративу, подій свого життя, особистість може будувати своє життя в майбутньому, перетворившись на суб’єкта свого життєвого шляху (Л.І.Анциферова).

Питання консультанта краще допомагають зберігати пріоритет досвіду клієнта перед досвідом терапевта, ніж інтерпретації або твердження. Питання задаються, щоб породжувати досвід, а не збирати інформацію для висунення терапевтичних гіпотез або проведення інтервенцій. Ті питання, які задає консультант, впливають на процес, висуваючи на перший план одні фрагменти досвіду, затінюючи або виключаючи інші.

Таким чином відбувається осмислення, створення та інтерпретація клієнтом своїх життєвих подій. Це дає змогу клієнту визначити той шлях змін, який він буде реалізовувати в майбутньому. Отже, наративізація у процесі консультування сприяє усвідомленню необхідності тих чи інших змін у житті клієнта.

Розглянувши основні аспекти проблеми наративізації життєвих подій клієнта у процесі психологічного консультування, можемо зробити висновок, що дана проблема є актуальною не лише для наративної психології та психотерапії, але й для психологічної практики в цілому. Наративізація життєвих подій, створення наративу у процесі консультування, дозволяє клієнту сформулювати їх нове бачення й розуміння. Також у процесі створення наративу особистість починає усвідомлювати свою причетність до тих чи інших подій свого життя, тобто здобуває, перебирає на себе „авторство” свого життєвого наративу і свого життя. Це в свою чергу дає можливість здійснювати особистісні зміни у своєму житті в майбутньому. Також переживання тих чи інших подій життя у ході роботи дозволяє осмислити, зрозуміти їх, включити в структуру свого особистісного досвіду.

Література:

1. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. – М., 2. Брунер Дж. Жизнь как нарратив // Постнеклассическая психология. - №1 (2) 2005.

3. Васьківська С. В. Основи психологічного консультування: Навч. посібник. – К.: Четверта хвиля, 2004.

4. Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. – М.: Интрада, 1998.

5. Калмыкова Е. С., Мергенталер Э. Нарратив в психотерапии: рассказы пациентов о личной истории (Часть I). // Психологический журнал. – 1998. – Том 19. – № 6. Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії. / За заг. Ред. В.

О. Татенка. – К.: Либідь, 2006.

7. Проблеми психологічної герменевтики. Монографія / За ред. Н.В.Чепелєвої.

– К.: Міленіум, 2004.

8. Психология личности: Словарь-справочник / Под. ред. П.П.Горностая, Т.М.Титаренко. – К.: Рута, 9. Фридман Дж. Комбс Дж. Конструирование иных реальностей: истории и рассказы как терапия. – М.: Независимая фирма „Класс”, 2001.

ИЗМЕНЕНИЯ КОГНИТИВНЫХ СТРУКТУР ЧЕЛОВЕКА ПОД ВЛИЯНИЕМ ВЫСШЕГО ОБРАЗОВАНИЯ Шардаков Д. В.

старший преподаватель кафедры психологии ХГЭУ Г. Одесса Образование имеет целью дать человеку знания, методы, инструменты для ориентации в мире мысли, идей, знаний, жизнедеятельности. В последнее время значительно повысилась информированность общества, однако, как свидетельствует практика, это процесс односторонний, негармоничный. Система образования социальный институт, включающий (использующий) постановку цели, создание общих и специальных концепции образования, учебных программ, методик, методов, средств для реализации идеи образования, учебные заведения их материально-техническое и финансовое обеспечение, систему подготовки и переподготовки педагогических и административных кадров, средства педагогической коммуникации (журналы, газеты, др. печатные издания, семинары, конференции и т. п.). Таким образом, можно сказать, что система образования сама по себе многокомпонента и многоаспектна. Ее анализ требует междисциплинарного подхода или рассмотрения по блокам.

В структуре системы высшего образования второе высшее образование начинает выступать органичной частью, которая «перепрофилирует» специалиста в одной области в специалиста в другой области. В настоящее время эта проблема достаточно актуальна во всем мире. И это закономерно: требования столь быстро изменяющегося мира таковы, что для полноценного выполнения тех или иных видов деятельности однажды полученного образования не хватает. Кроме того, в переходные периоды развития общества потребность в специалистах различных специальностей постоянно меняется, а в постсоветском пространстве – особенно.

Это связано с тремя основными аспектами:

1. На современном этапе наша страна (как и другие страны бывшего Советского Союза) находится в стадии переходного периода. Из великой индустриальной страны она превращается в сырьевой придаток развитых капиталистических стран.

В связи с этим потребность в специалистах технических профессий постоянно снижается пропорционально спаду производства. В тоже время растет потребность в специалистах непроизводственной сферы, таких как юристы, психологи, экономисты.

Все это вынуждает менять многих людей специальность и получать второе высшее образование.

2. Проведенные в 1995 - 1997 годах психолого-социологические исследования студентов показали, что далеко не все студенты вполне осознанно выбрали ту специальность, которой обучаются. Лишь 3 – 4 человека на группу из человек абсолютно уверенны в правильности выбранного пути: они читают много дополнительной литературы, творчески выполняют курсовые и дипломные работы, внутренне готовят себя к работе по выбранной специальности. Студент, сделавший компромиссный выбор, – это будущий плохой работник. Включается защитный механизм психики – рационализация. Человек логически пытается оправдать свой нерациональный выбор. Это оправдательное объяснение, как правило, не соответствует действительности. В итоге общество получает неполноценных работников. Единственный выход из такой ситуации (люди, закончившие одно высшее образование, вряд ли будут заниматься грубой физической работой) – переучиваться, получать второе высшее образование по специальности, которая по душе, по складу характера.

3. Традиционная образовательная система, сложившаяся в XIX веке и обновленная для выполнения социального заказа общества в 30—60-е, 70-е годы XX века, целиком пронизана императивом подготовки человека знающего, в то время как мир нуждается в человеке понимающем. Сегодня ВУЗы готовят человека, не умеющего вписать себя в сложный окружающий мир. Выпускники ВУЗов руководствуются стереотипным, нединамичным мышлением и не способны вести диалог с быстро меняющимся миром. Это приводит к тому, что многие выпускники ВУЗов вынуждены получать дополнительное образование.

Это связано с двумя тенденциями современной системы образования:

1. Традиционное разделение целостного знания на отдельные дисциплины, прочно закрепленное в высшей школе, привело к забвению субъекта образовательной деятельности — человека. Реальная целостность человека, заслоненная фрагментированным его изображением через «призму наук», тоже разделилась:

фокус внимания переместился на объекты информации по отдельным дисциплинам.

Это выразилось в конфронтации субъекта образования и системы, концепций и практики образования. Сутью кризиса высшего образования явилось забвение необходимого соответствия между социальной природой человека с его потребностями в адекватной ему системе образования. Потеря соответствия привела к насилию над человеком со стороны системы.

2. Декларирование лидирующей функции информатизации и компьютеризации при забвении проблемы самореализации, самовоспитания и педагогического воздействия на человека;

забвение мировоззренческой функции знаний, которая способна выполнять регулятивную функцию в деятельности и поведении человека, только превращая знания в убеждения.

Эти противоречия приводят к тому, что выпускники ВУЗов не ощущают себя людьми, способными разобраться в современном мире.

Попытка свести образование к своеобразной функции по передаче накопленных знаний от поколения к поколению, вряд ли может увенчаться успехом.

Требуются новая философия второго высшего образования образования, смена парадигмы педагогического мышления, пересмотр категориального аппарата педагогики, трансформация практики педагогики.

Кризис системы высшего образования состоит в её невозможности функционировать так, чтобы обеспечить раскрытие человеческого потенциала и нежелании человеческой личности действовать в условиях, нарушающих первородную целесообразность и возможность самореализации. Особо ярко этот кризис проявляется при получении второго высшего образования, так как новые знания могут вступать в противоречие с уже имеющимися знаниями или с жизненным опытом.

Студенты, получающие второе высшее образование значительно отличаются от тех, кто поступил после школы по использованию знаний и применению навыков учебы. К сожалению, в настоящее время особенности первого образования, а также изменения когнитивных структур человека произошедших под влиянием первого образования, никак не учитываются.

Учебные программы, методы и методики преподавания для первого и второго образования практически не отличаются.

Однако личные наблюдения позволяют утверждать, что лица, получающие второе высшее образование значительно успешнее своих коллег, получающих первое образование.

Все существующие в настоящее время теории обучения, включая теорию развивающего обучения, были созданы до появления когнитивной психологии.

Многие ее достижения также имеют прямое отношение к обучению, а не только к компьютерной науке. Обучение и приобретение опыта изменяют структуру нервной системы. Когнитивный подход к обучению придает особое значение познанию человека и социальной среде, в которой происходит научение, Он, скорее, предполагает, что в процессе научения люди ищут информацию, желая разобраться в связи между объектами и событиями. Представители когнитивной психологии создавали специальные экспериментальные процедуры, порой достаточно искусственные, для изолированного изучения тех или иных познавательных функций, но осуществлявшихся в малых интервалах времени. Была обнаружена богатая номенклатура функций (функциональных блоков, уровней, компонентов и т. п.), выполняющих самые разные задачи: хранения, селекции, сканирования, оперирования или манипулирования входной информацией, перекодирования, семантической обработки, формирования программ требуемых действий, сопоставления текущей информации с уже накопленной и т. д. и т. п. Различные, правда немногочисленные пока, попытки композиции обнаруженных функциональных блоков в целостные познавательные структуры, например структуры информационного поиска, формирования образа, опознания, информационной подготовки решения или подготовки и реализации исполнительного действия, показали возможность чередования (со сдвигом по фазе) консервативных и динамических, репродуктивных и продуктивных блоков и функций.

Прошлый опыт играет не только положительную роль в мышлении, обеспечивая субъектов уже знакомыми им правилами решения и способами анализа, но может оказаться и тормозом на пути решения новых задач, создавая консервативную нерациональную основу для решения. Прошлый опыт отрицательно влияет на творческое продуктивное мышление, которое и может расцениваться как истинное мышление. Несистематизированные и необобщенные знания могут привести к появлению такого нежелательного качества мышления как ригидность.

В целом специалисты сходятся во мнении, что необходим комплексный подход к анализу новейших средств обучения, подразумевающий качественную подготовку и переподготовку учителей, а также сотрудничество ученых, педагогов и специалистов в области новейших технологий.

Современный взгляд на естественные механизмы восприятия, хранения и переработки информации позволит создать новую концепцию второго высшего образования.

Данная работа направлена на изучение этих особенностей и предназначена восполнить этот пробел.

Теоретическое значение и новизна данной работы обусловлена тем, что в современной литературе в недостаточной мере освещены вопросы второго высшего образования с позиций когнитивной психологии. Особенности первого образования, а также изменения когнитивных структур человека произошедших под влиянием первого образования, при составлении учебных программ никак не учитываются.

Практическая значимость данной работы заключается в том. Что на основе результатов, полученных в ходе исследования можно построить новую концепцию второго высшего образования.

Методы исследования: теоретические: анализ, синтез, классификация.

систематизация, обобщение;

эмпирические: анкетирование, тестирование;

методы математической статистической обработки: качественный и количественный анализ с использованием t- критерия Стъюдента, корреляционного анализа, двухфакторного дисперсионного анализа, регрессионного анализа, факторного анализа.

База исследования: Студенты психологического факультета ХГЭУ первого и третьего сокращенного курсов очного и заочного отделения. Всего 120 человек Цель работы: выявить и проанализировать различия когнитивных процессов лиц получающих первое и второе высшее образование.

Объект исследования: когнитивные процессы у студентов, получающих первое или второе высшее образование.

Предмет исследования: различия проявления когнитивной сферы личности у лиц получающих первое и второе высшее образование.

Гипотеза: Полученное образование и возраст студентов оказывают влияние на внимание, память и мышление.

Для подтверждения выдвинутой гипотезы был проведен психологический эксперимент по исследованию следующих когнитивных процессов: внимание, память и мышление.

Психологическое исследование состоит из трех экспериментов, каждый из которых состоит из нескольких опытов.

1. Исследование влияния образования и возраста на внимание.

2. Исследование влияния образования и возраста на долговременную и кратковременную память.

3. Исследование влияния образования и возраста на ригидность и структуру интеллекта.

Эксперимент проводился по плану многофакторного исследования, где в качестве факторов выступали возраст и образование. Зависимыми переменными выступали характеристики восприятия, внимания, памяти и мышления.

Проведенное исследование подтвердило гипотезу о том, что когнитивные процессы у лиц, получающих первое и второе высшее образование, существенно отличаются.

Это отличие проявляется практически во всех познавательных процессах.

Устойчивость внимания у лиц получающих второе высшее образование выше, чем устойчивость внимания у лиц получающих первое высшее образование. Это можно объяснить тем, что в процессе обучения развивается способность к длительной концентрации внимания.

На объем долговременной памяти влияют и возраст студентов и образование.

Причем с возрастом этот показатель снижается. Наличие образования значительно замедляет ухудшение памяти и переносит его на более поздний срок.

На кратковременную память ни возраст, ни образование существенного влияния не оказывают.

В ходе эксперимента установлено, что ригидность мышления зависит и от возраста и от образования. Причем эти оба фактора ведут к увеличению ригидности.

Экспериментальное исследование структуры мышления подтвердило гипотезу о том, что студенты, получающие второе высшее образование значительно отличаются от тех, кто получает первое образование.

Причем большую роль в изменении этой структуры играет именно образование, и в значительно меньшей степени, возраст.

Образование развивает абстрактно- логическую составляющую мышления.

Для системы второго высшего образования особенно важны отличия в памяти и в мышлении, так как эти процессы являются ключевыми в процессе обучения.

Различия познавательных процессов приводит к необходимости применения других принципов обучения при втором образовании.

Это требует изменение общепринятых методик преподавания.

Такие изменения должны быть направлены на интенсификацию творческого мышления и целостного взгляда на изучаемые явления. Обращение к личному опыту ученика, знаниям и навыкам полученных при первом образовании, дает сокращение времени изучения любого предмета в 3—6 раз, высвобождает ресурсы, приводит к экономии материальных и финансовых затрат и дает возможность во столько же раз повысить эффективность приобретения знаний и умений.

Система второго высшего образования должна учить новому мышлению, методам познания и самоорганизации.

В этом случае роль образования сводится к разработке междисциплинарного подхода и обучению «приемам» получения знаний. Можно сказать, что возможности второго высшего образования в значительной мере превосходят возможности первого образования по подготовке специалиста высокого уровня. Необходимо лишь, чтобы система второго высшего образования была в полной мере обеспечена соответствующей методологической и управленческой базой для ее успешного функционирования.

Итак, второе образование создает широкие возможности применению обучающих и психолого-педагогических технологий, подразумевает их совместное применение.

Вместе с тем, на современном этапе его организация образует целый комплекс нерешенных проблем. Даже самые лучшие и передовые технологии – как информационные, так и психолого-педагогические – без адекватной организации учебного процесса могут оказать обратное, порой разрушительное, воздействие, поэтому для качественного и доступного образования недостаточно просто внедрить их в процесс обучения, необходим творческий подход к делу, создание налаженной системы организации учебной работы преподавателей и студентов с учетом особенностей когнитивных процессов.

Литература:

1. Адамар Ж. Исследование психологии процесса изобретения в области математики.// М., 1970.

2. Ананьев Б.Г. Избранные труды: В 2-х томах.// М., 1980.

3. Голубева Э.А. Способности и индивидуальность.// М., 1993.

4. Крутецкий В.А. Психология математических способностей школьников.// М., 1968.

5. Мерлин В.С. Очерк интегрального исследования индивидуальности.// М., 1986.

6. Пуанкаре А. Математическое творчество. М., 1909.

7. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2-х т.// М., 1989.

8. Теплов Б.М. Избранные труды: В 2-х томах. //М., 1985.

9. Андрющенко В.П. Социология: наука об обществе.// Харьков, 1996.

10. В.А. Крутецкий. “Психология” // Москва “Просвещение” 1986г.

11.Гендин А.М., Сергеев М.И. Профориентация школьников // СОЦИС. 1996. № 8.

С.68.

«КАРТИНА МИРА» - ФАКТОР ПРОГНОЗА ЖИЗНЕННОГО ПУТИ ЧЕЛОВЕКА Лановой В.Е.

доктор PhD по психологии, профессор институт стратегических технологий ХГЭУ Картина Мира - это представление о себе и Вселенной, это оперативная модель универсума (Миллер и др., 1965, с. 19), которая понимается как совокупность образов отдельных предметов и явлений. Объединение отдельных образов в целостную Картину Мира, как правило, приводит к появлению у этой новой целостности качеств, отсутствовавших у составляющих ее частей (Neisser, 1976).

Исследователи «Картины Мира» полагали, что особое внимания заслуживает соотношение модальных ощущений и образа предмета как элемента вне нас существующего мира, поскольку в восприятии «дан не образ вещи, а сама вещь, как она является субъекту, воспринимающему ее человеку... Хотя воспринимается сама вещь, а не ее образ, восприятие вещи не тождественно с вещью восприятия»

(Рубинштейн, 1973, с. 311). А. Н. Леонтьев (1979, с.5) предлагал другую формулировку этой концепции: «Органы чувств обеспечивают «ориентировку в мире, как он есть, а не в отдельных его элементах, его «толчках», хотя, конечно, и через эти элементы, через эти толчки».

Актуализируется вопрос: «Что представляет собой эта схема, картина, образ мира?

Не входит ли в нее окружающая действительность и ее отдельные элементы в своих существенных характеристиках, в то время как модальное одеяние этих вещей есть форма их явления нам в той или иной организации модальных чувств?

Разрабатывая варианты ответов на поставленные вопросы, Penfield (1975) и ряд других исследователей (Зинченко и др., 1980) говорили о невербальном или о предметном значении как таковом, и это значение, отмечал А. Н. Леонтьев (1979, с.

6), выступает «не как то, что лежит перед вещами, а как то, что лежит за обликом вещей — в познанных объективных связях предметного мира, в которых они только и существуют, только и раскрывают свои свойства».

Прошло 20 лет и образ мира уже не кажется «картинкой». К своим образам, переживаниям, субъективным интерпретациям своего и Другого энвайронмента человек стал относиться со значительно большим доверием. Человек говорит языком Картины Мира, степень интеграции которой прямопропорциональна целостности и гармоничности «Я» субъекта этой Картины Мира.

В каком направлении способен расширяться и трансформироваться контекст употребления термина «Картина Мира»? Какие функции этот контекст выполняет и может выполнять? Прежде всего, можно говорить о различных Картинах Мира, как во времени, так и в пространстве. Мир предстает перед нами не только в виде физического универсума, но и как мир социальный, языковой, мир повседневности, политики, литературы и т.д. Кроме того, в этот мир мы включаем не только знания, но и ценности, модели поведения, образцы переживаний и т.д. Миров становится много, в связи с чем, вполне корректно говорить о сосуществовании различных миров, подобно тому, как сосуществуют образы человека в медицине и в живописи.

И здесь ловушка для резонерствующих – огромное искушение жить среди множества Картин Мира, как в тропическом лесу, Картины на любой вкус и цвет. Калейдоскоп Картин Мира как многоликая истина, гарантирующая абсурд, бессмысленность, перманентное состояние греховности и Вселенской вины, навязанной этой изощренной, искаженной, оскалившейся, потерявшей себя истиной.

Картина Мира - это целостное представление о мире. Но эта целостность условна, в том смысле, что представляет собой инструмент систематизации и обобщения для решения определенных задач, и пока эти задачи находятся в процессе решения, данный образ мира является предпочтительным.

Необходимость введения идеи «Картины Мира» диктуется стремлением человека понять и объяснить поведение других, т.е. ответить на вопросы «что происходит?» и «почему?». Актуальность этих вопросов резко возрастает, когда поведение Другого заметно отличается от нашего или(и) вступает в противоречие с т.н. «здравым смыслом». Иначе говоря, оперирование термином «Картина Мира» позволяет осознать, что ответ на вызов, который бросает жизнь, оказывается предопределенным не столько самой жизнью, сколько комплексом культурных стандартов в рамках той или иной ментальности. Уверенность в аксиоматичности этого обстоятельства позволяет строить модели поведения Других, а, следовательно, не только объяснять, но и предсказывать.

«Картина Мира» указывает на фрагментарность и условность нашего видения, а именно, легко оценивать представления Других как «картину», но что делать, когда становится очевидным, что и наши воззрения есть такая же «картина». Дальнейшие рассуждения на эту тему ставят перед нами альтернативу. Оценить весь комплекс наших знаний и ценностей как «Картину» - значит утратить доверие к самой «Картине» и её автору, т.е. к самому себе. В связи с чем, представление мира в виде «Картины Мира» является шагом к рефлексии, критике и дискредитации традиции. Понятие «Картины Мира» несет на себе знаки своеобразного "двойного кодирования", с одной стороны, собирая хаос в целостность, а, с другой стороны, приглашая к сомнению в эффекте этой целостности, что призывает человека к постоянному движению и развитию.

В соответствии с К. Ясперсом «Картина Мира» субъекта в своём развитии - это динамическая совокупность индивидуальной актуальности конкретного предметного содержания, которым владеет данный человек на данном отрезке своей жизни и которое, как считает С.В. Лурье, R.Redfild и ряд других исследователей, определяет внутреннюю логику формирования этим человеком планов своего поведения и модели своего жизненного пути. «Картина Мира» - это целостная многоуровневая система представлений человека о мире, других людях, о себе и своей деятельности (Сапогова Е.Е. 2004), система, «которая опосредует, преломляет через себя любое внешнее воздействие» (Смирнов С.Д., 1985, с.142). Ю. А. Аксёнова (2000) утверждает, что, субъективная картина мира, которую формирует и которой оперирует человек, будь-то индивидуальная или универсальная, представляет собой феноменальный «способ описания мира». Однако, с точки зрения E.Hirsh, собственно содержание «Картины Мира», (цит. по Ю.А.Аксёновой, 2000, с.27), приблизительно 80% фоновой информации носит скорее универсальный характер. В этом смысле «Картина Мира» концентрируется на «Эго» субъекта, основание которого составляет, прежде всего, индивидуальная история личности, в пределах которой иерархизируются и интерпретируются все события, в т.ч. жизненные события, и формируемые в соответствии с ними представления. Выбирая и создавая этот образ в процессе «проективной фильтрации» (Лановой В.Е., 2006), субъект выражает себя посредством структурирования, фиксации, выделения, локализации, определения, утверждения определенных концепций организации Мира и собственного сознания. В связи с чем, способ описания Мира неразделим с индивидуальным самовыражением, субъективной пристрастностью, формированием своего «Я» и его жизненного пути.

Виталий Медведев (2003) пишет:

«В наш век – век рационального мышления, каждый из нас в течение всей жизни собирает cвою Картину Мира, которая помогает ему понять, кто он, откуда он, зачем мир вокруг и зачем он в мире.

Пытаясь найти свой образ мира, человек вставляет в эту картину только те детали, которые совмещаются хотя бы еще с тремя-четырьмя фрагментами вокруг.

Безусловно, этот узор нужен только ему и только для него имеет ценность, при этом он допускает, что многие частички вставлены в картину зря, что они нарисованы сумасшедшим художником и сюда не подходят.

Главная возможность увидеть Картину Мира состоит не в собирании ее по кусочкам, а в отказе от логики, в очищении разума, предоставлении свободы интуиции и умении увидеть всю картину целиком и одномоментно внутри себя. От Всевышнего к каждому человеку, как снаружи, так и изнутри, всегда идут волны, он всегда есть в нас. Любые авторитеты – это помехи, которые встают на пути между Господом и нами, которые искажают, преломляют и просто поглощают эти волны»

Мудрецы утверждают, что истина находится где-то в «золотой середине».

Картина Мира – это совокупность наших взглядов на мир, наше мировоззрение, это наши точки отсчёта, наша система критериев оценки окружающего мира, это наш способ или способы, с помощью которых мы воспринимаем этот мир, интегрируем его и интегрируемся сами.

Картина Мира – это установочно-мотивационный программирующий фактор, это представление о том, кто мы и в каком Мире мы живем, в каких точках мы соприкасаемся с этим Миром, как мы представляем механизм взаимодействия и конкретные отношения с ним, как мы реально общаемся с этим Миром.

В качестве дополнений к инструкции «Картины Мира» как диагностического и терапевтического метода можно использовать следующий перечень фраз:

Картина Мира - это некая точка отсчёта.

- это Ваши представления о Мире, которые помогают или не помогают жить в этом Мире в ладу с самим собой.

- это некий угол зрения, под которым Вы видите и понимаете окружающий Вас Мир, проникаетесь его сущностью, чтобы быть готовым изменить его и изменяться вместе с ним.

- это то, каким Вы видите Мир вокруг себя и внутри себя, степень и сущность Вашей готовности к сопоставлению этих категорий с последующей Вашей трансформацией в этом Мире.

- это совокупность законов и правил, которые помогают Вам жить в этом Мире.

- это совокупность правил, принципов, критериев, которые позволяют Вам чувствовать себя «своим» в этом Мире, ощущать себя Частью всего живущего Целого и взаимодействовать с этим Целым и его Целостностью Почему важна Картина Мира? Картина Мира - это база долговременных программ, которые закладываются человеком и определяют его жизнь на долгие годы, в конечном итоге, определяют его судьбу, судьбу не как предначертанность или «заданность», но как некую совокупность его жизненных событий (В.Е. Лановой, 2005, стр. 7,10,42).

Ниже приводится пример «Картины Мира» и комментарий группы:

1. Жить каждый день так, как будто он последний 2. Не откладывай на завтра то, что можно сделать сегодня 3. Не жалей, что было, не мечтай, что будет, береги, что есть 4. Все люди добры и у них есть причины поступать именно так, как они поступают 5. Не осуждать других 6. Все мы не вечны, используй каждый день, чтобы подарить радость друг другу 7. Старайся жить так, чтобы не было стыдно ни перед собой, ни перед другими 8. Умей прощать себя и других 9. Мы ответственны за себя и своих близких 10. Хотелось бы в старости ни о чем не жалеть АНАЛИЗ ГРУППЫ МАША: Завещание какое-то!

ОКСАНА: Фатализм. Человек живет, ожидая смерти ЕЛЕНА: Физическая часть отдельно, а духовная часть отдельно живет.

МАРИНА: Человек живет, чтобы умереть ЕВГЕНИЯ: Он хочет жить красиво и всячески приукрашивает свою жизнь ТРЕНЕР: Что мы еще можем сказать об этой «Картине Мира»?

СЕРГЕЙ: Кодекс самурая!

ДМИТРИЙ: Глубокое чувство изолированности и одиночества.

ТАТЬЯНА: Человек – максималист ТРЕНЕР: Что это такое?

ТАТЬЯНА: Всё доводится до предела, до совершенства. Максималист и перфекционист.

ТРЕНЕР: Мы настолько привыкли жить в расслабленном состоянии… ДМИТРИЙ: Желание прожить активно и полноценно свою жизнь ЕВГЕНИЯ: Не мечтай, что будет. Будущее – это наше настоящее.

ЕЛЕНА: Наш недостаток в том, что мы устремлены в будущее и забываем о настоящем. Фактически получается, что мы не живем вовсе, время ускользает, мы тратим его на создание иллюзий, на планирование будущего, но не на его формирование. Мы не живем никогда или живём в ностальгическом прошлом ДМИТРИЙ: Жизнь этого человека насыщена событиями, переживаниями, действиями, и он стремится к еще большей их концентрации. Создается впечатление какого-то трепещущего «нерва» и заставляет его ощущать жизнь особенно остро.

ТРЕНЕР: Все кажется очень достоверным, но есть одна «блоха». 10 пункт:

«Хотелось бы в старости ни о чем не жалеть», следовательно, не все так, как хотелось бы автору и потому заявленная нам «Картина Мира» грозит превратиться в Манифест, Декларацию, Перечень идеальных и желаемых концепций, но только не реальная жизнь. Если даже это не так в действительности, все равно, этот тезис в «Картине Мира» ставит под сомнение жизненную эффективность автора. Тем не менее, это, безусловно, сильный, целеустремленный, активный человек, который чувствует настоящее, живет настоящим, понимает настоящее и пытается его в полной мере использовать. Никакой «расслабухи», никакой сентиментальщины, всё «в кулаке», всё предельно серьёзно и глубоко, когда «слово» неразрывно связано с «делом».

ДМИТРИЙ: При всем при этом, человек говорит: «Все люди добры и у них есть причины поступать так, как они поступают, и потому не стоит осуждать других.

Человек видит мир в богатейшем спектре чувств и отношений. Он старается жить так, чтобы не было стыдно ни перед собой, ни перед Другими, жить в соответствии с принципами, которые он для себя разработал.

ТРЕНЕР: Сомнительно, чтобы этот тезис имел социальный подтекст, этот тезис исключительно личностно обусловлен. Ментальность нашего общества предполагает жизнь в режиме «шалтай-болтай», «через пень колоду», «не делать сегодня то, что можно сделать послезавтра». Автору этой «Картины Мира»

свойственно острое ощущение реальности, но есть опасность, опасность надрыва – это гипертония, гипертонические кризы, инфаркт, другими словами есть опасность чрезмерного напряжения. Падение необязательно, но риск высок, когда жизнь «на полную катушку», в полную силу, на предельной скорости.

НАТАША: Все это может способствовать его разрушению.

ТРЕНЕР: Трудно быть уверенным, поскольку мы не знаем, сопровождающих это напряжение программ. Если реализация успешна, то существует позитивный потенциал, который охраняет, но происходит это далеко не всегда. Главное, на что следует обратить внимание – это значительное фоновое напряжение.

Практически все тезисы «Картины Мира» претендуют на статус долговременных программ, своеобразный концентрат, что наводит на мысль о желаемом, но не действительном, подтверждением чего является заключительный тезис: «Хотелось бы в старости ни о чем не жалеть».

Комментарий к Картине Мира # 3:

• программа концентрации усилий для увеличения темпа жизни (1) • программа немедленной реализации актуального действия (2) Программы (1) и (2), по всей вероятности, связаны со страхом смерти различной степени актуализации.

• Программа на дистанцирование прошлого для блокирования ностальгических переживаний и нейтрализации своей зависимости от этого прошлого • Программа фиксации в настоящем времени всего достигнутого, возникает риск феноменизации настоящего и, как следствие, снижение критики к нему • Программа «не мечтать» рискует трансформироваться в программу отказа от планирования своего будущего, когда будущее становиться исключительно заложником настоящего и вероятность качественных изменений жизни автора крайне мала • Программа идеализации окружающих людей, их действий и отношений, однако, программа обладает достаточно высокой степенью декларативности • Программа оправдания поведенческих актов любого знака, как проявление психологической защиты автора, дезавуирующее любые обвинения в его адрес (вариант манипуляции феноменами добра и зла) • Программа блокировки актов осуждения окружающих • Программа управления своим жизненным временем, по всей вероятности, актуализированная страхом смерти • Программа управления своим стыдом, если не декларативна, то находящяяся на предварительном этапе своего формирования;

разработка программы, как правило, стимулируется актуализацией чувств вины • Программа прощения скорее декларативна, нежели актуально функционирующая, представлена в виде императива и потому напоминает приказ самому себе, самому себе протестующему и отказывающемуся прощать.

• Программа осуждения достаточно высокой степени интенсивности вытеснена в бессознательное по причине ориентации цензуры идеального «Я» на программу прощения;

для «удержания в бессознательном» требует формирование программы блокировки актов осуждения окружающих и «включения» конкурирующей программы прощения.

• Программа «ответственн[ости] за себя и своих близких», по всей вероятности, обусловленная требованием цензуры быть жёстким в своём экзистенциальном выборе, требованием, тем или иным образом, влияющим на все программы • Программа понимания условности и декларативности многих из вышеуказанных программ • Программа конфронтации со своими ностальгическими переживаниями и своей жалостью «себя в прошлом», однако, программа конфронтации, по всей вероятности, не функционирует, она лишь заявлена в качестве желаемой В конечном итоге, можно говорить об определенной тенденциозности данной личности, ориентированной на будущее:


1. Страх смерти 2. Ностальгические переживания как фиксация в прошлом и риск обесценивания будущего, другими словами, отказ от развития 3. Феноменизация настоящего и снижение критики к нему, что в той или иной степени деформирует самооценку и реальность, создавая предпосылки для жизни в своём собственном замкнутом иллюзорном мире 4. Будущее - заложник настоящего при минимальной вероятности изменений жизни автора, т.е. блокировка развитие личности 5. Идеализация окружающих людей как необходимый компонент «собственного иллюзорного мира»

6. Манипуляция «феноменами добра и зла» в качестве фактора фильтрации реальности ведет к интенсивному снижению критики и усилению иллюзорности «собственного мира»

7. Стыд и вина блокирует какое-либо «оформленное» конкретное действие как спонтанное, так и планируемое, поскольку существует проблема принятие решения (В.Е.Лановой, 2003, стр.382-387) 8. Отказ от прощения, фиксация на осуждении как источников напряжения и дистанцирования от людей и реальности 9. Цензура требует жёсткого экзистенциального выбора при наличии блокировки действия и трудностей в принятии решений, что провоцирует и постоянно подпитывает внутренний конфликт и ведет к прогрессирующей невротизации и дезадаптации личности.

Литература:

1. Аксёнова Ю. А. Символы мироустройства в сознании детей. Екатеринбург:

Деловая книга, 2000, С. 2. Лановой В.Е. Быть в нужное время в нужном месте. Динамическуий судьбоанализ, - М.: Изд-во АСТ, Астрель, 2003. – 396, [4] c.

3. Лановой В.Е. Динамический судьбоанализ: методология изучения, прогноза и коррекции жизненного пути человека. Автореферат диссертации соискание учёной степени доктора философии по психологии. – Одесса.: Изд-во ХГЭУ, 2005.

– 50 с.

4. Леонтьев А. Н. Психология образа. - Вестн. Моск. ун-та. Сер. 14. Психология, 1979, № 2, с. 3.

5. Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии. М.: Педагогика, 1973, 424 с.

6. Сапогова Е.Е. Psychocadabra: субъективная «Картина Мира» как гипертекст Известия ТулГУ. – Выпуск 4. - Тула: ТулГУ, 2004. – С. 163-179.

7. Смирнов С. Д. Психология образа: проблемы активности психического отражения. М.: МГУ, 1985.

8. Миллер Д., Галантер Ю., Прибрам К. Планы и структура поведения. М.:

Прогресс, 1965, 238 с.

9. Neisser U. Cognition and reality. San-Francisco: W. H. Freeman, 1976, 192 p.

10. Penfield W. The mystery of the mind. Princeton university press. Princeton, 1975, p.

ПРОБЛЕМА ДОПОМОГИ ІНШОМУ В ОСОБИСТІСНОЦЕНТРОВАНОМУ КОНСУЛЬТУВАННІ Наконечна М.М.

аспирант кафедри загальної та практичної психології м. Ніжин Допомога, як і консультування, є актом взаємодії. Ця взаємодія може мати різні форми та особливості динаміки. Дана взаємодія допомагає іншій людині краще усвідомити себе, зайняти особистісну позицію, бути суб’єктною. Це є головним у справжній допомозі іншому, і це є умовою успішності психотерапії. Все це дає людині можливість зробити кроки у напрямку конструктивних змін, тобто особистісно розвиватися.

Оскільки основна ідея К.Роджерса в тому, що людина відпочатково здатна до самовдосконалення, особистісного зростання, то допомога, коли вона має місце в житті людини, сприяє розвитку особистості, адже все конструктивне є водночас особистісно розвиваючим.

К. Роджерс зазначає: “Ми можемо надати істотну допомогу іншому лише тоді, коли ми взаємодіємо з ним на глибокому особистісному рівні як дві рівноправні та варті поваги людські істоти, коли ми особисто ризикуємо в цих взаємовідносинах, коли ми сприймаємо іншу людину як особистість, здатну до вибору свого власного напряму в житті” [9;

с.74].

К. Роджерс стверджує, що відносини можуть бути допомагаючими за умови своєї спрямованості на покращення життєдіяльності, розвиток зрілості та особистісне зростання.

Цілі психотерапії К. Роджерсом визначаються так: “Мета – не вирішити окрему проблему, а допомогти індивіду “вирости” таким чином, щоб він сам міг справлятися з існуючою, а також з наступними проблемами, будучи вже більш інтегрованою особистістю”[6;

с.36]. Отже, справді допомогти – і в повсякденно-житейському смислі цього слова, і в науково-психологічному, і в психотерапевтичному – це не означає зробити щось “за” людину, замість неї, вирішити її проблему без її участі, а зробити так, щоб людина могла зробити це сама, щоб вона стала суб’єктом свого життя.

Перша стадія психотерапії, за К.Роджерсом, полягає в тому, що людина звертається по допомогу. Найсуттєвішим моментом тут є прийняття відповідальності за прихід до психотерапевта, що означає водночас прийняття відповідальності за роботу над своїми проблемами. В процесі допомоги в повсякденному житті все значно складніше. З одного боку, людина може не звертатися по допомогу до когось, але явно її потребувати. З іншого боку, часто людина не схильна брати на себе відповідальність ні за процес взаємодії, ні за свої проблеми, ні за життя в цілому. І тоді іноді сама допомога полягає в тому, щоб зробити людину більш відповідальною, а це змушує її проявляти активність по вирішенню власних проблем, бути більш суб’єктною, усвідомлювати різні аспекти свого життя.

К. Роджерс задається питанням: “Як створити відносини, які ця людина може використати для свого власного особистісного розвитку?”[5;

с.74]. Таким чином, головним виступає момент зміни соціальної ситуації розвитку (в діадній взаємодії) для досягнення певних змін, для особистісного розвитку людини. Створення таких відносин передбачає суб’єктність індивіда, який надає допомогу, та його вміння сприяти розгортанню суб’єктності іншого.

Дійсна допомога не може бути лише інтелектуальною дією, вона не може бути здійснена лише за допомогою мислення, когнітивних операцій, схем. “Марним є будь який підхід, який спирається на знання, на прийняття того, що є предметом навчання”[5;

с.74], - зазначає К. Роджерс. Дійсна допомога повинна бути особистісною. Вона повинна створювати особливі взаємовідносини, в яких розкривається суб’єктність індивідів. Такі взаємовідносини сприяють зростанню особистості. Головним є аспект взаємовідносин людей. Ці взаємовідносини уможливлюють розвиток особистості в результаті допомагаючих відносин.

К. Роджерс формулює основну гіпотезу таким чином: “якщо я можу створити певний тип відносин з іншою людиною, вона виявить в собі здатність використовувати ці відносини для свого розвитку, що викличе зміну і розвиток її особистості”[5;

с.75].

К. Роджерс вважає, що потрібно створити певний тип відносин з іншою людиною (під час психотерапії), які б відповідали наступним умовам: правдивість стосунків (в інших роботах К.Роджерс називає це конгруєнтністю);

прийняття іншої людини;

емпатія (розуміння думок і почуттів).

Певний тип відносин з іншим створює умови для розкриття, реалізації суб’єктності іншого, а в цьому і полягає справжня допомога. Все це призведе до розвитку особистості. Отже, допомагаючі відносини є психологічним засобом розвитку особистості.

Правдивість відносин, яка досягається через конгрунтність, є важливою умовою допомоги іншому в розумінні К. Роджерса.

Допомагаючий індивід повинен вміти створити такі відносини, які може використати суб’єкт, що потребує допомоги.

Усвідомлення динамічності, мінливості внутрішнього світу іншої людини є необхідним для процесу створення допомагаючих відносин.

Захищеність, яка, на думку К. Роджерса, є наслідком взаємної поваги та любові, є невід’ємною частиною справжніх відносин допомоги.

Наслідком емпатичного розуміння іншої людини є свобода, яка розкриває потенціали самоусвідомлення та саморозвитку.

З установки допомагаючого суб’єкта на конгруентність, прийняття та емпатію виникають правдиві відносини, захищеність та свобода індивіда, якому допомагають.

Такий тип взаємодії завжди, на думку К. Роджерса, призводить до конструктивного розвитку особистості.

К. Роджерс в останні роки свого життя виявив ще одну особливість особистісноцентрованого підходу в психотерапії. “Коли я знаходжуся в найкращій формі як фасилітатор чи терапевт, тобто коли я найближче до мого внутрішнього, інтуїтивного Я, коли я якимось чином доторкаюся до невідомого в мені, коли, можливо, я знаходжуся у трохи зміненому стані свідомості, тоді все, що б я не робив, виявляється цілющим” [8;

с.50]. За таких умов сама присутність психотерапевта, на думку К. Роджерса, допомагає клієнтові. Ставлення психотерапевта трансцендує себе і стає частиною чогось більшого. Внутнішня сутність терапевта нібито доторкається до внітрішньої сутності клієнта. Відбуваються зростання, особистісний розвиток обох суб’єктів взаємодії. Цей – трансцендентальний – вимір особистісноцентрованої психотерапії надає даному типу психологічної практики філософсько-світоглядного спрямування. Допомога іншому як акт взаємодії у найвищих, духовних своїх проявах, безперечно, також включає в себе зазначену К.

Роджерсом особливість.

Узагальнюючи свої погляди про консультативний процес, Карл Роджерс стверджує: “Взаємодія з іншою людиною дає можливість безпосередньо визначити, відкрити, пережити, або зустріти свою дійсну самість. Наша особистість стає видимою для нас через відносини з іншими, а через зворотній зв’язок з іншою людиною я отримаю можливість набути досвід самого себе”[6;

с.167].

О.Б. Орлов зазначає: “К. Роджерс поступово приходив до розуміння того, що фасилітуючі особистісні установки психотерапевта набагато важливіші за методи, які він практикує”[4;


с.76]. Фасилітуючі особистісні установки витікають з певної світоглядної орієнтації. З цим узгоджується постійне підкреслювання К. Роджерсом того, що особистісноцентрований підхід – це не теорія і не техніка, а спосіб існування людей.

Е. Медоус [10] наголошує на тому, що в 70-х роках в концепції К. Роджерса намітився перехід від спеціальної моделі допомагаючих відносин у рамках клієнт центрованої терапії до особистісноцентрованого підходу як моделі будь-яких людських відносин.

Головною рисою більшості людських відносин є рівність партнерів, отже, відносини допомоги включені в рівні відносини людей. “Клієнт-центрована терапія в обов’язковому балансі “безумовна цінність Іншого” – “безумовна цінність Я” акцентує першу частину, оскільки безумовне позитивне прийняття та ціннісно-допомагаюче ставлення терапевта до клієнта є умовою конструктивного розвитку останнього до повноцінно функціонуючої людини”, - зазначає В.В. Колпачніков [3;

с.55-56]. Е.

Медоус в даному балансі робить акцент на другому компоненті.

Е. Медоус вважає, що у відносинах рівних партнерів важливими є певні вміння, а саме – емпатичне слухання, конгруентність, емпатія та безумовна позитивна повага (прийняття)[10]. Зокрема, емпатія розуміється як вміння, яке використовується на основі свідомого вибору в ситуації, коли інший хоче зростати, розвиватися, а ми хочемо сприяти йому в цьому зростанні;

це слідування за переживаннями іншого. В такому розумінні емпатія є необхідною умовою допомоги іншому.

Гріт Ванершот розглядає емпатію як сукупність мікропроцесів. Автор детально аналізує наслідки, вплив атмосфери емпатії на клієнта, які виражаються в таких мікропроцесах, як: відчуття своєї цінності та прийнятості;

відчуття себе самостійною, самоцінною та такою, що має власну ідентичність особистістю;

набуття здатності приймати свої власні почуття;

подолання відчудження;

розвиток здатності довіряти власному досвіду [2].

Г. Ванершот підсумовує: “Емпатизування – це процес взаємодії між двома людьми, в ході якої людина, яка проявляє емпатію, постійно готова настроюватися на іншого” [2;

с.74]. Емпатія є однією з умов ефективності надання допомоги іншому. В той же час емпатія сприяє розвитку особистості (як того, хто отримує, так і того, хто надає допомогу). Через механізм емпатії зрозумілим стає те, що допомога іншому є психологічним засобом розвитку особистості.

“Прояв глибокої емпатії – це чисто альтруїстична діяльність”[1;

с.79], - зазначає Д. Брезієр. Психотерапевт є в найбільшій мірі самоактуалізованим тоді, коли він повністю занурений у іншого. В цьому і виражається альтруїзм, справжнє безумовне позитивне прийняття, що виявляється в емпатичному розумінні іншої людини.

“Самоактуалізація відбувається тоді, коли власне Я забуте”[1;

с.96].

Функція терапії, на думку Д. Брезієра, може полягати в тому, щоб створити для клієнта ситуацію, в якій він зможе повернутися до природнього, альтруїстичного існування. Діяльність клієнта сприяє його розвитку лише в тій мірі, в якій клієнт засвоює альтруїстичну установку. З іншого боку, якщо психотерапевтичний процес сприяє особистісному розвитку психотерапевта, тоце відбувається завдяки переважній увазі до іншої людини, а не до себе, відмови від власних інтересів та зайняттю повністю альтруїстичної позиції.

Д. Брезієр наголошує: “Альтруїстична установка, яка сприяє особистісному зростанню, не задається людині зовні, але виникає зсередини” [1;

с.81]. Автор висуває припущення, що фундаментальним принципом, який стосується людської природи, може бути альтруїстична орієнтація, а її похідною – саморозвиток. Такий підхід суперечить численним уявленням про первинність саморозвитку, але в цілому він є логічним та грунтується на аналізі даних психотерапевтичної практики. Отже, не первинний нарцисизм, а первинний альтруїзм є основою людської природи.

Психотерапія в цілому за своєю сутністю є альтруїстичною діяльністю.

Концепція Д. Брезієра підкреслює важливість альтруїстичної орієнтації, яка стимулює розвиток і саморозвиток. Це дуже тісно пов’язане з нашим уявленням про допомогу іншому як психологічний засіб розвитку особистості.

На прикладі особистісноцентрованої психотерапії К.Роджерса ми розглянули, наскільки тісно переплетені конструкти допомоги іншому та особистісного розвитку.

Недирективність підходу К. Роджерса допомагає підкреслити вільний, творчий, розвиваючий характер взаємодії, яка будується на альтруїстичних началах.

Література:

1. Брэзиер Д. Любовь как необходимое условие: клиентоцентрированный подход за пределами Я // Карл Роджерс и его последователи: психотерапия на пороге XXI века / Под ред. Д. Брэзиера. – М.: Когито-Центр, 2005. – С.78-99.

2. Ванершот Г. Эмпатия как совокупность микропроцессов // Карл Роджерс и его последователи: психотерапия на пороге XXI века / Под ред. Д.

Брэзиера. – М.: Когито-Центр, 2005. – С.52-77.

3. Колпачников В.В. Человеко-центрированный подход в практике психологического консультирования персонала организаций // Вопросы психологии.

– 2000. - №3. – С.49-56.

4. Орлов А.Б. Человекоцентрированный подход в психологии, психотерапии, образовании и политике (К 100-летию со дня рождения К. Роджерса) // Вопросы психологии. – 2002. - №2. – С.64-84.

5. Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека: Пер. с англ./Общ. ред. и предисл. Исениной Е.И. – М.: Издательская группа “Прогресс”, “Универс”, 1994. – 480с.

6. Роджерс К.Р. Консультирование и психотерапия. Новейшие подходы в области практической работы: Монография. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000. – 464 с.

7. Роджерс К., Фрейберг Д. Свобода учиться. – М.: Смысл, 2002. – с.

8. Роджерс К. Клиентоцентрированный/человекоцентрированный подход в психотерапии // Вопросы психологии. – 2001. - №2. – С.48-58.

9. Роджерс К. Эллен Вест и одиночество // Московский психотерапевтический журнал. – 1993. - №3. – С.57-74.

10. Meadows E.E. Empathic listening. Congruence. Empathy. Unconditional positive regard // Bristrlecone. 1999. V. 2. Issues 1-4.

11. Meadows E.E. Differences // Bristrlecone. 1999. V. 2. Iss. 1.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ У ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ ПСИХОЛОГІЧНОГО КОНСУЛЬТУВАННЯ Литовченко Н.Ф.

канд. психол. наук, доцент Нежинского государственного университета им. Н.В. Гоголя м.Ніжин Завдяки своїй смислотворчій сутності поняття “інтерпретація” є фундаментальним для теорії і практики психологічної допомоги: актуалізація потреби суспільства у розвитку практичної психології відбувається за рахунок прямої націленості її завдань на здійснення смислової, емоційної та екзистенційної підтримки людини у ситуаціях утруднення, що виникають у ході її особистісного чи соціального буття, орієнтації особистості у власних цілях і смислах буття [1], [6].

Фактичним предметом діяльності психолога-практика виступають зміст і структура ціннісних переживань клієнта [1]. У суб’єктивному переживанні особистістю травмуючої ситуації відображається цілісне усвідомлення себе та свого буття, проявляється система цінностей і смислів, неповторний індивідуальний досвід [1], [2].

За останні десятиріччя розвитку практичної психології чітко окреслилась тенденція спрямованості процесу надання психологічної допомоги на суб’єктивну сферу смислів клієнта [1,2,9]. Взаємодія фахівця та клієнта визначається процесом спільного вирішення “внутрішньо обумовленої суб’єктно орієнтованої задачі” (В.А.Петровський), у ході якого відбувається інтерпретація індивідуального досвіду клієнта, пошук, творення смислу по мірі трансформування переживань травмуючої ситуації.

Історично інтерпретація спочатку розглядалась як найвища інстанція в ієрархії принципів та одна з базисних технік у психоаналізі [1], [6]. Перші посилання на психоаналітичну інтерпретацію у роботах З.Фройда пов’язані з інтерпретацією сновидінь: термін “інтерпретація” поєднувався з власним розумінням і відновленням психоаналітиком латентного змісту сновидіння, його джерел і значень;

у ранні роки розвитку психоаналізу аналітик розкривав пацієнту свою інтерпретацію та пояснював її, що мало певний дидактичний вплив на психіку останнього, оскільки з’являлась можливість краще зрозуміти значення певного аспекту поведінки пацієнта через усвідомлення ним до того неусвідомлюваної психічної події. У класичному психоаналізі інтерпретація включає три основні процедури: ідентифікацію, роз’яснення (власне інтерпретація) і переклад на мову повсякденного життя пацієнта.

З розвитком теорії та практики психоаналізу все більше уваги приділяється тому, що, коли та як повідомляється психоаналітиком [6].

У сучасному психоаналізі інтерпретація використовується і як синонім вербального та невербального впливів на пацієнта, і як специфічне різноманіття вербальної участі у психоаналітичному процесі [6]. Основними видами інтерпретації, використовуваними психоаналітиком, є: 1)інтерпретація змісту проблем клієнта, тобто переведення маніфестного змісту проблеми у те, що психоаналітик розуміє як розкриття її більш глибокого смислу (такі інтерпретації розглядають смисл того, що вважається пригніченим у психіці клієнта, а не самі конфлікти і боротьбу, які утримували спогади і фантазії у сфері підсвідомого);

2) інтерпретація захисту як особлива форма аналізу опору, що має на меті продемонструвати пацієнту ті способи та механізми, якими він користувався для coping;

3) символічна інтерпретація значень сновидінь. Досвідчений психоаналітик може використовувати інтерпретації як гіпотези відносно причин проблем клієнта, які верифікуються у процесі наступної інтерпретації [6].

Ефективність інтерпретації визначається мірою внесення змін у Суперего пацієнта;

така інтерпретація названа мутаційною. Крім того, загальна схема інтерпретації, прийнята у сучасному психоаналізі, забезпечує спрямованість екстериоризації змісту психіки пацієнта та подальшу його самоінтерпретацію через запозичення ним терапевтичної позиції та наступне інтегрування свідомості [6].

Потужний терапевтичний потенціал інтерпретації, засвідчений, зокрема, її високим статусом у психоаналізі, зумовлює застосування інтерпретації як однієї з комунікативних технік у практиці надання психологічної допомоги безвідносно до конкретної парадигми, на яку орієнтується фахівець. Характерною рисою позитивної психотерапії Н. Пезешкіана, наприклад, є намагання отримати від клієнтів найбільш широкий огляд можливостей інтерпретації окремих симптомів чи захворювання в цілому. Використання метатеоретичної та транскультурної інтерпретації та реінтерпретації сприяє розширенню горизонтів усвідомлення поведінки, визнанню відносності власної системи цінностей, що зумовлює розхитування пересторог і бар’єрів на шляху психотерапевтичної комунікації та пошук альтернативних можливостей клієнтів.

Надання клієнтові допомоги через повідомлення йому психологічної інформації, отриманої у результаті проведення психодіагностичного дослідження, складає один способів психологічного консультування (Г.С.Абрамова). Інтерпретація отриманих даних ґрунтується на передбачуваних багатофакторних відношеннях між ними, оскільки певний результат може бути обумовленим різними механізмами психологічної діяльності і може здійснюватись як процес кількісної оцінки (у порівнянні з певною нормою) або у вигляді якісного аналізу, при якому отримані дані співвідносяться з визначеними еталонами. Інтерпретація результатів психодіагностичного дослідження може реалізуватись на безпосередньому рівні (що передбачає формальну або нормативну оцінку виконання клієнтом методик);

інтерпретація більш складного рівня передбачає включення отриманих даних у певну систему, з обов’язковою рефлексією фахівця на парадигмальні підстави створення використовуваних ним методик, а уміння психодіагноста зіставляти різні теоретичні підходи для вирішення конкретних завдань процесу надання психологічної допомоги надають його діяльності евристичних рис.

Інтерпретація як прийом, застосовуваний психологом, що сприяє виникненню у свідомості клієнта нових особистісно значимих уявлень про себе і свою поведінку, може бути запропонована йому у формі коментарію (як нове трактування сказаного чи продемонстрованого клієнтом, виявлено за допомогою психодіагностичних методик і процедур до початку й у процесі спілкування);

інтерпретація як узагальнення передбачає перехід до іншого масштабу уявлення про ситуацію або приведення в єдину систему розрізнених, не пов’язаних у свідомості клієнта деталей психологічної ситуації, що сприяє новому розумінню власних проблем;

інтерпретація як аналогія за допомогою певного яскравого образу, метафори стимулює мисленнєві можливості клієнта, сприяє самостійному пошуку ним способів вирішення психологічної задачі (П.П.Горностай, С.В.Васьковська).

Інтерпретація як одне з консультативних завдань передбачає також інтерпретацію невербальної поведінки клієнта. О. Лабунська зазначає, що психолог, окреслюючи для себе можливості інтерпретації невербальної поведінки клієнта, повинен визнати унікальність невербальної мови, невідворотність суперечностей між невербальною репрезентацією психічного і його психологічним значенням, мінливість способів невербальної трансляції інформації, залежність успішності інтерпретації від сформованості навичок клієнта адекватно висловлювати свої переживання[3].

В екзистенційній парадигмі (Р.Мей) інтерпретація виділяється окремим етапом процесу надання клієнту психологічної допомоги, що підкреслює виключне значення інтерпретації у вирішенні поставлених психологом завдань. На даному етапі взаємодії з клієнтом фахівець може запропонувати (лише у безумовно потрібний момент, у доступній формі) власну інтерпретацію проблем клієнта у вигляді гіпотези, версії, спостерігаючи за реакцією суб’єкта або спільно з ним знаходити прийнятний варіант інтерпретації психологічної ситуації, відфіксовуючи уже “активізовані області” для подальшого осмислення та інтерпретації [4].

Принципова неможливість звести всі прояви особистості до гранично точних констатацій не виключає безумовної необхідності вияву нею власних смислових позицій, що обумовлює виняткове значення інтерпретації як творчого процесу оперування смислами у ході надання особистості психологічної допомоги та дає підстави розглядати знання психологом мов опису й інтерпретації психологічної дійсності важливими складовими професійної свідомості фахівця [2,8,9]. Слід додати, що, на відміну від суто пізнавального процесу, інтерпретація не має на меті досягнення істини, але здобуває задовольняючу суб’єкта на даний момент визначеність [8];

“замість істини історичної виступає істина розповідальна, яка створює спосіб розуміння та пояснення фактів минулого і дає зовнішню впевненість” [6;

145].

Завдання на розробку глибинних проблем особистості і свідомості може бути вирішене з опорою на основні положення герменевтично орієнтованої практичної психології: відмова від трактування клієнта як пасивного об’єкта психологічного впливу, встановлення принципу рівновідповідальної діалогічної взаємодії психолога з клієнтом, робота зі смислами, забезпечують формування частково, а може, й по суті нової життєвої концепції особистості, яка звернулась за психологічною допомогою [9].

Сутністю діяльності психолога, що керується принципами герменевтично орієнтованої практичної психології, виступає спільна, у ході діалогічної взаємодії з клієнтом інтерпретація, “вибудовування для нього нового тексту – нової, більш продуктивної життєвої історії – з виправленням, якщо не всіх, то багатьох викривлень тексту, заповненням “пробілів”, проясненням буйків затопленого смислу” [9;

107].

Отже, у теорії психологічної допомоги інтерпретація використовується у широкому та вузькому аспектах. У вузькому аспекті інтерпретація розглядається як прийом, комунікативна техніка, спрямована на виявлення неусвідомлюваних фактів психічного життя клієнта, їх подальше осмислення у ході діалогічної взаємодії фахівця та особистості, що потребує психологічної допомоги.

Виділення інтерпретації в окремий етап надання психологічної допомоги підкреслює її виключне значення у функціонуванні даного інституту [4].

Широкий аспект розгляду інтерпретації передбачає трактування її як перманентної характеристики процесу надання психологічної допомоги, що пронизує всі його процедури, етапи, завдання та забезпечує досягнення смислової гармонії індивідуального буття людини у світі.

Література:

1. Бондаренко А.Ф. Социальная психотерапия личности (психосемантический подход). – К.: КГПИИЯ, 1991. – 189 с. 2. Василюк Ф.Е. Психология переживания (анализ преодоления критических ситуаций). – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 200 с. 3. Лабунская В. А. Проблема обучения кодированию – интерпретации невербального поведения // Психологический журнал. – 1997. – Т. 18. – № 5. – С. 85-94. 4. Мэй Р. Искусство психологического консультирования: Пер. с англ. – М.:

Независимая фирма “Класс”, 1994. – 144 с. 5. Олешкевич В.И. Метаморфозы психотехнических схематизмов и онтологических схем психики в процессе развития психотерапии // Журнал практического психолога. – 1997. – №6. – С. 63-86. 6. Сандлер Дж., Дэр К., Холдер А. Пациент и психоаналитик: основы психоаналитического процесса. – М.: Смысл, 1995. – 194 с. 7. Сапогова Е.Е. Профессиональное психологическое сознание: рефлексия вслух // Журнал практического психолога. – 1997. – №6. – С. 3-12. 8. Славская А. Н. Интерпретация как предмет психологического исследования // Психологический журнал. – 1994. – Т. 13. – С. 78-88. 9. Чепелева Н.В. Актуальные проблемы герменевтики в контексте психотерапии // Вісник Харківського держ. ун-ту. – 1999. – № 439. – С.297 301. КОУЧИНГ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ КОМПЕНТЕНЦИИ 1-ГО ЛИЦА КОМПАНИИ Зотова И.Г.

генеральный директор фирмы «АНИКА»

Arthal & Netinggen International Consult Agency Нестабильность внешних факторов, существование разного рода проблем у руководителя, накладывают отпечаток на его бизнес, на развитие его компании и ставит перед ним задачу в необходимости поиска и извлечения внутренних резервов для достижения поставленных целей. Чем более осознанно руководитель использует свои сильные стороны, свой потенциал, тем выше конкурентоспособность его компании, тем ярче и индивидуальнее выглядит она на рынке. Помогать, содействовать, развивать - все это относится к коучингу. Коучинг – это процесс развития для тех, кто стремится использовать весь свой потенциал для достижения результата. Коуч в процессе работы с руководителем компании повышает эффективность его управленческих навыков и лидерских качеств, развивает способность объединять действия команды с целями организации, это процесс, который позволяет привести в действие весь механизм возможностей и профессиональных компетенций руководителя в действие.

Во время сессии коучинга открывается возможность:

посмотреть на ситуацию со всех сторон и оценить её в целом • сгенерировать несколько разных способов решения проблемы • проанализировать их и принять наилучшее решение • составить план действий...

• "Коучинг – методика раскрытия потенциала личности для максимизации собственной производительности и эффективности. Это не только техника, которая применяется в определённых обстоятельствах. Это метод управления, метод взаимодействия с людьми, способ мышления, способ бытия" (У. Тимоти Голви).

Слово коучинг произошло от англ. 'coach' – наставлять, тренировать, воодушевлять.

Основоположником коучинга как метода считается Тимоти Голви – гарвардский преподаватель и эксперт по теннису, который писал: "Оппонент внутри нашей собственной головы более труден, чем противник в реальной игре".

Коучинг эффективно применяется для:



Pages:   || 2 | 3 | 4 | 5 |   ...   | 7 |
 



Похожие работы:





 
© 2013 www.libed.ru - «Бесплатная библиотека научно-практических конференций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.